свят) тих живих i цiлих, крiм написiв тих, кого вже немає, хто сидить, а чи пиляє лiс ("грає на баянi" десь пiд полярним колом), а чи лежить в землi. Багато написiв - документальних стверджень про приязнь i дружбу з усiма тими мертвими й живими. I от вiд цього останнього по серцю йде холодок. Впiймавши Андрiїв погляд, Донець подивився на книги, а потiм на Андрiя, оскирився: - Впiзнаєш? - Так... - Ну й що ти скажеш? - То не всi... - А певно, що не всi... Але й цих досить... - по тих словах Донець взяв одну книгу в руки, другу... Спершу вiн взяв Гр. Косинки збiрку "Оповiдань" в червонiй, обкладинцi, вiдгорнув обкладинку й на титулi прочитав iронiчно: "Галло! Є ще порох в порохiвницях! Всьо више, i више, i више!" Посмiхнувся, кинув. Потiм взяв Хвильового "Синi етюди" - кинув... Потiм взяв О. Близька збiрку поезiй з екстравагантним написом, в якому вiдбилася вся буйна комсомольська душа поета... кинув. Ще взяв кiлька книг i так само кинув - всi, кого вiн випадково брав у руки, вже не iснували або були на каторзi - малий навар для слiдчого. Єдине, для чого вони, цi книги загиблих, придатнi ще - це правити за документ, речовий доказ тiсного зв'язку Андрiєвого з прославленими "ворогами народу". А це все-таки для слiдчого скарб. Для Андрiя ж це мусить бути доказом, що документальнi данi проти нього все громадяться й громадяться. Але серед тих книг є багато таких, якi змушують серце Андрiєве особливо стискатись, - подарунки ще живих. В руках цих слiдчих з того всього можна "наламати великих дров"... Кинувши останню книжку, яку брав до рук, Донець подивився на Андрiя й зiронiзував: - "Всьо више i више!" Так-ак... Щось ви високо лiтаєте, але занадто низько сiдаєте. Андрiй посмiхнувся: - Бачу, що ви теж авiатор. Чудесно. То ж... навiть Чкалов не мiг би сiсти на небi... Донець спалахнув. Андрiїв спокiй, опанованiсть i душевна рiвновага бiсили його, але вiн тримався. Та остання фраза зiрвала - вiн раптом вибухнув, як бомба: - Ах ти-ж-ж!.. Чортова кукла!! - i кинув геть зелену течку, потiм шарпнув її знову, вийняв з неї протокол Великiна й Сергєєва - непiдписаний протокол, вислiд всього попереднього слiдства - й рiшучим жестом поклав його на стiл. I почав кричати. Але крик його чомусь Андрiя не лякав. Утертi, шаблоновi фрази про "роздавлювання" тощо вже не дiяли так на психiку, як перше, хоч вiн i знав, що за цим криком, за цими всiма обiцянками напевно будуть i вiдповiднi дiла, що вони не марнi. Тим бiльше, мабуть, не марно кричить цей "син козачий". Проте поки що це скидалося на роблення шуму в стилi, як то робив Сергєєв тiєї пам'ятної ночi. Не знає Андрiй, чому, але йому так здавалося. А Донець кричав, викотивши свої i так енергiйнi очi. Вiн вимагав пiдписання протоколу "по-хорошому" i вимагав додаткових зiзнань, "щиросердних зiзнань". Гарантував йому, що вiн протокола пiдпише i зiзнання дасть неодмiнно. Лише не однаково буде, чи тi зiзнання будуть данi по-хорошому, а чи його змусять. Виставляв доводи, наскiльки йому вигiднiше пiдписати протокол i дати зiзнання добровiльно. Та все погрожував. Все це було примiтивно i страшенно банально, й Андрiй починав розчаровуватися в Донцевi, в цьому "генiальному слiдчому", як вiн його був уявив. Велич i таємничiсть цього блискучого дiяча iнквiзицiї буденнiла. Те саме, все те саме, плескато й збито, нудно, противно. А Донець погрожував i не квапився вiд слiв переходити до дiла. Мабуть, вiн i не перейде, думав Андрiй, бо що може вiн ще застосувати, крiм того, що Андрiй спiзнав? Не схоче ж вiн компрометуватись, як епiгон тiєї дубини - Великiна?! А поза тим... Здається, вже злостивий генiй не мiг бiльше нiчого вигадати. Можливо, й Донець це знав i не мiг зважитися, до чого йому вдатись такого, щоб всi обiцянки враз здiйснились. Але, мабуть, вiн i про те прекрасно знав, що все, що спiзнав Андрiй, все-таки достатньо страшне, особливо страшна перспектива його повторення, - не треба бути аж таким пильним, щоб проглянути це, щоб вловити це пiд машкарою Андрiєвого зовнiшнього спокою й бравади. Проте Донець, мабуть, найменше думав над цим. Вiн щось має своє на метi. Наприклад, вiн нi разу не натякнув прямо на Катерину попри всi сподiвання Андрiєвi. Не натякнув i на братiв. Вiн кричав так, взагалi, весь час натискаючи на те головне - щоб Андрiй "не загинув по-дурному". Дбає, бач, за Андрiєве дорогоцiнне життя. Накричавшись, Донець перейшов до iронiї. Але спершу вiн замовк, закурив, посопiв як роздрочений бугай, а тодi вп'явся в Андрiя примруженими очима i почав без слiв про себе з презирливою iронiєю мгикати, так, нiби зсередини проривається йому гомеричний регiт, а вiн його стримує i лиш стинається самим обличчям. Смiх глузливий, наснажений презирством i зневагою, був написаний на тiм обличчi й на скривлених устах. Помгикавшй, нарештi Донець процiдив з безподiбним спiвчуттям, як до безнадiйно хорого: - Гер-роя з себе строїш!.. Революцiонера!.. Наївний i жалюгiдний романтик. Ти смiшний романтик. Смiшний фантаст... А я реалiст! Зрозумiв? Нi чорта ти не зрозумiв! Ти "льотчик", фантазер, в хмарах лiтаєш... "Все више i више!" В поетичних емпiреях! В етерi... А я, брат, реалiст!.. Такий вступ Андрiєвi сподобався. Це вже не дурний крик, а закривлялося, либонь, на сяку-таку людську розмову. Андрiй єхидно зiтхнув, пiдбадьорюючи. - Єхидствуєш? Що ти манiяк, про те я тобi вже говорив, якщо пригадуєш. Чи нi чорта не пригадуєш? Позаскакували вже клепки! Так, ти манiяк. Але бiда не в цiм, а бiда в тiм, що ти наївний i жалюгiдний романтик... - Це ви теж вже говорили, якщо пригадуєте... - мляво вставив Андрiй. - Так, я це говорив, чорт би тебе побрав! I повторюю, - смiшний i жалюгiдний романтик, з якоюсь iдеєю-фiкс. Я тебе зразу розкусив (при цьому Донець заскалив око). Але час романтики минув. Час "героїв" i "мученикiв святих" теж минув. Не дешевою "героїкою" творяться великi дiла. Зрозумiв? Нi чорта ти не зрозумiєш взагалi. Ручусь. Не пусканням "героїчного" пилу досягається великої мети. Але яку там у чорта ти можеш мати мету?! Та ще велику!.. Єрунда все, вся там твоя мета чи не мета. Повзуни нiколи не творять iсторiї... - Слушно... (меланхолiйна вставка). - Iменно. Сам згоджуєшся. А я, брат, реалiст. Я маю бiльшу iдею, нiж ти (при цих словах Донець аж подався наперед) - я маю бiльшу iдею!.. Зрозумiв? I тому моя, i взагалi наша, буде горою... Горою!.. Говорячи, Донець весь час пильно, занадто пильно, дивився Андрiєвi в обличчя, здається, намагався не пропустити жодного поруху м'язка, намагався проглянути його наскрiзь. Андрiй нашорошився. Щось цей демон у блискучiй унiформi не такий простий. Старе вражiння (вiд першої зустрiчi) знову повернулося, - о, не такий простий. Куди це вiн гне, за чим вiн полює? А Донець пильно дивився в обличчя, здавалося, не моргаючи, i вiв далi, карбуючи слова. Але якi слова! - Ти казав, що життя погане... Ти не казав цього? Ну, чорт з ним, хтось iнший казав. Казав, що життя погане. Авжеж погане, до слiз погане! Але тому воно й погане, що забагато дрянi розвелося замiсть людей! Забагато мотлоху, замiсть людей. Як не слимак, то так мiщух i пiдлабузник, як не ганебний боягуз, то так який-небудь вiршомаз, романтик, нi, романтизований мiщух!.. Андрiй здивувався i ще бiльше нашорошився. А-а, бач, куди гне! Розмикає з iншого боку. Пiдiграє. Ич ти. Але тон Донця рiшуче збивав з пантелику. Той тон лiз в саму душу. Нi, якщо вiн актор, то генiальний, чорт! А Донець, кривлячись з несамовитою вiдразою й огидою: - Ха!.. Єрої!.. Життя погане... А погане!.. От вас там сидить по камерах сотнями людей, а (тут Донець подався наперед, викотив очi й замерехкотiв ними) - чи хоч один пробував або бодай хоче пробувати пiдпиляти грати, зламати дверi, вбити вартового?! Чи хоч один?!. Ну, кажи, хоч один? "Дешево", - подумав Андрiй. - Жоден! - мерехкотiв очима Донець, не звернувши уваги на Андрiїв вiдрух або, може, не вловивши його. - Напевно, нiхто навiть думки цiєї не може припустити! Ажи?.. Повстанцi називаєтесь. Повс-.анцi ви! (Тут Донець вставив iншу лiтеру замiсть т"). Мотлох! "Романтики"!.. Жаби чортовi! I ось саме тому "життя погане". I ось саме тому вас треба муштрувати, нищити, душити, мучити... Муштрувати!!.. Аж поки ви всi, чортовi жаби, почнете пиляти грати або вбивати вартових!.. Га? Андрiй, оглушений всiєю тирадою, спантеличений, надзвичайно нашорошений, мовчав. Дивився в несамовитi Донцевi очi, дивився, як вiн пряв ними, шалено намагався зорiєнтуватися, що це все значить? Як вiн має тут поводитись? Як це все розшифрувати? Дивна одна думка рiзонула раптом мiзок дивовижним припущенням: "А що, як все те, що вiн говорить, треба розумiти прямо, буквально? Тодi?" Вiд того припущення робилося гаряче. Але не може бути? Ну-ну, не будь iдiотом. Провокує, чорт банькатий. I тут же iнша цiкава думка: - "От вiн говорить несусвiтнi речi, але спробуй вловити грань, де кiнчається провокацiя, а починається драма. Становище слiдчого дозволяє переставляти думки - тi самi думки! - в якiм завгодно планi". А Донець вiв своєї, очевидно, тiшачись, що так розчахнув Андрiя, збив з пантелику: - Повс...анцi ви!! Вас там сотнi в кожнiй камерi i часом дверi не закриваються, я знаю ж, але нiхто не насмiлиться навiть переступити порiг... Жаби! Равлики чортовi!.. А де вже вам пиляти грати!! Андрiй (думав одно, а сказав зумисне iнше): - Навiщо? Треба бути дурнем, щоб пиляти грати... Для чого? Щоб стрибнути вниз головою, з п'ятого поверху? Це можна зробити й на сходах... Чи щоб дiстати кулю в лоба, тiльки-но висунувшись у вiкно?.. - От-от-от! Ха-ха-ха!.. Герої! А ми от, большевики, не боялися пиляти грати й стрибати на багнети... Вбивати варту... Читав у книгах, не бiйсь, про Халтурiна, Засулич?! Отож... "Ми, большевики... Халтурiна записав у большевики! Засулич!... Чи ти ба!" Андрiй дивився на зовсiм молоде обличчя слiдчого, якому в часи, коли iснували ще хоч якiсь "царськi тюрми", було не бiльше десяти рокiв, дивився й iронiчно думав: "Большевики... Ах ти ж артист!.. Тепер ясно... Грає, щоб "розколоти", спровокувати, "купити". Добрий артист! Провокатор чортiв! Та ж, якщо на тобi така гарна унiформа, то, напевно, за неї дана добра гарантiя". Тим часом Донець, вiдкинувшись на спинку крiсла, презирливо цiдив: - Ви не знаєте й нiколи не знатимете, що таке iдея й що таке героїзм. Дрiбнi мiщуцькi ворони, що так лiтають просто... Герої... Вас треба переробляти, весь той мотлох, що зветься "людьми" i через яких свiт к чортовiй матерi запаскудився, переробляти!.. I мучити!.. Ха-ха-ха!.. Доки ви не навчитесь дечому... I я от тебе буду мучити... (Донець враз подався наперед i карбував злiсно, глузливо, двозначно, провокацiйно. - Я буду тебе мучити, доки ти не почнеш з божевiльного вiдчаю - бодай з вiдчаю, як не з героїзму - нарештi пiдпилювати грати!! Зрозумiв? Ха-ха-ха!.. I я маю на те право, бо... Бо я маю бiльшу, нiж ти, iдею! Ха-ха-ха!.. Що тебе знищу й тисячу таких, як ти, - мало жалю... . . . . . . "Вiн має iдею? Яку вiн має iдею? Блеф. З великою iдеєю тут не орудують палками..." Одначе Андрiєвi нiби хтось забив кiлка в душу. А Донець пiсля такої знаменитої прелюдiї, поставивши кiлька провокацiйних запитань i не дiставши вiдповiдi, категорично запропонував "роззброїтись" перед ним. А коли з того "роззброєння" нiчого не вийшло, взявся свою "велику iдею" чи, вiрнiше, в iм'я своєї "великої iдеї" орудувати всiма "не великими" засобами Великiна та Сергєєва. Вiн взявся до дiла так, як i обiцяв, по-своєму. Тi всi засоби, якими орудували iншi, набирали в руках Донця iншого значiння, бiльшого ефекту. Вiн мучив. А мучачи, все добивався "дружби", з чого почав був взагалi своє слiдство. Вiн докоряв Андрiєвi половинчастiстю, угодовством, пiдлим дворушництвом, боягузством, мрiйництвом, пiдлим невмiнням стати вище страху i т. п. I все те двосмислово, i все те провокацiйно... I, мучачи, був вiн нещадний, так, нiби мордував справдi нiкчемного слимака, керуючись безмежною зненавистю. Часами Андрiєвi здавалося, що вiн його мучить справдi за те, що вважає за пiдлого мiщуха, затяту нiкчемнiсть, за безмежного боягуза, не здiбного на якусь акцiю, а не для того, щоб пiдписувати протокол. Але дедалi все бiльше переконувався, що Донець - звичайний садист i провокатор, а те "щось нерозшифроване" - це метода. I що з тiєю самою проклятою методою Донець робив з нього ганчiрку, все бiльше пiдпорядковуючи своїй волi. Так, завдяки їй, тiй проклятiй методi, Андрiй з жахом вiдчуває, що ще трохи й те, чого не могли i нiколи не зможуть досягти Сергєєви й Великiни, Донець досягне дуже легко. Це було страшним, i Андрiй кидався душею, шукаючи порятунку. Вiн мусить з цього вирятуватися, мусить видертися з цих проклятих, таких брачких лабет. Вiн мусить позбавитися цього слiдчого, iнакше вiн пропав. А головне - пропаде багато iнших... Вони загинуть так, як от Катерина... Може, то цей самий Донець довiв її до божевiлля!.. Вiн мусить його позбавитись. А так само мусить розшифрувати цього варвара, що так пишається своїм "козацьким родом". В "брехалiвцi", куди Андрiя вкидано пiсля допитiв, вiн випадково зустрiв людину - вчителя з того самого мiстечка, з якого походив Донець. Розговорилися, подружили, бо мали чимало спiльних знайомих серед колишнiх студентiв - мешканцiв "Гiганта". Але це виявилося потiм. Спершу вчитель пiдiйшов до Андрiя, взнавши звiдкiлясь, що його слiдчий - Донець. Може, Андрiїв вигляд, оформлюваний Донцем, може, що iнше штовхнуло вчителя на зближення, але вони подружили. Пiсля ознайомлення вчитель розповiв Андрiєвi, хто такий Донець, звiдки вiн, яке його минуле. З характеристики земляка виходило, що Донець насамперед "досить-таки темна особа" щодо свого нутра, але "спритний кар'єрист". Це - на вчителеву думку. Андрiй випитував його геть про всi подробицi з Донцевого життя, випитував пильно й по кiлька разiв. А подробицi Донцевого життя вчитель знав геть усi, бо були вони колись приятелями, разом навiть колись "в гречку стрибали", вчащаючи до просвiти, ще як були зеленими юнаками. Розповiв про Донцеву кар'єру в комсомолi й в партiї, про всi його "додатнi" й "вiд'ємнi" знайомства, навiть про його коханок та про рiзнi романтичнi походеньки... Андрiй розпитував та добре все запам'ятовував, сам ще не знаючи, для чого це йому. Так, просто цiкаво... Потiм з того зродився план. Божевiльний план. Вiн зродився несподiвано зi спогаду про "вербовку", й її магiчну силу, та про коридорних наглядачiв, що з хамiв обертаються в янголiв. А що як "завербувати", га? Трагiзм i безвихiднiсть становища штовхали саме в цей бiк. "Завербувати"! I тим зробити два великих дiла: по-перше, позбутися рафiнованого ката, а друге - переставити "загадкового" Донця в нову, зовсiм не загадкову площину, де вiн зможе дiлом довести, як то вони, "большевики", справдi пиляють грати. Це цiкаво... Одначе Андрiй не знав, чи вiн той план здiйснить, хоч вiн i засiв у душi, як останнiй засiб порятунку. Це сталося зовсiм несподiвано й майже поза Андрiєвою волею. Це сталося в момент глибокого вiдчаю, коли людина вже не володiє собою й не вiдповiдає за свої вчинки, коли наступ i мордування дiйшли кульмiнацiйної точки, за якою йшла безодня - безодня падiння, iменована "розколенням". О, вiн навiть не передбачав, що повторення вже раз пройденого - понад людськi сили навiть найзатятiших i найтвердiших, що це понад його сили. Запорiзький кулак Донця i його чортячий сприт та енергiя добивали Андрiя фiзично й морально... В цiм моментi до кiмнати зайшов Фрей i з ним ще якийсь бiльший начальник. Це було десь пiсля пiвночi, коли Андрiй млiв на своєму стiльцi, обливаючись потом i хлипаючи вiд нападiв iстерiї. Фрей i його супутник зайшли саме в тiй хвилi, коли Андрiй висловлював божевiльну думку, викликану вiдчаєм, про те, що Донець його роздавить, але саме цим вiн доведе, що вiн не козацького роду, а навпаки, - що з них двох ренегат, i мерзотник, i дворушник вiн, Донець... На половинi цiєї досить двозначної й пiдозрiлої на перший погляд фрази й зайшло начальство. Фрей нашорошився. Старший начальник теж. Уявили, що тут вiдбувається щось цiкаве. Фрей подивився пильно на Донця, а потiм наставився на Андрiя, тонко посмiхнувся: - А-а... Ви знайомi!.. Ви знайомi? Мовчанка. Життя складається з випадкiв, що часом спричинюють колосальнi катастрофи. Маленький випадок, коли вiн випадає з низкою сприятливих передумов, може спричинити дуже багато. Таким випадком був несподiваний прихiд гостей на самiм цiкавiм мiсцi випадкової фрази, i тепер вiд цього узалежнено дещо зовсiм не передбачене нiким з цих начальникiв i навiть самим Андрiєм. На повторене запитання Фрея Андрiй в якомусь одчайдушному вiдруховi ствердив, що вони дiйсно знайомi. А чому б Донцевi не бути знайомим з таким страшним "ворогом народу", як Андрiй?! I це вирiшило всю справу, бо ж самого лише знайомства з Андрiєм та замовчування цього факту досить, щоб зламати кар'єру кому завгодно. . . . . . . Андрiй не пам'ятає, що вiн в безпам'ятствi, в нападi крайнього вiдчаю говорив, що вiн вiдповiдав на Фреєвi єхиднi запитання й якi саме тi запитання були. Пам'ятає лише, що вiн плив за течiєю i зумисне не хотiв їй протистояти, режисером же був Фрей з властивою йому чекiстською "бдiтєльностью", та "проникливiстю", та недовiрою до всiх, хто ще не сидить в цiй тюрмi. В кожному разi вся Андрiєва докладна обiзнанiсть з Донцем була використана випадком з найбiльшим ефектом. Скiнчилося все тим, що, сам не зчувшись як, Андрiй "завербував" Донця. Завербував вiн його, як "керiвника справжньої", а не тiєї, що йому закидають, "контрреволюцiйної органiзацiї". Вiн завербував його, як свого "шефа й повелителя", що тепер б'є його й мучить, щоб мовчав. Звiдки було Андрiєвi знати, що цiлим НКВД саме трясла епiдемiя взаємонедовiри й що, власне, це перерiшило всю справу. Фiнал всiєї сцени був такий: В обличчю непередбаченої, але видимої катастрофи Донець стояв за столом i розгублено та нервово м'яв цигарку. Вiн весь мiнився пiд пильними поглядами начальства. На чолi йому виступив рясний пiт, вiн втрачав панування над собою, побачивши раптом перед собою прiрву, в яку має летiти очертом. О, вiн добре знав цю систему! Знав, як легко в нiй заплутатись i як мало для того треба, але як тяжко виплутуватись! Все-таки жахлива рiч "вербовка". Донець спробував щось крикнути, що це диявольський ворожий хiд й ще щось в тiм родi... Тут начальник його заспокоїв, посмiхаючись: - Тихше, тихше, товаришу Донець. Не хвилюйтесь. Йдiть краще на хвилинку сюди, ми його як слiд допитаємо. Донець рiшуче ступив з-за столу насеред кiмнати. В цей час Фрей зайшов за стiл i забрав iз шухляди Донцевого револьвера. . . . . . . Андрiя вiдправили назад до камери. Голова йому розсiдалася вiд болю й вiд виру думок i почуттiв, i найгострiшим з них було почуття чогось паскудного. Ще не усвiдомленого до кiнця, але безмежно паскудного. "Ось так виглядає мерзость!" Але над цим кружляла рябцем злорадна думка, не даючи тому почуттю розгорнутись, довбала його: "Нiчого, нiчого!.. Хто пiдняв палку, нехай спробує її на собi!.. Нехай спробує її на собi!" Але хто ж з них тепер козацького роду, га? Другого дня Фрей викликав Андрiя в справi Донця, з чого Андрiй зрозумiв, що Донець "сидить" i має нагоду пиляти грати, а ще зрозумiв, що вiн таки позбувся найстрашнiшого слiдчого. Але на будь-якi Фреєвi запитання вiдповiдати Андрiй вiдмовився категорично. Це справа Донця!.. Тепер прийшла черга Донцевi вiдповiдати. Прийшла черга доводити, як то вони, "большевики", вмiють пиляти трати та обстоювати свою честь. Нехай вiн тепер доводить, чого вiн вартий з усiм своїм гонором та чортячим пiдступством. Який то вiн "син козачий". На всi запитання Фрея Андрiй не вiдповiдав пiд претекстом, що вiн "мусить подумати". Гаразд. Йому дають час подумати. Пiсля цього Андрiя вiдправили назад... Але не до "брехалiвки", а на Холодну гору. З цього було ясно, що в його особистiй справi конвейєр став, i став вiн не так через змiну ситуацiї, як через брак слiдчого. Тепер от того слiдчого будуть пiдшукувати, вiдповiдного калiбром. Що ж до ситуацiї... Паскудна та ситуацiя витворилась. Чи не занадто вiн з одчаю й безтямного розпачу загнув з тим Донцем? Нi, не занадто. Зрештою, хто загнув, той може й розiгнути. Але... Вiн хвалився "кращою й сильнiшою iдеєю". Гаразд. "Сильнiша" iдея потребує й "сильнiшої" проби i вона вiд того тiльки виграє... Якщо вона є. II На своє здивування й втiху, в камерi 12-й Андрiй несподiвано переконався, що вiн не зробив нiякого вiдкриття Америки вибриком з тим Донцем. В час його вiдсутностi в камерi сталася подiя, яка тепер потiшає цiлу громаду, потiшає несамовито. А хiба це не потiха?.. Сидiв у камерi такий тихий i смутний юнак, Сокiл на прiзвище. Нiхто не знав, у чому суть його справи, лиш всi знали, що вiн проходив тяжку пробу на слiдствi та що був вiн секретарем В... райпарткому. А ще знали, що вiн якось особливо тяжко "розколовся" i тепер чекав на етап, бо дiло нiбито пiшло на ОСО. А може, прийде й розстрiл - це, як гра в лотерею. Дiло могло пiти й на трибунал. I от одного дня до камери ч. I2 вкинуто нову людину, в подертiй i заяложенiй вiйськовiй унiформi, змучену, видно, дуже й довго мордовану... Ця людина була досить вiдомим грiзним слiдчим Криворучком. Вона зустрiлася з Соколом i вiдбулася приголомшуюча сцена на очах всiєї камери. Криворучко, ставши перед Соколом, заплакав i проговорив з трагiчним докором: - Гриша! Навiщо ж ти так з р о б и в?.. У мене ж дружина й дiтки... Сокiл визвiрився: - А у мене хiба нема?! - I бiдолашна мати. - А у мене хiба нема?!! - Мене так мучили... - А мене хiба нi?!! А-а-а... Цить! Цить! Гад! - Гриша!.. - Цить, гад!! Поїдемо разом ще й не такого хлистати... Разом, разом, Коля! Разом... Якщо тебе ще не втоплять в парашi... Що ж виявилось? Гриша й Коля були колись добрими товаришами дитинства. Дружили - водою не розлити. Разом виростали, разом до школи ходили, разом в революцiю жовто-блакитний прапор пiдiймали над рiдним мiстом, чiпляли його на "Нардомi", над просвiтою, разом до дiвчат залицялись. Разом потiм через комсомол шлях пробивали. Потiм шляхи розiйшлися... Зустрiлися вони в НКВД: Гриша в ролi арештанта, "петлюрiвського прихвостня", а Коля в ролi грiзного слiдчого, ще й начальника вiддiлу. Зустрiлися - один одного "не впiзнали". Власне, "не впiзнав" Коля свого друга. А Гриша впiзнав i... тим було для нього гiрше. Криворучко був особливо твердий, i непримиренний, i особливо жорстокий з Соколом, щоб нiкому й в голову не могло прийти, що вони були будь-коли знайомi, а тим бiльше товаришували. Коли Сокiл почав у хвилини вiдчаю нагадувати про колишню дружбу, апелюючи до людської совiстi свого слiдчого в iм'я їхнього дитинства й такого прекрасного товаришування, Криворучко мордував Сокола несамовито, вибиваючи будь-якi спогади з голови палкою, спростовуючи їхнє знайомство. Того знайомства нiколи не було! нiколи! I бути не могло!!! Серед "ворогiв народу" в Криворучка нiколи не було й не могло бути знайомства! Такi от специфiчнi умови зробили Соколову чашу особливо гiркою, а перспективу безвиглядною. Вiн довго мучився, мучився фiзично й морально, аж поки терпець йому не урвався. Тодi вiн "завербував" свого слiдчого, свого колишнього друга дитинства. Вiн завербував його, керований страшною злобою та лютою жадобою вiдплати. Для цього йому досить було навести в присутностi вищого начальства кiлька фактiв i пiдперти їх аргументами, й Криворучкова пiсня була проспiвана. А аргументiв Сокiл мав досить. Гробив себе, але угробив i Криворучка. З грiзного слiдчого Криворучко опинився в ролi арештанта окремої категорiї, до якої належали всi "викритi" спiвробiтники НКВД, й його так бито, що м'ясо вiдвалювалося вiд костей пiсля "великого конвейєра". "Розколовши", Криворучка нарештi вкинули до Холодногорської тюрми, де вiн випадково потрапив до камери ч. I2, нiби зумисне доля хотiла звести їх докупи - двох друзiв дитинства. I тепер камера мала потiху. Староста примiстив Криворучка поруч iз Соколом, i вони сидiли насурмленi - два затятих вороги. Криворучко поглядав на Сокола, й його очi бралися сльозами. - Навiщо, ах, навiщо ти це зробив?! - Цить! - визвiрявся Сокiл, а тодi саркастично потiшав: - Нiчого... Не хвилюйся, Коля! Поїдемо на Колиму, а може, на пiвнiчний бiгун... Будемо заразом ведмедiв ловити, так, як колись разом ловили бедрикiв... Пам'ятаєш? А пам'ятаєш, як ми разом чiпляли жовто-блакитний прапор?.. А як на фронт виступали?.. А!? Пригадуєш? Отак разом i до смертi... Гарно буде... - Гриша!.. Я ж нi в чому невинен... - А я винен?!! - Я не винен, що тебе так... - А я винен, що ти мене т а к!... Га?! Сиди-сиди, Коля! Сиди... Сиди, товаришочку мiй дорогий... Сиди, чортiв сину!! Гад ти, Коля! Сиди... Камера заходилась вiд реготу. Минув час - i ситуацiя змiнилася. Коля вже не докоряв Грицевi, вiн остаточно примирився зi своїм становищем i аклiматизувався в камерi, нiчим не вiдрiзняючись вiд iнших. Нiякого слiдчого Криворучка вже не було, а був звичайний в'язень, такий, як i всi, урiвняний долею з усiма iншими, причесаний пiд одну спiльну гребiнку, з однаковим шматочком мiсця на пiдлозi, однаковою пайкою й з однаковiсiнькою перспективою. I в Сокола висяк весь його гнiв, бо було ясно, що обидва вони були iграшкою в чужих нещадних руках, в лабетах чужої жорстокої системи. Смуга докорiв i взаємного словесного мордування минула. I тепер от вони сидять поруч - закадичнi друзi, як i колись, - i чекають покiрно, з фаталiстичною байдужiстю спiльних мандрiв у невiдоме. Ось Коля, латаючи штани, зiтхає меланхолiйно й звертається до Сокола: - Гриша... А давай тiєї, що, пам'ятаєш?.. На Пслi... Пам'ятаєш? I Гриша починає тiєї, що вони колись спiвали на Пслi: "Та й понад нашим яром пшениченька ланом, Горою овес..." Латаючи штани, вони розмрiяне спiвали розлогої степової пiснi, спiвали по-парубоцьки, дружно, надзвичайно узгiднено, - i, слухаючи їх, нiкому б не могло прийти в голову, що ще недавно один так мордував другого, а другий так клекотiв сатанинським гнiвом i злобою на першого. Дивлячись на них, Андрiєвi було не так прикро згадувати про те, що вiн устругнув зi своїм "сином козацьким", грiзним Донцем. Пiсля повороту Андрiй знову зайняв своє мiсце в "президiї", в кутку бiля Миколи й Руденка. Штурмана вже не було - його десь забрали й не повертали бiльше. Зате в кутку був Андрiїв джура - Санько Печенiзький, чому Андрiй зрадiв, а ще бiльше зрадiв Санько такiй зустрiчi. З штрафної камери Санька перевели сюди тодi, як їх усiх розводили, а тут вiн зблизився iз штурманом, з Миколою й Руденком на тiй пiдставi, що випадково розповiв штурмановi про Андрiя та про камеру ч. 3. З того моменту вiн не вилазив з кутка, хоч i жив у протилежному кiнцi камери пiд столом, разом з камерними "пролетарями". Санько в кутку вчився. Вiн був досi неписьменний, цей син розкуркулених батькiв, i тут з надзвичайною жадобою, з тремтiнням накинувся на науку, звичайно, маскуючи це, як i належить Саньковi, в презирливе, iронiчне - "вiд нiчого робить". Вiн вчився арифметики й читати та писати. Вчив його штурман, поки не забрали його геть, i Микола. З приходом Андрiя вчителiв у Санька збiльшилося. В камерi життя текло своїм порядком, тим самим, що й ранiше, i що за ним Андрiй таки скучив у тiй проклятiй "брехалiвцi". Приємно було зануритися у це життя знову. Нi, це не просто життя, а це велике змагання. Це життя людей, що з усiєї сили намагаються утриматися на Богом призначеному їм рiвнi, що на такiй маленькiй i тiснiй територiї, в такому брудi, при такому страшному процесi знеосiблення й нiвеляцiї промудряються жити, як люди. Так, нiби вони складають iспит в своїй масi, до якої межi простягається сфера людської життєздатностi, яку напругу може витримати людська душа, доки не зiрветься в прiрву божевiлля. Це великий iспит. Iз змiн, якi за цей час сталися, поминаючи прибуття багатьох нових людей та вибуття старих, була одна суто зовнiшня - впадало в око те, що всi були добре поголенi. Причиною цього була органiзацiя камерної "власної" голярнi. Це було пiдприємство камерного "пролетарiату", що в пошуках додаткового шматочка хлiба вiд "заможнiших", їм на втiху, органiзував голярню. Справжню голярню. Це була артiль Гловацького й Санька. В нiй голили не згiрше, анiж в першокласних голярнях Харкова. Притому ж без технiчних засобiв, що їх мають голярi всього свiту. Тут не було ножиць i не було бритов. Але тут голили клiєнтiв так само чисто й гарно, як i в усьому свiтi. За бритви правило скло. Вмiло побите на скалки - на вузенькi довгастi шматочки (що досягається при допомозi звичайного закаблука, лиш фахове) - воно мало всi властивостi бритви. Лиш треба вмiло добрати тi шматочки, що мають на зламi гостру бровку, таку виключно тонку й гостру лiнiю зламу з iдеально гострим жилом. Таким жилом i голилося людину. За браком мила буйну щетину борiд, вусiв, а хто хотiв, то й голiв, намочувалося водою, а тодi клiєнт зцiплював зуби, а голяр обробляв його шматочком скла. Iнодi в клiєнта текли буйнi сльози, але то нiчого. Що це важить супроти приємностi бути поголеним! Хоч процедура часом i бувала болючою (особливо для тих, хто мав цупку рослиннiсть), зате закiнчення було радiсним, а найбiльш приємним був результат. Тiльки голярi й клiєнти дуже береглися, щоб пiд час операцiї не всипатися перед наглядачами й перед начальством. Було нiби кiлька жахливих трусiв - шукали бритов, - але на тiм справа й скiнчилася. Голярня функцiонувала далi. Старики поробилися молодими, а молодi поробились i зовсiм юнаками. Старий Манєвич, наприклад, вiчно подiбний до колючого їжачка, перетворився в студента, такого сухенького, маленького, рокiв на тридцять. Гепнер теж помолодiв. Дехто запускав хвацькi вуса, й вони виглядали особливо ефектно при чисто виголенiй бородi й щоках. Дехто з молодих запускав борiдку. Словом, камера бавилася в культуру нiби на глум всiм начальникам i рiзним альбiносам. Правда, зiшкребена щетина оголювала блiдi щоки, iз зеленаво-синюватим вiдтiнком шкiри, западини, iнодi чиряки, пiдсилювала синцi пiд очима, але то нiчого. Все-таки це лiпше, анiж вигляд мавп чи борсукiв. Андрiй теж поголився в перший же день, зробивши тим надзвичайну втiху Саньковi, який, оперуючи склом, мав нагоду дiлом довести, який вiн гарний джура, бо ж хто краще нього може поголити. Поза тим нiяких iнших значних змiн. Андрiй захопився лекцiями з Саньком... I чим бiльше заглядав у душу цьому дикуновi, тим бiльше дивувався. Оригiнальний цей Санько. Вiн, як на сповiдi, розповiв Андрiєвi "по секрету" всю свою справу i свою бiографiю. Це Андрiїв вчительський авторитет i безмежна довiра до нього розiмкнули нарештi Санькову душу. Вiн йому все, геть все розповiв, аж до своїх романтичних пригод включно (а було їх в Санька, тих романтичних пригод, аж одна! Одна за все бурлацьке життя!). Селянський син, дитина дуже порядних i статечних батькiв, вiн за цю поряднiсть вiдбував разом з тими батьками покуту на далекiй Печорi. Потрапив туди ще дитиною. Батьки померли, а Санько втiк. Бiгав по всiй шостiй частинi земної кулi, бажаючи звiдти кудись вибiгти. Але куди ти вибiжиш?! Та ще такому темному, неписьменному, заштурханому хлопцевi. Кiлька разiв сидiв у тюрмi. Потiм дiстав десять рокiв, як кримiнальний (за те, що, прибiгши до рiдного села, комусь там щось зробив, комусь там щось зiпсував, у тих, що так його ощасливили разом з батьками). Термiну не добув i втiк. Пройшов "Крим, i Рим, i Сибiр без палки". Був на конi й пiд конем (здебiльшого пiд конем!), був у вагонах i пiд вагонами (здебiльшого пiд вагонами!) - бiгав, як здичавiлий, зацькований пес. Навчився красти i бити в щелепи, не роздумуючи довго, в боротьбi за своє iснування. Нарештi приплентався до свого села, на рiдне попелище, в наївнiй вiрi, що люди ж мають, нарештi, добре серце, й його пожалують i дадуть бодай якийсь притулок i змогу стати порядним чоловiком, "вийти в люди". Вiн страшенно хотiв учитись. Вiн хотiв стати "порядним чоловiком", а не зацькованим, чорним, як сажа, ззовнi й зсередини "суспiльним покидьком". Приплентався до села... Але в селi тi, хто мав на совiстi його батькiв i його сирiтство, злякалися його появи й, не вiрячи, що з Саньком може дати раду Соввлада, вирiшили самi його злiквiдувати. Тодi Санько дiстав обрiзана й iнакше не тинявся по загеттю навколо рiдного попелища, як тiльки з обрiзаном за пасом. Якщо його хотять злiквiдувати, то вiн хоче взяти за це "пiдходящу цiну". З тим обрiзаном нарештi й пiймала його мiсцева мiлiцiя при спiвучастi районового НКВД. I тепер Саньковi "пришили" справу вже iншу. Ранiше вiн був кримiнальний, а вiдтепер став полiтичний. Йому "пришили" терор. А речовий доказ був при Саньковi, за пасом!.. I тепер от Санько сидить, як терорист. I то справжнiй терорист! "Якби я їх тодi зустрiв, гадiв, - натякає вiн на тих, що його хотiли знищити, - я б їх вибив до ноги!" Про це Санько заявив i слiдчому в наївнiй вiрi, що на свiтi ще десь iснує правда i що та правда на його боцi, це мусить бути ясно всiм слiдчим. Романтична ж пригода Санька зводиться до того, що його полюбила дiвчина, така ж, як i вiн, нещасна, i вони подружилися. Це було дуже коротко. Тепер вона десь лишилася (невiдомо де) й має дитину. Санько її вважає за жiнку, а її дитину за свого синка i, натикаючись на цю згадку, зворушливо намагається моментально перескочити на якусь iншу тему. Такий от Санько. Але це ще не весь Санько. Вiн помалу розкривається перед Андрiєм, деталь по деталi, день вiд дня, виявляючи часом зовсiм непередбаченi свої риси. От Санько сидить i, тримаючи списану iєроглiфами галошу, дивиться в нiкуди, про щось мрiє... Потiм зiтхає: - Миколо Володимировичу! - (це до Миколи) - Коли б уже швидше дробi! Давайте вже вчити дробi!.. - Помалу, помалу, Саньку! Встигнеш. Але Саньковi нетерпеливиться. Йому здається, що навчання посувається дуже поволi, хоч вiн вчиться цiлiсiнькi днi i за короткий час доганяє те, що люди добувають роками. Та йому цього мало. Його жадоба збiльшується в мiру того, як таємницi грамоти розкриваються перед ним. Вiн бачить, що багато втратив у життi, й тепер хоче одним стрибком все догнати. Вiн хоче бути людиною. Санько мрiє: - Ех, як я нарештi стану письменним... Та як вивчу всю арифметику, а особливо як вивчу дробi!! - То й що? Санько трохи нiяковiє. Вiн хоче приховати свою душу, що так зрадливо рветься назовнi, показуючи його отакого здоровила розмрiяним дiтлахом. Вiн думає хвилинку, хмурить брови й серйозно, нiби захоплено, каже: - Та як влаштуюсь у банку... - I? - Та як зроблюся касиром... - Ну й?.. - Та (Санько хижо повертає очима) - тисяч сорок отак "кирк!" -Це "кирк" Санько робить крiзь зуби, якось самою горлянкою й допомагає рукою, показуючи, як то вiн загребе сорок тисяч... Це виходить дуже картинно, але Санько бреше. Вiн зовсiм не про сорок тисяч думає, це вiн клеїть дурня, маскуючи свою таку непристойну дiтвацьку розмрiянiсть. Всi, хто чув, смiються та додають свої поради, прийнявши Санькову "мрiю" за чисту монету, а Саньковi цього й треба. Яке кому дiло до того, що Санько до болю, до крику хоче бути порядною й розумною, вченою людиною. Це його - Санькова - iнтимна справа. Всiм iншим до того зась. Часом Санько задумується без причини, сидить понурий i нiчого не каже. Вiн над чимсь тяжко думає, прислухаючись до гомону в камерi. I от одного разу, коли в камерi панував смуток, коли найвiдчутнiшими були розмови та скарги на те, що от "сиджу невинний, потерпаю несправедливо", а на Львова особливо напав психоз мученика й вiн погойдувався, стоячи, та все зiтхав "О, аве, Цезар! морiтурi те салютант!", Санько те все слухав i сидiв понуро задуманий, Андрiй пiдвiв очi на Санькове обличчя. Воно було не то сумне, не то зле. Зустрiвшись поглядом з Андрiєвими очима, Санько зiтхнув. Вiн прочитав в Андрiєвих очах нiме запитання й помалу, зi щирим смутком, а водночас iз злою iронiєю промовив: - Ех, Андрiю Яковичу!.. Отак як я подивлюся - виходить, що всi тут сидять безневинно... Тiльки ми з вами сидимо правильно, тiльки нас двоє, та й то один тьомний, як черевик, та ще отой штурман наш... А iншi - безневинно... (Санько рипить зубами) - Сволота!.. Хто "сволота" - невiдомо. Але Санько задовольняє Андрiєву мовчазну цiкавiсть, продовжуючи химерний хiд своєї думки, - химерний i несподiваний: - Отой он сучий син божиться, що вiн нiчого не зробив, лише сказав, що "жити стало тяжко", та й то не сказав, а просюсюкав тихесенько i зразу ж покаявся. А все ж - посадили... I правильно зробили (визвiрився раптом Санько нi до кого)! Правильно зробили! Якщо вiн тiльки й спромiгся за все життя лиш тихенько соплю пустити, то його обов'язково треба посадити. I давати "кундi-бундi". Вчити падлєца! Щоб не соплi, а (озирнувся) кулi щоб пускав у хiд, та й без промаху. Дурак!.. Павза. Санько, вiдсапнувшись, веде далi: - I жiнок саджають... "По дєлу мужа"... Ха! Та за таких "мужiв", прости господи, мучити бiдних жiнок - це аже зовсiм!! За таке барахло?! Вони не вартi того. I хiба ж тi главковерхи згори не бачать, що вони не вартi, що це барахло?! Помовчавши, Санько закiнчив свою тираду вже й зовсiм несподiваним ходом думки. - Ех-хе-хе-хе, - зiтхнув Санько раптом з безподiбним сарказмом, - нi, таки я бачу, що всi тут сидять правильно, тiльки ми потрапили даремно... А я, так i зовсiм чортзна чого... Ех, якби менi науки трохи! Бiда, що я тьомний, як черевик. Я пiшов би в слiдчi i з цiєї худоби поробив би людей!! Поробив би!.. Андрiєвi стало раптом страшно. Вiн згадав Донця, й комашки побiгли йому поза шкiрою. Яка разюча тотожнiсть в словах його й в словах оцих Санькових! А що як?.. Боже, який же вiн тодi останнiй хам i негiдник, якщо в душi Донця була хоч половина Санька! Яку безмежну пiдлiсть вiн устругнув. Вiд цього Андрiй втратив спокiй i почувався мерзко-премерзко. Добре, якщо Донець звичайний хам i тiльки. А як нi?... Га? То тодi що?.. I Андрiй не мiг собi вибачити, що так поквапився. Зрештою, треба було його якось iнакше б позбутися, анiж ставати на такий шлях. Але знову, як?.. Може, Донець був не вартий стiлькох дум, може, вiн звичайний служака, але Андрiєва душа повстала проти такого способу розправи з людиною, в якiй "може, хоч маленька iскорка є вiд отакого Санька". Перед тiєю душею невiдступне вставало оте "А що, як ?.." Пiсля знаменитої Санькової тиради "на полiтичну тему" та пiсля спiвставлення її з тим, що чув у кабiнетi слiдчого, Андрiєвi починало здаватися, що вся ця сатанинська "фабрика-кухня" не є такою одноцiльною й простою, як здається на перший погляд, що скритi пружини в нiй рiзнодiючi й страшенно переплутанi i годi в тому розiбратися. В кожнiм разi його вибрик з Донцем почав все бiльше видаватися найганебнiшим вчинком всього його життя. Особливо це вражiння пiдсилилося, коли вiн несподiвано зустрiвся з Донцем, вже в'язнем. Це сталося приблизно через тиждень. Андрiя взяли були на допит i, накрутивши нерви, того ж вечора привезли назад. Ранiше нiж вiдвести в'язня до камери, його тримають якийсь час у тюремнiй вартiвнi-канцелярiї, де реєструють та виписують ордери на "людiшек". Тут за спецiальною загорожею Андрiй i чекав з групою таких, як сам, привезених в однiм "воронi"... Саме в цiм мiсцi часом ламається вся конспiрацiя слiдчого апарату, бо тюремним чиновникам байдуже до всього, вони роблять своє дiло, а так як з людьми завiзно, то, хто там ще думатиме тут про тонкощi конспiрацiї - "Все одно ж все це пiде на мило"! I от за ту загорожу за