ив, бо мав що, недавно прийшовши з волi. Доктор Литвинов за кожним разом просив "бичка", мовчки простягуючи руку, i Давид лишав йому пiвцигарки, так само мовчки вкладаючи її в докторову руку. Бiля Давида сидiв сухорлявий, з рябим обличчям, ("чорти горох молотили"), старший уже чоловiк, знаменитий на всю колишню Харкiвську губернiю партизан, командир селянської бригади червоного козацтва, - Альоша Васильченко, по вуличному Драшман, двiчi герой ордена "Червоного Прапора", пiзнiше директор якогось комбiнату i от... "Сидить по одному дiлу з Гаркавенком... Орденами по мордi били...", - поiнформував Охрiменко. Андрiєвi серце кинулося, коли Охрiменко iнформував про цю людину. Вiн же знає цього Васильченка, власне, знає легенду про нього. Це ж з сусiднього мiста! Їх було п'ять братiв... З тих двох прiзвищ, що навiки закарбувалися в Андрiєвiй головi з часiв революцiї, коли вiн був зовсiм зеленим юнаком, одно було ось це - Васильченко. Друге прiзвище, не менш знамените, не менш легендарне, було - Лазаренко, командир повстанських частин, родом з села Хухрi. Андрiй тодi не знав анi iменi Ленiна, анi iменi Троцького, анi iнших iмен, для нього вся Революцiя була уособлена в iменах Васильченка й Лазаренка. Тепер от Васильченко сидить з кам'яним виразом обличчя й курить, вiн має смагляву вiд природи шкiру й витатуйованого орла на руцi. Бiля Васильченка сидить старий-престарий колишнiй iгумен Л-го монастиря, а потiм чiльний церковний дiяч Петровський з величезною гилою - йому вiдiбрано бандаж, i вiн тепер тримає ту свою гилу руками й так сидить, зосереджено щось думає й весь час ворушить губами. Далi сидить теж старенький чоловiк, український есер, перший директор Першої Української Гiмназiї в Харковi Кулинич, дуже подiбний до славетного поета Слобожанщини, Якова Щоголiва; тiльки ж Щоголiв, мабуть, i пiсля смертi не був такий худий, аж чорний, як цей Кулинич. За цим сидiв iнженер Н - автор проекту цiєї самiсiнької тюрми! Вiн збудував цю тюрму в I93I роцi, а тепер сам сидить у нiй! На ньому повторилася практика древньо-єгипетських фараонiв, що вiдтинали будiвничим голови. Особливо злорадiв з цього приводу й потiшався Охрiменко. Сам же iнженер Н сидiв, поклавши голову на колiна, й гойдався, заплющивши мiцно очi, так як i Узуньян; але гойдався, либонь, зовсiм з iншої причини - на його обличчi був написаний глибокий якийсь, смертельний бiль, так, наче в нього пекельно болять зуби й вiн той бiль тамує гойданням. Але то не вiд зубiв. Далi сидiв вiрменин на прiзвище Карапетьян, "вiрменський атаман", згiдно з Охрiменковою iнформацiєю. Потiм сидiв чорний, як циган, поет Антон Дикий. Ранiше сидiв тут ще один поет, футурист, Михайло Семенко, але його кiлька днiв тому забрали: цей Семенко написав був найкращого свого вiрша на тюремнiй, звучав вiн зовсiм не футуристичне, а саме: "Тяжка неволя в рiднiй хатi!" Цiлковитий контраст до Винниченкового "помiркованого та щирого"! За що й дiстав кiлька дiб карцеру ще й по ребрах трохи. Також сидiв тут ще голова ЛОЧАФУ (Лiтературне об'єднання Червоної Армiї й Флоту) - Галушко, але його теж десь забрали. Це тi, що були, а тепер немає. Отже, тi, що є, далi: Поруч з Диким сидiв Охрiменко i, нарештi, вiн - Андрiй. Але мiж Охрiменком i Диким була ще одна людина, тiльки вона не сидiла, а лежала - єдина особа тут, що мала привiлей лежати, - вона лежала, агонiзуючи. Це була, власне, не людина вже, а скелет на прiзвище Ягельський, колишнiй член достославної ЦЕКУКи, член керiвної трiйки. Вiн уперто й завзято змагався зi смертю, ледi дихав уже, але не вмирав. "Вiн так конає вже кiлька днiв - поiнформував Охрiменко й при тому трагiчно висякався. Про причину вiн мовчав. "Астма нiбито". Ягельський дiйсно мав астму, але то зовсiм не головна причина. Серед усiх голих Ягельський був єдиний, що мав на собi штани. На ногах, що висувалися, як дерев'янi бруднi цурпалки, з холош, i на голiй спинi та грудях темнiли пiдозрiлi смуги й плями. Андрiй пильно, дуже пильно дивився на тi плями, й тодi його вiзавi, Краснояружський, той троглодит, раптом ощерився й весело прорiк: - Га-га! Ото, брат дали, так дали!.. Дошками, дошками його!.. А Нечаєва шомполом по я...! Га-га!... Кундi-бундi на великому конвейєрi... На нього всi зашикалию. "Ого, - подумав Андрiй,- вони навiть самi собi бояться сказати правду, переляканi а чи такi обережнi!" I, нiби прочитавши його думку, Васильченко понуро сплюнув. Тут саме загримiли засови бiля "кормушки", й всi злякано перезирнулися, гладячи зi злобою на Краснояружського, мовляв, "через тебе все, чортiв сину!" По хвилi вiдчинилася "кормушка" й просунулася голова наглядача. Голова поводила щелепою, подивилася на всiх по черзi, пожувала якесь несказане слово й висунулась назад, не зачиняючи "кормушки", щось там сопла, роздивлялась записку, потiм знову всунулась в "кормушку", знову поводила неголеною щелепою й нарештi промовила. таємниче: - На "У".. - Узуньян... - пробелькотав тремтячим голосом вiрменин з золотими зубами. - Ще! - буркнула голова понуро. Мовчанка. Бiльше не було на "У". Голова зникла, закривши "кормушку". По якiмсь часi ляда вiдчинилася знову й просунулася та сама голова. Дивлячись чомусь злими очима на Андрiя, голова промовила таємниче й уперто: -На "У"!.. - Узуньян... - сказав знову вiрменин жалiсно й так само, як i перше, тремтячи. Голова не звернула уваги, а дивилась весь час пильно на Андрiя. --Ще! - промовила голова з притиском. --Мовчанка. Голова не зводила з Андрiя очей. Нарештi промовила: - А твоя як хвамилiя? - Чумак. Голова зцiпила зуби, блиснула очима люто, засопла. Але нiчого. Лише по хвилинi промовила: - Ану соберись!.. - З вещами? - спитав Андрiй не без iронiї. - Нi, без... Давай так, без штанiв. За минуту щоб був готов! "Кормушка" зачинилась. В камерi майже всi пирснули зо смiху. - На "Р""! - сказав Руденко злобно з кутка, iмiтуючи наглядача. - 0-ррр-лов... - озвався Краснояружський, iмiтуючи Узуньяна. - Чого ж ти, гад, трам-та-рарам, мовчиш?! Давай з вiщямi! Смiх. Це так нiбито тут викликають. Потiм почали пiдбадьорювати Андрiя, щоб не боявся, бо сьогоднi недiля, а крiм того ще - це денний виклик, так що нiчого, мовляв. Вечiрнi й нiчнi виклики страшнi, о, то страшнi! А вдень - це скорiше всього в якихось справах формальних до тюремного начальства; звичайно, якщо його не поведуть зразу на конвейєр... Бо й так буває. Загримiли засуви, вiдчинилися дверi, й Андрiя поведено голого по коридору. Це не була довга екскурсiя. Його завели до вартiвнi, обстригли буйну русяву шевелюру й повернули назад до камери, на втiху всiм арештантам, цiлого й не пошкодженого бiльше нiде. Потiм був обiд. Спершу зацокали десь по всьому коридору кормушкиа в камерi 49-й всi нашорошилися. "Обiд!" Черговим камери був Руденко- вiн встав, пiдiйшов до дверей, понюхав у щiлинку, де нещiльно прилягала лада "кормушки", й скомандував понуро: --Випий воду! Випити воду, звичайно, нiхто не подужав, та й не збирався, а просто її злили всю в парашу, для цього передавали тарiлки з рук до рук конвейєром - права сторона до Краснояружського, лiва - до Андрiя. Потiм розiбрали тарiлки, де чия, а вони всi позначенi чи то видряпаними рисочками, чи цятками, а чи iншими прикметами, подiставали десь ложки й шматочки хлiба - рештки денної пайки - й чекали, повернувши голови до дверей. Андрiєвi запропонували миску й ложку Ягельського, все одно вiн не їсть уже кiлька днiв, але Андрiй вiдмовився. - Я на казенному утриманнi, товаришi, отже менi мусить бути виданий законний "iнвентар". - Та хтозна... - А хлiб Ви маєте? - спитав Руденко офiцiйно. Вiн був дуже суворий i в той же час якийсь смiшний в своїх трусах, змайстрованих з обдертих кальсонiв, голоногий i голопузий, з рудим пушком на шкiрi i геть весь укритий ластовинням, особливо на грудях та спинi, що його робило дуже подiбним до хлопчика-школяра, отакого собi Васильченкового "Перепеленяти". Або ще до отакого собi голошийого, обскубаного, цибатого пiвника. - Нi, не маю, - вiдповiв Андрiй, - а що? - Та нiчого... (павза). Голодний будете. Андрiй знизав плечима байдуже. А Краснояружський, потiшаючи, додав: - На що йому хлiб! I на що йому миска-ложка! Га-га!.. - А тодi повернув лице до Андрiя: - Тут, брат, деякi спочатку по декiлька днiв не беруть хлiба й ложки в рот - не лiзе, брат, а здебiльша назад геть пре другим кiнцем... Так що не журiться, завтра пайку одержите та й менi вiддасте... А сьогоднi Вас на харчi ще, мабуть, не записали, пiзно прибули Ви... Га-га!.. Охрiменко меланхолiйно дiстав з-пiд купи свого лахмiття брудну торбиночку, вийняв з тiї торбиночки шматочок хлiба, подивився на нього - на той шматочок - жалiбно, а тодi зiтхнув, переломив шматочок надвоє й протяг половинку Андрiєвi. Андрiй вiдмовився, подякувавши, зворушений. Тим часом вiдчинилася кормушка й наглядач простяг руку в камеру, в другiй руцi тримаючи черпак. Йому Руденко подавав порожнi миски, вiн наливав i повертав повнi. Наглядач розливав якусь руду юшку, що чомусь називалася борщем. Мабуть, тому, що була зварена з червоних помiдорiв. Вiд тих помiдорiв залишилися тонюнькi шкiрочки, й крiм тих шкiрочок бiльше в "борщi" нiчого не було - анi картоплини, анi капустини, анi тим бiльше чогось м'ясного, чогось вiд борщу. Гола червоняста юшка з шкiрочками. Наливши двадцять сiм порцiй (миску Ягельського теж подали, хтось з'їсть!), наглядач спитав: "Усiм?" - а коли почув, що бракує одному новаковi, закопилив презирливо губу, коли ж Руденко ще й про хлiб заговорив, наглядач зовсiм розлютився й процiдив крiзь зуби: "Нiчого, не здохне до завтра, подумаєш!" - i гримнув кормушкою. Тодi Андрiй, що ще секунду перед тим не хотiв i не мав найменшого намiру турбуватися про обiд, встав i постукав у дверi. Наглядач вiдчинив кормушку: - Хто стукає?! - Я. - Що таке? - Будь ласка - миску, ложку й мiй хлiб! - це було сказано спокiйно, офiцiйним тоном. Наглядач страшенно здивувався, вiн був просто приголомшений. "Диви! Хтось iще смiє й може тут вимагати!!" - аж наче говорив увесь його вигляд. А далi насупився й прорiк уголос: - Гляди, щоб я тобi не дав так, що тобi й їсти буде вже нiчим! Ич ти!.. Почекаєш до завтра! - i закрив ляду. Андрiй знову постукав. Наглядач шпарко вiдкрив ляду i визвiрився: - Чого грюкаєш тут?! - Будь ласка, - промовив Андрiй, як i перше, спокiйно,-чергового корпусу сюди! Ляда шпарко закрилася перед самiсiньким Андрiєвим носом з розрахунком той нiс розквасити, але не вийшло. Андрiй постукав енергiйно. Дужче! З усiєї сили!, не чеканячи, поки кормушка вiдчиниться, голосно вигукнув, прихилившись до щiлинки: ---Негайно чергового корпусу сюди!! Вся камера шикала на Андрiя, але вiн не звернув уваги. Зцiпивши п'ястуки й зуби, вiн намiрився тарабанити в дверi доти, доки вони не вiдчиняться. По коридору задуднiли кроки, якась метушня, й враз кормушка вiдчинилася - за нею стояв черговий корпусу, але вже не той, що привiв Андрiя, а якийсь iнший. - Я черговий корпусу, в чому рiч? - запитав суворо. - Будь ласка, - промовив Андрiй чемно, - миску, ложку й мiй хлiб! - Гм; - гмикнув черговий глузливо,- а може б, ти почекав до завтра, чоловiче! - Добре,- згодився Андрiй таким самим тоном, - а ти тодi, чоловiче, задумайся добре ось над чим: як я сьогодi дам дуба з твоєї вини, то тодi тобi доведеться сiдати на моє мiсце, щоб мiй слiдчий мав над ким вести слiдство. Добре? Дiтей маєш? -Ну-ну! Без пропаганди, пожалуста... По тих словах черговий замовк i бiльше нiчого не сказав. Тiльки подивився пильно на Андрiя, змiряв його оком з голови до п'ят, пiдiбрав губи якось невиразно й закрив ляду. Через яких п'ять хвилин Андрiєвi принесено миску зi "борщем", ложку й пайку хлiба. Андрiй переломив пайку надвоє й половину зразу вiддав Охрiменковi, пам'ятаючи, як цей Голiят жадiбно дивився на свiй крихiтний шматочок, коли ламав його надвоє кiлька хвилин перед цим. Потiм Андрiй випив "борщ" навхилки, а хлiб, другу половину пайки, сховав, бо справдi не хотiв їсти. Сховав же вiн її в той спосiб, що зробив iз своєї спiдньої сорочки-майки iмпровiзовану торбинку та й вкинув хлiб туди, а до хлiба поклав i ложку. Ось це й будуть його "вещi"! Пiсля "борщу" дано ще буквально по однiй ложцi кашi, звареної з яшної крупи За своєю консистенцiєю це було щось середнє мiж кулiшем i нормальною кашею, як її варять у кожного вдома. Але вiд нормальної кашi подане їство вiдрiзнялося не тiльки консистенцiєю, а й кiлькiстю остюкiв, чорного горошку, камiнцiв i iншого смiття. Андрiй свою кашу вiддав Краснояружському, що, як i Охрiменко" мав справдi троглодитський апетит, виголоджений за довгi мiсяцi. Це й був увесь обiд. Задоволення Андрiєвої вимоги було справжньою подiєю, й в'язнi нiяк не могли опам'ятатись, як це трапилось. Взагалi тут нiхто нiчого не просить, а тим бiльше не вимагає, бо нiякi заяви й скарги нiколи й нiким не беруться в рахубу i лишаються "гласом вопiющого в пустелi" i в той же час зовсiм не "гласом вопiющого в пустелi", бо вiдважнi дiстають за це дещо, а саме - карцер, репресiї погiршенням режиму, а iнодi й биття. А тому нiхто вже нiяких заяв i скарг не складає, i то не тiльки наглядачам чи черговим, а й взагалi нiкому в цiй "богоспасаємнiй установi". А що вже говорити про вимоги. Хтось висловив думку, що й тепер це може ще закiнчитися погано для Андрiя. Андрiй теж був такої думки, але махнув рукою - йому, зрештою, байдуже. Пiсля обiду загримiли засови на дверях i всi посхоплювались - "Мити посуд!" Це все-таки була велика приємнiсть. Навiть Ягельський заворушився. Товаришi рiшили взяти й його з собою. Забрали миски й ложки, кожен свої, озброїлись рушниками, хто мав, i, покинувши задушливу, пiтну камеру, черiдкою вийшли в коридор i пiшли вздовж. Попереду наглядач з ключами, потiм Краснояружський, а за ним вся решта- черiдка голих, кривоногих, худоребрих, зарослих волоссям, або навпаки, нiжношкiрих, як немовлята, рiзнокалiберних людей, озброєних мисками й ложками. Андрiй iшов у числi останнiх, за ним Охрiменко вiв, майже нiс на руках, Ягельського, а тодi Руденко з Азiком несли парашу, замикаючи процесiю. Дверi камери наглядач лишив спецiально навстiж. Не для провiтрювання, а для власної орiєнтацiї, щоб часом не дати хука, коли вертатиметься, щоб швидше знайти потрiбну камеру серед безлiчi iнших, подiбних, в цьому довжелезному коридорi. Iдучи повз ряди герметичне закритих дверей, Андрiй вiдчував хоробливу цiкавiсть - що ж там, за ними, є. Знав iз минулого, що в кожному такому коридорi половина камер-одиночок, а половина загальних, розрахованих нормально на 10, а деякi й на 13 осiб, цебто камери, де могло стояти 10 - 13 лiжок i стiльки ж тумб та табуреток. Цiкаво, скiльки ж там тепер людей, якщо в одиночцi 28?! Але те все повите таємницею. Тiльки дорiжка була вкрита безлiччю слiдiв вiд мокрих босих нiг, що пройшли недавно в зворотному напрямку, i з цього можна було здогадуватись, що тут пройшли тiльки що величезнi людськi юрбища, а ще скiльки ж їх пройде! I це тiльки з однiєї половини коридора! А ще ж друга половина топче слiди в другий кiнець, до другої вбиральнi. А ще п'ять таких, поверхiв з такою точнiсiнько кiлькiстю камер кожен! А ще ж льохи! В кiнцi коридора наглядач вiдчинив дверi i впустив їх усiх до вбиральнi. Це була манюсiнька вбиральня, призначена для однiєї особи, для в'язня-самiтника. Вона мала кафельну пiдлогу й один умивальник з одним краном. В таку от маленьку вбиральню загнато їх усiх одразу, натоптано, як то кажуть, пiд зав'язку, сказано "жiвєй!" i закрито дверi, попхнувши тими дверима останнiх в спини, тих, що не влазили. За тим "жiвєй!" крився встановлений згори й довiльно регульований самим наглядачем регламент, всього десять, а то й п'ять (залежно вiд настрою та характеру наглядача) хвилин часу, за якi треба всiм встигнути помити ложки й миски, помитися самим (бiля одного крана!) й зробити все, що кому треба. Людина, яка звикла до нормального життя, цього просто не зможе уявити, як можна, скажiмо, умитися, коли не можна випростати рук в тiснотi. Одначе люди вже якось дають собi раду. Помитися не входило в програму, передбачену й милостиво дозволену "партiєю й урядом", i наглядачi за ретельно пильнували, але в'язнi потребували цього, як повiтря,- облитися водою з макiвки до п'ят - i намагалися зробити це за всяку цiну, бо iнакше - "лабець!", духота, пiт, блощицi, вошi й бруд заїдять геть! Але як помитися, коли не повернешся? Дуже просто. Один наливає воду в миски й передає швидко в простягненi руки, а люди виливають її собi й один одному на голови та спини... "Є такi наглядачi-собачники, що зумисне виганяють в'язнiв з убиральнi якраз на половинi, не давши анi вмитися, анi оправитися, i нiчого, брат, не зробиш. Ще й кватирку зачине, потiм в камерi, щоб i очi людям на лоба виперло вiд задухи, за кару..." - це Охрiменко до Андрiя. Ще не всi зробили, що їм треба, як вiдчинилися дверi- "Виходь!" Дискутувати з наглядачем в таких випадках не рекомендується, бо то може призвести до дуже тяжких наслiдкiв. В'язнi пробували застосовувати iншу методу боротьби за свої арештантськi iнтереси пiд час таких от вранiшнiх, обiднiх i вечiрнiх процедур у вбиральнi - методу пасивного спротиву, яку застосували й тепер. Вони слухняно виходили i навiть ретельно пiдганяли один одного i в той же час не виходили, барилися, гузалися то з мисками, то з ложками - вони вигравали час для своїх бiдолашних товаришiв, якi ще не скористалися з усiх благ такої от прекрасної iнституцiї, як ця вбиральня з текучою, прекрасною, холодною й чистою водою. Але тактика ця наївна не допомогла - вигнав барбос! Черiдка голих людей тим же порядком, що й перше, простяглася по коридору. Кожен нiс повну миску води, а двоє несло по двi - Ягельського й Охрiменкову, бо останнiй супроводив першого. Руденко й Азiк на придачу несли ще й камерну релiквiю, добре вимиту й налиту трохи чистої води, щоб не смердiла. Андрiй теж нiс повну миску води. Вiн був хотiв набирати лише трiшки, бо не вiдчував спраги, але товаришi звелiли конче набирати повну, "треба". I тiльки прийшовши до камери, Андрiй зрозумiв, що означало оте "треба". Не встигли зачинитися дверi, як в'язнi заходилися швидко мити пiдлогу, користуючись з того, що наглядач саме зайнятий водiнням iнших камер до вбиральнi. Операцiю цю пророблено блискуче, чим засвiдчено високу квалiфiкацiю набуту за довгi мiсяцi сидiння. На команду Руденка - "Палубу лопатити!" - всi забрали (кожен свої) речi в руки й стали попiд стiнами, а троє наймоторнiших - Свистун, Приходько й Руденко (директор, професор i секретар райпарткому) - швидко вилили майже з усiх мисок воду на пiдлогу й чиїмись штаньми, спецiально пожертвуваними й пристосованими до цiєї операцiї, навели вiдповiдний лад: поялозили добре по пiдлозi, потiм викрутили тi штани над релiквiєю i вже "сухими" добре витерли всюди. Пiсля того постояли всi ще хвилинку, тримаючи речi й дослухаючись до коридорачи не наближається наглядач. Вони потребували пару хвилин, щоб пiдлога трохи протряхла. Пара хвилин була їм подарована Провидiнням, вкрадена в суворого наглядача, пiсля чого всi поклали речi на мiсце й щасливi посiдали на чисту, свiжовимиту пiдлогу, задоволенi, що наглядач їх не накрив пiд час цiєї операцiї. Вони цю операцiю проробляють щодня отак пiсля обiду, ризикуючи бути тяжко покараними. Але вони не можуть iнакше. Iнакше їх поїсть тут короста, болячки, разом з вошами, та блощицями та всiлякою iншою заразою. I так на шкiрi в багатьох пiдозрiлi прищi, й лишаї, та гостинець вiд поту. Пiсля обiду час поплив жвавiше. Особливо, коли змiнився наглядач, про що новий наглядач сам довiв до вiдома в'язнiв, вiдчинивши кормушку, зазирнувши в неї й знову зачинивши, --це вiн приймав "господарство", заступаючи на змiну, зазирав у всi камери. Цей наглядач був "добрий" на вiдмiну вiд попереднього, що був виключно злий. Добрий же цей наглядач тим, що нiбито не дуже чiплявся до ув'язнених За дрiбнi порушення "порядку", як от смiх i розмови, трохи голоснiшi за шепiт, стояння на ногах i розминання кiсток тощо. Як тiльки змiнився наглядач, хтось почав розповiдати анекдоти. А потiм камеру розважав Карапетьян... Андрiй здивувався, що цi люди ще можуть смiятися, на що дiстав пояснення: - Сьогоднi недiля, а значить, вихiдний день для великого жаху, бо сьогоднi нiкого не беруть на допити (хiба кого не кого там), це раз. Друге - прийде завтра i недiлi вже не буде, бо понедiлок то не недiля. I, нарештi, - "пролетарiат не має чого втрачати, крiм..." - ця, як вiдомо, генiальна теза є без сумнiву основою шибеничного гумору всiх вiкiв. Тож - "Лови момент! Коли маєш нагоду посмiятися сьогоднi, не вiдкладай на завтра. Смiйся сьогоднi, бо завтра не дадуть, завтра вже може бути пiзно". "Ще поки людинi дають, крiм кундi-бундi, борщу й кашi, вона має всi пiдстави весело смiятися. Коли ж ъй зроблять "чих-пих", тодi вона вже смiятися нiяк не зможе". Всi цi "афоризми з арсеналу найновiшої фiлософiї ув'язнених мислителiв" i ще низку iнших подiбних уїдливо й загонисто висловив Краснояружський, сидячи в позi факiра, й закiнчив: - Так сказав Заратустра! Карапетьян розповiдав речi, яким не може дорiвняти жоден анекдот у свiтi. Та де! Щось подiбне могла витворити лише така без подiбна, така неповторна, така карколомна епоха, в якiй вони мали щастя жити, а тепер мають щастя сидiти ось в цiй тюрмi i цi всi незрiвняннi речi слухати. Сам Карапетьян - перський вiрменин i розповiдав свої iсторiї на перський лад, якi в сумi можна б поставити пiд один заголовок - "Перськi мелодiї" або "Перськi мотиви". Вiн нiби прибув до цiєї камери недавно з iншої, а в ту ще з iншої - так обкружляв за рiк всю цю тюрму, ще й тюрму на Холоднiй Горi i надивився всього та наслухався доста, а ще бiльше пережив сам i мав що розповiдати. Але вiн розповiдав тiльки "перськi мотиви" - пригоди персiян i вiрмен на слiдствi в цiй модернiй тюрмi, в "органах революцiйної законностi". Злi язики, сконденсованi в шепотi Охрiменка, який всi вiдгомони тих язикiв визбирав i от передавав Андрiєвi, говорили, що сам Карапетьян "вербовщик" усiх тих нещасних вiрмен та персiв, що масово йдуть по всiх сферах новiтнього пекла в ореолi приголомшуючої анекдотичної слави. Вони, нiбито для спрощення справи, йдуть всi по одному шаблону обвинувачення й методiв слiдства як перськi шпигуни й диверсанти, органiзованi в єдину органiзацiю. Органiзованi, звичайно, довiльно в лабораторiї оцiєї "фабрики-кухнi", в чому нiбито не останню роль зiграв оцей ось... Але то говорять злi язики й Охрiменко. Тим часом Карапетьян справляв вражiння дуже порядної людини, дотепної й гострої на язик, лише безмежного й одчайдухого цинiка, що достославний вiрменський гумор довiв до вiртуозностi, глузуючи сам з себе й своїх братiв кровi. Найперше Карапетьян, перед тим як почати оповiдати фрагменти, натоптав свою люльку (чудо тюремного мистецтва, зроблене з процiдженого хлiба, тертої цегли i паленої гуми) в формi чорта-Мефiстофеля, до речi в профiль дуже подiбного до самого Карапетьяна, - натоптав її махоркою, припалив у iнженера Н, а тодi затягнувся, пустив хмару диму й, дивлячись на iнженера, з безподiбною щирiстю й простотою душевною промовив: - Карошiй тюрма тi пастроїл... Карошiй... Спасiба, брат... Помовчав. А тодi обернув лице до рудого аматора аеродромiв: - А ти маєш бальшой вуха - так добре слухай. Следоватиль спитає, а ти й не будеш знати, що Карапетьян казав, i пропали твої вуха- одiрве начальник разом з твоєю карошей башкой... Смiх. Карапетьян помовчав пiсля такого вступу, а тодi почав оповiдати свої фрагменти, нанизуючи їх на барвистий разок мальовниче й опукло, як колись його прапрабабуся - перська Шехеразада свої фантастичнi новели "Тисяча й однiєї ночi". Говорив вiн таким барвистим i оригiнальним дiалектом, який, на жаль, годi вiдтворити будь-якою iншою мовою. Звичайний же переказ - то лише тiнь їхня блiда. ...I от побликав того дурного Аслана товариш слiдчий та й каже: - Пiп твiй сволоч, усiх вiрмен завербував. Що ти на це скажеш? Аслан мнеться. Сказати "правда" - зле. Сказати "неправда" - також зле. А знає, що пiп "таки да", всiх завербував по списку, який йому дав слiдчий, всiх пiдписав, ще й благословив - "належать до контрреволюцiйної, терористичної, диверсiйної, шпигунської, воєнно-повстанської органiзацiї". Але сказати це - по-перше --вiд Бога грiх i страшно, а по-друге - за свою шкiру знов-таки страшно, а в-третiх - слiдчого страшно, бо вiн тодi почне бити, щоб признавався за себе i за всiх iнших... А що признаєшся? - коли пiп за всiх "признався". А слiдчий насiдає: "Що ти на це скажеш?!" Цебто про попа. Думає, думає Аслан i нiчого не може придумати. А слiдчий напосiдає. Бо йому треба знати, чи належав Аслан до контрреволюцiйної органiзацiї i що робив. Цiлий день думав Аслан, сидячи на рiжечку стiльця та все падаючи з нього, коли слiдчий торкався "пальцем" до його бiдної голови: "Ну, ти будеш говорити?" Нарештi Аслан не витримав i звомпив: - "Я буду говорити!" - Говори! - сказав слiдчий. - Що ж, - сказав Аслан, зiтхнувши, - пиши, гражданин слєдоватиль!.. Пiп наш, вiн - як той бiдний Карапет. Як ти його призначив генералом над усiма шпiйонами - то йому зле. А як ми його скинемо з генерала, то йому буде ще гiрше... Пиши, що все правда i що я - теж контрреволюцiонер" I питається тодi слiдчий в того дурного Аслана, в того чесного чистiя черевикiв, що не завжди мiг розiбрати, де ж черевик правий, а де лiвий: - От ти кажеш, що ти був контрреволюцiонером. Що ж ти брешеш?! - Єй-богу, правда! I врагом народа був! Був! - Добре. Раз так, тодi говори, що ж ти робив?.. Ти говорив я буду писати, а ти тодi пiдпишеш. - Так я ж не вмiю писати... - Нiчого, я тобi я-ак дам! то ти тодi зразу пiдпишеш, хоч i не вмiєш. - Пiдпишу, пiдпишу, гражданин... - Отож... А тепер говори, що ти робив. Бiдний Аслан думає, тяжко думає, аж пiт йому з лоба виступає, i не може збагнути, чого ж той слiдчий вiд нього хоче. Нарештi зiтхає: - Нiчого я не робив. Я був контрреволюцiонером. I врагом народа теж був... Слiдчий б'є бiдного Аслана по карку прес-пап'є i кричить: - Що ж ти крутиш, фашистська ти шкуро! Ти думаєш, ми не знаємо. Але нам треба, щоб ти сам признався чесно... Ти совєтську власть любиш? - Любим, любим, гражданин дорогий... - Отож!.. Так докажи! Ти признався, що ти був контрреволюцiонером i врагом народа, а тепер же признавайся до кiнця, що ти робив, як ти хотiв валити совєтський лад i партiю, як ти шпiйонив, як ти продавав совєтську власть оптом i в розницю, як ти дiяв разом з фашистами... Говори!! признавайся!.. - Признаюсь. - В чому? - Що продавав совєцьку власть. Був фашистом. Контрреволюцiонером. Врагом... Все, як ти сказав. Все правда. Пиши - все правда. - Ти менi тут очей не замилюй! "Правда". Нащо менi така твоя правда?.. - слiдчий страшенно злоститься, тупотить ногами, аж пiниться. Карапетьян показує, як саме той слiдчий злоститься та пiниться. - Ти менi говори, що ти робив? I як ти робив?! - Харашо робим... Аслан, дурний, бiдолашний Аслан, чистiй черевикiв, що завжди вiрив усiм на слово, що, крiм чистiння черевикiв, взагалi бiльше в свiтi нiчого не вмiв, а в фiнiнспектора "розписувався" прикладанням свого вузлуватого пальця, вмоченого в чорнило, не знав, чого слiдчий вiн нього хоче. А слiдчий вимагає - що ти робив? Нi, не знає Аслан, що саме вiн робив i що взагалi мусив робити путнiй контрреволюцiонер. Тодi слiдчий лупить Аслана щосили по карку, добре лупить, i вiдправляє до камери: - Йди й подумай. Аслан думає. В камерi. Нi, вiн не думає, вiн плаче, а товаришi,- веселi його земляки, одчайдушнi штукарi й "‘контрреволюцiонери" з ласки божої - за нього думають, вони його повчають, рятуючи, що має робити путнiй контрреволюцiонер, що має робити затятий "враг народа", отже, має робити Аслан, щоби слiдчий його дуже не бив уже... Пiдучившись, радiсний Аслан проситься на допит - сам проситься, щоб якось уже кiнчати ту справу швидше, щоб уже раз, зажмуривши очi, перепливти через ту страшну Лету тяжкого iспиту до радiсного берега забуття й спокою. --Ну, надумав? - питає слiдчий. - Все надумав, товариш дорогий! Хочем признаватись... - Давай. Та тiльки не бреши, гляди, черезчур. - Ну, навiщо ж через "чур", все буде правда. Пиши - я, Аслан, контрреволюцiонер i враг народа... - Це вже я чув... - слiдчий береться за прес-пап'є... - Стрiвай-стрiвай! - злякано квапиться Аслан. - Стрiвай, а то забуду й тодi все, брат, пропало... Пиши: я робив повстання проти совєтської влади! Еге ж. Твої черевики швидко порвались? I твого начальника черевики теж швидко порвались! I в робочого класу черевики дуже швидко порвались?! Ага?! Отож. То я їх чистив таким мазьом... знарошне таким мазьом, щоб швидко рвались. Контрреволюцiйним мазьом... Слiдчий - кулак з довбню, голова з горiх, вчорашнiй футболiст, ударно покликаний в "органи" (Карапетьян показує образно, який саме кулак, а яка голова в того футболiста-слiдчого) - трiумфує. Аслан перевищує всi його сподiвання. Вiн все те пише й переконується пiд впливом Асланової залiзної логiки, що вiн напав на цiлий скарб, на контрреволюцiйну, диверсiйну органiзацiю, яка може забезпечити йому блискучу кар'єру в "органах". Аслан розповiдає, як то вiн чистив генiально черевики пролетарiатовi, як вони дерлися вiд отруйної мазi, як той пролетарiат лає совєтську владу, партiю й самого Сталiна i хоче ту владу повалити, а все через одного чистiя, фашиста й контрреволюцiонера, Аслана... Аслан розповiдає, а слiдчий пише, аж-но пiт йому виступає, сопе, прикусує язика й пише. Аслан кiнчає свою розповiдь клятвою, що вiн кається щиросердно й що бiльше не буде вже, i з полегкiстю зiтхає - нарештi йому дадуть спокiй, напевно. Але апетит приходить пiд час їди. Пiсля такого приголомшуючого Асланового самовикриття епопея його дивовижних блукань по найбезглуздiших контрреволюцiйних сферах тiльки починається. Слiдчий вирiшив видавити з нього всю правду геть до краплi, "розоблачити ворога" до краю... Пiсля диверсiї Аслан мусить признаватися в не менш генiальному шпигунствi. Причому щиросерднi Аслановi признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленiстю, коли Аслан сам не знає вже, що ж вiн робив далi.Тодi слiдчий б'є Аслана й кидає в камеру, щоб "подумав". Аслан думає при допомозi своїх веселих землякiв i друзiв, опанованих психозом самовикриття в iм'я рятунку смертi та одчайдушним шибеничним гумором. "Надумавши", Аслан проситься на "конвейєр" i епопея триває. Кiнець її вже передбачений слiдчим i начальством цiєї богохранимої установи, точно заздалегiдь вирiшений, але мусить бути ще формальне виправдання того кiнця, формальнi нi пiдстави. Тi пiдстави й витискають з Аслана, зовсiм не дбаючи про їх логiчнiсть, аби було хоч приблизно правдоподiбно. Подаючи Аслановi пригоди, Карапетьян вставляє й свої пояснювальнi ремарки, що доводили наявнiсть в цьому всьому безглуздi залiзної логiки, залiзної послiдовностi й розумного, навiть генiального начала. "Не важно, що та робив учора, важно, що ти мiг робити завтра. Не важно, чи правдою є вся та брехня, яку слiдчий змушує тебе говорити, а важний факт, що ти таки не любиш совєтської влади, а значить- ти небезпечний, а тому тебе треба злiквiдувати. Мета ж виправдовує всi засоби". Так аналiзує справу Карапетьян. А тим часом Аслан переходить всi фази розвитку й самовикриття себе як великого контрреволюцiонера. Ось вiн кається в шпигунствi: - Пиши, гражданин начальник! Я шпiйон. Я сидiв бiля вокзалу й чистив черевики. Але то я так знарошне чистив черевики. Насправдi ж я займався шпiйонажем... Я щитав поїзди - скiльки йде на Москву, а скiльки з Москви. Пасажирськi поїзди. Слiдчому такий спосiб шпiйонажу не подобається, й вiн iронiчно питає: - Ну, i скiльки ж ти нащитав? - Сто туди, сто й один назад... Слiдчий береться за прес-пап'є: - Хiба так займаються шпiонажем?! Ти дурня тут не клем. Якщо ти займався шпiонажем, то розказуй, брат, правду, а не то... Тодi Аслановi приходить в голову щаслива думка, i вiн розповiдає, що то вiн сидiв не бiля вокзалу i не поїзда рахував, а сидiв вiд бiля будинку Червоної Армiї й рахував, скiльки ходить командирiв та рiзних вiйськових начальникiв в будинок i з будинку, i придивлявся, якi вони є. Це слiдчого абсолютно задовольняє, i вiн вимагає ще нових i нових признань про iншi методи контрреволюцiйної дiї. Так бiдний Аслан доходить до терору й великої диверсiї. От вiн розповiдає, як вiн готував гранати, динамiт тощо, щоби зiрвати один дуже важливий стратегiчний мiст. Слiдчий з великим задоволенням все нотує. Потiм слiдчому видається за потрiбне устiйнити, який же саме мiст мав Аслан зiрвати i як вiн називається. - Як той мiст називається?.- питає слiдчий в Аслана. Аслан бачив багато мостiв рiзних в життi, але вiн нiколи не знав жодної назви мосту. Знав вiн лише, як називався той мiст, бiля якого вiн мав постiйне мiсце чистiя черевикiв: був це Горбатий мiст, невелика кам'яна споруда через .Порпань, без якої годi б перебратися на другий берег брудного, запльованого потоку калюжi. --Горбатий мiст, ось тик вiн називається. Слiдчий вибухає смiхом. Потiм цiдить презирливо до розгубленого Аслана: - Дурню ти! Горбатий мiст вже сто разiв зiрваний тут такими ж iдiотами, як ти. Вибери собi краще якийсь iнший... I що ви всi на тiм Горбатiм мосту помiшалися! Зривай iнший мiст. I бiдний Аслан мусив зривати iнший мiст, який йому було призначено слiдчим. Що ж до Горбатого моста, то треба сказати правду: Аслан вибрав цей Горбатий мiст не тiльки тому, що не знав iнших назв, а й тому, що то маленький мiст, а за маленький мiст менша кара. Вiн хотiв i диверсiю зробити, й не потрапити пiд розстрiл. Довелося ж зривати. якийсь великий мiст i наражатися на велику кару. Всi Аслановi грiхи й контрреволюцiйнi пригоди, звичайно, записувалися на рахунок всiєї великої, всевiрменської органiзацiї, i саме тому слiдчий намагався витиснути його, як цитрину, до решти. Розохочений, вiн натискав на Аслана щосили, взявши пiд тяжкий психiчний прес фiзичними тортурами. Пiсля диверсiї Аслан признається в терорi. Потiм в збройному повстаннi, розгортаючи неймовiрну, фантастичну свою контрреволюцiйну епопею. . Ось вiн признається в намiрi вкрасти крейсер "Червона Україна" й завести його до Вiрменiї, щоб там його обсадити контрреволюцiйним вiйськом i потiм на ньому приїхати та й розгромити совєтську владу. Слiдчий все занотував з задоволенням, бо побачив акцiю, закроєну на високу скелю. Аслановi вiн навiть дав склянку молока й вiдпустив до камери... Вже через якийсь час слiдчий викликав Аслана знову й почав його бити несамовито, докоряючи склянкою молока та лаючи за нечесний намiр обдурити органи революцiйної законностi, ввести їх в блуд, бо ж: - Ах ти ж сякий-такий!! Що ж ти брешеш! Як же ж хотiв завести крейсер "Червона Україна" до Вiрменiї, як Вiрменiї немає моря!? Бiдолашний Аслан погано знав географiю, довго думав i нiяк не мiг придумати виходу з такої прикрої ситуацiї. Вiн був синiй, як печiнка, вiд биття, але нiяк не мiг розв'язати проблеми успiшно з тим крейсером - не мiг анi з вести його до Вiрменiї по сухому, анi взагалi дати з нараду. Нарештi вiн його "потопив", власне, запланував потопити на втiху слiдчому, а натомiсть щиро признався, що збройне повстання вони - вiрмени - мали робити зброєю, привезеною з Персiї до Харкова на верблюдах. I от вони "привезли" зброю й заховали її поблизу Харкова на Рашковiй дачi. Там були гармати й кулемети, рушницi, й шаблюки, i отруйнi гази - все потрiбне для повалення советської влади. Iсторiя була така правдоподiбна, а Асланова щирiсть така переконлива, а знання мiсцевостей таке досконале, а неперебiрливiсть та злочинний цинiзм слiдчого й усiєї цiї системи такi безмежнi, що вся карколомна повстанська епопея Асланова була занотована докладно, у всiх подробицях. Пiсля того Аслановi дано було спокiй на три днi. Карапетьян запевняє, що тi три днi потрiбнi були слiдчому, щоб розшукати зброю на Рашковiй дачi. На четвертий день викликає слiдчий Аслана, насуплений, лютий-прелютий, i каже: - Зброю твою й гази ми знайшли. Але ти брехун, бо ми не могли знайти верблюдiв. Скiльки їх було? - Сто верблюдiв було, сто, гражданин дорогий! - каже Аслан радiсно, втiшений, що зброю таки "знайшли". - То де ж ти їх дiв, га? Сто верблюдiв, це тобi не сто коробок твоєї дурної вакси в твоєму дурному рундуку. Де дiв верблюдiв, га?! Не мiг же ти їх продати на Благбазi чи в Церабкоопi! - Навiщо на Благбазi, гражданин дорогий?- смiється радiсно Аслан, чесний чистiй черевикiв , смiється з слiдчого, що вiн такий дурний, недогадливий. -Навiщо на Благбазi?! Йшов поїзд Москва - Тифлiс через Харкiв, я прив'язав верблюдiв до поїзда, i вони побiгли назад на Персiю... Добуло явне безглуздя, навiть на погляд не дуже вередливого слiдчого, щоб верблюди поспiвали бiгти за експресом, i вiн не мiг цього Аслановi подарувати. Бiдний Аслан кiлька днiв пiсля того, як верблюди побiгли за експресом, не мiг прийти до пам'ятi в камерi, лежачи пластом. Але те йога не вирятувало вiд дальшого ходiння по муках "малого й великого конвейєра". Карапетьян розповiдає з безподiбним вiрменським колоритом, в'язнi аж пищать вiд приглушеного смiху, не маючи права одверто й гомерично реготатися, а Андрiй слухає й думає, що все-таки це, мабуть, розбещена, злостива арештантська фантазiя i тiльки, мстива карикатура, iронiя, що все шаржує й з усього глузує, безсила на будь-що солiднiше. Навiть вставки деяких слухачiв про деталi з пережитого їхнiми знайомими (бо хто ж насмiлиться сказати про власний досвiд!), ба, навiть те, що тут же, як iлюстрацiя до Карапетьянових "перських мотивiв", поруч ось лежить i помирає Ягельський, весь в пiдозрiлих синцях i пiдпливах, - навiть все це не в силi впоїти Андрiєвi довiру до Карапетьянових новел про дурного Аслана. Занадто-бо все безглуздо i занадто цинiчно, до самозаперечення безглуздо й цинiчно. Тiльки аж геть згодом, у майбутньому, Андрiєвi судилося переконатися, що цей Карапетьян - генiальний новелiст, на теми злободеннi, та що вiн стисло, але подиву гiдно точно виклав у своїх "перських мелодiях" душу, суть, зерно всiєї цiєї епохи i що Аслан - це трагiчне, але iдеально точне уособлення багатьох - дуже багатьох! - нещасних, пущених на конвейєр безглуздої дiйсностi тут. Рiвно як i слiдчий в подачi Карапетьяновiй- це теж точне уособлення всiєї системи, до якої той слiдчий належить, як її гвинтик. Але це Андрiй збагнув згодом, тепер же Карапетьяновi "перськi мелодiї" звучали, як фрагменти дивовижного, чадного сну, або рефлексiї звихненої пам'ятi божевiльного. Здавалося, що Карапетьян мiг би розповiдати свої "новели" безкiнечно, перевершуючи достославну, мiфiчну Шехерезаду, причому зовсiм нiчого не вигадуючи, як вiн запевняв, лиш часом багатозначно й єхидно роблячи павзи, там де не слiд було говорити. Тi павзи були не згiршi за слова. Вiн їх робив, зiтхнувши й попихкуючи головою чорта-Мефiсто, що в профiль так подiбний до самого Карапетьяна. "Перськi мелодiї" перебила та й зовсiм урвала вечеря. В певну хвилину всi нашорошились. Карапетьян замовк. Всi повернулися до дверей, слухаючи швидше цiлунками, анiж вухами, й не так щось чуючи, як угадуючи стукiт кормушок по коридору, ба, по всiй тюрмi, хоч i стояла нiби непрониклива тиша. Скоро дiйсно вiдчинилась кормушка в їхнiх дверях i повторилася така сама процедура, як i в обiд. Тiльки на цей раз наглядач дав у кожну миску буквально по однiй столовiй ложцi кашi i тим програма вичерпалася. Це була вечеря. Голоднi шлунки тiльки даремно були розхвильованi, спровокованi тiєю ложкою кашi i увiгнанi в марнi, розпачливi корчi,