якi свiдки, якi знають механiку цiєї "фабрики-кухнi", небажанi, їх невигiдно залишати живими, й тому їх, з правила, знищують пiсля використання... Отже... Коло обертається до початку, до вихiдної точки, пiддаючи раптом пояснення, чому саме слiдчий називає iмена братiв i домагається їхньої вербовки... Рятуючись вiд цiєї болючої й страшної думки, Андрiй пригадує, як слiдчий робив натяки на "солiдних людей", i думає, що цi натяки саме його братiв i не стосувалися, це вiн сам вигадав... Пiсля довгих мiркувань, припущень, тривожних здогадiв Андрiй нарештi приходить до твердого висновку, що в i н н i ч о г о н е з н а є i що вiн мусить намагатися все взнати, але не вигадувати самому, пустившись берега. Адже вiн ще не бачив жодних документiв. А слова й шантажування -це метода, й тут треба бути на все приготованим. Не датись заплутати себе, а надто не заплутатись самому. Спокiй. Нiчого не може бути страшнiшого, не може бути згубнiшого, як моральна панiка. Звiдки знати, як поснована цiла iнтрига, й чого слiдчi кiнець-кiнцем хочуть, i що їм ще прийде в голову, i яке буде мiсце окремих людей в цьому, i де початок всiєї справи, а де буде її кiнець? Дiйшовши цього висновку, Андрiй зробив тверду постанову: Добиватися згiдно з законом за всяку цiну обiзнання з матерiалами "дiла". Добиватися згiдно з законом очних ставок з усiма тими, хто свiдчив, а чи буде свiдчити на нього. У вислiдi - справа буде до кiнця ясна i вiн знатиме, що йому робити. Зробивши цю постанову, Андрiй посмiхнувся про себе: Який ти все-таки дурень! Так, нiби те все вiд тебе залежить! Коли ж методика слiдства зовсiм iнша й не на те направлена, щоб ти мiг боронитися. Логiка, яка тут iснує, i про яку тебе так добре "поiнформовано", геть виключає все вище ухвалене! Пiсля того, зiтхнувши, Андрiй облишив Сiзiфову працю й бiльше до неї не повертався. Життя йому готує багато несподiванок, але передбачити їх, як i виключити, поза його волею. Вiн лишає собi вiру в те, в що вiрить, а решта може бути собi, як хоче. Головне - не дати ту вiру погасити. Якщо ж вони всi її погасять... Якщо погасять... Але от саме цього й не може бути! Ось саме це й є головне. Решта - єрунда все. I перекресливши так безнадiйне гарцювання думки навколо проблеми слiдства, як того нiчного мотиля навколо пухиря в стелi камери 49-ї, Андрiй переходить до iншого. Вiн переключає свої думки зовсiм на iнше. Вiн їх переводить, як переводять поїзд з одних рейок на iншi,- виводить з тупика на широкий простiр i пускає по квiтучiй долинi мрiй... Нехай iде... Холоднi стiни карцеру лишилися самi по собi. Їх не iснує. Iснує iнше. Слiпуче в своїй реальностi, до болю чiтке, животрепетне, як саме життя. Нi, бiльше, - як життя, помножене на любов, на тугу за втраченим, на жагуче бажання його повернути. Повернути хоч так... I життя повертається, розганяючи темряву, розсуваючи понурi цементовi мури. Дюралюмiнiєвий лiтак пiдiймається в небо. Вiн пiдноситься з рокотом i пливе понад бiлими хмарками, пролiтає в слiпучiй блакитi, несучи горде людське серце над свiтом. Далеко внизу коливається сiра земля, як розстелена мана в туманi. Земля з тюрмами й з усiєю людською мiзерiєю. Андрiєве серце упивається волею, радiстю лету, гордiстю небесної високостi, трiумфом звитяжця, що здiйснив думи Iкара, пiднiсшись в зенiт... В його душi, як в чарiвнiй призмi, нi, як в могутньому акумуляторi, зiбрались i вибуяли, дiйшовши завершення, думи й прагнення людського генiя за довгi тисячолiття, i вiн став не тiльки його спадкоємцем, а гордим знаменоносцем i довершувачем... Все, що було в людинi кращого за всю її iсторiю, збудувало цi крила. В тiм числi тут частка й його душi, його мiзку, його волi, його творчої гордостi... Сонце блищить на крилах, космос пливе й обертається назустрiч... Внизу пливе земля й губиться в туманi... Там стоїть карцер - мiзерна-наймiзернiша цементова скринька... I бережуть її Великiни, Сергєєви, Фреї й Сафигiни, присвятивши тому все своє життя, - осуга людської iсторiї, випадково названа людським iменем. Вони бережуть! Вони думають про ту скриньку вдень i вночi! Свiт для них зiйшовся бiля цiєї купки пiщинок i цегли!.. Андрiєва душа трiумфує - бережiть, бережiть!.. Андрiєва душа трiумфує й шугає над свiтом... Пливе над морями, над пасмами гiр... Над квiтучими долинами... Над золотими пустелями... Над малахiтовими жилами рiк... Над материками й архiпелагами... Над безоднями океанiв, де зiйшлася докупи синява гори й низу й лiтак обертається, роблячи в нiй мертвi петлi, проходячи її наскрiзь... Синява й синява... I знову гори, i знову пустелi й рiки... Планета. Пiд ним його планета, така рiдна, так добре знана, вивчена по книгах i спiзнана колись з високостей, а на нiй маленька латочка його землi, яку вiн найбiльше любить... I через те збудовано на нiй карцер - скриньку для волелюбних i гордих... Лiтак робить петлi над пiдлотою й зненавистю... I довго Андрiй шугає на крилах... Аж поки хтось не каже схвильовано в самiсiньке його серце: - Я тебе замчу давай лiтаком чорт його зна й куди! Це Сергiй, найменший брат, авiатор. Брат... Тодi лiтак здригається й iде вниз штопором. Йде в синю безодню з головокрутною швидкiстю... Удар! Слiпучi гейзери пари й вогню i... болю в душi... Голос, що вчувся, такий був чiткий, такий до галюцiнацiї виразний... Брат! Може, вiн думає, може, вiн оце про нього думає?! Уламки побитих крил, як iскри, миготять де-не-де над холодною, чорною безоднею... . . . . . . Андрiй зiтхає й перекладає голову на другий бiк на потерплих колiнах. Перед внутрiшнiм зором хтось листає велику книгу... Дива мистецтва, такi чiткi й яскравi й такi хвилюючi, якими вони нiколи не були, напливають одне на одне... Вся всесвiтня скарбниця надбань людського генiя, думи, й мрiї, й титанiчнi пориви душ великих, позначених Божим перстом, втiленi в фарбах i лiнiях, хвилюють душу... Це, може, побiльшена монографiя з iсторiї мистецтв Гнєдiча... Це, може, грандiозна монографiя, нiким ще не сотворена, лише iснуюча в уривках, тепер змонтованих у цiлiсть пам'яттю, що все увiбрала в себе, зберегла й упорядкувала для себе пантеон божеської краси й величi людської душi, людського серця й розуму... Всi галереї свiту тут... А межи ними Лувр... I Ермiтаж... I галерея Третьякова, й музей Ханенка в Києвi, i фрески Святої Софiї та Печерської Лаври, i фрески храму святого Петра в Римi... I музей Сковороди... I якийсь провiнцiйний музей де збереглися два почорнiлi образки генiального Мурiльйо. I розпис козацької церкви в Переяславi... - все це змiстилося в тiй монографiї, яку розгортає пломенiюча уява в чотирикутнику карцеру, ставши феноменальною в обличчя загибелi, - розгортає на глум цьому склепiнню й на поругання людської ницостi й пiдлоти. Божественна Джiоконда мружить очi i напливає на образ Богоматерi, на дивнi риси мадонни Сикстинської, найпрекраснiшої з усiх мадонн, що промiниться любов'ю в ореолi легенди про майстра, що її сотворив, - про безсмертного Рафаеля Санцiо... Шкiци Мiкеланджело й його титанiчний образ Саваофа пiд стелею величного храму... Тайна вечеря да Вiнчi з захмареним вiрним учнем Христовим - Юдою, з невловимим тремтiнням передбаченої зради... Тiцiан-Веласкес... Рембрандт, i Ван-Дейк, i вся плеяда голландських майстрiв, надзвичайнi образи тишi, й супокою, й могутньої сили землi, - краса i велич життя земного... Зворушливий Мурiльйо... Неповторний Дюрер... Менцель... Бiблiйний Густав Доре... i iншi, й iншi... Барвиста галерея, всi в сумiш без расового розмежування - людський генiй не знає раси,тi, що належали всьому свiтовi i що свiт належав їм, тi, що мають великi iмена, й тi, яких не дуже пестила слава, але вiд того їхня душа не перестала бути божественною. Казковий Васнецов i монументальний Рєпiн, чаклун, що воскресив у фарбах героїчну душу своїх предкiв... Тихий, незнаний нiкому Левченко i генiальний Врубель - перламутр кольорової мозаїки слiпить душу... Демон з поламаними крилами лежить, повергнутий в прах, i великi очi повнi гордих слiз... Демон дерзання й невгнутої волi, що не хоче обертатися в прах... Образи перевтiлень людської душi, гордий її лет, вiдображений засобами мистецтва, плине, як рiка, перед внутрiшним зором... Час iде... Що таке "час iде"?! Час у карцерi не йде. Час зiйшовся й вирує - час усiх часiв. Час усiх епох, всiєї iсторiї. Буття вiд самих його початкiв. Життя людей у всiх його барвах i лiнiях i в четвертому вимiрi, що не дається схопити оком, лиш звучить у серцi, воскрешаючи те, що не вкладається в геометричнi лiнiї чи фiзичнi кольори,- думи, радiсть, печаль... Печаль... Андрiй листає велику книгу... I повстають у нiй образи живих людей - обличчя його сучасникiв, позначених тiєю ж божою iскрою, якi ту книгу доповнили - книгу людської величi... Ось вони посмiхаються - його знайомi й незнайомi, друзi й приятелi... Анатоль Петрицький - химерний дивак, велика дитина, незрiвнянний майстер перевтiлення людської душi в фарбах i лiнiях... Але печаль повстає за цим: за цим iде шерега мученикiв, митцiв-мученикiв... Iван Падалка - пiдстрижений "пiд миску", модернiзований запорожець, генiальний графiк i стилiст... Бойчук... Врона... Седляр!.. Їх цiла бригада, тих, позначених божою iскрою, сучасникiв. I за це вони... наклали головою ось в цих мурах, задушенi в отаких от скриньках, розтоптанi чобiтьми, а чи засланi в "мєста не столь отдальонниє"... Велика галерея людської величi запливає кров'ю... Хтось iде по нiй тяжкими чобiтьми... Але все-таки той "хтось" нiчого з тiєю величчю не може зробити. Там, де пройшли чоботи - монументальнi ботфорти модернiзованого Кайяфи (Кайяфи, взутого в ботфорти!), стає чорно... Але потiм з тiєї чорноти встає безсмертний дереворит замученого сучасника: "Козака несуть i коня ведуть"... Несуть люди... Несуть поляглого в нерiвнiм бою, тим стверджуючи його безсмертя в своїх душах... Безсмертний той, хто покладе серце за "друзi своя". Дереворит стоїть, як монумент, а на ньому - никнуть голови в гнiвi й никнуть дерева в жалобi... . . . . . . I тодi кольори переходять в звуки... Не можна тiєї гранi вловити, де кiнчається колiр i лiнiя, а де починається звук. Кожен колiр звучить i звучить кожна лiнiя за незбагненним законом асоцiацiй... Над чорнотою, над безоднею гойдається туга, пекельний понурий гнiв i нiжна печаль, що розтинає серце... Шопен... Звуки чiткi до галюцинацiї. Андрiй мiцно стискає повiки й слухає всiєю душею бурхливi каскади звукiв, схоплюючи найменшi нюанси, - найнiжнiшi ридання флейт i зiтхання валторн, октави басiв, вчуваючись в тяжку погрозу, в сокрушающий гнiв, що десь гряде... Море звукiв гойдається. Мiняється. Переходить багато градацiй... Переливається, як морський прибiй, - вiд тужливого Шопена до грiмливого Бетховена, до мрiйного й нiжного Штрауса... До незрiвнянного Леонтовича... До солов'їного спiву... До жайворонкiв у степу... До передзвону перепелиного. До шуму вiтру над осокою, над сизим бором, над степовими озерами, де вiн жене ряботиння хвильок i змушує їх так нiжно й так наївно гомонiти... До цикад у степах, що пiд диском червоного мiсяця на обрiї так пристрасно зчиняють незбагненну музику, як в тiй "Аїдi", - таку от вечiрню симфонiю... Є звуки для серця ближчi, є звуки дальшi. Є, що породжують бурю, є, що породжують печаль i легеньку журу... От рояль розливається щемлячими акордами пiд тоненькими пальцями. Iм'я композитора, як i обличчя виконавця, як i всi тi школярськi роки, Андрiй напiвзабув, лише не забув мелодiї й її влучної, так добре допасованої назви: "Молитва дiвчини". I грає її дiвчина. Така собi маленька шкiльна товаришка, подруга, може, трiшки залюблена по-дитячому i вiд того, а може, невiдомо вiд чого, така розмрiяна й сентиментальна. В шкiльному затишному кутку, напiвосвiтленому свiчками, в атмосферi мрiй, романтики, загальної закоханостi невiдомо в що (в усе взагалi!) маленькi пальчики пристрасно грають "Молитву дiвчини"... За одним iде iнше, в звуки втiлене... От мiсяць дивиться на землю й пливе... Вiн пливе в хвилях любовi. Справжньої любовi, що вибрала для себе чудесний щильд, - не насмiлюючись сказати щось сама, покликала за посередника душу Бетховена... I тепер грає тому мiсяцевi сонату... Але якому саме мiсяцевi?! Це велика загадка... I мiсяць дивиться зачарований, не змигнувши. Нi, вiн дивиться, як змовник, а зачарований хто iнший... Великий генiй, бо сотворив сонату не для мiсяця, а для людського серця. I те серце зробило з неї ужиток... Одне серце грає її, а друге слухає... Слухало її тодi, слухає її й тепер. Слухає, завмираючи й упиваючись нею... Слухає безкiнечно... Аж доки не натрапляє на гострий бiль... Той бiль гасить звукову галюцинацiю. . . . . . . Перекинувши через плече рушницю, людина вийшла геть з карцеру й з мрiйливим смутком iде навмання, навпростець, ген, немов свiт за очi. Все забути, вiд всього утекти, бути самим собою... Весняний вечiр стоїть над глибоким яром, зарослим чагарником по краях i всюди. Повiтря напоєне запахом легенького диму, що його доносить звiдкiлясь вiтерець, запахом бруньок, що починають вкривати дерева, запахом талого снiгу. Одинокi латки того снiгу сивiють в присмерку, зберiгшись десь в гущавинi, й чути, як вони дотають, як тоненько дзюрчить вода з-пiд них, стiкаючи вниз, до дна, де булькотить цiлий потiчок... Проти вечiрнього неба, де тiль-тiль погорiла зоря й небо взялося легеньким буланим кольором, швидко темнiючи пiд навалою темряви, посновано мереживо гiлок i гiлочок, вершин дерев i лiщини... Ось чути легеньке хоркання: закоханий вальдшнеп летить через яр упоперек, звиваючись, мов кажан, на жовтуватому тлi, в павутиннi гiлочок. Людину шарпає iнстинкт прапращурiв - "Летить!", - але вона стоїть i думає, чи стрелити їй цього закоханого дурника, чи порушити їй вечiрню Цю елегiю, чи наробити вогню й рейваху... Вальдшнеп тим часом щезає десь в присмерку, викликаючи самицю млосним хорканням, i людина стоїть, посмiхаючись... "Прогавив". Але чекай ще... Стiй i чекай... I слухай... Ось слухай! Земля дихає й млосно зiтхає. Вона безпам'ятна, безмежно закохана, замрiяна. Десь ростуть, пробиваючись переможно з землi, трави, десь оживають корiння, десь в муках народження лопаються бруньки й млiють гiлочки - перше листячко вибивається на свiт i вже дише, i щось по землi бiжить, шарудить по торiшньому листу, шалiє в тiй самiй екстазi - екстазi кохання, життя i цвiтiння... I приспiвує всьому струмок... Андрiй стоїть, i слухає й дивиться на цитринову смужку, що все темнiє, стає синьо-зеленою, сiро-синьою, темною... То надходить нiч. Вгорi щось лiтає, вiбрує крилами, по чагарниковi йде шепiт (либонь, глузливий!), дзвенить i булькотить струмочок - весна сховала все од людського зору, закрила темним запиналом, - то є тайна, велика тайна. Нехай... Вибравшись над яр, людина йде навпростець. Можна йти дорогою, але вона iде навпростець, по озиминi, по латках снiгу в глибоких борознах., по розкислих рiллях, їй приємно загрузати в глевку чорноземлю, хлюпати по калюжках, плутатись по старих бур'янищах, йдучи без дороги й без компаса, перетинати ниви, вибалки, струмки й дорiжки навскоси, йти по прямiй (а може, й зовсiм по кривiй, бо немає жодного орiєнтира, та й не треба)... Вийшовши нарештi до бору, вона зупиняється, пiдiймає рушницю вгору й стрiляє, - слухає, як бiжать луни в "довгої лози" через бiр, через луки, ген десь до далеких вбогих хуторiв... Луни замовкають, а вона стоїть i слухає нiчний весняний гомiн - гусяче далеке гелготання в невидимому небi, свист качок над озерами - селезнi сiчуть крилами повiтря, немов на скрипки грають, ганяючись за самочками, - гомiн куликiв-турухтанiв на бережках (Андрiй навiть уявляє, як вони там прудко бiгають по грязючцi), крик чаплi, далекий дзявк лисицi в бору... I крик заблуканого лебедя на озерi та голоснi удари крил лебединих об воду... Може, пристав i тепер кличе друзiв, покинений... Незабутнi вечори мандрiв на тяги вальдшнепинi!.. Чудеснi й днi блукань по степових озерах... Слiпуче синє небо серпневе - аж у вiччю боляче! - вигнулося мерехтливою банею над гарячого землею. Степи обложенi вiйськом полукiпкiв... Нi, степи нагадують велетенську пасiку, заставлену безлiччю вуликiв, а в повiтрi, замiсть роїв бджолиних, кружляють смерчами зграї шпакiв... Де-не-де ще стоять вiвса, лiловiють гречки, стоять щiтками дозрiвають - соняшники й соковито зеленiють буряковi плантацiї, здалеку вкритi сивизною марева... Степовi озера лежать, як люстра, обрамленi осокою, вiддзеркалюють небо й одиноку хмаринку в нiм, i лет чайки, й бiлi грудi ластiвок, що шугають низько над водою, ловлячи комах. На однiй нозi стоїть чапля й дивиться в воду нерухомо. По берегах метушаться кулички. На брiдку стоять корови й телята, лiниво ремигаючи й одбиваючись вiд мошкари, вiд докучливих гедзiв i мух. Пастушки грають в ножика або плетуть шаблi з ситнягу... Як гарно босонiж зайти в воду й немалу брести помежи осоками, помежи ситнягами, спочивати на купках i знову брести. Iнодi раптом виполохувати качку, стинатися перелякано, коли вона з шумом i криком вилiтає з-пiд нiг, а потiм дивитися, як вона, ще бiльше перелякана, летить, несамовито махаючи крилами в слiпучий синявi, щезає, утiкає десь на iншi озера... Iнодi стрiляти й не жалiти, що шрiт летить десь, грець його знає куди, минаючи цiль... Нi, вiн зовсiм не минає цiлi -вiн летить зi свистом у слiпучу синяву, саме туди, куди йому й треба летiти, щоб потiм впасти на землю й лежати або пiрнути в прозору воду i зануритися в мул... Так од озера до озера, од озера до озера, поки не опанує втома. Тодi лягти горiчерева на пагорку й дивитися в небо або пiдставити обличчя пiд сонце, заплющити очi й так лежати... А вечорами - хвилююче чекання десь в комишах, в становищi нерухомого стовпчика, й обертання головою на всi боки -зi степу летять качки на озера, й схвильоване серце стежить за ними пильно - як вони пролiтають супроти зорi, як вони "плетуть лаптi" на червоному тлi неба над водою, готуючись сiсти, як вони пливуть по дзеркальнiй поверхнi, тягнучи двi лiнiї по водi, немовби тими лiнiями запряженi, везуть зорю в густi комишi. Зоря меркне й меркне... Скоро тiльки чути свист крил над головою та жигають комарi чимдуж в усi вiдкритi мiсця - в чоло, в шию, в продерту латку на спинi... Над озеро приходить нiч, i мисливцевi вже нема чого робити, хiба що ще слухати всiм єством, як обертається навколо свiт, i прикидати по зорях, в який бiк йому стелиться шлях додому... I такi ж чудеснi блукання по луках надворсклянських... Плавнi, плавнi i лiси очеретiв, i "лисицi" на них гомонять з вiтром i сонцем... Глибокi саги, обставленi очеретяним муром, з бiлими й жовтими зiрками водяних лiлей, з зеленими кружальцями латаття; бистрi протоки мiж кiлькома рiчищами Ворскли; мiлкi броди, вигаченi по дну хворостом i глицями... Глибокi чорториї на крутих заворотах течи, в яких так гарно купатися... I гарно бродити по мiлинах розливiв, вкритих списами трилисника, спостерiгати, як утiкає геть риба, торкаючи стебельця, пильнувати качинi табунцi, що утiкають ще швидше, нiж риба... А тодi пливти човном попiд задавленими в воду дiбровами, слухати шум водоспадiв бiля водяних млинiв. Курити з привiтними i лагiдними людьми: геть обдертими, немов старцi, старими й молодими рибалками, такими одвертими й простими, як синє небо, з худими й бронзовими (аж чорними!) обличчями - з обличчями iндуських дервiшiв i з таким же фiлософським настроєм у душi; розпитувати дорогу в бiлих мiрошникiв, а потiм переконуватися, що то люди знайомi тобi й прекрасно знають, що тобi дорога й так добре вiдома... Для втiхи маленьких пастушкiв, на їхнє спецiальне замовлення, стрiляти в пеньочок або в пiдкинену ковiньку... Дивитися годинами в прозору глибiнь, бачачи в нiй здвоєний свiт - той, що iснує пiд водою, й той, що над водою, вiдображений "догори ногами"... Заходити в убогу халупу на крутому березi пiд лiсом до знайомого дiдуся... Ось вiн сидить, зiгнувшись, i в'яже ятерину. Йому вже сто рокiв, вiн бiлий, як лебiдь, в традицiйнiй полотнянiй сорочцi й таких же штанях, ще й широченних, як тi штани запорозькi. I така ж полотняно-бiла голова в нього: сива чуприна, сивi брови й сивi вуса. Вiн розiслав своїх синiв i дочок по всiх свiтах - щоб вони тi свiти здобували, щоб тi свiти будували, - а сам лишився, всiма забутий. Але вiн не нарiкає, не скаржиться, не зiтхає. Вiн собi в'яже ятерину. Коли приходить Андрiй, старий радiє йому, як синовi, й зворушливо клопочеться, щоб чимсь почастувати... Та тiльки в старого нiчим частувати, крiм доброго слова. Але Андрiй, власне, по це й приходить, все iнше вiн має з собою... Наваривши чаю в глиняному горшку й розiклавши на розстеленому рушнику все, що вони мають, вони подовгу сидять на споришi перед хатиною й дивляться на зелено-фiалковi луки... Дiдусь помалу розповiдає про свiт, що колись був молодим, а тепер старiє разом з ним... Його розповiдь проста й саме тим зворушлива. Вiн розповiдає про пiдглянутий ним, про пiдслуханий той свiт, про який не вичитаєш в книгах. Про вiльний божий свiт, непiдлеглий нiкому, "навiть самому царевi". В дiдусевiй душi той свiт вiдбився, як на особливо чутливiй фотоплатiвцi, зберiгши деталi, багатьом неприступнi й незрозумiлi... А без тих деталей - свiт не свiт, лише нудна його карикатура. Дiдусiв свiт яскравий i смисловий. Найменша билинка для нього має душу й мову, свої радостi й печалi. Найменша кузка для нього позначена перстом Божим, i вiн про неї може розповiдати прекраснi легенди - можливо, навiть вiн їх сам творить. Найменше явище в природi для нього сповнене глибокого смислу й незбагненної величi. Дiдусiв свiт - свiт прекрасного, божеського призначення, свiт сонця й радостi, свiт любовi й терпимостi, свiт, де людина велика й поза Божою волею недоторкана... Де найбiльшим злом є наступити ногою кузку, тобою не сотворену... Тому вiн бере бедрика на долоню й тримає його проти сонця, щоб вiн полетiв. "Ну ж, лети-лети!" I через те дiдусевi так тяжко й так не хочеться цей свiт покидати, хоч вiн всiма й забутий, покинений, одинокий. I вбогий, вбогiший, анiж кузка... Нiхто його отак не вiзьме на долоню й не скаже: - "Лети-лети!". Але вiн того й не потребує. Вiн тримається, як патрiарх, як володар землi, й неба, i цих лук, хоч нiкому те навiть не приходить в голову - визнати за ним такi прерогативи. Але хiба те має значiння!.. Дiдусь в'яже ятерину, як та Парка тче нитку людського життя... Але ця ятерина всього тiльки на карасiв. Проводжає дiдусь Андрiя так, як i того бедрика: Пригортає його тремтячою рукою за плечi, посмiхається в очi й каже: "Ну, йди, йди... З Богом!" . . . . . . Карцер стоїть, зiмкнувшись тiсним ромбом, як показник людського безглуздя, як доказ, що свiт таки старiє, але не дiдусiв прекрасний свiт старiє, а iнший свiт, про iснування якого дiдусь навiть не припускав. Свiт злоби й зненавистi й тому приречений на передчасну старiсть, через отруйну злостивiсть неповноцiнних. Але свiт злостивих все-таки безсилий проти свiту ясних серцем i гордих. Людськiй душi i в карцерi добре. Бо можна її вiдiбрати вiд свiту, але не можна вiдiбрати свiту вiд неї. Це неможливо, поки та душа жива. . . . . . . Днi десь спливають, але Андрiй не знає, скiльки їх минуло. Вiн уже думає, що це буде тривати вiчнiсть, аже поки вiн не випариться звiдси, не щезне якимось чудом, силою своєї уяви, своєї вiри в прекрасне, своєї волi до життя й цвiтiння, нарештi, втручанням якоїсь сили втраченого й до болю любленого свiту, що однiєї митi розсуне цi стiни, рятуючи свого фанатика, i... вранцi прийде варта змiнятись, вiдкриє дверi й побачить порожнiй цементовий ромб. Андрiй посмiхається - як шкода, що минув вiк чудес, вiк чаклунiв i характерникiв... Але одне "чудо" все-таки йому приступне - чудо втечi з цих мурiв душею, чудо абстрагуватися вiд них. Минають "повєрки" через пiдняття сукнинки в вiконечку, змiняються вартовi, вiдбуваються раз на день вiзити до умивальнi, де Андрiй утирається брудним рукавом, - i знову наступає темрява, а в тiй темрявi зацвiтає втрачений свiт. . . . . . . Хвилi Ворскли i мiсячне сяйво на них. Скрип уключин, i мерехтiння весел пiд мiсяцем, i блиск крапель, що срiбними ланцюжками спадають з весел на малахiтову поверхню. В iмлi травневої ночi, в серпанку легеньких туманiв рiчка стала безмежною, як море, i вони по нiй пливуть... Вони вiдбилися вiд гурту галасливої, дзвiнкої, безжурної молодi, що святкувала троєцький день на рiцi, на човнах, на зелених травах, на вкритих деревами й квiтами сонячних берегах, - вони вiдбилися й пливуть самi собi, крiзь мiсячне сяйво, крiзь серпанки туманiв - Микола веслує, Сергiй на стернi, Михайло меле якiсь нiсенiтницi, а вiн - Андрiй - опустив руку в воду й дивиться на замрiяний Катеринин профiль. Вода дзвенить бiля руки, а їй вторить серце... Вони щойно скiнчили пiсню й луни ще десь стрибають ген-ген далеко по рiцi, по невидних дiбровах i гаях, межи будiвлями монастиря, що маячить на горi, дiстаючи трьома банями мiсяця. Старшi брати єхидно кепкують з Андрiя, "на здогад бурякiв", але то так, щоб жартувати, бо їх безперечно беруть завидки... Бо, якщо вони сидять в цьому човнi, а не лишились там, з галасливою юрбою, то саме тому, що тут сидить Катерина. А Катерина сидить тут тому, що тут Андрiй. А Андрiй є наймолодший, i шкода, що така гарна дiвчина так в нього безтямно залюблена. Андрiй про це знає, як знає й про те, що брати все-таки бажають йому щастя й кепкують тiльки для того, щоб їх обох пiдбадьорити. Щоб сказати те, чого двоє здурiлих самi не смiють собi сказати... Але таких речей зовсiм не треба говорити. Коли серце зацвiтає вогнем, коли груди розпирає мимовiльна радiсть вiд одного тiльки погляду, вiд однiєї тiльки риски обличчя, видної в профiль, вiд однiєї тiльки думки, що хтось тут сидить зовсiм близько, такий безмежно дорогий i такий любий, - тодi слова блiдi й зовсiм зайвi. Не треба. Нехай так пливе човен, нехай вiн кружляє в мiсячнiм сяйвi, й нехай кружляє й тремтить божевiльне серце в припливах нiжностi, смутку, надiй, тривоги, чекання чогось недосяжного й не по-земному прекрасного... Вони пливуть, гойдаючись на хвилях, i срiбнi зiрочки капотять з весел в малахiтову безодню... На шiстнадцятий день Андрiя забрали з карцеру. Андрiй би не знав, що це був день шiстнадцятий, так добродушний простяк вартовий його поiнформував зiтханням: "Ну-ну... Аж шiстнадцять днiв висидiв, а чотири, мабуть, збавили... Зараз пiдеш нагору!" Дiйсно, скоро прийшли аргати й забрали Андрiя. Андрiєвi було шкода покидати цi чотири такi тiснi й такi в той же час просторi стiни, коли вiн побачив, що його повертають "до життя", i подумав, що його там чекає. Ця милiсть була насильством, укравши в нього зароблених чотири днi спокою. За цi шiстнадцять днiв самоти, замiсть вимучитись, Андрiй тiльки змiцнiв фiзично й змiцнiв душею i тепер iшов "нагору" досить бадьорий. Лише мружив очi вiд денного свiтла та злегка заточувався, бо вiд того свiтла й вiд незвичного руху заверталася голова. - Ну-с... - промовив Великiн чемно, занадто чемно. - Сiдайте. Пiд серцем занудило. Ах, благословенний карцер!.. Андрiй зрозумiв, що йому не буде пощади, коли починає, та ще так чемно, розмову Великiн, той, кого вiн так гарно перехрестив шiстнадцять днiв тому. Хоч цього вже не видно по Великiну - жодних слiдiв, як не видно наслiдкiв того хрещення й в голосi, нiби не видно. Проте Андрiй добре знав цього чоловiка й його психiку. Ласкавий тон - це зловiсна прелюдiя. А може, тому це, що в кiмнатi присутнiй Фрей i нач. Н-ського району Сафигiн? Всiх їх четверо - четвертим був Сергєєв. - Ну-с, - вiв своє Великiн.- Так, може, ви нарештi пiдпишете протокол, а? А разом i протокол про закiнчення слiдства на пiдставi ст. 200-ї, а? Андрiй тихо, але категорично попросив "справу" для ознайомлення. Вiн "нiчого не має проти пiдписування протоколу про закiнчення слiдства", але категорично проти протоколу зiзнання, а тому, посилаючись на закон, на ту саму статтю 200-ту, вiн вимагає "справу" для ознайомлення. Це його право. Великiн здивувався, всi iншi зробили iронiчнi мiни. А тодi Великiн зайшовся реготом: - Юристом вже став!!! Зараз-зараз ти дiстанеш справу... А як же!.. Ах ти ж!! - Нiякого протоколу про закiнчення слiдства не може бути, це помилка! - буркнув Фрей. - Та то я так, - засмiявся Великiн, - до закiнчення ще далеко! Ого! Я хотiв перевiрити цього мудреця... Ну-с, так облишмо жарти. Ви мусите пiдписати попереднiй протокол, змiст його вам добре вiдомий... Вiн написаний на пiдставi ваших щиросердних зiзнань... Чи ви хочете сказати, що перед нами ви щиросердно не зiзнаєтесь i не зiзнавалися?! - Той протокол, що ви написали, належить вам... - промовив Андрiй твердо. - Не може бути! -зiронiзував Сафигiн. Андрiй подивився на Сафигiна, на Фрея, на двох iнших i побачив той самий вираз на всiх обличчях - бажання, щоб той протокол було пiдписано i то такий, який вiн є, i то за всяку цiну. Так, вони всi в цьому зацiкавленi, дуже зацiкавленi. - Нi, - сказав Андрiй, зiтхнувши. - Згiдно з законом, я пiдпишу лише той протокол, який буде написаний моєю власною рукою. - Що? - здивувався Фрей. - То ви маєтє якiсь свої закони? Ви не довiряєте слiдчим? Ви мусите довiряти слiдчим!.. Тут с в о ї закони... Що це таке? - Ви прекрасно знаєте, як багато пiдстав я маю довiряти слiдчим... - Добре, - обiрвав Великiн. - Ви пiдпишете протокол! I баста!.. Крiм того, ви пiдпишете ще окремий протокол про терор, доконаний ось тут. Чи, може, ви й це станете заперечувати? - Нi, я можу це повторити... -Що повторити?! - Не ламання стiльцiв, а повторити свiдчення про те, що мною тут доконано, i пiдпишу протокол, якщо вiн буде об'єктивний... Будь ласка... - А-а... -- скривився Великiн. -Ти, може б, хотiв би мене посадити на лаву пiдсудних? Тихiше на поворотах... (При тих словах Великiн метнув злим оком на Фрея i вiдкарбував) - Вдруге за тебе не буде кому заступитися!".. Ха-ха-ха!.. Очевидно, Фреєвi було вкручено хвоста за його великодушнiсть, проявлену шiстнадцять днiв тому. Це Андрiй збагнув з недвозначного натяку Великiна. - Слухайте, Чумак, - кинув понуро Сафигiн, - якщо ви любите свою матiр, а ви її любите, як i вона вас, - то покиньте опиратись i робiть те, що вам пропонують... Ви пам'ятаєте мою пораду ще там?.. Андрiй спалахнув, вiй хотiв сказати божевiльну фразу: "Так, я пам'ятаю й безмежно здивований, що ти такий хам!", але стримався й замiсть того меланхолiйно промовив: - Я взагалi добре пам'ятаю всю нашу розмову "там"... - От i чудесно, - глузливо засмiявся Сафигiн. - Але ви забули одну деталь, ви її добре пригадайте - i тодi ви перестанете опиратись... Андрiй пильно подивився в обличчя Сафигiна, але не змiг угадати, на яку вiн деталь натякає... Потiм подумав: "Може, вiн натякає на оригiнальне поставлене тодi ним запитання про братiв? Може, йому вiдомо про зустрiч з Катериною й вiн хоче тим його розiграти?" Хтозна, з обличчя Сафигiна нiчого не можна вичитати. Але Сафигiн в цей час вичитав з Андрiєвих очей безодню презирства й зненавистi до себе й недобре нахмурився, закусив губу теж презирливо. Андрiй хотiв чемно запитати в Сафигiна, як там йому полюється на його - Андрiєвихсагах, але в цей час закричав несамовито Великiн: - Встать!!. Пiдiйти до столу!.. Андрiєвi не лишалося поки що нiчого, як пiдiйти до столу. Великiн обмокнув ручку в чорнило й подав йому: - Будь ласка... Ось тут... Ну!? Пiдписуй! I одноразово з Великiним почали напосiдати всi: - Пiдписуй! Пиши! Ну, ж! Ну!.. -кричать всi так, наче везуть тяжкий вiз нагору. - Пиши, гад!! - не витерпiв i схопив дубову палицю Великiн. Андрiй зблiд. Подивився по черзi - на Сафигiна, на Фрея, на Сергєєва, на Великiнову руку з палкою- i... Зламав перо об стiл. Запанувала тиша. Фрей натис на гудзик електричної сигналiзацiї. Тиша. Сафигiн став у позу, заклавши руки за спину й нагнувши, як бик, голову... В коридорi швидко затупотiли ноги, й зразу за тим до кiмнати вдерлося чотири "молотобойцi" - особливо добiрнi хлопцi з кулаками, як довбня... Як тiльки хлопцi влетiли до кiмнати, Сафигiн ударом ноги звалив Андрiя на пiдлогу... i пiшла карусель. Чотири молотобойцi розпластали Андрiя на пiдлозi перед столом, Сергєєв положив протокол на столi скраєчку, а бiля нього нову ручку з цiлим пером, а тодi Сафигiн з Великiним залiзли на стiл, приготувавшись стрибати звiдти на Андрiя, й майже в один голос прокричали: - Ну?! Пiдпишеш?! Пiдпишеш?! - раз!.. Пiдпишеш?-два!.. Андрiй дивився на них несамовитими очима, вiдчуваючи свою смерть, схлипнув безпомiчно i, коли вже вгорi ноги вiддiлялися вiд столу, встиг крикнути божевiльно й розпачливо: - Стрибай, г а д, на груди!!! - i в ту ж мить шарпнув руки, вирвав їх з-пiд колiн тих, що тримали, схрестив на животi й пiддав всiм тулубом назустрiч... Сафигiн сковзнув чоботом i покотився по пiдлозi. Великiн теж упав, скинутий ривком саме в той момент, коли його ноги вдарилися об груди. Зчинилось ревище. Чотири молотобойцi насiли на руки з усiєї сили, а Сафигiн i Великiн полiзли знову на стiл, божевiльно матюкаючись. Андрiй бився одчайдушне, панiчно, по-звiрячому ревучи й намагаючись вирватись iз залiзних лабет. Але гай-гай... Вони ще раз стрибнули... Кiнчилося все тим, що Андрiєвi зламали ребро й непритомного вкинули до камери сорок девятої... Протокол лишився на столi непiдписаний... I на цей раз непiдписаний. ЧАСТИНА ТРЕТЯ I Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i журнi акорди Бетховена, й млосний морок липневої ночi над мiстом його дитинства, i сiрi конi в яблуках, i мерехтливi очi, повнi великих слiз раним-рано в дворi райвiддiлу, - все це пливло разом з вогненними колами, мiшаючись в слiпучий, гарячковий хаос, а над усiм - соната Бетховена... Мрiйна й розгойдана, як глибока журба. I чийсь понурий i терпкий голос: "Це Катерина!" - Такий понурий i терпкий голос, як прокурор. Цебто - зрадила його Катерина. Але не було певностi в тому голосi, лише був пекучий бiль, слiпий бiль. Зацьковане серце, здезорiєнтоване геть остаточно, не йняло вiри, а свiдомiсть переконувала, що це, мабуть-таки, Катерина. Так виходить з натякiв слiдчого, а особливо з єхидних реплiк Сафигiна. I дедалi все настирливiше лiзла ця певнiсть, хоч серце й не згоджувалось, i в той же час те серце зраджувало глибоко затаєну радiсть, що то не брати його продали. Нi, не брати! Не брати! "А хто?" "Катерина"... Це нiби хтось говорив iнший. Говорив тихо-тихо й плакав. Плакав журними акордами далекого рояля, сходив у млоснiй темрявi зливою журних голосiв, немов блискучими краплями слiз дiвочих. I вже обурювався й закипав гнiвом, протестом, мстивою злiстю, гiрким полином прокляття й безвихiдного розпачу... Й знову все поверталося до вихiдної точки: ...Хвилi Ворскли, i мiсячне сяйво, i синi очi, повнi великих слiз, i повiнь журної сонати... Андрiй маячiв у гарячцi, напiвпритомний. Маячiв, але не втрачав свiдомостi остаточно. Вiн лежав у кутку, а над ним побивалися товаришi - лiкар професор Литвинов, Давид, Руденко. Не добившись лiкарської допомоги ззовнi, вони рятували самi, як могли, Андрiя. Литвинов, хоч був i терапевт з вузького профiлю, але в цих умовах мiг бути й за хiрурга, тiльки, на жаль, мав вiн лише самi голi руки. Проте вiн з тими голими руками зробив дещо. Вiн намацав зламане ребро, на щастя це було одне з крайнiх, i, як мiг, направив його, потiм зробив з мокрого рушника моргулю й пiдiбгав її пiд грудну клiтку та й прив'язав другим рушником.. Проробивши цю операцiю, вони (товаришi) притримували перев'яз весь час на змiну, щоб не сповзав, вартували терпляче й безкiнечно, прикладали до чола холоднi компреси. Андрiй то приходив до свiдомостi, то знову впадав у забуття. Крiм зламаного ребра, йому було наступлено й пошкоджено грудну клiтку взагалi, прим'ято легенi й вiн вiдкашлював кров'ю. Коли б не це, то саме ребро не вибило б його так з колiї. Литвинов мацав Андрiєвi груди, слухав клекiт у них - i тiльки зiтхав. Щоб повергнути такого атлета в гарячку, треба було пiднести великий, дуже великий келех гiркої! А Петровський дивився, не вiдводячи очей, i беззвучно ворушив безкровними, старечими губами... Могутня порода й твариняча живучiсть брали гору. Скоро Андрiй зринув зовсiм з гарячкового хаосу, як з дна моря, й вже тримався на поверхнi. Ним володiло страшенне бажання жити. Жити! Встояти в цiй боротьбi. Перемогти. Перемогти за всяку цiну! Ще недавно вiн хотiв кинутися зi сходiв сторч головою i втекти вiд мук, а тепер, коли переступив уже був через рису, за якою смерть, вiн хотiв жити. I не вiд страху перед смертю, а вiд страшної зненавистi хотiв жити. Гарячка остаточно спала, прийшов звiрячий апетит, i Андрiй пожував усi шкоринки, якi тiльки були, лишившись вiд пайок, що їх йому зберiгали товаришi за всi днi. Вiн весь час лежав у кутку, i його вже не зганяв наглядач, бо не мiг зiгнати, щоб вiн не порушував тюремного режиму. Вся камера переживала його лихо й спiвчувала йому. Хiба-що тiльки один Узуньян не мiг приховати мстивих чортикiв у очах, злорадiв, що Андрiй умирає... Але не вмерши в перший день, Андрiй взагалi вже не мав намiру умирати. Чiплявся за життя беручкими руками. А душа його випростувалася сильна й загартована. Непокiрна його душа. Три днi вязнi викликали лiкаря i безрезультатно. А на четвертий день лiкар з'явився. Десь уранцi, пiсля роздачi чаю, вiдчинилася кормушка й у камеру заглянула людина в пенсне i в бiлоснiжному халатi, тримаючи слухове приладдя в руках -тонюньку гумову рурочку. Померехтiвщи люстерками пенсне, людина спитала по-росiйськи, злегка сюсюкаючи: - Кто сдєсь бальной? - Ось лежить у кутку, - промовив Охрiменко, зрадiвши:-зайдiть! Будь ласка, зайдiть. - Пускай падайдьот. - Зайдiть, бо вiн не може встати. - Нiчєво, нiчєво, пускай падайдьот! -обiрвав лiкар Охрiменка грубо. - Та ви людина чи?! - визвiрився Голiят. Та тут Охрiменка спинив Андрiй: - Нiчого, не хвилюйтесь. Я от зараз... Перемагаючи бiль i млость, Андрiй встав з допомогою Давида, а тодi, одсторонивши його рукою, пiдiйшов до дверей. -Я "бальной". - Ви бальной? Хорошо. Что с вамi? - Ребро зламали. - Гдє же ви єво сламалi? - Не я зламав, а менi зламали. - Упалi? - Нi, кинули!.. Стрибали!.. Гасали!.. - Гм... Єто хорошо. I что же ви хотiтє? - Як то? (Андрiєвi заклекотало в грудях). Без сторонньої лiкарської допомоги. - Кто ваш слєдователь? - Сергєєв. - Ага... А ви показанiя давалi? Вiд несподiванки Андрiй похитнувся. Не мiг знайти слова, тiльки клекотав легенями. Подивився якусь мить мовчки в блискуче пенсне, поворушив губами, а тодi, так i не знайшовши потрiбного слова спазматичне хлипнув горлом i раптом харкнув у те пенсне кров'ю. Лiкар шпарко гримнув лядою кормушки, закрив її перелякано, а Андрiй поточився, трохи не впавши. Його не пiдтримав нiхто, бо всi були приголомшенi фiналом лiкаревої вiзити. Серед цiєї загальної розгубленостi Андрiй доплентався до свого мiсця й лiг. Заплющив очi й так лежав. Йому стало до всього байдуже. Так скiнчилася лiкарева вiзита. "Помiчник смертi", - промовив хтось пригноблено, все ще дивлячись на кормушку, не ймучи собi вiри. Всi були певнi, що Андрiїв вчинок дорого йому обiйдеться, що його зараз заберуть з камери i, якщо не розстрiляють зразу, то доб'ють, додавлять чобiтьми. Але нiчого не сталося. Може, тому, що лiкар занадто мала фiгура, а може, тому, що слiдчому не входило в план добивати зараз Андрiя, бо вiн йому потрiбен, бо вiн був величезним капiталом, на якому слiдчий мав зробити кар'є-ру. Кара прийде, але згодом. Це буде занесено Андрiєвi в загальн