результатом чого було несамовите курiння тих, хто мав що курити. Хто не мав чого курити, конвульсiйне шарпав кадиком, чекаючи "бичка" - "сорок", "двадцять" або "десять" вiд тих, хто курив. Ця вечеря була о 6-й годинi. По вечерi знову мили посуд. Це була третя й остання "оправка" за день, дана їм тюремною конституцiєю в числi iнших прав та свобод. На цей раз ходили без Ягельського, бо в нього не вистачило вже i тiльки сили, а й волi пiдтримати товаришам компанiю скористатись iз таких розкошiв, як прогулянка голяком по коридору. Ягельський лишився лежати в камерi, поставивши сухi колiна кроквами й тяжко астматично дихаючи, ажно вчувався жаль в тому диханнi, що вiн не може пiти з усiма... Пiсля вечерi вже не мили пiдлоги, не розповiдали анекдотiв, не смiялися навiть тихесенько, а сидiли, пороззявлявши роти й тяжко дихаючи,- чекали. Вони чекали сну. Але до сну, до права заснути, ще далеко, - команда буде подана аж в дев'ять годин. Без права ж люди не могли заснути, вони хитрували, схиляючи голови як-небудь так, щоб наглядач не бачив i щоб можна було все-таки здрiмнути, але з того нiчого не виходило. Люди тiльки млiли вiд утоми, зiтхали люто або трагiчно i не могли вiдсахнутися вiд дiйсностi нi на хвилину - саме як починало дрiматися солодко, раптом, нiби зумисне, розтиналося тихе й настирливе - "Цс-с!" - то котрийсь iз в'язнiв подавав пересторогу, помiтивши, як тихесенько вiдслонявся вовчок, i вони шарпалися, ворушились, позiхали - робили рух, потрiбний для доказу, що вони не сплять. Гнiтила невдоволена спрага на сон, гнiтила задуха, гнiтила мовчанка. Нарештi Руденко не витримав, зiтхнув глибоко й шумно, мовби пiсля шаленої бiганини, й звернувся до Приходька лагiдно, благально: --Професоре... Розкажiть що-небудь... Ваша ж черга! Лiтературну годину! Руденка пiдтримали iншi. - З Мопассана... З Стендаля... Нi, "Три мушкетери! "Король Лiр"!.. Руденко благав, мов хлопчисько, пропонував навiть i свою завтрашню пайку хлiба за труд. Приходько згодився й без пайки. Лiтературнi "години" у них, бач, вiдбуваються! дуже часто, а на них розповiдаються з пам'ятi найкращi перлини свiтової лiтератури. Оповiдачами були найбiльше начитанi й найпам'ятливiшi в'язнi. До таких належали - Приходько, Зарудний, iнженер Н., Гепнер. Кожен з цих чотирьох був своєрiдною лiтературною хрестоматiєю, а то й енциклопедiєю. Особливо Приходько, надiлений чудесним даром - феноменальною пам'яттю та високими здiбностями оповiдача. Першi три теж були нiби добрими, але черга сьогоднi була Приходькова. Для Андрiя такий спосiб розваги не був новиною, бо не був вiн взагалi новиною в совєтських тюрмах, де не давали книг i газет i взагалi суворо забороняли будь-що читати i де люди насичували духовний голод "з памятi". Новиною був лише той високий "клас", який мав тут мiсце. Це ж розважалися високорозвиненi, iнтелектуально багатющi, хоч i голопузi, люди. Приходько всiвся посеред камери i, на безмежну втiху Руденковi, почав своє оповiдання. Вiн переповiдав "Мадам Боварi" Густава Флобера. Висока культура й точнiсть переказу вразила Андрiя. Вiд добре пам'ятав цей роман i мiг це ствердити. А Руденко, напевно, не читав цiєї книги i, може, тому весь обернувся в слух, хвилювався й вже переживав, як зовсiм маленький школяр, якому розповiдають чарiвну казку. Жаднющий селюк Руденко. Аж смiшно на нього дивитися! Який вiн голодний! Вiн страшенно голодний на слово мистецьке, на книгу, на лiтературу, якої вiн не читав, але страшенно хоче читати, бачити, все спiзнати, доки ще живий. Очi йому свiтяться й вiн, напевно, забув, що це вiн сидить у тюрмi. А Приходько помалу заполонив усiх i повiв за собою. Скоро Андрiй пристав i не слухав, унаслiдок тяжкої перевтоми. Нi, не мадам Боварi може сьогоднi полонити Андрiєву душу - її можуть полонити лише спокiй i самотнiсть, та цього саме й бракувало. Для Андрiя трохи було забагато вражiнь на один день. Голова йому гудiла, а в очi нiби хто понасипав гарячого приску, вони були перевтомленi до краю, i в той же час сон утiкав вiд них. Десь було перейдено ту межу, на якiй був поворот у блаженний, рятiвничий сон, тепер душа, мовби збившись з дороги, блукала на манiвцях безсоння, в гарячковiм маячiннi. Вiн все вмощував то правий, то лiвий лiкоть на вiковi парашi i клав на руку розпечену, порожню, бездумну свою голову, намагаючись якось так її пристроїте, щоби вона не обтяжувала плечей, щоб їй не було мулько на тих плечах, щоб якось забутися, але забутися не мiг, як не мiг i позбутися досадного вражiння, що тiй головi мулько на в'язах. Вiн наслухався оповiдань i "перських мелодiй", трагiчних натякiв, недомовлених слiв i таємничих, замаскованих зiтхань, прямих скарг i замаскованого в зухвалiсть розпачу, надивився на Ягельського i тепер, пiд монотонний плин iсторiї мадам Боварi, думав: Якщо вони, цi безобиднi обивателi, ось цi старенькi й здебiльша зовсiм нi в чому не виннi люди п'ють таку гiрку чашу й несуть такий тяжкий хрест, то що ж чекає його - втiкача з каторги бачив, що перед ним тяжкий шлях. Завтра прийде день i проб'є його година... Вiн уже вловив основну тенденцiю цiєї модерної iнквiзицiї - це обернути людину в ганчiрку, тварину, в безвольного пса, що скавулить i плазує, готовий лизати що завгодно, вiд чобiт починаючи. Обернути її в ганебну моральну руїну, розчавити й знищити те, що називається людською душею... А тодi вже викинути її на фiзичний смiтник. Так нiби виходить з усього, що вiн чув i чого не чув, а вичитав з очей усiх цих людей. Оповiдач бубонiв i бубонiв, переповiдаючи незрiвнянного Флобера, а люди (здебiльша люди з вищою освiтою, що по кiлька разiв читали цей твiр!) слухали з феноменальним iнтересом, iз зворушливим захопленням, переживали, хвилювалися, жили радостями й болями якихось далеких-далеких, вигаданих людей, радостями й болями якоїсь, сотвореної Флобером, мадам Боварi. Руденко аж мiнився на обличчi, а коли хтось кашляв або шерехтiв, тим перешкоджаючи оповiдати й слухати, Руденко метав на нього смертоноснi блискавки з очей. З не меншим iнтересом слухав i доктор Литвинов, а коли Приходько робив павзу або губив нитку сюжету, Литвинов нагадував йому, пiдказував забутi подробицi i потiм далi слухав з тим самим iнтересом. Був захоплений навiть троглодит Краснояружський, хоч i справляв вражiння виключно товстошкiрої людини. Цi люди хотять утекти з тюрми! Утекти вiд сьогоднiшнього й вiд завтрашнього дня до лагiдної, до прекрасної, до далекої мадам Боварi, в iнший свiт, в iнше царство - в царство чаклуна й характерника, великого митця й естета Густава Флобера. Десь за мурами, напевно, вже ходить вечiр по землi, але тут його не помiтно, бо сюди вiн не заходить. В стелi горить електрична лампа, засвiтившись зразу по вечерi, тобто в 6 годин, тобто тодi, коли десь там, за мурами, на волi люди ще пляжаться на сонцi над якою-небудь Лопанню. Нарештi вечiр прийшов i в камеру. Але вiн прийшов не так, як звичайно ходить вечiр. Вiн увiрвався в кормушку, простромив голову в єжовському кашкетi й промовив категорично, грiзно: - Спати! - i трiснув лядою. Чари милої мадам Боварi геть розлетiлися вмить, люди самi розпорошили їх, - вони зiтхнули, враз забувши про все. По-перше, тому, що вони мають нарештi право вiдчинити не тiльки кватирку, а й цiле вiкно, а по-друге - спати! Нарештi спати! Спати!.. Заплющити очi й упiрнути в сон, мрiяти на самотi, додумувати в iнтимнiй вiдчуженостi свої затаєнi думки або, може, й домрiювати недосказане оповiдачем i недописане самим Флобером про той iнший, прекрасний, сонячний свiт... Або, може, переживати нишком свiй затушкований, а тепер розгальмований жах i свою особисту трагедiю, свою таємницю... Сьогоднi недiля й не гримiтимуть засуви щохвилини, не стинатимуться розшарпанi нерви. Спати!.. Але то не так просто. Щоб спати, треба бодай якось лягти. Попробуйте ж лягти, коли це виходить за межi можливого, коли на одне нормальне людське житлове мiсце приходиться аж двадцять восьмеро! Почалися суперечки, сварки. Як лягти? Як розподiлити мiсце так, щоб усi були задоволенi, усi щасливi? Спочатку прибрали тарiлки з пiдлоги. На цю операцiю всi дивилися з великою надiєю, бо ж звiльнялася територiя! Тарiлки поставили на пiдвiконня, що за вiдчиненою рамою було досить широке, i таким чином звiльнили смужку пiдлога. Але то мало зарадило справi. Як улягтися 28 особам?! Недавно вся площа була точно розмiрена й розподiлена, i за кожним закрiплена рисками на стiнi, що визначали межi, вiд поки й до поки чия територiя. Але то було тодi, як в камерi було двадцять семеро людей. Тепер на одного бiльше й старi межi не придатнi. Треба розмiрювати знову. Але як розмiрювати знову, коли, скажiмо, Узуньян такий тонюнький, а Охрiменко такий товстий? Як дотримати принцип справедливостi? Одначе Руденко, взявши тоненьку мотузочку (заборонену рiч! бо на нiй можна повiситись!), змобiлiзував того самого iнженера, що збудував цю тюрму, i звелiв йому обчислити, яка мусить бути завдовжки мiрка, коли попiд стiною сидить вже не тринадцятеро, а чотирнадцятеро, тодi нав'язав на тiй мотузочцi з помiччю iнженера вузлик i заходився перемiрювати стiну. Нарештi перемiряв, застосувавши цiлковиту "зрiвнялiвку", бо щоб так скоро врахувати й обчислити всi вiдхилення вiд норми (вiдхилення на товстих i тонких), забракло йому й самому iнженеровi знань найвищої математики. Дiставши кожен свою "межу", почали укладатися. Але укладання якраз i вперлося в непереборимi труднощi - теорiя не сходилася з практикою: як укластися на територiї, на якiй не можна укластися? Скажiмо, коли найменша людина має все-таки 40 сантиметрiв у плечах, то як їй укластися на 25? Це раз. А вдруге - коли камера має всього 2 метри ширини, то як укластися двома рядами насупроти так, щоб пальцi нiг i п'яти кожного не торкалися обличчя свого "вiзавi"? Особливо погано приходилося тим, у кого "вiзавi" був довготелесий. Найкраще б лягти всiм на спину, а ноги поставити кроквами i так стати, але як лягти на спину, коли тяжко лягти навiть боком? Словом, почалися суперечки, сварка, дедалi гарячiша. Хтось пропонував лягти "валетом в йолочку", хтось пропонував "валет в замок"... При тiй нагодi Андрiй узнав, що iснують способи спання системи "валет в ялинку" та "валет в замок". Але навiть цi досконалi в'язничнi винаходи тут було тяжко застосувати. Сварка розпалювалась. Вже хтось когось обiклав "по-професорськи" й "по-моряцьки". Все загрожувало обернутися в побойовище, бо цiєї проклятої проблеми не .можна розв'язати" i тут раптом вiдчинилася кормушка й просунулася голова наглядача: -Що за шум? Шарварок вшух. Тиша. А _той жалiбний голос: - Не можемо влягтися, гражданiн отдєльонний! Тiс-но-о...- це Прокуда. Наглядач закрив кормушку, а тодi вiдчинив дверi й став на порозi, за ним стояв ще один наглядач. - Встати! Всi встали. Лишився лежати тiльки Ягельський. - Вишикуватись попiд стiнами! Вишикувались. . - Ану рiвняйсь!! Вирiвнялись. Наглядач зайшов до камери, поторкав ногою Ягельського, а тодi пройшовся межи двома рядами в'язнiв, рiвняючи випнутi животи та колiна ногою, взутою у дебелий, кований чобiт. А потiм одiйшов до дверей i гримнув: - Струнко!.. А тепер слухай мою команду та знай, що якщо хто потiм заворушиться або загалдить - двадцять днiв карцеру! Понятно? Отже, увага... Л я г а й! Всi брикнули, як хто стояв, i нерухомо завмерли. Наглядач подивився, почекав хвилину, а тодi промовив: - Каменем лежати! - i закрив дверi. Проблему було розв'язано. Суперечки зникли, сварки як i не було. Всi лежали й мовчали. Всiм було добре й зручне. Нi, вiн талановитий, той наглядач! Нiхто навiть не пiкнув проти такого способу розв'язання проблеми, вiн всiх задовольнив. I, далебi, це таки був найкращий спосiб. Люди трохи посовались, пойорзали, вляглися як слiд i були вже бiля "здiйснення мрiй" - вже потрохи дрiмали. Дрiмали... Андрiй улiгся теж, поклав пiд голови свої згорненi штани й сорочку i заплющив очi. Перший день скiнчився. Ось так скiнчився перший день. Але ж тiльки вiн скiнчився формально. Голова, мов заведений мотор, не могла зупинитися, бо господар втратив секрет, як вимкнути iскру,- крiзь ту голову гуготiло полум'я думок, женучи шалено. I в той же час не було нiяких конкретних думок, жодної такої, на якiй би можна зосередитися, то були уривки, шматки, жорства, порох, закручений у веремiю. Було якесь прикре почуття роздвоєностi - тiло, обважнiле вiд перевтоми, прагнуло забуття, спокою, а душа, зiритована, поривалася геть, i збурений нею мiзок палахкотiв, тиснув на череп, на скронi... Та помалу Андрiй оволодiв своїми нервами, опанував роздвоєнiсть, - на мiсце вогненної веремiї прийшов легенький смуток i заливав помалу вогонь, гальмував шалений ритм... Минуло трохи часу, й Андрiй вже лежав у забуттi, гойдався, немов на водах блакитних саг вечорових, на хвилях тихої меланхолiї. Згадалась мати. Прийшли брати й обступили його - брати-соколи! Андрiй хапався за них серцем i вiдчував, як тому серцевi осиротiлому хотiлося криком кричати... А потiм на них- на братiв своїх - глядячи, ставало тепло, й радiсно, й певно так... Один обiцяє замчати його лiтаком "чорт його зна й куди"... Брати-соколи. Нi, тiєї вiри безмежної нiщо не в силi порушити, бо коли її пору щити, то тодi (аж тодi!) прийде смерть, загибель для душi. Поки ж та вiра є - нiщо не в силi тiєї душi зламати. Брати стояли бiля нього муром, i Андрiй тримався за них всiм серцем. Починав засинати... Тягучий-тягучий крик i стогiн десь торкнувся вуха, й Андрiй нашорошився, не розплющаючи очей, - сон спурхнув геть, сполоханий. Андрiй прислухався - стогiн i зрушений зойк повторився... Десь за мурами... Потiм той зойк захлинувся, тиша. Тиша. Андрiй розплющує очi й дивиться по камерi - всi сплять, як побитi. Порозкриванi роти, обличчя, вкритi крапелинками поту, тiла, скоцюрбленi в фантастичних позах. Простягненi ноги лежать на чужих обличчях, але вже нiхто не свариться, навiть коли чужий брудний палець ноги потрапив у рот... Сплять... А Андрiй не може заснути. Не вiд страху, нi. Вiд тяжкого смутку, що обстунив душу, як вiдгомiн того таємничого стогону- стогону людини десь, що її нiхто на волi вже не почує з глибоких пiдземель, з льохiв, де кiнчається свiт для приречених, де люди вiдходять у небуття без свiдкiв, i не почує друг, i не почує брат... Андрiй дивиться по камерi з-пiд приплющених вiй. Як вони мiцно сплять! Немов тi Христовi учнi перед розп'яттям їхньої совiстi, їхньої власної душi. Раптом якась голова тихесенько пiдiймається й, витрiщивши божевiльно очi та роззявивши рота, слухає нишком, тривожно - щелепа їй дрiбно тремтить, одвисаючи. А потiм, примкнувши щелепу та сапнувши спросонку, голова заплющує очi i вкладається знову на своє мiсце... Так зробив Васильченко-Драшман. Так зробив через якийсь час iнженер Н. Було вражiння, що це зробила сама голова автоматично, зринувши з чадного сну, пiдкоряючись якiйсь жаскiй рефлексiї, i потiм знову впiрнула в сон... Андрiй лежав довго так. Слухав, як хрипить Ягельський, слухав тишу за мурами, потiм гудiння якихось моторiв, гомiн далекого радiо десь з вулиць нiчного мiста... Потiм самi собою заплющились очi i закрилось серце для зовнiшнього свiту, i знову до нього прийшли брати... Прийшла матiнка... Потiм прийшла заплакана Катерина... Катерина... Андрiй зовсiм виразно вiдчув, як вона, плачучи, несмiливо опустилася бiля нього на колiна, поклала тремтячу руку на чоло йому i сказала жалiбно, тихесенько, з мукою: - Ц-с-с-с!... Але Андрiй вже не мiг розплющити очей. VI_ То була недiля, а це почався будень. Учадiла голова трiщала спросоння, мовби через неї переїхав трактор "ХТЗ". Їх усiх побудив наглядач енергiйним i сердитим стукотом в ляду вiдчиненої кормушки й зловiсним хрипким шепотом: - Вс-т-тавай-й!! Закрий вiкно! Мокрi, липкi вiд поту люди зринали i не могли зринути з сонного очманiння, борсалися в тяжкiй атмосферi, як на днi моря, наснаженiй тухлим смородом, надмiром вуглекисню, терпкими випарами давно не митого милом тiла, смородом розчавлених блощиць i амiачним ароматом парашi. Але помалу зринали... Чухались безпам'ятне, а потiм, опритомнiвши, шпарко схоплювалися на ноги - "повєрка". Зачинивши вiкно, вони ставали в двi шереги, дерли нiгтями несамовито по накусаних блощицями мiсцях i чекали... Лежав лише один Ягельський, не в станi пiдвестись. Мала бути вранiшня перевiрка. Всi чекали якогось МЕЛЬНИКА з надiєю, мовби рiдного батька. Це нiбито був черговий корпусу -- єдиний людяний з усiх, уважний, який записував усi заяви i, хоч вони й не виконувалися нiколи, але вiн їх старанно нотував, головне ж - на скаргу, що немає чого курити, вiн часом давав жменю, а то й пачку махорки! Ось це головне, як також i те, що вiн завжди вiтався, зайшовши до камери. Сьогоднi була нiбито його черга... Але прийшов зовсiм не Мельник, на щирий жаль всiм. Вiдчинилися дверi, й до камери увiйшло двоє вiйськових - один з них черговий корпусу "не Мельник", другий - помiчник. Нi той, нi другий не привiтався, зайшовши до камери, i навiть не дивився нiкому в обличчя. Черговий корпусу - високий, сухорлявий, дуже сердитий з вигляду, з червоними вiд безсоння чи вiд пиятики очима - ступнув на середину камери й став, тримаючи розкритий журнал перед собою, а його помiчник став у дверях i швидко пряв очима по вишикуваних шерегах на рiвнi рук, пильно слiдкуючи за тими руками. Черговий мовчки перерахував усiх в'язнiв, тикаючи на кожного пальцем, занотував результат у журнал i, байдуже повертаючись до дверей, сказав: - Скарги, заяви є? - Є!.. -промовив несподiвано Гепнер, коли черговий був уже бiля дверей. Той здивовано зупинився, пiдняв брови; видно не звик зовсiм до скарг i заяв. - Будь ласка, - процiдив презирливо нi до кого. - Є заява: чи не можна би дезинфекцiю сюди - трохи блощиць побити? Це просив професор Марксо-ленiнського iнституту республiки i, як потiм Андрiй взнав, соратник самого Сталiна, Ленiна, Троцького... Черговий зневажливо закопилив губу, подивився червоними очима на праву стiну, потiм на лiву понад людськими головами, поворушив конячою щелепою й процiдив крiзь зуби з незрiвнянним глумом: --Не трогати!.. Бо ще не ясно, хто саме тут блощицi, а хто не блощицi!.. I повернувся. - Заяви є! - сказав понуро Андрiй, зупинивши тим чергового, а коли черговий наставився на нього червоними, ненавидящими очима, проговорив у них, зовсiм не реагуючи на червоний той погляд: --Тут ось вмирає людина. Будь ласка, лiкаря! Черговий змiряв Андрiя оком з голови до стiп, примружився, нiби збирався щось сказати, але нiчого не сказав, повернувся й вийшов геть. Помiчник його, досить дурнуватий на вигляд парубiйко, гордо й трiумфально оглянув Андрiя, оглянув усю юрбу голих людей i теж, за прикладом свого начальника, нiчого не сказав, вийшов слiдом, закривши дверi за собою. "Повєрка" скiнчилася, i скарги та заяви складено. Андрiй хотiв стукати, але переляканi його колеги стримали, умовили: "Не будьте наївним! I пощадiть камеру! Не було ще випадку, щоб такi (особливо такi!) заяви бралися до уваги. Не було! А кара буде!.. Не накликайте бiди. Ми не раз домагалися лiкаря для Ягельського, i завжди нас усiх карано, та й тiльки..." Андрiй послухав-послухав i облишив свою упертiсть. Потiм до камери подано через кормушку вiник -власне, то був не вiник, а деркач - щоб пiдмести камеру. Черговим камери тепер був iнженер Ляшенко, меланхолiйний, вiчно зажурений i безмежно насторожений чоловiк, i вiн виконав цю функцiю - пiдмiв камеру. Пiдмiтання звелось до того, що вiн звелiв усiм пiдняти свої речi й податись пiд один бiк, а сам повидряпував деркачем мундштуки спалених цигарок i безлiч живих блощиць з-за плiнтуса, з кутка та з-пiд калорифера парового опалення, що був пiд вiкном, потiм перегнав людей навпаки й зробив те саме з другого боку... Мундштуки й трохи пилу було зiгнато в купку бiля дверей, до цiєї купки ще було додано те смiття, яке накопичилося за парашею, i поставлено над тiєю купкою варту, щоб не давати блощицям розповзатись. Функцiю вартового виконував Краснояружський - доцент сiльгоспнаук, - озброєний деркачем. Цю купку мусив, далебi, хтось забрати. Але перш нiж здати це добро комусь, Красиояружський старанно переглянув геть усi мундштуки, чи не лишилося де крихти недопаленого тютюну. Вiн це проробив з пильнiстю фанатичного дослiдника, гiдною доцента сiльгоспнаук. Тiльки та праця була марною, бо всi цигарки були спаленi аж до "фабрики" включно ("фабрикою" курцi називали ту частину мундштука, де було надруковано марку пiдприємства, на якому цигарку зроблено, i коли жадiбний курець смалив доти, доки починало смердiти картоном мундштука, йому гукали "фабрика горить!"). На спалених "фабриках" не було вже жодного тютюну на горе пильному дослiдниковi й щукачевi курецького щастя - Краснояружському, лиш було повно в тих мундштуках блощиць, що так знамените пристосувалися в боротьбi за своє дорогоцiнне iснування. Краснояружський встиг саме переглянути всi мундштуки, як вiдчинилися дверi i з коридора до купки смiття пiдкралася, зiгнувшись, якась жiнка з великим залiзним кошиком на смiття, совком i гусячим крилом. Не глядячи на в'язнiв, не пiдвiвши навiть голови, вона хутенько зiбрала смiття в совок, забрала й деркач, кинула це все в завiзний кошик i щезла. Наглядач висунув одне око з-за дверей, глипнув ним у камеру й зачинив дверi. По коридору чувся великий рух. Це був звичайний ранковий рух: "побудка" перевiрка, прибирання, потiм роздача хлiба, чай... За кожним цим заходом гримали засуви, брязчали замки й ключi, клацали кормушки, глухо грюкали дверi... Пiсля того як було забрано смiття, вiдчинилась кормушка й перед нею став роздатчик хлiба з величезним кошиком. Спочатку роздатчик зазирнув у камеру, порахував бистрим оком мешканцiв, а тодi спитав у Ляшенка, що знав своє дiло й вже стояв бiля кормушки на вартi, "скiлько?" - i видав двадцять вiсiм пайок хлiба, а тодi ще намiряв сiрниковою коробочкою 28 порцiй цукру. В камерi все це розподiлив уже Ляшенко зi своїм помiчником Какасьяном. Це була клопiтна штука. Законна пайка хлiба мусила становити 600 грамiв. Але ж хто їх важив, цi пайки? Вони були порiзанi на око. Це були частки стандартного буханця сiрого, досить непогано випеченого, але з пiдозрiлою мiшаниною (наприклад, в серединi сiрої пайки траплялись житнi шкоринки або й бiлi шматочки, бо цей хлiб печено спецiально для в'язнiв, використовуючи рiзнi вiдходи й шматки старого черствого хлiба, розмочивши та замiсивши їх наново з iншим тiстом) - хлiба, розрiзаного начетверо. Бухарець важив точно два кiло й 400 гр., але ж той, хто рiзав, мав зовсiм не точне око й руку. Через те пайки були далеко не однаковi а це безмежно утрудняло їх розподiл, викликаючи тяжкi ускладнення, сварки, а iнодi, кажуть, i бiйки. Справдi, п'ятдесять або навiть двадцять грамiв хлiба, яких бракувало в одних пайках а в iнших було лишком, це достатня пiдстава для цiлої вiйни в камерi, межи безмежно виголоднiлими людьми. Ба, це достатня пiдстава для майбутнiх воєн i революцiй у всiй державi! I тут не рятувала нiяка iнтелiгенцiя, нiяка терпимiсть, нiякий iдеалiзм чи фiлантропiя. Далебi, в боротьбi людей за iснування все це одвiюється, як полова. Ляшенко розклав пайки двома рядочками посеред камери на простелений чийсь рушник для загального огляду, а всi сидiли навколо й, витягуючи шиї, пильно розглядали тi пайки голодними, запаленими очима. Немовби це засiдав спецтрибунал, що на спецiальнiй сесiї мав от над тими пайками вершити суд. Довго розглядали в'язнi пайки, схиляючи голови то на один, то на другий бiк, - потiм вирiшили, що вiд такої от пайки треба трохи вiдняти, а до такої трохи додати... Вiднiмання й додавання проробив iнженер Ляшенко, зручно оперуючи скiпочкою, спецiально для того пристосованою й пильно зберiганою в щiлинi за плiнтусом. Йому пропонував Охрiменко нагострений держак своєїа.алюмiнiєвої ложки, але Ляшенко вiдмовився, бо коли побачить наглядач, то ложцi не буде нiчого, а камеру буде покарано за такий держак тяжко, а за скiпочку не буде нiчого. Пiсля вiднiмання й додавання почалась процедура розподiлу. Арештантська мудрiсть в тих випадках, коли треба максимально уникнути непорозумiнь, кличе на допомогу фортуну. Так було й тепер. Ляшенко попросив кого-небудь одвернутися до стiни й бути речником тiєї фортуни, бути Пiфiєю. Такою Пiфiєю призначили бути Васвдьченка-Драшмана. Вiн покiрно одвернувся до стiни i, хоч був особою статечною й всiма поважаною, проте в'язнi деякi ще перевiрили, чи вiн не бачить Пiсля того Ляшенко прикладав палець до пайки й питав: "К ом у?", а Васильченко вiдповiдав меланхолiйно: --Охрiменковi. - Кому? - Руденковi. Часом Пiфiя робила павзу, забувши, очевидно, прiзвище, тодi в'язнi починали нервово хвилюватися: "Напевно, бачить вражий син та й мiркує, кому б саме таку гарну пайку приректи". Така пайка, над якою Пiфiя робила павзу, здавалася справдi всiм найкращою, бо ж павза була такою пiдозрiлою. Так з павзами, з хвилюванням" подекуди iз смiхом iнженер Ляшенко з комбригом Васильченком доїхали до кiнця. Найгiрша пайка, складена з дрiбних шматочкiв i крихот, досталася самiй Пiфiї-Васильченковi, але вiн не звернув на те жодної уваги, цiлком пiдкоряючись вироковi долi своїми власними устами. Цукор було розподiлено простiше. Наглядач намiряв був всi двадцять вiсiм порцiй у миску, а тепер Ляшенко перемiряв їх з миска кожному в ложку, в хусточку або в кухлик, хто такий мав. Вiн мiряв такою самою мiркою - сiрниковою коробочкою, - як i наглядач, лише пiдклав на денце коробочки картонку з цигаркового мундштука, бо спостерiг, що наглядач не всi порцiї набирав повнi, а роздати так, щоб не вистачило бодай пiвпорцiї - то була б цiла катастрофа для Ляшенка. Щоб уникнути цього, вiн спершу перемiряв цукор з однiєї миски в iншу, а тодi роздiляв iдеально порiвну пiд пильним наглядом двадцяти п'яти пар очей. Не дивився тiльки Ягельський та Андрiй, власне, Андрiй теж дивився, але не в миску, а на людей i зовсiм iншими очима, не цiкавлячись анi тим хлiбом, анi цим цукром, лише спостерiгав саму процедуру... А Ляшенко набирав цукру у коробочку з горою, проводив сiрником, змiтаючи "гору" й лишаючи тiльки повну коробочку вщерть, i так, пiдганяючи порцiю до порцiї з точнiстю до одного кристалика, висипав їх у простягненi ложки, хусточки, жменi. Кожна порцiя по закону мала б виносити 20 грамiв, але в дiйсностi її не було й десяти грамiв сповна. Ягельського цукор всипали в його ложку i поклали в головах. Андрiй теж одержав свою порцiю. Здавалося б, що цукор розподiлено iдеально. Одначе не обiйшлося без скандалу. Узуньяновi здалося, що йому дiсталося цукру менше, нiж iншим; зразу вiн не сказав цього, але потiм "згадав", що з одного куточка коробочки цукор посипався вiд незручного руху руки Ляшенка i через те йому цукру дiсталося менше. Нiякi резони й зауваження на Узгуньяна не впливали, йому здалося, що його скривджено i що це, напевно, зроблено зумисне, "бо ж вiн вiрменин, а не українець i не жид". Вiн розпiкав сам себе й розпiкав Ляшенка, а хто озивався - розпiкав i того. Нервувався сам i нервував iнших. Далi бiльше. Заходилось на велику сварку. Узуньян уже кипiв, бризкав слиною з рота, повного золотих зубiв, кричав... Андрiй спостерiгав, i йому було дивно з цього довготелесого вiрменина. Узуньян вимагав вiддати вкрадений його цукор! Ляшенко зблiд, вiн вiддав би свою пайку, але, на жаль, висипав був її в мокру миску i цукор розтав. Тодi Андрiй спокiйно звернувся до Узуньяна: - А покажiть Ваш цукор. Узуньян показав, i Андрiй так само спокiйно висипав туди свою пайку i додав чемно-чемно словами: - Будь ласка! Берiть-берiть! Всi запротестували, але Андрiй їх заспокоїв: - Спокiйно! Я заощаджую зуби для слiдчого i зовсiм не хочу сьогоднi цукру, друзi мої! Дiставши цукор, Узуньян, на диво, зовсiм анi не почервонiв, анi не запротестував, - вiн прийняв його, як належне, й заспокоївся. Так порiвняно за невисоку цiну Андрiй встановив, з ким має справу. Нi, це варто десяти грамiв цукру! Пiсля хлiба й цукру їх випущено на вранiшню "оправку", а пiсля того був чай. Той чай роздавав наглядач, наливаючи його з великого чайника в миски та кухлики, просуненi крiзь кормушку. Вiн наливав кожному приблизно пiв-лiтра теплої рудої води, завареної невiдомо чим. З тим чаєм майже кожен з'їв усю свою пайку хлiба i лише в декого вистачило сили волi лишити трохи хлiба на обiд. Цей "чай" - це i був увесь снiданок. Пiсля снiданку всi якось пiдупали на дусi, принишкли, нашорошились, - пiсля снiданку-бо почався iнший рух в коридорi, i нагорi, i десь назовнi. В камерi 49-й все обернулося в слух i чекання. Всi знали, що означає та бiганина вчвал по коридору, те безперервне гримання засувiв, той тупiт нагорi, те гудiння машин за мурами, тi приглушенi викрики iстеричнi вигуки, несамовитi зойки десь... Це почався буденний, "робочий" день. Шкваркнула кормушка й схвильований та спiтнiлий конвоїр зашипiв у камеру: - На "Бе"! Перелiчили всiх на "Бе", але потрiбного не знайшлося, хоч кожен був певен, що це саме його й шукають, щоб вести на допит, хоча вiн i не на "Бе". Але конвоїр нiкого не взяв, а побiг десь шукати в iнших камерах. Потiм шкваркнула кормушка й вже iнший конвоїр захрипiв: - На "Ри"! ї знову нiкого не взяв; з його вигляду можна було зрозумiти, що вiн, бiдолашний, не може знайти якусь жертву на "Ри", вже зiпрiв, шукаючи. Десь розiтнувся несамовитий лемент, до дверей пiдбiг наглядач i звелiв зачинити кватирку. Зник. Всi зблiдли, пороззявляли роти, а чийсь понурий голос проголосив: - Комбiнат працює!.. I було чути, що таки дiйсно комбiнат працює. Цiлий корпус тюрми здригався вiд тупоту й грюкоту на всiх поверхах. Чути було, як коридорами вгорi, внизу й збоку - бiгли люди, однi в тяжких кованих чоботях, iншi без кованих чобiт. В їхньому коридорi чути було, як раз то раз клацали пальцi, десь гупали вихiднi дверi, що вели на сходи й до брами в будинок управлiння; в поспiху вже там не дотримувалися тишини та обережностi. Iнодi вiдчинялася кормушка, хтось зазирав мовчки зблизька або оддалiк i нiчого не казав. Коли нiхто не зазирав у кормушку, то безперервно зазирав у вовчок. Iнодi шипiння на "Бе", на "Ри" кiнчалося тим, що когось брали з камери 49-ї. За кожним таким шипiнням на "Бе", на "Ри", на "Чи" i за кожним грюкотом Андрiй чекав теж, що ось вiзьмуть i його на допит. Але його не кликали. Взяли Приходька, взяли Азiка, але його не брали. В камерi вже нiхто не розповiдав анекдотiв i навiть Карапетьян не розважав товаришiв "перськими мелодiями", - кожен зiбрався в кiм'ях, чекав, завмирав тремтливим серцем i дивився на iнших розширеними очима, повними остраху й розгубленостi. Рудий аматор аеродромiв дiстав раптове розвiльнення й плакав бiля дверей, благаючи наглядача пустити його "на оправку" поза чергою, аж знепритомнiв, i його довелося оббризкувати водою. Один тiльки Ягельський лежав i нi на що не реагував. Це почався "робочий", звичайний, буденний день. Кватирку зачинено, й зовсiм нiчим дихати, а люди ще й курили, заглушаючи тремтiння нервове. Вiд браку повiтря, вiд задухи, вiд нервового тремтiння у людей тiк пiт патьоками по обличчях, по шиях, по спинах, - вони сидiли, пороззявлявши роти, й слухали не тiльки вухами, а й очима, пiдiймаючи їх вгору до стелi, до вiкна або повертаючи до коридора - залежно вiд того,, звiдки чулися подозрiлi звуки. Брак повiтря давався взнаки Андрiєвi, що, як новак, ще не звик до такого сопуху. Не витримавши, Андрiй звiвся, пiдiйшов до вiкна й рiшучим жестом вiдчинив кватирку. На нього зашикали, загомонiли - "Що Ви! Що Ви робите!" Але Андрiй махнув рукою: - Як спитає той аргат, скажете, що це я вiдчинив, - i повернувся на своє мiсце. "Аргат", цебто наглядач, якого звали, до речi, зовсiм iнакше i то так, що не можна те слово повторити вголос, хоч воно й збудоване за зразком зовсiм культурного слова "екскурсовод", лише набагато дотепнiше й безмежно презирливе, бо в нiм вiдображено одну з найприкрiших функцiй наглядачаводити в'язнiв до вбиральнi... Отже, "аргат" дiйсно поцiкавився, хто вiдчинив кватирку. Вiн це зробив дуже погрозливим шепотом, просунувши голову у вiконце. - Це не ми... Ми не виннi... - забелькотав Узуньян жалiбно. Андрiй уже був звiвся, щоб пiдiйти й в саме лице "аргатове" заявити злiсно, що це вiн зробив таке добре дiло, але Охрiменко стяг його назад на пiдлогу й переконав наглядача, що кватирку вiдчинило протягом. Вiн це зробив таким наївним, солодким голосочком (аж дивно, звiдки в такого Голiята мiг взятися такий солодкий голосочок), що не повiрити йому не можна було, а на всiх спiвкамерникiв, особливо на Узуньяна, крутнув своїми волячими очима, мовляв, "Роздеру, як кошеня, кожного зрадника!" Чи ця Охрiменкова брехня видалася правдоподiбною (кватирка дiйсно була без закрутки й могла справдi вiдчинитися вiд протягу), чи наглядач був затурбований чимсь важнiшим i квапився, - вiн на диво не став чiплятися, засопiв i швидко зачинив кормушку. Кватирка лишилася вiдчинена. Але, може було б лiпше, щоб вона була таки зачинена, - знадвору час вiд часу залiтали в ту кватирку такi звуки, проти яких найгiрше повiтря було б все-таки приємнiше. Крiм Приходька й Азiка, забрали з камери ще Свистуна й Васильченка-Драшмана. Свистун не проронив нi слова, лише був дуже блiдий i руки його тремтiли, не потрапляючи в рукави, коли одягався. Васильченко, виходячи, сказав усiм: "Прощавайте, братця!" - На великий конвейєр! - перебiг шелест по камерi. Скоро забрали на допит аматора аеродромiв, i тодi Андрiй узнав низку цiкавих речей, бо, як аматор аеродромiв зник, всi, а особливо Охрiменко, зiтхнули з полегкiстю - можна поговорити хоч трохи щиро. Хоч трохи... Бо багато говорити й тепер нiхто не зважувався. Бач, крiм стукача розконспiрованого, iснують ще стукачi не розконспiрованi або ще не завербованi слiдчим, та iснує й вовчок до того ж. Говорили бiльше натяками, "на здогад бурякiв", i лише суперечки, що виникали часом, допомагали iстинi. Насамперед Андрiй почув пiдтвердження, що Васильченка-Драшмана, двiчi орденоносця, таки бито орденами по обличчi. А потiм: що його дуже мордовано, тепер же взято, напевно, на великий "конвейєр" -на довгий, безперервний допит iз застосуванням наймодернiших, найвитонченiших тортур, вiд чого вiн, напевно, розколеться... А може, взагалi не витримає... Через те вiн, мабуть, i попрощався... А завербував Васильченка знаменитий Гаркавенко - голова обласної партизанської комiсiї, який тепер нiби "очолює" "вiйськово-повстанську органiзацiю", сфабриковану в лабораторiї НКВД... Потiм Андрiй узнав, в додаток до попереднього слова "вербовка", змiст слова "розколюватись" та слова "колоти". "Розколюватись" це означає не витримувати тортур i "признаватись" у всiх злочинах, якi закидає в'язневi слiдчий, або взагалi уникати тих тортур, зiзнаючись одразу й пiдтверджуючи все, чого хоче слiдчий. "Колоти" ж - це означає розколювати биттям людину психiчно, мов полiняку. Наймодернiшi тортури такi, що їх мало хто витримує - кожен "розколюється", а як не розколюється, то божеволiє. Так стверджують всi, опускаючи при тому очi. Потiм Андрiй узнав, що хоч всi, що тут сидять, нi в чому не виннi, але бiльшiсть з них (власне, тi, що були на допитах) вже "розкололися", уникаючи мук, цебто призналися в найдикiших злочинах, як той Аслан. Не розколовся тiльки Ягельський, Свистун та ще Васильченко, принаймнi до сьогоднiшнього дня. Iншi скапiтулювали i навiть не соромилися в тому признаватися, бiльше того, вважали, що вони поступили розумно: вибрали свiдомо мiж смертю вiд тортур i каторгою - останню, бо тут ще є якась перспектива. До таких розколотих належали - доктор Литвинов, Зарудний, Краснояружський, Охрiменко, Приходько, iнженер Н, всi присутнi вiрмени з Карапетьяном включно, професор Гепнер, Азiк... А тi, що ще не розкололися, бо не були на допитах, чекали своєї черги, - такi, як Прокуда, Давид, Руденко, Петровський... Всi розколотi чекали хто на трибунал, хто на iнший суд, чекали прямих або заочних вирокiв, а може, ускладнення справи й дальших допитiв, чекали очних ставок, додаткових свiдчень, взагалi ж чекали заслання або розстрiлу, лише не звiльнення, бо тi "злочини", в яких вони призналися й розписалися, жахливi. Вони терористи, шпигуни, повстанцi, диверсанти, шкiдники, керiвники контрреволюцiйних органiзацiй тощо. Цi злочини в кожного (пiдтвердженi й пiдписанi) великi до абсурду, i, може, саме тому нiхто не брав свого "розколення" трагiчно, бо ж ясно кожному, хто буде розглядати їхнi справи й робити присуди, що то дурне й бiлими нитками шите... Взагалi виходило так, що iсторiя кожного з них абсолютно подiбна до iсторiї дурного Аслана, чесного чистiя черевикiв. Ось чому вони так щиро смiялися з трагiчних Карапетьянових "перських мелодiй"! I багато ще дечого цiкавого пiдслухав i взнав Андрiй, як от, скажiмо, ознайомився з найблискучiшими перлинами новiтнього лексикону слiдчих, на зразок: "До лампочки!", "До клямки!", "До стелi!", "До с...!" - це як слiдчий не хоче слухати нiяких виправдувань арештованого, тодi адресує його говорити до котроїсь iз згаданих речей. Або ще такi перлини: "Не мотай ниток на...!" (Це вже Андрiй чув на власнi вуха вiд Нечаєвої). "Набивати погони", "робити бiфштекс", "женити на шимпанзе" i так далi, й тому подiбне до безконечностi. Воiстину, наскiльки збагатилася людська мова! Узнав про фальшування. Про свiдчення штатних "очкарiв". Про мордування жiнок. Узнав новiтнi заповiдi на зразок - "Лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного" тощо. Але цiкавим було те, що хоч цi речi й розказувано в камерi, та бiльшiсть з них не договорювано до кiнця або говорено притчами, так що виходило, що "отак от рiч розказувано, а як отак глянути - зовсiм не розказувано нiчого такого". Треба було додумуватися самому. Нiхто нiчого не говорив сам про себе, хiба що в суперечцi проривалося слово, друге. Нiхто нiчого категорично не твердив, здебiльшого говорилося безвiдносно, бо кожен боявся; щоб йому не "пришили" камерної агiтацiї. А це страшна рiч, - людина могла просидiти рiк, витерпiти всi муки, вiдкинути всi обвинувачення та й бути неуразливою i раптом через одне слово, сказане в камерi й доведене до вух слiдчого, дiстати статтю й спастися безповоротно. Тому, якщо когось з тих, хто по-езопiвському городив абстракцiї про рiзнi страхiття, хтось з тих, що сам ще не був на допитi, запитував навпрост, чи його (iменно його!) справдi бито, - той вiдповiдав: - Та що Ви, Бог з Вами! Ще що вигадайте! Це не я говорю, це Ви говорите!.. - Так що з бiльшостi усi тих фантастичних кривомовок, якi говорено в камерi, Андрiй прямi висновки поробив уже сам, по своїй уподобi. В багато речей тяжко було повiрити, i вони лишилися без висновкiв, забракованi, так i зосталися езопiвщиною. Так само як багато з присутнiх (тi, що не переступали ще порогу цiєї камери в напрямку до лабораторiї "фабрики-кухнi") взагалi не здiбнi були сприймати розмови про жахи та рiзку фантастику, заперечуючи їх апрiорi, вiдкидаючи принципово. Це вони, шукаючи спростування всiм тим жахам i всьому безглуздю, ставили усторч оте запитання: "Чи вас, iменно вас, били?", а дiставши негативну вiдповiдь, задоволено смiялись. Тут, може, як нiде, виявилася цiкава риса людей, що, уникаючи небезпеки, рятувалися вiд неї тим, що просто не вiрили в неї, скреслювали, заперечували. До таких невiр належали - агроном Прокуда, Руденко, Кулинич... Особливо бадьоро тримався Прокуда, сприймаючи все, як веселi казки, - в його головi просто не вкладалося, як це його --- агроном