Нечаєва повела самою бровою, нiби запитавшись: "А то ж чого?" - Б'ється, гад. Цей дотеп, розрахований на ефект, нiякого, одначе, ефекту не викликав, Нечаєва скривилась: - Ви все-таки недотепний, Серж. Я бачу щось iнше... - i, не докiнчивши фрази, дивилася спiдлоба на Андрiя. Невiдомо, що думала ця вогненногрива, стомлена фурiя, чого вiд неї можна було сподiватися, - Андрiєвi хотiлося, щоб вона взагалi мовчала, а ще краще, щоб пiшла геть, i хай би лишилась iлюзiя, що це була все-таки жiнка i що вона мала, може, щось в серцi вiд жiнки... - Може, ви маєте якесь прохання, Чумак? - запитала раптом Нечаєва. Здивованому Андрiєвi здалося, що в тiм голосi забринiла нотка пiдступу. Мовчав, не знаючи, що вiдповiсти. - Може, ви маєте якесь прохання? - повторила Нечаєва запитання. Вона питала так, як питають людину перед стратою. Нi, в тiм голосi не було пiдступства. Такий собi байдужий, стомлений голос жiнки, що має якесь право на примху тут. - Так, я маю прохання, - вiдповiв Андрiй. - Будь ласка. Андрiй промовчав якусь мить, вдивляючись в її обличчя, а тодi запитав: - Ви маєте матiр? Вiд несподiванки Нечаєва насупилась: - Що за дурне запитання! Обидва мужчини посмiхнулись iронiчно. - Ну, припустiм, маю... - вiдповiла Нечаєва. - Добре, - промовив Андрiй тихо. - Я маю одне прохання... Я прошу вас iменем вашої матерi... дозволити менi написати листа. - До кого? - До матерi... Нечаєва пiдвела брови з мовчазним здивуванням, "до моєї матерi?!", а мужчини засмiялись. - До своєї матерi, - пояснив Андрiй. - А-а... Зайшла павза. Нечаєва, насупившись, тарабанила пальцями по столу. Мужчини з iронiчними мiнами чекали якогось вибрику, якогось надзвичайного ефекту. Андрiй теж сподiвався на фейєрверк лайки, яку вже чув з цих, так гарно окреслених уст, i вже каявся, що пiддався на спокусу. Нечаєва постояла, потарабанила пальцями по столу i несподiвано промовила: - Добре. - Взяла аркушик паперу, олiвець i якусь течку зi столу й пiдiйшла до Андрiя: - Нате, пишiть. Тiльки коротко. Андрiй взяв тремтячими руками течку - "Лист до матерi! Вiн зараз напише лист до матерi!" - й помалу великими лiтерами написав на аркушику кiлька слiв. А тодi повернув течку, олiвець i аркуш паперу Нечаєвiй. Вiн написав: . - "Живий, здоровий. Скоро вернусь. Цiлую", - i пiдпис. Нечаєва прочитала листа, постояла, примружилась i чомусь закусила губу. А тодi пiдiйшла до столу й поклала листа перед Сергєєвим, а поклавши, дивилася збоку на Сергєєва пильно i в той же час непомiтно, закурюючи цигарку. Сергєєв прочитав, якось глупо пiдвiв брови й поклав лист пiд прес-пап'є. Тодi Андрiй згадав, що вiн не написав адреси. I тут же блискавична думка - "Це добре, що ти не написав адреси, матимеш змогу перевiрити, чи вона всерйоз згодна переслати листа, чи це лиш жарт. Якщо похопиться сама й зверне увагу на брак адреси, значить... - Мда-а... - протягла Нечаєва, думаючи про щось iнше. - Але ви не написали адреси. Яка адреса вашої матерi? Андрiй сказав i зрадiв: "Пiде, значить, пiде!" Нечаєва взяла листа з-пiд прес-пап'є й на нiм дописала адресу. I поклала його на столi. Сергєєв взяв аркушика й знову поклав його пiд прес-пап'є. Андрiєва вiра в те, що лист пiде, захиталася, спостерiгаючи, як лист мандрує з-пiд прес-пап'є пiд прес-пап'є. Виходить, що вiн пiдпорядкований двом волям тут, жiночiй i мужськiй. I вiд того, яка з них вiзьме гору в цiм змаганнi, залежатиме його участь. До того ж, хвилева примха жiнки, що прокинулася в фурiї, є лише хвилева примха. До кiмнати увiйшла ще одна жiнка. Повторилась процедура, що й перед тим: "Встать! Женщина!" Це була iнша женщина. Андрiй цiєї не знав. Рокiв тридцяти, груба, хтива, з надзвичайним бюстом i дорiдними стегнами, що ходили хвилями, буйно нафарбована. Вона зупинилася перед Андрiєм, взявшись руками в боки й курячи цигарку, й досить хижо, безсоромно й зухвало оглядала його. Нiби прицiнюючись до бика й вивчаючи його на предмет племiнної здатностi. По оглядинах зробила досить похабну заувагу, взявши за об'єкт дотепу Андрiєвi подертi й закривавленi штани, тим викликавши смiх мужчин. По цiй реплицi Андрiй її впiзнав. Це ж про неї вiн стiльки чув у камерi, її iм'я згадувалося завжди в парi з iм'ям НечаєвоЇ, як iм'я другої знаменитої жiнки в НКВД. А знаменита вона була нiби тим, що, ведучи слiдство при допомозi мужчин, завжди потiшалася над статевими органами своїх жертв. Вона била дошкою по певних мiсцях, притискала їх каблучком, а то й дверима, заголювалася й сiдала безпомiчнiй жертвi на обличчя й взагалi виробляла несвiтськi речi. Об'єктом її "слiдства" здебiльшого були вiрмени, її ж жертвою був i Ягельський нiби. Пiсля моторошних кривавих сцен розпалена ця самиця улаштовувала з слiдчими оргiї в тих же кiмнатах з закривавленою пiдлогою пiсля того, як жертву витягали геть. I називалася вона "товаришка Клава". Так, ось Сергєєв назвав її цим iменем. I була вона нiби морфiнiстка. В кожному разi це була жiнка сексуально збочена, щоб це збагнути не треба бути аж таким пильним. Очi й уста її були достатньо красномовними. Тi очi й уста, надмiру живi стегна, опуклi груди й рожевi, перенаснаженi кров'ю щоки оформляли собою не що iнше, як балон колосальної сексуальної енергiї. Балон постояв, погойдався над Андрiєм. - Так оце такий вiн, Чумак!?.. Пхє...-- далi йшли вiртуознi епiтети, добранi на окремий штиб, на сексуальний штиб. Такi епiтети могла добрати лише до краю розпутна жiнка, керована тим самим безсмертним росiйським лайливим генiєм. Посправлявшись в красномовствi, "товаришка Клава" пiшла до столу. I так само, як i перше, взявшись в боки, дивилася звiдки на Андрiя, але вже мовчала. Обертала щось в своїй головi, пiд модно накрученими кучерями - щось придумувала. Вишкiрила два разки снiжно-бiлих зубiв: - Слухай, Серж! Дай менi його, я з ним побавлюсь! - Е, нi, з цим ти не побавишся. Цей тебе, Клавочко, роздавить. - Овва! А ось дай... Поклич лишень трохи хлопцiв. - Е, нi. Цей диявол знайде спосiб зробити так, щоб твої прекраснi зубки не сяяли так гарно i не брали хлопцiв так нiжно... (регiт) - Хiба що потiм, як ми його уходимо. - Ну добре, - згодилась Клава, роздимаючи нiздрi. Замовкла й нахилилась до Нечаєвої, прикурюючи нову цигарку. Нечаєва повела оком на прес-пап'є, рекомендуючи тим поглядом Клавi подивитись. Щось було в тiй Нечаєвiй дивне сьогоднi, - вона бавилась в психологiю чи що. Клава схопила папiрець, прочитала його й зайшлася божевiльним реготом. - Ха-ха-ха!.. Ич ти! Сiсi захотiв... Синок мамин!.. Почекай, я бiля тебе походжу, й ти перестанеш взагалi чогось хотiти. Цi слова, а особливо те, що вона взяла в свої руки й прочитала його листа, стрясли Андрiєм, але вiн стримався, дивився на Нечаєву. Нечаєва нахмурилась i вiдiбрала папiрець, нiчого не сказала, позiхнула байдуже й поклала папiрець до кишенi. Та Сергєєв простяг до неї руку з мовчазною вимогою повернути листа йому. Нечаєва постояла, докурила цигарку, роздушила недокурок, а тодi поклала листа в простягнену руку й, потягнувшись стомлено та промовивши: "А-а, ну вас к чорту!" - пiшла геть. Засмiялась i... обклала Андрiя п'ятиповерховою лайкою. Клава побiгла слiдом, вихнувши бiля Андрiя спiдницею. Хвилева жiноча примха спасувала перед залiзним таємним законом цiєї установи. А чи то була просто комедiя? Хтозна. Таким чином доля листа була вирiшена лежати йому пiд прес-пап'є i в кращому випадку бути об'єктом глуму. Андрiй розкаювався в душi, що написав тих кiлька слiв своїй матерi, що вiдкрив перед цими людьми найiнтимнiший куток свого серця. Але що ж... За решетом розвиднилось- там уже був ранок, i Андрiй думав над тим, що його нарештi ось-ось уже звiльнять i вiдведуть до камери. Чекав цiєї хвилини жадiбно. Вiй нiчого так не хотiв, як сну i забуття. Пiрнути в сон, забутися, не знати нiчого, не бачити, а там усе хай, як знає.. За гратами пломенiло небо, десь сонце мечами розганяло темряву, розганяло нiчнi примари й всi жахи, тоненькими рисками золота обводило ряботиння хмарок. Ранок... Та встав Великiн, опустив важку штору i закрив нею ранок. Ранок лишився десь там, за шторою, за млиновим решетом, а до кiмнати повернулася нiч. Нiч з усiма її моторошними атрибутами... Надiя в Андрiєвому серцi погасла так, як I погасла ранкова зоря у вiкнi. I вiн зiтхнув тоскно. - Ну-с, - промовив Великiн, обiрвавши спокiй i тишу, що панувала такий, здавалось, довгий i разом з тим такий короткий час. Обiрвав її грубо, звертаючись до Андрiя: - Ну-с, i що ж ти нам скажеш?! Чого мовчиш?.. Чого ти ждеш? Ждеш своїх мiльйонiв? Чи ждеш скидки за те, що ти такий пролетарський? Мовчанка. - Галло! Ти будеш говорити?! Мовчанка. - Ти, сволоч, будеш говорити чи нi?!! Мовчанка. Тут втрутився Сертєєв, вiн взяв з-пiд прес-пап'є Андрiєвого листа, потримав його перед очима, обернув кiлька разiв i звернувся до Андрiя: - Гм, да... Ти, я бачу, любиш свою матiр. Це добре... Так от, я твiй лист перешлю їй, але... Але як я можу тобi зробити ласку, коли ти такий затятий i злiсний ворог, га?! От сам мучишся i нас мучиш, i на якого чорта! Ну от подумай сам, на якого чорта це похоже?... Ламаєшся, як невинна дєвочка... Лiпше давай домовимось, як личить мужчинам, - кiнчiм комедiю, i я для тебе зроблю все, що ти хочеш. Га? От, скажiм, вiзьму й перешлю цього листа... А хочеш - зроблю побачення... Ну, що ти на це скажеш? Ти чув, що говорив начальник групи? Андрiй облизав шерхлi губи, подивився пломенiючими очима на руку Сергєєва, що тримала листа, подивився тим самим поглядом на Сергєєва й прошепотiв: --Не треба... Дайте менi... того листа. Обличчя Сергєєва перекосилось. - Ич ти!.. Значить, ти зрiкаєшся своєї матерi?.. Навiть матерi!? Такий гад затятий! Добре! - вiн кинув листа на стiл i натиснув гудзика вiд електричного дзвiнка. До кiмнати увiйшов якийсь заспаний здоровило в прим'ятiй унiформi оперативника. Великiн взяв ребристу спинку стiльця в руку й пiдiйшов до Андрiя: - Встать! Андрiй звiвся. Сергєєв увiмкнув лампу, що досi не горiла, на бiчнiй стiнi. Лампа засяяла слiпучим бiлим свiтом, - Два кроки наперед! - скомандував Великiн, вiдкинувши геть ногою стiлець й показуючи палицею в напрямку лампи. Здоровенний оперативний пiдштовхнув Андрiя, що завагався а чи не мiг переставити побитих нiг, i Андрiй опинився крокiв за два вiд слiпучої лампи. - Галло! - крикнув Великiн в самiсiньке обличчя. - Ти довго думав i не надумав нiчого. Так от подумай ще трохи. Ти будеш стояти, дивитися на цю лампу i думати, i нiхто тобi не буде заважати. Будеш думати... Будеш думати про те, про що тебе питали тут, а ти не хотiв говорити. Особливо про останнє. Про останнє! Пам'ятаєш? Ти сказав, що я брешу. Так от ти будеш дивитися й переконаєшся, що я не брешу, - ти пiдтвердиш. Ти будеш стояти, як стовп, i дивитися, як iдол, на цю лампу доти, доки не побачиш в нiй, що то не брехня, а правда, i тодi покличеш мене, i вибачищся, i скажеш - "правда". Зрозумiв? Не "брехня!", а "правда!" Або... Або обернешся в стовп, станеш iдiотом... Або-або. Ну, й всю решту пiдтвердиш, даси конкретнi iмена, дати, факти, людей, все, як належить. Ясно? I пiдпишеш протокол. Та дивись, щоб все було складно!... А тепер - дивися на лампу!! Андрiй глянув на лампу й iнстинктивно закрив очi рукою вiд болючого сяйва. Враз скажений бiль в плечах пiдкинув його на мiсцi, - то Великiн з усього маху вдарив його ребристою палицею. Андрiй шарпнувся, але в ту ж мить опинився на пiдлозi: здоровенний оперативник збив його з нiг, а тодi взяв лежачого за груди й тричi вдарив головою та спиною об пiдлогу, аж Андрiєвi видалося, що всерединi щось урвалось, а мiзок зрушив з мiсця. Потiм оперативник звiв Андрiя на ноги й поставив лицем до лампи. -Та-ак, - протяг Великiн, як тресор, - отак кожного разу, як тiльки ти спробуєш уникати ось цього "свiтла правди", тебе битимуть башкою об паркет, аж поки тобi в нiй не поодскакують клепки, а в грудях не повiдпадають печiнки, але ти ще житимеш, житимеш ще й ще i, вже iдiотом ставши, ти таки нарештi розкажеш i пiдтвердиш усю правду. Все, що вiд тебе потрiбне. Ну-с, дивiться, мiстер, на лампочку-с!.. Андрiй зрозумiв з нудьгою, що опiр нi до чого, що сили його тануть i йому треба вибирати - або бути скалiченим i геть розчавленим швидко, або бути слiпим, але ще змагатися...Причому в останньому випадку ще лишалося одне невiдоме - можливе щастя видряпатися з цiєї прiрви. Надiя особливо живуча в тих, що загибають. Головне ж: вiн подумав про братiв та про вимогу Великiна... Вiд самої згадки про запропоноване позорище - позорище зради задля власного спасiння - в ньому все затiпалось i заклекотiло й вiн з викликом пiдняв лице назустрiч лампi: - "На! Слiпи!.. Слiпи!" Вимучений, безсилий, весь мокрий вiд поту, вiн упаявся очима в болюче сяйво, намагаючись перемогти його своїм ненавидящим зором в прямому герцi i... ламаючи той свiй зiр. З жахом вiдчував, що це свiтло може закiнчитися для нього вiчною тьмою. Хвилево "вiдступив" - мружився, намагався обернути свiй зiр всередину, не бачити лампи - дивитись i не бачити - забути за неї, але нiтого з того не виходило. Тодi вiн витрiщився з одчаєм, як тiльки мiг, на прокляту лампу, як на свого найлютiшого ворога: "Слiпи!..Слiпи!!" Стояв, похитуючись. -Та-ак, - сказав Великiй. -Отак i стiй. I думай._ Думай!.. I пам'ятай, що вiд тебе залежатиме це скоротити. Бiля тебе стоятиме ось цей архангел, i ти тодi йому скажеш "годi!" - i попросиш паперу... Пойняв? Андрiй не слухав. До свiдомостi дiйшли тiльки слова Сергєєва, сказанi зi смiшком: --- А листа твого я, може, ще й пошлю... Адьє! На вiдходi Великiй ще сказав кiлька слiв оперативниковi тоном наказу, якi теж дiйшли до Андрiєвої свiдомостi, може, саме тому, що були адресованi не до нього: - З мiсця не давати сходити, стежити пильно, бити нещадно, води не давати, спати теж, заплющатись теж, як упаде - ставити знову й пришпорювати, як треба буде поламати костi - дозволяю. Пiсля тих слiв Великiн i Сергєєв вийшли. - Чув? - спитав оперативник хрипким, пропитим голосом. Андрiй не вiдповiв. Оперативник сiв насупроти Андрiя на стiльцi, взяв у руки ребристу палицю, якою орудував Великiн перед тим, поставив її на колiна, сперся на неї руками, а на руки пiдборiддям i так застиг, дивлячись тупо на свою жертву, Настала мертва тиша. Почався iспит, тягар, муку й ганьбу якого може збагнути до краю лише той, хто його перенiс. Мертва тиша. В Андрiєвiм мiзку крутиться болючий вир думок, обертаючи слiпуче сяйво в веремiю кольорiв, - вiн дивиться на сяйво i навiть не намагається вже вiдводити очей. Не вiд страху, не наказ Великiна виконуючи, а вiд iншого... Вiн дивився, власне, не на лампу, а в болючу веремiю власної душi, в хаос, що розсаджував йому черепну покришку. То був болючий хаос - почуття радостi й якоїсь сонцесяйної надiї, i тут же почуття, жахливого розпачу, й туги, й несамовитої лютi, i почуття непевностi в собi, вiд якої холоне кров i наростає жах i тривога, i знову почуття радостi, i знову вiдчай i нудьга смертельна... Радiсть i надiя вiд думки, що, якщо слiдчi говорять про приналежнiсть братiв (його братiв!) до контрреволюцiйної органiзацiї, разом з ним, значить... Значить, не вони його зрадили!! Значить, вони не зрадили!! Нi!! Туга й вiдчай - що, якщо слiдчi натякають на достатнi матерiали вiд "авторитетних, дуже авторитетних людей", значить... Брати його зрадили, а слiдчi тепер його тiльки провокують, перевiряють, чи вiн знає, про яких "людей" мова... А вони зрадили! Таки зрадили!.. Потiм приходив розпач: Слiдчi хотять убити двох зайцiв - перший: брати зрадили брата i слiдчi використовують їх проти нього, проти Андрiя; другий: вони хотять використати Андрiя для того, щоб вiн завербував тепер своїх братiв i таким чином коло замкнеться - вони вестимуть вiйськову контрреволюцiйну органiзацiю. Та яку органiзацiю! I дiстануть ордени... Вони числять на злобу в серцi найменшого брата та на жаль до своїх старших братiв i на те, що вiн так легко помститься на них... Брати нiби й прислужились слiдчим, але в цих останнiх своя логiка - якщо найменший брат контрреволюцiонер i має таке кредо, то яка ж гарантiя, що старшi не того ж поля?.. А головне - "лiпше поламати ребра ста невинним, анiж пропустити одного винного" та "в СССР людей вистачить", щоб слiдчим робити а кар'єру... I от їм потрiбне його зiзнання, як пiдстава, i тих братiв забрати. Цебто - вiн мусить їх завербувати... Вiд цього брав розпач. I вiд цього ж огортала нудьга смертельна. Та вiн же тримається на волосинi i може не витримати! Може зломитися! I тодi... Тодi досить йому сказати "так" - i брати його, яким вiн усе прощає в iм'я своєї власної вiри в них, вже не гулятимуть на волi... Тодi вже не допоможуть їм нiякi їхнi анi чини, анi ордени, анi минуле, анi добра батькiвська слава... А волосинка така тоненька, що на неї вже не можна покластися, навiть Андрiєвi! Вiн це з тугою вiдчуває й обливається потом. Обiрветься та волосинка його розшарпаної волi, i вiн полетить у безодню. В безодню позорища, пiсля якого вже не можна жити на цiм свiтi... I знову надiя й шалена радiсть, що брати його не зрадили... I готовнiсть все, геть все витерпiти... I знову вiдчай... I знову розпач... Який тяжкий i страшний келих йому пiднесли! Тодi зринало обличчя його заплаканої, непритомної матерi, й йому видавалося, що його ноги пiдгинаються i вiн стає на колiна, вiн заламує руки i невисловлена нiколи розпачлива молитва несамовито видирається йому з горла, наперекiр глуздовi, наперекiр свiдомостi, проривається з невiдомих глибин, як колись у дитинствi...Молитва про те, щоб його минуло найстрашнiше... А найстрашнiшим є безмежне падiння i морок вiчного позорища, загин того, на чому трималося його серце й вiд чого свiт завжди був ясний... Тодi прийде темрява й душу вкриє проказа - проказа презирства до самого себе, незнищима, непоправна, безвихiдна... Йому хотiлося кричати, благаючи невiдомо кого... Матiр! Свою матiр!.. Очi застилало сльозами й свiтло меркло... Але то йому лише так здавалося, що вiн опустився на колiна. Нi, вiн стояв, як стовп, зацiпенiв, i жодна сльозинка не зрошувала його очей. Сльози висохли, наче їх випекло вогнем скаженої лампи, а чи тим вогнем, що клекотав поза всiм у душi. Похитувався вiд утоми. На мить опускав тяжкi повiки, й тодi, голова йшла обертом вiд вогненної веремiї пiд припухлими повiками й вiд безмежного тягаря, що гнув ту голову донизу й валив тiло геть. Ноги тремтiли й пiдгиналися. Але вiн стояв... Розплющав очi, й дивився на лампу, й думав все те ж, все те ж. Iнодi йому починало здаватися, що лампа - то не лампа а вогненний мiсяць iз своєю страшною емблемою... Iнодi в сяйвi починали звучати акорди рояля... То гуло в головi, тоскно дзвенiло в вухах... Помалу все почало мiшатися в суцiльний кошмар, в маячiння... Голова так горiла, що здавалося, вона ось-ось розiрветься, як казан, розсаджений парою. Вже не мiг думати бодай приблизно логiчно. Душу обступало вiдчуття божевiлля... Якийсь вiдтинок часу жив уже життям божевiльного - вiдчував себе ним, зовсiм чiтко i виразно... Все! На всьому крапка. Так скiнчилась його свiдомiсть... життя... все... Тягар утоми ставав такий нестерпний, а хаос у головi такий болючий, що приходило пекельне бажання, щоб хтось ту голову розбив уже i вирятував з того болю... Рештками душевної сили фiксував одну думку розпачливо: "не здатись". Це про братiв... Решта - може бути. Не може бути лише головного... Це про братiв... Час застиг. Час обернувся в суцiльну, нерухому, безмежну втому... Потiм вiн опинився на пiдлозi, втративши рiвновагу й зсунувшись якимсь чином. Ноги бо самi собою пiдкосились... Але страшний струс - якась могутня сила вдаряє ним об паркет i знову ставить на ноги. I вiн знову стоїть... Вiд струсу й болю на мить повертається його воля, i вiн стоїть... Нiчого не чує, нiчого не бачить... Стоїть. З одним лише бажанням - не впасти... I знову зсувається на пiдлогу. Знову струс... Так повторюється багато разiв... Уста поснядiли, губи пересмагли й порепались вiд внутрiшнього вогню, вiд пекельної спраги. Гордiсть зломилася нiби, лишилась твариняча спрага. -"Води"... Здоровенний оперативник байдуже наливає шклянку води й пiдносить до уст, а коли Андрiй витягає жадiбно губи, щоб схопити вiнця шклянки, оперативник вiдводить руку й з силою виливає воду йому в обличчя, в жадiбно розплющенi очi... I за те спасибi! Вода слiпить, забиваючи сяйво i розриваючись всiма кольорами веселки, стiкає по обличчю, по грудях... Опритомнiвши, Андрiй блiдо посмiхається i стоїть рiвнiше. I знов думає про те ж, фiксує ту саму думку... Поки не наморочиться голова й вiн не втрачає рiвноваги... Онеративник вовтузиться з ним, як з тухом пiску, уперто ставить його на мiсце. - Ну, - каже оперативник хрипким басом, - може ти вже б писав, га? Андрiй криво посмiхається, не розумiючи, чого той нього хоче. Оперативник бере його за плече, стискає з усiєї сили й питає-кричить в лице: --Дурак!! Зiйдеш з ума!... Може, ти будеш писати, га? Андрiй хоче прийняти руку з плеча, бо вона така тяжуча, а оперативниковi здається, що вiн хоче битись, - кулаком в груди вiн валяє Андрiя з нiг, а потiм бере за петельки й знову ставить. Це було останнiй раз. Далi Андрiєва сила не витримала вже нi свiтла, анi стояння, анi товчення головою й спиною об пiдлогу, - коли вiн звалився знову, то оперативник вже не мiг нiяк поставити його на мiсце. Даремно вовтузився над ним, даремно повторював свiй номер биття об пiдлогу - ефекту нiякого. Поза тим битттям об пiдлогу, оперативник не мав iнших засобiв приводити жертву до пам'ятi й до послуху, це було, здається, єдине його амплуа... III Опритомнiв Андрiй на стiльцi. Невiдомо, як довго це вiн сидiв. Йому здавалося, що вiн мiцно i довго спав i щось йому снилося, Лише не мiг згадати, що саме. Розплющив очi вiд настирливих дотикiв... Оперативника нiякого вже не було. Лампи теж. Штора вiдсунена й у вiкно вдирається денне свiтло, а в тiм свiтлi плавають сизi хмарки й сизi тонюнькi смужки тютюнового диму. Напроти стоїть Сергєєв i торкає його лiнiйкою, сам свiжий, бадьорий, iронiчно усмiхнений. - Виспався?.. Бач, який чемний був оперативник! Вiн, сукин син, не виконав наказу, вiн мусив поламати тобi костi... Ну, здоров! Андрiй вiдчуває, що його костi таки поламанi.. Але то лише так здається - вiн ворушить рукою й ногою i не без втiхи констатує, що його костi цiлi, поки що ще цiлi, лише бiль у всьому тiлi несамовитий, тяжкий, лiньки ворухнути найменшим м'язком. Очi горять, мов насипанi приском, i болять, голова гуде. Тодi з жахом озирається: "Чи не натворив вiн чогось у безпам'ятствi на свою погибель?! Чи не пiдписав вiн якогось папiрця?! Недарма ж цей Сергєєв такий веселий!"... Нi, здається, вiн нiчого не пiдписав, нiчого не наговорив у безпам'ятствi. Мовчиш?! - iронiчно питає-констатує Сергєєв, i вiд того в Андрiя вливається спокiй - спокiй i радiсть переможця, поки що переможця! - "Нi, вiн нiчого не пiдписав... Вiн нiчого не натворив i нiчого не пiдписав!" На запитання вiн нiчого не вiдповiдає, лише дивиться манiакальним поглядом на такого свiжого, такого усмiхненого, iронiчного Сергєєва. Безодня зненавистi й презирства готова вирватися з нього шаленим потоком, але для того бракує сили - вiн примружує очi й мовчить. Голова його лежить на спинцi стiльця, руки спущенi, ноги простягненi, одежа вся на ньому мокра вiд поту й води, все тiло його свербить, але вiн так хотiв би сидiти безкiнечно i щоб нiхто йому не заважав. I, може, така люта зненависть до Сергєєва тiльки за те, що вiн обiрвав його сонне марення, перешкодив, а тепер докучає, як противна муха. Нi, зненависть за те, що той прийшов знову по його совiсть, по його душу, i хвилева перемога ставала ефемерною, серце болiсне стискалося, наливалося тупим вiдчаєм: "Ще не кiнець... Ще не кiнець!" - Ну, i що ж ти надумав? - питається хтось iнший. То Великiн. Вiн стоїть он збоку i курить папiросу. Першу хвилину Андрiй його не зауважив. А зауваживши, вiдчув, як вiд цiєї постатi повiяло на нього безнадiєю. Ця людина була немилосердна й залiзна в своїй жорстокостi. - I що ж ти надумав? Андрiй намагався уловити в тому голосi бодай якусь нотку змiни в свою користь (така наївна, дурна думка!) Нiчого. Дiлове й спокiйне запитання було гiрше за крик i переконувало в стабiльностi взятого курсу супроти нього. Цi люди роблять своє дiло фундаментально. Вони на всi попереднi допити дивляться, як на прелюдiю лише. Безперечно. - Їсти хочеш? - питає Сергєєв. Андрiй мовчить. Вiн не знає, чи вiн хоче їсти. Нi, вiн не хоче їсти. Вiн хоче пити. Пекельна спрага палить його знутра, але вiн мовчить, лише облизує шерхлi губи. Великiн з Сергєєвим щось поговорили Великiн пiшов собi. Лишився сам Сергєєв. Вiн натис гудзика вiд сигналiзацiї на столi й занурився в папери. Сергєєв писав якусь записку. По хвилi прийшов якийсь оперативник. Андрiй подумав, що це прийшли нарештi забирати його до камери, i в душi зрадiв. Але оперативник мовчки взяв записку й пiшов собi, проведений Андрiєвим чекаючим поглядом. Слiдчий уловив той погляд, видно, добре набив руку на психологiї своїх жертв: - Що? Хочеш до камери?.. Почекай, брат. Ти не пiдеш до камери звiдси доти, доки ми з тобою до чогось не дог воримось, ажи? Андрiй мовчить тупо. - Зiдiотiв? Удаєш нещасного, не сповна розуму?.. Не придурюйся, брат. Ми це все бачили... До твого iдiотизму ще далеко, але ти таки зiдiотiєш, напевно, за це я тобi ручусь... А поки що ти не вмреш, я теж ручусь, i не здохнеш з голоду, не втечеш... До кiмнати увiйшов оперативник i принiс пiвпайки хлiба й кухлик якоїсь рiдини. Все те тикнув Андрiєвi в руки. Андрiй машинально взяв. У кухлику був чай. Свiдомiсть i iнстинкт роздвоїлись. Горда свiдомiсть велiла кинути те все на пiдлогу, але iнстинкт жадiбно притяг кухлика до уст. Андрiй випив теплий солодкий чай, аж задихнувся вiд жадоби. I зразу ж зненавидiв себе за слабодухiсть, сам собi став противним, нiкчемним. Тримав порожнiй кухлик i хлiб у руцi й мляво думав над тим, що вiн вже обернувся в драну галошу. "От би взяти цей кухлик i!.." Вiн глянув на Сергєєва i на його iронiчну посмiшку - "i що ж буде?" Але тут же друга думка, зовсiм протилежна, уперта, твереза: i "Ти мусиш, мусиш, мусиш їсти! Ти мусиш крiпити сили, значить мусиш їсти... щоб витримати!" Кухлика вiдiбрав оперативник, а хлiб Андрiй почав кришити, намагаючись його зжувати, проковтнути... - Їж, їж, - промовив Сергєєв iронiчно. -- Набирайся сили... Андрiй опустив руку з хлiбом i опустив голову на груди. Намагався уявити себе, як це вiн сидить перед Сергєєвим i жадiбно, по-шакалячому жує хлiб... От сидить i жує хлiб... Безвольний, розчавлений, не здiбний зiгнорувати все i гордо вмерти, згаснути... Д i р к а в i д б у б л и к а! Так скоро!... Пальцi розтулились й хлiб упав на пiдлогу. Зразу ж похопився - "Треба їсти!..", але не поворухнувся й не став пiдiймати. "Що йому робити? Що робити?!" -Гм... - мугикнув Сергєєв. - Це ти вирiшив уже говорити? Твоя правда, хлiб ранiше треба заробити... Треба ранiше говорити... Треба розкаятися, щоб той хлiб народний жерти... Ну-с, я слухаю!... Андрiй мовчав. До горла пiдiймався клубок... Не слiз, нi, клубок слiпого розпачу, безсилого гнiву, протесту, безтямного, тоскного бажання уникнути всього. "Що ж робити?" - Ну?! - повторив Сергєєв. Знову й знову: -- "Ну?" i по павзi: -"Ну?..." Андрiй мовчав, лише водив кадиком. Мовчав i мобiлiзовував рештки сил, щоб триматися бодай приблизно гiдно. Увiйшов знову оперативник. Сергєєв посадив його бiля столу, а сам взяв лiнiйку i пiдiйшов до Андрiя. То була проста, звичайна дерев'яна лiнiйка, сантиметрiв сорок завдовжки. Сергєєв тримав її в руках, злегка згинаючи, нiби збирався оце креслити щось за її допомогою, i мирно посмiхався: - Що ж це ти, так вже розкис, що й сидiти не вмiєш по формi? - Сядь, як належить! Руки на колiна, клешнi пiдбери, так (поправив Андрiєвi ноги своїм черевиком). А ще Чумак! Чого це ти так розкис? Пхе... Потiм Сергєєв став злегенька стукати лiнiйкою по плечi -- той самий частий дотик, що розбудив був Андрiя, - стукав ребром лiнiйки по плечi, по одному, потiм по другому й говорив, iронiчно посмiхаючись: - Не бiйся, це тiльки лiнiєчка, а то ще ти скажеш, що я тебе бив. Чого доброго, поскаржишся прокуроровi (глузлива iронiя чи то з Андрiя, чи то з поняття "прокурор" i "поскаржитись прокуроровi"). Це я, щоб ти не спав, а все думав, думав i говорив нарештi. А то ще скажеш, що я тебе бив... Б'ю я тебе, скажи? Нi!.. Авжеж нi... Ха-ха!.. Ну, й що ти там в головi обертаєш? Чи скоро вже ти заговориш? Набридло, брат, чекати... Але в нас часу досить... О, в нас часу досить!.. I терпiння досить... Чи вистачить його в тебе... Може б, ти хотiв написати заяву до прокурора, га?.. Я тобi можу дати паперу, справдi... Андрiй згадав про харкiвського прокурора Брона, про якого ходили легенди помежи арештантами, - Брон сидiв у в'язницi вже два роки, йому поламали руки й ноги, його носили на допити на носилках i не могли дати ради - такий упертий, i так жорстоко з ним поводились ось такi хлопчаки, за те , що смiв мати свою волю й свої погляди i що був обвинувачений в опозицiї до партiї й уряду... Згадав - i на пропозицiю Сергєєва не вiдповiв нiчого... Здається, на цих хлопцiв авторитет прокурорiв не розповсюджений, тому й така iронiя... Нi, вiн не буде писати заяв до прокурора... Згадав iще, як на одному вiдомому трибуналi прокурор, убезпечуючи себе, вимагав там, де треба дати лише три роки, дати десять рокiв, а оборонець, замiсть захищати, перевершив навiть прокурора, вимагаючи розстрiлу! Це стало анекдотом серед в'язнiв. Так виглядить законнiсть i правосуддя. Нi, вiн не буде писати заяви до прокурора. Кому й про що, й для чого? А Сергєєв говорив мирно рiзнi слова з iронiчним смiшком, говорив безкiнечно i стукав лiнiєчкою то по одному, то по другому плечi. Це тяглося годину, двi, три. Андрiй дивувався його терпiнню й дивувався безглуздю його поведiнки. Вiн стукає лiнiєчкою, нiби зумисне демонструє таку безобидну забавку порiвняно з тим, що було вчора I що було вночi... Чи це було вчора? чи це було вночi. Андрiєвi здавалося, що це почалося вже давно й триває вiчнiсть - тi брутальнi крики, знущання, бiль i утома; таке переконання в усьому його тiлi, доведеному до крайньої, здавалось, межi вичерпання, напухлому, охопленому тоскним, тупим болем. А тепер вiн сiче лiнiєчкою по плечах, карбуючи нею свої слова. Здається, вiн для того й стукає нею, щоб Андрiй чув кожне його слово, щоб не дрiмав. I видавався цей веселий Сергєєв хлопчиком, що хоче побавитись або переконати, що те, що було, то був лихий сон, брехня, вигадка. Лише коли лiнiєчка вдаряла в кiстку або в ключицю, було трiшки боляче, але видно було, що Сергєєв кiстки обминає зумисне, влучаючи весь час в м'якоть, пильнуючи, щоб не зробити боляче. Стукає й все, говорить, говорить... Говорить про листа... Говорить проте, що Андрiй iз своїми здiбностями, iз своїми знаннями й непересiчною волею мiг би бути корисним для країни й партiї що його належно оцiнять, адже ж вiн пам'ятає слова начальника групи Фрея? Говорить про те, що Андрiй молодий i йому треба жити, працювати, любити... Адже ж вiн має якусь дiвчину?.. Чи вiн пригадує свою дiвчину? Чи вiн пригадує, як нiжно пахне дiвоче волосся, як пружно тремтять дiвочi перса, руки, ноги пiд натиском пальцiв?.. Чи вiн пригадує, як звучить дiвочий голос?.. I цьому всьому пропадати, га? Цього зректися по-дурному?.. Це ставало нестерпним, такi слова, i Андрiй за ними не чув дотикiв лiнiйки, пiд серцем млоїло й вiн хотiв закричати, щоб Сергєєв перестав, не лiнiєчкою стукати, нi, а стукати його по головi такими своїми словами. Сергєєв, помiтивши вплив своїх слiв, не переставав, посмiхався iронiчно й вiв своєї... Говорив про щастя любити й бути любленим. I що проти цього варте все iнше на свiтi, ти скажи!? На якого чорта треба мати ще якiсь амбiцiї? Якiсь iдiотичнi iдеї, й примхи, й ослячу упертiсть? Для чого? I мати якийсь сентимент до iнших, особливо до таких, що не варто їх захищати? Все одно нiхто не оцiнить його героїзму, всi його продадуть, всi на його мiсцi давно б завербували його й оком не змигнули... Народ пiшов паскудний, нiкчемний, копiйчаний! Якого ж вiн чорта дає себе роздавити, упершись, як осел?! I т. д., i т. п. Сергєєв говорив i говорив, та все карбував i карбував лiнiйкою. Бачачи, що Андрiй зцiпив зуби й не реагує нi на якi його слова так, як вiн хотiв би, Сергєєв посмiхається iронiчнiше, але не злоститься. Замовкає, якийсь час ще стукає лiнiєчкою. Нарештi уриває цю свою гiмнастику й вертається до столу. Кладе лiнiйку геть, сiдає, закурює запашну папiросу й, вiдкинувшись на спинку крiсла, дивиться на Андрiя примруженими очима. Потiм занурюється в папери. Листає їх, читає. Зрiдка пiдводить голову й байдуже запитує: "Ну?" Пiдганяє, щоб Андрiй говорив. Щоб нарештi говорив. Але пiдганяє апатично, зовсiм не наполягаючи. Андрiй мовчить. Сергєєв теж мовчить, читає щось, нудиться. Пiдводить голову через якийсь час i знов пiдганяє: "Ну!?" I знову мовчить. Так в безкiнечнiсть. Андрiй дивиться у вiкно, розграфлене в клiтинки решетом, як школярський зошит для арифметики, й ледве-ледве перемагає сон, що навалюється в тишi з усiєї сили. Вiдчуває, що його плечам стає гаряче, але так само гаряче й його п'ятам вiд млостi, вiд утоми. На дворi день вже хилиться до вечора i йому все бiльше хочеться спати. Спати, тiльки спати! Плечi зудить, здається, нiби вони понабрякали йому, хоче помацати, але лiньки звести руку, - нехай. Апатiя. Байдужiсть. Нехай, то дурниця порiвняно з усiм... Нарештi, пiсля довгого нудного нукання, Сергєєв позiхає й зводиться. Пiдходить до напiвсонного Андрiя й зупиняється перед ним: - Ну, ти будеш говорити? - питає рiшуче. Андрiй мовчить, примруживши очi. Тодi Сергєєв ударяє лiнiєчкою по плечi... легенькою дерев'яною лiнiєчкою!.. Несамовитий бiль проймає, як блискавка, Андрiя до самих п'ят. Неуявний, божевiльний бiль! - Ну?! - кричить Сергєєв з усiєї сили, щоб перекричати бiль. - Говори, сволоч! Говори нарештi!! - I знову б'є лiнiєчкою ро плечi. Почались тортури, яких Андрiй не мiг передбачити, не мiг навiть уявити, дивлячись ранiше на ту безобидну, прокляту лiнiєчку. За кожним ударом бiль шарпає тiло й душу, обтинає йому нерви, мучить мiзок... Але вiн не кричить. Закусив губи до кровi й мовчить, лише водить божевiльне очима. Вiн не в силi логiчно думати, не в силi захищатись, не в силi протистояти тому болевi. Душа мечеться в побитому тiлi, як пташка в клiтцi, марно шукаючи порятунку... Вiн тiльки мукає за кожним ударом i все бiльше обливається потом... I в гарячковiй уявi встають дивовижнi картини, в якi оформляється все ранiше чуте в коридорi, з герметично закритими дверима, все те скавулiння, й мукання, й нявкання... Втративши панування над своїми нещасними нервами, Андрiй божевiльне схоплюється назустрiч лiнiєчцi, але його збивають з нiг, гатять пiд боки обцасами й знову саджають на стiлець. --Говори! Говори!! Говори!! -й частi удари по плечах. В тiм криковi був несамовитий наказ, якому обезволiлi нерви ось-ось мали пiддатися, не в силi протистояти бiльше! - Говори!.. Говори!! Андрiй утримується на якiйсь останнiй гранi, загнуздує свої нерви, кличе на допомогу всю свою пекельну злобу й закусює губи. Лише стогiн виривається крiзь нiздрi. Стогiн, подiбний до мукання. Сорочка на плечах прикипiла до шкiри, бралася рудими плямами. Плечi були, як бiфштекси... Тортури набрали убiйчої методичностi. Сергєєв б'є не часто, через певнi iнтервали, б'є несподiвано, i через те бiль вiд тих ударiв особливо нестерпний. А в iнтервалах Сергєєв кричить, як тресор, нагнiчуючи на свiдомiсть, налягаючи все на одне i те ж, впоюючи в обезволiлу душу просту формулу порятунку: - Говори !! Хто був?! Хто в органiзацiї?! Говори!.. До того крику зринає Великiнове: "А брати?!" I Андрiй затинається всiма рештками своїх сил. Ще якби не це, то хтозна, може, Андрiй в нападi вiдчаю почав би називати якiсь iмена, першi, якi спали б на думку. Може, вiн повiвся б так, як той Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв. Але оте "А брати?" стало бар'єром, через який вiн не мiг пересягнути. Слiдчому, мабуть, i в голову не приходило, що саме зводить всi його намагання, всю його працю нанiвець, - вiн i в голову не клав, що вони ж самi допомогли своїй жертвi отим тактичним промахом, отим своїм недоумкуватим ходом, поставивши неперехiдний бар'єр... Тортури тривали довго, але без жодних наслiдкiв для самої справи. Були лише наслiдки для нещасного Андрiя - вiн був зовсiм близький справдi до божевiлля. Вiн уже не володiв собою, лише обливався холодним потом, звивався всiм тiлом i за кожним ударом, здавалось, котився в чорну безодню. Думки йому плутались, вiн викрикував якусь нiсенiтницю... Потiм вiн перестав звиватися, нерви не сприймали болю як слiд. Коли вже Андрiй перестав реагувати на удари, коли на устах йому виступила кривава пiна, а очi набрали манiакального виразу, коли вiн почав задихатись, конвульсiйно шарпаючи кадиком, тодi Сергєєв облишив, вилаявся й кинув лiнiєчку на стiл. Сам вiн був блiдий i спiтнiлий не згiрше за Андрiя. - Диявол!.. Чорт!.. Чорт!.. - мурмотiв злiсно, шагаючи по кiмнатi й нервово закурюючи цигарку. Вiн розгубився. Такого йому, далебi, в його практицi ще не було, щоб людина так уперто мовчала, навiть не кричала по-людському. - Диявол!! Потiм Сергєєв зайшов за стiл i сiв, вiдпустив геть оперативника, либонь, щоб той не бачив його нервовостi й розгубленостi. Сидiв, хмурив брови, дивився в папери, злiсно листав їх сюди й туди й не знав, мабуть, за що взятися. Подивився на Андрiя, що з пiною на устах сидiв, переважившись головою через бильце стiльця, налив води в шклянку, встав i пiднiс її Андрiєвi до уст. Андрiй безпам'ятно ковтнув кiлька разiв, розливаючи воду собi на груди, й одвернув голову набiк. Сергєєв однiс i поставив шклянку на вiкно й сiв на своє мiсце. Помалу заспокоївся й вже сидiв, листав якусь книжку й iронiчно посмiхався. Тиша. В вiкнi померкло, зарожевiло, потiм взялось цитриновим кольором, потiм стало опаловим. То осiннє небо погорiло на непогоду. На вiтер. Вечiр. Сергєєв опустив штору, - закрив тiєю тяжкою шторою опалове небо, увiмкнув свiтло. Вечiр. До кiмнати зайшов Великiн, в сорочцi з закасаними рукавами, спiтнiлий, немов щойно вiд верстата чи рiзник вiд своєї працi. - Ну, як вiн? - спитав вiн Сергєєва. Сергєєв засмiявся: - Я йому зробив, бач, якi гарнi еполети, зробив його генералом... Не еполети, а цiлi тобi бiфштекси по-англiйськи!.. А вiн - мовчить. Тiльки мукає, як бугай. От гад, скажу я тобi! Я такого ще не бачив... Диявол! Чистий диявол! - Нiчого, нiчого! Тiльки без мiстики, будь ласка. Якщо нам доведеться завтра викинути його в яму - то й чорт з ним. Але ранiше вiн все-таки заговорить. Ручусь тобi... вусами Сталiна. Треба його привести до пам'ятi. Андрiй чув, що вони говорять, але ним володiла цiлковита прострацiя, звуки доходили, мов крiзь водяну стiну. Нехай роблять, що знають, що хочуть. Ось вони ллють воду на голову. Ось для чогось заголюють рукав i, перше нiж Андрiй встиг обернути тяжку думку здогаду, для чого це вони заголюють рукав, вiрнiше, одночасово з раптовим страшним здогадом його шпигнуло в руку повище лiктя, потримало руку мить i пустило, висмикнуло жало. Андрiй скинувся... Перед ним стояла людина в бiлiм халатi й тримала в руцi шприц. - Що ви зробили!? - скрикнув Андрiй. Великiн i Сергєєв засмiялися. - Ого, швидко подiяло, глянь! Нiчого, нiчого. Це для того, щоб ти не збожеволiв i не здезертирував... Людина в бiлiм хал