стративно прелюто лаються, пiд тiєю всiєю лайкою, пiд тим усiм брудом нестерпним мають свою душу, якусь надзвичайну, якої вiн зовсiм не знає. Пiдiйшовши одного разу до парашi й зустрiвшись з Андрiєвим цiкавим поглядом, Чернуха пiдморгнув йому вусом, подивився на лаптi, що правили Андрiєвi за постiль, i промовив з безподiбним оптимiзмом: - Знаменитої Не журись, брат. Є такий анекдот, чи ти знаєш? Одного дядька, що "не любив випити", пiп налякав на проповiдi, що вiн на тiм свiтi питиме смолу. Iдучи в другу недiлю до церкви, дядько маневрував повз шинок, а чортяка все його спокушав звернути й хильнути кварту. Та дядько згадав поповi слова про дьоготь. А тут поруч була й крамниця, де продавали дьоготь. Дядько зайшов до крамницi, подивився на дiжку з дьогтем, поторкав її носком чобота, а тодi й каже крамаревi: "А набери кварту!" Той набрав, дядько видудлив її. Поплямкав. Обтер вуса та й каже: "Нiчого. Як втягнутися, пить можна!" Розповiвши цей досить широко вiдомий анекдот, Чернуха весело зареготався. А тодi фiлософськи закiнчив: - Як втягнутися, брат, то й тут жити можна! Та тiльки, брат... мiцна тюрма, та чорт їй рад, га?! Дiйсно. I "можна", i "чорт їй рад". Люди живуть. Тiльки живуть за тим-таки принципом - "мiцна тюрма, та чорт їй рад". Живуть з пекельною зненавистю в душi. Але не всi. Виявилося, що є оригiнальнi винятки з цього правила, що є люди, яких навiть Чернуха не передбачав i не мав на увазi, висловлюючи свою веселу сентенцiю, пiдперту анекдотом. Виявилося, що є люди, для яких не тiльки "жити можна", а бiльше того - яким навiть така тюрма, навiть така камера милiша за волю! Так-так! Серед мовчазної маси полiтичних сидить один чолов'яга - якийсь селянин чи ремiсник з провiнцiї. Вiн сiренький, миршавий, з мишачою поведiнкою, зовсiм не показний, але справив на Андрiя убiйче вражiння. I справив вiн його своїм трiумфальним, iз самого дна серця видобутим вигуком, якому навряд чи мiг би дорiвнятися по силi вигук Колумбових матросiв, що пiсля довгих поневiрянь i мук нарештi побачили землю, побачили тихе пристановище: "Земля!!!" Тримаючи пайку в руцi пiсля ранiшньої "повєрки", сяючи всiм своїм обличчям, чоловiк обвiв щасливим зором камеру й виголосив: - Ну! Оце якби ще сюди й мою стару - i вже б хоч i до самої смертi тут! Годують! Цукор дають! Обiд i все, як належить!.. I камера, обратно ж, тепла!... Братця! Що чоловiковi ще треба... Дiйсно. Це не була iронiя. Це не був шибеничний гумор. Це не був глум. Це було гаряче, з самого серця видобуте зiтхання Колумбових матросiв: - З е м л я! Нарештi земля! - На собез перейшов... Кугут!.. Ич... - промурмотiв хтось в далекому кутку серед кримiнальних. Але цей чоловiк не був "кугут". Це була трагедiя на двох ногах. Це був своєрiдний екстракт своєрiдної категорiї людей в їх масi, що дiйшла до такого стану пiсля "реконструкцiї" й очищення людини вiд "буржуазних атрибутiв". Андрiєвi було тяжко дивитися на цього вiдкривателя щастя в безмежнiй юдолi слiз, наруги й жахливих безпросвiтних злиднiв, на цього Колумба в безмежному океанi людського упослiдження. I Андрiй на нього намагався не дивитися, але вiн якось все лiз в очi, цей мiшок з костями, ця сiра емiненцiя з гордим iм'ям людини. Щось вiн там все порпався зi своїми торбами, щось виймав i вкладав, любовно переглядаючи, сортуючи. То вiн рахував свої заощаджуванi пайки, передивлявся сухарi, перевiряв зсипаний до окремої торбиночки цукор. Вiн це все робив нишком з блаженною посмiшкою на обличчi, сторожко й скоса поглядаючи на боки - чи нiхто не стежить. Вiн, гляди, збирався розбагатiти, з'їдаючи лише одну пайку на два днi, а решту складаючи до торби. Вiн зшив з сорочки ще одну торбу й напаковував її сухарями. Мабуть, збирається надбати цiлий капiтал для своєї "старої". I вiн не в жарт питав пошепки в сусiдiв, чи можна звiдси передавати передачi на волю? "Можна, можна", - вiдповiдали йому. Андрiй помiтив, що люди ставляться до нього з певним спiвчуттям, в якому не було й крихти iронiї, а скорiше гiркий жаль. Чоловiчок клопотався, як мишка, бiля своїх пожиткiв цiлiсiнькi днi й дивитися на нього було нестерпно. Боже! Який же великий на такому тлi був Чернуха! Босяк i рецидивiст, обдертий до того, що геть був голопузий, але яка в ньому горда, пружиняста, струнка душа. Велика, спiвоча, незборкана душа. I весь вiн зi своїми голими грудима, iз зухвалими вусами при такому спiвставленнi виглядав, як Гулiвер. Горлатий, безжурний, безстрашний Чернуха. Це було щастя цiлої камери, цей Чернуха. Це - її душа. Справжня жива душа. Це визнавали всi, а найперше - кримiнальнi. Якщо старостою був той, що пiдходив до Андрiя покурити на початку, користався пошаною всiх i послухом, так би мовити, по адмiнiстративнiй лiнiї, то Чернуха був чимсь бiльшим, анiж староста. Вiн був королем камери, духовним її стовпом. I вiн нiчого не робив, тiльки спiвав i смiявся. Коли вiн смiявся, то Андрiєвi чомусь приходив на думку Байда-Вишневецький, незрiвнянний гультяй i зухвалий скалозуб iз ворохобної Сiчi Запорiзької. Чернуха був зухвалим громоподiбним смiхуном, якого весь свiт не обходив. А коли Чернуха спiвав, то Андрiй не мiг вiдпекатися вiд думки, що це в особi цього голопузого Чернухи посаджено зацьковану, безпритульну українську пiсню в тюрму, стихiйну, первiсну, чорноземну - i в тюрму! В штрафну камеру. А вона - та пiсня - й "ноль уваги". Загиджена, потоптана, стероризована вона зовсiм не збирається здаватись, зринає чиста й грiмлива й дерзко розправляє крила, гримить на повен голос. А її захищає ворохобна босяцька сiч вiд тюремного цербера. Може, вiд цього останнього Андрiєве упередження до злодiйської частини камери було захитане грунтовно. Все-таки вiн мало знає цю частину совєтського суспiльства. Ще бiльше пiднеслась для нього заслона над душами цих людей, коли його староста (досить безцеремонно, до речi) попросив щось оповiдати, "яку-небудь книгу з пам'ятi", для всiх. Андрiй порився в пам'ятi й почав розповiдати їм пригоди Тiля Уленспiгеля, за Шарлем де Костером. Мабуть, цей вибiр навiяв йому Чернуха своєю персоною. Чоловiчковi, що так любовно нишпорив у своїх речах, Уленспiгель був абсолютно не потрiбен, як не потрiбен i багатьом iншим з числа тих, що, зiгнувшись, сидiли погноблено над своїми клунками посерединi. Зате всi "злодiї" i "убивцi" - вся сiч ворохобна здивувала Андрiя порядно. Такої аудиторiї треба пошукати. Це були великi дiти, що слухали оповiдання, завмерши й не рухаючись. Здавалося, вони не дихали. А коли хтось з "цивiльних" шерехтiв або зiтхав, на нього пiдiймалися з кулаками, несамовито шикали з куткiв. Андрiй оповiдав, дивився їм у очi й бачив у них щось для себе незрозумiле - чи то була жадоба героїки, чи туга за прекрасним, чи туга за свободою й широким свiтом, чи мрiя про тi головокрутнi високостi, до яких може пiднестись людина, чи... В кожнiм разi то не була цiкавiсть просто з нудьги, вiд такої цiкавостi не iскряться так очi й не тамується так подих. Андрiй оповiдав, а сам думав про велику трагедiю цих людей. Пiсля Уленспiгеля ворохобна орда одноголосне ухвалила видiляти Андрiєвi додаткову пайку щодня i просити його, аби вiн був такий ласкавий i розказував "все, що знає". Андрiй вiд пайки вiдмовлявся, але те не допомогло - раз ухвалено, значить, так мусить бути. Староста категорично заявив увечерi коридорному роздатчиковi, щоб щодня була лишня пайка, i все тут. Таким чином Андрiй став "народним артистом республiки". Вiн щодня що-небудь оповiдав i щодня йому поступала додаткова пайка. Ту пайку вiн вiддавав своєму сусiдовi - худенькому, вiчно голодному студентовi Хiмiко-математичного iнституту Павлюковi. А сам був задоволений з того, що просвiщав цю дику братiю та що роздiлив моральну владу над камерою мiж старостою й Чернухою. В години, коли вiн нiчого не оповiдав, Андрiй лежав горiчерева на своїх трьох точках опертя й думав або мугикав з Павлюком бурлацьку пiсеньку: "Ой устану в понедiлок Та й проп'ю я весь зарiбок - с а м..." Чомусь ця пiсня отуманила їх, i вони, коли не хотiв спiвати нiчого Чернуха, мугикали її цiлими годинами, гойдаючи: "Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю - с а м!" То була чудесна пiсня. У тижнi сiм днiв i треба кожного дня попити, постелитись i лягати - самому. А тепер таких тижнiв у мiсяцi чотири... В камерi з них смiялись, а тодi вже й гнiвались i просили Чернуху "заглушити". I єдиний Чернуха мiг перемогти цю їхню химерну пiсню. Деталь по деталi, риска по рисцi - Андрiй помалу, на своє здивування, устiйнив, що за характером iнкримiнованих "злочинiв" ця вся ворохобна орда зовсiм не така, як вiн думав, зовсiм не та, за яку вiн її брав. Всi вони сюди привезенi "на переслiдство" i дехто вже дiстав замiсть колишньої кримiнальної статтi вже статтю полiтичну. Так що це не кримiнальнi в властивому розумiннi слова, а оригiнальний мiшаний тип в'язня - отак вiн кримiнальний, а отак - полiтичний, "ворог народу". Це особливо огiрчувало недавнiх "соцiально близьких". До таких належав i Чернуха. Камера ч. З рiзнилася вiд 12-ї i вiд трiйникiв тiєю найприкрiшою деталлю, що з неї не водили на прогулянку. Взагалi нiкуди не водили, тiльки "на оправку". Всю решту часу люди перебували в замкненiм примiщеннi, не бачачи денного свiтла, так що нiхто нiколи не знав напевно, яка пора дня за мурами. Час видавання обiду, вечерi та вкладання спати ще нiчого не говорив, бо не завжди було дотримувано точного регламенту, це всi знали. Так що, коли раз їх якось опiвночi пiдняли й погнали до лазнi - всi були страшенно здивованi, що надворi був ясний день. Одначе таке щастя - вирватися на повiтря - з ними сталося лише один раз, та й то, замiсть того щоб радiти, кiлька людей знепритомнiло на свiжому повiтрi. Дбаючи за їхнє здоров'я, їх бiльше навiть до лазнi не водили. Другою прикрою подробицею камери ч. З була вiдсутнiсть рур парового опалення. Так що телеграф не працював i Андрiй почував себе вiдрiзаним вiд усього свiту. Спроба ж достукатися через мури скiнчилася нiчим - чи занадто товстими тi мури були, а чи нiкого там, за тими мурами, не було. Повна iзоляцiя. Одного дня до камери вкинуто нову людину. Це був середнього зросту похмурий парубiйко, напiвселянського, напiвмiського блатняцького типу. Вштовхнутий у дверi, вiн обiперся об одвiрок плечем i стояв, як зацькований вовк, бiгаючи бистрими маленькими очима по всiй камерi. Мовчав. Зайняв мiсце бiля парашi, обережно сiв i так само, як i перше, пас настороженими очима за оточенням. Мовчав. Нiхто на нього не звернув нiякої уваги. В усiй камерi, мабуть, тiльки Андрiй звернув на нього увагу, гiсть помiтив це, одвернувся й намагався не показувати обличчя в фас. Нiчим вiн не був показний, був вовкуватий, цей парубiйко, цурався навiть зустрiчатися поглядом, одначе Андрiй увесь час пильно придивлявся до нього, так, нiби вiдчував, що вiн досить мiцно увiйде в його арештантську епопею. Чим бiльше дивився, тим бiльше переконувався, що це селюк, затурканий селюк. Називався вiн С а н ь к о П е ч е н i з ь к и й, що прозрадив черговий корпусу увечерi на перевiрцi. На другий день пiсля появи цього вовкуватого Санька раним-рано в камерi зчинилась велика буча. Всi посхоплювались вiд несамовитого крику й метушнi. Когось били. Когось убивали. Весь кримiнальний ворохобний мурашник збився в клубок, лементуючи й хекаючи над чимсь, що увивалося межи ними, взяте на розтерзання. Андрiй помiтив Санькове скривавлене обличчя й шпарко схопився. Миттю зорiєнтувавшись, Андрiй взнав, що то убивають Санька за вкрадену пайку. Всi "цивiльнi" перелякано тиснулись на боки, боючись потрапити пiд гарячу руку, нiхто не боронив. I було безглуздям боронити того, хто порушив серед кримiнальних залiзне правило спiвжиття, посягнувши на чуже. Це Андрiй знав. Але вiн мав трохи iншi погляди на речi, наприклад, вважав, що пайка хлiба - то занадто дешева цiна за життя, хоч би навiть i такого Санька. Гримнувши на всi легенi, вiн впав у самiсiньке, пекло й припинив самосуд. То було нелегко. Йому теж пiдставили пару "лiхтарiв", але вiн все-таки визволив бiдолашного хлопчину, що вже навiть не боронився, а, закривши заслiплене кров'ю обличчя лiктями, лiтав у повiтрi пiд ударами з одного боку на другий. Може, Андрiїв авторитет, може, його сила вiд якої "агресори" розлiталися на всi боки, може, його голос, а може, все накупу так вплинуло, але мурашник розпався. Буря помалу ущухла. Андрiй вiддав покривдженому свою пайку хлiба й взяв Санька пiд свою опiку. Так Андрiй урятував Санькове життя, й Санько це належно оцiнив. Вiн мовчки, без зайвих слiв пiдкорився Андрiєвi й прив'язався до нього. I був вiн вiрний, як пес. Говорив мало, лише дивився, питаючи очима, чи вiн не хотiв би, щоб Санько щось для нього зробив. Андрiй нiчого не хотiв, натомiсть пайку, яку ранiше вiддавав Павлюковi, вiн тепер дiлив надвоє, вiддаючи половину виголодженому Саньковi. З вдячностi Санько допомагав Андрiєвi, коли була його черга дижурити, допомагав замiтати, носити парашу, отримував для нього хлiб i баланду, - хоч то було тiльки простягти руку й передати, але все ж таки якась послуга, - i взагалi старався бодай у дрiбницях вiддячитись. I смiшно було на нього дивитися, коли вiн тi дрiбницi робив, - сам понурий, вовкуватий, вуглуватий, i тi всi послуги вiн робив вовкувате, вуглувато. При всьому тому на розмови Санько не давався. Тiльки й узнав Андрiй з кiлькох уривчастих фраз, що Санько - полiтичний. Ранiш був кримiнальний, був на Колимi. А тепер полiтичний. За терор. Ось вiн - справжнiй терорист! Та ближче познайомитися з Саньком Андрiєвi належалось ще впередi. А тим часом вони лежали поруч в проклятiй штрафнiй камерi й нудились. Андрiєвого шефства вистачало, щоб до Санька бiльше з кримiнальних нiхто не чiплявся. Андрiй тiльки попередив, смiючись, Санька, щоб вiн бiльше не стрибав у шкоду, i Санько щиро пообiцяв. Ще з короткої реплiки Андрiй взнав, що Санько - син розкуркулених батькiв, висланий разом з ними хлоп'ям на далеку Печору. I все. Вичувалося, що цей Санько має надзвичайну бiографiю, коли пiсля розкуркулення й заслання опинився знову в Українi, та ще й в ролi терориста, але як його випитаєш, коли вiн такий вовкуватий i мовчазний, як камiнь. Треба ключа сильнiшого, нiж випадкове визволення вiд смертi. Такими ключами такi душiне вiдмикаються. Хтозна, який то вже був день, як довго вони сидiли в цiй камерi. Якщо судити з ревматичної ломоти в костях та з брудно-сiрого колiру шкiри - то довго. Сидiли й не чекали нiяких змiн. Здавалося, що все так буде безкiнечно. Але в цiм свiтi змiни приходять неждано, раптово, як революцiї, подiї спадають, як спадають з неба метеорити, в найнесподiванiший момент. I кожен якоїсь такої подiї спершу сподiвався кожного дня, яка вирве його з цього льоху, щоб уже бiльше в нього не повертатися. Та час плинув, сподiванки не здiйснювались, i тодi приходила байдужiсть, люди махали рукою - нехай тi подiї як собi знають, Аллах з ними. Якось до Андрiя з Павлюком i Саньком пiдiйшов Чернуха й, сiвши бiля них, довго сидiв i зiтхав. Курив. Щось думав понуро. Андрiй попросив його щось заспiвати, але Чернуха "не мав настрою". I чим Андрiй бiльше просив, тим Чернуха був упертiший. А як Андрiй перестав просити, тодi Чернуха раптом заспiвав. Вiн спiвав для себе. Вiн спiвав тихенько для себе. "Забудь мене, мене забудь... Як ще колись жеврiла грудь, Як серце рвалося кудись - Ми розiйшлись." Вiн спiвав тихенько, поклавши голову на руки, згорненi на колiнах: "Тобi зозуля навеснi Кувала щастя, а менi Вороння крякало сумне - Забудь мене... Забудь мене..." Лише б вiн не спiвав. По тiй пiснi Андрiй лiг ниць на цементову пiдлогу й мовчки пролежав до обiду. А в обiд їх почали розводити. Всю камеру геть розводити. Брали групами по кiлька чоловiк "з вещами" й геть. Так група за групою забрали всiх. Лишився сам Андрiй у великiй пiвтемнiй порожнiй камерi. Охоплений тривогою, вiн просидiв сам до вечора, вiдмовився вiд обiду, який йому принiс наглядач спецiально, сидiв, як Чернуха, поклавши голову на колiна, сам-один в льоху. "Тобi зозуля навеснi Кувала щастя, а менi... Забудь! Забудь мене !.." В грудях йому закипали сльози, закипав гнiв, страшний, пекельний гнiв. А увечерi прийшло два оперативники й його забрали теж. IX Закипiлi сльози стояли йому в серцi каменем. I той камiнь був розпечений, як залiзо в батькiвському горнi, до бiлого. Може, тому Андрiя посадили в темну шахву, в холодний собачник, щоб прочах. Це його будуть, значить, везти на допит, якщо посадили в шахву, в холодну й темну коробку в пiдвальнiй частинi тюрми, бiля виходу. Але йому не було холодно. Весь виношений за довгi днi i ночi план контрудару встав перед ним, розгорнувся на всю широчiнь i на всю глибiнь, освiтлений прожектором гарячкової думки, що запрацювала з гуготом. Жорстокий план. - "Забудь мене!.." -"Забудь мене..." З шахви його забрали й вивели на подвiр'я - там стояв "Чорний ворон" , було багато снiгу, було холодно. - Ей! - гукнув сержант вiд "Чорного ворона", коли Андрiя пiдвели. - Ей! Вiн звернув увагу, що Андрiй напiвголий, в самих рубцях i без шапки. - Ей-ей! Та вiн голий! Кого ви менi даєте?! Щоб замерз?! Не приймаю! - i розсипався лайкою. - Де твоя одежа? Андрiй махнув рукою байдуже, мовляв, чортма. - Не приймаю. Знайдiть йому щось, чорт би вас побрав!! - зарепетував сержант на тюремникiв. Бiгали, "шукали", але замiсть одежi вийшов сам начальник тюрми - альбiнос: - Бери так! Чорт його не вiзьме. Пiд мою вiдповiдальнiсть бери! Сержант побурчав i вiдчинив дверцята "Чорного ворона". Посадив Андрiя в першу кабiнку й сам десь пiшов. Час плинув. Очевидно, машина була порожня, нiде нi звуку в нiй. Машина стояла, не рухалась. Когось ще ждали. Спочатку Андрiй не помiчав холоду, сидiв занурений в свої думи, а потiм почав мерзнути. Та не вiд холоду йому нетерпеливилось, а вiд бажання їхати, швидше їхати, щоб покласти всьому край. Вiн належав до тих, що, раз щось вирiшивши, йдуть до мети неухильно. Пекельний план, що визрiв в його серцi, розсаджував йому череп. Чого вiн стоїть, цей проклятий "Чорний ворон"? ! Чути було, як бiля машини хтось ходить сюди й туди, на одному мiсцi, рипить снiг. Андрiй почав барабанити в зовнiшню стiнку. Кроки зупинились i понурий голос буркнув: - Чого барабаниш?! Це був не сержантiв голос, це, мабуть, був його помiчник. - Замерзаю! - крикнув Андрiй. - Або вези вже, або... Замерзну!! Чуєш? Павза. -Ну й замерзай, - була нарештi байдужа вiдповiдь. Потiм голос зiтхнув i додав: - Замерзнеш - для тебе ж буде краще, дурний. Минуло ще багато часу. Нарештi почулись голоси - ж i н о ч i! Ведуть до машини жiнок. Ось вони близько, щось говорять з оперативниками, котрась жартує, їй вiдповiдають, теж жартуючи, чемно. "Куди?" - питає перша, входячи в коридорчик машини. "Сюди, сюди", - каже мужський голос, вiдкриваються в темрявi дверцята, й до Андрiя впихають якусь жiнку. Андрiй хотiв кашлянути або просто сказати, що це помилка, але стримався. Нехай. Жiнку втиснуто до нього й замкнуто. Потiм в другу кабiнку... В дальшу... Напакували. Загудiв мотор i машина рушила. - "Давай, давай!" То машина стояла, а то гарячкове заспiшила. В першу мить не сталося нiчого, бо жiнка не зорiєнтувалася, помилково впхнута в кабiнку До мужчини, але це було мить. Андрiй вiдчував її тiло на собi - вона була щупленька, маленька, торкнув рукою за руку, прошепотiвши - "Спокiйно!" Жiнка скинулася перелякано. - Тихо, - прошепотiв Андрiй. - Не бiйтесь... - Посмiхнувся: - Навiть коли б нам було по сiмнадцять рокiв, то й тодi в цiй ситуацiї... Але вiн не договорив - те, що вiн узяв за жiнку, зойкнуло здавленим дiвочим голосом i припало до нього: - О, Боже!! Ой, Боже!!! Андрiю!? Андрiєчку!.. Ти?! Господи!.. Це була Галя! Його рiдна сестра Галя!.. Мотор ревiв несамовито, й вартовий не чув приглушеного зойку й дiвочого плачу в однiй з кабiнок. Андрiй обхопив сестрину голову й тамував плач її на своїх грудях. "Цить, цить, Галю!.. Цить, сестро!.. Тихо... Боже ж мiй, Галю! Галю!.. Як же це?! Тихо, тихо..." Але Галя не могла вгамуватися. Вона вся тремтiла й намагалася щось проштовхнути крiзь горло: - Катря... Катря... - i не могла проштовхнути далi слiв крiзь сльози. - Що, що Катря?! - вхопив її Андрiй за плече. - Збожеволiла!.. Збожеволiла, Андрiєчку!.. Її вiдправили до лiкарнi... Вона сидiла в горiшнiй камерi... Нас там багато... Ой, як нас багато! Андрiєвi здалося, що машина з розгону врiзалася в будинок й репнула з грохотом. "Катря!.. Збожеволiла!" - Вона тут?! Теж тут?! - Там, там... В божевiльнi... Галя шепотiла гарячкове, збиваючись, поспiшаючи виговорити все, поки машина не прийшла до мети. - Давно, Андрiєчку!.. Вона давно тут... Ой, як давно!.. Її мордовано!.. Ой, як її мордовано!! За тебе, Андрiєчку... За тебе... За нас... Вона старалася... Вона передала ще ранiше тобi записочку... Ось... Ось... Передала... Скинула з горiшньої камери в щиток для мене, щоб я передала тобi через iнших... через кого-небудь... Я ждала нагоди... Щоб через когось... Галя шепотiла, й шукала гарячково записочку, й не могла її знайти, дуже старанно заховану. Нишпорила поза рубцями свого вбогого пальтечка. Нарештi знайшла й всунула Андрiєвi в руки манюсiньку гульку, як горошина, завбiльшки - згорнену, скручену в гульку записочку. Андрiй затис її мiцно в тремтячiй руцi, вiдчуваючи, як вона його пече, та манюсiнька записочка. Жорстокий Андрiїв план разсипався на порох. Розсипався з грохотом. Тяжка гора сповзла з плiч. Одна гора сповзала, а друга насувалась. Ще страшнiша. Катря збожеволiла!!. Його Катря... Його вiрна Катря!.. Вiрна ж Катря! Вiрна!.. Збожеволiла... Вiн уявив її в цьому пеклi, вiн уявив її на великому конвейєрi... I нiчого не чув, що говорила сестра, так гудiла йому голова. Але вiн прибрав себе до рук. У них так мало часу, а так багато треба поговорити. Слухав, як Галя розповiдала про себе. Її обвинувачують... в приналежностi до повстанської органiзацiї, в терорi, в шпигунствi!!! Боже мiй!!! - I ти... "розкололась"? - запитав тихо, обережно, голублячи сестрину голову. - Я нiчого не знаю... Все так страшно, братiку! Ой! Як страшно!.. Але я нiчого, нiчого, нiчого ж не знаю... А ти? - Нi! Нi, Галю... Вiн решту невисловленого вклав у мiцнi, гарячi обiйми. Вiн обхопив її за плечi, тис до серця, цю нещасну зовсiм-зовсiм юну дiвчину, свою сестру, що так стратила свою молодiсть. За нього. Так, за нього. Машина, грохочучи, йшла нiчними вулицями недавньої столицi, доходила до мети, а вони ще й не поговорили нiчого, хоч як квапились. Перебиваючи сестрине гарячкове шепотiння, Андрiй запитав про братiв. Вiн похмурився в темрявi - запитав про братiв. Галя про них нiчого не знає тепер. Вони "поїхали геть того ж дня. Поїхали". - А про Миколу... Як ти думаєш про Миколу? Га?.. Галя мовчить, стискає мовчки Андрiєву руку й плаче. Андрiй питає знову, але Галя мовчить i тiльки тихо плаче. В неї не повертається язик висловити те, що їй пече мiзок. При згадцi про брата нiби чорна тiнь пiдвелася над ними - над їхнiми серцями, над Катериною... Галя мовчить. Така худюсiнька, бiдолашна його сестра Галя. Вона нiчого не каже про Миколу, лиш каже iнше: "Вмерла мати!" Вiд туги й безкiнечного та безнадiйного ходiння по всiх усюдах, сина й дочку шукаючи, вмерла їхня мати. Це вона взнала в тюрмi вже, принесли люди... З їхнього мiста, знайомi. А забрали їх з Катериною скоро пiсля того, як забрали Андрiя. Спершу взяли Катерину. Потiм прийшли по неї. Ах, як та мати розставалася з нею!.. Вона лишилася непритомна лежати в хатi. Одна... Машина стала. Вони цiлувалися. Вони гарячково щось говорили одне одному. Вони пiдбадьорювали одне одного. Андрiй просив передати якось Катеринi такi слова... Але тi слова лишилися не сказанi. Вiдчинилися дверцята - "Виходь!" Як же ж здивувались аргати, побачивши, як з однiєї кабiнки вилiзли зразу мужчина й дiвчина! Зчинився цiлий переполох. Допущено страшний обмах... Як же здивувався Андрiй, побачивши сестру при свiтлi лiхтарiв бiля входу до тюрми! Це була та i не та Галя! Зовсiм уже доросла, сувора дiвчина. Вона була скорбна i була напрочуд гарна, саме розцвiтала в пеклi. Тяжкий iспит i великi страждання зробили її передчасно дорослою. Витерши сльози, Галя помахала Андрiєвi рукою, пiшла. Пiшла, взята з обох бокiв "в шори" двома аргатами. Андрiя питали переполоханi тюремники, чи вiн не знає цiєї дiвчини. Iдiоти! Як же брат може не знати сестри? Але вони питали, й вiн заперечив - заперечив, бо звик усе заперечувати перед цими людьми. Нi, вiн не знає цiєї дiвчини. Потiм вони устiйнили по супровiдних записках тотожнiсть прiзвищ i зовсiм переполохалися. Вони злодiйкувато намагалися на свою руку якось полагодити цей свiй "злочин", виявляючи зразок "революцiйної пильностi", але Андрiй знав, що вони лише ради нього пускають туману, до начальства ж вони про цей випадок не донесуть, бо це може коштувати голови декому з них, що до того допустилися. Вивiвши з "Чорного ворона", Андрiя потримали трохи в вартiвнi пiд грiзним моральним тиском, роблячи йому старанний обшук та даючи зрозумiти, щоб вiн не давав волi язиковi з приводу того, що сталося, а тодi одвели й укинули в "брехалiвку". В "брехалiвцi" Андрiй прочитав записку. З мотивiв конспiрацiї вона була не заадресована нiкому й не було вжито його iм'я взагалi. Там стояло всього чотири слова, написаних дрiбнесенько-дрiбнесенько на клаптику цигаркового паперу: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий !.." I бiльше нiчого. Коли вiн тримав той папiрчик, його руки тремтiли. "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Почерк був той самий, що й там, на тих паперах в "Дiлi". Значить?.. Значить, тi папери, що спричинили таку страшну бурю в його душi й забрали стiльки вогню i невиплаканих слiз, - то щось не те, анiж вiн собi уявив. В кожному разi вони напевно писанi в божевiллi. Напевно. А що в тих паперах понаписувано - тепер навiть не цiкаво й зовсiм не важно. Там може бути понаписувано все, що завгодно, але те вже не має нiякого значiння. Андрiй сидiв на пiдлозi в тiснiй гущi людей i нiчого не бачив, не цiкавився. Був тихий, задуманий, оповитий глибоким сумом i в той же час повитий спокоєм, пригрiтий. Знову й знову позирав нишком на записочку й мимоволi печально посмiхався: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Так. Оце вона. Це справжня його Катерина. Його друг, його вiрний товариш. I як вiн мiг так очманiти! Вирятуваний з тяжкої депресiї, вiдчуваючи, як серце його наливається силою, вернувши втрачену вiру, вiн намагався не думати про братiв, боявся ту вiру згубити. Вiн їх обминав. Гнав думку про них геть. Хоч з глибини десь та думка пiдiймалася зловiсно й помалу пiдступала до серця на хижих лапах, готова до дикого стрибка. Не треба. Вiн думав про Катерину. Вiн схиляв перед нею свою голову, перед її стражданнями, перед її божевiллям, готовий нести найтяжчу покуту за свої грiхи перед нею. Думав про сестру, думав про матiр... I, незважаючи на весь трагiзм, а може, саме тому, до нього поверталася душевна сила, поверталася шалена його затятiсть. "Бiдна, бiдна, люба, дорога Катерина!" В камерi було багато людей, але якось можна було сидiти й лежати на бруднiй цементовiй пiдлозi. Громадячись купами, люди сидiли й лежали, опанованi тривогою, й несамовито курили, хто мав. I мовчали. Де-не-де хто гомонiв. Але бiльшiсть iз завмиранням серця переживали паскудний холодок страху перед викликом, який мiг статися кожної хвилини. Для того їх сюди привезено, взявши з "вещами", з рiзних тюрем. Була пiвнiч, сама гаряча пора на "фабрицi-кухнi", й iшов безперервний рух з камери й до камери. Брали "без вещей" цiлих людей, а приводили битих. Коли-не-коли вкидали нових, як от Андрiя, привезених з Холодної гори, з Кiнної, з Тюремної, з Основи або й якогось району. Атмосфера гнiтюча. О, цi "брехалiвки" в глупiй порi по пiвночi!.. Розмови зовсiм не клеїлись, i кожен був сам з собою, кожен був самотою хоч i в такiй масi. Знайомитися не було коли, та й нiхто не мав охоти, - для кожного всi люди були сiрi, однотипнi, й око вже не розрiзняло їх, всi були однаковi, крiм того, в цiй сiрiй масi однотипних людей, безперечно, було багато провокаторiв, i кожен тримав язик за зубами, мовчав про все. I ждав. Як вiл обуха. Коли заходила довша павза, не гримали засуви в коридорi, не гупали противнi кроки, люди пробували дрiмати, принаймнi удавали, що дрiмають. Тодi заходила зловiсна, гнiтюча тиша. Пiд час однiєї такої павзи, коли здавалося, що вся камера справдi поринула в бентежне, дрiмливе забуття, раптом в коридорi задуднiли кроки i голосно залунав дитячий плач - плач немовляти: - Ува!.. Ува!.. Ува!.. Бiля самiсiньких дверей. Проходили мимо - тупотiли кроки - однi легкi, жiночi, другi тяжкi, солдатськi. В камерi всi скинулись i завмерли. Широко витрiщенi очi дивилися один на одного, а тодi десь крiзь стiну, намагались її проглянути, обличчя зблiдли й витягнулись, вуха наставились на звук - не одному прийшло в голову страшне, приголомшуюче: "Чи не моя?!. Чи не моє?!." А плач iшов, вiддалявся по коридору: - Ува... Ува... Ува... Тиша. I раптом в тiй тишi понурий, саркастичний голос десь з кутка, з людського звалища: - Ага-а!!. Попався!.. Старий, злосний враг народа!! Ага! То було, як обухом, по i так оглушених головах. Але нiхто не засмiявся. "Чи не моя?!! Чи не моє?!" А збоку бiля Андрiя хтось iстеричним шепотом до свого сусiда: - Отак... Отак беруть груди... дiвочi голi груди у руку... отак! Вiдтягають, а тодi отак б'ють ребром долонi! "Признавайся, трам-трам-тарарам!.." А з соскiв бризкає кров... - "Рубають банки", - рипить зубами другий. - "Признавайся!!" - каже перший i, обхопивши голову руками в божевiльному вiдчаї чи лютi, занурюється обличчям в ганчiр'я на пiдлозi, плечi його ходять ходором. Сусiд його рипить зубами й спльовує i, зiтхнувши, шепоче сам до себе: - I признається... Цього всього не можна б витерпiти, i люди цi всi давно були б по божевiльнях, коли б не одна людська риса, i не взагалi "людська", а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою iронiєю, з насмiшкою. Ось одного вкидають до камери... Вкидають в повному розумiннi цього слова, взявши за руки й за ноги, як колоду за сучки, бо вiн вже тими конечностями не володiє, вiн непритомний вiд побоїв. Вкинули, закрили дверi й пiшли. Тиша. Людина лежить бiля дверей на цементовiй пiдлозi пластом, нерухомо, горiлиць, заплющивши очi й тяжко дихаючи. .3 уст їй стiкає смужка кровi. Тиша. Аж ось з протилежного кутка камери хтось питає тремтячим голосом, хтось з друзiв: - Ну, що, Пилипе? Як там? Людина бiля дверей з мукою розкриває рота, ворушить губами i: - Та... кажуть... не тiльний, а телись!... - А ти ж? - А... я.. ка'у... "До бугая не водили". В камерi смiх. Коли б це чули слiдчi i всi там, на "олiмпi", як реагують на їхню "героїчну працю"! Пiзно, далеко за пiвнiч забрали й Андрiя з "брехалiвки". ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА - Ого-го!.. Та ви, брат, добре оклигали!! - зустрiв Донець Андрiя весело й нiби справдi приємно здивований. - Знамените!.. А кажете, що в нас погано! Ну-с, тепер ви маєте що втрачати, правда?.. Чи ви пригадуєте нашу розмову? А то що за iнтерес було мати справу з пiвтрупом... От тепер все в порядку. Донець справдi тiшився, либонь, милуючись приємною перспективою побавитися з людиною, яка м а є щ о в т р а ч а т и, як кiт з мишкою. Був вiн, як i в останню зустрiч, в добре допасованiй унiформi, обчiпляний блискучими ременями, могутнiй i гарний на вигляд. I, як i в першi рази, вiд Донця вiяло силою чорноземною, степовою, запорозькою, - "справдi козацького кореня чортiв син! Тiльки не туди завернув". А Донець мружив очi, запропонувавши Андрiєвi зайняти "своє мiсце" (все те ж "законне" мiсце на дубовому стiльцi бiля дверей), i нагадував про колишню розмову: - Думаю, що ви пригадуєте ту блощицю й мою альтернативу? Правда ж? Може, ви пригадуєте й те, що ви вiдповiли? Забули?.. - Ну, - проговорив Андрiй тихо й, як тiльки мiг, спокiйно. - Не забув. - Що ж ви вiдповiли? Андрiй помовчав - подумав про Катерину, - а тодi зiтхнув i презирливо зсунув брови: - Починаймо!.. - Гм, чую з вашого тону, що ви це кажете серйозно i що ви з усiєї сили хочете бути спокiйним. Так, так. Але ж тодi ви говорили тоном повної прострацiї, як напiвтруп. А зараз, зараз у вас голос тремтить... I зараз вам немає потреби те саме повторювати. Подумайте. Ситуацiя змiнилася в той спосiб, що ви не вмерли, а, навпаки, повернулися до життя. Чи охота вам повертатися назад до смертi? Андрiй зцiпив зуби, щоб не пальнути якусь iстеричну дурницю (думав про Катерину), й мовчав, розглядався по кiмнатi. Це була та сама кiмната, де вони вперше познайомилися з Донцем. Це його - Донцева - кiмната, його "лабораторiя", його ланка в великому конвейєрi розбирання людських душ. Така сама, як i кiмната Сергєєва. Таке саме млинове решето, такi самi "меблi", така сама навощена блискуча пiдлога, i навiть в ту саму сторону виходить вiкно. - Ех, ви, - посмiхнувся презирливо Донець. - Героя з себе строїте. Революцiонера... Наївний, i смiшний, i жалюгiдний романтик!.. Ну, стройте, стройте... Бавтесь витiвками... Але голос у вас все-таки тремтить! - останнє вiдзначив Донець iз злорадством, потому махнув рукою й пiшов до столу. Сiв, розгорнув грубу зелену течку й заглибився в неї, - заглибився демонстративно, iз значущою мiною, - переглядав щось, перед тим як "починати". Андрiй дивився на Донцеву мiну й презирливо, з почуттям якоїсь радостi кривив обличчя: "Дивись, дивись! А тобi й в голову не приходить, що половина твоїх таємниць, розрахованих на те, щоб мене провокувати й розпинати мою душу, вже втратили силу! Що одна ваша провокацiя розшифрована! Розшифрована! I ваш таємний ланцюг в однiм мiсцi перервався! I що цiєї одної розшифрованої деталi досить, щоб вся решта нагромадженого там смiття теж втратила силу, розбившись об те, що розшифроване... Об Катрине божевiлля!.." - при цьому Андрiй стиснув зуби, аж набрякли йому щелепи, взялись моргулями. Донець швидко пiдвiв голову й перехопив Андрiєву посмiшку й зцiпленi зуби: - Чому ви так по-мефiстофельськи посмiхаєтесь? - Та... Груба течка... - А, груба, груба... - Може б, ви менi таки дали з нею познайомитись... згiдно з законом? - посмiхнувся Андрiй вже iнакше. - Навiщо? Ви ж сказали, що це купа смiття... Ви пригадуєте? - Очевидно. Але i в смiттi може бути "перлове зерно". - Гм... Авжеж... Як для кого... Для нас - це, брат, взагалi суцiльна дiадема... Тiльки, якщо ми покладемо цю дiадему на вашу голову, то голова не витримає, шия вломиться (iронiчна посмiшка). А тому вам не треба цю дiадему дивитись... Ще не прийшов час ламати шию... А як час прийде - тодi ми її покладемо вам на голову. Можете бути певнi. (Тут Донець помiтив таку саму iронiчну посмiшку, як i в себе, на Андрiєвому обличчi). Чого ви посмiхаєтесь? - Менi подобається ця ювелiрна розмова, тiльки вона, здається, має занадто багато гiпербол. - Тобто? Чи не хочете ви сказати, що ви лишаєтесь при своїй думцi, цебто щодо купи смiття? Андрiй зiтхнув: - Цiлком можливо... - Гм... - пiсля цього "гм" Донець прикусив губу, а тодi раптом розреготався з невiдомої причини. Урвавши смiх, процiдив крiзь зуби, не то зi спiвчуттям (як до людини, що з'їхала з глузду), не то з вибачливою iронiєю i в той же час iз самозадоволенням: - "Ех, ти!.." i занурився в папери. Вiн явно грав на нервах i робив вiдповiдну моральну приправку своїй жертвi, знаючи, що її зiр i нерви прип'ятi до цiєї течки. Йому треба, щоб нерви нап'ялись, щоб серце божевiльне стискалося, щоб вiдчай невiдомостi стрясав тiєю жертвою. О, вiн це добре знав! Вiн тодi, в трiйниках, так добре зiграв саме цим... Лиш не знав, що сталося випадково потiм. I саме тому тепер "приправка" на Андрiя не дiяла так, як то думав Донець, а сам цей Донець, цей дуб, цей самовпевнений красень був смiшний, удаючи таємничого Пiнкертона, потрапивши в фальшиву ситуацiю. Аж Андрiєвi хотiлося його - все-таки козацького сина - з тiєї ситуацiї дурної вирятувати, сказати, що покинь клеїти дурня, покинь удавати таємничiсть, бо все вiдомо, давай грати у вiдкриту. Карти на стiл! Але Андрiй мовчав. Вiдрух вiдрухом, а свiдомiсть свiдомiстю. Свiдомiсть стверджувала велику Андрiєву перевагу над слiдчим i що принаймнi перша фаза отого "починаємо" буде на хибнiй дорозi, даючи змогу спокiйно протистояти в той час, як слiдчий думатиме, що вiн завдає жертвi великих моральних мук, - слiдчий буде грати битим козирем. I тому Андрiй мовчав, давши змогу Донцевi спокiйно грати "справою". Там ще прищiмлена друга половина Андрiєвого серця i, може, на смерть, може, навiки, але слiдчий про те не знає, iнакше б вiн не викладав тодi аркушики, пiдписанi Катериною, як найбiльший козир. Логiчно це й мусило б бути так в уявi кожного. Адже зрада коханої - це найтяжча рiч, а в руках слiдчих - наймогутнiший аргумент. За цим мусили йти iншi всi аргументи. Це ключ до розмикання найтвердiших душ i сердець, таран для ламання найбiльших мурiв людської затятостi. Цей таран зламаний, а Донець навiть не догадується. Не тiльки зламаний, а бiльше того - обернений навпаки, став тараном для ламання Андрiєм муру грандiозної провокацiї, яким його хотять роздавити. Став цементом, що споїв Андрiєву, вже було розламану, душу. Андрiй думав над цим, посмiхався й дивився на Донця. Потiм сховав посмiшку. Дивився байдуже й чекав. Донець зиркав на нього й знову занурювався в справу, перевiряв, чи Андрiй дивиться, чи стежить за ним. Андрiй стежить за ним. Дивиться на течку й думає, що прийде хвилина (а напевно ж прийде, рано чи пiзно!) i вiн розриє ту "купу смiття", перегляне її i все побачить. Вiд цiєї думки вiн хвилювався трохи. Ах, що б вiн дав, аби її всю проглянути! Та й щоб побачити, до чого вони змусили нещасну Катрю, що вони з неї видушили. А видушили щось... Те все не має значiння, але все ж таки. Щоб при наймнi знати, якщо судилося колись, за що i в кого питати покути, за що й кому й скiльки готувати вiдплати. А головне, в тiй папцi є щось таке... Почуваючи, що вiн починає хвилюватись, Андрiй переводить очi (щоб не бачив слiдчий) на стiни. Потiм його зiр приковує якась купа книжок за столом, у кутку бiля Донця. "Чорт!! Це ж його книги! Це все його книги". - Андрiй впiзнає по корiнцях, по деяких обкладинках (таких знайомих, таких до болю знайомих!) свої книжки й здогадується, що це ж вони були вмiстимим того лантуха, який тодi сурганив з такою натугою Рибалко. По серцю перебiгає холодок. Очевидно, вони того ж вечора були знову у матерi й забрали його бiблiотеку й його архiви, що зберiгалися вдома i що були вцiлiли пiсля першого арешту (в перший арешт вони забрали тiльки те, що було в його квартирi в Будинку авiаторiв!). Але холодок перебiг не вiд шкоди за книжками, а вiд iншого. Вони забрали не всю бiблiотечку (вся не влiзла б у лантух), i не було рацiї всю її забирати. Вони забрали книги на вибiр, - потрiбнi й кориснi з погляду НКВД. А тими корисними книгами, безперечно, є тiльки книги, дарованi друзями й товаришами "на спомин", з вiдповiдними написами. Будинок авiаторiв стояв поруч з будинком письменникiв "СЛОВО", там було багато знайомих, i приятелiв, i добрих товаришiв. Друзi й товаришi дарили книги й за звичкою пiдписували їх, дарячи. Будинок "Слово" давно перетворився в "Крематорiй" - так його прозвали за нещаднi й систематичнi арешти письменникiв, митцiв та науковцiв, - мешканцi його здебiльшого "вимандрували" на той свiт або на пiвнiч, але багато ще лишилося й живих i цiлих. I от в цiй купi книг багато власноручних написiв (при