ий рахунок, обтяжуючи протокол обвинувачення реальним злочином. Далебi, слiдчий тiшиться з цiєї нагоди, десь потираючи руки. Власне, такої думки був Андрiй i не хвилювався. Вiн дуже добре знав логiку цiєї костоправнi, як знав i те, що тут лiкарiв у звичайному розумiннi слова не iснує. Це лиш помiчники слiдчого. "Показанiя давалi?" Вiн хотiв подiлитися цими своїми думками з товаришами, але подумав i стримався. Навiщо. Пiсля iнциденту з лiкарем нiхто не приходив тягти його на цундру, але щось занадто часто хтось пiдходив до дверей, i зазирав у вовчок, i слухав бiля дверей. Андрiй мiг iти на парi, що то хтось пiдходить спецiально дивитися та прислухатися до нього. Може, навiть слiдчий. Може, начальник тюрми чи начальник групи. Хтось, хто хоробливо цiкавився, як почувається його жертва. Аж геть вже згодом, як вiзити до вовчка припинилися, Андрiй тихо, знiчев'я, так, щоб розважити товаришiв, нiби мiж iншим, пильнуючи, щоб не пришили йому камерної агiтацiї, розповiв, як сiм рокiв тому десь... в "румунськiй Сигуранцi"... "один божевiльний юнак" змагався з лiкпомом. Вiн змагався взагалi тодi з цiлим сонмом слiдчих тiєї "Сигуранци", доводжений ними до крайнього ступеня нервового напруження й вiдчаю, розгадуючи тваринячим своїм iнстинктом всi пiдступи своїх мучителiв. Вiн в боротьбi за своє iснування викував свою думку, як лезо бритви, й розпорював нею, як хiрург ланцетом, всi ходи слiдчих, зводячи всi старання їхнi нанiвець, глузуючи з них. З тiєю його аналiтичною думкою, з тим його шаленим спротивом людини, що боролась за життя й за честь свою й своїх ближнiх, всi найгенiальнiшi слiдчi, що знали по кiлька мов, не могли дати ради. Анi залякування, анi моральнi тортури, анi провокацiї не могли анi притупити його зброї, анi зломити. I от тодi з'явився лiкпом. Це була бiлява мовчазна дiвчина з великими, нiби трохи переляканими очима, в бiлоснiжному халатi. Вона приходила щодня з скринькою повною медикаментiв, вiдкривала кормушку i, наливши якоїсь рiдини в чарочку, простягала мовчки її юнаковi. Вона тримала чарочку в нiжнiй дiвочiй руцi й промовляла тихим, непевним голосом: - Бром. В'язень потребував брому, бо бачив, що йде до божевiлля вiд пекельної нервової перенаснаги. Але вiн помiтив за спиною дiвчини, геть далеко в коридорi, начальника вiддiлу, що пильно дивився в спину лiкпома, а ще помiтив, що рука в дiвчини тремтить i що очi її занадто печальнi. Думка шалено трепетала, шукаючи виходу. Не взяти не можна, бо доберуть iншого способу, взяти й випити - теж не можна, бо iнстинкт бив на сполох, що в тiй чарочцi його згуба. Замах на його iнтелект, на його розум. Тодi в'язень, усмiхнувшись до дiвчини, брав чарочку й перехиляв її в рот, удаючи, що ковтнув. А як кормушка закривалася й печальнi великi очi зникали, в'язень носив рiдину в ротi по камерi доти, доки не переконувався, що за ним вже нiхто не стежить, i потiм виливав її в парашу. Пiсля тiєї рiдини в ротi ще довго лишався паскудний, неприємний присмак. То був не бром. Власне, то був бром, але з якоюсь пiдступною домiшкою. Доводилось довго полоскати рота, доки той присмак зникав. Так повторювалося з дня в день. Iнодi кормушку вiдкривав начальник групи й лагiдно питав: - Ну, як справи, як ви почуваєтесь? - i посмiхався самими очима. - Дякую, - вiдповiдав в'язень чемно й теж посмiхався привiтно. Минали днi, i "бром" не дiяв. Тодi з'явилися цигарки. Власне, їх видавали й ранiше весь час, щодня по десять штук- арештантська пайка. I були вони досить добрi. Цигарки для в'язня - то велика радiсть, то найдорожча рiч у свiтi. Але одного дня тi цигарки змiнили трохи свiй вигляд i смак. Назовнi нiби було все в порядку i треба було надзвичайної чуйностi й пильностi, щоб щось помiтити. Але арештант одразу помiтив, що щось не гаразд. З одного боку тi цигарки нiби були трохи пiдмоченi чимсь масним, а тодi просушенi. В'язень дивився на рудуватi пiдпливи й думав про печальнi очi лiкпома. "А може, то випадково, десь пiдмокли в скринях?" Припалив обережно одну, набрав у рот диму й випустив. Паскудно. Нехай полежать. Чекав на кращi. Другого дня цигарки дано такi самi, з рудуватими пiдпливами. Третього - теж. Тепер щодня стали давати припсованi цигарки. Десь, видно, зiпсувалася цiла фабрика. В'язень кришив цигарки дрiбно й викидав геть у парашу, а сам курив "бички", якi випадково знаходив у вбиральнi. Але вiн не тiльки кришив цигарки й викидав до парашi, а ще й просив щодня в чергового добавки цигарок i їх йому давано з радiстю, таких самих, з рудими пiдпливами. А лiкпом, не припиняючи своїх вiзит з чарочкою брому й бачачи в'язня в доброму здоров'ї, вже робила здивованi очi. Кiнчилося все тим, що старший слiдчий, викликавши його на допит, розкричався несамовито з невiдомої причини й назвав його "останньою сволоччю". На тлi цiєї Андрiєвої новели недавня вiзита лiкаря не потребувала нi для кого коментарiв з його отим: "Показанiя давалi?" Лиш Азiк спитав знiчев'я: - Так де ж це було? I хто був той хитрий в'язень? - Це було в румунськiй Сигуранцi, а в'язень - був такий... - А хiба там були лiкпоми? - Напевно, були! - ствердив Охрiменко авторитетно i засмiявся: - От мерзавцi! Фашистська сволота! I Азiк i всi iншi прекрасно знали, що не про Сигуранцу мова, але спробуй тут заперечити, що Сигуранца не "фашистська сволота". Всi в душi потiшалися з Азiка i на рахунок Сигуранци надавали смертоносних реплiк, не згадуючи й словом про недавню вiзиту лiкаря з його "показанiя давалi?", так, нiби його й не було в природi. Андрiй мав вiдпустку. Гримання засувiв i бiганина в коридорi його не обходили. Вiн лежав цiлiсiнькi днi й думав про свою справу. Як довго ще ця його епопея триватиме? I що там роблять брати?.. I що там могла втнути Катерина?.. А може ж, то не Катерина? Та тiльки ж... Раптом пригадував деякi подробицi, на якi натякав слiдчий, а потiм Сафигiн. Лише хтось вхожий до їхньої родини мiг знати про тi подробицi - це мiг бути тiльки хтось свiй! Тiльки свiй! I от... Пiсля того як йому поставили вимогу завербувати братiв до фабрикованої вiйськової органiзацiї, пiдозрiння до них вiдпадає. То тодi, значить... Ах, як це боляче!.. Невже вона могла втнути щось? Вона могла зробити це з глупоти, з наївностi. Вона жiнка... Вона могла стати жертвою провокацiї або шантажу Сафигiна тощо. Адже ж вона секретар райвiддiлу НКВД. На душi паскудно... Але що ж, буває... Думав журливо й зiтхав, - вона жiнка. Хотiв викреслювати її геть з пам'ятi, але не мiг. Викреслював живосилом i - не мiг. Бо вiрив i не вiрив. Гарячкове думав, передумував - вiрив i не вiрив... Може, вона має до нього якийсь жаль? Може, помилилася в нападi вiрностi органам, в яких працює, i тепер уже немає вороття? Перестаралась, служачи вiрою й правдою "урядовi й партiї". Може... Все буває... Та тiльки ж от не вмiщається в серцi, щоб щось могла втнути його Катерина... Вiд думок ломило скронi. Потiм вир думок погасав i приходила тиха журба. Добре. Нехай. Вiн уже за всiх покутуватиме. Вiн упреться i стоятиме до загину. А вони - нехай будуть щасливi... Андрiй вже не мечеться серцем, а лежить у забуттi. Хтось нiжно грає журну сонату Бетховена, огортає жалем i мрiєю змучене серце. "Ах, хто ж то так прекрасно грає?!" Нiхто не грає. Андрiй розплющує очi й дивиться по камерi. В стiнi гудуть вентилятори. Зарудний розповiдає тихим голосом про Петропавлiвську фортецю, в якiй вiн сидiв, i всi його оповiдання слухають, як фантастичну казку. Оповiдання про легендарну, овiяну жаскою славою, найстрашнiшу в колишнiй царськiй iмперiї Петропавлiвську фортецю. I видається те оповiдання в'язням тюрми країни соцiалiзму - найкращої в свiтi країни, що повстала на руїнах найреакцiйнiшої iмперiї - неправдоподiбним... А Зарудний розповiдає... Вони сидiли в казематi, справжнi полiтичнi в'язнi, посадженi Сатрапами Миколи Романова за спротив системi. Камери їхнi не закривалися, й вони ходили один до одного в гостi, грали в шахи й преферанс, дискутували, писали книги, читали книги, дiстаючи їх легальне з волi. Вони мали й бiблiотеки. Вони не їли тюремних харчiв, якщо не хотiли, а дiставали харчi з волi... Обiд, приносив на замовлення наглядач з ресторану. Обiд. Чудесний Людський обiд. Вони мали побачення. Вони писали листи... Вони кричали на тюремну адмiнiстрацiю й лякали її голодiвками... їх тюремники боялися... А головне - обiд! Обiд можна було не їсти тюремний... - А який був обiд?! - Який був обiд?.. Краснояружський облизується. Всi просять описати обiд. Зарудний описує обiд... Шнiцелi... Голубцi або пельменi... Солодке... Нi, це неможливо! I це неправдоподiбно! Цього нiколи не було. - Не може бути! - каже Краснояружський, не втримавшись. - Не може бути, бо якби були такi тюрми, то всi б з волi пiшли жити до тюрми. Пiшли б з ентузiазмом! Всi б пiшли. I я б перший пiшов! На все життя. Й писав би хвалебнi оди тим, хто такi тюрми для нас здобував би. Бо це ж соцiалiзм! Ви брешете, товаришу доценте! Скажiть, що ви брешете. Занудний схиляє голову й каже, зiтхнувши тихо: - Так, друзi мої... я брешу. Хай це буде казка... Це казка, друзi мої... I марево зникає. Марево золотого Ельдорадо, iм'я якому Петропавлiвська фортеця, зникає, а натомiсть виступає дiйснiсть з хмарами роздушених блощиць по стiнах, iз сопухом, iз звалищем пiтних тiл, з нервовим тремтiнням вiд найменшого шереху за дверима, з проклятим вовчком, з розчавленим фiзично Андрiєм, з пекельним голодом, з вовчими вогниками в очах... В камерi весь час рух. Менший вдень, бiльший вечорами й ночами. Когось беруть, когось приводять. Приходько й Литвинов, попiдписувавши "двохсотку", пiшли на трибунал. Тiльки тепер виявилося, що вони по одному дiлу. Перед тим як iти на трибунал, їх гарненько поголили, звелiли причепуритись, а ще - перед тим як йти на трибунал, їх викликав слiдчий, був дуже чемний, напував їх молоком i частував цигарками, та все попереджав, щоб вони ж трималися так, як i на допитах, i все пiдтвердили, щоб не пiдвели. I їм це буде зараховано. Їм буде легка кара, як людям, що довели свою лояльнiсть, щиросердно розкаявшись та признавши всi свої провини, - цебто за те, що зразу й так легко "розкололись". Найбiльше що їм буде, запевняли радiсно Приходько й Литвинов, йдучи на трибунал, - їм дадуть по п'ять рокiв. Так запевнив слiдчий чесним словом. Теорiя Литвинова трiумфувала. Теорiя про те, що лiпше дiстати п'ять рокiв i вижити, анiж бути роздавленим i загинути. Виходячи й прощаючись, Литвинов гаряче тиснув усiм руки, а особливо Давидовi, й зi сльозами на очах шепотiв: - Ах, послухайте мене, юначе! Ви молодий, i менi вас шкода. Послухайте мене... Вони пiшли. Пiшли на трибунал, окриленi чесним словом слiдчого. Всi були певнi, що вони чистi, як кришталь, i бажали їм щастя. I бажали їм витривалостi, перенести тi п'ять рокiв, уготованих їм невiдомо за що, i вернутися назад до своїх рiдних, до людей взагалi зi своїм таким щирим i добрим серцем. .Нiхто вже їм не клав на карб, що вони так ганебно "розкололися". А надвечiр... А надвечiр повернувся iнженер Ляшенко й принiс iз "брехалiвки" вiстку, що П р и х о д ь к а, й Л и т в и н о в а, й ц i л у г р у п у - в с ю ї х н ю "о р г а н i з а ц i ю" п р и р е ч е н о д о р о з с т р i л у та що Литвинов умер вiд розриву серця на мiсцi. Це було приголомшуюче... Отак от їх i не стало... Камера сорок дев'ята лишилася прекрасного оповiдача всесвiтньої лiтератури й першорядного лiкаря. Всi були безмежно пригнобленi й не дивились одне на одного - теорiя професора Литвинова трагiчно скрахувала. I всi, хто мав надiю, як i тi нещаснi, зiв'яли, немов спаралiзованi. Давид сидiв коло Андрiя й тихо гладив його руку. Нiхто не проронив нi слова, почувши трагiчну вiстку, лише Азiк, сполотнiвши, промовив: - Цього не може бути... А Давид видушив з горла якось по-дитячому, з трагiчним протестом: - Ах, професоре, професоре!.. - i сидiв коло Андрiя, й тихо гладив його руку. Горнувся до нього всiєю душею. Теорiя Литвинова й Азiкова карта була бита, а Андрiй дiстав ще раз пiдтвердження, що поза тiєю лiнiєю, яку вiн обрав i на яку поставив Давида, немає рятунку. Вiн потис мовчки Давидову руку, немов хотiв повторити вже сказане колись: "Лiпше умерти раз, умерти гордо, з незламаною душею, анiж повзати на колiнах i вмерти двiчi - морально й фiзично. Але в першiм варiантi ще є шанс взагалi не вмерти". - Давиде! Ви ще маєте шанс... - прошепотiв Андрiй. I хоч вiн не скiнчив думки, але Давид його зрозумiв i сприйняв його слова, як i потиск руки, всiєю своєю фанатичною юнацькою душею, вiдповiвши на потиск гарячим потиском. Вiн прийняв Андрiєву фiлософiю безповоротно. Якщо вiн перед тим почав був вагатися вiд тортур та вiд постiйних умовлянь Литвинова, то тепер те все одвiялось, як пружина вiд сильного подуву вiтру. I так само одвiялися всi найменшi сумнiви та невiльнi шукання компромiсiв у Андрiєвiй душi. У них немає вибору. В кожного, хто хоче зберегти свою душу й тим перемогти, немає вибору. I не може бути нiяких компромiсiв. Ребро погано заживало, в грудях грали пищики, сила прибувала мляво, а Андрiй вже готувався душею до нового туру ходiння по модерному пеклу. Але його ще не кликали, хоч кожної хвилi, без сумнiву, могли покликати. В очiкуваннi нового виклику Андрiй перебирав усi варiанти спротиву, готуючись до всiх можливих метод морального наступу на нього, до всiх можливих "матерiалiв", зiбраних проти нього, до всiх можливих доносiв та свiдчень. Не все ж триватиме биття, прийде час, коли його торпедуватимуть рiзними "речовими доказами", "свiдченнями однодумцiв", навiть очними ставками. Вiн уже знав про iснування спецiальних штатних т. зв. "очкарiв", тобто пiдставних свiдкiв, якi виступають проти упертих i затятих "ворогiв народу", даючи такi свiдчення, якi потрiбнi за планом слiдчих, щоб таким чином довести провину в'язня, а воднораз довести й уперту його "злiсну" боротьбу проти органiв пролетарського правосуддя" та "революцiйної охорони", за що належиться подвiйна кара. Але про нього, мабуть, забули. Не кликали. I те сказати - в цiм комбiнатi проходить безкiнечний потiк людей, веремiя, хаос, так що його могли й забути. Та його не забули. В дверях з'явилося четверо оперативникiв з брезентом. Нiхто не говорив "на Ч", лише один сказав: "Де? тут, которий хворий?.. До лiкаря!" - i всi посмiхнулись. . Звикши, очевидно, що в таких випадках не обходиться без баталiї, всi четверо зайшли до камери й приступили до Андрiя. Андрiй ще не встиг зорiєнтуватися, як його взяли за руки й за ноги й потягли в коридор. Та вiн i не опирався. В коридорi його поклали на брезент i понесли, як в лантуху, скалозублячи мiж собою. Лежати було страшенно незручно, брезент черкав об пiдлогу, крiм того, вiд перегибу його шарпнув страшенний бiль, i Андрiй, не витримавши, закричав: - Стiйте, чортовi сини! Я сам пiду. - Нiчого, - промовив котрийсь безобидно й дiловито, - лежи, який приткий! Ще находишся, дурню! Але Андрiй все повторював свою вимогу, лаючи своїх носiїв на чiм свiт. Та те не допомагало. - Нам приказано тебе принести, - промовив той самий голос, - значить, ми должнi принести, лежи й не дригайся! Але, знiсши на п'ятий поверх, вони все-таки його пустили i вiн пiшов по коридору власними ногами, а оперативники йшли за ним з брезентом i спостерiгали з чисто спортивним iнтересом - впаде чи не впаде? Не впав. Власними ногами зайшов у дверi, на якi йому показано, i опустився за ними на стiлець, не чекаючи запрошення, - тут вiн закашлявся, i, боячись, щоб з горла не пiшла кров, задер лице вгору й закривсь руками. Голова йшла обертом! Хтось пiдiйшов, взяв за волосся й поклав його голову на бильце стiльця, а тодi пiднiс шклянку до уст. Андрiй звiв голову -перед ним стояв кремезний чолов'яга в унiформi, в руках тримав шклянку, обмазану з одного краю кров'ю. - Кiнчаєшся? - промовив чолов'яга, посмiхнувшись. - Пий. Андрiй машинально взяв шклянку, й надпив з неї, й, вертаючи шклянку, побачив за спиною кремезного чолов'яги свого слiдчого Сергєєва. - Ну-с, - сказав чолов'яга, - так як же дiла, товаришу Чумак, га? Я бачу, що ти хочеш вiд нас здезертирувати до Адама. Хiба тобi так тут погано? - Добре, - сказав Андрiй байдуже, так само машинально, як перед тим пив воду. Вiн дивився на Сергєєва й чекав початку нової чи, вiрнiше, продовження старої комедiї. Чолов'яга пiшов зi шклянкою до столу, а на його мiсцi стояв Сергєєв. Вiн стояв i мовчки дивився в Андрiєве обличчя з неозначеним виразом - не то iронiчно, не то сумно. Стояв, заклавши руки за спину, й ворушив бровами. - Ну от, - промовив Сергєєв нарештi, - не хотiв зi мною жити мирно - маєш тепер iншого слiдчого. Прошу любить i жалувать. - I посмiхнувся iронiчно. - Аж тепер ти оцiниш, кого ти втратив у моїй особi. Ти глянь, брат, якого тобi чорта дали замiсть мене! - Засмiявся. Постояв ще якусь мить, спостерiгаючи, яке вражiння справили його слова на Андрiя, й вiдiйшов до вiкна. Вражiння його слова не справили нiякого. Сергєєв вiдiйшов з-перед очей до вiкна, i тодi Андрiй побачив, що це не та кiмната, де вiн бував ранiше, а iнша. А перевiвши погляд до столу, побачив, що за ним сидить людина дiйсно вiдмiнного вигляду. Не подiбна, правда, до чорта, але могутньої будови, широкогруда й широкоплеча, з кулачищами, мов глечики, з вольовим, твердим обличчям, з крилатими чорними бровами. Людина сидiла й дивилася мовчки на Андрiя. Дивилася пильно енергiйними карими очима, не моргаючи. В тiм поглядi Андрiй вiдчув колосальну вольову силу, й по ньому перебiгла неприємна хвилька - не острах, а така собi неприємна хвилька, щось подiбне до безнадiї, смутку чи нудьги. А чолов'яга дивився й мовчав. I Сергєєв мовчав, дивився собi у вiкно. Вiдчинилися дверi, й увiйшла Нечаєва. Та сама легендарна Нечаєва. Вона сьогоднi була якась печальна, надзвичайно блiда, з особливо виразними синцями пiд очима, розсiяна. Так, нiби мала на душi якесь тяжке горе, що заступило їй увесь свiт. Дiйшовши до столу, Нечаєва обернулася й наставилася очима на Андрiя. Вона довго дивилася на нього втомлено. Помалу втому заступила цiкавiсть: - Хто це? - нерiшуче спитала вона в чолов'яги за столом - Чумак же знаменитий, - вiдповiв за нього Сергєєв. - Чумак?!- здивувалась Нечаєва. Придивилась, мружачи очi, нiби короткозора. - А-а, дiйсно... Гм... Пiдiйшла до Андрiя, постояла, подивилась ще, нiчого не сказала, вернулася до столу, взяла цигарку, постукала мундштуком об нiготь розсiяно й закурила. Довго захлиналася димом. Нарештi знизала плечем i пiшла собi. "Нудьгує руда фурiя". - От, бачиш, - обернувся Сергєєв, - тебе вже добрi люди не впiзнають, а ти ще опираєшся. Ех ти... Андрiй думав про Нечаєву, й йому здавалося, що тi "люди" вже самi себе не впiзнають. На те скидається. Пiсля сказаної фрази Сергєєв пiшов геть теж. А проходячи повз Андрiя, зробив щось на зразок реверансу, показуючи рукою до столу: - Прошу любить i жалувать. - Та-ак...- сказав чолов'яга нарештi, витримавши довгу павзу пiсля того, як Сергєєв зник. - Ну, давай, брат, знайомитись. Мене звуть Донець. Гарне прiзвище?. Козацьке, брат. Ти от iнженер, а нiчорта не знаєш; от, примiром, не знаєш, що всi прiзвища на "ко" - то все шантрапа i смерди, смердячого походження, а котрi не на "ко" - як, от моє, то це все козацького славного роду. Хоча ти теж - Чумак, ну, от i добре, значить, ми обидва козацького роду. Бачиш, нам i бог велiв дружити, жити в мирi й згодi. Чи не так? Слiдчий говорив доброю й iнтелiгентною українською мовою, лише пiдкреслено грубо. Андрiй мовчав. Вiн дивився на свого нового слiдчого з козацьким прiзвищем, слухав його прекрасну українську мову й думав, що цей Донець таки, мабуть, справдi козацького, та ще й доброго роду. Расовий. Щось у ньому було вiд якогось рєпiнського персонажа з картини "Запорожцi пишуть листа..." Може, брови, густi, смолянi, як воронове крило. В когось саме на тiй картинi такi брови є. А може, кулак, грубезний i жилавий, i манера класти його на стiл. В когось там такий самий кулак є. Вiн мав приємний голос, а iнтонацiя його мови милувала вухо. - Андрiй спiймав себе на цьому. "Е, брат, в тебе безнадiйно нацiоналiстична душа, й годi її переробити!" Мимоволi, мабуть, через ту мову, через ту iнтонацiю, з якої дихала степова сила його землi, вiн просякався довiрою до цiєї людини. А Донець, нiби вiдчувши вражiння, яке справляв, говорив ще проникливiше, ще виразнiше, граючи найтоншими нюансами своєї вимови, нiби й сам своєю мовою милувався. Бавився. I милував Андрiєве вухо полтавським акцентом, з йорго божественним "ль". Вiн говорив про те, що вони ж обидва робiтничого походження i мусять мати спiльну мову й спiльнi iнтереси, що вiн - Андрiй - даремно дає себе роздушити замiсть того, щоб знайти форму порозумiння, адже ж ту форму знайти можна: що вони швидко закiнчать цю прикру справу на Андрiєву користь, треба лиш викласти всi карти на стiл щиро й знайти пристiйний вихiд з дурної ситуацiї, яку сам вiн - Андрiй - через свою упертiсть ускладнив i т. д. I все навертав до однiєї точки - до взаємної довiри, до дружнiх стосункiв. Питання Андрiєвої справи, обвинувачення тощо, як i питання його братiв, слiдчий не торкався, лише ходив навколо. Натомiсть налягав на питання другоряднi - питання їхнiх стосункiв. Андрiй слухав i мовчав. Вiн вчувався в душу цiєї людини й намагався її розгадати, перш нiж щось говорити. А слiдчий намагався прозирнути його наскрiзь своїми блискучими, енергiйними очима. Повторивши кiлька разiв запитання, чи згоден вiн жити в дружбi, i не добившись вiдповiдi, Донець замовк. Зайшла павза. Нахмурившись, слiдчий якось посiрiв, примружився i, витримуючи довжелезну павзу, закурив. А потiм зiтхнув, стримуючи себе, посмiхнувся iронiчно й заговорив по-росiйськи. I вже далi говорив тiльки по-росiйськи, так, нiби вiн української мови й не знав взагалi Володiв вiн росiйською мовою так само досконало. Андрiй вслухався здивовано й не мiг вловити навiть натяку на те, що ця людина недавно так гарно говорила по-українськи, та ще з таким полтавським "ль", i що ця людина "козацького роду". Говорила вона, мов расовий москвич. Жодного натяку на якийсь акцент. Власне, з цiєї мови, енергiйної й карбованої, з мови загарбникiв i володарiв його землi, вiдчув, що перед ним сидить непересiчний, глибоко певний себе робiтник "органiв революцiйної законностi". I вже з iнтонацiї вiдчувалося, що ця людина говорить вiд iменi диявольської системи, вважаючи себе вiрним i авторитетним її стовпом. Вiн говорив знов про те саме, але вже з iншим вiдтiнком, надаючи словам iншого звучання. Чемного на зовнi, але категоричного й погрозливого своєю суттю. I говорив уже не на "ти", а на "ви", надаючи тим своїй мовi сухого, пiдкреслено офiцiйного тону. - От. I що ж ви менi нарештi на це скажете? - закiнчив Донець. Андрiй мовчав. Довго. Нарештi Андрiй зiтхнув i меланхолiйно, задумливо промовив: - Дозвольте слово мовити. - Говори. Андрiй подумав про Сергєєва i чомусь так, як це вже було раз, не в силi перемогти бажання поглумитися, промовив меланхолiйно-меланхолiйно, з павзами: - Дозвольте... блощицю.. вбити... - Га?! Де? - Ось, виповзла з черевика... Слiдчий спалахнув. Нахмурився. Зрозумiв, що Андрiй з нього глузує. Закусив губу. - Гм, - скривився в саркастичну посмiшку Донець. - Я бачу, найшла коса на камiнь. Ну що ж, - зiтхнув, - тим гiрше для тебе. -I враз рубнув долонею по столу: - Я тобi не Сергєєв! Ти це затям. - I нагнувшись вперед, запалахкотiв очима. -Я не Сергєєв! I вже з-пiд моєї руки ти не вийдеш живий, чуєш? - Вiн стиснув величезний свiй кулак i поклав його аж на край столу. - Вибирай - або-або; "Не митьєм, так катаньєм". Не схочеш по-доброму, так поповзеш рачки. Пойняв? Гм... Що ти собi думаєш? I засмiявся злобно, презирливо: - Революцiонера з себе корчиш... Наївний, смiшний i жалюгiдний романтик. Ти смiшний романтик. А я реалiст. Чув? Блощицю ти можеш роздушити, але пам'ятай, що твоя доля в моїх руках i та твоя доля - то доля отiєї самої блощицi. Чув? - Чув. (Меланхолiйно). - Ич ти! Глузуєш? Добре. Так от слухай, що я тобi скажу. Ти зараз пiдеш до камери, бо з таким героєм, як ти є от зараз, мало потiхи мати справу, вичухуйся. А потiм ми матимемо "разговор". А тим часом ти все добре обмiркуй i прикинь. Ти так легко не вискочиш вiд мене не те що на волю, а навiть в смерть. Я тебе розмотаю, як повiсмо ниток, якщо ти не здасишся. "Коли ворог не здається, його знищують", затям! Подумай! приготуйся до "або-або". Цебто, або ти здасишся i ми справу полагодимо по-хорошому, подружньому. Або - я тобi докажу, що я козацького роду. Андрiй дiйсно посмiхнувся. - Чого посмiхаєшся? - Але ж ми умовилися, що я теж козацького роду. - Що ти цим хочеш сказати? - Нiчого, - промовив Андрiй меланхолiйно. - Лише те, що менi б теж випадало довести, що я козацького роду. Таким чином, з вашого "або-або" виходить зачароване коло. --Добре. Тодi не буде нiякого "або-або", а лише буде одно - ти здасишся. I я тобi за це ручусь. Андрiй помовчав. Зiтхнув. - Чого зiтхаєш? - Ви мене роздавите, вiрю, але... Це буде Пiррова перемога, кажучи глибше. - Як то? Андрiй мовчав. - Як це розумiти "глибше"? - доскiпувався слiдчий. - Та так, - зiтхнув Андрiй, ухиляючись. - Мабуть, з того нiчого не вийде... - Гм... Пропащий ти чоловiк. Добре. Подивимось. В кожнiм разi запам'ятай,- в м о ї й практицi ще не було випадку, щоб хтось взяв гору, бодай приблизно. Я от, для прикладу, поставлю тобi альтернативу - визнати, що ти рiдний брат Миколи Романова, i ти визнаєш, не зважаючи на абсурднiсть такого закиду. Визнаєш i власноручно пiдпишеш. "Це вже було". Андрiй скривився: - Уявiть собi - я вже це чув i... це банально... Плагiат... - Нiчого, що чув. Почуй ще раз. Вiд мене. Отож - ти визнаєш, що ти брат Миколи Романова. - Аж так? - Аж так. I це буде стверджувати, що один з нас козацького роду? - Так. В кожнiм разi це буде стверджувати, що тут я диктую, а не ти. - Гм... - Що? - Починаймо. - Ти божевiльний! - закричав раптом Донець, зiрвавшись з презирливого тону. - Ти манiяк!.. Нi, це ти такий тому, що тобi до всього вже байдуже, що тобою володiє вiдчай безнадiї й гнила прострацiя. Але... Але... Тут Донець похопився, прибрав себе до рук i вже посмiхався презирливо: - Ти напiвтруп! Ти спершу прийди до пам'ятi й вернися до людського стану. Оживи. Щоб мав що втрачати. А тодi будемо говорити. Слiдчий натис на гудзик сигнального дзвiнка й до кiмнати вскочив оперативник. Слiдчий написав записку й подав оперативниковi - "Одведiть в сорок дев'яту". - Я тебе спроваджую назад до камери i кожної хвилини можу викликати знову. Ти про це пам'ятай i приготуйся до останнього туру твого божевiльного гонору. Думай над цим денно i нощно. Бувай. - Давай пiшли, - буркнув оперативник понуро. В дверях Андрiй обернувся, вiдчувши пильний погляд слiдчого на собi. Донець стояв за столом, i пильно дивився примруженими очима услiд, i посмiхався. - Бувай! - буркнув вiн не в тон посмiшцi i ту посмiшку змазав. - Бувай, - вiдповiв Андрiй, але химерного вражiння вiд посмiшки Донцевої змазати не мiг. Так скiнчилася перша зустрiч з новим слiдчим. Щось в тому Донцевi було для Андрiя загадкове. Всi його крики й страхання, його не переконували. Гоштаплер? Нi. Трiпач? Нi. Кат? Рафiнований кат?. Можливо. Але, мабуть, нi. Найдивнiшою була його посмiшка. А ще цiкавим було, що вiн нi звуком не обмовився про братiв, анi про Катерину, анi взагалi про справу. Анi не почав вести справу одразу, користуючись з Андрiєвої прострацiї. Скидається на те, що це слiдчий окремої школи. Може, хитрий з бiса i методист. А який по-чортячому певний себе. Вiн хоче вирiвняти сили, не маючи морального задоволення додавлювати вже роздавлену жертву. "Вичухуйся". I цiкавiсть i неприємний холодок огортає Андрiєву душу. Можливо, за тiєю посмiшкою нiчого не криється, крiм одного - вiн хоче не просто задавити свою жертву, вiн хоче роздушити саме "я", розтягуючи муки до безкiнечностi, до остаточного заломлення. Це йому потрiбне. Оце, мабуть, i вся суть. При думцi, що його будуть за кожним разом вiдживляти фiзично, щоб давити й давити без кiнця, аж поки вiн не обернеться в тварину, на душi ставало тоскно, й знову приходила думка, а чи не кинутися-таки йому сторч головою десь в прольот межи сходами або отак рвонутися щосили й побiгти, божевiльно ревучи, та й розбити голову об стiну коридора, як то зробив хтось уже. А може, й не один так зробив. Коли на душi страшна безнадiя й тоскний вiдчай, коли серце тонюнько скiмлить у безвихiддi, то вiд такого вчинку стримує лише тонюсiнька волосинка, волосинка якоїсь розпачливої безнадiйної надiї. Парадокс, але виходить, що така безнадiйна надiя iснує. Вона iснує в людей, що ходять по сферах цього новiтнього пекла. Надто в людей упертих. . Андрiй не побiг з ревом вздовж коридора й не стрибнув униз сторч головою ламати костi... Вiн пiшов до камери сорок дев'ятої "вичухуватися". Навдивовижу мiцний Андрiїв органiзм, скрiплений фанатичною жадобою жити й могутньою волею до життя, справдi "вичухувався". Кашель i кровотеча припинилися. Ребро заживало. Нерви, завдяки щоденним вправам (а цi речi Андрiй робив ще з школярських рокiв) - завдяки обтиранням холодною водою, фiзичнiй гiмнастицi, зосередженню волi на якiйсь однiй думцi, незважаючи нi на що, та вправам на умiння абстрагуватися вiд усього, дисциплiнуючи свiй розум i волю, - мiцнiли, гартувалися. Часом, вшнипивши зiр в стiну, вкриту плямами роздушених блощиць, вiн годинами не вiдривався вiд тiєї стiни - органiзуючи тi плями в строгий орнамент силою уяви, органiзуючи тi плями й риски в цiлi мистецькi видива, в фантастичнi картини, що оживали й вiбрували життям, рухом, всiма барвами, iснуючими в природi. I нiякi подiї в камерi не в силi були його одiрвати вiд такого заняття. Вже спiвкамерники думали, чи не з'їжджає вiн з глузду. Але Андрiй не з'їжджав з глузду. В тiм же планi абстрагування вiд дiйсностi, заповнюючи прогалину пiсля втрати Приходька, вiн iнодi розповiдав щось iз свiтової лiтератури або з iсторiї авiацiї, - утiкаючи сам i допомагаючи людям утiкати вiд кошмару дiйсностi, рятуючи та скрiплюючи їх морально, в подяку за їхню таку товариську опiку над ним. Днi минали. Тяжко, поволi, з мукою, але минали, подiбнi один до одного, як паркетнi дощечки. Та кожен з них все-таки збагачував людей тяжким досвiдом. Так, наприклад, в числi iнших надбань Андрiй по-справжньому збагнув, яка то велика й могутня рiч в цiй iнституцiї - "вербовка". Якось їх повели "на оправку". Андрiй вже достатньо оклигав, щоб нести тi обов'язки, якi припадають на в'язня, i був уже в камерi старостою. Його на цей "пост" обрали товаришi одноголосне, просякнутi до нього повагою. Всi його слухали, вiн складав заяви черговим за всiх, мав дiло з наглядачами, полагоджував камернi конфлiкти, словом - задавав тон. Iдучи на оправку, вiн все йшов попереду, як ватаг, а за ним черiдка голих камерадiв. А коли траплялося, що видавано неповноцiнну пайку в числi iнших, вiн пiдiймав про це питання перед коридорним, викликаючи його настирливо, i перемога завжди була на його боцi. Наглядачi його добре знали (мабуть, у всiй тюрмi знали через його славу затятого й одчайдушного) i мали повагу, а може, й боялись його. Отже, якось їх поведено "на оправку". В коридорi чергував особливо злобний i несимпатичний наглядач, вiн мучив в'язнiв тим, що обривав "оправку" на половинi, кваплячи всiх негайно виходити. Вiн, очевидно, дуже тiшився, коли люди не могли виконати природних потреб, i, виганяючи їх, глумився. Для в'язнiв вiн був карою божою, втiленням найбiльшої мерзоти. Так було й на цей раз. Ще не встигли люди розглядiтися, як вiдчинилися дверi й наглядач, розмахуючи величезною в'язкою ключiв, зарепетував: - Виходь!! - Але ж, гражданiн... - Виходь, сволота!! - i без дальших розмов почав викидати до коридору за руки тих, що с краю. - Галло! - сказав Андрiй спокiйно. - Ми маємо десять хвилин вiд самого "товариша наркома", i не заважайте нам. Але це тiльки бiльше роззлостило наглядача. Вiн закипiв, затупотiв: - Я тут тобi нарком! Я тобi ось як дам!.. Виходь всi! Тодi Андрiй спалахнув i крикнув перше, що видалося найпридатнiшим, щоб лякати живих i мертвих: -Завербувати його! - Завербувати!!! Завербувати!!! - закричали всi в один голос. . I сталося чудо - наглядач сполотнiв i аж рот роззявив, наче його стукнули по черепу обухом. Поворушивши беззвучно губами, вiн гримнув дверима i вже не вiдкривав їх не те що I5 хвилин, а цiлих пiвгодини. А вiдкривши пiсля того, як всi помилися й причепурилися, вже не кричав, а промовив тихо, хрипко, не своїм голосом: - Вже?.. Виходьте... Людину не можна було впiзнати. Безперечно, вiн задихався вiд злоби, але й безперечно, що вiн задихався вiд страху й був, як побитий пес. Очима намагався не дивитися нi на кого. А завербувати ж так просто - сказати, що ось такий ось наглядач передавав у камеру забороненi речi. I все. З цього iнциденту Андрiй зробив належний для себе висновок на майбутнє. Виявляється, що це магiчне слово мало шалений вплив не тiльки на арештантiв. Власне, мало вплив не слово, а перспектива потрапити з ролi начальника до ролi в'язня через оту знамениту "вербовку". Пiсля цього наглядач був, як то кажуть, мов шовковий, а Андрiй роздумував над тим, що цей засiб варто покласти в свiй арсенал оборони i то не супроти наглядачiв, а вище. Очевидно, що не на кожного аргата це слово може мати такий вплив, але то треба полювати на випадок. Другим випадком, що укрiпив Андрiя в вiрi в силу "вербовки", був такий: Iнший наглядач, що теж славився своєю брутальнiстю, якось зробив помилку. Повiвши камеру вранцi "на оправку", закрив, проти звичаю, дверi їхньої порожньої камери на засув, чого нiколи не робилося, лишалися дверi завжди навстiж для орiєнтацiї. Був чимось надзвичайно заклопотаний чи збентежений, а вiд того розсiяний. Повертаючись з оправки й iдучи попереду черiдки людей, наглядач минув дверi їхньої камери. Хтось було заїкнувся, що не туди, але Андрiй, який iшов слiдом за наглядачем, дав знак мовчати. Минувши камеру, наглядач вiдкрив дверi до наступної й впустив їх туди. В камерi було кiлька людей, хтось з них витрiщився здивовано, але Андрiй дав знак i цим мовчати, й вони вмарширували в чужу камеру, як додому. Розсiяний наглядач забув, скiлькох вiн брав "на оправку", звикши iнодi водити людей партiями з тих камер, де їх занадто багато. Вiн гримнув засувами й пiшов вiдчиняти дальшу камеру, а арештанти на взаємну шалену радiсть почали знайомитися, швидко розпитувати один одного про спiльних знайомих, про справи, про новини, про всi арештантськi дiла. "Господарi", взнавши, в чому рiч, почали смiятися, навiть не шкодуючи, що втратили "оправку" (саме була їхня черга, а замiсть того наглядач привiв гостей). Помилився собi на безголов'я. Гостi й господарi квапилися наговоритися й накуритися гуртом, на знак такого знаменитого знайомства. Наглядач ось-ось мав похопитися й їхнє побачення скiнчиться. Але на диво минали хвилини, а наглядач не приходив. Почав навiть брати сумнiв, чи справдi помилився вiн, а може, вiн це спецiально перевiв їх сюди, з наказу начальника? Все може бути. Вже в коридорi загрюкали кормушки - почали роздавати хлiб i чай. Андрiй згадав, що вони можуть залишитися без хлiба, i постукав у дверi. Тихо, потiм дужче. Потiм з усiєї сили. Нарештi наглядач вiдкрив кормушку й визвiрився. - Чого гримаєш?! Андрiй подивився на нього примруженими очима й спитав тихо: - Чи ти часом не знаєш, чоловiче, що таке "вербовка"? Наглядач спалахнув: - Що за розговори! Ич ти! - Та то я так... А тим часом скажи, чи оце ми тут довго будемо, може б, ми забрали вже й одежу сюди? - Як це одежу? Сиди й не пащикуй! Скалозубиш, лишнi зуби маєш?! - Та вродi. А все ж таки, може б, ти вже одвiв нас назад до нашої камери, бо пропаде хлiб, як нас там нема. В очах наглядача майнув страшний здогад. Вiн швидко закрив кормушку й подався. По хвилi вернувся й вiдчинив не кормушку, а дверi. Був вiн блiдий, з перекошеним вiд страху обличчям: - Хто з сорок дев'ятої - виходьте... швидко... Вiн не наказував, вiн просив, поглядаючи по коридору - чи немає начальства. Знав, що за таку помилку, якщо хтось донесе начальству, його чекає страшна кара. Сама думка про це "розколювала" цю нещасну людину. Гостi попрощалися й черiдкою вийшли. Впустивши їх у камеру, наглядач закрив дверi, а тодi вiдкрив кормушку й залебедiв у неї: - Чи ви хлiб одержали?.. А чай?.. Зараз буде хлiб i чай... Е... той, чи маєте якiсь заяви?.. - Диви, як з варвара вилупилася людина! - промовив Андрiй, посмiхнувшись до товаришiв, а тодi пiдiйшов до кормущки й заговорив з наглядачем вже, як з добрим приятелем, лагiдно, лише посмiхаючись про себе: - Не бiйся, браток. Буває. Ти тих хлопцiв пусти "на оправку", вони не виннi. - Так, так... - Ну, а хлiб i чай ми ще не одержували. Хлiб i чай було видано негайно. Пiсля хлiба i чаю наглядач вiдчинив знову кормушку. Його щось мучило й вiн не мав спокою. Аж жалко було на нього дивитися. Вiн щось хотiв сказати, але не мiг, замiсть того спитав дивлячись винуватим поглядом: - Може, ви курити не маєте? - Не маємо. Через кiлька хвилин наглядач принiс i просунув у камеру пачку махорки. Приймаючи її, Андрiй помiтив, як у бiдолахи тремтiли руки, й вiн лагiдно спитав: - Ну, а все ж таки, чи ти знаєш, що таке "вербовка"? - Знаю... - прошепотiв наглядач, i здавалося, що по щоках його перебiгла хвиля морозу, на очах же виступили сльози. - Ну, нiчого, - пожалiв його Андрiй,- не бiйся, ми добрi хлопцi. Таким чином Андрiй ще раз переконався, яка страшна сила закладена в тiй проклятiй "вербовцi", що вiд однiєї думки про неї людина з хама стає янголом. Наглядач старався чим мiг догодити 49-й камерi - i чемною усмiшкою, i зайвою пайкою хлiба, й зайвим лiтром чаю, й довшою "оправкою". Словом, 49 камера користалася з деяких благ, обернувши отак наглядача в "християнську вiру". Краснояружський уже почав розробляти план, як би їм обернути в "християнську вiру" всiх наглядачiв i всю адмiнiстрацiю, маючи наочний приклад користi вiд такого обернення. Але "обернений" наглядач одного дня щез з коридора... Скоро стало вiдомо, що вiн перевiвся в iнший коридор i є лютим цербером. Таким чином Андрiй дiстав ще одно, на цей раз зовсiм iнше й несподiване пiдтвердження, що "вербовка" не тiльки здiбна обертати хама в янгола, а й навпаки - обертати янгола, в хама. Та ж таки сама "вербовка". Бо ж симпатичний наглядач перевiвся в iнший коридор i там знову став цербером тiльки тому, що боявся тут влипнути в халепу за зв'язок з арештантами, за чемне до них ставлення та давання махорки, й сiсти разом з ними, - цебто "завербуватися". Краснояружський радив наказати цербера в той спосiб, що донести начальству про недавнiй випадок. I з мотивiв етичних i з мотивiв доцiльностi. Але Андрiй запротестував. Суть бо не в цiм церберi, адже вiн мiг бути такою гарною людиною. Суть в iншому, i те "iнше" є причиною, що кого б не призначили на мiсце того цербера, вiн все буде таким самим хамом. Там не може бути чемних i гарних людей, де неподiльно панує жах i проклята "вербовка". На додаток до всiх бiд i нещасть, до камери 49-ї вкинулася ще одна халепа. Як не пильнували в'язнi за гiгiєною, як не дбали вони за свою шкiру, миючись по тричi на день, все-таки їх напали якiсь паскуднi чиряки. То й не чиряки були, то якiсь химернi болячки. Вони почали з'являтися на кожному в'язневi по одному, по два, по три, по чотири, нагадуюч