ненногривої дiви йому привидiлася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасiвська вулиця... Жiнка раптом ще дужче поблiдла, роздула нiздрi, хуркнула в них i, повернувшись круто, пiшла. - Давайте за мною! -- кинула хрипко до Рибалка. "Iсторiя повторюється!"... Тiльки невiдомо, що доведеться вважати за трагедiю, а що за фарс. Здається, трагедiя була за наркома Балицького, коли той сам, начальник Всеукраїнського управлiння ОГПУ, приймав заарештованого Андрiя - тодi ще зеленого юнака, глибоко певного, що в цiй країнi все належить йому, його переможному класу, - ось в цiй от кiмнатi разом з начальником СПВ (Секретно Полiтичного Вiддiлу)... Тепер його вели знову в цю саму кiмнату! Але попереду йшов не Балицький, а вогненногрива дiва, що так несамовито пряла очима й роздимала нiздрi. Вихляючи стегнами й гойдаючи на правому стегнi кабур з револьвером, фурiя переступила порiг i пiшла з пакетом у руцi до столу. За нею увiйшов Андрiй, за Андрiєм Рибалко, сурганячи валiзу й лантух. При столi фурiя розiрвала пакет i стала читати, а Андрiя зупинив Рибалко бiля дверей, поштиво поглядаючи на фурiю. Андрiй озирнувся, побачив збоку стiлець i важко на нього опустився, не чекаючи запрошення, знаючи, що його все одно чемно запросять. Так принаймнi було перший раз. Це ж кiмната, звiдки кожен в'язень пючинає свою арештантську кар'єру. Андрiй окинув її оком i вiдзначив мимохiть, що кiмната ця, як i всi тi коридори та вестибюлi, якi вони пройшли, має той самий специфiчний вигляд - вигляд запорошеного, зачовганого виробничого примiщення, де товчуться великi людськi юрбища. Фурiя читала, читала... Потiм опустила папiр i якийсь час дивилася пильно на Андрiя. А далi раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито: - Як сидиш!? Андрiй витрiщився здивовано. - Як сидиш!!!? - аж завищала фурiя й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом i застукала кулаком по столу, її вогненна грива запалахкотiла. В Андрiя наче хто пальнув з тяжкої батареї. Нiчого подiбного вiн нiколи не чув, а вже нiяк не сподiвався почути тут, все-таки в державнiй установi. Так вiртуозно лаялися колись тiльки матроси, але й то сп'яну, й тiльки на вулицi. Але щоб так лаялась жiнка! Та ще з таким бюстом! Та ще в такiй установi державнiй!.. Той крик i несамовита лайка не те щоб його злякали, зовсiм нi, вони його оглушили. Андрiй поклiпав очима на вогненногриву фурiю, потiм подивився сам на себе, як же вiн справдi сидить, i нiчого не зрозумiв - вiн бо сидить зовсiм нормально, так, як сидять взагалi всi нормальнi люди, i навiть так, як вiн сидiв колись цiлий рiк у цiй i iнших кiмнатах цiєї ж таки самої богохранимої установи: сидить на стiльцi, закинув ногу на ногу, а руки зчепив пальцями й поклав на колiнну чашечку. Дуже коректно, чемно й дуже зручно. Але фурiю аж била iстерiя: - Як... Як ти, гад (i цiлий фейєрверк найвiртуознiшої лайки), сидиш, га?!! Андрiй почервонiв, переклав ноги навпаки - то була права зверху, а тепер стала лiва зверху, але фурiя не вгавала: - Як сиди-и-иш?!I А руки, руки як тримаєш?!!! Андрiй прибрав руки з колiн i склав їх на грудях. Фурiя вiд того зовсiм сказилася. - Ах ти ж!.. Що ж ти Наполеона з себе строїш!! Андрiєвi раптом потемнiло ввiччу вiд наглого припливу кровi. Йому хотiлось встати, пiдiйти до цiєї, напевно п'яної, iдiотки, взяти он ту палицю на стiльцi в кутку й вiдшмагати її, як останнє стерво, та й викинути геть за дверi. I напевно, йому за це нiчого не було б, бо не можна ж так компрометувати цю, хай i ганебну, але все-таки державну установу, обертаючи її на вертеп проститутки Так думав Андрiй в своїй наївностi. Але намiру цього свого не здiйснив. Через дрiбницю. Йому згадалися останнi слова того сержанта з рiдного мiста: "Не заздрю ж я Вам..." Дiйсно. Виходить, що є тут щось таке, що не пiддається зрозумiнню так просто. Чудесний намiр лишився нереалiзований. Замiсть пiддатися слiпому, але шляхетному вiдруховi, Андрiй зцiпив зуби, аж йому набрякли щелепи, склав демонстративної! руки на грудях, закинув знову праву ногу на лiву й вп'явся пломенiючим зором в збожеволiлу фурiю. Фурiя ще покричала трохи, а потiм притихла раптом пiд Андрiєвим пломенiючим поглядом; спостерiгши, як ходять гулi на Андрiєвих щелепах, вона несподiвано поперхнулася й замовкла. Дивилася в його очi шаленим, ненавидячим зором, блiда, аж зелена. Помацала кабур з револьвером на стегнi. А далi зiтхнула й погрозливо та люто: - Ну, брат... Тут же ж тебе й навча-а-ать! Тут тебе навчать!.. По тих словах фурiя лишила Андрiєвi руки й ноги в спокої, зайшла за стiл, всiлася зручно, вибрала з купи течок одну якусь i заглибилася в неї. Потiм пiдсунула аркуш патеру, озброїлася ручкою й стала задавати Андрiєвi стандартнi запитання, намагаючись бути спокiйною: - Прiзвище, iм'я та по батьковi?.. Рiк народження?.. Соцiальний стан?.. Андрiй теж спокiйно вiдповiдав, пильнуючи за характером запитань i характером вiдповiдей. Все це видавалося йому на безглузду комедiю, бо ж вони про нього давно й напевно знають всi потрiбнi вiдомостi, до найдрiбнiших включно, тим бiльше, що вежа ж, мабуть, тримає його "справу" перед собою. Але згадав, що такий стандартний перепит в цiй проклятiй установi має завжди ще одну, специфiчну мету, так би мовити, вивчальну мету: от задають стандартнi запитання, а тодi будуть вивчати, де саме й як саме вiн збрехав. Це ж, власне, початок слiдства. Через те був обережний i хоч вiдповiдав бистро й коротко, але думав дуже напружено, повертаючи кожне запитання на всi чотири боки. А тим часом був страшенно заiнтригований - невже ж це вона тримає його стару справу? Нi, мабуть, нову. Помалу стандартнi невиннi запитання про соцстан тощо перейшли в запитання каверзнi, єхиднi, з "пасткою". Андрiй змобiлiзувався цiлком i вiдбивав удавано невинними або безглуздими вiдповiдями кожне запитання, як м'яч, бавлячись з вогненногривою фурiєю в логiку. - Пiд судом i слiдством був? - Пiд слiдством? Був. Пiд судом?.. Нi. - Цю вiдповiдь Андрiй спецiально розчленив надвоє, тим самим розчленяючи й запитання, - вiн схопився за можливiсть провести своє власне слiдство на предмет вияснення, чи то таки його старе "дiло в неї в руках, а чи нове, а якщо нове, то чи добре вони про нього поiнформованi, чи все знають? Для цього йому треба було "заволинити й вивести фурiю з рiвноваги окремо, явно глузливою, але логiчною вiдповiддю: - Пiд слiдством був, пiд судом нi. --- Що?! - витрiщилась фурiя, - як це? Андрiй знизав плечима: - Як звичайно... Фурiя вiдклала перо, подивилася презирливо на Андрiя й страшенно важно почала стукати ребром долонi по столу: - Слухай, ти!.. Не будь iдiотом!.. Якщо ти був пiд слiдством, то як же ж ти мiг пройти мимо суда? -- Скажем (презирлива павза) -- був покараний без суда. Чи це новина? - Я задаю запитання, а не ти! Твоє дiло вiдповiдати. Пойняв? Вiдповiдай точно й коротко - де був пiд слiдством? - Тут. - Що за iдiотська вiдповiдь? Андрiй, карбуючи кожне слово, понуро: - Абсолютно точно й абсолютно коротко - тут! - Як це "тут"? - Ось тут, у цiй самiй установi, навiть у цiй самiй кiмнатi, шiсть рокiв тому... - розсердився Андрiй. - Ага... А за вiщо був пiд слiдством? Павза. - Гм... Не знаю. Фурiя спалахнула, але не вибухнула чомусь, подивилася спiдлоба довгим злим поглядом i процiдила: -Як же ж це ти "не знаєш"? - Дуже просто - мене докладно не iнформували... Зрештою, ви це мусите краще мене знати. Засопiвши, фурiя взяла течку й почала її листати. Там було кiлька папiрчикiв i вона їх перегорнула кiлька разiв. Поклала течку назад, посидiла над незаповненою графою, а потiм пiдвелась i пiдiйшла до великої шафи, вiдкрила й довго та "зосереджено" порпалась в стосах складених "дiл". Робила вигляд, що щось шукає. Фурiя порпалась, а Андрiй дивився їй в спину й смiявся. Смiявся всiм своїм нутром. Слiдство йому вдається. Вiн уже зробив один точний i безпомилковий висновок, а саме - нiякого його "дiла" старого на столi немає. То либонь зародок нового "дiла", течка, "скорозшивач з кiлькома шпаргалками всього, а серед тих шпаргалок, напевно, нiяких точних даних про нього, це ясно. А другий висновок вiн зробить ось зараз... Фурiя порпалась в стосах "дiл", а Андрiй дивився, й йому раптом стало зовсiм весело вiд думки, що пройшла блискавкою: - "Дурне ти сало без хлiба! Та якщо ти хочеш показати, що тобi все вiдомо, то шукай "мiшком прибитого", який би повiрив, що мiльйони справ, оформлюваних в цiй установi! за шiсть рокiв, могли би вмiститися в оцiй шафi. Ха-ха! Та для зберiгання тих справ потрiбен би був цiлий будинок "Держпрому", а не така шафа. Ясно, що ця руда баба клеїть дурня. Це руде опудало, цей Шерлок Холмс у спiдницi, з нафарбованими губами вважає когось за iдiота, це раз, а два - цiкавий же то тепер порядок, коли справи шестилiтньої давностi шукають в таких от шафах. При тiй нагодi Андрiй згадав, що його "справа" була товстюща-претовстюща та що всi справи, мабуть, посилалися услiд за засудженими. Якщо так, то вона десь пропала в мандрах. Якщо ж не пiшла в мандри, то пропала тут, бо не можуть же зберiгатися справи такої давностi там, де не зберiгаються навiть самi люди, хоч i судженi не до страти, а на термiни ув'язнення чи каторги. Тих людей намагаються пошвидше заморити всiма засобами, а справи їхнi зовсiм не мають потреби берегти. Це ясно. Одначе вiн все-таки стежив пильно за розшуками рудої фурiї: "А що як справа тут, га?! Зрештою все може бути". Нарештi фурiя, продивившись якусь тонюньку папку, зробила глибокодумний i таємничий вигляд, закрила шафу й вернулась до столу. - "Нема!" - зробив Андрiй другий точний i приємний для себе висновок. А фурiя зосереджено сопла над паперами, удавала, що записує результат розшукiв. Потiм потяглися далi презирливi запитання? й ще бiльш презирливi вiдповiдi. Андрiй навiть не намагався маскувати своє презирство, дедалi вiн його бiльше наголошував в своїх понурих i уїдливих вiдповiдях. Дивився на рудогриве "чудо-юдо" i все нутро йому пiдiймалося руба вiд обурення. Ця руда дохла кiшка зробила страшну рiч - вона замiрилася на той образ, що його Андрiй носив завжди в душi, як святиню, - образ жiнки, образ сестри, образ матерi. Що є кращого в свiтi, як образ нiжної, як голубка, прекрасної, як сонце, милої й лагiдної, як пестливий весняний вiтер, жiнки?! Що може бути кращого... - Родину маєш? - запитала фурiя, ледве тримаючись на рiвнi пристойностi. - Яку? - грубо перепитав Андрiй. Цього фурiї було досить i вона вибухнула раптом, як бомба: - Ах ти ж!.. (i пiшли дивовижнi, карколомнi епiтети й метафори, й соромiцькi порiвняння, й жахливi розпутнi образи на зразок: "Ти менi не мотай ниток на..." -далi йшло слово, якого немає в жоднiм словнику, i багатоповерхова матерщина, й iстеричний стук кулаком по столу). Андрiй слухав всю ту зливу понуро .- нiчого подiбного вiн взагалi нiколи не чув, а тим бiльше на свою адресу. Вiн стиснув щелепи й стиснув п'ястуки, розумiючи, що вiн не мусить давати волю своїм почуттям тут; але то йому дорого коштувало, стримувати себе вiд прямої й природної, божевiльної в своїй прямотi реакцiї. Але вiн стримав себе. Слухав iстеричну похабщину далi понуро, а як фурiя, задихавшись, закiнчила свою ораторiю знову тим самим запитанням "Родину маєш?", вiдповiв гостро й єхидно запитанням на запитання, тоном неприховане зневажливим, менторським: - Яку родину, у Вас питаю? Кожна людина має двi родини: одну батькiвську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить i в якiй вона є сама батьком. Яка родина Вас цiкавить? На фурiю наче хто вилив цебро холодної води, вона стрiпнула головою й наставилась на Андрiя спантеличено. Почервонiла. Її осаджено, як ду рочку! По хвилi буркнула грубо: - Свою власну!.. - Не маю... - процiдив Андрiй байдуже. Так от i тягся процес виповнювання анкети. Андрiй своїм тоном, своїм презирством, своєю тонкою iронiєю змiшав цю рудогриву з пiском. Вона геть позеленiла, вона вже не лаялась, а лише клекотiла всерединi й пашiла на Андрiя полум'ям, як вогненногривий дракон. Очi її, обведенi пiдозрiлими великими синцями, метали блискавки, iскрили страшною злобою. Андрiй дивився на неї й думав: - "Ну, брат, придбав же ти собi приятельку!" А Рибалко весь час стояв на своїм мiсцi й злякано переминався з ноги на ногу, вiн не пустив i пари з уст. Нарештi виповнювання анкети скiнчилося. Фурiя звелiла Рибалковi кинути лантух i валiзку в куток i йти з Андрiєм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настiльного телефону... - Фу-у, - зiтхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кiмнати й зупинились у вестибюлi, чекаючи: - Фу-у... - I зробив недозволену рiч, витер пiт долонею з чола й промовив якось безпомiчно, нi до кого, навiть нiби винувато й нiби виправдовуючись перед Андрiєм: - Це i є товариш Нечаєва!.. Майор органiв... Жiнка начальника полiтвiддiлу Охтирської МТС... "Товариш Нечаєва!" Андрiй аж озирнувся. "I ти скажи! Яке знамените прiзвище i як вона його генiально зiпсувала, га!?" По хвилi до них шпарко, гупаючи "могутньо" монументальними кованими блискучими чобiтьми, пiдiйшов блискучий в своїй новесенькiй єжовськiй унiформi юнак з папiрцем в руцi i, буркнувши: "Давай за мною", повiв їх порожнiми коридорами, безкiнечними сходами, попiд гамаками. Вiн iшов попереду, вимахував папiрцем i гупав чобiтьми в паркетну пiдлогу так, що аж гримiло в коридорах i вестибюлях. Увесь той юнак був позначений якоюсь кричущою суперечнiстю:така зелена-зеленiсiнька молодiсть i така, прости. Господи, аж до карикатури доведена, грiзна суворiсть, набувдюченiсть. "Робiтник органiв революцiйної законностi! Дiяч ВЧК-ОГПУ-НКВД! - так нiби аж було на нiм написано. Зiйшли в самий низ, а потiм обiгнули вiндову клiтку й зайшли в темний закамарок. Далi дороги не було, тупик. Лише була маленька дiрочка в стiнi, як око. То там дверi. Ледве помiтнi дверi, окованi залiзом, з маленьким тюремним "вовчком" посерединi. Перед тими дверима вони зупинилися, юнак постукав, вовчок ворухнувся i в нього вставилося око, подивилося, юнак помахав перед тим оком папiрцем, око клiпнуло й щезло, вовчок закрився. I нiяких результатiв. Дверi були замкненi. "Дверi в майбутнє". Мовби дверi до новiтнього, не бiблiйного раю. По тiм боцi десь сидить якийсь реальний Петро чи Грицько з ключами, а по цей бiк стоїть вiн з двома "архангелами". Так чомусь в цiй країнi народ називає всiх робiтникiв НКВД й мiлiцiї - "архангелами"!.. З нудьги Андрiй дивиться на гамаки, що висять вгорi над сходами, й роняє сам до себе: - Гойдалка... - Гойдалка, гойдалка!! -скипiв юнак. - От погойдаєшся ти на нiй... трам-тарарам!! - Що ж, - згодився Андрiй апатично, - якщо це для всiх, то чого ж... - Ша!.. Ах ти _ж!.. Ще й розсуждаєш?! Цить!.. - юнак почервонiв по самi вуха й замахнув кованим чоботом. - Тут, брат, не розсуждають! Забудь розсуждати!! Замри!! Фашистська ти мордо!.. - Вiн так картинно розмахнувся ногою. Та тут саме вiдчинилися з брязкотом дверi й з них рука простяглася по записку. Юнак подав записку, бурмочучи: "Тут не розсуждають! Кришка й покришка!" По тих словах дверi вiдчинилися широко. За порогом стояло двоє вартових без зброї, лише один iз ключами, а другий з запискою в руках. - Давай! - промовив той, що з ключами. Андрiй переступив порiг. Рибалко й сердитий юнак лишилися по той бiк. Андрiєве око автоматично закарбувало лише, як останнiй кадр з-поза "райської брами", вираз їхнiх облич: ощирене хижим усмiхом юнакове й розгублене, здивоване й, либонь, засмучене Рибалкове. Аж Андрiєвi стало трохи шкода того Рибалка - все-таки вiн за весь час не промовив до нього не тiльки грубого, а й взагалi нiякого слова, якщо не рахувати тiєї, нi до кого не адресованої реплiки про Нечаєву, мовчав, як камiнь а це вже що-небудь та значить. Тяжка брама закрилася. Зразу десь з'явився черговий корпусу, взяв у вартових записку, а тодi разом з одним наглядачем повiв Андрiя через шклянi дверi до нижнього коридора тюрми. На цих шкляних дверях ранiше анiж переступити порiг, черговий зупинився, заглянув у коридор, поклацав пальцями умовний тюремний знак - попередження, що от, мовляв, ми тут iдемо й ведемо "ворога народу" так що увага! нiкого назустрiч в цей час не вести й нiчого такого в коридорi не робити! - Отже, поклацав пальцями й пiсля того вони увiйшли в коридор i пiшли по грубiй мотузянiй дорiжцi, простеленiй на всю довжину коридора. Дорiжка скрадала кроки, так що вони йшли, ледве порушуючи мертву тишу, лише як черговий або наглядач оступався, тодi гримiло. Обабiч ряснiли кованi залiзом дверi з навiшеними засувами та замками й замочками. Дiйшовши до середини мертвого коридора, Андрiя завели до вартiвнi. Там було повно нахмурених, щелепатих хлопцiв у вiйськових єжовських одностроях. На Андрiя виповнили ще один формуляр, роздягли, обшукали геть всi рубцi й рубчики, поодрiзали всi пряжки й гудзики на штанях та сорочцi, вiдпороли пiдметки в черевиках, шукаючи "заборонених речей", а тодi вже черговий корпусу звелiв одягтись i повiв Андрiя далi сам по мертвих коридорах. Вони пройшли нижнiй поверх, пiднялися на наступний... При кожному переходi а чи поворотi черговий спершу визирав сам, клацав попередливо пальцями, а тодi вже виводив свою жертву. Сам вiн - черговий -мав несимпатичну, "конячу" щелепу", бiлi вiї й червонi (вiд безсоння чи вiд пияцтва) очi - вiн тими очима не дивився просто, а якось спiдлоба колов Андрiя. В усiх коридорах, якi вони пройшли, було iдеально порожньо й iдеально тихо моторошно тихо; з обох бокiв сiрiли сталевою фарбою герметично закритi дверi, стандартнi засуви на них - по одному великому й по одному малому, i стандартнi замки, зачепленi на кожному засувi. А попри тi дверi й засуви в кожнiм коридорi ходив, як тiнь, навшпиньках стандартний наглядач, - ходив нечутно й до чогось прислухався, витягуючи шию, мов пес. Той наглядач не порушував анi тишi, анi порожнечi. Потiм Андрiй помiтив, що тих наглядачiв у кожнiм коридорi два -один в однiм кiнцi, другий в другiм. Так вони зiйшли на третiй поверх. Пройшовши мертвий коридор до середини, черговий нарештi зупинився й тихе клацнув пальцями... В Андрiя пробiг легенький морозець поза шкiрою - вони зупинилися перед камерою ч. 49. Йому здалося, що це число дуже знайоме. Та нi, просто йому видавалися знайомими кожнi дверi тут, бо вони були абсолютно подiбнi й в однi з них вiн ходив колись цiлий рiк у такiй от мертвiй тишi. На тих був номер 39... На клацання пальцями вiд якихось дверей одлип наглядач i нечутно наблизився, тримаючи ключi. По знаку чергового наглядач взявся за замок, загримотiв тим замком несамовито, загрюкали громоподiбно засуви... Дверi вiдчинилися i - Андрiй аж поточився вiд несподiванки: перед ним постала камера, повнiсiнька голих людей. Тi голi люди сидiли або по-турецьки, або вклякнувши навпочiпки й рачки, худi аж чорнi, зарослi бородами, з великими синцями пiд хоробливо запаленими очима. Коли вiдчинилися дверi, люди зашипiли, зашелестiли й принишкли, причаївшись, дивилися жадiбними очима на Андрiя, немов шакали на жертву... - "Божевiльнi!" - майнуло в Андрiєвiй головi, йому згадалося, як ранiше вкидали упертих i непоправних полiтичних в'язнiв у товариство божевiльних. Волосся на головi ворухнулося. - "Давай!" - сказав черговий, хiхiкнувши. Але Андрiй затявся, подався всiєю постаттю назад перед таким видовищем, взявся рукою за одвiрок, готуючись до одчайдушного захисту... Та удар ногою в спину вштовхнув його в камеру й дверi за ним закрилися на всi замки й засуви. V_ Андрiй швидко зайняв оборону. Вiн вирiшив захищатися до останку. Склав руки на своїх могутнiх грудях, обiперся спиною об дверi, забезпечивши таким чином "тил", нагнув голову, як тур, i чекав. Дивився бистрим оком на страхiтне людське звалище й зважував, чи дасть вiн з ними всiма раду. Вiн їх швидко перерахував - двадцять семеро, повнiсiнька камера-одиночка. Але вони всi худi, як шкелети, хоч очi їхнi пломенiють буйно, вiн же свiжий, повнокровний i наспортований атлет... Коли, скажiмо, вхопити за ноги отого малого, - здається, вiрменин чи грек якийсь, - та почати ним хрестити... Тишу, що тривала добрих пару хвилин пiсля того, як зачинилися дверi за гостем, порушив якийсь чолов'яга, зарослий, мов троглодит, з виглядом не то дервiша, не то середньовiчного пiрата, вiн заговорив тихо, якось пiдступно, з саркастичною ноткою: - Роздягайтесь... Андрiй ще дужче напружив м'язи: "Ну-ну! Так я тобi й роздягнувся!" - Роздягайтесь! - прошепотiло кiлька голосiв настирливо, витягаючи голови на худих, вузлуватих шиях. Андрiй тiльки ще дужче влип спиною в дверi. Раптом камера вся засмiялася впiвголоса й так само раптом урвала, мов по командi. Вiд того смiху в Андрiя побiгли комашки поза шкiрою. - Тьху ти чорт! - заговорив якийсь дiдок схвильовано, з виглядом Христа, щойно знятого з розп'яття, i сплюнув сердито: - Що за єрунда, га?! - А далi зашепотiв гаряче: - Ви не бiйтесь, товаришу!.. Це все поряднi люди... Оце ось священик Петровський... Оце ось професор Марксо-ленiнського iнституту - Юлiй Романович Гепнер... Оце ось професор медицини - лiкар Литвинов... Оце ось секретар Чугуївського райпарткому - товариш Руденко... Оце ось агроном ОблЗУ - тов. Прокуда... Оце ось асистент професора з кафедри сiльського господарства - тов. Краснояружський... Оце ось директор Харкiвського тракторного заводу - тов. Свистун... Оце ось завгосподарством Харкiвського паротяго-будiвельного заводу - тов. Охрiменко... Оце ось iнженер з ХЕМЗу - тов. Ляшенко... Оце ось колишнiй член ЦЕКУКи - тов. Ягельський. Оце ось доцент... товариш Зарудний, брат того знаменитого, якщо знаєте... Оце ось професор i директор - тов. Приходько... Оце ось чемпiон УССР, тяжкий атлет, тов. Виставкiн... Оце ось... Дiдок атестував, а в Андрiя помалу опускалися руки, вiдлипала спина вiд дверей i очi дерлися на лоба. - Роздягайтесь, - закiнчив дiдок свою атестацiю сумно. - Ми всi тут голi, як святi, бо душно й пiтно вiд тiсноти, та й попрiло все у нас. Влаштовуйтесь, товаришу, як вдома. I не думайте злого. Андрiй почервонiв (Господи, який же вiн дурень!), а водночас зрадiв, це чудесно, що вiн має таке знамените товариство! Не гаючи нi хвилини, роздягся, лишившись в самих трусах (в яких вiн, на щастя, ходив завжди - i влiтку, i взимку) i вмостився, де стояв - бiля самiсiньких дверей, бо бiльше не було й клаптика вiльного мiсця. - На середину, на середину сiдайте, товаришу!..- зашепотiли всi. - На середину. Розкажiть нам щось. Ви ж з волi? "Як вiн мiг дати маху! Всi такi милi, благопристойнi, хоч i змученi люди". Андрiй сiв на середину, знаючи, що людина з волi для ув'язнених колосальний клад, i готовий зробити цим людям все, що в силi, приємного. Його облiпили цi голi люди, як комашня шкоринку хлiба. Вiн серед них виглядав дiйсно, як людина з волi - засмалений сонцем, аж бронзовий, повнокровний, свiжий. - Тiльки Ви тихенько, - поiнформував хтось пошепки, - ми сидимо от, як турки, бо не маємо права анi ходити, анi стояти, анi лежати... Тiльки сидiти i то тихо. Це такий режим тут. Це щоб Ви знали. Говорити голосно - заборонено. Смiятись голосно - теж. Ми так уже по кiлька мiсяцiв. I тут повнiсiнька тюрма таких, як ми. А тепер розказуйте... - Ви давно з волi? - запитав хтось. - Сьогоднi. - А звiдки Ви? З якої мiсцевостi? Андрiй окинув камеру оком, подумав хвилинку, позiхнув i вiдповiв: - З-пiд Маньчжурiї. - Ого! - А скажiть, а чи там аеродромiв багато, га?- миттю запитав хтось жваво, голосно i з надзвичайним iнтересом. - Чи багато аеродромiв?! Андрiй помовчав, подивився пильно на того, що питав, посмiхнувся й раптово викарбував: - А тобi куди летiти так негайно приспiчило, га? Вся камера пирснула, скинулась вiд несподiванки й обернулася до того, що ставив запитання. Це був яскраво-рудий, банькатий, молодий жид. Вiд такої точної вiдповiдi вiн втягнув голову в плечi й боязко заморгав бiлявими вiямиё - От так! - прошепотiв хтось до когось за спинами товаришiв, - чик - i вилущив стукача, га!.. А Андрiй дивився усмiхненими очима на всiх присутнiх: - Ну, кого ще, товаришi, що цiкавить? Будь ласка. Бiльше нiхто не питав його анi про аеродроми, анi взагалi не ставив нiяких каверзних запитань, вiдповiдаючи на якi, можна послизнутися. Питали про життя на волi, про погоду, про врожай, про спортовi змагання тощо i чекали з надзвичайною цiкавiстю, що ж вiн скаже. Андрiй на всi запитання вiдповiдав щиро. Але оскiльки в цiй країнi можна послизнутися на кожнiм запитаннi, вiдповiдi були досить загального характеру, а здебiльша зовсiм лаконiчнi: "Добре", "знаменито", "чудесно", "весело", "гарно" i т. п. А очима дивився на всiх усмiхнене й вивчав кожного. Всi були задоволенi з Андрiєвих вiдповiдей. А вiн говорив тим своїм усмiхненим поглядом - "Не кваптесь, друзi мої! Ще встигнемо наговоритись. Перш давайте добре познайомимось, а то от дiдько його знає... Буває всякого..." Так от i вiдбулася перша розмова з людиною з волi. Дiдусь, той, що атестував, посмiхнувся i спитав: - Ви перед цим сидiли в тюрмi? - Було трохи... - Видно... I наче вся камера промовила те "видно", хоч усi й мовчали. Розпитування поки що припинилося. Нiхто на Андрiя не гнiвався, навпаки, всi перейнялися до нього неабиякою симпатiєю. Випадок з аматором аеродромiв, що його Андрiй так добре "поголив", показав, що ця людина бувала в бувальцях. Сам Андрiй нiкого нi про що не розпитував, нiчим абсолютно не цiкавився, нi до кого особливо (на сповид) не приглядався, а так само не хвилювався - був iндиферентний i зовсiм спокiйний. Переступивши порiг камери, вiн тепер був рiвноправний арештант i розташувався, "як у себе вдома" I потяглися арештантськi буднi. 28-й в'язень камери ч. 49 вiдразу увiйшов у колiю й зажив загальним камерним життям, пiдпорядковуючись усiм неписаним правилам. Першим неписаним правилом, якого вiн мусив дотримуватись, був арештантський закон, що кожен новоприбулий стажує вiд "парашi", цебто дiстає мiсце бiля достославної тюремної релiквiї, яка за звичаєм стоїть бiля дверей; i лише в мiру прибуття нових i вибуття старих в'язнiв посувається помалу до середини. Андрiй розташувався бiля релiквiї - згорнув свої штани й сорочку i пiдклав їх пiд голову, так як це мали й всi, пiд боком вiн мав також те саме, що й всi, - шматок голої, вогкої вiд поту паркетної пiдлоги (дерев'яний паркет в ялинку). "Параша", як кожна "параша", трохи смердiла, хоч i була добре закрита, але Андрiй не шкодував, що так починається нова його арештантська кар'єра, вiн навiть був задоволений з такого мiсця - воно в дiйсностi вигiднiше, анiж всi iншi мiсця. Камера, що мала два метри завширшки й не сповна п'ять метрiв уповздовж, розрахована на одну людину, в'язня-самiтника, мiстила зараз 28 осiб, отже, на кожну людину припадала зовсiм мiнiмальна площа - трiшки мокрої пiдлоги й шматочок стiни, об яку можна спертися спиною. .Справа й злiва кожна людина прилипала плечима й стегнами до своїх сусiдiв. Це було неприємно i саме в цiм вiдношеннi Андрiй мав вигоду - вiн торкався до пiтного тiла сусiда лише одним боком, другим же вiн не торкався нi до кого, спирався лiктем на вiко "парашi", а потiм на ту руку зручно спирався головою й почувався досить добре. Правда, його часто турбували (бо все ж таки в камерi було майже три десятки осiб!), але то нiчого. Зате ця позицiя мала ще одну вигоду - сюди не видно було з вiчка й Андрiй мiг, навiть дрiмати, сидячи, чого не могли робити iншi, не ризикуючи дiстати тяжку кару за порушення тюремного режиму. Щоб спiймати Андрiя на спаннi, треба вiдчинити "кормушку" (таке вiконце в дверях, через яке подається їжу) й просунути в неї голову. Але вiд грюку мiг проснутися п'яниця, а не те що чуйний арештант. Проте Андрiй в перший день не скористався з такої своєї вигоди -йому зовсiм було не до спання, незважаючи на тяжку перевтому. Вiн потрапив у новий свiт, iснування якого навiть не пiдозрював. Вiн бачив тюрми й бачив камери, але щось подiбне!.. Це перевищувало навiть найдикiшу фантазiю. Ця камера -вона могла б повстати лише в маячiннi хворого --- або несамовито п'яного. Спершись на лiкоть i примруживши очi, Андрiй пильно вивчав свiт, у який потрапив. Смiшно. Можливо, навiть, що це та сама камера, в якiй вiн колись сидiв, в кожнiм разi точнiсiнько така сама. Але навiть тяжкi умови ГПУ видавались казкою порiвняно з цим. За ГПУ це була камера на одну людину, тут стояло лiжко, застелене все ж таки якоюсь бiлизною, з сiрою ковдрою поверх, стояла тумба й табуретка, пiдлога була натерта фарбою й навощена до блиску, який - блиск - арештант мусив пiдтримувати щодня сам, натираючи пiдлогу щiткою, видаваною наглядачем крiзь "кормушку", стiни були все-таки чистi. Ну хiба це не "мрiя"? ! Та двадцять восьмеро людей, зваляних ось на бруднiй, мокрiй пiдлозi, реальне заперечення тiєї "мрiї", як факту нереального, неможливого. Навiть проклята камера самотнього ув'язнення видавалася фантазiєю. Того не могло бути! Було ось так, як є. А це ось свiдки. Вони, далебi, й виросли тут i посивiли, така на них печать втоми й безнадiї. Посхилявши голови на груди й позгинавши ноги, вони сидять рядочками, як iндiйськi факiри а чи мусульмани на молитвi, в глибокiй фiлософськiй задумi, тяжко дихають i сходять потом. Стiни вiд низу й геть пiд саму стелю розмальованi рудими мазками, крапками й комами -то все слiди вiд тисяч роздушених блощиць. Багато крапок рухається в усiх напрямках - то живi, ще не роздушенi, маленькi хижаки. А по пiдлозi вони ходять армiями - виповзають з-за плiнтусiв, з одежi, з черевикiв, з мундштукiв цигаркових недопалкiв, з усiх щiлин i знову ховаються туди ж. Люди на них не реагують, а якщо й роздушують, то зовсiм випадково, тiльки тому, що не можуть не роздушувати, не можуть розминутися. Вiд роздушених блощиць стоїть неприємний сморiд, змiшаний iз смородом поту, вогкої розпареної пiдлоги, "парашi" та запахом мертвечини, що повстає вiд розкладу змертвiлих часток шкiри, а особливо мозолiв. Вiкно знадвору завiшене суцiльним залiзним коробом, отвором угору, потiм загратоване товстими круглими штангами, з'єднаними на перехрестях грубими кiльцями, i, нарештi., зсередини ще й закрите заскленими рамами. Вiдчинена лише невелика кватирка. В ту кватирку мало би поступити повiтря, але воно, здається, зовсiм не поступає, не в силi перемогти спротиву, i в камерi зовсiм нiчим дихати. Пiд вiкном бiля стiни стоїть цiла пiрамiда фаянсових тарiлок, повних води. Тарiлок рiвно стiльки, скiльки арештантiв, а води в них понабирано, щоб було що пити, бо з камери до вбиральнi й до води водять, бач, тiльки тричi на день - уранцi й ввечерi "на оправку" та в обiд пускають на пару хвилин мити посуд. I водять тiльки "органiзовано", тобто цiлою камерою. Це все Андрiєвi пояснив сусiд злiва - волохатий, буквально саженного зросту й тяжкої комплекцiї велетень, голюнький, в чому мама родила, зарослий кучерявим волоссям по всьому тiлу, з банькатими, налитими кров'ю очима. Це був завгосподарством ХТЗ - Охрiменко. Справжнiй Голiят. Скоро Андрiй узнав, що цей Голiят сидить за те, що був колись в армiї Нестора Махна. Але про це взнав Андрiй пiзнiше, зразу ж Охрiменко видався йому великою, наївною й тяжко скривдженою дитиною. Пiсля того як Андрiй здемаскував провокатора, Охрiменко не спускав з нього - з Андрiя - очей, дивився просто в рот. А як розмова взагалi урвалася й Андрiй умостився бiля "парашi" та сидiв собi мовчки, самозаглибившись, Охрiменко присунувся до нього щiльно, подивився йому в очi якось по-змовницьки, тодi повiв своїми пукатими баньками нишком на аматора аеродромiв, а тодi знову пiдвiв їх на Андрiя, викотив ураз тi налитi кров'ю баньки несамовито. аж вдавалося, що вони нагло випадуть на пiдлогу, крутнув ними, як бугай, i зарипiв зубами, а жменю склав у кулак i так стиснув, що пальцi аж побiлiли й залускотiли... Це була суцiльна, слiпа, невисловлена й безрозсудна злоба. Аж Андрiй засмiявся. А Охрiменко не додав жодного слова й жодного звуку до свого жесту - все було iдеально ясно й красномовно. Вiд того вражiння про цього Голiята, як про велику, тяжко скривджену дитину, тiльки пiдсилилось. Безперечно, цей наївний велетень причину всiх своїх нещасть i всiх зол взагалi в свiтi бачить в особi того рудого... Взагалi ж цей велетень Андрiєвi рiшуче сподобався i, далебi так само й Андрiй йому - Голiят потягся до Андрiя всiєю душою. Тихо-тихесенько шепочучи, Охрiменко вводив Андрiя в курс справ i познайомив докладнiше з усiм порядками та людьми. Причому Андрiй нiчого не питав, вiй говорив сам. Виходить, що деякi тут сидять навiть по роковi вже пiд слiдством, а бiльшiсть по кiлька мiсяцiв, лише окремi особи прибули недавно. Що їм заборонено все те, про що говорив сивий дiдок, i ще багато iншого. Заборонено, наприклад, вiдкривати вiкно вдень, iнодi наглядач навiть наказує закрити й кватирку i тодi вони душаться вiд браку повiтря. Заборонено ходити по камерi, заборонено стояти (можна лише з окремого дозволу), забороненi прогулянки, й їх не водять i на одну хвилину надвiр, деякi не бачили сонячного промiння й синього неба по багато мiсяцiв, заборонено писати будь-чим i будь-що, заборонено шити будь-чим, навiть сiрником, заборонено бити блощиць на стiнах i взагалi будь-де, заборонено не тiльки спати, а й дрiмати вдень, заборонено... Господи! Все заборонено, бо це все "вороги народу", над якими ведеться слiдство. Такими "ворогами" й отак само набитi всi камери цiєї тюрми. Лише тепер Андрiй збагнув, чому в усiх коридорах, в усiй тюрмi було так тихо, як його вели сьогоднi. Вона, ця тюрма, натоптана людьми до неможливостi, але всi тi люди сидять ось так i "не дишуть". Поiнформував Охрiменко й про те, що "дуже б'ють". Тут у камерi половина битих. Але нiхто не признається, бояться. Коли вiн говорив про те, що "б'ють", то зовсiм знизив голос до ледве чутйого шепоту, але тут же й пiдбадьорив Андрiя: "Хтозна, а може, й не б'ють". Тодi Андрiй запитав Охрiменка усторч: "А Вас били?" Охрiменко замовк, втягнув голову в плечi й нiчого не сказав. Витримав павзу, а тодi вiв далi свiй шепiт про iнше, про рiзне. З того шепоту Андрiй узнав, що iснує якась таємнича "вербовка", "кундi-бундi", "чих-пих". Виходило зi слiв Охрiменка, що "вербовка" - це записування до вигаданої контрреволюцiйної органiзацiї всiх, кого ти хочеш, власне, кого звелить слiдчий, або показування пальцем на першого-лiпшого, навiть вперше баченого, або отакого якого-небудь арештанта в камерi, що от, мовляв, вiн був у контрреволюцiйнiй органiзацiї або говорив проте й те,- цього показування пальцем нiби цiлком досить, щоб людину було негайно в таку органiзацiю зараховано з усiма вiд того наслiдками. А якщо вона на волу, то щоб її заарештовано й вкинено до тюрми. На цiй "вербовцi" нiби побудоване все слiдство. "Кундi-бундi"-слово з нового арештантського жаргону, яким назвало тортури, биття. "Чих-пих" - розстрiл. I ще багато iншого розповiв Охрiменко i познайомив докладнiше з усiма присутнiми в камерi, почавши вiд себе. Про себе сказав коротко, що вiн махновець. Махновцем був. Потiм хотiв перестати ним бути й зробився великим дiячем на ХТЗ. А тепер уже вiн знову махновець i таким завзятим махновцем лишиться на все життя. "Не дають стати порядним чоловiком". При цьому вiн додав кiлька штрихiв про славного Щуся i висловив зворушливий жаль, що вiн не був його помiчником та що вiн не може його практики здiйснити тепер на декому... Пiсля цього Охрiменко перейшов до iнших i, додаючи по кiлька влучних штришкiв, домалював картину, яку спершу зробив був сивий дiдок, а головне, вiн уточнив, яке ж прiзвище й який титул кому саме належить. Таким чином, Андрiй був уже цiлком обзнайомлений, кожна людина для нього стала бiльш-менш конкретною, бо мала свою, бодай манюсiньку, бiографiю. Асистентом кафедри сiльського господарства, тов. Краснояружським, був колишнiй соратник Болбочана, отой щелепатий i червоногубий "троглодит", що так хижо пропонував Андрiєвi роздягатись на самiм початку. Вiн сидiв насупроти Андрiя в протилежнiм кутку, з обличчям, зарослим густою щетиною, й з обвислим животом. Поруч з ним сидiв агроном ОблЗу, тов. Прокуда, маленький, пузатенький, круглий, як дiжечка, бiлявий чоловiк, з по-жiночому нiжною шкiрою, куцорукий i куцоногий. Потiм сидiв професор Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту, Юлiй Романовичi Гепнер, худющий, як скелет, старший вiком, тонконосий жид, зiгнутий трикутником, тодi сидiв чорний, довготелесий вiрменин Узуньян з повним ротом золотих зубiв, колишнiй аристократ (якийсь купець, а чи власник якогось пiдприємства, а чи священик - невiдомо точно), - вiн сидiв по-мусульманськи й по-мусульманськи гойдався, заплющивши очi; але вiн не молився, вiн, безперечно, спав, а гойдався для того, щоб обдурити наглядача, який десь кожної хвилини нечутно заглядає у дiрочку. Так спати Узуньян натренувався за цiлий рiк сидiння. Далi сидiв директор ХТЗ Свистун, довгоногий, трагiчного вигляду, понурий чоловiк середнiх лiт, знаменитий директор ще знаменитiшого, бо єдиного на всю Україну й найбiльшого на всю Україну, наймодернiшого пiдприємства - тракторного заводу. Тодi сидiв манюсiнький, але атлетично збудований вiрменин Какасьян, не то чистiй черевикiв, не то завмаг Церабкоопу. Тодi, мружачи постiйно оченята, бо короткозорий, невеличкий, дуже аристократичний з обличчя, гостроносенький чоловiчок - Зарудний, брат того Зарудного, боротьбиста, що його iменем названа одна вулиця в Києвi. Старший брат. Вiн завжди носив пенсне, що видно з нагнiток на перенiссi, але тепер у нього пенсне вiдiбрано i вiн безпорадний, а очi йому постiйно, сльозоточать. Тодi сидiв бiлявий атлет, чемпiон УССР, Виставкiн. А бiля нього, тонкий, як жердина, покручений у незручнiй позi, професор, вiн же й директор якоїсь школи, а колись дiячi УНР, -- Приходько. А тодi сидiв чорний, як жук, жид, якого звали Азiк, якийсь великий партiйний дiяч з Черкас а чи - з Кременчука. Потiм ще якiсь два жиди з Цукротресту, досить жалюгiднi на вигляд, бо безмежно переляканi й, як поiнформував презирливо Охрiменко, хорi вiд страху, на рiзачку. За ними - меланхолiйно замрiяний iнженер Ляшенко, що зосереджено дивився на свої голi колiна, обхопивши їх руками. А в самiм кутку сидiв секретар Чугуївського райпарткому, колишнiй моряк, Руденко, невеликий на зрiст, добре наспортований, сердитий з вигляду чоловiк рокiв тридцяти п'яти - вiн весь час моргав маленькими оченятами, що мали такий сердитий, такий колючий погляд з-пiд рудих волохатих брiв, настовбурченим стрiшкою, мов у дiда. Вiн, видно, був доброї вдачi, а удавав з себе неприступну злюку - рятувався вiд "приятелiв", сидiв такий нашорошений, змобiлiзований геть увесь, наче аж колючий, мов їжачок. Це стiльки сидiло справа, повернутi лицем до середини. I стiльки ж сидiло злiва, насупроти них, торкаючись ногами нiг. В кутку, насупроти Руденка, сидiв той сивий дiдусь, що перший знайомив Андрiя з камерою, - це був робiтник якогось наркомату на прiзвище Прокопович. Бiля нього, випинаючись сухими ребрами та немiчно спершись спиною об стiну, сидiв доктор-терапевт, професор медицини Литвинов, сивий, як i Прокопович, i такий же лiтнiй дiдусь з великими синцями, вiрнiше, синiми мiшками пiд очима. Бiля нього сидiв той жид, що так дуже цiкавився аеродромами, капловухий i з бiлими "поросячими" вiями, на прiзвище Юровський. Вiн ховався за спину дебелого чолов'яги, незграбного, грубо витесаного - голови колгоспу з Сумщини на прiзвище Рябий. Потiм сидiв русявий, з нiжними рисами юнак, на ймення Давид Л., сiонiст згiдно з обвинуваченням: вiн багато, майже безперервно, кур