якої-небудь камери кримiнальних. Пiсля знаної психiчної й полiтичної обробки образ "троцькiста", тобто кожного полiтичного, в очах такого хлопчини (та й хiба тiльки такого!) був неабияким страхiттям. Адже їх виховувано в слiпiй i пекельнiй зненавистi до тих "троцькiстiв", i цю зненависть вони належно виявляли де тiльки могли. То ж перспектива опинитися серед "троцькiстiв" вiч-на-вiч, та ще одному-однiсiнькому, та ще проти великої їх кiлькостi, пiсля того як кримiнальнi так часто й так багато заливали їм за шкiру сала по тюрмах i таборах, була мало приємною. За мораллю й за законами кримiнальних за все мусить бути тяжка вiдплата. Око за око. Це знали тюремники й саме тому вирiшили застосувати до цього, очевидно, упертого правопорушника й не дуже просякненого пiєтетом до тюремної держави (якщо судити з тiєї лайки, якою хлопчина частував своїх носiїв) хлопчини ту саму методу, що її застосовано колись ще в часи бiблiйнi до тих знаних отрокiв. Так випробовують грiшних i праведних споконвiку. Але ефект з цього всього вийшов зовсiм несподiваний. Власне, страшний кримiнальник виявився великим праведником, лише не по вiдношенню до тих, хто покрутив йому душу. Перший час хлопчина сидiв у кутку й вовкувате та не знати як вороже оглядав клiтку з "троцькiстськими" левами. Та потрохи ворожiсть i переляк поступилися мiсцем такiй же несамовитiй цiкавостi. Бувши вiд природи допитливим i романтичним, хлопчина побачив неймовiрнi речi. Вiн побачив, як i чим живуть всi тi жахливi "троцькiсти"‘- почув чудеснi "романи" (неодмiнно з наголосом на першому складi за блатним синтаксисом) - прекраснi й захоплюючi повiстi, яких вiн зроду не чув. Почув цiкавi лекцiї. Побачив всi види тюремного мистецтва. Особливо його скорило малювання, та ще в процесi роботи славного академiка, професора цiєї штуки i... уявiть собi, "теж троцькiста"! Хлопчина пильно придивлявся до всього своїми великими синiми очима й мовчав, щось шалено обертав пiд черепною покришкою. Ще трохи -й хлопчина роздобув собi галошу, нишком натирав її об стiну, нагострив приколку (зовсiм так, як у професора) й, сидячи в куточку за парашею, цiлiсiнькi години щось уперто шкiцував, пробував. Було зворушливо спостерiгати це вовченя. Потрохи-трохи вовча травма зiйшла й хлопець вклинився всiєю душею в життя страшних "троцькiстiв". Без сумнiву, для нього почалася зовсiм нова ера. Все, що чув, вiн вбирав у себе, як губка воду, й, сам того не помiчаючи, все бiльше й бiльше потрапляв у полон. Вже на третiй день хлопчисько прийшов до гурту, де Андрiй iз штурманом грали в шахи й мугикали пiснi, й сiв бiля них. Мабуть, орел на штурманових грудях був тiєю останньою романтичною деталлю, що остаточно полонила хлопця. Помiтивши, як хлопчина розглядає його груди, штурман знiчев'я спитав, як його звуть. Хлопця звали Сашко. - Ну так от, Сашко! Не сиди там за парашею, бо замокнеш, як стонiжка, а переходь до нас, сiдай ось тут. Добре? Вiд того моменту Сашко вже не сидiв за парашею. Вiн зайняв мiсце бiля хлопцiв i зробився їхнiм джурою. I був Сашко з бiса здiбний i жаднючий на все. Вiн все хотiв знати, всьому хотiв учитися, нагадуючи голодного, що напався на силу-силенну їжi, ризикуючи собi пошкодити. Коли його питали про минуле, вiн нiяковiв i нiчого не хотiв розповiдати. Вiн був скритний, як i всi тi юнi душi, що передчасно хлиснули з гiркої чашi злочинства й упослiдження, але не встигли ще втратити iскри, що її заронила в дитячу душу мати, - iскри якогось розумiння добра й зла. Сашко мав п'ятнадцять рокiв - вiк, коли саме починають виростати крила в тих, хто має душу, здiбну тi крила мати. Сашко мав таку душу. Часто Сашко сидiв i довго нерухомо спостерiгав камеру, а тодi зiтхав i мовчки хитав головою... - Що? - питав у нього котрийсь. - А я думав, - хитав головою Сашко, - а я думав... Що саме вiн думав, у нього не допитувались, бо було ясно, що саме вiн думав перед тим, як його вкидали в цю камеру. На одного полiтичного ставало бiльше. Без сумнiву... I то справжнього полiтичного, а не такого собi... Андрiй у вирi камерної одiссеї почав був уже забувати за свою справу, за всi свої болi й тривоги. Не те, щоб людина дурнiла, не те, щоб нерви тупiли, нi, просто людина за безлiччю "важливих" справ не мала часу, а тим часом в душу закрадалася фiкцiя й помалу там мiцно отаборювалась - фiкцiя про те, що, "може, щось сталося" й вже все скiнчилося. Одного дня вiдчиняться дверi й це все пiде додому. А те, що було, - то лиш тяжкий i поганий кошмар. Андрiй мав експансивну душу й вроджену здiбнiсть захоплюватися творчою працею, яка б вона не була. Чи вiн проектував лiтаки колись, чи робив з пластмаси люльки тепер, вiн переживав те саме. Задумавши зробити яку-небудь надзвичайну люльку, вiн втрачав спокiй, переживав, полюючи за шматочком цеглини, шукаючи кiсточку з курячого крила, збираючи все потрiбне, а тим часом виношуючи свою надзвичайну люльку в душi. Вiн уявляв, яка то вона буде чудесна - вiн зробить голiвку дiвчини, вiн коси її покладе ось так, зробить гарний нiс i брови... I вiн зовсiм не буде курити з тiй люльки, а, скажiмо, подарує штурмановi. I цiкавила його не так сама люлька, як процес її творення. I вже перед такою люлькою не було важним все iнше. Або зробити партiю шахiв! Або вивчити нову пiсню!.. Може, тому все iнше - вся його справа - якось стушувалося, вкрилося серпанком нереальностi й помалу почало забуватися. Далебi, забуватися. Як i його забули всi. Людина нiби потонула й потрапила в iнше царство. VI Однiєї ночi Андрiєвi приснився дивний сон: ...Пурпуром i мiддю погорiла зоря. На вiтер. Нi, то загравами пожеж взялося небо й мерехкотить, немов сяйво пiвнiчне, то спалахує, то пригасає. Це нiби далека заполярна Колима -i... це нiби його рiдне мiсто, це Харкiв, i Київ, i сонячна Одеса з кораблями на рейдi... Скажений вiтер, вогненний смерч свистить над усiм, в несамовитих вибухах розколюється й осипається обрiй - осипається вогнями ракет, шрапнеллю набоїв, клекотить i захлинається кулеметним рокотом, стугонить громом далекого й близького бою. Земля горить у вогнi повстання! Його земля горить у вогнi повстання... Вони вирвались i вони йдуть!.. Незчисленна сила й сила людей. Вiд сонячної Одеси до далекої заполярної каторги бушує смерч. Вiтер носить скривавлене лахмiття, недопалене в "Гелiосах" тюрем i казематiв, розриває полотна прапорiв з напнутого на дрюччя якогось ганчiр'я, метає в диму шматки "Марсельєзи" (як колись!! як давно колись!) i слова ще якихось божевiльних пiсень... Вони йдуть. Вони вивертають i громадять лiхтарi, й телеграфнi стовпи, i тумби, i брили руїн, i залiзнi брами, i покрученi грати - навертають них страшнi барикади середi охоплених полум'ям мiст. Вони захлинаються вiд диму i помсти... Ось вони йдуть бруком великого мiста... Дванадцята камера вiдбиває тяжкий, зловiсний крок... I даремно мечеться начальник тюрми, кричучи несамовито: - Заключонниє!.. Садiтесь!!" - Вiн замовкає, затоптаний. Вiн щезає в клекотi бою, що все наростає. Дванадцята камера крокує в зловiсному мовчаннi... А за ними - маси, маси... Нiхто не вiдстає. Нiхто не смiє вiдставати!." Туди, туди, вперед! Швидше! Швидше!.. Вони бiжать... Вони громадяться бiля грандiозної цитаделi, виповзають, як хмари грозовi, - їх сила-силенна - заплаканi, охопленi психозом безоглядної помсти й нищення, слабi, кволi, прокаженi, несамовитi люди. Вони її облягли й чекають... В небi лiтають чорнi, зловiснi птахи... "Там, там забарикадувалися всi, що обернули цей свiт у юдоль слiз i страждання". Це остання й це неприступна фортеця... Це нiби Дворець Совєтiв, виведений, як вавiлонська вежа, до самiсiньких хмар i навколо цiєї апокалiптичної споруди гойдається море тих, що встали з сибiрських кар'єрiв, з усiх тюрем, з заполярної тундри, з пiскiв Казахстану, з усiх кiнцiв неосяжної землi концентракiв... Це буде остання, це буде рiшальна велика битва!.. Але ж вони -тiльки хаос, тiльки хаос... Де ж Месiя!? Де їхнiй Месiя?I Ось розкололося небо, повергаючи всiх у розпач i жах. Ось розверзаються мури i на них хлинуть люди в бiлих халатах... Де ж Месiя?! Де ж їхнiй Месiя?! I тодi десь пiдводиться штурман. Мовчазний i понурий. В зловiсних вiдблисках пожеж. Вiн виростає, як легендарний Ахiлл. Овiяний всiма вiтрами, обсмалений порохом, розхристаний i простоволосий, голий до пояса, з чорним орлом на моряцьких грудях. Вiн пiдносить руки до самого неба, потрясає ними i кричить iз сарказмом шалений, несамовитий клич: -О, аве, Цезар! Морiтурi те салютант!! I гойднулася земля вiд реву i реготу, вiд крику i тупоту, взялася вогнем i димом розiллялася смерчем великої битви... . . . . . . Опалове небо налягає на землю, i мерехтять мовчазнi молоньї. I стоїть безмежний плач над руїною, i стоїть сморiд, i стоїть чад. Вiн - Андрiй - лежить серед хаосу згромаджених тiл, стискає гарячий скорострiл i не може пiдвестись: їх переможено. Все обернулося в прах. Купи ганчiр'я i людських кiнцiвок застелили землю до самого обрiю й лежать пiд опаловим небом. Хтось ходить по тiм гробовищi й плаче. Це мати, це його мати... Але то не мати! Їх багато. Вони ходять в бiлих халатах, пiдводять мертвих ударом ноги й зганяють усiх назад, назад до спецкорпусу. Ось нахиляється якась жiнка i каже: "Ага! Ти ще у нас заплачеш!" i розсипається несамовитою лайкою. Це Нечаєва. Андрiй придивляється до вогненногривої фурiї i раптом бачить, що це не Нечаєва. Це Катерина! В унiформi сержанта НКВД, гнiвна й пломенiюча, перед ним стоїть Катерина! Опалове небо, заткане чадом, над руїнами рiдного мiста i Катерина в проклятiй унiформi. Вона суворо простягає руку й каже "Давай iди". Тодi Андрiй закипає гнiвом, закипає жалем, закипає розпачем i хоче її вбити. Зцiплює зуби й пiдносить свiй гарячий скорострiл... I бачить перед собою очi, повнi великих слiз. Андрiй шалено тисне на гашетку, але скорострiл не стрiляє. Вiн хапається, спiшить, а очi, повнi слiз, мерехтять перед ним, i вiн вiдчуває, як його горло теж наливається слiзьми. Вiн квапиться, але скорострiл не стрiляє. Тодi вiн несамовито хапає за цiвку й, думаючи про братiв, заплющує очi й розмахується з усiєї сили... . . . . . . Звалище тiл застилає все навколо. Андрiй тре очi й з жалем роззирається, де ж вона! Де ж вона?! "Катерино!"- каже вiн з жалем, весь облитий холодним потом. Вiн не жалiє, що вiн її вбив, вiн жалiє, що вона стала такою. Але де ж вона? Звалище таке неймовiрне, що годi щось в нiм розiбрати. Люди лежать, як бревеняки, переплутавшись голими ногами й руками. Посинiлi обличчя задертi вгору й роти їхнi широко пороззявлюванi. Iншi тримають в ротi пальцi чужої ноги або лiкоть чужої руки, ось лежать в скрючених позах, переплутавшись в смертельнiй схватцi, -голова одного потрапила межи ноги другого. Пiт вилискує на мертво-блiдих i посинiлих обличчях, на голих плечах, на пальцях рук. Яке жахливе звалище! Андрiй зводиться й сiдає, прийнявши з себе чиїсь ноги, - шукає очима скорострiла. Скорострiла вiн не знаходить, але бачить, як насупроти нього зводиться труп, обпирається об мур спиною й, широко вiдкривши рота, харчить, кашляє, потiм виймає рукою одне око, крутить його перед лицем, обтирає ганчiркою й знову вкладає на мiсце... У Андрiя волосся ворушиться на головi. - Агов! Що ти робиш?! - каже вiн до мерця. Мрець мовчить. I раптом вiн помiчає, що всi мертвi починають дихати, ворушаться, опалове небо, сморiд i чад над людським звалищем гойдаються. Поволi з того всього випливає електична лампка в стелi... Тьфу, будь ти прокляте! Андрiй уперто хапається очима за лампочку, боючись, що вона зникне, ця лампочка, ця межа мiж тяжким сном i дiйснiстю. Нарештi оговтується й глибоко зiтхає. Зiтхає з жалем - це камера. Це сонна камера ч. I2. "Валет в замок" поламався, i люди лежать, як трупи на побойовищi. "Значить, люди в бiлих халатах стягли-таки знову всiх до камери", - думає вiн iронiчно, а перед ним сидить дiдусь на прiзвище Мороз i поправляє своє штучне око. В нього, пак, штучне, скляне око. Вправивши його остаточно. Мороз поморгав вiком здорового ока й загнусавив: -Старосто! Старосто! Валет поламався... Андрiєвi налягло щось на душу. Звичайно, вiн нi в якi сни не вiрив, але щось противно ссало пiд серцем. Який паскудний сон! Такий героїчний на початку i такий паскудний в кiнцi. Зiтхнувши, Андрiй вклинився в направлений "валет" i намагався заснути. Але до ранку не зiмкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив її портупею, бачив її очi, повнi слiз, бачив, як вiн люто замахнув скорострiлом, вхопивши його за цiвку... I серце гнiтило якесь тяжке передчуття... Пiсля обiду, як Андрiй сидiв i печально формував люльку з червоної пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями нiжну дiвочу голiвку тiєї люльки, до камери зайшов наглядач i сказав - "На Чи". В першiй половинi йшла перекличка, а Андрiй поклав дiвочу голiвку в головах свого лiгва й почав збиратися. Вiн знав, що то по нього. Зiбравшись, - взявши торбиночку з пайкою в руки, вийшов iз своєї камери й сказав "Чумак". - Давай без вещей. Андрiй кинув торбиночку назад Миколi й пiшов. Його поведено не на двiр, як вiн сподiвався, не до "Чорного ворона", а чомусь в трiйники. Вiн вже думав, що його вкидають в iншу камеру. Може, в одиночку? А може, навiть... в камеру смертникiв? Але ще нiби зарано. Проте все можливе. Але його вкинуто нi в одиночку, нi в камеру смертникiв. Його приведено на другий поверх трiйникового вiддiлу i там заведено в якусь камеру. В камерi було порожньо, лише стояв стiл, а за столом - сидiв його слiдчий Донець. Вiн листав якусь товсту течку, пильно читаючи. - Сiдайте, - показав Донець на стiлець бiля столу. Андрiй сiв "по формi". - Можете сидiти вiльно, - кинув Донець недбало й листав далi течку. Був вiн уже не в цивiльному, а в унiформi майора НКВД, яка йому була до лиця, - був грiзний, суворий i... могутнiй. Так, могутнiй i гарний, вражий син. Андрiй дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарештi Донець перестав листати течку й одсунув її геть, навiть не закривши, аж майже до самiсiнького Андрiєвого обличчя недбало... - Ну-с. Чи ви не забули про нашу умову? Андрiй пiдвiв брови запитливо - "? " - Гм... Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно? - А-а... То залежить вiд вас. - Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалi бiльше здiбнiсть мислити логiчно. Та ж не я "ворог народу", а ви, не я мушу признаватися, нарештi, а ви. Андрiй промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя. - Гм. Ви, я бачу, танете, як вiск. I ще вам мало? Андрiй мовчав. Зайшла довга павза, пiд час якої Донець пильно вдивлявся в його обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його воля, мружачи очi, стежив за кожним м'язком. Оглядини, видно, не дали бажаних результатiв. Проте Донець скривився насмiшкувато: - Ви давно дивилися на себе в люстро? - Щодня. - Овва?! I то де ж? -В шибу. - А-а... Ну i як? - Нiчого. Для такого "курорту" добре. - Гм. Шкода менi вас. З доброго матерiалу вас склепано, та тiльки ж... Знову зайшла довга павза. Донець закурив i запропонував папiросу Андрiєвi. Андрiй вiдмовився, знаючи рiзнi фокуси слiдчих з папiросами, хоч курити хотiлося смертельно. - Якщо дозволите, я закурю свою. Слiдчий згодився кивком голови, навiть не звернувши уваги на вiдмову закурити його цигарку. - Ну-с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули? - Думав, що забули, - зiтхнув Андрiй iронiчно. - От бачите, а воно нi. Тут не забувають нi про кого. - Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликуванi нi разу. - Ви за них не турбуйтесь. "Хазяїн знає, що кобилi робить". Ви знаєте цю приказку? - "Кобила" теж знає, але що з того, як та "кобила" здихає вже. - Нiчого, для того її сюди вкинено. Ви зрозумiли? - Вповнi. - Ото ж. Ну-с... Ви мали багато часу думати - i що ж ви надумали? Андрiй не знайшовся, що сказати, хотiв сказати щось уїдливе, але не знайшов потрiбних слiв, мовчав. - Ну, ну, що ж ви надумали? - Нiчого, - зiтхнув Андрiй. - За весь час?! - За весь час. - Овва! То так ви й за сто рокiв нiчого не надумаєте. - Можливо. - Гм. Ну що ж. Будемо судити так. Тут ось, - кивнув головою на течку, - досить матер'ялiв, щоб вас судити без ваших свiдчень. I буде тим гiрше для вас. Андрiєве око впало на папiр розкритої течки й серце йому тьохнуло. Щось видалася знайоме, почерк знайомий. Донець удавав, що не помiчає, куди Андрiй дивиться, а Андрiй, теж маскуючись в байдужiсть, непомiтно тягся очима до паперу. Вiн погано чув, що говорить слiдчий, так йому закалатало серце. - I буде тим гiрше для вас, - провадив своє слiдчий. - Судитимемо, як злiсного, непримиренного ворога. Ви знаєте слова Горького? Знаєте? - Ах, знаю, знаю... Це так часто повторюється, що вже здається, нiби Горький бiльше нiчого й не написав. Це Андрiй випалив з нудьгою, а тим часом тягся очима до течки. На сентенцiю про Горького Донець не вiдповiв, лише зсунув брови, повторюючи свою фразу: "I буде тим гiрше для вас !.." Мовчанка. - Чи, може, ви вважаєте, що ваша справа кiнчена? Може, ви пiдпишете "двохсотку"? - Давайте, - промовив Андрiй байдуже й тихо. Слiдчий злiсно засмiявся, витяг якийсь папiрець i пiдсунув Андрiєвi. Андрiй прочитав: "Протокол про закiнчення слiдства". I далi "На пiдставi статтi 200-ї я (пропуск для iм'я та прiзвища), ознайомившись з дiлом, вважаю слiдство за закiнчене й бiльше нiчого не маю додати". - Добре, -сказав Андрiй i простяг руку. - Дайте менi "дiло". - Для чого?! - здивувався слiдчий. -Тут ось написано - "ознайомившись з "дiлом". Слiдчий зареготався. Смiявся несамовито. А тодi урвав, визвiрився й процiдив крiзь зуби: - Не вдавай з себе розумнiшого за московського архiєрея. - I вихопив папiрець з рук. - Ти хочеш легко вiдбути - "двохсотку" йому. Нi, брат, постривай. Ще поки дiйде до "двохсотки", в тебе волосся вилiзе на головi. - I знову смiявся: - "Дiло" йому подавай! Чи ви бачили? Ха-ха-ха! У нас, брат, дiло не для того, щоб ти читав, а щоб ти писав! Ясно? А читати буде трибунал. Це його прерогатива. Андрiй примружився й дивився на слiдчого презирливо, нарештi процiдив: - Я й читати не стану цiєї купи шпаргалля. Це не "дiло", а купа смiття. Приведiть його ранiше до порядку... Слiдчий перестав смiятись: - Галло! Ви не забувайтесь, де ви є i хто перед вами! -- а тодi, карбуючи долонею поволi кожне слово: - Даю вам для роздуми на цей раз небагато часу. Дуже небагато часу. Сергєєв - то був всього тiльки хлопчак. Щойно тепер ви побачите, що то таке - слiдство! Ясно? - i збавив тон до тихого, єхидного, глумливого: - Коли б ви знали, що в цiм "дiлi" - ви б на колiнах поповзли. I не корчили б з себе героя. Ви б зрозумiли, що тут є повна пiдстава вас роздушити, як... як... як... В цей час увiйшов вартовий i щось муркнув, слiдчий схопився й вийшов, вартовий за ним теж вийшов. Як прихилилися дверi, Андрiй шарпнувся до розкритого "дiла" - i враз його наче хто довбнею стукнув - перед ним був аркуш паперу, записаний дрiбним жiночим почерком, знайомим почерком... Катерина! Пiд самим низом стояв виразний пiдпис - "Катерина Бойко". Здається, перед тим написано - "Секретар Н-ського райвiддiлу НКВД", здається. Андрiй шарпнувся оком вгору, а тодi перелистав - їх було кiлька, таких аркушiв. На першому стояло: "В справi громадянина Чумака Андрiя" i ще щось. В очах Андрiєвi все стрибало, серце калатало шалено, i вiн не мiг опанувати себе, хотiв прочитати щось i не мiг, страшенно квапився, в вiччю рябiло. Вiн з одчаєм опустив пiднятi сторiнки й уперся хоробливим зором у пiдпис - "Катерина Бойко". А нижче другою рукою було пiдписано: "Начальник Н-ського райвiддiлу НКВД, майор О. Сафигiн". I ще щось... Це тривало мить, блискавичну мить. За дверима почулися кроки й Андрiй вiдслонився вiд столу. У вiччю крутився пiдпис "Катерина Бойко". Такий знайомий пiдпис, такий знайомий почерк! I, здається, перед тим "Секретар райвiддiлу НКВД". Здається. Тiльки тепер Андрiй збагнув, що не роздивився, як не роздивився, якою саме рукою написано на самiм початку "В справi громадянина Андрiя Чумака". Вiн би хотiв, щоб не тiєю! Все-таки якась щiлина для серця. Але, здається, тiєю ж. А може, не тiєю. Лише однаковими чорнилами. Нi, не тiєю! Ах, чом вiн не роздивився! Так от чому такий певний Сафигiн! От що вiн мав на увазi й тодi показував!.. За стiл зайшов Донець i, хитро мружачись, сiв i наставився на Андрiя. Здається, дивився й намагався вгадати "Читав чи не читав?" "Читав," - зробив висновок i тонко посмiхався. - Ну, як? - запитав Донець Андрiя. - Що ви скажете на мої останнi слова? В горлi Андрiєвi пересохло. Вiн нiчого не мiг вимовити та й не хотiв говорити, щоб не зрадити свого хвилювання. Донець стукав задумливо олiвцем по столу, а Андрiй помалу приходив до пам'ятi. - Слухайте, - видавив Андрiй хрипко, намагаючись бути цiлком байдужим: - Я пiдпишу "двохсотку", лиш дайте на пiдставi закону ознайомитися з "Дiлом". Донець нiчого не вiдповiв, склав, позiхаючи, "дiло" й засунув його в портфель. Одягнув шинелю, що висiла на бильцi стiльця. Застебнувся на всi гаплички, а вже надягаючи рукавички, кинув недбало: - Встигнете. Для того щоб вам ознайомитися з дiлом, треба жити зi мною в дружбi. Ясно? Ось над цим ви й подумайте. Ну-с, - затримався слiдчий на хвильку в дверях. - Ви зараз пiдете до камери. Але не надовго. Чуєте? Н е н а д о в г о. Думайте i добре думайте. I пам'ятайте - чим ви будете упертiшi, тим гiрше буде для вас. Адьє... Гм, вам, здається, там добре сидиться i нiколи думати? - додав вiн iронiчно, - ножики та люлечки робите... Ха-ха-ха... Ну, робiть, робiть... На свою бiду... I щез. Увiйшло двоє вартових i забрали Андрiя. Останнiх слiв слiдчого вiн так i не чув до пуття. Ах, що б вiн дав, щоб ще хоч краєчком ока побачити те "Дiло". Хоч тi аркушi самi! Ще раз роздивитися той пiдпис - "Катерина Бойко". "Катерина Бойко!" "Так от до чого був той сон!" В камерi Андрiй лежав цiлими годинами й все те саме повертав у'мiзку - "Так от до чого був той сон!" - "Катерина Бойко!" Та все не мiг прийти до пам'ятi. I помалу в нiм пiдiймалася божевiльна хвиля. Повертаючись знов i знов до того iменi, вiн дедалi бiльше починав несамовитiтити. I по крихтi, по цеглиночцi, по краплi в ньому наростав i оформлювався дикий план. Дикий. Але конечний, неминучий, коли йшлося про свою честь i про честь братiв, про матiр, про сестру, про всiх оцих, що в камерi, в тюрмi, в усiх тюрмах. Вiн все питав себе, чи має вiн право, i вiдповiдав, зцiплюючи зуби: "Так!" Вiн вирiшив її завербувати. Завербувати. Це найвiрнiший спосiб паралiзувати... провокатора. Боже, як те слово може повертатися в мiзку! Вiн його повертає крiзь пекучi сльози - "провокатора". Це Катерина? Це про Катерину?! Господи! Але вiн зцiплює зуби й iде далi, розробляючи дикий план. Завербувати, вкинути в от таке пекло та й хай тодi "пише", i хай тодi оцiнить, що таке дружба, що таке страждання, хай тодi зiйде кров'ю, й сльозами, й пекельним криком розпачу й каяття. Нехай!.. Хвилi Ворскли, й мiсячнi ночi, i мрiї, й акорди Бетховена заливають душу всумiш iз сльозами, i вiн геть руйнує весь свiй несамовитий план... Але згадує про братiв i знову по цеглинi збирає той план, уперто, понуро. По цеглинi вiн складається все чiткiший, все логiчнiший, все викiнченiший. Диявольський план. Але вiрний. Єдино вiрний. З провокатором, як з провокатором, - найкраще його паралiзувати - це переставити з однiєї площини в другу, вирiвняти шанси, обтяти йому крила й пiдставити його пiд iспит, якого вiн не витримає й зламається - i сам все почне заперечувати або сконає геть. Туди йому й дорога... Час летить, але Андрiй його не вiдчуває. Вiн "думає". Слiдчий радив думати, i от вiн думає. Втратив апетит i сон. "Думає". Закинув свої лекцiї й дiвочу голiвку геть, не грає в шахи, не чує розмов - кипить серцем, аж-но воно йому починає болiти, немов напухло, й думає. Так минає день i другий, i вiн уже не кипить серцем, вiн понуро й методично розробляє план. I той план вже оформився, лиш, не кваплячись, вiн переробляє деякi деталi в ньому. I вiн його здiйснить у першу ж зустрiч iз своїми варварами. Вiн складе свiдчення, єдине своє свiдчення, пiсля якого... I вiн вже злобно смiявся. "Пише". От подивимось. Вiн все наново проаналiзовував, як могло потрапити Катеринине iм'я пiд тi шпаргали, й доходив висновку знов i знов, що воно потрапило туди з доброї волi й охоти, коли пiд ним стоїть ще й пiдпис начальника райвiддiлу, того делiкатного аматора мисливства Сафигiна. Андрiєвим настроєм особливо переймався Сашко. Вiн був теж понурий. Другого дня увечерi вони лежали з Миколою й штурманом бiля своєї стiни, i Микола задихався вiд браку повiтря. Надворi вже було холодно, й вiкна весь час були зачиненi, бо тi, що пiд ними лежали, вважали тi вiкна своєю власнiстю й не зважали нi на чиї благання, щоб вiдчинити вiкна й впустити повiтря. З них самих буде цiлком досить того повiтря, що просотувалось крiзь щiлини й спадало їм на голови струмками, але деякi й тi щiлини намагалися позатикати - "холодно", а вiдiйти вiд вiкна на час, поки провiтриться камера, вони не хотiли. Насупроти сидiв Iщук i вважав вiкно за таку ж свою власнiсть, як i тридцять сантиметрiв одмiряної йому пiдлоги. Задихаючись, Микола просив вiдчинити вiкно. Де там. Компанiя бiля протилежної стiни не хотiла про те й чути. Тодi Микола запропонував помiнятися мiсцями. Знову спротив, бо ж вiкна дуже вигiднi тим, що на них можна класти в грати речi, чiпляти торбинки й торби, ставити кухлики. На причину, що Микола має хоре горло, нiхто не звертав нiякої уваги, а Iщук, той загигикав саркастично: "Як ти хворий, то не сiдай в тюрму". "Ще вiд повiтря нiхто не вмер, а вiд великого розуму... ги, iнтелiгент!" - Слухайте, Миколо Володимировичу, - озвався Сашко понуро. - Кого ви просите? Ви попросiть мене. По тих словах взяв чийсь черевик i спокiйно та з усього плеча запустив ним в шибу вiкна. Шиба розсипалася на скалки, i в камеру бурхнуло колюче, свiже повiтря. Зчинився галас, хтось репетував про карцер, Iщук i Петров зiбралися бiгти до наглядача, шипiли, захлиналися погрозами, тодi Сашко, лежучи, промовив печально й спокiйно, так само, як спокiйно запустив черевика: - В карцерi сидiтиму я. Але ви там запам'ятайте добре, в якому кутку стоїть параша! - викликавши тим смiх в Андрiя й штурмана. Iщук роздумав бiгти до наглядача, доктор Петров теж зупинився на пiвдорозi i вся буря уляглась. Гловацький же й iншi тiшились i благословляли Сашкову голову, але не так за повiтря, як за те, що Сашко так багато наробив скалок зi скла i таких гарних, - ними чудово можна голитися. Це ж цiла купа прекрасних бритв! Вони їх визбирували й ховали по щiлинах та по кутках "про запас". Одначе дiра в вiкнi якимось чудом заросла скоро ганчiр'ям та торбами, й повiтря знову не поступало. Нi, з цими "громадянами" дати раду неможливо. Тут Андрiй згадав про "президiю"... Встав, узяв торбиночку, взяв Миколинi речi: - Пiшли! Штурман, вгадавши Андрiїв намiр, теж звiвся. Звiвся й Сашко, як вiрний джура. I вони пiшли. Пiшли в другу камеру, переступаючи через людськi тiла. Прийшли до "президiї", вибираючи найзручнiше мiсце, де було б найбiльше свiжого повiтря. Ось тут, бiля вiкна. В "президiї" зчинився галас. "Комiтет не журись" - славний Хорошун, некоронований король камери, голова "президiї" - вибухнув, як вулкан, а за ним всi його "корiшки". Але на них нiхто з чотирьох не звернув уваги. Микола був почав говорити, Сашко закипiв, але їх зупинив штурман - "Сашку, Миколо, покиньте, заждiть-но". Вiн вибрав мiсце - ось тут, о. Ану чиї це речi - здай вправо. Нiхто не рушився, лише стояв галас. Штурман випростався, сапнув повiтря на всi свої широченнi грудища, помовчав, а тодi промовив тихим голосом: - Ану здай направо! "Кровавая пiща" мав занадто грiзну моряцьку славу, щоб слова лишились без вислiду - пiдкоряючись тому тихому голосовi, ближчi хутенько здали вправо, i хлопцi, посмiхаючись поклали свої манатки на пiдлогу бiля вiкна, не звертаючи уваги, що на них ззаду насiдає Хорошун з компанiєю. - "Ех, що там! - кричав Хорошун вже. - В морду! В морду їх! Дайош! Ану, братва! Ех!.." Тут штурман обернувся лицем до отамана й, не моргаючи оком, помалу почав насуватися на нього голими грудима з чорним орлом, а до друзiв кивнув коротко: "Лежiть, хлопцi. Я от зараз з ним поговорю". Сашко дивився захоплено на штурмана i аж тремтiв увесь, як живе срiбло, вiд войовничого азарту, але наказ є наказ. Андрiєвi було дуже цiкаво, як штурман "говоритиме" з "Комiтетом не журись". Хорошун поперхнувся на пiвсловi й втратив чомусь охоту "говорити". Вiн вiдступав задки перед чорним орлом, а штурман мовчки ним насувався. Задкуючи, Хорошун дiйшов до свого мiсця. - Сiдай, - запропонував штурман чемно. Хорошун покiрно сiв. Штурман подивився ще якусь мить на нього згори й вернувся до хлопцiв. Дискусiю було вичерпано без зайвих слiв. Сашко, наслiдуючи штурмана, пiдiйшов до чекiста, оглянув його з безподiбним презирством i теж мовчки вернувся до компанiї. Сидите тут, як пани, а люди душаться, - промовив штурман примирливо до сусiд, зручно вкладаючись. Нiхто вже йому не перечив. Симпатiї всiєї камери були по йому боцi, бо досi "диктатура" Хорошуна не одному давалась взнаки, i нiхто з ним не встрявав у "дискусiю", якщо не хотiв, щоб йому було звернуто щелепу. Камерi цей епiзод рiшуче сподобався. На новому мiсцi хлопцi почувалися так, неначе вилiзли з чорної нори на свiтло денне. Бiля них було вiкно, у вiкнi над щитком було видно латку неба, i вони тим вiкном завiдували: хотiли - вiдчиняли, хотiли - нi. Але вони його весь час тримали вiдчиненим. Тут же в кутку сидiв старий Андрiїв знайомий Руденко, i вони вчотирьох склали добру товариську групу. Перед ними лежала цiла камера, ген просто дверi, - все їм було видно i все добре чути. Тут же недалеко лежав Юлiй Романович Гепнер, i з ним можна було вести цiкавi дискусiї, що й робив Микола, ганяючи цього професора марксизму-ленiнiзму й дiалектичного матерiалiзму на кордi, тонко потiшаючись з його трагедiї. Вiн став жертвою витвору власної доктрини, жерцем якої був, якiй так багато й так вiддано служив. - Iнодi в розмову встрявав штурман, iнодi секретар райпарткому Руденко, але взагалi вони мали бiльш цiкавi розваги, анiж дискусiї з Гепнером. Вони спiвали. Чорт з ним, з тим дiалектичним матерiалiзмом, навiть з дотепним штурмановим жартом, про те, що ця камера, ця тюрма i всi iншi тюрми, вся ця приголомшуюча "єжовська" епопея - це є нiщо iнше, як доказ, що процес дiйшов д i а л е к т и ч н о г о з а п е р е ч е н н я. Процес реалiзацiї Марксової доктрини. I бiдний Гепнер не мiг цього спростувати, бо не мiг перекреслити своєї власної трагедiї. Хлопцi спiвали. Полягавши на спини i махнувши рукою на все, вони цiлими годинами спiвали пiсень. Вони розучували багато нових, маючи за диригента й навчителя Миколу, що, здавалось, знав їх незчисленну кiлькiсть. Найцiкавiшою була пiсня "Попiд гаєм шлях-дорiженька". Широка степова пiсня - пiсня про трьох братiв. Вони її спiвали, як справжнi степовики, а камера слухала. Також гарною була пiсня "Зелений гай, пахуче поле". Одного разу пiсля вечiрньої перевiрки, пiсля укладки спати вони спiвали цю пiсню. Камера лежала покотом i, здавалось, спала. Спала. Хлопцi теж лежали, але сон їх не брав. Десь опiвночi вони тихенько-тихенько заспiвали цю пiсню. Вони спiвали про тюрму, про сон у нiй, про кохання, про волю, про матiр, що сохне, сина ждучи, про змучену сестру... Пiсня стелилася над сонним звалищем, i наглядач, мабуть, чув, але не мiг збагнути, хто ж спiває, бо всi лежали нерухомо, а може й сам заслухався. Пiсня бринiла, як сон, над сонними людьми, в тяжкiй задусi, в чаду махоркового диму, що мрiйно стелився помiж стелею й сонним звалищем, як веснянi хмарки над степом, над тим "пахучим полем", як марево над чорними рiллями... Ось мати старенька, нездужаючи, встає в тому маревi, в саду вишневому, а за тим маревом сина не видно. А син спiває тихесенько пiсню про неї за темними мурами, i журиться тяжко, i туга бринить в кожному словi, в тихому шепотi... Пiсня в чотири голоси... Вона плаває по камерi... Нарештi затихає, затихає... I в кiнцi зринає болючим акордом, щоб уже зовсiм урватись: "Поблiдло личко, згасли очi, Надiя вмерла, стан зiгнувсь... I я заплакав опiвночi... I, тяжко плачучи, проснувсь". Пiсня завмерла. Тиша. Тиша гробова, мертва. I раптом цiла камера починає хлипати. Сонна камера зiходить наглим плачем. "I я заплакав опiвночi..." Гарна пiсня й iнша, про зозулю. Коли хлопцi її заспiвували, її пiдхоплювала вся камера й тихенько починала розгойдувати - одна й друга половина, всi триста сорок чоловiк. Вони щось шили, робили люльки, малювали, грали в шахи й спiвали її, ту пiсню, з таким розлогим ритмом, з такими гойдливими сердечними словами. "Ле-тi-ла зо-зу-у-ля-а, З по-ля на до-ли-и-ну-у, З по-ля на до-ли-и-ну-у, Сiла на ка-ли-ну, - е-е - Гей! З поля на до-ли-и-ну..." Пiсня перекочувалась, як лагiдна хвиля, з кiнця в кiнець камери, заходила в дверi до другої половини й верталася звiдти, - ходила по всiх усюдах, то завмираючи в одному кiнцi, то пiдносячись в другому. Її спiвали всi - українцi, вiрмени, греки, росiяни, нiмцi, перси, поляки - всi. Так сердечно, тихо, журно, задумливо. "Сiла на калину Та й стала кувати. А я, молоденька, Виходила з хати, Виходила з хати Зозулю слухати..." Пiсня завмирала на останньому словi строфи, й всi чекали якусь мить не кваплячись, а десь хтось вже розгойдував далi: " "Ой, ти, зозуленько, Чого рано куєш? Чи ти,зозуленько, Моє горе чуєш? Ге-е-й! Чи ж ти, зозуленько, Моє горе чуєш." Коли строфу доспiвували українцi, пiдхоплювали вiрмени. Кiнчали цi, починали греки. Пiсня гойдалася часом годину i нiколи нiкому не набридала. Такою ж пiснею була ще "Сулiко". Її заспiвували вiрмени, а пiдхоплювали в Андрiєвому кутку, й вона розходилась, мов кола на водi, аж поки не опановувала всю камеру. I так само, як i перша, тихо й задумливо ходила хвилями, спiвана геть всiма без винятку. Схiдна душевна мелодiя цiєї пiснi, так як i першої, полонила душi, наганяла смуток, легеньку журу, тиху задуму. Пiд цi двi пiснi, як пiд материнську колискову, гарно було щось робити, думати, дрiмати, мрiяти... i спiвати її цiлим недавнiм ярмарком, що ще перед тим сварився, палахкотiв, а пiд чарами пiснi переставав тим ярмарком бути. Камера оберталася в якусь схiдну молельню. Адже вони моляться, цi люди, заплющивши очi, воркочучи всi один мотив, не порушуючи єдиного ритму, а якщо в якiмсь кутку й затягувано кiнець, то це справляло вражiння великого безмежжя, вражiння, що пiсню спiває цiлий свiт. Цими пiснями упивався Металiдi. В нього аж сльози стояли на очах, коли вiн слухав, як спiвала вся камера. Пiд їхнiм впливом в нього родилась iдея створити камерний хор. Справжнiй ведикий хор. Захоплений цiєю iдеєю, вiн цiлi днi проводив у другiй, краще забезпеченiй вiд втручання наглядачiв половинi тихенькi проби. Спiвакiв не бракувало, i справа посувалася вперед. Минали днi. Приготувавши нарештi репертуар. Металiдi давав концерт. Як на тюремнi умови, хор його був знаменитий. Та й не тiльки на тюремнi умови. Концерт Металiдi давав у другiй половинi камери, а перша вiдiгравала роль театральної зали. I наробив Металiдi тим концертом багато клопоту тюремнiй адмiнiстрацiї. В час, коли вся тюрма вклалася спати i коли тюремна адмiнiстрацiя найменше сподiвалася чогось подiбного, Металiдi зiбрав свою капелу в глухiй камерi, договорився, що всi слухають концерт лежачи, як в першiй, так i в другiй половинi, та що хор теж на випадок тривоги, лягає собi на пiдлогу й "спить", як нi в чому не бувало. Металiдi "вдарив" концерт на повен голос. Першою пiснею заспiвали "Закувала та сива зозуля". Хор спiвав, а на дворi зчинилася бiганина. Вартовi з веж щось репетували. Хтось тупотiв попiд стiнами вчвал, намагаючись зорiєнтуватися, де саме спiвають. Але спробуй зорiєнтуватися, коли спiвають в герметичне закритiм ковчезi, за вiкнами, "задраєними" залiзними щитами. Андрiй зателеграфував у нижнi камери, щоб подали сигнал, коли почнеться контроль. Бiля дверей лежали спецiальнi дозорчi, приклавшись вухом до тих дверей. Все було забезпечено. Нижчi камери теж чули концерт i напевно там шалено потiшалися. Концерт гримiв на славу. Коронним номером був "Iнтернацiонал". Як же ж вiн звучав в таких обставинах, цей задрипаний, заяложений "Iнтернацiонал"! Металiдi, звичайно, на це не розраховував. А це була зовсiм iнша пiсня, грiзна, з зовсiм iншим змiстом, нiби проречиста, символiчна i... контрреволюцiйна. Так-так, контрреволюцiйна, хоч нiхто в нiй не змiняв анi слова. "Ми всiх катiв зiтрем на порох! Повстань же, вiйсько злидарiв..." Безперечно, що Металiдi взяв його до репертуару не для того, щоб воскресити, а по простотi душевнiй, розраховуючи, що якщо "всиплеться", то буде виправдання: вiн спiває не що-небудь, а речi iдеологiчно витриманi, бо яка ще iдеологiчно витриманiша рiч є за "Iнтернацiонал"? Але "Iнтернацiонал" лишився недоспiваний. Приблизно на половинi з усiх правих, i лiвих, i нижнiх камер забило тривогу по телеграфу, пiсня враз згасла, хор вклався на пiдлогу, й всi завмерли в чеканнi, захропли для проформи. Довго нiкого не було, чути, як грюкали дверi в нижнiх камерах. Нарештi прийшли до камери ч. I2. Вiдчинилися дверi, i вскочили до камери сполоханi й заспанi начальники, з самим найстаршим на чолi, з тим альбiносом. - Заключонниє! Садiтесь!!! На цей раз це йому вдалося. Люди звелися, заспано позiхаючи, й посiдали. Начальство зайшло на середину камери, й почався допит, хто спiвав. Звичайно, смiшнiшого нiчого арештанти нiколи не чули, такого щирого здивування треба пошукати... Без сумнiву, начальство бачило, що це звалище "людiшек" над ним потiшається, але що воно могло зробити. Таку саму картину вони здибали в усiх камерах цiєї тюрми, пiди ж розбери, хто саме винен. А в дверях стояв наглядач з числа "найсимпатичнiших" i "придуркувато" пiдсмiхався. Дивлячись на його мiну, Андрiй збагнув всю несподiвану генiальнiсть Металiдiєвого задуму з тим "Iнтернацiоналом". До цього наглядача те належно промовило, i тепер вiн мовчав. Вiн, безперечно, чув, що робиться в його камерi, але удав, що йому зовсiм нiчого не вiдомо, тим бiльше, що контроль почався знизу, значить, начальство збите з пантелику грунтовно, а ще тим бiльше, що спiввiдповiдальнiсть падає й на нього, якщо взнають, як це вiн допустив до такого, чи проспав?! Не чув?! Адже ж так довго спiвало! Хористи так "мiцно спали", що, коли начальник зайшов на їхню половину, то мусив окремо повторити для них свою милу команду "Заключонниє! Садiтесь!!" Коли начальство нарештi пiшло геть, пригрозивши, що вся тюрма буде покарана (тим ствердивши, що їхнi розшуки скiнчилися пшиком, якщо мають карати всю тюрму, а не Металiдi з капелою), коли за ними зачинилися дверi, в камерi довго стояв приглушений смiх. Той смiх урвав наглядач. Вiн вiдкрив дверi, постояв у них i тихо промовив до лежачих: - Суккини сини! Бiльше вiн нiчого не сказав. Загримав замком. Тиша. - А все-таки вiн симпатяга, цей наглядач, - промовив хтось щиро. - Як шкода, що вiн не з нами. Так скiнчився перший концерт Металiдi. Крiм спiвiв, хлопцi в кутку, якщо не майстрували щось або не вчили з Гансом нiмецької мови, цiлими днями грали в шахи, зробивши їх з "пластмаси", а дошку накресливши на пiдлозi цвяхом. Таких шахiстiв у камерi було багато, i це давало змогу улаштовувати навiть турнiри. Крiм шахiв, шашок та домiно, в камерi була ще низка iнших, спецiально тюремних iгор, вигадуваних самими в'язнями. Так, наприк