була дуже коротка, а процедура виводження дуже довга. Приведеного просто пхали в камеру та й уже, а щоб вивести людину, треба було вiдбути досить довгу мороку - спершу в кормушку встромлялася голова оперативника й шипiла "на Бе", "на Ме", а тодi йшла по камерi хвиля вiдгукiв - всi, хто був "на Бе" чи "на Ме", говорили свої прiзвища, так поки хвиля не натрапляла на потрiбне прiзвище, немов на каменюку, й зупинялася вiд голосу оперативника: - "Давай збирайся на допрос!" або "Давай з вещами!" Тодi людина видиралася одчайдушне з гливкої саламахи, немов муха з макiтри липкої меляси, обриваючи на собi решту лахмiття, мокрого вiд поту, й випадала в коридор з "вещами" чи без "вещей". Пiвгодини минуло, але Андрiя нiхто не кликав. Минуло двi години - нiхто по нього не приходив, так само як нiхто й не приносив одежi. Вiд довгого стояння та балансування, щоб не впасти на голови людям, все на ньому потерпло, вже ломило костi, але не було нiякого виходу з такої "стоячої" ситуацiї. Це ще й добре мiсце вiн мав, не один, мабуть, йому заздрив. Так минуло кiлька годин. Потiм минув увесь день i настав вечiр. Нiхто їх анi годував, анi поїв - люди млiли, скiмлили вiд безмежної, безсилої, нi до кого не адресованої лютi, розпачу, вiдчаю. А здебiльшого мовчали. Смiх уже був не смiшний, i будь-який кiнець бажаний i благословенний. Мабуть, на таких "брехалiвках" добре заробляє тюремна адмiнiстрацiя, заощаджуючи хлiб, цукор i все iнше, що належиться в'язням "по закону", - думав мляво Андрiй знiчев'я. Прийшов вечiр, i вперше Андрiй не почув команди "спати", бо це було б вершком безглуздя, й не було, мабуть, такого дурного наглядача, котрий додумався би кинути в таку "брехалiвку" рекорд швидкостi, рекорд забудькуватостi тощо. А це був би рекорд безглуздя - подати до "брехалiвки" команду: "Лягай спати!" А все ж таки люди спали. Позлипалися в суцiльну масу, в глевку брилу людського м'яса й ганчiр'я i так стоячи спали. Не спали тiльки тi нещасливцi, що стояли на вiковi релiквiї... Хоча один i тут приноровився спати, уткнувшись в куток i спираючись другим боком на товаришiв, що, хоч-не-хоч, мусили його пiдтримувати, аби самим не попадати. Андрiй уже скучав за камерою ч. 49, як за домом. "Що то там хлопцi роблять тепер?" I здавалася вона такою рiдною, такою бажаною порiвняно з цiєю "брехалiвкою". Десь бiля пiвночi вiдчинилася тихо кормушка й перед вiконечком став зовсiм молодесенький оперативник, ще хлоп'я, яке, очевидно, з романтичних поривiв, начитавшись поетичних славословлень якого-небудь Шульги-Шульженка або Сосюри про "легендарнi", "героїчнi" "органи революцiйної законностi й правосуддя", пiшло охочекомонно в тi "органи правосуддя" працювати. Та й потрапило в чортове колесо. Те хлоп'я, в погано припасованiй на нього унiформi, тримало перед носом якийсь папiрець, i силкувалося його прочитати, й не могло, хвилювалося, червонiло та блiдло, квапилось, але нiяк не могло прочитати. Позирало розгублено в камеру й знову в папiрець - аж сльози виступили йому на очах. Закрило кормушку, й через хвилю знову вiдкрило, та все крутило той проклятий папiрець. Видно, що хлопець потрапив у прикру ситуацiю й не знав, як з неї вийти: бiгти назад до того, хто писав, i перепитувати - це значить втратити мiсце й ще хтозна, що буде пiсля того, питати ж у коридорного- це значить осмiшитись. Збивши на потилицю кашкета, хлопець зиркнув у камеру, зустрiвся з Андрiєвим поглядом i, почервонiвши по самi вуха, розгублено пробелькотав: - Пишуть!.. чорт би їх забрав от... Потiм озирнувся по коридору, просунув голову аж всередину й пошепки запитав у Андрiя: - Ви грамотнi?.. - Трохи, - сказав Андрiй. - Що це тут написано? - простяг вiн Андрiєвi папiрець з чисто дитячою довiрливiстю. Андрiй подивився в папiрець - там стояло його власне iм'я й прiзвище. Тодi, нагнувшись до самого вiконечка, щоб не зрадити хлопцевої довiрливостi, таємниче й суворо прошепотiв: - "Чумак Андрiй" тут написано... Хлопець вихопив папiрця й дiловито зачинив кормушку. По хвилi вiдчинив її, насупився не знати як грiзно, блиснув очима гостро й прошепотiв у камеру: - На "Чи"! - Чумак! - сказав Андрiй серйозно й голосно. - Цебто я! - Ви?! - хлоп'я зовсiм розгубилося, аж забуло, що йому далi робити, нарештi пролепетало: -Зберiться на допрос... Без вещей... - Вже зiбрався! - вiдгукнувся Андрiй, пiдбадьорюючи свого стража. Дверi вiдчинилися, й Андрiй опинився в коридорi "без вещей". Вглядiвши iдеально голу свою жертву, хлопець розгубився: - А одежа ж де Ваша? Га? - Так що немає, брат. - А як же ж тепер? - Не знаю. Веди так. Тут втрутився наглядач: - Через почему такой голий?! - Гм... Через глупоту... - Нiззя! - Ясно, що "нiззя", але з твого "нiззя" штани не вийдуть. - От бiда! - це хлоп'я-оперативник суворо й безпомiчно в той же час. - Та де ж Вашi штани й усе?! Так же не можу я... - В сорок дев'ятiй камерi, брат! Якщо не забрало начальство. - Ага! Так паняй з ним до дижурки! - нарештi знайшовся наглядач, - бистро! I от вони "бистро" помандрували. Розгублений страж навiть забув скомандувати - "РУКИ НАЗАД!", тим порушивши правило водження арештантiв. I так "бистро" вони ходили довгенько, сюди та туди, раз по раз стаючи носом до стiни (власне, ставав лише Андрiй, а страж давав сигнал), бо мимо гнали вчвал в'язнiв з руками, закладеними за спину. Обкружляли вони пiвтюрми, доки нарештi добралися до Андрiєвих штанiв. В камерi всi наполохалися, коли в годину по пiвночi в вiдчинених дверях з'явився Андрiй, немов Адам на брамi раю, вигонений з того раю архангелом. Всi були здивованi, бо такого ще, далебi, не траплялося в їхнiй практицi, щоб голiсiнького чоловiка водили десь цiлiсiнький день. Але пояснювати було нiколи - в вiдчинених дверях стояв малесенький суворий оперативник i дуже сердитий наглядач, що квапив. I Андрiй квапився. Але не для наглядача квапився, а для свого симпатичного стража, що має ось вести його зараз уперше до чистилища, або, вiрнiше, - до першої сфери Дантового пекла, як той Вергiлiй свого Алiгiєрi. Тiльки ж це зовсiм манюсiнький Вергiлiй, та ще й геть-чисто змодернiзований, - i такий же буде в нього й Алiгiєрi... Черевики Андрiєвi в результатi трусу були пошкодженi - зовсiм пооддирано устiлки всерединi, - але не було коли журитися тим. Андрiй спершу одягнувсь, а потiм взяв черевики в руки й, переступаючи через ноги, животи й голови своїх товаришiв, обережно намацуючи ногами мiсце, де б можна стати й не придушити сплячих i не сплячих, вийшов у коридор. В коридорi взув черевики, й вони пiшли. Пiшли в невiдоме. В першу сферу загадкового, змодернiзованого, iндустрiалiзованого, науково устаткованого пекла, призначеного для незчисленних i найбiльших грiшникiв, iменованих "ворогами народу" з країни соцiалiзму. ЧАСТИНА ДРУГА Здається, в Миколи Кулiша в "Народному Малахiєвi" робiтникiв патетично названо "гегемонами". I хоч того епiтета вжив напiвбожевiльний i анекдотичний "реформатор" роду людського Нармахнар, вiн же мiщанин з села Вчорашнього - Малахiй Стаканчик, якому заскочила клепка за клепку вiд "голубих мрiй" та вiд чемного до нього ставлення швейцарiв "пролетарського Олiмпу", але та характеристика робiтничого класу Андрiєвi заiмпонувала. Г е г е м о н и! Заiмпонувала ця назва Андрiєвi не тому, що вона, так би мовити, витiкала з тези про диктатуру пролетарiату, з теоретичних побудов офiцiйної пропаганди, а тому що вона вiдповiдала настановi гордої Андрiєвої душi й серця - бо вiн iменно за такий вважав свiй клас. Г е г е м о н и. Тi, що зробили революцiю й здобули владу, розламавши росiйську iмперiю на скалки. Господарi землi, й неба, i надр в його Батькiвщинi. Володарi академiй, банкiв, унiверситетiв, мистецтва i зброї - на суходолi, на морi й в повiтрi... Хай це тепер теоретично... Але вони здобули ж все це не теоретично! I вони є законними всього того володарями. Так звик думати Андрiй. Увесь шевченкiвський пафос i гнiв, що його вiн увiбрав у себе, знайшов, на його думку, своє довершення насамперед саме в його класi i це ж вiн здiйснив пророцтво великого генiя нацiї - "Заговорить i Днiпро, i гори!"... Вiн гордився приналежнiстю до такого класу. З цим почуттям гордостi вiн зрiс. На ньому, на тому почуттi, оформилась його душа й серце, й навряд чи якийсь дворянин колись бiльше пишався зi свого соцiального стану й зi свого походження, як пишався Андрiй зi свого. I навряд чи якийсь дворянин бiльш гордо тримав свою голову, анiж Андрiй. Вiн звик ходити по своїй землi саме як її господар i пан. I це почуття було основою його душi й свiтосприймання. Вiдбери це почуття - i Андрiя немає. Вiн належав до того поколiння, що разом iз старшими прийшло зухвало в iсторiю й вiдчинило само собi й своєму класу дверi грудьми, офiрувавши за те свою молодiсть зелену й буйну, ще майже дiтьми бувши. Отакий Корчагiн з "Як гартувалася сталь" Островського. Але не лiтературний, а реальний. Отакий романтик, хрещений в огнi й бурi революцiї й фанатично вiруючий в iсторичну мiсiю свого класу, але не за приписами офiцiйної полiтичної спекуляцiї й не в iм'я її iнтересiв, а за приписами свого серця й в iм'я iнтересiв свого народу. Того народу, що мусить бути гегемоном на своїй землi. А його клас -- його авангард. I ось через це Андрiєвi нiяк не вкладалося в головi, що його може хтось торкнути пальцем. Вiн цього не мiг собi уявити. Вiн бачив "торкнутих пальцем" Георгiанi, й Васильченка, й Ягельського, чув багато авторитетних тверджень, але уявити того це мiг. I саме по вiдношенню до себе. Це неможливо. Горда його душа не здiбна була того навiть припустити. Глибоко був певен, що його нiхто й не зачепить пальцем. Адже колись вiн тут був... Правда, вони його поставили були в надзвичайно тяжкий режим, правда, вони його засудили нарештi на багато рокiв каторги, але нiхто з них не посмiв торкнути його пальцем тут - кричали, давили морально й психiчно, вiн же їх iгнорував, саме як представник свого панiвного класу. Коли, наприклад, його мову один необачний суб'єкт з ГПУ, зам. нач. СПО - Герсонський, назвав "собачою мовою", то вiн йому улаштував такий тарарам, що тому тошно стало, а власник "собачої мови" оголосив голодiвку, аж поки не досяг втручання в цю справу прокурора республiки й покарання невдалого фiлолога з ГПУ. Хай то було, може, покарання сповидне, але все-таки то було доказом, що офiцiйно тут не смiли не тiльки торкати його пальцем, а й називати його мову "собачою". Нi, нiхто не посмiє прикладати до нього рук. Такi думки й такi почуття товчуться в головi i в серцi, випихаючи геть тривогу, скрiпляючи душу оптимiзмом i снагою незахитаної гордостi. Гордостi представника класу-гегемона. Гегемон iде на Олiмп!.. ...I тiльки десь незнищима тая тривога вiбрує уперто перед загадковою перспективою, як перед завданням з багатьма невiдомими. Вони пiдiймаються крутими, яскраво освiтленими сходами попiд гамаками в годину по пiвночi - попереду Андрiй iз закладеними за спину руками, а за ним його "архангел" - малесенький оперативник. Андрiй iде тяжкою, повiльною ходою, дивлячись пiд ноги на широкi гранiтовi плити сходiв, i маленький оперативник не насмiлюється його пiдганяти, хоч навколо в самiй атмосферi вiдчувається великий поспiх i нервозний божевiльний темп. Пiсля гробової тишi й тьмяного свiтла тюремних присмеркових коридорiв тут, в управлiннi, куди їх випущено з тюрми крiзь вузесенькi, обкованi залiзом дверi просто на сходинi обвiшанi цирковими тенетами, - слiпуче яскраво, i повiтря вiбрує вiд невиразного шуму й гудiння, нагадуючи фабрику, що працює нiчну змiну. Вестибюлi, сходи й коридори, що вразили були Андрiя в недiлю своєю порожнечею й запиленою нудьгою, не можна тепер впiзнати, Вiдчувається, що в цьому будинковi йде десь шалена, напружена робота. I цi цирковi тенета свiдчать про ступiнь психiчної наснаги вiд тiєї "роботи". Ну i ну!.. Андрiй iде з iнтересом. Вiн хоче те все бачити. Вiн в одному певен - що там, куди вiн iде, не чорти а рогами, а звичайнi люди... Люди! I от цiкаво, як те все виглядає. Раз по раз їх обганяють мовчазнi пари, женучи вчвал,- сiра, згорблена постать попереду iз закладеними за спину руками i зiпрiлий оперативник позаду. I такi ж мовчазнi пари трапляються назустрiч або й цiлi групи захеканих оперативникiв, що гарячкове й хапливо щось тягнуть, немов крадене, спiшачи його заховати мерщiй. При таких зустрiчах Андрiїв "архангелик" кричить перелякано "Обернись!"- i Андрiй стає обличчям до стiни. Вiн не має права нiчого бачити, крiм латки рудої панелi. Одначе вiн зауважує кутиком ока, що й тi, кого ведуть, i тi, що ведуть, позначенi якимсь спiльним тавром - у перших воно видається тавром тупого вiдчаю, в других - переляку й остраху. Коли оказiя минає, хлоп'я велить iти далi, й вони йдуть. Звiдкiлясь чути нiби приглушенi грюкоти, несамовитi злобнi вигуки i... розпачливе гарчання? Здається, гарчання. То, може, десь перiщать якихось тварин, скажiмо, тресують собак, i вони скавулять непритомно десь, не то вгорi, не то внизу, а чи десь збоку, за герметичне закритими дверима. А може, то лиш так здається, може, то лиш гуде несамовито невиспана голова пiд навалою сну i втоми? Маленький оперативник нервується, вiн хоче Андрiя пiдiгнати, але чомусь не насмiлюється, лиш наступає на п'яти, та Андрiй не реагує, i тому вони йдуть не як iншi, не бiжать, як всi отi засапанi й переляканi, а тяжко помалу сурганяться нагору. Коли вони обходили вiндову клiтку на третьому поверсi, Андрiй аж зупинився вiд блискавичного вiдруху пам'ятi... 1932 рiк... Тодi тут було Всеукраїнське управлiння ОГПУ; його отак теж вели на допит - в пальто наопашки, в розшнурованих ботинках на босонiж, взятий з самотньої келiї i супроводжуваний двома аргатами, вiн вийшов з вузеньких обкованих залiзом дверей, що сполучають тюрму з управлiнням, i обходив оцю вiндову клiтку... Йшов у супроводi посиленого конвою. Думав про методи оборони на наступнiй "ставцi" i раптом... - побачив свого вчителя й натхненника! Ось на цiм самiм мiсцi в i н стояв разом з другим. Низенький, сухорлявий, з великими очима, з широкими чорними бровами i смутний-смутний. Вони ждали на вiнду, викликанi, очевидно, на черговий контроль до цiєї установи, що хоч i не була культурно-мистецькою iнституцiєю, але завiдувала душами всiх митцiв i романтикiв. Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрiй молився з усiма своїми товаришами. Андрiй колись мав щастя познайомитися з ним особисто. Цей маленький чоловiк ще до знайомства був провiдною зорею його молодостi, а день, коли Андрiй з ним познайомився, був найщасливiшим днем в його життi, їх познайомив брат Микола, що, виявилося, товаришував з Хвильовим ще в часи громадянської вiйни i що стрiв його пiсля довгих рокiв розлуки в Харковi, пiд час своєї вiзити до меншого брата. Тодi Хвильовий не звернув, здається, на Андрiя жодної уваги, бо що для нього був якийсь там студент, хоч би й авiаiнституту? Але то не має значiння. Вiн не обов'язково мусить знати всiх, хто на нього, молиться. Пiзнiше вони бачилися ще кiлька разiв у знаменитого авiаконструктора й приятеля Хвильового - iнженера Калiнiна, в якого Андрiй був молодшим асистентом... Тодi перед Андрiєм стелилася головокрутна кар'єра, але все перерiшив цей сухорлявий фанатик, сам того не знаючи, просто самим своїм iснуванням на цьому свiтi. Андрiй офiрував все i свою кар'єру тiй iдеї, яка рухала цiєю людиною... I от, вийшовши з-за вiндової клiтки, Андрiй несподiвано усторч зустрiвся з великими смутними очима. Тi очi враз поширилися вражено. Учитель його впiзнав, сам того не знаючи, що вiн учитель. Вiн просто впiзнав Миколиного брата й асистента свого приятеля. Але не подав виду. А може, й не звернув уваги? Удав незнайомого? В кожнiм разi, вiн не поворухнув жодним м'язком. Андрiй теж удав байдужого, незнайомого. Вiн проходив мимо, не затримуючись. А як порiвнявся, - Хвильовий ледь-ледь помiтно кивнув головою... Серце Авдрiєве затрепетало: "Впiзнав! В кожнiм разi, без сумнiву, угадав той трагiчний, невидимий зв'язок мiж своєю тяжкою журбою i ось таким фактом - що цю молоду, з таким буйним русявим чубом людину ось так ведуть аж два аргати". Вже пiдiймаючись по сходах, Андрiй глянув нишком униз i побачив, як Хвильовий штовхнув лiктем другого свого друга - й щось шепнув, а сам дивився вгору, i вiдводячи очей... Скiльки було в тiм поглядi невисловлего!! Андрiєве серце гупало, як навiжене: "Упiзнав! Вiн безперечно впiзнав! У тому зеленому юнаковi, якого, може i не помiчав колись, упiзнав вiдважного вояка, змужнiлого самотнiх келiях i посивiлого в вогневiй пробi..." Цього погляду Андрiй нiколи не мiг забути. Йому здалося тодi, що тi очi несамовито пломенiли й кричали криком "Тримайся, товаришу!" Цi очi завжди стояли перед Андрiєм, i, може, це й дало йому силу тодi так багато витримати й не зломитися. Тепер тi очi знову стали перед ним. Андрiй ступає понуро й намагається з усiєї сили бути байдужим. Чує тривожний гомiн, яким наснажена атмосфера, думає про те, що ось цi ось тенета висять тут тому, що багато вiдважних, позначених тим самим тавром, що й той одчайдушний романтик з полум'яними очима, не витримують гiркої чашi, але не хочуть здаватись i кидаються сторч головою в прольоти межи сходами, утiкаючи геть зi шляху на Голгофу в прiрву небуття, - думає над цим i намагається бути байдужим. I вiн i справдi вже байдужий. Йому знайомий цей стан - то iнстинкт самозахисту зумисне притуплює нерви, заощаджуючи їх, бо ж їм належить витримати занадто великi iспити, перед ними будуть занадто реальнi жахи i небезпеки, щоб ще шарпати їх жахами уроєними. Вiн дивиться пiд ноги i бачить на сiрих плитах сходiв маленькi свiжi червою краплi. Краплi кровi. Але вiн знає, що то не краплi кровi... Так i колись на цих самих сходах, куди його водили ночами, були теж краплi, що розмазувалися пiд ногами, - та тiльки ж то були не краплi кровi, а краплi червоної фарби, спецiально накрапанi, щоб замутити йому душу, хитрими й пiдступними слiдчими. Принаймнi вiн так себе переконав тодi... Андрiй переступає через розбризканi бордовi зiрочки на сiрих плитах, не смiючи на жодну з них наступити, i зiходить на четвертий поверх. Вiн ловить себе на тiм, що хотiв би, щоб кiнечний пункт його мандрiв був уже на цiм поверсi, бо ж найстрашнiшi поверхи п'ятий i шостий. При розмовi про цi поверхи найзавзятiшi арештанти нишкнуть, навiть "троглодит" Краснояружський затинається й притишує голос. Там нiби найвища i найтяжча сфера новiтнього пекла, уготована найбiльшим злочинцям - т. зв. "шпигунам", "повстанцям", "вiйськовим зрадникам вiтчизни". Може, тому саме з кожним пройденим поверхом Андрiєвi все тяжче зберiгати спокiй. "Хай би вже це було на четвертiм поверсi!" Але на четвертiм поверсi оперативник не сказав "просто", як то ждав Андрiй, а сказав "давай вище!" I вони пiшли вище. Тепер уже з кожною приступкою Андрiй вiдчуває, що йому щось занадто важко йти, i не тому, що кiлькiсть пройдених приступок збiльшується, а тому, що кiлькiсть тих, якi належить ще пройти, зменшується. З кожною приступкою Андрiй все дужче зцiплює зуби. Нарештi вони зiйшли. На п'ятому поверсi оперативник сказав "просто!" - вони перейшли вестибюль навскоси i звернули в коридор влiво. - Обернiться! - сказав маленький оперативник жалiсно, коли вони дiйшли до середини довжелезного коридора й зупинилися бiля якихось дверей з трьохзначним числом номера над ними. Андрiй, намагаючись зберiгати максимальний спокiй, обернувся до стiни, а оперативник постукав у дверi. Блискуча навощена пiдлога - паркет в ялинку - аж слiпить, вiддзеркалюючи гроно молочних пухирiв на стелi. У великiй кiмнатi по-парадному чисто i просторо, багато свiжого повiтря i тонкий запах папiроси. Крiм стола, в кiмнатi ще пара дубових стiльцiв при стiнi i один стiлець бiля дверей, але цi скромнi меблi не заповнюють порожнечi. Велике вiкно, заставлене дротяним млиновим решетом, величезна гардина звисає збоку, зiбрана в пишнi складки скабкою, як театральна завiса. Все це зауважив Андрiй в одну блискавичну мить, переступивши порiг i зупинившись бiля нього по знаку свого маленького "архангела". Пiдiйшовщи до нерухомої постатi, "архангелик" хвацько стукнув обцасами i подав ордер. А потiм, дiставши пiдпис на тiм ордерi, що його зробила постать за столом, не пiдвiвши голови, окрутнувся й шпарко вийшов, неначе втiк геть, лише, виходячи, показав Андрiєвi рукою на стiлець, неначе промовив без слiв злякано: "Сiдайте ось тут". Андрiй постояв хвилинку й сiв. Сидiв, пильно дивлячись на зiгнуту постать пiд зеленим абажуром, що так занурилася в папери. Постать пiдвела голову - i Андрiй трохи навiть здивувався... Обличчя переляканого "архангелика", що ще стояло у вiччу, видавалося якоюсь помилкою перед тим, що вiн бачив. Почуття якогось розчарування майнуло на мить, вбачаючи тут явну непошану до своєї "контрреволюцiйної" персони. Виходить, що вiн сам себе занадто переоцiнив... Перед ним був зовсiм зелений юнак, досить симпатичний i добродушний з вигляду. Сiрi втомленi очi його трохи глузливо посмiхалися, а обличчя було досить наївне i блiде. Пасемко русявого чуба спадає на брову. Вiн в цивiльнiй одежi, в снiжно-бiлiй решетилiвськiй сорочцi, схопленiй повище лiктiв гумками. В ротi тримає папiросу i пересовує її з кутка в куток, намагаючись одвести тонюньку цiвку диму вiд очей. Дивиться на Андрiя, вивчаючи його обличчя i всю постать i витримуючи довжелезну павзу. - Ну - с...промовив юнак нарештi спокiйно й досить iронiчно. - Так оце ви й є отакий от Чумак? Ну i що ж ви скажете? Андрiй не був приготований до такого "слiдчого" й розгубився, не знав, на яку ступити. Вiн приготувався (приправився) був до найгiрших страхiть i до найбрутальнiшої психiчної атаки, до чорт знає чого, а тут от такий пасус. Одначе досвiдчена арештантська душа сигналiзувала: "Обережно!" Та юнак був тим часом суцiльне заперечення до того "обережно" - вiн заскалив око, подивився якусь мить на безсловесного гостя i враз весело засмiявся: - Е-е, та ви, бачу, не в курсi справи. А чи, може, менi вас перехвалили. Менi сказали, що ви є вiдважна й прямолiнiйна людина i "свiй парень в доску", з яким легко буде вести справу. А ви, я бачу... Гм... (Юнак нахмурився й змiнив тон). - Отже, я є ваш слiдчий. Називаюсь С е р г є є в. Прошу любить i жалувать. А ви називаєтесь Чумак. Ваша голова, громадянине Чумак, в моїх руках. Ви зрозумiли? - Майже. Андрiй з хоробливою цiкавiстю думав, чи знають вони про нього що-небудь важливе, чи нi, а вголос на слова слiдчого вiдповiв обережно оте "майже". - Ну, от, ви, я бачу, веселої вдачi. Це добре. Бо з поганою вдачею вам тут було б i зовсiм погано. Сподiваюсь, що ви вже достатньо уявляєте собi, що ви прийшли сюди не на прогулянку i що перебуваєте не на курортi. Чи, може, вам там занадто добре i ви почуваєтесь, як на курортi? Як ви думаєте, для чого вас сюди привели? Останню фразу було сказано вже суворо, занадто суворо, i цей суворий тон до юнака таки не пасував, було в ньому щось награне нiби, неправдиве. - Слухайте,промовив Андрiй мирно. - Мене самого це цiкавить, i я сподiваюся, що ви менi все виясните. Це якесь дике непорозумiння, якщо судити з того обвинувачення, яке менi пред'явлено. "Чи знають вони щось чи нi?" I знову той самий награний суворий тон; було вражiння, що цей хлопчик лише бавиться в слiдчого, як тi дiтлахи на подвiр'ї... Це хтось в камерi весело оповiдав про свої спостереження над дiтьми службовцiв облуправлiння НКВД, як вiн пiдглядiв їхнi забави на подвiр'ї того управлiння, десь тут поруч, за цими мурами, де одну частину чотирикутника становили блоки приватних мешкань: дiти бавилися в дорослих, як то завжди люблять робити дiти. Вони бавились в те, що роблять їхнi батьки i про що потiм розповiдають в iнтимних родинних обставинах. "Слiдчi" й "начальники" саджали "в'язня" на стiлець, змушували простягати руки й ноги, а тодi гасали над ним з палками й кулаками й несамовито кричали: "Колись! Колись! Розколюйся!! Гад! Фашист! Враг народа!.." - Розколешся, брат, - нiби зумисне потрапляючи в хiд Андрiєвих думок, нагнiчував свою суворiсть слiдчий i почав карбувати кожне слово, пiдсилюючи те карбування ребром долонi по столу: -Ви кажете "непорозумiння"? Так слухайте ж! По-перше - тут нiяких непорозумiнь не буває, А по-друге - я вам дiйсно все в и я с н ю, згодом. Та тiльки спершу ви будете виясняти, а я буду слухати. I ви виясните! Але найперше ви мусите уяснити собi й твердо запам'ятати такi речi: 1. Про вас нам все абсолютно вiдомо. Все абсолютно! Це раз. 2. Ви знаходитесь в органах НКВД, а по-простому в "єжовських рукавицях". Ви знаєте, що таке "єжовськi рукавицi"? Нi ? Нiчого, взнаєте. 3. Ви. тут згниєте, i це залежатиме вiд мене, якщо ми з вами не поладимо. Значить, це залежатиме вiд вас самих. 4. Ми є милостивi навiть до ворогiв, якщо вони розкаюються щиросердно, i безпощаднi до всiх непокiрних. 5. Чи ви знаєте тезу Максима Горького про те, що "Коли ворог не здається, його знищують!" Запам'ятайте її. 6. Не розраховуйте нi на яке милосердя, бо людина є п ш и к. Ви жорстоко помилитеся, якщо думатимете, що з вами хтось тут буде панькатись. Нам нема коли панькатись. Вас - i не тiльки вас персонально, а всiх там - тут роздавлять, як муху, i нiхто не жалiтиме. I оком не змигне. В СССР людей вистачить! 7.3 цiєї тюрми нiкому немає виходу. Це єдина тюрма (наша, совєтська тюрма) у всьому свiтi, з якої немає виходу. Ви це мусите запам'ятати, якщо хочете упиратись i намагатись обдурити наше пролетарська правосуддя. I нарештi - 8. У нас рука не тремтить. Ви тут скажете все. Не скажете стоя, то скажете лежа. Не скажете при пам'ятi, то скажете без пам'ятi. А скажете! Тут ще не було таких, щоб, ставши в позу героя, витримували до кiнця. Ви тут не герой i навiть не людина, а всього лише д i р к а в i д б у б л и к а. Ви зрозумiли? Ось на перший раз такi речi ви мусите собi чiтко уяснити. Ну, я занадто от з вами розбалакую, i ви це мусите належно оцiнити. Тут це не положено. Тут говорить хто iнший, а ми слухаємо. Далi анi я, анi будь-хто розбалакувати з вами не буде. А тепер до дiла. О т ж е, i щ о ж в и н а м с к а ж е т е, г а?!- закiнчив слiдчий з поганою ноткою в голосi. Андрiй бачив, що починається комедiя. I починається вона в стилi Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Цей слiдчий... Даремно вiн взяв його за такого добродушного й наївного. Та якщо вiн при таких наївних своїх сiрих очах є слiдчим обласного управлiння НКВД, то, значить, має якiсь на те пiдстави. "Ну, тримайся, Андрiю! Перше, що вони зроблять, - це постараються довести, що ти таки д i р к а в i д б у б л и к а. Гм. Добре". I Андрiй, як то кажуть, закусив зумбела. - Про що саме? - перепитав холодно й байдуже. - Кинь дурня клеїти!! - визвiрився раптом милий слiдчий, перейшовши на "ти". - Про твою контрреволюцiйну роботу, от про що! (Вiн значуще пiдняв якусь течку, поважив її в руцi, дивлячись примруженими очима на Андрiя, i кинув на стiл). - Тут все зафiксовано. Але ти мусиш сам про все розказати. Чистосердечно й до кiнця. Все! Бо... - тут слiдчий подався всiм корпусом наперед: - Бо як не схочеш добром, то тебе примусять. Але я не раджу бавитися з вогнем. Ну?! Як сидиш?! Андрiй не зрозумiв. - Як сидиш, я тебе питаю?! Сядь правильно! Руки на колiна! Тут Андрiй згадав Нечаєву i кров прилила йому до обличчя, та вiн опанував себе, сiв "правильно", цебто поставив ноги колiно до колiна й поклав на них руки. Розумiв, що йому так зразу сваритися з слiдчим не випадає, i тому намагався бути коректним i в той же час не подавати вигляду, що вiн його боїться, лиш ставиться вибачливо ("Чорт з тобою, нехай будуть руки на колiнах!") Колись вiн виробив свою систему спротиву слiдчим i назвав її Джiу-Джiтсу за зразком японської методи боротьби - цебто намагання перемогти удаваною покiрнiстю та переведенням справи з головного шляху на дрiбничковi манiвцi, - i збирався цю систему застосувати й тепер. В ньому пiдiймається страшенний протест проти замаху на його людську честь, та вiн спокiйно дивиться на слiдчого, слухає, як з коридора десь добуваються приглушенi крики й стогони, i гарячково думає над методами оборони, готуючись до найбезглуздiших речей. Вiн про це думав уже кiлька днiв, вiдколи потрапив до тюрми, але тепер бачив, що був до того зовсiм не приготований. Вiн бо не знав, як пiде дiло, що саме вони знають i в чому конкретно будуть обвинувачувати. Тiй шпаргалцi, яку йому пред'являли, вiн не надавав нiякого значiння. I тепер от бачить, що тут зовсiм не з того починають, що йому нiхто не буде викладати, в чому саме його обвинувачують, i, напевно, нiчого конкретного не знають та й не потребують. А хочуть, щоб вiн обвинувачував сам себе! Вiн знав, що всяке слiдство побудовано на провокацiї, але тут i це обернуто хвостом - хотять, щоб вiн сам став на шлях провокацiї супроти себе самого. - Ну?! - повторив слiдчий, пiдганяючи. Андрiй мовчить. - Слухайте, - говорить слiдчий, переходячи на "ви", - ви є людина iнтелiгентна. Ви мусите розумiти, що про вас все вiдомо. I ми не потребуємо слiдства. Але ми потребуємо знати, чи ви дiйсно непримиренний ворог, а чи ви помилялись. Доказом цього буде те, як щиросердно ви зiзнаєтесь i покаєтесь. Зрозумiли? Все, що тут написано, ви мусите самi розповiсти, не затаюючи нiчого. Бо... Бо ж ви людина iнтелiгентна, i нам не хотiлось би до вас застосовувати метод, якi ми застосовуємо до всiх тих, що стають на шлях боротьби з нами. Бо то для вас буде зовсiм неприємно... Чуєте? - повiв слiдчий очима значуще на дверi, з-за яких чулись стогони. - Отож... - Залежно, що там написано, - протяг Андрiй, намагаючись бодай трiшки взнати, що саме й ким саме там понаписувано супроти нього. I що саме їм вiдомо? Зауважив, що течка, яка лежала перед Сергєєвим, була та сама, що й тодi в Нечаєвої, i що вона за цi днi потовщала. Слiдчий засмiявся презирливо: - Прошу не забувати, що тут слiдчий я, а не ти. Отже - я слухаю. - Добре... - сказав Андрiй, i вiн уже був хотiв зухвало заявити, що вiн його не боїться i що тi "злочини", за якi його вже раз суджено, вiн визнає й ладен нести вiдповiдальнiсть, знаючи, що теоретично, згiдно з законами у всьому свiтi, за ту саму справу двiчi не судять. Вiн уже навiть був заїкнувся, але слiдчий його перебив. Минуле його не цiкавить зовсiм, i вiн смiється з того. Його цiкавить теперiшнє, а до минулого дiйдеться потiм. Те "теперiшнє" i нього от в течцi, при цьому слiдчий знову ляпнув рукою по зеленiй обкладинцi. Збитий зi скоку, Андрiй замовк. Йому не хотiлося так зразу сваритися зi слiдчим, може ж, вдасться полагодити з ним усю справу на "здоровий" розум. А може б, звести все до якогось мiнiмуму?.. Але тут же вiдмовився вiд цього. З двох мотивiв. По-перше, з мотивiв гонору. А по-друге - чим бiльше дивився на слiдчого, тим бiльше переконувався, що тут нiякий "здоровий" розум не допоможе, бо не на те слiдчий зорiєнтований та й, далебi, нiяким "потрiбним" здоровим розумом не грiшить. Головне, що той слiдчий є чужий. До кiнця ворожий i чужий. I служака - не мiнiмум йому потрiбен, а максимальний максимум. Абсурдний, безглуздий, але конче необхiдний. Слiдчий пряде очима, а Андрiй читає в тих очах затаєне, хиже чекання, щоб Андрiй хоч трiшки десь надломився, щоб здав психiчно, тодi вiн вхопиться й буде розмотувати його душу, як той Асланову. I тодi з того виросте цiла страшна гора - навколо кожної крихти правди, яку б вiн подав, виросте жахлива гора провокацiї й придавить безлiч жертв. Побачивши це, Андрiй вiдкинув усякi вагання, глибоко зiтхнув i став на шлях цiлковитого й принципового заперечення. Нехай, зрештою, вiн оперує тiєю течкою, напханою якимсь шпаргаллям, i нехай розкриває карти. Бажаючи цього, Андрiй поволi процiдив: - Наскiльки я зрозумiв з пред'явленого обвинувачення, менi закидається пп, 2, 6, 8, 10 i 11 статтi 54-ї. Так от, це все неправда. - А що є правда? - Правдою є, що це все якась брехня, божевiльна фантазiя. Чи не здається вам, що тих пунктiв забагато як на один раз. Слiдчий подумав, а потiм: - Тут тебе, зрештою, не питають про правду. I нiкому вона тут не потрiбна. Правдою буде те, що я тобi тут начеплю. Ясно? Ти ворог - i це основне. Ти людина iнтелiгентна, а нi чорта не понiмаєш. Зрозумiй, що раз ти ворог, то всi статтi, якi тобi начеплять, абсолютно правильнi, хоч найбезглуздiшi. I їх зовсiм не забагато. "Запрос не б'є в нос", пойняв? Суть в тiм, що ти ворог. А раз так - всi статтi, до тебе прикладенi, будуть правильнi. Це раз. А вдруге - раз ти ворог, то в тебе ж є спiльники й однодумцi? Є! Напевно є! Так от всi спiльники й однодумцi мусять бути ось тут, - ляпнув вiн рукою по столу, - ось в цьому й вся справа! I про тих всiх твоїх друзiв i однодумцiв мусить бути твоя щиросердна сповiдь, про всю вашу контрреволюцiйну дiяльнiсть, не боючись нiяких перебiльшень. Ми потiм розберемось. В Андрiя заклекотало всерединi, i в той же час думка забилась злорадно: "Ага, не знаючи правди, їм потрiбна гора брехнi!? Добре! Позмагаємось же!" Нахмурившись i дивлячись слiдчому в очi, Андрiй промовив презирливо: - "Ворог народу", "контрреволюцiя", "зрада" й "злочин" з погляду мого класу є все поняття трохи iншi, анiж... - Чхать я хотiв на поняття твого класу!.. От про нього, зрештою, ти тут все й розкажеш... I не бiйся нiяких перебiльшень! Так треба. - Гм... Цебто вам потрiбнi формальнi пiдстави, щоб мене i всiх, на кого я скажу, засудити? Слiдчий презирливо: - Дурню ти! Ми тебе можемо засудити й без твоєї сповiдi. Подумаєш! Але йдеться про те, щоб тебе не засудити. Чи ти не вiриш у пролетарську великодушнiсть? - Вiрю... - Iронiзуєш? - Чому ж, я вiрю. Я сам пролетар i знаю пролетарську великодушнiсть. - Те, що ти пролетар - то до лампочки, он до тiєї, бачиш? Ха! "Пролетар"! Чи ти думаєш, що тобi буде тут скидка за твоє пролетарське походження? Нi, брат, саме до ворогiв пролетарського походження ми є найбiльше безпощаднi, як до зрадникiв... звичайно, якщо вони непримиреннi. "Зрадникiв!!? Ах ти ж!!" а вголос: - З погляду пролетарського, зрадник є поняття розбiжне... (павза). - Отже, згiдно з вашою "пролетарською великодушнiстю", вам треба мати формальнi пiдстави, щоб мене конче засудити й знищити? - повторив Андрiй спокiйно запитання, пiдкреслюючи безглуздiсть формули. - Нi. Нам потрiбна й правда. Цебто така правда, яка нам п о т р i б н а! Чи тобi ще треба розжовувати? Правда про твоїх спiльникiв i однодумцiв. Про всiх- про вчорашнiх, сьогоднiшнiх i завтрашнiх i про все їхнє кодло, до дiтей включно! I про вашу спiльну дiяльнiсть... Андрiєвi не треба "розжовувати". Кров заливає йому мiзок. Але вiн мовчить. А слiдчий веде з незрiвнянним цинiзмом: - Та правда, зрештою, ось тут вся написана,- ляпнув по течцi рукою. - Я тiльки хочу почути її щиросердно з твоїх уст, щоб знати, чи ти є ворог до кiнця, чи... "Т а к! Д о к i н ц я!.. Я к щ о т а к, т о в о р о г д о к i н ц я! Д о г р о б у! Д о п е р е м о г и!!! Я к щ о т а к, т о д о к i н ц я!!" - Андрiй згадав Аслана, згадав всю камеру i всю "брехалiвку", все море безглуздя..."Якщо так, то до кiнця!" А вголос, вiдсапнувшись, схвильованно: - Ну то я щиросердечно признаюсь, що з моєю головою ви можете робить, що хочете! Але що до спiльникiв, то... то для такої комедiї в мене їх не числиться. - Що, що? Як ти сказав? Це щиросердно? - Так, це щиросердно. - Ах, ти ж... Цебто про комедiю? - Гм... I про комедiю теж. Слiдчий розгублено дивиться якусь мить мовчки, а тодi широко позiхає. - Нi, не буде, я бачу, з тобою дiла по-хорошому. Фiлософствуєш? Ну що ж, побачемо. Менi не к спiху,- i занурився в папери, позiхаючи. По хвилi додав: - Ти даремно надiєшся... На що ти надiєшся? Ти згниєш в тюрмi, але ти не вийдеш з наших лап. - Помовчав, листаючи папери, а тодi пiдвiв обличчя i глузливо заскалив око: - Як там сидиться в камерi? - Добре, дякую. - А про що ж там говорять арестанти?.. Не бiйсь, змовляються, як дурити слiдчих? Лають совєтську власть? Виробляють тактику спротиву? Га? - Приходьте, посидьте, послухайте. Слiдчий зареготався i не став бiльше розпитувати. Андрiй дивиться, як слiдчий листає папери - його "Дiло",- i його мучить цiкавiсть: що ж там i ким там понаписувано? - Гм... Я не знаю, що там понаписувано,- почав вiн дипломатично, - але все то єрунда, i той, що писав... - Не квапся, - буркнув слiдчий, - взнаєш в свiй час. Тут все, брат, понаписувано правильно. - А тодi пiдвiв очi, подивився пильно Андрiєвi в обличчя, перевiв погляд у течку i знову на Андрiя й процiдив значуще: - I писали тут, брат, авторитетнi люди. Дуже авторитетнi люди! Андрiєвi неприємно занудило пiд серцем. Вiн згадав Миколу, Михайла i третього свого брата Сергiя й тяжко зiтхнув. Зайшла мовчанка. Слiдчий дивиться в папери, низько схилившись, а Андрiй дивиться на тi самi папери здалеку. На серце навалився тягар, перед яким померкла всi iншi неприємностi. Сидiв мовчки й дивився на зелену течку в центрi освiтленого кола на столi, слухав шамотню, й гомiн, та вигуки за дверима i вiдчував, що його нерви починають тремтiти. Але не вiд шамотнi й гомону за дверима - вiд iншого. I вiн їх угамовував упертим i до безглуздя затятим: "Не може, не може, не може бути!" А слiдчий читав щось, ворушив бровами й посмiхався значуще. За вiкном, заставленим решетом, була чорна нiч. Там десь сплять мирним сном люди, там десь гуляють по парках i скверах закоханi, повертаючись iз запiзнiлих вистав i вечiрок, там десь, на якiйсь точцi планети у тiй ночi, може, весело гуляють з дiвчатами його брати або сплять i марять про завтрашнiй день, про веселi зустрiчi з свобiдними друзями, самi свобiднi й щасливi. Там десь свiт, до якого вже, може, й немає вороття. За вiкном чорна нiч, а в кiмнатi слiпуче ясно, тихо, багато повiтря. Андрiй дивиться на блискучу пiдлогу, дихає свiжим повiтрям i думає про камеру. Йому хочеться назад до камери, туди, до товаришiв недолi, в той сморiд i бруд. Там ще є близькi люди. До кiмнати увiйшла молодесенька й дуже гарна дiвчина, в снiжно-бiлому халатi i з тацею на руцi. Вона видалася Андрiєвi янголом, що спустився несподiвано з неба опiвночi в цю пiдозрiлу, наповнену тоскною тривогою кiмнату. Таця була заставлена шклянками, пляшками пива, й вина, i крем-соди, наповнена шоколадом i тiстечками. - Вам пива? Вина? Крем-соди? Чи?... - заграсувала дiвчина до слiдчого нiжним, грудним голосочком, як голубка, кинувши скоса ледве вловимий погляд на Андрiя. Слiдчий узяв пляшку пива й бутерброд. Пожартував щось з дiвчиною, наговорив якихось непристойних дурниць пошепки. Дiвчина, зашарiвшись, вийшла. Пройшла грацiйно зi своєю тацею повз Андрiя. - Гм... Гм... - замимрив слiдчий, запихаючись бутербродом i зиркаючи на Андрiя: - Ось це й було те, що ти втратив... Але вiд тебе залежить його повернути. - Що? - Дєвочку... Андрiй нiчого не сказав. - Ну?..-спитав слiдчий, скiнчивши їсти й занурюючись в папери. Нукнув, нiби на коня, нагадуючи тим "ну", що Андрiєвi треба щось говорити, треба "щиросердно" починати "сповiдь". Андрiй мовчав. I слiдчий мовчав. Невiдомо було, як довго може тривати оте листання паперiв i вичiкування, лише вiдомо було, що якоїсь хвилини все це може скiнчитися i тодi... Правду сказати, в серцi жеврiла iскра надiї, що "тодi" все буде добре, все виясниться, i його випустять, звiльнять. Авжеж. На те скидається. I слiдчого йому дали, зрештою, якогось хлопчиська, та й той тiльки страхає та погрожує, i то якось мляво, несерйозно. Вправляється в розумних розмовах. Але цi думки були явно недоречними й безглуздими, i Андрiй вiдкинув їх. Невiдоме лишалося невiдомим i тривожним. Очiкування скiнчиться i тодi... Цiкаво, що ж прийде то