дi? Намагався вгадати, що ж прийде за цiєю прелюдiєю, й пристосуватися якось заздалегiдь. В кожнiм разi, вiн одно вирiшив твердо - в i н н е д i р к а в i д б у б л и к а! - i в цьому всi в цiй цитаделi "пролетарського правосуддя" мусять переконатися. В кiмнатi спокiйно i тихо, але нерви все бiльше наструнчуються. А з душi пiдiймається протест. Не проти тiєї дикої комедiї, яку з ним хочуть тут розiграти i вже розiгрують, а проти провокацiї, проти того, на що натякнув слiдчий, кажучи про "авторитетних людей". Вiн вiдчував, що саме тут може бути нанесена йому найтяжча поразка, яка може зломити його волю, - це замах на його вiру в те, що найбiльше цiнив усе своє життя i за що тримався душею, як за рятiвниче коло. Вiру в людей, i не взагалi в людей, а вiру в своїх братiв. Хтось всерединi, незважаючи на всю очевиднiсть факту, одчайдушно i безпомiчно протестував. Хтось той, хто навчився безоглядно вiрити й любити, панiчно боючись чорного провалля, в яке може раптом зiрватись i полетiти, коли ту вiру втратить. Очi дивились на зелену течку там, на столi, а серце протестувало. Вiн бреше, цей слiдчий! Це неправда! I саме неправда тому, що це вiн - слiдчий - про те говорить. Знав, що слiдчим взагалi не можна вiрити нi на йоту. То ще невiдомо, яку саме цiль вiн переслiдує, на що саме вiн полює. Може, вiн якраз i полює на те, щоб зламати наймогутнiшу пружину його душi. Вiн каже, що їм все вiдомо. Може, їм вiдомо й те, що собою являє Андрiєва душа i на чому вона тримається? Андрiй дивиться на байдужого слiдчого, що так меланхолiйно листає папери, i починає розумiти, що тут якась добре продумана й розроблена тактика супроти нього. Слiдчий мовчить, не натискає, не кричить, - вiн чогось жде. Чого ж вiн жде? Адже як так вести слiдство, то вiн - Андрiй - може просидiти на стiльцi в такiй чистiй й гарнiй кiмнатi десятки рокiв безрезультатно. Чого ж вiн жде? Набирається вiдваги, щоб потiм кинутися на нього з прес-пап'є, як той дурнуватий слiдчий з Карапетьянових "перських мелодiй"? Але ж вiн - Андрiй - зробить тут з нього череп'я. Слiдчий зовсiм не кидався i, здається, й не збирався. Нудився бiля столу. Задзеленчав телефон. Слiдчий зняв рурку, послухав i сказав, позiхаючи: "Так" - i почепив рурку на своє мiсце. Незважаючи на позiхання слiдчого, Андрiй угадав, що те "так" стосується саме його. I вiн не помилився. Тишу й нудне нукання слiдчого було порушено - до кiмнати почали заходити гостi. Спочатку зайшов якийсь хлопчина в шовковiй бiлiй майцi-короткорукавцi, з голеною головою, наспортований, як боксер, в жовтих черевиках "шiммi"; вiн увiйшов м'якою кошачою ходою, похитуючи стегнами, мов хтива дiвчина. - А-а, Чумак! - вигукнув вiн радiсно, нiби побачив доброго свого знайомого, i зупинився перед Андрiєм. За першим увiйшло ще двоє, теж таких самих дебелих хлопцiв у цивiльному. Всi вони "впiзнавали" Андрiя й своє приємне здивування виявляли вiдповiдними приятельськими вигуками. Всi троє розташувалися, хто на стiльцi, хто на пiдвiконнi, й смiялися помежи собою. Хлопцi дивилися на Андрiя, Андрiй дивився на хлопцiв i не бачив у них нiчого страшного, такi собi милi, добродушнi хлопцi. - Футболiст?- звернувся до Андрiя перший з цiкавим запитанням, розглядаючи Андрiєвi бiцепси й всю його фiгуру. Два iнших засмiялися. Андрiй промовчав, лише знизав плечима. А перший, не чекаючи навiть вiдповiдi, вiдповiв сам: - Я бачу, що футболiст. Це добре. Ми теж футболiсти. Гм... Чи ти давно грав у футбол? Чим, форвардом чи?.. Я от форвард, а це голкiпер, а ти?.. Запитання були такi добродушнi i такий добродушний смiх усiх трьох, що Андрiєвi навiть не спадало на думку шукати якогось смислу за тими словами. Власне, вiн не встиг зорiєнтуватися - слiдчий, що на прихiд гостей, здавалося, не звернув уваги, зосереджений весь в паперах, враз пiдвiв голову, прислухався до шелесту за дверима й, коли тi дверi знову рипнули, гримнув: - Встати! - це до Андрiя. Андрiй встав. До кiмнати зайшов низенький, широкогрудий i широкоплечий чоловiк, теж молодий i теж в вiльному. - Начальник вiддiлу Великiн! - вiдрекомендував слiдчий з посмiшкою. : Великiн зупинився посеред кiмнати: - А-а, Чумак, - протяг вiн крiзь зуби. - Ну, як? - звернувся з запитанням до слiдчого. Слiдчий знизав плечима: --Мовчить, сволоч. Великiн зiмкнув щелепи й нiчого не сказав. Пiдiйшов до Андрiя, постояв перед ним, мiряючи його поглядом з головнi до п'ят. I враз з усього маху вдарив в обличчя. Андрiй упав на стiлець. Раптове приголомшення змiнила несамовита лють. В нiм усе заклекотало i першим вiдрухом було кинутися й розтерзати цього i присадкуватого мерзотника, як кошеня. I вiн би це зробив, I бо Великiн був набагато менший за нього, крiм того в такiм несамовитiм гнiвi Андрiєва сила була незрiвнянна. Але вiн не встиг. Хтось раптовим ударом вибив ногою стiлець з-пiд нього, й Андрiй упав на пiдлогу. Схопився миттю, але удар пiд колiна повалив його знову. I затанцювали над ним усi п'ятеро. Били його ногами, качали по пiдлозi, садили черевиками по чому попало. Андрiй закривав лiктем обличчя й все намагався схопитися, але марно. Намагався спiймати котрогось руками, але його били по руках, вiдтоптували їх... Тодi вiн став захищати лiктями лице й голову та затуляти колiнами живiт. П‘ятеро здоровенних "футболiстiв" гасали над ним, качали по всiй кiмнатi й несамовито кричали: - Гад! Фашист! Фашистська морда! Говори! Ти будеш говорити!? Розколюйся! Розколюйся, петлюрiвська наволоч! Говори!! Враг народа!! Хтось кричав найдужче, погано вимовляючи "р", - його "р" скидалося на "i" -"контiєволюцiонеi". Це Великiн. Iншi кричали правильно, але так само несамовито. I сходили буйною, неуявною лайкою та епiтетами, яких немає в жодному словниковi, приголомшуючи навiть мужське вухо своїм цинiзмом. Андрiй теж щось люто кричав i лаявся, називав їх сволотою, мерзотниками, хамами, всiм, що могло прийти йому в голову в клекотi образи й гнiву. За це його ще несамовитiше бито, топлючи його хрипiння й уривки слiв у ревищi. - Здоровий, сатана! - хекав котрийсь, як дроворуб, садячи обцасами в груди. Це тривало довго. "Приб'ють на смерть! Приб'ють насмерть!" - вже металась безпомiчна думка, констатуючи з безсилим розпачем повну безнадiйнiсть i безвихiднiсть. А вир над ним все шаленiв. Потiм удар в потилицю черевиком поверг його в темряву, стало млосно й в той же час приємно - бiль скiнчився, здавалось, що вiн пiрнає в густу, каламутну воду, що визволився вiд цих садистiв. Ще якусь мить чув на тiлi глухi удари й схоплював вухом регiт, потiм опустилась чорнота. Опритомнiв Андрiй вiд неприємного лоскоту. Розкрив через силу повiки - над ним стояв Сергєєв i лив йому на обличчя воду з великої шкляної карафки. Андрiй сапнув повiтря i помалу сiв, дивився блукаючим, напiвпритомним поглядом по кiмнатi й вслухався до себе - видавалося, що йому потрощено всi костi. - Вставай! - командував хтось хрипко й злобно. Андрiй почав зводитись, але коли вiн став на ноги, його знову збито геть ударом пiд колiна. Це Великiн. Мабуть, злякався його вигляду, що нагадував вигляд великого зацькованого звiра, який i в безпам'ятствi все ще здатний кинутися й розтерзати напасника. - Вставай!- знову гукнув той самий голос. - Сiдай на стiлець. Андрiй слухняно звiвся, але знову його збито з нiг. А потiм двоє пiдхопили його пiд руки, закрутивши їх назад, поволокли до стiльця й посадили. - Сиди, сволоч, отак! Руки отак, ноги пiдбери... Поклали йому руки на колiна, пiдiгнули ноги "по формi" й лишили. Андрiй сидiв i тяжко вiдсапувався, дивився просто себе. Ним володiло непереможне бажання заплакати, отак просто по-дитячому гiрко заплакати. Вiд тяжкої образи, вiд наруги, вiд безсилого гнiву й вiд свiдомостi, що його брутально й безкарно таки обертають в ганчiрку. Перед очима була пiдлога в плямах i розводах кровi - його кровi, в патьоках води, в вiдбитках пiдошов i обцасiв, в ту його кров намащених, - свiдоцтво його ганьби й позорища. Все тiло його дрiбно тремтiло, й тремтiли десь в горлi сльози. Вони, тi сльози, нагально видиралися з горла так, як колись у дитинствi, коли йому хотiлося ридати вiд тяжкої, болючої образи, та вiд сорому, та вiд гнiву безсилого. Але вiн не заплакав. Вiн ковтав слину, змiшану з кров'ю з побитих уст, i, тамуючи розпач i гнiв, вiдсапувався тяжко. Перед ним стояв Великiн, заклавши руки за спину, за столом сидiв Сергєєв, криво посмiхаючись, а бiля столу стояло троє "футболiстiв", вiдсапуючись теж, як i Андрiй, курили й весело пересмiхались. I той смiх був такий собi веселий, парубоцький, зовсiм нiби беззлобний. Так, нiби тут нiчого особливого й не сталося. - Ну, от, - промовив котрийсь.- Хiба погано ми граємо в футбол? Регiт. То смiялися тi троє й Сергєєв, не смiявся тiла Великiн. Вiн стояв перед Андрiєм i дивився йому в обличчя пукатими своїми, зловiсними очима. Коли йому здалося, що Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi, вiн процiдив крiзь зуби: - Ну-с, ти будеш говорити? Мовчанка. - Гм... Нiчого, заговориш. Рєбята смiються, значить, ти мусиш зробити висновок, що це були тiльки шуточки. Жарти. Не жарти будуть впередi. Ти занадто упертий, але нiчого... - Вiн начитався Остапа Вишнi - вставив котрийсь вiд столу глумливо i досить безглуздо. - Та нi, це золото похлєще Вишнi. Той швидко здався а цей... Так ти будеш говорити? - Що ви вiд мене хочете? - прохрипiв Андрiй, пiдвiвши очi на Великiна. Великiн подивився в тi очi, скрутнув головою й про всяк випадок вiдiйшов до столу. - Товаришу слiдчий! - звернувся Великiн офiцiйно до Сергєєва, тим часом дивлячись пильно на Андрiя: - Ваш пацiєнт, здається, не в курсi справ. Ви йому пояснили, що й до чого? - Так, пояснив. - Пояснили, в чому його обвинувачується й у чому його грiхи перед владою, перед партiєю, перед країною й перед народом? - Так. - Пояснили й, що чекає його тут? - Так. --Ну, так що ж ви дурня валяєте, громадянине Чумак? Вам про все говорив слiдчий. Про що вам говорив слiдчий? Павза. - Слiдчий менi говорив про пролетарське правосуддя...- прохрипiв Андрiй. - Iдiйот ти? Ха-ха-ха?.. А втiм, це правда. Так от, я й є пролетарське правосуддя! Пойняв?! Я є пролетарське правосуддя. Ти формулу обвинувачення читав? - Так. -Розписався? - Так. - Ну, так про те, що там написано, й треба говорити. Ти ворог народу i мусиш все про себе тут викласти. Отже, що ти з приводу всiх пунктiв обвинувачення скажеш? - Я... вже... сказав... Великiн подивився на Сергєєва запитливо, той знизав плечима. Великiн зцiпив зуби. - Бавитесь, сеньйор?! Добре. Ми вас роздавимо! Розумiєш? Роздавимо! Це була тiльки забавка, коли б ти знав, що тебе чекає впередi, у тебе б волосся вилiзло геть ще цiєї ночi. Ми тебе роздавимо, i нiхто тим не поцiкавиться, загинеш, як пес. - Це... пролетарська законнiсть... I правосуддя?.. - А що б же ти думав? - вставив котрийсь, - ич ти! -Так, це законнiсть i правосуддя, - пiдтвердив Великiн. Андрiй помовчав i заговорив тихо: - Коли мiй рiд... боровся за революцiю, проливаючи кров, вiн iнакше мислив про законнiсть i пролетарське правосуддя, й... про все... В цей час рипнули дверi й увiйшов хтось стрункий у вiйськовiй унiформi! II - Встать! - гримнув Сергєєв. Всi встали. Андрiй встав теж, перемагаючи бiль. Той, що увiйшов, зупинився посеред кiмнати, подивився на Андрiя пильно й лагiдно промовив: - Сiдайте, громадянине... здається, Чумак ? Так? - Так, - вiдповiв Сергєєв, посмiхнувшись. - Я - начальник групи й звати мене Фрей, - говорив далi гiсть у вiйськовiй унiформi, рекомендуючись Андрiєвi, - прошу сидiти спокiйно й говорити далi, я, здається, вас перебив? Був вiн пiдкреслено лагiдний, i чемний, i по-начальницьки величавий. Прiзвище мав нiмецьке, але риси обличчя слов'янськi, певнiше, росiйськi. Цiлковита протилежнiсть до Великiна, що мав прiзвище росiйське, але риси iншi. Першим Андрiєвим вiдрухом було поскаржитися цьому лагiдному й, очевидно, культурному начальниковi на ту кривду, що її йому заподiяно щойно. Але блискавична думка, що "вiн же чує увесь той лемент i скавулiння по коридорах i не припинить", обiрвала намiр. Замiсть поскаржитись, Андрiй облизав шерхлi губи й вiв далi обiрвану думку: - Проливаючи кров свою, мiй рiд iнакше думав про все... Помiтивши, що Андрiїв голос занадто хрипить, Фрей звелiв дати йому шклянку води, але Андрiй вiдмовився. Фрей помiтно насупився: -Гм...Ну-ну, говорiть далi, про що ж мрiяв ваш рiд...До речi, про ваш рiд я добре знаю... Хто ж не знає рiд Чумакiв. I мiж iншим, думаю, що вам би не випадало з нами сваритися. Так що ж думав ваш рiд? - Рiд мiй думав про те, - раптом випалив Андрiй майже крiзь сльози гнiву й образи, - що його нащадки... не будуть битi ось тут!.. Що Чумакiв син не буде мордований ось тут, як собака!.. Фрей пiдвiв брови: - Це дiйсно прикро. Але це вiд вас залежить. Мушу сказати (i про це вам вже було говорено, пригадайте), що ви з вашими здiбностями, з вашою енергiєю й знаннями могли би бути потрiбнi країнi... Лише мусите роззброїтися щиросердно. I вас оцiнять належно... Давайте домовимось... Андрiй нетерпляче повiв плечем, згадав слова Сафигiна й хотiв вiдповiсти те саме й в тому ж стилi, але облишив, помовчав, а тодi продовжував обiрвану думку з жалем та iронiєю: - Як собака...Та не в цiм суть. Не в одиницях суть. Суть в мiльйонах. Отже - рiд мiй мрiяв про iнакшу долю й iнакшi права для себе й свого народу... Про iнакше пролетарське правосуддя... Про iнакший "новий лад"... Про iнакших носiїв правосуддя, анiж оцей ось... - вiн кивнув на Великiна. Фрей слухав, насупившись. А як Андрiй урвав, вiн обережно пiдiгнав з цiкавiстю: --Ну, далi... Але Андрiй замовк. Вiн думав над тим, чи говорити далi, чи не говорити. Для кого нiби й для чого? Зайшла павза. Фрей почекав якийсь час, а тодi удавано позiхнув: - Мда-а... Але я бачу, що ви i ваш рiд - це, як кажуть одесити, двi великi рiзницi. По-моєму ви в своєму родi є виродком чи винятком. I ось ця винятковiсть i привела вас сюди. Адже так? Андрiй вже достатньо прийшов до пам'ятi, щоб уловити тонкiсть цього запитання. Виходило, що вiдповiсти запереченням, це значить увесь рiд поставити на одну дошку, ось на цю пiдлогу, замащену його кров'ю. Хай лiпше буде "так", але вiн i цього "так" не сказав, лише зiтхнув. - Ну, от, мовчанка- знак згоди. Так що вам нема чого посилатися на рiд. А те, про що мрiяв ваш рiд, ми й здiйснюємо. Андрiй покрутив головою. Фрей: - Хiба нi? - (iронiя). - Облишмо про це. Ви це знаєте краще за мене. Не я керую цiєю тюрмою, а ви. - Що ти хочеш цим сказати? - пiдхопив Великiн понуро. Андрiй не звернув уваги, зiгнорував, спостерiгаючи, як Фрей щось обертає пiд насупленими бровами, й чекав, що вiн буде говорити. - Цiкаво... - протяг Фрей роздумливо, а тодi враз стрiпнув чубом i звернувся до Андрiя усторч: --Рiд Чумакiв є вiдважний. Скажiть, чи ви пiшли в свiй рiд? Ви вiдважний? Андрiй: - Ви хочете випробувати мою вiдвагу? Здається, маєте багато нагод. - Я не про те... Ви от говорите про рiд, про його мрiї...Так от, якщо ви вiдважний, то чи не могли б ви сказати, якi ж вашi мрiї, яке ваше кредо? Ваше кредо? Отак просто, як личить вiдважним людям... Пам'ятайте, що за кредо ми не судимо, ми судимо не за погляди, а за дiла, за конкретнi дiла. Ну? За столом нашорошенiсть, смiшок. Андрiй мовчить понуро. - Я вам гарантую, що за погляди вам нiчого не буде, - промовив серйозно Фрей. - Можливо, - протяг нарештi Андрiй. - Але чи гарантуєте ви, що ви вiльнi чинити по своїй уподобi? (iронiя, Фрей насупився). Чи гарантуєте ви, що для дотримання слова вам вистачить вашого авторитету? Незручна мовчанка. Андрiй почекав хвилинку, а тодi посмiхнувся глузливо: - Але це не важно. Я вашої гарантiї зовсiм не потребую. Iснує теоретично закон про свободу думки й совiстi, так от припустiм, що це є дiйсно закон. Припустiм. Припустiм, що за полiтичне кредо нiкого не карають вашi...речники пролетарської законностi й правосуддя. Припустiм. Але я навiть цього припущення не потребую, бо знаю, по-перше, що саме таке припущення розходиться з дiйснiстю, а друге: що я сиджу тут саме за своє кредо i що звiдцiля вже нiколи не вийду. Я приречений на те, щоб бути роздавленим, в цьому я вам усiм вiрю. А раз так - висловлюючи своє кредо, я вже нiчим бiльше не ризикую, бо доля моя перерiшена. Пiсля цього я не потребую навiть особливої вiдваги, щоб моє кредо висловити. Будь ласка, що цiкавить? По такiй передмовi, здавалося, Фрей знiяковiв, якась маленька риска шляхетностi вимагала припинити розмову. Але Фрей перемiгся, боротьба мiж людською совiстю i почуттям службового обов'язку закiнчилася перемогою останнього. Скривившись, Фрей поставив запитання. - Скажiмо, як ви дивитесь на все? - На що саме? - На систему, на правопорядок, на уряд i партiю, на... те, що ви тут бачили, нарештi? - Гм... Я дивлюся так, як i всi, як дивляться мiльйонi на це. - Що-що? Якi мiльйони? Ну, що ви, що ви!.. - Ну, що ви! - протяг Андрiй в тон. - Я можу подумати, що ви погано знаєте арифметику. Та якщо в Харковi п'ять тюрем i в кожнiй сидить по п'ять або десять тисяч людей, то коли це перемножити на кiлькiсть самих тiльки великих мiст в СССР, то скiльки це буде мiльйонiв? Тих, що сидять вже! А їм немає виходу, як ви всi твердите. А тих, що сидiли вчора!? А тих, що ще ждуть своєї черги?! Хiба це не будуть мiльйони?! Фрей засмикав бровою, позираючи на присутнiх "футболiстiв": - Стоп, стоп! Чи ви здаєте собi справу з того, що ви говорите?! - Ви хотiли знати моє кредо... - Ага, ну прошу, прошу... Це думки класових ворогiв, i вони нам вiдомi. Отже, ви думаєте? - От i добре... Так от я так i думаю, як тi всi мiльйони "класових ворогiв". Тобто я думаю й дивлюся на речi так, як мiльйони людей. А як вони думають, про це ви могли б зробити висновок на пiдставi ваших же пiдозрiнь до тих людей, на пiдставi обвинувачень, вами пред'явлюваних i обгрунтованих на ваших же пiдозрiннях. Ви думаєте, що всi тi люди ненавидять систему й режим, партiю й уряд; розчарованi в революцiї; вважають правопорядок, збудований на руїнах старого свiту миколаївської реакцiї, за недосконалий, ба, за антинародний; що з усiх iдеалiв революцiї вийшов пшик; що кров, пролита мiльйонами, пiшла на марне, потоптана й поругана системою нового визиску, соцiального й нацiонального поневолення, фразерством, фарисейством, диктатурою меншостi; i, нарештi, ви думаєте, що всi тi люди в вiдчаї хотiли б все знести геть диктатуру меншостi, тобто, все зламати, побудувати новий свiт, кращий, справедливiший... За такi, мовляв, думки ви посаджали до тюрми всiх - i бувших ветеранiв революцiї, що, обсмаленi порохом тiєї революцiї, ще не втратили вiдчуття, як вiн пахне, той порох, i як пахнуть тi великi iдеї, за якi вони боролися; посаджали й їхнiх дiтей, що болiють трагедiєю своїх батькiв та з кров'ю успадкували їхнi iдеї; i молоде поколiння юнакiв, що не може примиритися з болотом, де квакають жаби всесоюзного мiщанства; i селян, i робiтникiв, i iнтелiгентiв, що смiють дерзати мислити й хотiти, й їхнiх родичiв, i родичiв тих родичiв... - Стоп! - перебив Фрей, зблiдши. - Ви здаєте собi справу, що ви говорите?! - Вповнi. Я говорю лише те, що ви закидаєте всiм тим, хто сидить за цими мурами. - А ви здаєте собi справу, що це агiтацiя? - при цьому Фрей глянув на "футболiстiв". - Можливо. Цей пункт стоїть в формулi мого обвинувачення. - Гм... Яке це має, все те, що ви говорили, вiдношення до вашого кредо? - Нiякого. Я говорю лише те, в чому ви мене i всiх iнших обвинувачуєте. Якщо ви хочете, щоб це було кредо - добре, нехай це буде кредо. Кредо всiх... - Чого ви розписуєтесь за iнших? - Я не розписуюсь. Я частка всiх тих приречених i говорити в множинi - це моє право, таке саме природне, як буде природною перспектива гнити нам всiм укупi й живити своїми соками "чортополох" товариша Вишинського. - Ну-ну, в вас i язичок!.. Добре. Так яке це має вiдношення до вашого кредо? Це ваше кредо? - Повторюю, я висловив лише те, в чому ви обвинувачуєте мiльйони. Що ж до мого кредо - то воно вмiщається в одну фразу... -Я не визнаю пролетарського правосуддя, здiйснюваного закаблуками й палкою! Ось це моє кредо. - ?! - I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупi i є все моє кредо. Це було занадто смiливо. Зайшла мовчанка. Фрей зiмкнув брови, й видно було з усього, що вiн перемагався, аби не затупотiти враз i не закричати. Таке було вражiння. Але вiн не закричав, навпаки, проговорив тихо, аж занадто тихо й повiльно: - Та-ак. Отже, ви здаєте собi справу, що це жахлива контрреволюцiя. Та ж за це одно вас треба якнайтяжче покарати. Навiть коли б не було бiльше нiчого, цього одного вистачить, щоб вас засудити на вiки вiчнi. - Осмiлюсь нагадати, що ви давали гарантiю. Фрей прикусив губу й одвернувся до вiкна. Чи йому дошкулила досить прозора iронiя в Андрiєвих словах, чи його вразила надзвичайна вiдвага, з якою було висловлено такi єретичнi думки тут, чи сам жахливий змiст тих думок, так убiйче логiчно й смiливо викладений, але удавана його байдужiсть не в силi була прикрити нервовостi, що проявлялася в постукуваннi носком лiвої ноги об пiдлогу. - Ну, що ж, - посмiхнувся криво Андрiй, - цим я дав вам моральне право мене мучити... - Нiхто тут права вiд тебе не потребує! Подумаєш! - бовкнув Сергєєв. Не повертаючись, Фрей поставив ще одне запитання: - Ви сказали, що ваше кредо, то кредо тих всiх, що сидять. Так? - Так, я сказав, що я дивлюся на речi так, як дивляться всi люди. - То нiякi люди! То вороги народу! - Слухайте! Я дiйсно можу подумати, що ви не знаєте арифметики. Один - то може бути ворог народу. Два - може бути. Сто - може бути. Тисяча - теж може бути. Але сотнi тисяч! Але мiльйони!! То вже не вороги народу. То є народ! Народ! Ви розумiєте? Чи ви не знаєте математики? То народ! - Спокiйно, спокiйно. Тепер я розумiю ваше кредо. Гм... (iронiчна посмiшка). - I я знаю математику. У нас своя математика. Це ви побачите... Ну, що ж. Дякую за одвертiсть. Повторюю - ми не судимо за погляди, ми судимо за дiла... Гм... Думаю, що вашi дiла не розходяться з поглядами. Бо ви диявольськи послiдовнi. Павза. Андрiй зiтхнув: "Ну, ось вони все знають тепер!" А Фрей: - Що ж до народу, то на 200 мiльйонiв може бути ворогiв i кiлька мiльйонiв. - Та-ак?.. Ну, а як тих мiльйонiв одного дня виявиться занадто багато? Га? Тодi?.. - Тодi? - Фрей подумав i скривився презирливо: - росiйська iсторiя знає випадки, коли воля слiпих мiльйонiв ламалася геть об волю авангарду... "Ах, росiйська iсторiя!!? А українська iсторiя знає що iнше!" - це Андрiй подумав iронiчно, а Фрей вiв далi з експресiєю: - Воля слiпих мiльйонiв ламалася об волю авангарду, який знав краще, чого тим мiльйонам треба. Сьогоднi тим авангардом є партiя. А авангардом партiї... - О! - Андрiй пiдвiв брови, як людина, що нарештi збагнула велику iстину, нарештi переконалася в своїй глупотi: - а авангардом партiї є ви... Фрей похопився, що загнався трохи далеко в одвертостi, але ствердив: - Так... I ми не маємо сентиментiв. - Дякую... - прошепотiв Андрiй, насправдi пригноблений такою простотою мишлення й прямолiнiйнiстю. Зайшла мовчанка. - Чи можу я поставити ще одне запитання?.. - промовив Фрей. - Ваше право. - Чи ви знали Хвильового? - Нi! - Ви занадто швидко вiдповiли. Ну, добре, скажiмо, що ви не знали особисто. А чи ви знали, може, його нацiоналiстичну, сепаратистську теорiю про боротьбу двох культур, про азiатський ренесанс з Україною на чолi? Про переродження революцiї? "Ага! Ось в цiм i весь сук! Росiйська iсторiя, контра українська iсторiя!" - Наскiльки я розумiю, ви одразу назвали кiлька теорiй Хвильового. - Ага, значить, ви їх усi знаєте? - А чому б нi? Так само, як теорiю Карла Маркса про пролетарську революцiю та теорiю Ленiна про вiдмирання держави, як апарату класового насильства. Здається, розмова б про цю тезу Ленiна, про нездiйсненнiсть його прогнозiв щодо вiдмирання держави та про викривлення цiєї тези, скажiмо, в спосiб використання держави пролетарiату проти... пролетарiату, була б тут бiльше до речi. - Облишмо Ленiна в спокої. Ленiн, коли говорив про державу пролетарiату (пролетарську класову державу!), то вiн, з одного боку, мав на увазi росiйський пролетарiат - авангард росiйського народу, а з другого, - мав саме вас усiх на увазi, тих, проти кого потрiбен сильний державний апарат. Робiтничий апарат насильства проти... - Робiтникiв... - Так, i проти робiтникiв, якщо вони проти диктатури пролетарiату... - Росiйського пролетарiату... - А то якого ж?! Словом - проти всiх, хто проти робiтничого авангарду - партiї .Ленiна-Сталiна. - Але ж витворюється парадокс! - То лиш так здається. Нiякого парадоксу. Але тут не дискусiйний клуб. (Павза). Отже, ми вас не судитимемо за поляди, ми судитимемо за дiла. Пiсля цього Фрей замовк зовсiм i вже не брав участi в допитi. Стояв собi, одвернувшись, i вивчав млинове решето в вiкнi. Мабуть, лiчив вiчка. Його мiсце заступив Великiн. Вiн пiд час всiєї розмови мовчав (лише раз був подав реплiку), набрякав злiстю, супився й пiд кiнець був червоний, як буряк. Проте вiн був задоволений. Навiть потер руки, перешiптуючись з Сергєєвим. - Ну-с... - процiдив Великiн пiсля того, як переконався, що начальник вже розмову скiнчив, - полiтикуємо? Але це добре! Знамените! Що й требувалось доказать! Так що нам твої погляди яснi, голубе! Вони, правда, були яснi й ранiше, але зайве уточнення не шкодить. Одначе ми тебе за погляди судити не будемо, ти ж чув. Ми судитимемо за дiла. За дiла, браток! Отже - чи не зводите ви, сеньйоре, говорити нарештi? Про дiла, про свої дiла! Га? Про революцiю вiн мiркує, контрреволюцiонер!! Ну?! Мовчанка. - Про дiла, сволоч, ти мусиш говорити! - раптом закричав Великiн i затупотiв. - Про дiла твої контрреволюцiйнi, про однодумцiв, про всю твою компанiю гадючу!.. Мiльйони тут щитаєш! Хоч би вас тут був мiльярд, то й те нас не злякає. Ти знаєш, що таке НКВД? Отож. Ти повзатимеш, як пес, i скавулiтимеш!! Чуєш?.. Чуєш, як вищать там гади, такi ж, як i ти, по коридору? Ото твої мiльйони! Полiтикуєш? От ти ще заполiтикуєш! Нам твої погляди до стелi, до с..., до лампочки! А от, як ти тi погляди переводив у життя, га? I з ким? Ну!? Ну!!? Мовчанка. У Великiна виступив пiт на чолi, й вiн ось-ось готовий був кинутися на жертву, кипiв увесь i сатанiв. Чи був вiн фанатик, чи був вiн садист? I те й друге. Вiн фанатичний виконавець волi пославшого його, отого керманича росiйської iсторiї... Великiн ступнув рвучко два кроки до Андрiя, а потiм передумав, вернувся до столу i розлився бурхливим потоком найобразливiших епiтетiв. Вiн називав Андрiя й проституткою, й "паршивою петлюрiвською собакою", й шматтям, i падлом, всiм, що тiльки може вигадати божевiльна людська фантазiя. Обiцяв його згноїти й запроторити туди, де вiн до самої смертi не побачить жiнки... Лише для означення поняття "жiнка" вжив зовсiм iншого епiтету, назвавши певну частину жiночого тiла. То був водоспад цинiзму, похабщини, брутальностi, еквiлiбристика мерзостi, розрахована на те, щоб увiгнати жертву в стан психiчної депресiї, знищити й морально, принизити, розчавити. Все, що вигадав всесвiтнiй, а особливо росiйський, лайливий генiй, було пущено в рух. Це все робилося для того, щоб довести, що людина, якiй стiльки ллється на голову бруду, нiкчемна пилинка, нiщо, комаха, за якою не стоїть i не стане жоден закон i якiй нема на що сподiватися. Фрей стояв, обернений до вiкна, й, здається, не реагував нi на що, не чув нiби. А Андрiй чув усе, але теж не реагував назовнi. Кожне слово вiддавалось болючим ударом в самiсiньке серце, але вiн зцiпив зуби й мовчав понуро, дивився примруженими очима на Великiна, на всю компанiю, що, позiхаючи, слухала начальниковi фiлiппiки. Тремтiв дрiбно й чекав. Втомившись вiд водоспаду похабщини, вiрнiше, захлинувшись нею, Великiн люто сплюнув i, поставивши, як крапку, зловiсне "Ну?!", замовк. Чекав, давши зрозумiти, що вiн бiльше говорити не буде, а вiд слiв перейде до дiла. - Ну?! Андрiєвi треба було щось сказати, щось таке, щоб загаяти час, щоб вiдвести те, що за тим "Ну?" має прийти, але вiн не знайшовся, що сказати. Вiдчував, що його огортає жах при згадцi про те, що було, й перед тим, що може бути в цiм безвихiддi, в цiм царствi садизму i сваволi. Дивився в вiкно, за яким була глупа, чорна нiч, i тоскно думав, хоч би вже швидше свiтало, хоч би вже кiнчалася ця нiч i його вiдвели назад до камери, дали перепочити. Адже ж, як прийде ранок, цей допит мусить припинитися, його мусять вiдвести назад i лишити в спокої до наступної ночi. А там - якось буде... Може, вiн розiб'є голову об мур... Якось буде. Лише зволiкти б те прокляте "ну?" в безкiнечнiсть. Але вiн не знайшовся, що сказати, й тiльки знизав плечима. - Що?! - закричав Великiн i загугнявив глумливо: - А-а, вiн, бiдняжка, не знає, про що йому говорити, забув. Слiдчий! - обернувся Великiн до Сергєєва,- пояснiть цьому iдiотовi, на яку тему вiн має говорити! Сконкретизуйте йому обвинувачення, щоб вiн зрозумiв, що з ним тут не цяцькаються i не в пiжмурки грають, що його погляди нiкого не цiкавлять, а що слiдство розпоряджає iншими конкретними матерiалами про дiла, про дiла! - на якi потрiбнi конкретнi вiдповiдi. - Так, - розкрив течку Сергєєв i почав карбувати: пункт перший статтi 54-ї КК УССР - зрада вiтчизни. Пункт другий - приналежнiсть до вiйськової контрреволюцiйної повстанської органiзацiї й пiдготування збройного повстання. Пункт шостий - шпигунство на користь Японiї. Пункт восьмий - терор. Пункт десятий - агiтацiя. Пункт одинадцятий - органiзацiя, що стоїть в зв'язку з пунктом другим i десятим. Вiдкарбувавши, Сергєєв закрив течку. Андрiй дивився якусь мить, а далi не витримав i засмiявся. Вiн цi пункти вже чув ранiше, але тодi вони не справили на нього вражiння, мало що можна написати. Тепер же й тут, проголошенi офiцiйно й авторитетно, вони занадто вражали букетом безглуздя, своїм неспiвмiрним тягарем - аж шiсть пунктiв! Особливо безглуздим був пункт про шпигунство, та ще й в користь Японiї. - Чого ржеш?! - визвiрився Сергєєв. - Нiчого, вiн ще й закукурiкає,- процiдив Великiн. - Весело?- гримнув вiн до Андрiя. - Так... Менi весело, що тут все-таки записано не весь карний кодекс, а лише шiсть пунктiв. - От на цi пункти ти й вiдповiдай. Записано стiльки, скiльки ти заробив. - Але ж це безглуздя! - вигукнув Андрiй не без нотки вiдчаю. - Нiчого. Потiм будемо бачити, чи безглуздя, чи нi. От як ти на все даси вичерпнi вiдповiдi, як виложиш все, що натворив вiдповiдно до цих пунктiв, тодi й побачиш, чи безглуздя це. I переконаєшся, що нi. - Але ж це безглуздя! - Е, брат, декламацiєю тут ти не попреш. I ти на всi цi пункти даси такi вичерпнi вiдповiдi, що й сам повiриш, що це не безглуздя. Тут ще не було випадку, щоб нашi обвинувачення лишалися безглуздям. Ич ти! Андрiєвi згадався Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв, i вiн вiдмовився вiд думки переконувати слiдчих. Це справдi глупо. Петля затягується, i з неї немає виходу. Так, з неї немає виходу. Що вiн має робити, як рятуватися? Грати Асланову комедiю, вiдтягати муки й виповнювати безглуздя "правдою" "щиросердних зiзнань"? Нi! Сто раз i сто раз нi. Нерви його тремтiли, але вiн намагався володiти ними. Хотiв бути спокiйним. Похнюпився i мовчав. - Всi цi "безглуздi" пункти цiлком вiдповiдають твоїм поглядам, хiба не так? - уїдливо викарбував Великiн. А дiйсно. Коли говорити правду, то цi пункти цiлком вiдповiдали його поглядам та тому, про що вiн не смiв говорити й до чого його нiколи не змусять. Але вони вiдповiдали й фiкцiї, яку фабрикують тут! З цим Андрiй в душi згодився й почав убачати в цiй iдiотичнiй комедiї несамовиту логiку, залiзну логiку. Значить, в основi їхня фiкцiя - все це правда?! Далебi, вiн до цього має вiдношення... Крiм шпигунства в користь будь-чию, бо це противно його гордiй i шляхетнiй натурi, решта ж - може бути... От, скажiмо, хiба не поламав би вiн усiм цим барбосам ребра й не повiдкручував би голови? I то всiм, згори донизу! Так... В диких обвинувачуваннях є залiзна логiка. Про це Андрiй думав, а тим часом не пускав i пари з уст, сидiв мовчки. Великiн починав кричати. Вiн вимагав зiзнань. Вимагав настирливо. "Може, справдi дати йому цю фiкцiю, всi тi потрiбнi зiзнання"? - подумав Андрiй, обливаючись потом, - з двох зол вибирають менше... I хай це все кiнчається. Все одно вже". Але щось стояло на перешкодi, щось, чого вiн нiколи не перемiг би в собi. Гордiсть. Шалена гордiсть, що уперто оберiгала його честь, вартувала над утомою й вiдчаєм, не даючи пуститися берега. Та ще iскра свiдомостi, що вiд фiкцiї йде шлях не до фiкцiї й тодi не можна вже з нього звернути, тодi все пропало... I тому Андрiй мовчав. Пiд серцем йому млоїло i вiн, власне, не слухав уже скаженого крику й погроз, а чекав тортур, вiдчуваючи, як навiть пальцi рук його бралися потом. Вiн уже не розбирав, що кричав той Великiн. Хай лише кiнчає свiй безглуздий крик i приступає до дiла. Хай уже убивають. Правда, вiн уже не був певен, що його в наступному нападi не "розколять", - той iдiотичний крик, та вся похабщина забивала памороки, наповнювала серце розпачем, безнадiєю, апатiєю вiдчаю, огидою до всього. А головне, той крик убивав волю, заливаючи її водоспадом мерзостi. Свiт, що раптом став умiщатися в цiй кiмнатi, ставав противним. А Великiн перебирав усi пункти за чергою, домагаючись дiзнань. Спершу кричав про шпигунство, але не викликав жодної реакцiї. Тодi вiн кричав про збройне повстання - теж не викликав реакцiї. Про терор -теж безрезультатно. Тодi вiн перейшов до вiйськової повстанської органiзацiї, - вiн домагався iмен людей, вiн домагався спискiв знайомих i приятелiв, взявши течку до рук i щось там тикаючи пальцем. Андрiй почав прислухатись. По кiлькакратних домаганнях назвати iмена "спiльникiв", учасникiв повстанської вiйськової органiзацiї, Андрiй категорично заперечив iснування органiзацiї й приналежнiсть до неї будь-кого. - Не було! Не було й немає. I нiхто до неї не належить. Нiхто! - Як то нiхто не належить? - Так, нiхто! Павза. - Ага, нiхто, кажеш? А брати! А твої брати?! - Що-о?! Андрiя так нiби хто облив варом або жигнув головешкою межи очi. "Он, що! Брати! Вiн говорить про братiв..." Вiд несподiванки Андрiй отетерiв i не зрозумiв, що й до чого. А потiм збагнув, чого вони хочуть. Бач, вони хочуть, щоб вiн завербував до їхньої фiкцiї своїх братiв. Рiдних своїх братiв! Ловко! I... дивно, першим вiдрухом була одчайдушна й божевiльна думка: "Так-так! Завербувати!.. Хай живе провокацiя! Завербувати! Вони брата вiддали на муки, то ж хiба не справедливо буде одмiряти їм повною мiрою? I нехай узнають..." Але це лиш на коротку мить, i це така божевiльна думка, як блискавка, її враз погасив той "хтось", що стояв на вартi його душi: "Стiй, дурню, стiй!.. Вони тебе не продали! А якщо б навiть вони тебе й продали, то ти їх не мусиш продати... Стiй! I рятуй iнших! Од фiкцiї йде шлях до не фiкцiї... Стiй!" "Брати мої, брати мої!" - Нi! - визвiрився Андрiй до Великiна. - Що нi? - Ти брешеш! Те, що ти сказав, ти брешеш! - А-а... - Великiн зняв iз дубового стiльця спинку, що, виявилося, легко здiймалася i вкладалася знову на мiсце, й наблизився до Андрiя: - як ти сказав?! - За Великiним слiдом наблизилися "футболiсти". Андрiй звiвся назустрiч i наставився пломенiючими очима усторч: - Ти брешеш... Удар ребристою палицею (спинкою з стiльця) по обличчю i одночасовий чийсь удар ногою пiд колiна звалили Андрiя на пiдлогу... I почалася знову та сама iсторiя, що була вже раз. Але з ще бiльшим осатанiнням i ревищем. Слiдчi й "футболiсти" кричали вiд азарту й злоби. Андрiй кричав вiд гнiву i болю. Тепер удари були болючiшими незрiвнянно, бо приходилися по вже набитому тiлу, по синцях, по напухлих мязах. З розбитої щоки лилась кров, i Андрiєвi руки та чужi черевики розмазували її по паркетнiй пiдлозi... Андрiя качали ногами по кiмнатi довго, аж поки вiн знову не знепритомнiв. Тодi вiдлили водою й посадовили на стiлець... Фрей був весь час присутнiй при екзекуцiї, але не втручався i взагалi не звертав уваги. Вiн закурив i пускав апатично дим в чорноту ночi крiзь млинове решето. А як Андрiя посадили на стiлець, Фрей погасив цигарку в попiльничцi на столi, перекинувшись при тому кiлькома словами з Сергєєвим i Великiним, i пiшов. А виходячи, зупинився бiля Андрiя на хвилинку й проговорив недбало: - Лiпше не сварiться з хлопцями, а постарайтесь бути слухняним. I пам'ятайте - ви будете потрiбний країнi й партiї й вас оцiнять... якщо ви здастесь... i не бiйтесь нiяких перебiльшень. Пiшов. Футболiсти теж вийшли. Андрiй не зреагував на слова Фрея, сидiв, опустивши побитi руки вздовж тiла й звiсивши мокру голову на груди, i спазматичне схлипував вiд браку повiтря. Лице його було напухле й заяложене кровлю. Брови зведенi, щелепи стисненi. Сидiв i дивився спiдлоба просто себе... Келих наповнювався до краю, здається, вже до краю... Сили його вичерпалися, а ще ж тiльки початок. Ще ж тiльки початок! Нерви дзвенiли тоскно, як осiннi дроти в степу, i той дзвiн свердлив мiзок, як бiль зубний... Вiн дивився в вiкно, на млинове решето й думав, чи проб'є вiн його головою, як отак кинеться враз очертом... В кiмнатi лишилися Сергєєв i Великiн, щось пошепки радилися за столом. Вони не боялися - жертва вже вимотана грунтовно i вони вдвох дадуть їй раду на випадок чого. Курили, листали папери, щось мiркували. А Андрiй дивився в вiкно, на млинове решето: ч и п р о б' є вiн й о г о головою? Його несамовито тягло до вiкна, до безоднi, що за тим вiкном починалася вiд п'ятого поверху й губилася десь унизу, в темрявi. Кинутися в неї сторч головою отак з розгону! I все б... Нi, вiн не проб'є цього решета головою. Воно прип'яте гаками мiцно й не зiрветься, а дрiт занадто грубий, хоч i видається павутиною... Ах, яке несамовите бажання, але - нездiйсниме. Тут, брат, все передбачене... Андрiя огортає тяжка безнадiя, вiн зiтхає та все не може вiдвести од вiкна очей... За решетом рожевiє, то надходить свiтанок. Десь заляпотiли голуби крилами, злiтаючи на дах, i заворкотiли. Он вони ходять на рожевому тлi, по самiм шпилю i воркочуть. На тюрмi, на тюремнiм даху... До кiмнати зайшла якась особа. - Встать! Женщина!.. - гримнув Сергєєв. Слово "женщина" вплинуло магiчно, i Андрiй звiвся. А вже звiвшись, роздивився, що та женщина - то була Нечаєва! Ну, та все одно, женщина... - Сiдай, - промовила Нечаєва недбало й, зупинившись напроти, мовчки наставилась очима на нього. Курила папiросу й пускала дим нiздрями. Дивилась, поводила бровою. "Яка вона була б гарна, якби не була брутальна!" - подумав Андрiй i опустив голову. Вiдчував жiночий погляд на собi. Дивився на її маленькi ноги, взутi в бронзовi туфельки, й пекучий, страшенний, непереможний сором почав навалюватися на все його єство. От вiн сидить перед цiєю жiнкою побитий, як останнiй пес, вiн - мужчина, такий гордий i такий самовпевнений колись. "Хоч би хоч вона не почала лаятись брутально, бо тодi келих буде переповнено i вiн не певен, що не розридається вiд безмежної нудьги, вiд безпросвiтного вiдчаю. Женщина!.. Прообраз сестри, прообраз матерi..." Нечаєва не лаялась. Вона стояла й дивилась мовчки. Андрiй оглянув її ноги, оглянув її опуклий бюст, перевiв погляд на обличчя, стомлене, з синiми колами пiд очима, й зустрiвся з її поглядом. Нечаєва криво посмiхнулася кутиком нафарбованих уст: - Старий знайомий... - промовила мляво й трохи насмiшкувато й одiшла до столу. --Знайомий, чорт би його побрав! - буркнув Сергєєв.