лад, грали в розкладання слова - треба було з тих самих лiтер викомбiнувати максимальну кiлькiсть iнших слiв: або спецiально iменникiв, або прикметникiв, або iмен знаменитих людей, або географiчних назв тощо. Також гра в вiйськовий флот. Ця гра поширена на волi серед дiтей, але для арештантiв вона цiлком годиться, щоб проводити за нею цiлi години. Також креслення та розгадування шарад. I т. д. Для всiх таких iгор користалися галошами та шматками скла. Найбiльш масовою й найбiльш азартною грою була гра в костi на сiрники... Раз на мiсяць всi, хто мав грошi й не мав заборони вiд слiдчого користатися ними, дiставали "лавочку". В числi купованих речей були й сiрники, по кiлька коробочок... До речi, щоб користатися "лавочкою", треба було мати спецiальний дозвiл слiдчого. Заборона "лавочки" належала до однiєї з форм репресiї проти упертих i непокiрних. Одначе, попри все те, в камерi було чимало таких, що користалися "лавочкою". Гепнер i всi троцькiсти (тi, що порозколювались, звичайно), вiрмени, доктор Петров та iншi набехували свої торби. Дiставали "лавочку" також тi, чиї справи були вже позакiнчуванi й пiшли на ОСО або iншу яку "судову" iнстанцiю. Треба зразу ж вiддати честь прекрасному арештантському звичаєвi, вiрнiше, людськiй арештантськiй солiдарностi. Тi, що нiчого не мали на конто в тюремнiй бухгалтерiї або не мали права користатися "лавочкою", в цей день теж дещо мали, - було створено спецiальний фонд, i в той фонд кожен, хто одержав "лавочку", мусив дещо покласти вiд своїх благ. А дехто просто брав одного або й двох своїх колег на утримання, подiляючись з ними в мiру своєї щедростi. Найголовнiшим у "лавочцi" були цигарки й махорка. Це те, що робило отримання "лавочки" величезною загальнокамерною подiєю. Бувало й так, що одна камера отримала лавочку, а друга - нi, тодi цiй останнiй удiлявся кредит. Йшлося про куриво. Якщо дванадцята камера не дiстала "лавочки", а хотiла курити й не мала чого, нижня ж камера "лавочку" одержала, тодi по телеграфу укладався договiр, згiдно з яким нижня камера позичала горiшнiй 340 штук цигарок (усiм по цигарцi). Для цього горiшня камера спускала вниз на шнурку у вiкно, в щiлину помежи щитком i стiною, вузесенькi торбиночки, поклавши туди шматок мила абощо, щоб тягнуло, i такi торбиночки опинялися в щитку нижньої камери, де на них вже полювали. В тi торбиночки вкладалася позика, й вони тим же шляхом мандрували нагору. Така процедура - це було дiлом цiлої камери. Однi телеграфували, другi сукали з розпущених шкарпеток шнури й, припасувавши торбиночки, опускали їх, третi вартували бiля дверей, четвертi робили "шум" - спiвали, сварились, товпилися по всiй камерi, маскуючи диверсiю, а всi дивилися на тих, що сидiли бiля вiкна, як рибалки, тримаючись за шнурки, - "чи не сiпає"? Це було хвилююче священнодiйство. Нарештi знизу подавали сигнал "Пiдiймай", за шнурок щось "сiпало" знизу, й "рибалки" обережненько тягли свою "рибку". Знизу вартовому тяжко було вгледiти, як та торбиночка повзе по стiнi, бо тi, що вигадали проклятi щитки, не врахували такої процедури, i, коли дивитися знизу, то щиток покриває щиток, i нiчого не видно, нiякої стiни. Тi, що вигадали щитки, були дiалектиками, одначе, подолавши проблему затемнення свiту, не змогли подолати iстини, яку самi i сповiдували, а саме, що все має в собi власне заперечення. Щитки були проклятi, але вони ж були й благословеннi, якщо йшлося про позичання курива. В такий спосiб цигарки позичалися, в такий i вiддавалися. Такi цигарки були найсмачнiшi, особливо коли перед тим камера не курила вже кiлька днiв, починала крутити вату або кору з тих щиткiв, якi були не залiзнi, а збитi з соснових дощок, - така кора тоненько настругувалася скельцем, потiм розколювалась люлька чи чубук, вибиралася вся частина просякнутого нiкотином, намочувалась в чаї, а тодi в тiм настої квасилось кору, просушувалось i курилось. Позиченi цигарки були, як манна з неба, й цiла камера раювала, курячи жадiбно кожен свою цигарку та все зберiгаючи "сорок", "двадцять", "десять", аж до нуля. Пiсля отримання "лавочки" в камерi було що курити. Кожен з покупцiв найбiльше брав цигарок та махорки. Лише, на жаль, нiколи не виправдувались сподiвання, що з отриманням цигарок буде ще й на чому писати. Гай-гай! Бiднi тi цигарки. Перше нiж потрапити до камери, вони зазнавали вiд продавця тяжкої екзекуцiї - вiн обдирав геть оболонку, брав усi цигарки в жменю, а тодi великими ножицями обрiзав геть мундштуки майже при самiм тютюнi i так вкидав "покупцевi" в торбу. Так що в'язневi дiставалися замiсть цигарок коротюнькi сигарети i писати було зовсiм нi на чому. Махорку видавано теж без оболонки, висипаючи її в торби. Кожного разу пiсля отримання "лавочки" камерний розпорядок дещо мiнявся: камера цiлi днi бавилася грою в костi на сiрники, у вислiдi якої утворювалися "сiрниковi королi". "Король" ставав власником усiх сiрникiв у камерi. Королював кiлька годин - рiвно до початку нової гри, а потiм банкрутував на користь щасливiшого... I бавились це не кримiнальнi "урки", а люди iнтелiгентнi, з вищою освiтою. "Чи чуєш. Аби не збожеволiти!" - умотивував цю свою поведiнку котрийсь з iнженерiв чи професорiв. I вiн мав рацiю. Коли вони бували на прогулянцi, вони бачили горiшнi поверхи тюремної лiкарнi, куди немало вже помандрувало їхнiх товаришiв, помiшавшись розумом вiд тортур, вiд безкiнечних дум, вiд умлiвання серцем, вiд одчаю. З телеграфа знали про трагiчнi випадки в iнших камерах, коли людина нагло починає битись головою об стiну, стерявшись нарештi вiд нестерпної депресiї. А скiлькох з числа мешканцiв камери ч.12 чекає ще така сама перспектива?! А раз iз трiйникiв передали тривожну, хвилюючу новину: ад'ютант маршала Дубового скiнчив життя самогубством. Вiн знайшов пiд час походу до лазнi великого iржавого цвяха й сховав у кишенi. Прийшовши ж до камери, вiн скинув сорочку, пильно приклав цвяха до грудей i сильним ударом руки увiгнав його в серце". Скiнчив порахунки з усiм одразу... А в нижнiй камерi хтось перерiзав собi артерiї склом i зiйшов кров'ю. Коли вранцi всi встали на перевiрку, один не встав, вiн лежав мертвий у калюжi кровi. Знову в iншiй камерi хтось повiсився вночi на гратах перед самiсiнькими дверима на роздертому рушнику... Таких випадкiв було досить, i кожен боявся дiйти до такого стану, коли лишається тiльки розбити череп об мур або перетяти артерiї. В камерi ч. I2 зняли одного з петлi - це був iнженер з групи начальника харкiвського залiзничного вузла Малiя, обвинуваченої в шкiдництвi й терорi i надзвичайно катованої в застiнках ДТО (Дорожно-Транспортного Отдєла) знаменитим начальником того ДТО Курпасом. Вони всi чекали смертi, i в чеканнi тiєї смертi iнженер залiз пiд стiл, припасував якось мотузку й вирiшив утекти вiд Курпаса i його смертi в свою смерть - задушитись лежачи. Але, на щастя, вiн занадто сильно дригав ногами, його почули пiдстольнi мешканцi - представники камерного пролетарiату, а найперше Гриша-студент, спецiалiст вiд малювання свастик на вчительських черевиках, i iнженера витягли з петлi й з-пiд столу, як тяжкого злочинця. Пiсля того iнженер вже двiчi був "сiрниковим королем", а Гришу зробив своїм джурою, вiддаючи йому половину "лавочки", - користався з того, що Курпасова смерть щось забарилася, й грав напропале. Взагалi в камерi було прийнято, як неписаний, але обов'язковий закон, що арештантська етика мусить дозволити все - грати, спiвати, лаятись i навiть битись. Лиш не дозволено божеволiти чи забивати iржавi цвяхи в груди. I люди по змозi дотримувалися цього правила. Лиш один вегетарiанець Дахно поволi умирав, не бажаючи здатись i осоромити свою "вегетарiанську нацiональнiсть". VII Iснує чи не iснує над слiдчими та над тюремниками, над їхнiм свавiллям якийсь нагляд, якесь стримуюче начало, якийсь закон, якесь правосуддя i як воно виглядить? Цiкавиться хтось долею цих усiх приречених "людiшек", зданих на милiсть хлопчакiв, у єжовських унiформах, чи не цiкавиться в цiлiм СССР? Адже ж всi слiдчi намагаються все пiдганяти пiд якийсь кодекс, старанно оформляють справи, припасовуючи до конкретних статей того кодексу людськi "злочини", i дуже умлiвають над тим, щоб все було "по закону", щоб їхнi справи були "бездоганними" й прийнятними для "пролетарського правосуддя", рахуючись нiби з ним дуже. Як же ж воно те стримуюче начало, те правосуддя виглядить? Це цiкавило людей, бо вони в нього вiрили й за нього хапалися, бувши певнi, що воно колись нарештi втрутиться i що, коли воно втрутиться, - все прийме зовсiм iнший хiд, безглуздiсть справ буде вияснена, й всi опустять мури в'язниць. Iнакше не може бути. Коли б тiльки воно втрутилось! Адже ж тяжко буде слiдчим умотивувати достатньо, чому вони тримають таку масу людей, заховавши її вiд свiту. Адже ж навiть неозброєним оком видно все безглуздя 99 вiдсоткiв "справ" цих усiх "ворогiв народу". Бiльшiсть в'язнiв думали, що слiдчi й тюремники просто обходять те правосуддя, те око закону, не допускаючи його обманом заглянути за цi мури. I тому тут панує свавiлля новiтньої, темної й злочинної опричнини. Але ж є десь закон, є правосуддя! Досить йому прийти б, i все це розсиплеться. Цiкаво, як воно виглядить?! I ось воно, те правосуддя, прийшло до камери. Прийшло з вiзитом. Це сталося несподiвано й без нiякого попередження та спецiальних приготувань, як то буває в цiй країнi при рiзних iнспекцiйних оглядах та контролях, коли все спецiально причiсується, миється, приготовляється до "парадних" оглядин. Просто - вiдчинилися дверi i в них почало товпитись якесь начальство, iронiчно посмiхаючись. Начальник тюрми - альбiнос - крикнув своє верескливе - "Заключонниє, садiтесь!", а тодi хтось iнший промовив: - Прокурор по надзору! Увага! Хто має якi скарги та заяви? Це було сказано тим тоном, як то говорять чемно, але iз зловiсним притиском - "Ану, ану, лиш спробуй хто!" В дверях з'явився "прокурор по надзору!" Це була худенька, блiда жiночка з досить переляканим i безмежно розгубленим виглядом. Вона стала i намагалась опанувати свої нерви, що вже напевно не витримували видовища, баченого не в цiй першiй камерi i розрахованого зовсiм не на жiночi нерви. Глянула боязко на силу-силенну людей i пiд їхнiм хоробливим поглядом знiтилась. Жмакала в руках хусточку. - "Хто має якi заяви?" - прожебонiло "правосуддя" тремтячим голосом несмiливо. Пiднявся лiс рук. Того лiсу "правосуддя" зовсiм злякалось i глянуло безпомiчно на якогось грубого начальника в унiформi армiї "залiзного наркома". Начальник презирливо знизав плечима, мовляв, цi "вороги народу" можуть мати багато заяв, але чи варто надавати тому ваги. А втiм, питай. Правосуддя побiгло очима по лiсовi рук, не знаючи, як бути, а з маси раптом окрилених надiєю людей вже вилiтали хаотичнi запитання, далi - бiльше; запитання злiтали з рiзних кiнцiв, збиваючи одне одне: люди, втративши всяку обережнiсть ("Прокурор же!!"), ставили несподiвано зухвалi й одвертi, одчайдушнi запити: - Мене не викликають два роки! Чому?! - А чи дозволено мордувати й бити?!! - Я пролетар вiд дiда-прадiда, а мене катовано!! - Чому не можна писати заяв?! - Ви прокурор! Скажiть - чи в "Конституцiї" написано про iнквiзицiю? - Чому не дають побачень з дiтками?!! - Я не винен нi в чому, але мене нiхто не хоче слухати... Це було якесь божевiлля, люди пустились берега й у нестямi раптом осмiлiли, в одчайдушних запитаннях намагалися розгорнути всю свою безмежну трагедiю. Люди навiть не чекали вiдповiдей, вони просто хотiли, щоб їх чули, щоб прокурор знав, що робиться, хотiли висловитись, хотiли поiнформувати "пролетарське правосуддя". Але, на диво, всi тi одчайдушнi викрики не робили анiякiсiнького вражiння на групу бiля дверей. Лише "прокурор" побiлiла, як крейда, й благальними очима з мукою дивилася на начальника в унiформi, немов просячи: -- "Та припинiть це нарештi!" Начальник зупинився i мовчав. Ворушив щелепою пiд зливою викликiв. Злива враз припинился, вщухла, лiс рук опустився, й люди так, наче їм вилито цистерну холодної води на голови, замовкли. Знiтились. Запал так само нагло, як прийшов, минув геть. Всi зрозумiли, що прокурор тут зовсiм нi до чого, що це марiонетка. Коли лiс рук опустився, начальник пожував щелепою й спитав в одного з найближчих в'язнiв понуро: - Ви, здається, пiдiймали руку? - Нi, нi...Я...Я... - Що ви хотiли? Ви маєте заяву? - Нi, нi, я не маю... Я тiльки хотiв, щоб дозволили "лавочку"... - пролепетав нещасний. - Ви кричали, що вас били, - наставився начальник на бiдолаху виряченими очима. - Та що ви! Нi, нi... - Вас били? - Нi, нi! Мене не били! - А вас? - запитав начальник презирливо наступного. - Нi, нi! - А вас? - Нi... - А вас? - Нi... - I вас? - Нi... - Ну, от бачите! - повернувся начальник до прокурора глузливо. Прокурор опустила очi й з мукою чекала кiнця цього проклятого вiзиту. Була та жiнка до того нещасна й стурбована (власною долею, може!), що Андрiєвi було жалко на неї дивитися. Навiщо вони її водять, цю нещасну жiнку?! I кому потрiбна ця комедiя?! Устiйнивши, що в камерi нiкого не бито, а тi крики - то була лише провокацiйна "обструкцiя", органiзована ворогами народу "пiд шумок", начальник презирливо процiдив до всiєї камери: - Прокурор розпорядився давати вам паперу для заяв. Будете писати заяви й здавати наглядачам або черговому корпусу, а той передасть їх за призначенням. В заявах можете писати що х о ч е т е! Ви зрозумiли? Що х о ч е т е! Потому вся група пiшла геть. Зачиняючи за нею дверi, наглядач мовчки вишкiрився до камери. Милiсть була велика, але з усього було ясно, що всi тi заяви далi не пiдуть, як до рук цього начальника й йому подiбних та до рук слiдчих, що будуть їх студiювати й прикладати до "дiла". А якщо тi заяви потраплять навiть до рук цього "прокурора по надзору", то й що з того? Обговорюючи все це скептично, в камерi пригадали, скiльки прокурорiв сидiло й сидить у тюрмi, а надто згадали того прокурора Брона. Однiєї ночi вкинуто до камери Карла Маркса... В чадних обiймах сну люди лежали хаосом, як трупи на побойовищi, переплутавшись руками й ногами; душi їхнi десь повтiкали в сонячне марення або жаске маячiння, жили iншим життям, покинувши тiла напризволяще, щоб от лежали купами й сходили терпким смородом поту й немитої шкiри. Люди роздвоїлися - на посинiлi, напiвмертвi тiла, що валялися в камерi, й на живi душi, що десь вимандрували геть в iнший свiт, i, здавалося, що нiщо не в силi їх з того iншого свiту повернути назад, аж поки не прийде ранiшня перевiрка з отим "Маня, на повєрку становiсь!" Нiч дiходила середини. Аж раптом бiля дверей хтось зойкнув безтямно, а далi зайшовся божевiльним хихотiнням. Люди зринали зi сну, витрiщали очманiло очi й хвиля хихотiння помалу розросталася. Те хихотiння поширювалось, як зараза, виростаючи в психоз - в психоз спiльної дикої вiзiї. Нащо вже Андрiй мав мiцнi нерви, але вiдчув, що вiн пiддається загальному психозу й не в силi йому протистояти, не в силi вiдпекатись галюцинацiї, що зринула для цiлої камери й стояла перед безлiччю очманiлих очей, нагло переключених вiд окремих сонних вiзiй до вiзiї загальної... В дверях стояв К а р л М а р к с. Вiдчуття його реальностi було просто приголомшуюче. I в той же час вiй був нiби привид, нiби клубок сивого диму чи пари, нiби туманнiсть в погано протертих з поволоки сну очах. Люди хапливо терли очi, але вiзiя не зникала. Вiдсахнувшись спиною в замкненi дверi, розпiстерши руки, як крила, бiлий-бiлий, мовби посланець неба, стояв бог, патрон цiєї землi - Карл Маркс. Бiла буйна шевелюра i борода клубочилися, розкуйовдженi вiтрами пiд час чаклунської, зтогосвiтньої подорожi. Бiла одежа... Вiн був у самих кальсонах i натiльнiй сорочцi. - Карррл Маррркс... - вiдiтхнув хтось безтямно, i той вiддих пiшов по всiй камерi, з уст в уста. - Кар-рл Маррркс... Карл Маркс вiдслонився вiд дверей i ступнув пару крокiв повiльно, як сомнамбула, i став, розпiстерши руки. - Боже! - промокав Кард Маркс. - Де ж це я?! Мертва тиша. Якийсь бiдолаха, вiдчувши себе за межею реального, в царствi божевiлля, дико й тоскно закричав, як кричать люди, теряючись. Хтось на нього крикнув, i тодi галюцинацiя розвiялась. Галюцинацiя розвiялась, але Карл Маркс стояв. Вiн був у кальсонах i нижнiй сорочцi, i це, власне, привело людей до пам'ятi. Якщо це й Карл Маркс, то зовсiм не привид, а нормальна, приголомшена в такiй же мiрi, як i вся камера, жива людина. Люди протирали очi вже спокiйно, зiтхали й, сiдаючи по-турецьки, як до молитви, дивилися на гостя нормальним зором, дивились насмiшкувато. - Де це я?! - повторив гiсть у кальсонах. - На курортi, -сказав хтось понуро. - На Сабуровiй дачi, - додав iнший ще понурiше. - Iдiть сюди, професоре, - сказав Гепнер, упiзнавши гостя нарештi. - Це професор Н-ського Марксо-ленiнського iнституту, колега... - пояснив Гепнер для цiлої камери тихо. По камерi прокотився смiх полегшення i воднораз уїдливої iронiї. А хтось навiть пожалкував, що ще не справжнiй Карл Маркс, оформивши той свiй жаль у вiдповiдну реплiку. А хтось висловив сумнiв уже в правдивостi слiв Гепнера. А хтось iронiчно (а може, й справдi!) вигукнув з тоскною експресiєю: - Карл Маркс! О, Карл Маркс! Ряту-уй нас!! - Рятуй нас... - вiддало луною в другiй камерi. I тяжко було збагнути, чи це вияв убiйчого шибеничного гумору, чи слова, адресованi до справжнього Карла Маркса - патрона цiєї країни, а значить, i патрона цiєї тюрми, як апофеозу Великої революцiї що вибуяла на Марксовiм генiї. Як би там не було, але цей епiзод i поява цього "Карла Маркса" стала причиною пiзнiших великих дискусiй i словесних герцiв в камерi ч. 12 мiж ним, як уособленням Карла Маркса, як фанатичним його послiдовником, що iдеально правив за Марксiв дублiкат, i штурманом та iншими. В його особi прийшла в камеру Марксова доктрина на перевiрку, посаджена в тюрму, тим ствердивши, за словами штурмана, що "Процес дiйшов цiлком свого дiалектичного заперечення". Тим часом на запрошення Гепнера "Карл Маркс" вагався якусь хвилину, вхопився руками за голову в безмежнiм розпачi: - Боже, боже!.. - Та це не Карл Маркс, це пiп! - кинув хтось глузливо. А другий: - О! Карл Маркс, з атеїста став вiруючим! Ха-а... - Ти хто? - спитав Карл Маркс усторч того, що смiявся. - Металiст. - А ти? - Комунiст. - А ти? - Пролетарський композитор. - А ти?.. I вiдбувся цiкавий парад. "Карл Маркс" гарячкове питав, тикаючи пальцем i намагаючись щось для себе вияснити, а йому напiвжартома, напiвсерйозно вiдповiдали, як генераловi. По камерi йшов вiтер запитань i вiдповiдей. Результат був надзвичайний. Виявилось у вислiдi переклички, що в камерi сидить все пролетарiат, його верхiвка, його iнтелiгенцiя. Переставши питати, "Маркс" звiсив голову на груди й тяжко зiтхнув. Був вiн надзвичайно подiбний до К. Маркса, цей професор, а найбiльше тiєї подiбностi додавала типова його професорська поведiнка - поведiнка розсiяної, наївної людини, що нiчого не знає, що в свiтi робиться поза його кабiнетом, i, зiткнувшись з реальним свiтом, найменшi дрiбницi вiдкриває, як Колумб Америку. Вiдкривши таким чином камеру ч. 12, як обiталище пролетарiату й ветеранiв революцiї, Карл Маркс постояв i, не знаючи, що ж сказати тут, розвiв якось смiшно руками: - А мене от витягли з постелi... Вiн, здається, хотiв виправдатися, що в такiм добранiм товариствi опинився без штанiв. - Нiчого, то ще пiвбiди, - потiшив його хтось. - Бiда попереду. - Лягайте спати! - прошипiв наглядач у дверях, вiдчинивши їх нечутно. Тим сцену було вичерпано. Карл Маркс пройшов до Гепнера й там сiв. Камера вклалась спати. По кiлькох днях гарячих дискусiй iз штурманом й iншими К. Маркса забрали на допит i привезли назад побитого. Потiм на очах цiлої камери обстригли йому розкiшну шевелюру й бороду, й професор Марксо-ленiнського iнституту з "Карла Маркса" став маленьким, зморщеним, безмежно погнобленим дiдком, подiбним до Манєвича. З нього зроблено страшного ворога народу, й вiн з першого ж допиту геть все пiдтвердив i в усьому "признався", "розколовся" й, сидячи в камерi ч. 12, зiтхав днi i ночi. Нi, цей витвiр Марксової доктрини зовсiм не по його зубах i не по його нервах. Забирали з камери Сашка. Прийшов черговий корпусу й покликав Грязнова. Аж тепер камера взнала Сашкове прiзвище. - Грязнов, з вещами!. Але Сашко не пiшов, категорично заявивши про це черговому в найдинамiчнiших висловах. Тодi прийшло по Сашка чотири тюремники. Сашко забився в кут, весь пломенiючи, - i почалася баталiя. Чоботи, черевики, миски, що стояли з недоїденою "баландою", торби, глечики - все пiшло в рух. Сашко вiдбивався несамовито й кричав: - Мерзавцi! Насаджали людей невинних в камеру ось i мучите. Не пiдходь, бо вб'ю. Сволота!! Гади!! Троцькiстiв видумали!.. - i запускав мисками, що пiдверталися пiд руку, мечучи їх, як диски, й розбиваючи об протилежну стiну. Миски летiли зi свистом, ударяючись об стiну, засипали лежачих череп'ям. Але мисок не вистачило. Чобiт i черевикiв теж. Сашка обложили тiсно й, ламаючи будь-який спротив, скрутили, зборкали й поволокли. Сашко кусався, дряпався, бив ногами, вириваючись, в груди й по чому попало i все кричав про невинних людей, кричав такi речi, що й за одну соту їх нормальну дорослу людину, першого-лiпшого з цiєї камери, було би тут же задушено, а потiм ще й додатково розстрiляно, та їх i не посмiв би кричати нiхто. Але Сашко горланив так, що й на третьому подвiр'ї за тюрмою напевно було чути. - Перевиховався гад! - шипiв котрийсь з тюремникiв. Всю цю сцену спостерiгала камера, спостерiгала понуро, деякi зловтiшне, але... що камера могла тут вдiяти. Проте могло статися так, що люди раптом пiддалися б божевiльному безтямному психозу, i тодi б було натворено чимало "рикошету". Це вiдчували тюремники й з усiєї сили намагалися пошвидше видертися з камери й виволокти Сашка. В дверях Сашко, несений на руках, так само, як i мiсяць тому, упирався в дверi ногами й руками, обриваючи собi нiгтi на пальцях, i шаленiв вiд гнiву й розпачу. Нарештi Сашко притих, обм'як, бачачи, що не дасть ради, й крiзь сльози крикнув у камеру: - Прощавайте, братця!.. Штурман!.. Я їм, гадам!.. Дверi грюкнули. Сашка десь поволокли по сходах, а разом з ним поволокли десь i недоговорену фразу. Отак о... На одного полiтичного стало бiльше. На справжнього полiтичного, що має п'ятнадцятилiтню щиру душу й саме тому не визнає компромiсiв. VIII Цiєї ночi Андрiєвi нiчого не снилося. Бо вiн не спав. Вiн втратив здiбнiсть спати вiд того часу, як йому приснився той химерний сон, та пiсля того останнього побачення зi слiдчим, коли вiн угледiв жахливий документ з iм'ям Катерини. Кожної ночi, коли вщухав гамiр i камера засинала, вiн отак лежав пластом, i дивився в стелю, i все думав, думав. Аж голова йому пухла вiд тих понурих, а часом божевiльних дум. Вiн викохував свiй жорстокий план, знову й знову перевiряючи себе й своє сумлiння, i з кожним разом все бiльше стверджував своє моральне право саме так вчинити. Це жорстоко, але справедливо! А головне - вiн все бiльше доходив висновку, що це було необхiднiстю. Так треба. В iм'я себе, в iм'я братiв, в iм'я матерi, в iм'я товаришiв i друзiв - так треба. Iнакше тим мукам не буде кiнця, а в справу буде вплутано безлiч дорогих йому людей. Зiтхав, геть все скреслював i починав наново. I знову доходив до того самого. Стомившись нарештi, засмучена його душа, шукаючи забуття, мандрувала по степах i гаях його рiдної землi. Потiм все те щезало, i приходила знов його мука, його понура, гiрка дума. Вiд тiєї думи йому вигоряло серце i дерев'янiв розум. Вiн вiдчував, як з нього щезає замрiяна людина, а приходить хтось черствий i жорстокий... Добре. Так треба. Так i цiєї ночi. Вранцi йому було сумно, нiби вiдчував розставання з цими ось своїми товаришами, з якими зжився i з якими здружився в цiм пеклi - iз штурманом, з Миколою, з Руденком. Якесь таке вовче вiдчуття. Пiсля прогулянки, на якiй вiн побачив багато снiгу (була зима. Лютий мiсяць вже) i на якiй вони бачили якусь жiночу постать у вiкнi далекого корпусу лiкарнi, що махала до них рукою з-за грат, Андрiй повернувся до камери ще смутнiший. В тiм смутку вiн заходився вишивати портрет штурмана на рушнику, подарованому Гепнером. Вiн хотiв до того подарунка докласти й свiй - вишити йому пам'ятку, хай береже. Профiль нашкiцував професор академiї мистецтв, i по тому контуровi Андрiй вишивав нитками з розпущеної шкарпетки. Вiн вишивав голкою, але про запас тримав обсмалений i загострений сiрник з заправленою ниткою. Портрет виходив гарний, дуже подiбний. Вiн його вишивав до обiду й пiсля обiду, як замрiяна дiвчина. А коли портрет був уже майже закiнчений, до камери увiрвались начальник тюрми, начальник караулу й два оперативники. Пiсля шаленого викрику альбiноса "Заключонниє! Садiтесь!" вони кинулися прожогом до Андрiя. Андрiй встиг сховати рушник i вткнути голку в щiлину пiдлоги, висмикнувши геть нитку. Одначе альбiнос побачив кiнчик рушника, й висмикнув його, й розчепiрив перед очима. Вони довго дивились на портрет штурмана, зачудованi, а тодi карнач звернувся до Андрiя: - Це ви малювали? -Гм... Т-так... - Олiвець! - Будь ласка, - Андрiй гiодав кiлька обсмалених сiрникiв, теж приготованих на цей випадок, i навiть показав, як тi сiрники гарно пишуть. - Гм... Гм... I вишивали теж ви? - Так. - Голку! Андрiй подав сiрник з заправленою ниткою. - Я сказав голку! - визвiрився карнач. - Оце й голка. - Ви цим вишивали??! - Так. - Кого ви дурите! Хiба цим можна вишивати!?! Андрiй показав, як можна вишивати сiрником. Начальство посопiло, покрутило рушник в руках i, спитавши, чий рушник, вернуло його штурмановi. Пiсля того карнач вп'явся очима в Андрiя: - Добре. А тепер покажiть, де ваш ножик. Чи, може, у вас i ножик з сiрника? Андрiй здивувався (попрацював якийсь провокатор!), а далi iронiчно знизав плечима - Ножик!! -повторив карнач. Андрiй пильно подивився йому в обличчя й насмiшкувато запитав: - Звiдкiля це ви взяли? Карнач насупився: - Так ви, значить, "не маєте", ага... Ну добре. - А тодi звернувся до всiєї камери: - Хто має ножика, прошу здати негайно! Iнакше буде тяжко покарана цiла камера. В камерi є нiж, i за укривання його всi понесуть тяжку кару! Понятно? Тиша. Тодi карнач енергiйно ступив до сумiжної камери i там ще грiзнiше повторив своє запитання, а не дiставши вiдповiдi, в загальному замiшаннi ступнув до мiсця, де ранiш лежав Андрiй зi штурманом. Там тепер був Iщук. - Хто має ножик? - спитав карнач у Iщука.Ви? - Нi, нi... Я нi... То не я... - А хто? - То отой... як його... - Котрий? Покажiть. Iщук швиденько схопився й, вивiвши карнача в першу камеру, показав на Андрiя пальцем. - Ну от, - сказав карнач, звертаючись до Андрiя. - А тепер кажiть, де вiн, ваш нiж. Чи ви "не знаєте"? - Так, я не знаю, - промовив серйозно Андрiй. - Очевидно, той, хто знає "хто", скаже й "де". Iщук сказав i де. Вiн швиденько побiг до свого мiсця, подлубався в пiдлозi й, витягши зi щiлини одточену залiзячку, подав її карначевi. Начальство стовпилося бiля того ножика, ахкало, цмокало, похитувало головами й заходилося з обурення й дива, так, нiби вони знайшли не якусь мiзерну залiзячку, а щонайменше тяжкий кулемет, яким можна перекинути тюрму й всю совєтську систему. - Це ваш ножик? - спитав карнач Андрiя. - Мiй. - Добре. Зберiться з речами... Вам, я бачу, занадто добре в цiй камерi сидiти. Андрiй зiбрався "з речами", взяв свою незмiнну й єдину торбиночку, зроблену з майки, потис товаришам руки й пiшов. До камери весело помахав рукою - "Пока, пока..." Камера його проводжала пiдбадьорливими посмiшками, поглядами спiвчуття, тихенькими помахами рук, зiтханнями - "От. Двадцять дiб карцеру!" Але Андрiя не вкинуто до карцеру. Його звели вниз i впхнули в iншу камеру. Це була т. зв. "Штрафна камера" ч. 3. Вогка цементова пiдлога, пiвморок, тмяна електрична лампка в стелi, брак будь-яких вiкон i повнiсiнько пiвголих людей в лахмiттi - це перше, що кинулося в очi. Постоявши бiля дверей, Андрiй, не чекаючи запрошення, почав розташовуватись бiля парашi, як вдома. Це його законне мiсце. Пiдлога, як звичайно, була мокра й на неї не можна було сiсти, але то нiчого. Сiв навпочiпки i, так розташувавшись, почав розглядатись. Вражiння, - що вiн опустився з верхiв людського суспiльства в самiсiнькi його низи. Який контраст! В 12-й камерi - переважно високоосвiчена iнтелiгентна публiка, а тi, що й не мали високої освiти - вiрмени, перси та греки - були все-таки людьми поважними, статечними. А тут - основна маса, це кримiнальний елемент, злодiї-рецидивiсти, урки-професiонали. Це чути було з мови, з поведiнки, з несамовитої блатняцької матюкнi. Вони лежали й сидiли попiд стiнами на купах "барахла", грали з азартом в карти на речi, на пайки хлiба, на "баланду" (завтрашню, пiслязавтрашню й на тиждень наперед!), несамовито сварились, розсипаючись iстерикою, i здавалось, що ось-ось почнеться бiйка. Посерединi сидiло на пiдлозi (на речах) два ряди неблатняцької публiки, вони щулились мовчки, нишкли, не подавали голосу. Вони сидiли нерухомо, похнюпившись, сидiли щiльною лавою i були нiби острiв на розбурханому морi, роздiляючи те море навпiл. Море вирувало. Дивлячись на нього, на те ворохобне товариство, i на саму камеру, що була темним, вогким льохом, Андрiй розумiв, для чого його сюди вкинуто, й iронiзував з того. Це давня й добре йому вiдома метода слiдчих ще ГПУ, а тепер i НКВД, знущання над непокiрними - вкидання полiтичного в'язня до камери "соцiальне близьких", тобто до кримiнальних, що всiєю душою ненавидiли iнтелiгенцiю, полiтичних в'язнiв, вбачаючи в них не тiльки ворогiв совєтської влади, а й своїх власних, через яких, мовляв, їм так погано живеться на бiлому свiтi. Вони так навченi. Дике явище, але реальне - в арештантському свiтi все стояло догори ногами. Цей свiт, як i кожен, був подiлений надвоє - на упривiлейованих, тобто на верхи, i на упослiджених, тобто низи. Тiльки тут верхами були кримiнальнi злочинцi й душогуби, соцiальнi покидьки, трактованi владою, як "соцiальне близькi", лиш "трiшечки зiпсованi", низами ж була вся решта - вченi, професори, iнженери, взагалi все, що iнтелектуально розвинене, здiбне мислити, здiбне до творчостi й полiтичної акцiї, злочин яких в тiм i полягав, що вони ставилися до iснуючого порядку речей критично й прагнули, бодай в думках, до його удосконалення або змiни. Цi "низи" були слiпо ненавидженi "верхами", й цим останнiм дано право безкарно над першими верховодити, знущатися над ними, топтатись по них, розпоряджатись їхнiм майном i навiть життям. Щоб створити для полiтичного нестерпнi умови в i так тяжких тюремних або концтаборових умовах, його кидали до кримiнальних, до арештантської "аристократiї". Андрiй вже колись проходив цю школу i тепер ждав, що з того буде. Ждав брутальної агресiї ворохобної орди проти себе. Але, на диво, нiякої агресiї не було. Лише один з тiєї братiї - вiн же староста камери - пiдiйшов до Андрiя й попросив закурити, пильно його оглядаючи. Оглядини справили на нього, очевидно, солiдне вражiння, вiн поблукав очима по Андрiєвих бiцепсах, по голих грудях i по всiй його дебелiй фiгурi й, не дочекавшись "закурити", бо в Андрiя не було тютюну, запропонував свiй кисет. А як Андрiй спокiйно скрутив цигарку i повернув кисета з подякою, блатняцький отаман запитав похмуро: - Звiдки сам? - З Колими, брат. - Та-ак? Троцькiст? Андрiй зiтхнув: - Бери вище. - А хто? Андрiй помовчав, пустив хмару диму й зiтхнувши, цiлком довiрочно поiнформував по-дружньому: - Терорист. Це мало цiлком передбаченi наслiдки. Отаман, приємно вражений, оглянув Андрiєву фiгуру ще раз пильно й, переконавшись з тих оглядин, що це так, мабуть, i є, нiчого бiльше не сказав. Повернувся до своїх. I там бовкнув: - Не трогать! То, брат, "парень на большой!" А не якийсь лягавий iнтелiгентик. Андрiй посмiхнувся. Посмiхнувся з того, що цей свiт "соцiально близьких", далебi, еволюцiонує. I еволюцiонує зовсiм в небажаному для слiдчих напрямку Вiн вже не ненавидить полiтичних "контрикiв" взагалi, а диференцiює їх i має сентимент до певної категорiї. Має сентимент до солiдних i рiшучих людей, як-от терористiв, не мiняючи свого презирства й зневаги до "лягавих iнтелiгентикiв". Знаменито. I Андрiй в думках iронiзував зi слiдчого, що вiн так прорахувався та що не знає, якi процеси вiдбуваються в людських масах. Воiстину "биття визначає свiдомiсть!" Реконструкцiя людських душ пiд тиском биття вiдбувається повною парою. Судячи зi здивованих поглядiв мовчазної групи погноблених людей, що сидiли в два ряди посерединi, для Андрiя таки була тут приготована гiрка "пiлюля". Але минула. Йому дали спокiй. Становище його було дуже кепське тим, що вiн не мав абсолютно нiяких речей, нiчого такого, що б пiдстелити на цементову мокру пiдлогу й бiльш-менш вигiдно сидiти, не кажучи вже лежати. В тих, що сидiли посерединi, були якiсь клунки, але вiн не хотiв нiчого нi в кого просити, бо просити- де не в його натурi. Визволив його тай самий староста. Пiдходивши до парашi, вiн звернув увагу, що Андрiй сидить навпочiпки i що не має нiчого, ще й напiвголий. Вернувшись вглиб камери, вiн там мовчки щось понишпорив, а тодi принiс i дав Андрiєвi три мотузяних лаптi. - Оце, брат, таке дiло. Поклади їх i сiдай. Дуже добре, як нема лiпшого. Крiм того, староста звелiв усьому рядовi здати трохи вправо, таким чином звiльнивши трохи мiсця подалi вiд парашi. - Оце сиди тут i нi з мiсця. Не присувайся до парашi, будь вона проклята. Така увага була особливо зворушлива, тим бiльше, що вона була з боку кримiнального, якому, напевно, було наказано тримати всiх "ворогiв народу" в "єжових рукавицях". Три мотузяних лаптi були для Андрiя справжнiм щастям, вони розв'язували проблему взаємин з цементовою вогкою пiдлогою. На цих лаптях було дуже зручно сидiти. I особливо зручно тому, що це були не просто лаптi, а живий доказ, що в арештантськiй суспiльнiй iєрархiї зовсiм все не так гаразд, як думають слiдчi. I на тому доказовi Андрiй почувався непогано. Коли йому треба було лягти, вiн клав один лапоть пiд плечi, другий пiд стегно, третiй пiд колiна i на цих трьох точках опертя досить вигiдно вкладався боком Пiд голову вiн клав свою торбинку й кулак. Повний комфорт. В такiй позi вiн засинав i майже нiколи не сповзав зi своїх точок опертя. А коли пiд час глибокого сну лапоть сам вимавдровував з-пiд стегна або з-пiд колiн i холодна пiдлога бентежила його сон, вiн намацував утiкача, й повертав його на своє мiсце, й далi засинав сном праведника. Якщо сон арештанта, приреченого на тяжку покуту "ворога народу", можна назвати сном праведника. Ця камера називалася "штрафною". А називалася вона так тому, що до неї вкидано всiх полiтичних в'язнiв за дрiбнi провини (як-от порушення режиму, користання забороненими речами або й просто упертiсть у взаєминах iз слiдчими та з тюремною адмiнiстрацiєю). Це був окремий вид репресiї, - створення нестерпно тяжких умов для людини. I призначена ця камера була для такого гатунку полiтичних. Роль же кримiнальних тут була нiбито така сама, як роль цементової пiдлоги, роль брудних i холодних мурiв без єдиного вiконечка, брудного й задушливого повiтря, тмяної лампочки в стелi, вологи, насиченої бактерiями цвiлi й всiма iншими бактерiями. Для кримiнальних такi умови зовсiм не були тяжкими, бо ж вiдомо, що вiд самої зустрiчi з цими людьми здихають всi бактерiї, а не навпаки. Анекдот про те, як замерзлого безпритульного палили в крематорiї, коли по двох годинах палення вiдкрили нарештi дверцята печi, а вiн звiдти вигукнув - "Закрий, халява, сквозить!" - це безподiбний анекдот. Саме вiн вiдображає факт, що ця публiка i в пеклi почувається, як вдома. Чого не можна сказати про всiх iнших, вкинених сюди, як в лiгвище тигрят бiльшого й меншого калiбру. Проте для тих, що перетерпiли слiдство на Раднаркомiвськiй, тут теж не було нiчого особливо страшного. Ну, там когось побито, когось обiбрано до ниточки, якщо не зумiв поладити з тими "тигрятами", когось притоптано. Але все те дрiбницi. Взагалi ж тут жити було можна, навiть краще, анiж в знаменитих "брехалiвках". Тим бiльше, що тигрята тiльки гарчали страшно, в дiйсностi ж були зовсiм далекi вiд думки улаштовувати якiсь екзекуцiї ради екзекуцiй. Iнша справа - тяжке повiтря, вiчна пiвтемрява, ревматична ломота в костях вiд цементової пiдлоги й вогких мурiв, атмосфера глибокої, герметичне закритої могили. Але слiдчий прорахувався. Життя в "штрафнiй" камерi було тяжке, дуже тяжке, порiвняно з 12 камерою, та тiльки ж... Це було ще одним доказом безмежної живучостi й незнищимостi людини. Камера жила. Жила таким же життям, як i камера 12, як i всi камери й всi тюрми. Те життя де в чому рiзнилося вiд iнших, але в основному воно було те саме, бо в основному й люди були тi самi - вони мали живу людську душу, справжню душу, що навiть нашарована жахливим шаром фiзичного й морального бруду, все пiдiймалася, як фенiкс з попелу, й поривалася втекти звiдси. I в тому прагненнi люди творили iлюзiю життя тими ж методами, що й iншi. Поки людська саламаха камери ч. З була нездиференцiйованою, вона видавалася суцiльною сiризною, безбарвною, в однiй частинi ворохобною i по-блатняцьки галасливою, а в другiй погнобленою й мовчазною масою. Але помалу, в мiру ознайомлення, та саламаха почала диференцiюватись, i Андрiй побачив цiлу низку цiкавих i оригiнальних типiв. Навiть дуже цiкавих. От Чернуха. Лежачи на трьох лаптях i занурений в свої тяжкi думи, Андрiй раптом почув пiсню. Прекрасний, чистий баритон заспiвав на повен голос, з глибокою внутрiшньою експресiєю: "Он не шуми, луже, зелений байраче! Не плач, не журися, молодий козаче..." Вiн спiвав з усiх грудей, так, як на концертi. Здивований Андрiй пiдвiв голову - хто спiває? - i побачив в кiнцi камери юрбу кримiнальних, що сидiли кружком i меланхолiйно грали в карти. Один з них - вусатий, широкогрудий, чорнобровий, подiбний до шевця, сидячи найвище, як на тронi, тримав перед очима розгорнутi вiялом карти, дивився в них i спiвав. Загримiли засуви, але нiхто не звернув на те уваги. Наглядач вiдчинив дверi i крикнув: "Одставiть пєснi!", але староста обклав його такою динамiчною лайкою, що наглядач не знайшов нiчого лiпшого, як зачинити дверi й не заважати. - Чернуха, давай далi! - звелiв староста, i Чернуха "давав далi". Вiн розгойдував задумано пiсню: "Ой не сам я плачу, плачуть карi очi, Не дають заснути анi вдень, нi вночi..." Його напарники грали меланхолiйно в карти й переживали пiсню, думали кожен свою думу, нiхто анi говорив, анi нiчим iншим не порушував уваги. А Чернуха, докiнчивши журну стрiчку, затягуючи звук, як гудiння вiтру в степу, замовкав, робив хiд i починав знову: "Ой умру я, мила, а ти будеш жива, Не знатимеш, мила, де моя могила..." Тихо, тiльки гуде вiтер в степу. Вiтер в степу, в безмежжi, на безлюддi, вiтер людської туги й людського понурого плачу без слiз. I це вiн, той вiтер, говорить, вимовляє голосом тих, що вiдходять у невiдоме, самi нiкому не вiдомi, незнанi, списанi з життьового реєстру: "А моя могила край синього моря, Край синього моря у чистому полi..." Чернуха. З чорною душею, як чорне його замурзане й заросле обличчя, як чорнi його жорстоко нахмуренi волохатi брови. Як же ж вiн чудесно спiває! Слухаючи його, Андрiй зрозумiв, що тi варвари, якi ото сидять бiля карт i якi часом так демон