тямi i не то застогнав, не то заплакав без слiз в нервовiй пропасницi, в трагiчному розпачi: - Я будував Днiпрельстан... Я збудував Держпром... Я будував станцiї, мости, будiвлi... Я спроектував тисячу споруд... Але розподiлити цю прокляту пiдлогу... Це над мої сили!.. Товаришi! Нате крейду й виберiть собi iншого старосту... Я... Я не можу... Нема такого iнженера! Нема такого старости... - Є, - сказав якийсь низенький товстюх скептично, солодкаво й взяв крейду й мотузочку. I заходився мiряти. Але вiн був доктор. Доктор Петров. I з його мiряння нiчого не вийшло. Бо ж що може зробити доктор там, де не може нiчого вдiяти iнженер всесоюзної слави? Всi попросили iнженера прийняти знову на себе функцiю старости, обiцяючи йому вже послух. Нарештi пiдлога була розподiлена, довгi й короткi попарованi й всi вклалися спати. На спину лягти не можна було, й тому поступив наказ вiд старости лягати боком, вкладатися "валетом в замок". - Перший ряд лягає в один бiк, на лiву руку, ноги пiдкорчити! Другий ряд лягає лицем в другий бiк, теж на лiву руку, закласти ноги за ноги й пiдкорчити! Так. Третiй ряд лягає головами до другого ряду, ноги пiдкорчити! Четвертий ряд лягає!.. Староста стояв посеред камери й командував, як генерал на парадi. Люди його слухали й покiрно лягали так, як було наказано. Так вляглися всi шiсть рядiв, замостивши пiдлогу тiлами, як паркетом, добре припасованим, щiльно збитим. Не лишилося нi сантиметра вiльного мiсця. Ноги пiдкорчувати й закладати кут за кут треба було тому, що випростатися не було куди, бракувало мiсця вповздовж. - Нагадую, - закiнчив староста всю процедуру, - хто схоче повернутися вночi, як заболить боки, гукай мене. Нi в якому разi не повертатися самовiльно, не простягати нiг, не класти їх на лице сусiдам, не пхати в чужий рот пальцiв, не лягати на спину й не тикати кулаками в лице iншим. Але це попередження щодо "самовiльного" повертання було зайвим, бо хоч би хто й схотiв повернутися сам, то не змiг би. Вiн може повернутися лише разом з усiєю системою "валета в замок", на команду старости. Тобто, якщо хтось схоче повернутися, мусить збурити цiлу камеру. Ось це й є вершок планування! Iдеал, до якого безперечно стремить вся Сталiнова "соцiалiстична" система! Але за мурами ще цього iдеалу не досягли. Його досягли лише тут, в тюрмi, iнженери й конструктори, забракованi тiєю сталiнською системою на волi. Це було планове спання. Так, зрештою, можна органiзувати планове хотiння, плановий ентузiазм, планову любов до "батька народiв"... Ба! для цього, здається, їх сюди й посаджали - всiх цих iнженерiв, конструкторiв, мислителiв, митцiв, артистiв, авiаторiв, ветеранiв революцiї докторiв, професорiв, прокурорiв i простих смертних. Опiвночi Андрiй прокинувся вiд чийогось скiмлення й голосної команди старости: - На праву руку обернись! I вся маса людей, як поламаний корж, заворушилась, обертаючи з собою й Андрiя. Так повторювалося за нiч кiлька разiв. Крiм розподiлу пiдлоги, для старости камери було взагалi багато iншого клопоту. Це-бо була цiла держава, а вiн її президент. Вiн мав двох помiчникiв на обидвi половини, i це було камерне "правительство", старостат. Цей старостат був платний... - дiставав вiд камери додаткову пайку хлiба i додаткову пайку юшки, виторгувану камерою спецiально вiд тюремного "роздатчика". Староста управляв камерою, але тюремнiй адмiнiстрацiї був абсолютно не пiдлеглий, а тим бiльше нiякiй секретнiй частинi, бо його не тюремна адмiнiстрацiя призначала, а вибирала камера для себе, щоб не задушитись в хаосi. Вiн тримав порядокпризначав щодня чергових камери, по два на кожну половину, в обов'язки яких входило - мити пiдлогу вранцi, замiтати ввечерi, розносити хлiб по рядах, миски, тягати банячки з юшкою та "баландою", роздавати ту юшку та "баланду", носити дiжку (яку, до речi, тягли всi чотири чергових заразом, та ще й кликали когось з силанiв на допомогу), мити миски тощо. До речi, бути черговим - це було привiлеєм, бо за це черговi дiставали теж додаткову пайку хлiба, тому, згiдно з загальним рiшенням населення республiки ч. I2, чергувала лише окрема каста людей, самих найбiднiших, найбiльш голих i голодних. Це був своєрiдний камерний пролетарiат, всi тi в'язнi, що серед вбогих були найубогiшими. Камерна ж аристократiя (тi в'язнi, що були багатшi, бо мали грошi на конто i користалися тюремною "лавочкою", де могли все купити, та й мали речi, якi могли мiняти, або були занадто панського складу) з такої постанови була задоволена, бо праця чергового - то, зрештою, тяжка, каторжна праця. Середняки були менше задоволенi i в мiру виголоджування переходили до числа тих, що мусили чергувати. Середняки, як вiдомо, промiжний клас, що поповнює й гору, й низи. Але iнодi, коли бракувало охочих чергувати з "пролетарiату" й нiкому було виконувати цю тяжку функцiю, тодi староста призначав чергових примусово, починаючи з "панiв". "Пани" вiдкуплялися пайками хлiба та цигарками. Пролетарiатовi це сподобалось, i вони почали застосовувати страйки зумисне, щоб добитися ухвали про обов'язкове для всiх чергування, - i здобули на цьому величезний капiтал - можливiсть брати високу цiну з "панiв" за експлуатацiю себе. Тiєю цiною були пайки хлiба, цукру, цигарки, лахмiття, рiзнi блага з передач тощо. Крiм призначення чергових та контролю за їхньою працею, староста приймав хлiб i iншi харчi вiд роздатчика, розбирав камернi конфлiкти (хоч для того ще був окремий камерний трибунал), вiв "культурно-освiтню роботу"тобто, згiдно з рiшенням всього населення республiки, добирав лекторiв, оповiдачiв та доповiдачiв з-посеред найкращих фахiвцiв, якi були в камерi, для того щоб вони камеру розважали та просвiщали. Розбивав камерне населення на партiї, коли треба було йти "на оправку" або на прогулянку. I, нарештi, влаштовував новоприбулих. На тому компетенцiї старости кiнчилися. Вiн не втручався нi в справи "тишини", нi в справу "галасу" i взагалi "заборонених речей", спiвiв тощо. Це не його дiло. День в республiцi починався з вранiшнього "Маня, на повєрку становiсь!" За тим вiдбувалася процедура ходження до вмивальнi тощо, куди воджено в'язнiв партiями по 30 чоловiк,- ця процедура тяглася кiлька годин, поки переходила вся камера. Тим часом черговi мили пiдлогу, одержували разом iз старостою хлiб i цукор i роздавали. Хлiб видавано житнiй, часом глевкий, часом добрий, але завжди майже всi пайки з "приколками" -тобто з довiсками, приколотими до пайки заструганими паличками, нащипаними з дошки. Через тi "приколки" пайки виглядали досить химерно - були обтиканi паличками, яких - паличок- iнодi було по три й по чотири, бо "приколка" складалася з двох або й трьох частин, i треба було, щоб вона не загубилася. Такi пайки були подiбнi до їжака. Сама ця "приколка" увiйшла й у юридичну термiнологiю тюрми й концтаборiв i навiть вживалася на волi та в апаратi НКВД. Коли треба було сказати образно, що хтось дiстав якийсь термiн каторги чи тюрми з позбавленням додатково ще тих чи тих прав (права листуватися, права жити в певних мiстах пiсля вiдбуття тюрми чи таборiв тощо), тодi говорилося: "Дiстав десять (або 15 -20 - 25) рокiв з "приколкою". Без сумнiву, цей термiн, ця "приколка", мусив би увiйти в карно-процесуальний кодекс СССР. Процедура роздачi хлiба була iнша, анiж в камерi 49-й, бо й пайки тут були iншi. Справа в тiм, що серед звичайних пайок, вирiзаних з середини хлiбини, було чимало т. зв. "горбушок" - тобто пайок, вирiзаних вiд краю, через що вони мали найбiльше шкоринки i за такими пайками-"горбушками" чомусь всi найбiльше ганялися. Мабуть, думали, що там найбiльше хлiба. I таки його було бiльше, бо в шкоринцi менше вологи, а значить, на вагу там бiльше хлiба. Через них було безлiч конфлiктiв. Тому роздача тих благословенних, чарiвних "горбушок" була вiдповiдно регульована -їх одержували всi за чергою, за дотримання чого вiдповiдав староста. Власне, на тих горбушках можна бачити ще, яка тяжка праця старости -це треба спланувати й iдеально витримати, бо буде бiда. Пiсля хлiба приносили чай - його втягали в камеру у величезних "бачках" i, тягаючи тi "бачки" поможи рядами, розливали чай черпаком в миски. В 12 годин староста придiляв наряд з кiльканадцяти чоловiк, i той наряд пiд конвоєм тюремної варти йшов геть з корпусу десь на кухню й звiдти приносив цiлу низку "бачкiв" з обiдом. Часом то був "борщ", часом взагалi якась бурда, що на тюремнiй мовi називалася "баландою". I було тих "бачкiв" iнодi вiсiм, а iнодi роздатчик на кухнi розщедрювався й давав ще один на придачу. А коли обiд був особливо поганий, то тих бачкiв було дванадцять. Процедура ж роздачi обiду була урочиста й надзвичайно тяжка. Принцип "соцiальної справедливостi" вимагав, щоб обiд був роздаваний справедливо, бо... бо крiм юшки в бачках ще була певна кiлькiсть гущi, а iнодi й якась пара картоплин, i треба, щоб усi були задоволенi. А тому роздавати - розмiряти - обiд не мiг будь-хто. Ця функцiя - це була вiдповiдальна й почесна функцiя, яка вимагала окремого хисту. Її виконували два постiйних, найбiльш вправних "черпакових", по одному на кожнiй половинi. Цих "черпакових" вибирано на загальних зборах. I були це фаховi "каптьори" - один з морфлоту, другий з пiхоти. Вiйськовики. До клейнодiв цiєї почесної двiйки належав великий черпак. Благословенний (для всiх, лише для цих двох проклятий) черпак. Два чергових тягали "бачок" межи рядами, а черпаковий крутив у ньому несамовито черпаком, ганяючи гущу, щоб вона весь час була в станi розпорошення. А люди сидiли з мисками в руках й, витягнувши шиї та ковтаючи слину, пильно стежили за кожним рухом черпака. Часом в бачку було лише двi картоплини, i черпаковий ганяв їх божевiльне, не знаючи, кому ж їх дати а всi були зачарованi тими картоплинами й дивилися, кому ж вони дiстануться, вiрячи в своє щастя. Та черпаковий "був з бiса хитрий -вiн напевно все норовив дати тi картоплини комусь iз своїх приятелiв". Може, тому всi так намагалися з черпаковими дружити, як iз священиком чи iз шаманом. Цi картоплини були часом причиною до цiлих революцiй, пiдiймати якi був фахiвцем в Андрiєвiй камерi один чоловiк, про якого буде окремо. Всю цю процедуру роздачi обiду хтось з в'язнiв назвав дотепно по-росiйськи "к о р м л є н i є з в є р є й". Роздача вечерi була набагато легшою й прозаїчнiшою. Вечеря складалася з однiєї (однiєї!) ложки кашi i на триста сорок чоловiк вся вмiщалася в однiм бачку, рiдко в двох. Мiж цими процедурами роздачi їжi люди займалися всiм, на що хто здiбен, вiд ранку до пiзньої ночi. Ще кожноденною подiєю була прогулянка. Вона була до обiду або пiсля обiду, залежно вiд того, як випадала черга для камери ч. 12. Їх виводили партiями по 50 - 60 чоловiк на тюремне подвiр'я, межи блоки, на п'ятнадцять хвилин, зараховуючи й перехiд по сходах туди й назад в число тих хвилин. На перехiд йшло найменше п'ять хвилин. Лишалося "чистих" на прогулянку десять хвилин. Люди брали з собою коци, хто мав, i iншi лахи й там трясли їх, користаючись з нагоди. В подвiр'ї ходили "гусаком", дихали, повiтрям, а водночас гарячково полювали за шматочками цегли, цвяшками, залiзячками, шматочками дроту - за всiм, з чого можна зробити заборонену рiч в камерi. Крiм всiх цих, так би мовити "спланованих" подiй, було багато подiй несподiваних, непередбачених, якi збурювали камеру брутально, як ураган, ставили все догори ногами. До таких належали труси, наглi перевiрки, вiзити НКВДiвського контролю, вiзити начальника тюрми тощо, кари й штрафи за порушення порядку та за забороненi речi, дезинфекцiя камери, похiд до лазнi i, нарештi, тюремна "лавочка", яка нагло звалювалася на тлi всiх попереднiх нещасть, як несподiване благословення боже, як велике щастя. Цiкавi люди сидiли в камерi ч. 12. Надзвичайна галерея типiв. Це, власне, була та сама камера ч. 49, лише колосальних масштабiв. Було що спостерiгати, що слухати, з чого дивуватись. Насамперед на всю масу в 340 чоловiк майже не було людей з нижчою освiтою, за винятком вiрмен та кiлькох селян. Переважно були люди з вищою та середньою освiтою, високi фахiвцi всiх профiлiв, деякi з республiканськими iменами. Ознайомитися з багатьма з них ближче Андрiєвi належалось впередi. А тим часом деякi персонажi вискочили зразу на очi своєю надзвичайною оригiнальнiстю, своєю кричущою символичнiстю, якщо вже на те пiшло, своєю типовiстю, як уособлення певної категорiї людей в собi. Око, коли б навiть хотiлося, не могло розминутися з ними. До таких насамперед належав понурий i довготелесий чолов'яга на прiзвище Iщук, що сидiв насупроти Андрiя, пiд протилежною стiною. Був вiй лiт п'ятдесяти, невиразного соцiального стану й фаху - не то колгоспний рахiвник чи комiрник, не то сiльський кооператор, не то просто мiщух, може, якийсь гендляр або церковний староста, одне вiрно - вiн не був анi статечним селянином, анi статечним робiтником, анi статечним iнтелiгентом. Мав чорнi, волохатi брови й весь час дозирав з-пiд них витрiшкуватими очима, позирав вороже, понуро пiдозрiло. Щось було в ньому вiд шакала. Затаєний, жадiбний, смиренний назовнi, але пломенiючий зсередини, - пломенiючий якоюсь вiчною жадобою. Сперш i Андрiй думав, що в ньому горить якийсь внутрiшнiй великий, може, навiть святий вогонь, але скоро змiнив свою думку. Цей чолов'яга найбiльше сварився при розподiлi пiдлоги й робив це якось понуро, жовчно, бурчучи щось собi пiд нiс. Але не цим вiн показав себе вповнi. Iншим. Вiн вразив Андрiя своєю поведiнкою пiд час першої ж роздачi обiду (першої, яку тут побачив Андрiй). З усiх витягнутих голiв, коли черпаковий ганяв нещасну картоплину по бачку, найвище задертою була голова Iщука. Вiн дивився гарячковитi, жадiбним, несамовитим доглядом на черпак, як зачарований, ворушив кадиком, смикав щелепою за кожним рухом черпака. Очi його були до того черпака буквально прикутi. Вiн повертав голову услiд за тягненим бачком, i здавалося, що та толова прип'ята до бачка невидимою мотузкою. На обличчi йому була написана цiла поема бездонної жадоби, заздростi, злоби, розпачу скупця, надiї й безнадiї, благання, прокльону. Вiн пильнував за картоплиною, чекаючи, поки бачок пiдсунеться до нього. Вiдчувши на собi Андрiїв погляд, вiн повернув голову й якось, не глядячи, ощерився, беззвучно, як хижий вовк, - ощерився нi до кого, не вгадавши, хто це на нього дивиться, i знову шарпнувся лицем до бачка, злякавшись, чи не прогавив. А тим часом над ним на вбитiй у стiну паличцi-прикольцi висiли на мотузочку цiла купа нез'їдених пайок, його пайок, вони припадали пилом i цвiли, сохли, репались, пропадали. Коли бачок пiдсунувся до нього, Iщук заплямкав швидко-швидко, щелепа йому дрiбненько затремтiла, i так само затремтiли руки, пiдставляючи миску, а очi дивилися в бачок i здавалося, що вони ось-ось випадуть в той бачок i закрутяться в нiм пiд черпаком, як двi картоплини. Картоплина не припала йому, i вiн так несамовито затiпався, що не мiг вимовити слова. Бачок помандрував далi, а Iщук тримав мяску, розхлюпуючи "борщ", i все дивився, завмерши й витягнувши шию, - що станеться з картоплиною. I раптом пiдняв iстеричний крик. Вiн кричав щось нечленоподiльне, бризкаючи слиною, й лише виразно чути було окремi слова: "картоплина", "сволоч", "ракалiя", "контрреволюцiя". Роздатчик вернувся й хотiв ударити Iщука черпаком по головi, але замiсть того скривився презирливо, впiймав картоплину в черпак, набравши заразом i бурди повно, й вилив те все Iщуковi на колiна, бо миска була зайнята. Вся камера на те зiтхнула з полегкiстю й засмiялась, втiшена. Прокляту картоплину впiймано нарештi й генiально придiлено. Iщук не звернув нi на що уваги, замовк i тремтячими руками ялозив картоплину по колiнах, збираючи й капусту. Капусту вiн запихав у рот, а на картоплину подивився молитовно й поклав її нагору, до пайок. Вiн виказав усi симптоми людини, що пережила жахливий голод. Але вiн не пережив нiякого голоду, на волi жив добре, а тепер зовсiм недавно прийшов до тюрми, в камерi ж користався тими самими "привiлеями", що й всi. Вiн просто був феноменально жаднющий, скупий, завидющий. З-за картоплини вiн пiдiймав у камерi революцiї, а потiм викидав тi картоплини в парашу, бо вони кисли, лежачим на пайках хлiба, псувались. Пiсля цього випадку Андрiй не мiг дивитися на Iщука без омерзiння. На якого чорта такi люди живуть на свiтi. I це блюзнiрство саджати таку людину до тюрми, де все-таки сидять люди - люди! - що не втрачають людської подоби й людських почуттiв навiть в тяжкiй трагедiї, навiть в такiм вертепi. Та вiн не один. Хiба це не Узуньян ч. 2, отой вiрменський "аристократ" з золотими зубами? Це категорiя людей. Сидiв цей Iщук по обвинуваченню, цiлком вiдповiдному до його вдачi. Його нiбито посадили за фразу: "Як був Миколка-дурачок, була булочка п'ятачок!" Та за висловлену сентенцiю, що, мовляв, "Хоч би вже був або цар, або руський гетьман!" Випадок з картоплиною - це не був випадок, це повторювалося щодня до цього й пiсля цього. При кожнiм роздаваннi обiду. Тiльки картоплина до Iщука не потрапляла бiльше так просто. На ту картоплину, як i на тi "горбушки", була встановлена черга. Картоплина була строго пiдпорядкована дiючому тут принциповi "соцiальної справедливостi", незважаючи на Iщуковi революцiї. Другим яскравим персонажем, але вже iншим, був штурман з крейсера "Червона Україна", прозваний в камерi "Кровавая пiща". Рiч в тiм, що в камерi (як i в багатьох в'язницях взагалi) любили спiвати славнозвiсну арештантську пiсню на слова Пушкiна, яка починалася з строфи: "Сижу за решеткой темницы сьiрой, Ко мне прилетает орел молодой, Мой грустный товарищ махает крьiлом - К р о в а в у ю п и щ у клюет под окном..." I от, коли одного дня до камери вкинули штурмана, побитого, в синцях i кровопiдпливах, що нагадував собою шматок живого скривавленого м'яса, його в'язнi прозвали - "К р о в а в а я п i щ а". Зробили, так би мовити, з нього живу iлюстрацiю до Пушкiнської пiснi. Лише це був шматок м'яса що його клював не вiльнолюбний орел, а цирковий крук. Те прозвисько так i лишилося за штурманом. Цей штурман з крейсера "Червона Україна" - це був теж символ, уособлення яскраве й кричуще, хоч i понуре та мовчазне з поведiнки. Був це прекрасно збудований атлет, засмалений морськими вiтрами, з витатуйованим орлом, так, як i в покiйного Васильченка, лише в нього був орел не на руцi а на грудях. Штурман з першого ж дня запав Андрiєвi в око тим, що сидiв, i присмалював собi руку цигаркою, i навiть не морщився. А коли Андрiй гукнув до нього: "Галло! Що ви робите, друже?" - спокiйно й дiловито вiдповiв: "Загартовуюсь". Андрiй думав спершу, що це якийсь божевiльний манiяк, але вiн був зовсiм нормальною людиною. Мовчазний, зосереджений в собi i - симпатичний. З крутим чолом i розумними очима. Тiльки неговiркий, зовсiм неговiркий. Микола трохи пiднiс кiнчик заслони над таємницею цiєї людини i водночас поiнформував про його титул "Кровавая пiща", й Андрiй мимоволi пройнявся до нього величезною пошаною. В цiєї людини дуже тяжка справа - вiн сидить по обвинуваченню в приналежностi до протирежимної бойової органiзацiї в вiйськовому флотi й навiть чи не в керiвництвi ним. Глядячи на нього, можна думати, що це правда. I це iмпонувало. Сидить вже два роки, але без результатiв. Перенiс тяжкi тортури й лише недавно вкинений сюди. Вiн не розколовся й навiть не думав про те. Жде нового туру ходiння по муках. Вiн мовчить, але коли говорить, то не в силi приховати понурого, безкомпромiсного, непримиренного презирства до всього, що пiдпирає ця тюрма. Вiн має блакитнi розумнi очi, що свiтяться сильною волею й воднораз фiлософською якоюсь журбою та вибачливiстю до всiх своїх спiвкамерникiв. Вiн не встряє нi в якi камернi конфлiкти, нi в якi спiрки. Вiн на все дивиться згори, задивлений десь далi, анiж ця камера, може, в сонячну морську блакить, може, в пережитi шторми й бурi, може, в очi коханої. Це людина з великою душею. Коли йому наступають в тiснотi на ноги, вiн їх спокiйно приймає; коли хтось дивиться жадiбно на його пайку, яка видається бiльшою, вiн її спокiйно, без жодного слова мiняє, беручи собi гiршу. Вiн нагадує лева, посадженого в клiтку, по якому топчуться малi звiрята. Штурман з крейсера "Червона Україна". Андрiй дивився йому в бровасте обличчя мовчки й думав, що це людина якоїсь великої iдеї i ставиться вона до свого сидiння в тюрмi не як до нещастя, а як до логiчної закономiрностi. Це вражiння було, здається, безпомилковим, i саме це вражало на тлi слимакового плазування, скiмлення та биття себе в груди багатьох iнших. Людина знала, за що сидить, i була, як залiзна брила. Андрiй все ловив себе на бажаннi заговорити з ним, але мав досить людського такту, щоб не лiзти в душу. Коли їхнi очi зустрiчалися, в штурманових очах миготiли якiсь сонячнi iскорки, на мить, на коротку мить, i погасали пiд серпанком задуми. То був погляд людини, яка все бачить наскрiзь i не потребує слiв... "Кровавая пiща". Третiм яскравим персонажем був поляк Гловацький. Вiн був манюсiнький i чорний, як жучок, замурзаний, обдертий, не мав абсолютно нiчого, нiяких речей, як i Андрiй. I найхарактернiшою його рисою було, що вiн такий маленький, а мав шалений темперамент i колосальний, чисто польський, гонор. Здавалось що в ньому зiйшовся гонор всiх його попереднiх поколiнь, всiх пращурiв цiлої Жечi Посполитої. Але яка неспiвмiрнiсть! Такий темперамент та такий гонор i такий, майже лiлiпутний зрiст i комарина сила. Вiн все буянив, колотився, скандалячи iз своїми сусiдами в кутку, в якому сидiв. Доведений до крайньої межi кипiння, вiн раптом схоплювався, тремтiв увесь, як живе срiбло, й, потрясаючи замурзаними своїми кулачками, вигукував у нестямi: - Бож-же! Бож-же!! Якби я до свого характеру та мав ще таку саму силу!! - То що було б? - запитував хтось серйозно меланхолiйно. Гловацький, пiдбираючи вiдповiдь, замовкав. Завмирав так, тримаючи руки догори, довго мовчав. Кипiння швидко йшло на спад. Нарештi, зiтхнувши, Гловацький опускав руки й вiдповiдав зламано, теж меланхолiйно: - Носив би бачки нагору... Сам! Камера заходилась реготом. Нещастя цього Гловацького було в тiм, що вiн був поляк, але жив в УССР. Не мавши Пiлсудського пiд руками, НКВД посадило за цього Гловацького - бiдного кравця й мирного харкiвського обивателя - й поклало на його маленькi плечi весь тягар вiдповiдальностi за полiтику й за всi дiла маршалка Жечi Посполитої. Гловацький це - таку свою мiсiю - цiлком усвiдомлював i на запитання - за що вiн сидить? - вiдповiдав жалiбно й глибоко переконано: - За Пiлсудського! За це його продражнили в камерi "Пiлсудським". Подiбним до нього в цьому вiдношеннi був нiмець - Ганс Шумахер. Їх була цiла група, нiмцiв, у цiй камерi, але Ганс був найхарактернiшим. Бiлявий, присадкуватий, молодий, досить iнтелiгентний Ганс, на прозвище "Коровiй муж". Вiн колишнiй шуцбувдiвець, вигнаний з батькiвщини Гiтлером, але сидiв ось тут за Адольфа Гiтлера й репрезентував фашизм. Яка iронiя! Як "справжнiй фашист", а не його ерзац (справжнiй, бо нiмець та ще й "пролiзлий в партiю ВКП (б)"), Ганс котирувався на бiржi НКВД дуже високо й вiдповiдно до цього багато витерпiв, аж до того, що його слiдчий мастив своїм калом по головi, чого бiдолашний Ганс, європеєць i все-таки революцiонер, робiтник з походження - Ганс Шумахер - нiяк не мiг зрозумiти. Йому не вкладалося в голову, як це в пролетарськiй, а значить, робiтничiй, державi його могли так трактувати - екскрементами, хай i вiд "пролетарського" слiдчого, а все ж таки екскрементами. На його думку, це зовсiм розходилося з тезою Карла Маркса про диктатуру пролетарiату. Був вiй дуже лагiдної, симпатичної вдачi, i його в камерi всi дуже любили, а за те, що вiн був фактично без'язиким, бо не володiв анi українською, анi росiйською мовами як слiд, смiшно, по-дитячому вимовляючи слова, його всi мали за велику, тяжко скривджену дитину. "Коров'їм мужем" же Ганса прозвали за те, що вiн, нiяк не мiгши добрати порiвняння для велетня Дубенка, який пiд час боротьби пiдiймав Ганса, як пiр'їнку, на руки, сказав йому нарештi, з натугою коверкаючи українськi слова: - Слюхай, Дюбенко! Тi... тi... - вiн все хотiв назвати його бугаєм, але не дав ради й нарештi випалив:- Тi - коровiй муж! Ганс репрезентував Велику Нiмеччину й її фюрера, вiдповiдаючи тяжко за всi його минулi, теперiшнi й майбутнi грiхи супроти пролетарської держави Йосипа Сталiна. З групи вiрмен i персiв, яких було в подвiйнiй цiй камерi чоловiк з 30, найяскравiшим був старий перський вiрменин Саркiсьян. Прототип Карапетьянового Аслана, чесного чистiя черевикiв. Вiн харкiв'янин, але вiн в той же час всесвiтнiй громадянин. I не тiльки зi своєї космополiтичної вдачi, а й з фактичної бiографiї - як чистiй черевикiв, вiн зi своєю скринькою обiйшов за весь свiй довгий вiк не тiльки Персiю й Україну, а й Iндiю, й Бухару, Туреччину й Балкани, Францiю й Росiю i навiть був у Китаї. Темний i неписьменний, але непосидющий, як Вiчний Жид, чистiй черевикiв Саркiсьян. Рябий i добродушний. Вiн, за його ж словами, чистив бруднi черевики цiлому свiтовi. Добре чистив, чесно, сумлiнно, а найбiльше почистив брудних черевикiв i чобiт в совєтськiй пролетарськiй державi - пролетарських партiйних i безпартiйних черевикiв, i тепер нiяк не мiг зрозумiти, навiщо ж його посадили в тюрму, тодi як на волi так тих брудних черевикiв багато й якi почистити без нього абсолютно неможливо. Що там робитимуть без нього?! Цей Саркiсьян - це була теж своєрiдна перська Шехерезада, ще краща, нiж Карапетьян. Своєю ж епопеєю тут - вiн є символ, уособлення для всiх вiрмен. Фокус, в якому зiйшлася вся їхня трагедiя i весь їхнiй безсмертний гумор, з яким вони ту трагедiю сприймали. В його iнтерпретацiї та цiла всевiрменська епопея в царствi НКВД нагадувала вiрменський анекдот або вiрменську загадку, якої нiхто не може нiколи розгадати. Анекдот-загадка про оселедця: "Висить, телiпається, зелене й пищить... Що таке?" Це Саркiсьян на великому конвейєрi. А чого висить, чого зелене, чого пищить, за якi такi грiхи - невiдомо. В цiм анекдотi, як i у всiх вiрменських загадках та анекдотах, одначе бiльше логiки, нiж у трагедiї Саркiсьяна й усiх його одноплеменцiв. Згiдно з його справою, Саркiсьян є не хто iнший, як цiлий дашнакiвський "вождь", хоч вiн нiколи не чув про партiю дашнакiв i не знає, що то таке. Можливо, серед вiрмен були й справжнi дашнаки, але НКВД нiколи не в станi їх викрити, бо це понад його компетенцiєю. Такої думки принаймнi Саркiсьян, а на доказ цього вiн висуває твердження, що НКВД абсолютно й безнадiйно на хибнiй дорозi, коли в його особi не змогло впiзнати звичайного чистiя черевикiв, а впiзнало "дашнакiвського вождя". Звичайно, вiн - Саркiсьян - у всьому "признався щиро" (бо ж вiн не є ворог совєтської влади, щоб уперто заперечувати те, що твердить слiдчий, слiдчому, зрештою, виднiше!). I, звичайно, тепер у свiтi є троє великих людей - Гiтлер, Сталiн i вiн -Саркiсьян, який, виявляється, на його несамовите здивування, захитав основи першої в свiтi й найбiльшої в свiтi пролетарської держави. З того всього Саркiсьян заливається веселим смiхом, як то вiн "без драки" потрапив у великi "забiяки". Саркiсьян намагається весело весь час пристосуватися до своєї такої великої ролi, придiленої йому iсторiєю, на потiху цiлiй камерi. З групи жидiв, яких теж було щось бiля 30 й якi майже всi йшли пiд рубрикою "троцькiсти", чи не найяскравiшим був такий Львов. Науковець з фаху, невеликий на зрiст, пузатенький, утлий на утвори мiщух, хоч i "член партiї з 17 року" й "соратник" всiх найвидатнiших дiячiв революцiї (хоча Андрiй i був певен, що в революцiю цей Львов був десь парикмахером в Житомирi або в Бердичевi). Але перед арештом вiн був десь великою "шишкою" Цей Львов, очевидно, мав геморой, бо бiльшу частину дня не сидiв, а стояв, але то нiчого. Вiн серед жидiв був авторитетом, бо до нього всi завжди зверталися й щось шепотiли подовгу, й вiн завжди посередничав у всiх конфлiктах своїх братiв кровi з оточенням. Навiть Гепнер, який прибув до камери теж, так як i Андрiй, i, поповнивши жидiвську фалангу, був, безперечно, найсолiднiшою серед них усiх персоною, ставився одначе до Львова з повагою. Всi жиди наслiдували його поведiнку. Вiн був обережний i хитрий, як i всi, i такий же вiчно нашорошений та переляканий. Але тодi, коли всi жиди обмежувалися переляканим мовчанням та жалiсним зiтханням, пiдкреслюючи своє несправедливе та безмiрне мучеництво, Львов iшов далi. Вiн, стоячи, та погойдуючись над масою сидячих, та скрушно зiтхаючи, час вiд часу заламував руки, зводив очi до стелi й розпачливо жебонiв: - О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант! Мовляв, "От, Цезарю? Ти караєш мене, а я все-таки вiрний тобi, вiрний до гробу, до смертi. Ах, яка трагедiя! Яке жахливе непорозумiння! Як тяжко й несправедливо терпить товариш Львов". - "О, аве. Цезар!!" Причому Львов все норовив так зiтхнути, щоб це дiйшло до вух якщо не наглядачiв та слiдчого, то принаймнi до камерних стукачiв i сексотiв. I скiльки непiдробної скорботи, страждання вiрного серця, скiльки муки й скiльки любовi до Цезаря та прощення йому всiх грiхiв супроти товариша Львова. Не Львов, а просто тобi янгол, несправедливо повержений в морок кромiшнiй. Штурман в такi хвилини дивився на Львова, й дивна посмiшка перебiгала по його зiмкнутих устах. Безодню презирства, вкладену в ту ледве вловиму посмiшку, не можна вимiряти нiякою мiрою. I напевно, вона була адресована не так до Львова як до його Цезаря, що має таких морiтурi. В таку мить Андрiєвi штурман уявлявся на борту крейсера - гордий штурман на борту гордого крейсера. Вiтер б'є в обличчя й полоще його бушлат, бистрою молоньєю в'ється над ним альбатрос, обличчя засмалене вiтрами всiх широт i оббризкане пiною дванадцяти морiв - вiн дивиться в далину, як сонце вогненними мечами ралить розгойдану стихiю моря, думає велику й глибоку, як саме море, думу, й перед гордим його, орлиним зором стелиться могутня сонячна перспектива - перспектива його Вiтчизни, в iм'я якої вiн несе свою горду душу i серце в небувалi ще, звитяжнi й ризикованi рейси, поклавши все на карту без жодного вагання й без мудрування лукавого. Одвертий, як саме море i небо, i мужнiй, як та вся стихiя, штурман. Штурман, для якого немає Цезаря серед всiх тих, хто замiрився на горду його душу. Такий вiн, цей штурман, на тлi тих "морiтурi" з їхнiм Цезарем. Зiтхання Львова мали вдячний резонанс серед всiх його братiв кровi. Та й не тiльки серед них. Це була категорiя, окрема категорiя людей, здебiльша з числа недавнiх носiїв партбiлета, здобутого часом в боях, а здебiльшого пiдхлiбництвом, низькопоклонством, практикою вiрних, готових, до послуху, безiдейних "морiтурi". Але бiльшiсть з них, мабуть, все-таки мала в душi велику внутрiшню колiзiю: - вiрнiсть iдеї революцiї, окропленiй кров'ю мiльйонiв i їхньою власною, це з одного боку, й скидання їх Цезарем на смiтник з тавром "ворогiв народу" - з другого. Колiзiя повставала вiд потреби ненавидiти й нездiбностi ненавидiти, бо ж... Бо ж їх скидають на смiтник нiбито в iм'я тiєї самої iдеї, в iм'я якої вони вiддали свої сили i кров. I може, в тiм викрику: "О, аве, Цезар, морiтурi те салютант!" - криється справжня, незмiрима й неосяжна людська трагедiя. Та бiльшiсть в камерi не належали до "морiтурi". А якщо вони й були "морiтурi", то зовсiм iншими. Морiтурi iншого Цезаря. Того, який ще їх не прирiк на страту, а прирiк iнший, якого вони все-таки не визнають за Цезаря, i через те тут сидять. Iншим цiкавим типом був з числа тих, якi були найближче до Андрiя, худий, як скелет, чоловiк на прiзвище Дахно. Вiн був знаменитий тим, що сидiв у тюрмi, як представник нової, винайденої в НКВД, окремої нацiї, н а ц i ї... в е г е т а р i а н ц i в! Смiшно, але факт. Таку нацiю встановив слiдчий. Дахно був вегетарiанець. Чи по волi, чи по неволi, але вiн не їв нiчого м'ясного, навiть не пив води, бiля якої близько лежало м'ясо чи щось подiбне. I був вiн в цьому фанатично послiдовним i невгнутим. Чи це була фiзична конечнiсть для нього, чи просто iдея-фiкс, але вiн виявив у цьому подиву гiдну стiйкiсть. Поводився так, як поводяться сибiрськi сектанти в питаннях своєї вiри. Їв лише хлiб i пив воду. Та все домагався вiд слiдчого i всiєї тюремної адмiнiстрацiї вiдповiдних для себе вегетарiанських харчiв. Слiдчий йому тi харчi обiцяв, але поставив умову - признатись у всьому, в чому його обвинувачують. Дахно вже навiть почав був схилятися на те, готовий iти на крайнi жертви в iм'я своєї iдеї-фiкс. Це був тип справжнього фанатика, якi могли тiльки траплятися в середньовiччя. Вiн згодився "признатись" в усiй своїй контрреволюцiйнiй органiзацiї, вiдповiдно до формули пред'явленого йому обвинувачення. Але, на жаль, нiчого не мiг придумати. Нiчого такого, що задовольнило би плани слiдчого. Так i не придумавши нiчого, Дахно з'явився перед свiтлi очi слiдчого. Слiдчий вислухав його зiтхання, розлютився безмежно i несамовито вигукнув: - Ага! Ти так!?. Так плював же я на твою в е г е т а р i а н с ь к у н а ц i о н а л ь н i с т ь! Тоже менi нацiя зачухана! I пiсля того заходився бити. Й бив доти, доки Дахно не пiдписав протокола, що вiн терорист, шпигун, i диверсант, i керiвник великої контрреволюцiйної органiзацiї вегетарiанцiв. I тепер Дахно сидить в камерi ч. 12 i помалу умирає, уперто, але марно домагається окремих пiсних харчiв. Вiн здався як "контрреволюцiонер i враг народа", але, як вегетарiанець, не хотiв здаватись. I не мав намiру. Вiн мав намiр умерти. I до того йшло. Всi умовляння товаришiв нi до чого не призводили. Глядячи на нього, Андрiй думав - яка велетенська воля сидить в цiй людинi! Коли б такою людиною рухала не iдея-фiкс, а справжня якась людська iдея -що така людина могла б зробити! Золота людина. Людина з великої лiтери i... I створила анекдот. I за анекдот умирає. Анекдотична людина. Родоначальник нової, вегетарiанської нацiональностi. Цiкавим був грек Металiдi. Талановитий композитор, веселий бесiдник, смiхун, вiдважний i одчайдухий в поводженнi з тюремною адмiнiстрацiєю та зi слiдчим, як горда, високоосвiчена людина. Досить мiцної будови до того ж. I в той же час до божевiлля боїться мишей. Ця людина була в Iспанiї й нiбито боролася зi зброєю в руках проти армiї Франко, а тепер сидiла, тяжко обвинувачена в шпигунствi на користь Франко, в повстаннi й терорi в числi групи непересiчних, видатних осiб. I... панiчно боїться мишей. Коли Гриша (наймолодший в'язень з числа камерного пролетарiату, пустотливий учень неповної середньої школи, який сидiв за те, що намалював учителевi на галошах свастику, i той пройшовся по вулицях мiста, вiдбиваючи цей достославний знак на пiшоходах, спричинивши тим страшний переляк всiєї мiлiцiї й НКВД) - коли цей Гриша, впiймавши мишу, пiдкрадався й тихенько впускав її Металiдi в кишеню. Металiдi верещав безтямно, стрибав божевiльне по людях i метався так, нiби його облили бензином й пiдпалили. Пiсля такої пригоди Металiдi щиро признавався, що коли б слiдчий про це знав, то не мав би потреби його бити, а прив'язав би за хвостик мишу, й пускав на нього, i цим би "розколов його до самого пупа". I найцiкавiшим було те, що цей Металiдi - страшний терорист i повстанець згiдно з обвинуваченням, в чому вiн i "признався щиросердно", цебто в намiрi знищити всiх совєтських людей, - все-таки не вiдважувався вбити мишу. "Враг народа" Металiдi. Гриша виявився набагато дотепнiшим за слiдчого, вiн в простий i дешевий спосiб здемаскував цього страшного "повстанця й терориста". Зате Металiдi чудесно грав на гребiнцi "Сулiко". Навiть склав комiчний "Марш врагов народа", органiзував камерний джаз i награвав той марш краще, анiж би те мiг зробити джаз Утьосова. Знову цiкавим типом був доктор Петров. Це теж був прообраз певної категорiї людей. М'який i улесливий, пролазливий до людських душ, шовковий доктор Петров. Вiн до всього пильно прислухався, до всього приглядався, всiм цiкавився, всiм спiвчував, всiх хотiв потiшати, розпитуючи про все докладно. Ця його риса нашорошила Андрiя. Та хiба тiльки Андрiя? Вона нашорошувала всiх, крiм самого доктора Петрова. Дивним здавалося, що цей доктор Петров мав такий випещений вигляд i мав якiсь привiлеї, напр., привiлей тримати цiлу гору речей при собi, та й ще мати передачi, навiть мав побачення з рiдними, чого нiхто в камерi не мав i не мiг навiть мрiяти про те. Речей мав Петров аж три великих тюки й домагався для них мiсця на пiдлозi. Вiн складав тi тюки, як канапу, й влягався на нiй досить вигiдно спати, не рахуючись з рештою. Там, де були його тюки, - там строгий орнамент "валета в замок" ламався, роблячи щасливий виняток для доктора Петрова. Староста нiби раз пробував на домагання всiх в'язнiв ту лiнiю замка вирiвняти законно, але з того нiчого не вийшло, Петров м'яко покликав чергового корпусу за арбiтра й тюки лишилися недоторканими. Петрова не любили, але боялися його, мовчали, й навiть деякi загравали з ним. Таємниця тiєї магiчної сили Петрова була для декого зрозумiлою. Часто вдень, а то й увечерi, Петрову нагло приспiвувало "на оправку", i вiн наперекiр встановленому правилу (нiхто не може ходити на "оправку" поза чергою) все-таки домагався свого i йшов геть з камери - наглядач його випускав без особливих суперечок. А пiшовши, Петров часом занадто вже довго ходив. Єдиний, кого Петров боявся i не пiдступав до нього з м'якенькими своїми розпитуваннями - це штурман. На Андрiєвi вiн теж осiкся i пiсля першої спроби бiльше не приставав, лише пас очима оддалiк та дослухався до розмов одним вухом, якщо Андрiй з кимсь про щось говорив. Петров дуже старанно дотримувався режиму - не мав нiяких заборонених речей, не робив анi голок, анi ножикiв, нi шахiв, нi люльок, не грав нi в якi гри, не шив i не писав записочок на дрiбних шматочках паперу, - словом, був iдеальним, дисциплiнованим в'язнем. Про його особисту справу нiхто в камерi не знав, в той час як вiн про справи iнших знав усе. Вiн мав дуже нiжнi, випещенi, короткопалi руки й власне цi руки Андрiєвi особливо не подобались, - напевно, вiн нi разу нiколи не мив пiдлоги, не тягав бачкiв, не носив парашi. Вiн вiд того всього вiдкуплявся то папiросами, то чим iншим. Тюремний хлiб вiн рiдко їв, бо мав передачi; пайку хлiба вiн вiддавав камерним "пролетарям", що прали йому бiлизну й носили за нього парашу. А найприкрiшим у нього було те, що у всiх камерних арештантських конфлiктах вiн все поривався бiгти по наглядача або чергового. Такий Петров. Надзвичайно цiкавим був один вiйськовий лiтун i командир ланки на прiзвище Шклярук. Висока, чорнява, струнка, високо iнтелiгентна людина. Вiн був не просто лiтун i командир, вiн був поет своєї справи. Коли вiн всаджувався на покладений клунок посеред камери й починав оповiдати (а його староста вибрав у число найкращих оповiдачiв) про свої лiтунськi рейди, про авiацiю взагалi, про свої зустрiчi з Чухновським, Чкаловим, Ляпiдевським тощо,-камера завмирала, полонена цiєю людиною, його чудесним даром слова, крилатим летом його думки й його душi. Це був сокiл, нi, це був орел. Вiн нiчого не говорив особливого, нiяких карколомних i страшних пригод, нiяких складних iнтриг. Вiн просто оповiдав про лет в зенiтi, про людську душу, озброєну дюралюмiнiєвими крилами. Якийсь письменник, здається, Кузьмич, написав книжку про крила, яка так i називалася - "Крила". Яка то убога проза порiвняно з тими крилами, про якi оповiдав цей вiйськовий лiтун. Вiн оповiдав про екстаз людської душi, пiднесеної в небо, розповiдав про трiумф її пiсля довгих шукань, вiн оповiдав i про iсторiю тих шукань, про крила Iкара й про "крила холопа", про всi спроби гордої людської душi пi