ти - ми кричатимем i витимем i ви прокленете той час i годину... Ви одружитесь, але втiчете з шлюбного ложа, бо ми обступимо вас - мiльйони й тьми нас, замордованих, скривавлених, i ревтимем так, що ви не здiбнi будете прикласти уст i напитися з келеха любовi... Ви матимете дiтей, але уникатимете їх, бо з їхнiх очей дивитимемось МИ своїми закривавленими зiницями, а в їхньому радiсному лементi вчуватиметься вам наш рев, наш цей несамовитий крик... Ви чуєте??! Отак от, отак от ми все життя ревтимемо, переслiдуючи вас, i свiт потьмариться вам. Ви втратите радiсть отцiвства i радiсть подружжя, i навiть материнську любов ми отруїмо вам - ви слухатимете матiр i цуратиметесь її, бо її очима дивитиметься на вас безлiч наших матерiв, а її голосом говоритиме їхня довiчна скорбота, а в її сльозах одсвiчуватиметься наша кров; а коли ви схочете шукати затишку в материнськiй ласцi, ви не матимете її - ми кричатимемо, й ревiтимемо, й скавулiтимемо... Андрiй говорив, а Сергєєв дивився все бiльше приголомшено, поширеними очима. Так, нiби Андрiй розкрив його душу й вивернув напоказ те, що вiн так старанно ховав, нiби Андрiй пiдгледiв найiнтимнiший куточок його душi й показав усiм... I от вiн стоїть в повнiй наготi, болiсно й розгублено скрививши обличчя. Брови йому смикались, а по всьому обличчю виступили червонi хоробливi плями. Зловив Андрiй його зловив на найiнтимнiшому, на найбiльше затаєному, такому болючому й такому страшному. Сергєєв уже не слухав, що там робиться вгорi, вiн слухав Андрiя. Звiдки Андрiй про все те знає?! - так, здається, й кричав увесь його вигляд. А Андрiй говорив ще якийсь час в несамовитому пафосi. Помалу той пафос спав. Нарештi Андрiй зiтхнув i тихо закiнчив: - Ви молодий, але ви все втратили змолоду. I сон, i спокiй вiдцураються вас... I от на нас поросте "чортополох", як обiцяв товариш Вишинський. Але ви тому чортополоховi заздритимете... Так, ви йому заздритимете... Бо на тому чортополоховi розцвiте безсмертний наш, всероз-торощуючий гнiв..: I ви ж його й боятиметесь, бо на ньому розцвiте ваше вiчне, незгладиме й незнищиме позорище... Андрiй скiнчив. Сергєєв сидiв i розгублено тормосив волосся. - "Чорт!" - мурмотiв ледве чутно.- "Чорт" - "Диявол!" - Але в тiм мурмотiннi не було злоби, а було щось безпомiчне, дитяче. Гупання й крики над стелею вщухли вже, i в кiмнатi стояла тиша. Сергєєв нiяк не мiг прийти до пам'ятi. Так його оглушила Андрiєва тирада. Нарештi скривив обличчя в посмiшку i, вшнипившись очима в пачку цигарок, запитав змiненим голосом: - Звiдки ти... все це... знаєш? Андрiй нiчого не сказав. - На, закурюй, - простяг Сергєєв цигарки. - Чорт з ним, бери закурюй. Андрiй вiдмовився. - Гм, даремно... Ну нiчого... Сергєєв закурив сам i довго мовчав, давлячись димом. Рука його, тримаючи папiросу, тремтiла. - Ти диявол, ти це знаєш? - Чув. - Так от я тобi кажу... Диявол... Ну, чорт з ним... Гм... Чорт з ним! (павза). Так... Знаєш що? - Що? - Розкажи менi що-небудь... Нi-нi, не про дiло. Пiд три чорти!.. З тебе, сатани, все одно нiчого не видоїш! Розкажи що-небудь... Так собi, що-небудь... Ти, здається, був на ДВК? Андрiй пiдтвердив. - I китайцiв бачив? - Бачив. - I японцiв? - Бачив. - I китаянок? I японок? I тварин бачив? I гори, i рiки, i мисливцiв, i все бачив? Виявилось, що Андрiй дiйсно все бачив. Сергєєв вхопився за це: - От i добре. Розкажи ж менi, як там люди живуть. Чого не хочеш говорити, не говори, чорт з ним, а що хочеш - говори... Нiч ця довга i в нас часу вистачить. Ось так Андрiй i розколов свого слiдчого. Ось так iз награного й набундюченого чекiста раптом вилущив людину i сам здивувався. Не знати, як то надовго, але грiзного Сергєєва не було, а був такий собi юнак, сiроокий i роззброєний. Та хоч би це було тiльки на одну нiч - i то добре. Цей, такий злючий i гонористий, Сергєєв виявився досить смiшним i цiкавим хлопцем. Може, тому, що хотiв утекти вiд усього душею, перепочити нею, вiн з величезним, iнтересом слухав Андрiєве меланхолiйне оповiдання про те, як i де люди живуть, якi на свiтi є дiвчата, як за тридев'ять земель квiтнуть квiти й течуть рiки, як сходить сонце над Тихим океаном, як свистять вiтри над Колимою... Андрiй розповiдав охоче. Це все-таки краще, анiж вити й ревти вiд болю, краще, анiж слухати iдiотичне лементування та качатися пiд ударами чобiт i палiччя по пiдлозi або сидiти на гарматнi... Нiч плинула за млиновим решетом, а вони собi мирно розмовляли, як два приятелi, як двоє нормальних людей. Андрiй оповiдав тихим, роздумливим, повiльним голосом, а Сергєєв слухав з найщирiшим iнтересом... Андрiй побачив, що ця людина рада утекти вiд себе i вiд усього... Коли Андрiй переконався, що його слiдчий цiєї ночi не хоче вести слiдство, а хоче тiльки по-людськи гомонiти, вiрнiше, слухати всяку всячину, аби лиш збавити час, коли слiдчий пiд час розмови знову запропонував йому цигарку, Андрiй взяв i закурив. Так вони курили й збавляли нiч в безневиннiй розмовi. Але ось Сергєєв нагло як не стукне, як не грюкне, як не кине палку об пiдлогу, як не закричить несамовито: - Гад!! Говори!.. Колись!.. Розколюйся!! Андрiй тетерiє, зупиняється на пiвсловi, а Сергєєв слухає якусь мить, що робиться в коридорi, а тодi посмiхається й говорить нормальним голосом: - Як я отак буду раптом горлати й з ума сходити - не звертай уваги (а очима на дверi), пойняв? Андрiй "пойняв". То по коридору мимо дверей проходило, може, якесь начальство i Сергєєв iнсценiзує, що слiдство "йде повною парою". Коли кроки затихають, Сергєєв киває Андрiєвi: - Давай далi. Розмова плинула далi... Ось так вони й збавили нiч. На свiтанку Сергєєв насупився, позiхаючи, викликав вартового, i, не глядя Андрiєвi в обличчя, вiдправив його "додому", До камери. А сам лишився такий насуплений... Мабуть, йому все-таки не сподобалося, що Андрiй його так знамените розколов. По самiсiньке "нiкуди". Хам обернувся в людину. Але це було тiльки одну нiч. Бiльше цього вже не повторювалось. На цитриновiй латочцi неба вечiрнього, на латочцi, розграфленiй млиновим решетом, ген за лiловими дахами гойдається суха вершинка якогось деревця. Вона вiбрує, нахилювана вiтром все в один бiк, тремтить на холодному, цитриновому екранi, опирається з усiєї сили, змагається. Її обчухрано вже геть вiд усiх гiлочок, лишилась тiльки гола карлючка, хвостик- i той хвостик б'ється в агонiї пiд натиском вiтру, вiбрує одчайдушно, напружуючись рештками сили, щоб не зламатись... Щоб не зламатись... Андрiй дивиться на ту самотню вершинку, сидячи на своєму стiльцi... Думає про матiр... Думає про своїх братiв... Дивиться на агонiю химерної боротьби там, на цитриновiй латцi неба, над.. лiловими, байдужими, понурими дахами, i на серцi йому тужно... За лiловими дахами, за тiєю вершинкою, десь грає духова оркестра... Серед мiдяної какофонiї сумовитий баритон веде власну меланхолiйну прошву, сам собою, один серед шалу корнетiв i валторн, i дурного брязкання лiтавр... Вальс.. То, мабуть, десь в близькому скверi (це на Сумськiй!) вiдбуваються танцi. Танцює молодь... Танцює... Може, там танцює Великiн i всi "футболiсти", з модно закасаними рукавами й в черевиках "шiммi"... Вальс "На сопках Маньчжурiї"... Там танцює воля й байдужий до всього свiт... А вершинка тремтить болiсно i одчайдушно, щоб не зламатись... Щоб не зламатись... I Андрiва душа в'ється бiля тiєї вершинки... Не зламатись!... Вона не мусить зламатись!.. Вершинка затята й дуже уперта. I Андрiєве серце наливається злорадством --- "От встоїть!! От встоїть!" Цитринове небо надимається й береться кривавим кольором. Потiм опаловим... Кольором зненавистi й зневаги... Кольором тупого безсилля й злоби. Слiдство зайшло в тупик. Андрiй нiчого не пiдписував, слiдчi нi до чого не могли його змусити. Ставши зовсiм кволим, настiльки слабим, що до нього вже було ризиковано застосовувати радикальнi засоби, Андрiй спостерiгав злорадно, що його мучителi опинилися в дурнiй ситуацiї. Убити вони його не можуть (бо не можна ж убити курку, яка має знести золотi яйця!), а розiбрати його душу до решти теж не можуть. Вся їхня хвальковита всесильнiсть виявилася насправдi безсиллям, а їхнiй конвейєр виявився теж недосконалим, занадто грубим, для розбирання бикiв або iржавих тракторiв. I Андрiй злорадно мружив очi, ховаючи несамовитi iскорки в них... То нiчого, що вони його так вимучили, то нiчого. А от подивимось, чим те все скiнчиться. Карти на стiл, панове! Карти на стiл! Тепер вони мусять припирати його "речовими доказами", показуючи йому документи "дiла", рiзнi свiдчення, ловити його на фактах, iменах, датах. Вони мусять, хочуть чи не хочуть, показати йому все, що там вони мають в тiй грубiй зеленiй течцi! I вiн про все взнає, про все те, вiд чого в нього так ниє i болить серце. Це мав бути дiйсно цiкавий етап слiдства. Потiм вони ще мусять дати йому очнi ставки з усiма тими, хто тую течку напакував "матерiалами". Мусять! Очнi ставки! I вiн на власнi очi побачить те, що так до болю хоче знати. Вiн ту всю прокляту загадку нарештi розшифрує. Розшифрує, панове! Та тим часом нiхто ще не викладав карти на стiл. Конвейєр iшов далi. Облишивши палiччя, гарматнi й всi iншi генiальнi винаходи, бо вони вже свою функцiю виконали скiльки могли, тепер Андрiя вирiшили взяти "iзмором" Конвейєр пересунувся новою дiлянкою - слiдство зайшло в стадiю "нукання", безкiнечного сидiння на стiльцi, iспиту безсонням. Цiлi, ночi звечора до рана. Андрiя приводили й саджали на стiлець, бiля дверей, велiли скласти руки на колiна й так сидiти. Сергєєв сiдав ген по той бiк моря блискучої пiдлоги, за столом, читав книжки, листав папери, щось писав, позiхав i зрiдка мiж дiлом нукав: - Ну?.. Андрiй звик до того нукання й не вiдповiдав нiчого. Вiн собi думав про своє, мрiяв, тренувався в дрiманнi, не заплющуючи очей. - Ну?.. Те нукання капало, як крапля з даху пiсля великого грозового дощу, й пiд його монотонний плюск гарно було дрiмати. Часом Андрiєвi здавалося, що слiдчий хоче з ним заговорити в тiм дусi, як то було тiєї знаменитої ночi, коли вiн його розколов. Але то лиш так здавалося. Слiдчий зовсiм не збирався повторювати того, що сталося випадково й було свiдоцтвом його слабодухостi, не гiдної чекiста. Вiн був пiдкреслено сухий i презирливий. Сергєєв - це було суцiльне презирство. Андрiй - суцiльна iгнорацiя. Так вони просиджували цiлi ночi, дiлячи тишу на шматочки отим монотонним - "Ну?" Часом цей порядок порушувався. ... Ось Андрiй, занепокоєний тим, що його щось кусає за палець ноги, дивиться вниз на свої черевики й бачить, як з-за ранта виповзає блощиця (а їх досить i поза рантами i всерединi черевикiв!)- вилазить i повзе по блискучiй, навощенiй пiдлозi. Андрiй цiкаво спостерiгає її, не рухаючись. Блощиця повзе далi, далi, в напрямку до слiдчого. Андрiй мляво думає - "Утiче!.. ще пiвметра i вона утiче, вiн вже її не дiстане". Тодi пiдводить очi на презирливе, нахилене над столом обличчя слiдчого: -Слiдчий!.. - Ну? - Дозвольте слово мовити. - Ага, унадумав? Ну, говори,-вiдгукнувся Сергєєв жваво. - Дозвольте блощицю вбити. - Де?! - скидається слiдчий. - Ось... Повзе по пiдлозi... до столу... З черевика вилiзла... - Що ж ти, гад, нанiс блощиць, щоб твого слiдчого зжерли?!. Бий!.. Лусь. Андрiй дiстає блощицю ногою й придушує, а очима дивиться на слiдчого. Коли б слiдчий знав, що вiн при тому думає! Знову заходить тиша. По якомусь часi Андрiй помiчає, що друга блощиця повзе по стiнi за його спиною. Вона вилiзла десь з-за обцаса, вихопилася на стiну й от повзе. - Слiдчий, - говорить Андрiй, зiтхнувши мляво. - Ну що там? - Дозвольте ще слово мовити. - Ну, давай, говори. - На цей раз Сергєєв утримується вiд радостi й говорить понуро, не пiдводячи очей вiд паперiв. - Говори. - Дозвольте ще блощицю вбити. - Чорррт...Де? - Ось повзе по стiнi. - Гм... -Сергєєв якусь мить мовчить, а тодi цiдить крiзь зуби: - Не тронь!.. Ето соцiалiстiческая собственность!.. "Нi, таки, вiн напевно розколов цього Сергєєва тiєї ночi, - думає Андрiй, - i, здається, фундаментальне". Суха вершинка стоїть нерухомо, змучено над лiловими сильветами дахiв. Вiтру немаєштиль. Понуре небо догоряє, як купа жару, вкриваючись сiрим попелом, попелом ночi. Безсилий вiтер залiг десь за мурами - вiн же може нiчого вдiяти з тiєю упертою карлючкою... Нiчого не може вдiяти. Бо їй ще не вибила остання година, призначена вищою силою, тiєю силою, що стоїть понад вiтрами, понад мурами, понад опаловим небом, понад злобою, понад усiм... I скорбна карлючка стоїть трiумфально над тим усiм на опаловому тлi неба, - скалiчена, обчухрана, самотня, але... стоїть! Позбавлена всього, уже всього, але - стоїть! Як сама гордiсть. Коли Андрiя вели коридором сьогоднi, в тiм коридорi стовбичила група молодих людей в унiформах, вони були всi п'янi, збудораженi, розхристанi, а серед них був той сержант з рiдного мiста, що сказав тодi - "Я в а м н е з а з д р ю !" Впiзнавши Андрiя, що проходив мимо помалу, з закладеними за спину руками "по формi", сержант стрепенувся, пiднiс вгору свого волосатого п'ястука i п'яним голосом вигукнув на весь коридор: - А-а!.. Слава пролетарським авiаторам!!. Очевидно, про нього вже iснує легенда. Легенда в цих мурах. Тепер Андрiй думав про сержанта, дивився на суху карлючку на опаловому тлi неба, пригадував сержантове обличчя й сiрi конi в яблуках, холодний ранок i свої думи бiля запряженої лiнiйки про качинi перелети... I сонату Бетховена... I Катеринине збентежене обличчя... Вiн згадав те, що в цiм хаосi пригасло... Серце бралося безвiдчитною тривогою: - Чого цей сержант тут? Згодом вияснилося, чого цей сержант тут. Опiвночi до кiмнати зайшов Сафигiн. Начальник Н-ського райвiддiлу - Сафигiн! Гiсть з Андрiєвого рiдного мiста. Вiн зайшов з портфелем, без кашкета, з чого було ясно, що вiн давно тут i прийшов сюди з iншої кiмнати. Андрiй аж стрепенувся... Сафигiн привiтався з Сергєєвим кивком голови, як добрий приятель, i зупинився перед Андрiєм, дивився на нього дiловито, немов хазяїн. Був сердитий, нахмурений, збудоражений чимось. От би взяти й розпитати в нього, що там робиться вдома!.. Але Сафигiн не сказав нi слова привiту, i Андрiй зрозумiв, що цей товстюх, цей такий тонкий знавець природи, цей аматор полювання на Андрiєвих сагах, зовсiм не для того сюди приїхав. Ван приїхав, либонь, давати з ним раду, викликаний спецiально. Адже ж Андрiй належить до його району до його, либонь, плану "заготiвель ворогiв" i на Сафигiновi лежить велика доля вiдповiдальностi за те, як ця частина цього плану поводиться, який дає виробничий ефект. Ефект поганий, про це Сафигiн знає й через те вiн такий нахмурений. О, це зовсiм не той лiнькуватий i великодушний спiвбесiдник, що так розважав був Андрiя, вiдiбравши його вад некурящих блощиць. Це стояв чекiст в повному розумiннi цього слова. В дебелих чоботях, обперезаний ремiнням, черствий i зловiсний. На червоному, одутлому обличчi нiчого не було з того, що Андрiй бачив першої ночi, лише було написане суцiльне презирство i офiцiйнiсть. Обличчя червоне, але вираз його холодний. Вiн стоявi помахував портфелем. - Гм... Ви, я бачу, таки зiгнорували мою пораду? I як же вам лiтається? Га?! (Глум ). Андрiй дивиться на нього пильно, не вiдповiдає нi слова. - Та-ак... - тягне Сафигiн презирливо й сiдає до столу, поклавши тяжкий портфель. Це вiн зробив жестом, який збентежив Андрiя, - жестом, що говорив: "нiчого, упирайся, але ось тут є те, що всю твою упертiсть робить непотрiбною й безглуздою". Те ж саме було написане на Сафигiновому обличчi. - Ну, як вiн? - запитав Сафигiн у Сергєєва таким тоном, як то питає сердитий дядько в учителя про безнадiйного й нелюбого, накиненого пiд його опiку сестриного дармоїда. Питає так, щоб Андрiй чув, хоч видно, що вони вже про Андрiя багато й не раз говорили. Сергєєв знизав плечима: - Ну й чорта ви нам дали!.. Це ваше золото!.. Доведеться розстрiляти... А жаль... Уявiть собi, вiн хоче витримати?! Ха!.. - Так, вiн хоче лiтати... (iронiя). - Вiн лiтає!.. Та тiльки що з того. Сафигiн заходиться смiхом. Потiм поволi вiдкриває портфель, дiстає якiсь папери й значуще передає Сергєєву. Сергєєв робить великi очi - вiн приємно вражений, здивований, задоволений... Вони щось говорять притишено... До Андрiя долiтає слово - "секретарка". По Андрiєвi йде гаряча хвиля... А Сергєєв тихо, щось зрiвнюючи в зеленiй течцi: - А-а!..Це та?.. -Так. Гаряча хвиля туманить мiзок. Вiн не годен логiчно думати. Хтось насторожений i чуйний каже - "Це вони провокують! Обережно! Вони зумисне про це говорять! Вони знають пружину твоєї душi, й щось комбiнують, i зумисне говорять про це... Обережно!" Але те все заливає гаряча хвиля - хвиля болю, протесту, кричущої туги вiд неймовiрного припущення: "Катерина!?" Щось там в дiлi є таке, що може геть його розторощити й всьому покласти край. Що то за папери? Що там зроблено?.. А там щось зроблено... Щось десь дiється, готуючи йому удар, несподiваний i неуявний. Не може бути... Це вони провокують.. Вiн пригадує останню зустрiч, Ка-терининi очi, повнi слiз i в той же час розгубленостi... В гарячковiм мiзку гойдається самотня вершинка на опаловiм тлi неба... Голова його хилиться пiд нестерпним тягарем... "Не може бути!" Вiн примирився з можливiстю зради братiв; вiн не вiрить в це, але примирився й, захищаючи себе, свою душу, вiн захищає їх, пам'ять про них. Але це б була крапля, яка може його геть зломити... ...Самотня вершинка вiбрує в останньому божевiльному напруженнi... Помалу заспокоюється й стоїть, як чорна свiчка, скорбна й випростана, чекаючи нового шквалу... Чекає... "Не може бути", - говорить хтось iз сльозами безнадiї. А Сафигiн дивиться на Андрiя, примруживши очi, й убiйчо посмiхається. Вивчає Андрiєве обличчя. I так само посмiхається Сергєєв. "Щось вони мають! Щось вони мають в своїх руках справдi таке, вiд чого всi його змагання можуть стати марними i намарне пiде його кров, його вогонь i розтрачена сила". Андрiй чекає, що вони будуть говорити. Вiн хоробливо хоче знати, що ж там таке? Чим же напхана та течка, що помiтно набрякає. Вона ще грубша стала вiдтодi, як вiн її бачив востаннє. Що там збирається? Аж тепер тiльки вiн як слiд помiтив, що конвейєр конвейєром, а тим часом процес iде десь пiд кригою, готуючи йому багато несподiванок i набиваючи он ту течку. Вiн сам не дав туди жодного папiрця, а вона тим часом набрякає, його доля десь оформляється окремо й невблаганно, зосереджуючи он в тих зелених палiтурках чорнi хмари, з яких нагло може вдарити грiм, та який грiм!. Грiм, пiсля якого поблiднуть всi цi конвейєри й будуть зовсiм непотрiбнi, зайвi. Сафигiн нiчого не говорить. I так само мовчить Сергєєв. Лише знiчев'я кидає до Андрiя iронiчне: --Ну?.. ... Чорна вершинка вiбрує в мiзку несамовито... Не дочекавшись вiдповiдi на Сергєєвове "ну" й, очевидно, не потребуючи її, Сафигiн зводиться й позiхає зневажливо, понуро: - Ви можете упиратися, скiльки вам хочеться. Але прийде день, коли ви жорстоко розкаєтесь i плакатимете кривавими сльозами... Тiльки вже буде пiзно... Упирайтесь, будь ласка... По тих словах Сафигiн пiшов. Демон зла. Чорний обперезаний блискучими ременями демон зла. Так от чому був той сержант! "Вони, здається, намацали пружину його душi..." Це була найтяжча з усiх ночей конвейєра. Удар, який йому було зроблено натяками й який його змучена психiка помножила на все пережите, перевершив усi дотеперiшнi. I болюче запитання - "Хто? Хто ж той Юда, що вiддав його на розтерзання?!" - роздвоїлося, подвоївши й муку. Може б, краще було, коли б вiн пiшов по лiнiї найменшого опору - прийняв фiлософiю Литвинових тощо й пiшов по їхнiй стежцi?.. Або вкоротив життя самогубством?.. Та вiн згадує слова, сказанi Давидовi, його власнi слова, - й так, як потопельник намацує одчайдушно ногами плавинку - маленький i хисткий, але рятiвничий грунт, - так вiн намацує тi слова й стає на них, як на плавинку. Вiн спирається на них... Вiн мобiлiзує всю свою вiру й всю свою волю й розпачливо, уперто кричить своїй душi, наперекiр всьому. "Не може бути!!" Вiн кричить наперекiр всьому, намацуючи грунт, як потопленик, - бо як вiн повiрить у те страшне, то все впаде з грохотом, як у того Петровського, i вiн пiде на дно. Обчухрана вершинка, вершинка його душi, мечеться в агонiї... Вона тримається на волосинцi, на тонюнькiй волосинцi вiд краху. Тим крахом є протокол, що лежить он на краєчку стола, завжди готовий до послуг, - лиш злегка повести рукою пiд ним - i все... I одна агонiя мине, але - прийде iнша. Хоч зломаному й лежачому вже все одно. Як все одно вже було тому, хто завис на осицi. Напруга дiходить до останньої межi. "О, вони намацали, вони намацали пружину його душi". Несподiвано конвейєр став. Конвейєр став. Зупинив його Андрiй. Це сталося раптово й непередбачено. Коли Андрiй сидiв на своєму проклятому стiльцi, млiючи вiд удару, що його завдав Сафигiн, i був на тонюнькiй ризикованiй гранi вiд божевiльного, безрозсудного вчинку, а Сергєєв його пiдганяв до того своїм злорадним - "Ну?!" - нагнiчуючи безупинно на його зясждену волю, коли вершинка i так ось-ось мала зломитися - до кiмнати увiйшов Великiн. Увiйшов рiшучими кроками. - Ну, як вiн? - запитав Великiн громовим голосом, аж Андрiєвi вдарило в скронi. - Та мовчить гад... Очi в Великiна викотилися, як у бика. Вiн ступнув до Андрiя, зарипiв зубами й гримнув несамовито: - Встать!! Андрiй вiдчув, що його воля пiдпорядковується. Господи! Вiд цього стало страшно... Його воля... Його залiзна воля - вже не його!.. Похитуючись, Андрiй покiрно звiвся, хоч хтось всерединi одчайдушне намагався втримати його на мiсцi. Але вiн звiвся... Вiн стояв i дивився на Великiна згори вниз, бо Великiн був набагато нижчий за нього, дивився, а сам з острахом вслухався до свого нутра... Великiн тiпався весь вiд лютi й кричав йому в обличчя... Вiн кричав найобразливiшi слова.. Вiн громадив на купу лавину своєї лайки... Дедалi- дужче... Але те все до Авдрiя як слiд не доходило... Великiн сатанiв, бризкав слиною, крутив своїми викоченими очима... I раптом та вся громохка злива шарпнула Андрiєву душу, сягаючи до самих глибин: дiйшовши до самого вершка свого шалу, вивершуючи Монблан нагромадженої похабщини, Великiн завищав на найвищому регiстрi i раптом закричав те, чого Андрiй нiколи не сподiвався. Вiн, задихуючись, вигукнув: - I мати твоя б... - I батько твiй б... - I брати твої б... - I сам ти б... кров!.. - вiдхаркнув i з усiєї сили плюнув Андрiєвi в обличчя. Андрiєвi потемнiло у вiччу. Вiн весь затрясся. Кров ударила в очi, i вся втрачена, несамовита його сила струснула всiм його єством, воскресши на мить. Вiн безтямно шарпнув стiлець i з усього маху вдарив Великiна наослiп... Великiн встиг обернутись i удар прийшовся вздовж спини. Бiдолаха розпiстерся на пiдлозi, вдарившись обличчям об плiнтус... Сергєєв шарпнув за шухляду стола й вихопив браунiнг... "Застрелить", - майнула думка в Андрiєвiй головi, але вiн випростався назустрiч, весь тремтючи вiд дикого, безтямного гнiву й тримаючи стiлець, вiд якого вiдлетiла нiжка. Вiн не здавав собi справи, вiн не пам'ятав себе, клекотiв i тiпався весь, як божевiльний, спостерiгаючи, як Великiн намагався звестись i не мiг, оглушений, з розбитим об плiнтус обличчям.. В цей час стукнули дверi й увiйшов Фрей. - Що таке? В чому справа?! - зблiд Фрей, побачивши несподiване видовище. - Слухайте, начальник групи!.. - захрипiв Андрiй, весь тiпаючись i все ще тримаючи надбитий стiлець за спинку. - Ви мене можете мучити... Ви мене можете порiзати на шматки й з'їсти з сiллю чи без солi... Це ваша справа... Але хто дав право... ось цьому... зневажати честь моєї матерi, мого батька?! Вони темнi й неписьменнi - це так... Вони простi й непомiтнi люди -- це так.. Але вони тi, iменем чиїм ви правите?! Вони тi, iменем яких i кров'ю яких ви правите!!! Щось було в Андрiєвi таке несамовите, в усiй його змученiй, до краю виснаженiй постатi, опанованiй лихоманкою, в тих його безтямних словах, що Фрей ошелешений вiдступив на крок назад. Пiдвiв брови. Подивився на Великiна, що нiяк не мiг звестись... Потiм пiдiйшов до Сергєєва... Мабуть, Сергєєв вважав за свiй службовий обовязок розповiсти все, як було. Вони пошепотiли якусь мить. Фрей насупився. Потiм Фрей натис гудзика сигналiзацiї... "Ну от, - шарпнув Андрiй глибоко повiтря в змученi груди. - I все... Тепер все... Зараз ускочать юрбою аргати й геть розтопчуть його... Нарештi все!.." До кiмнати увiйшов один оперативник, лише один. Фрей подивився якусь мить на Андрiя. Потiм написав записку й дав її оператйвниковi, показавши на Андрiя: - Вiзьмiть... - i по хвилi з притиском проговорив нi до кого й до всiх зразу, як присуд, що не пiдпадає апеляцiї: - Двадцять дiб карцеру!.. Андрiй вiдпружено зiтхнув i випустив з задубiлої руки стiлець. VII Вогонь цвiте... Веселковими спектрами, помноженими в безкiнечнiсть розчахнутою психiкою, як кольорова гама поставленими пiд рiзними кутами люстрами, цвiте слiпучими протуберанцями, квiтами, деталями облич, речей, спогадiв, уривками фраз, дзвiночками смiху, побитого на скалки i злiпленого в химерну мозаїку, як гiрська луна; цвiте слiпучою синявою неба, золотом степiв, зеленню лук i гаїв... Вогонь цвiте... Вiн розливається морем, i по тому морю пливе, захлинається бризками заколисана душа, звiльнена вiд тяжкого напруження... Напнутi до останньої гранi нерви раптом обм'якли, гальма попущено, й нерви вiдходять, як вiдходять зашпари в пальцях, спочивають у блаженному трансi... Лише мiзок, перевтомлений мiзок, гуготить в шаленому русi, пересягнувши всi гранi реального... Вогонь цвiте... Iнерцiя безлiчi напрямкiв того руху, що мали мiсце за все життя, раптом воскресла, ожили всi напрямки думки, i вона, виведена з останньої колiї, з найбiльшої напруги останнiх днiв, як паротяг з рейок, втратила контроль й пiшла найхимернiшими зигзагами... Все життя раптом вмiстилося в однiм моментi всiма своїми площинами, всiма своїми деталями, всiма своїми звуками й кольорами, хоч голова i все тiло були зовсiм нерухомi... Ба, то як для стороннього спостерiгача! Для Андрiя ж здавалось, що вiн шалено рухається, як комета в мiжзоряних просторах, гойдається, пливе по вогненному морю, живе, так, як нiколи ще не жив, серед веселкового шалу, в блаженнiй божественнiй мерехкотнявi... Ах, яке це щастя i яка це все-таки розкiш - карцер! Два метри вздовж, пiвтора метри впоперек - такий собi кам'яний мiшок, без вiкна, без лiжка i без нiякої вентиляцiї, але й без слiдчого! Неосвiтлений, але й без пекельної лампи! З маленькою лише дерев'яною приступкою, щоб сидiти, але й без проклятого стiльця з його рiжечком! Вiн закритий вiд зовнiшнього лементу залiзними дверима, а в них вiконечко. Те вiконечко загратоване й завiшене ззовнi (вiд коридора) чорною сукнинкою. З карцеру виходить повiтря, i та сукниночка злегка гойдається. Чотириста грамiв хлiба, кухлик води, темрява, й тиша, i спокiй. I самота. Нi, яка це все-таки чудесна рiч - карцер! Чи могло прийти будiвничому в голову, коли вiн проектував цю тюрму i визначав у нiй найгiршу точку, що ця точка, це мiсце тяжкої покути стане найщасливiшим мiсцем в усiй тюрмi i в усiй цiй спорудi на Раднаркомiвськiй? В нiм можна сидiти - безкiнечно сидiти, вiдпочивати душею й тiлом i безкiнечно думати, думати, мрiяти. А головне - нiчого не чути й не бачити, задивившись у вогненний спектр. Забути все, знаючи наперед, що 20 днiв - (двадцять довгих днiв! Цiле життя!)- забезпеченi за вами, належать вам, тiльки вам. Андрiй усiм своїм єством радiв, що потрапив у карцер, та ще на такий довгий термiн, i вважав це за благословення Боже... Це неснодiвана милiсть фортуни. Мабуть, Петровський за нього дуже молився. Адже ж це порятунок для нього. Чотириста грамiв хлiба - це досить не тiльки для того, щоб не вмерти, але це досить для того, щоб трохи вiджити фiзично. Тишi ж i спокою, та цiєї самоти цiлком досить, щоб вiджити душею, вiдпочити, прийти до пам'ятi. Нiяких грюкотiв, нiякої шарпанини i тверда певнiсть, що їх не буде цiлих двадцять днiв - це пiсля всього, що було, для Авдрiя дорiвнює справжньому курортовi. Вiн навiть не поцiкавився тим, що немає на чiм спати (в камерi теж нема!), анi не затурбувався тим, що тут треба весь час сидiти (в камерi теж треба весь час сидiти!)... Правда, тут при бажаннi можна й лягти, тiльки ж лягати на вогку цементову пiдлогу - для цього треба бути божевiльним, але лягти можна, якщо хочеш вкоротити собi вiку, допомагаючи слiдчим. Зразу, як Андрiя вкинули в цей мiшок, вiн сiв на дерев'яну приступку в блаженнiй позi, вiдкинув ноги й руки i поплив на вогненнiй гойдалцi. Спав? Може, й спав. Якщо вогненна, веселкова феєрiя це був сон, значить, вiн спав. Спав феєричним, глибоким сном, так, нiби потрапив у мiжзоряний, космiчний простiр. Проснувся - була чорнота, нiч, i вiн знову заплющив очi. Проснувся - та сама чорнота, нiч, лиш хтось штовхає його пiд боки, - то наглядач совав йому пайку хлiба й воду в алюмiнiєвiм кухлику. Вiн, видно, гукав його у вiконечко, але не мiг розбудити, тодi вiдчинив дверi й взявся будити грунтовнiше: - Агов! Ти що, мертвий?! Спиш... Ну ти, брат, i спиш!.. Нiззя спати... Лопай от. В карцерi було хвилину сiро, поки наглядач не закрив дверей. Андрiй випив воду, з'їв жадiбно за один раз весь хлiб i знову пiрнув у вогонь. Сердитий наглядач хоч i накричав, але не турбував. Як там iде час - невiдомо. Днi й ночi безнадiйно переплутались, оберненi в суцiльну чорноту, що iснувала поза Андрiєвою свiдомiстю. Мабуть, вiн таки спав, i спав довго, бо мав вражiння, що прокинувся i що наспався донесхочу, - вiдiспався за весь час сидiння в цiй тюрмi. Хоч стан напiвсонливостi, стан психiчного трансу тривав далi. Потiм сонливiсть минула й прийшло безсоння. Вiн нiби протверезiв, вогненне море увiйшло в береги свiдомостi, та свiдомiсть була спокiйна, лише загострена надмiру. Заплющивши очi (бо вони тут були йому нi до чого), Андрiй сидiв i думав. Вiн, власне, був зовсiм не в цiй камерi, не в цiм мiшку кам'янiм... Хiба (навiть такий!) кам'яний мiшок може втримати людську душу?! Андрiй мандрував на волi... Мертва тиша й спокiй дозволяли геть цiлком вiд усього абстрагуватися й жити iншим життям, десь там, в усьому свiтi... В минулому, теперiшньому й майбутньому... До темряви й до реального стану повертала його ломота в костях вiд безкiнечного сидiння. Тодi вiн вставав i стояв, погойдувався, щоб розворушити костi та пожвавити кровообiг. Погойдавшись, знову сiдав i продовжував обiрвану мандрiвку своєї душi... Нi, таки гарна рiч, цей карцер! Цiкаво, що задумував iнженер Н, коли будував цей карцер? Треба спитати його, вiн там сидить у сорок дев'ятiй камерi й нудиться, тiпається душею вiд жаху, сходить потом i годує блощиць... За дверима нудиться коридорний, чути його кроки, як вiн мляво човгає повз дверi - сюди й туди. Вони - вартовi - там змiнюються кiлька разiв на день, i всi вони рiзної вдачi, а Андрiй сидить все один. Найприємнiшою деталлю цього карцеру є, мабуть, те, що в дверях немає "вовчка", отого зрадливого ока, що все пильнує за вами, й невiдомо, коли саме воно дивиться, а коли спить. Тут справа простiша бо крiзь вовчок у темряву не заглянеш. Коли коридорному треба глянути, що робить в'язень, вiн пiдiймає сукнинку на вiконечку й зазирає, можна бачити навiть обличчя й очi того коридорного. Серед наглядачiв, на загал злих, є один добрий. Вiн має негарне, шрамасте обличчя, нiс, як рiпа, кострубатi бровi i взагалi весь якийсь кострубатий i необтесаний. Йому, мабуть, особливо нудно. Ось вiн вiдслоняє сукнинку й дивиться на Андрiя: - Сидиш? - питає вiн суворо, сховавши в очах смiшинку... - Сиджу... - Гм... Ну, сиди, сиди... - i опускає запинальце. Через якийсь час, пiсля нудного слонячого тупцяння сюди й туди, вiн знову пiдiймає запинальце: - Сидиш? - Сиджу... - Гм... I за що ж тебе посадили? Андрiй зiтхає апатично: - Не знаю... - Ге-ге... Не знаєш... (добродушна iронiя, видно, вiн знає добре, за що Андрiя посадили до карцеру, i це його веселить). - Ну, сиди, сиди... Минає якийсь час - вартовому нудно. Його щось тягне до запинальця, i вiн пiдiймає його: - Ти чого куриш?! - раптом запитує вiн суворо, мовби зловив на злочинi. Андрiй щиро дивується: - Я не курю. - Гм... Не курю... Ну, так хочеш курити! Знаєм ми вас!.. - А... Це можливо... Вартовий опускає запинальце, мабуть, втiшений, що так пожартував, i бiльше не пiдходить. Тупцяється по коридору сюди й туди. Андрiй вже починає за нього забувати. Пiд ложечкою ссе докучливе бажання закурити, справдi закурити. Пекельне бажання закурити! Нагадав вражий син!.. I ходить там собi. Вартовий ходить, як маятник. Аже ось вартовий зупиняється бiля дверей... Несподiвано просувається попiд запинальце рука з чимось, а строгий голос каже: - На... Кури... Та не дуже дими... а то валитиме з вiконечка дим, як з комина... В руцi шматок газети, в газетi махорка i пучка сiрникiв... Вражений Андрiй бере те все, рука щезає, а голос з-за запинальця глухо каже: - Там i тертушка є... Смали... Гм... "Не знаю". Дiйсно, в махорцi є шматочок тертушки, вiдламаної вiд коробочки. Андрiй навпомацки вiддирає шматочок газети, скручує грубу цигарку й закурює... Сiрник тримає в руцi, доки вiн не догоряє до самої пучки- розглядає своє житло... Нiчого житло. Сiрник гасне, а в очах ще стоять сiрi голi стiни такого собi цементового ромба. Можна б сказати, що це домовина або мавзолей, коли б у кутку не було парашi, а головне - коли б Андрiй так добре не почувався в цiм мавзолеї. Колись, як вiн сидiв цiлий рiк у камерi самотнього ув'язнення, вiн нi за чим так не тужив, як за людьми, i нiчого так не хотiв, як того, щоб нарештi вийти зi своєї "мишоловки" i з тими людьми побачитись, не важно, з якими, аби лиш то були люди... Мабуть на такiй пiдставi й цей карцер побудовано... Тепер навпаки - вiн хотiв самоти. I вiн має самоту... Андрiй курить i якийсь час думає про вартового... На серцi робиться тепло... Кров швидше пробiгає в жилах i на душi лагiднiє - то повертається захитана й розтрощена вiра в людину... Так, нiби з-за хмар пiдiймається сонце... Найдорожчий скарб, що людина має, - це вiра в себе i в собi подiбних! Принаймнi на цьому все життя трималася Андрiєва душа i вiн в цьому саме тепер переконується. Епiзод з вартовим та з цiєю махоркою на нього дiє, як сонячний промiнь. Вiн так дiє, як рятiвничий хiмiкалiй на зiпсовану, зiв'ялену фотографiчну платiвку, викликаючи забутi, загубленi риси, воскрешає їх, пiдсилює, скрiплює... I ось образ вiдтворено... Серце стає на мiсце, на ту тверду основу, на якiй воно стояло незрушимо. . . . . . . Як можна збавити час в карцерi? Вiдомо, що в суворiй iзоляцiї люди божеволiють вiд нудьги, вiдомо, що з камер самотнього ув'язнення юнаки виходять лисi вiд тiєї самої нудьги, вiд бездiлля, вiд вiдчаю самотностi, вiд муки монотонностi, коли час, здається, зупинився й не йде. А надто в отакiм от карцерi, в темрявi, коли людина уподоблена до живцем похованого... Але як то смiшно, як на Андрiїв погляд! Як можна збожеволiти в карцерi?! Вiн зовсiм не вiдчуває тягаря часу й не журиться тим, що впередi так багато днiв i ночей, залитих темрявою, що його житло iзольоване вiд свiту й закрите залiзними дверима. Навпаки, саме цим вiн задоволений. Вiн тiльки турбується, щоб не прийшли й не забрали його звiдси, не нарушили його спокою, не обiрвали його дум, не вiдiбрали вiд нього блаженного марiння, такого яскравого, такого барвистого, в якому життя втрачене, а тепер вiдтворене силою уяви, набуває особливого блиску й особливого звучання... Спочатку це була нездиференцiйована вогненна веремiя, хаос. Пертiм Андрiй зринає з того хаосу i намагається його здиференцiювати, думати про рiзнi речi окремо, упорядкувати все, вiдчути й пережити все за порядком - життя у всiх його проявах... Але насамперед, зринувши з хаосу, вiн намагається думати про справу. Вiн має змогу тверезо все обмiркувати. I от вiн обмiрковує. Становище його безнадiйне, бо теза про те, що з цiєї тюрми, немає виходу, занадто переконлива й реальна. Айе це його не турбує, його турбує iнше. Для нього боротьба тут зводиться не до проблеми вижити. Коли вiн говорив тодi свої слова Давидовi, вiн говорив їх не марно, а з самої глибини душi, з самих основ свого свiторозумiння... I от в першiм турi вiн перемiг. Але що буде далi? Ясним є, що слiдчi хотять зробити голосну справу, хотять злiпити органiзацiю великого масштабу, сподiваючись поробити на тому кар'єру. I в цьому зацiкавлена низка осiб, в тiм числi, може, й все керiвництво цього обласного управлiння. I вони до цiєї мети йтимуть неухильно, схотять за всяку цiну вжити для цього Андрiя з найбiльшим ефектом. Як розвиватимуться подiї далi? Що вони будуть робити? Само зрозумiло, що вони не зупиняться нi перед чим. Само зрозумiло, що, не добившись наслiдкiв всiма попереднiми методами, вони доберуть iнших. У них там груба течка "дiла", чимсь напакована. Мабуть, вони стануть на шлях провокацiї, фальшування пiдтасовування, використання "очкарiв", тобто пiдставних свiдкiв, спецiально натренованих для цього. Вони мають робити справу... Раптом Андрiєвi приходить в голову, що, називаючи рiзних знайомих, слiдчий весь час обминав деякi iмена, якi, здавалось, вiн мусив би називати в першу чергу. Так, вiн обминав iм'я... Катерини, Чого вiн обминав iм'я Катерини?.. Пiд серцем тоскно щемить, вiн пригадує з усiєї давнiшої практики, що слiдчi, як правило, уперто обминають iмена провокаторiв, щоб їх не здемаскувати... А так само обминають тих, хто дiйсно вмiшаний, до справи, щоб не зорiєнтувати свою жертву i не дати їй змоги виробити план оборони. Тримати весь час жертву в станi незорiєнтованостi, в станi внутрiшньої панiки - це основа тактики слiдчих. А ось жертва пуститься берега з вiдчаю й в слiпому шуканнi порятунку видасть все те, чого слiдчi не знають, що їм невiдоме, але потрiбне. Але.... Знову "але". Якщо це правда, то тодi чому слiдчий назвав iмена братiв?! Якщо ж котрийсь iз них зрадив... Значить, це припущення не вiрне. Не вiрне в першому разi, цебто, що слiдчий обминає iмена (слово "провокаторiв" не повертається в Андрiєвiй головi по вiдношенню до своїх братiв та Катерини i вiн тiльки зiтхає), бо iнакше б вiн мусив мовчати. Не вiрне i в другому разi, бо коли слiдчий обминає iмена спiльникiв, то вiн би не мусив називати iмена братiв. Але стiй! - цi двi речi виключають же одна одну! (По нервах iде гаряча хвиля). Якщо хтось iз братiв дiйсно зрадив його, то тодi слiдчий нi в якому разi не мусив називати їхнiх iмен!! -Андрiй хапається за цю думку й не хоче з нею розлучитись. Вiн дiходить висновку, що вiрнiшiм буде таке: слiдчим хоче, щоб Андрiй завербував до органiзацiї своїх братiв, бо тодi допiру буде органiзацiя мати справдi солiдний, вiйськовий вигляд! Помалу, по довгому роздумуваннi Андрiєвi починає здаватися, що в цiм установi взагалi немає логiки, яку б вiн мiг зрозумiти й устiйнити. Немає нiякої закономiрностi. Тут якась окрема, чортяча логiка, нелогiчна логiка, i згiдно з тiєю нелогiчною логiкою тут все можливе... В кожному разi вiн не мусить поспiшати робити поквапливi висновки... Принаймнi вiн чув десь, що стукачiв i сексотiв теж тут не щадять i, коли це вигiдно, "вербують" їх, саджають, б'ють, розстрiлюють або засилають без жодних сентиментiв. Навiть бiльше! - тут дiє принцип, як нiде, - "мурин зробив своє дiло - мурин може йти геть". Тому вс