вели другу групу з кiлькох чоловiк. А в тiй групi був Донець. Вони зустрiлися... Розгнiваний перед тим на Раднаркомiвськiй, з накрученими нервами, Андрiй забув про недавнi викиди сумлiння й зловтiшне посмiхнувся, побачивши Донця. - А-а!.. Ну як? - промовив Андрiй саркастично. - Маєш нагоду пиляти грати... Будь ласка... Донець дивився на нього якийсь час мовчки, пильно, а тодi промовив тихо: - Ех, ти!.. - Але це без злоби, а з якимсь чудним виразом. Бiльше вони не встигли нiчого один одному сказати, їх розвели, але те "ех, ти!" лишилося на Андрiєвi, як болючий удар, нерозгаданий докiр. I воно ж погасило гнiв остаточно й посилило моральну муку - болючi шарпання людського сумлiння, що боїться пiдлоти, як власної смертi. Цi шарпання не покидали Андрiя. Серце його було прип'яте до Донцевої постатi та до свого вчинку, заглушаючи все iнше. По телеграфу Андрiй довго шукав Донця геть у всiм корпусi, поки нарештi таки знайшов. Вiн був у камерi ч. 6, два поверхи нижче, зовсiм близько. Андрiй делiкатно випитував у телеграфiста, як там поводиться "чекiст", попередивши про дискретнiсть їхньої розмови та пояснивши, що це його колишнiй слiдчий. Колега з 6-ї камери охоче передавав свої спостереження й про все iнформував Андрiя. "Чекiст" поводиться нормально. Лиш дуже понурий i трохи вiдчужений, бо ж вiдомо, як в камерах ставляться до колишнiх слiдчих та взагалi працiвникiв НКВД або тюрми. Через це Донцева "душа в п'ятах". "Чи не пиляє вiн грати?" - запитував Андрiй, лиш не поясняв, чого вiн так запитує, тому колега з шостої камери був надзвичайно здивований - що за безглузде запитання? Кому це може прийти в голову пиляти грати, коли можна вибiгти в дверi? Розумнiше й пожиточнiше пиляти цвяшок, роблячи з нього принаймнi "господиню". Проте по якомусь часi поiнформував, що, хоч Донець i не пиляє грати, але має такий вигляд, що напевно про те думає... Але це, може, тому, що боїться розправи. Як в камерах ставляться до чекiстiв, вiдомо i так само вiдомо, що їх iнодi чекає. Криворучка це не стосується, бо вiн належить Соколовi, й камера щодо нього "умила руки". А от в камеру I2-ту вкинули ще одного чекiста. Це був другий з числа робiтникiв слiдчого апарату НКВД, що потрапили за весь час до камери I2-ї. Це був слiдчий Барбаров. Коли вiн прибув до камери, по людському звалищу прокотився зловiсний i в той же час трiумфальний рокiт: "Барбаров!" Тут-бо сидiло багато його "хрещеникiв", що нi про що так не мрiяли, як про те, аби якось здибатись з Барбаровим поза стiнами його "лабораторiї". I от вони здибалися. Кар'єру свою жаску Барбаров зламав на тiм, що взяв з жiнки одного видатного дiяча хабар натурою та ще й грiшми, пообiцявши звiльнити чоловiка. А так як чоловiк уже був пiсля його-Барбарова - опiки в божевiльнi, i так як звiльняти взагалi було поза компетенцiєю Барбарова, це з одного боку, а з другого - так як жiнка була дуже вродлива й мала добрих друзiв у вищих колах i, не дочекавшись звiльнення, поскаржилася на вчинок Барбарова кiльком соввельможам, зробивши з цього рух, i нарештi - так як в НКВД особливо "дбають за чистоту чекiстських рядiв", коли неподобства випливають назовнi, - то зоря Барбарова раптом закотилася. Правда, закотилася зрештою й зоря нещасливої жiнки (щоб вона, як свiдок, не компрометувала, священнi "органи") - її посадили до тюрми. Про все це просякнули вiстi до камери 12-ї слiдом за Барбаровим. Тiльки Барбаров увiйшов у дверi, а вiстi про нього по телеграфу. Щодо решти - цебто щодо поведiнки Барбарова в зенiтi слави - то для цього не треба було нiяких вiстей, - в камерi сидiли його хрещеники в достатнiй кiлькостi. Барбаров iнстинктом угадував щось недобре й тому весь час добивався, щоб його перевели куди iнде, скажiмо, в одиночку. Але нiхто тих його благань не брав до уваги. Можливо, що його спецiально вкинуто до в'язнiв (його пiдшефних) з метою дослiджень в двох напрямках: як арештанти люблять своїх "перевихователiв" i що їх чекає, та наскiльки чекiсти типу Барбарова стiйкi у взаєминах з масами. А може, для того спецiально, щоб клопiтну справу з Барбаровим вичерпати за рахунок енергiї "ворогiв народу". Але з Барбаровим повелися дуже культурно, як i личить людям з вищою та середньою освiтою. Дуже культурно. Його нiхто й пальцем не чiпав, не чiпав i словом. На нього люди лише поглядали, й вiд тих поглядiв Барбаров втягав голову в плечi. Не в приклад Криворучковi, вiн не вжився в камеру, не врiс в неї, не аклiматизувався, - не було для нього грунту. Навiть жиди, його одноплеменцi, що їм так властиве почуття расової солiдарностi, вiдцуралися Барбарова. В атмосферi вичувалося, що Барбарова чекає якась неприємнiсть, хоч нiхто, здається, нiчого не органiзовував i не готував Барбарову якихось обструкцiй. I нiхто йому обструкцiй i не робив. Лише одного дня, коли камера (вся камера) меланхолiйно спiвала "Летiла зозуля", розгойдуючи пiсню задумливо й тужно, а частина товпилася коло дверей, приготувавшись до отримання "лавочки", хтось з усiєї сили, енергiйно постукав у дверi: - Отдєльонний!.. Отдєльонний! - гукав хтось дiловито в щiлинку. - Галло! Коридорний!! Коли загримали засуви, юрба вiд дверей розпорошилася, так, наче її й не було. Дверi вiдчинилися, й той що викликав, спокiйно доклав: -Чоловiк утопився ось... В парашi... - Гм... Як же це вiн утопився?.. - спитав наглядач досить апатично, оглядаючи ноги, що дiйсно стирчали з високої парашi. Тi ноги побачила вся камера, але чомусь, за якимось невловимим iнстинктивним вiдрухом, нiхто не пiдскочив i не кинувся, i не увiрвалася журна пiсня. Нiкому до того не було дiла, i нiкого те не цiкавить. Нiхто не хотiв пiдвертися пiд руку й потрапляти в якiсь там ще свiдки. Ясно. То втопили Барбарова... -Гм... Як же це вiн утопився? - Та, мабуть, закрутилася голова... Перехилився... Ну й утопився... Одчепись! - закiнчив той, що докладав; i теж зашився в звалище. Нема й того, що докладав. - Одставiть пєснi! Нести сюда парашу!! Дижурнi!! Черговi схопилися й винесли парашу разом з Барбаровим геть з камери. Черговi винесли парашу, але "пєснi" нiхто не "вiдставив", i винести її теж не могли так, як Барбарова. Тепер наглядачевi не до "пєснi". Пiсня гойдалася. Справдi сумна й справдi жалiбна й безмежна, як море. Вона ходила хвилями з камери в камеру, бродила десь там, в другiй половинi, никаючи по кутках, i поверталася назад: "Ой ти, зозуленько, Чому ж рано куєш? Чи ти, зозуленько, Моє горе чуєш? . . . . . . Ой, боже ж мiй, боже, Що я й наробила?! Козак має жiнку, А я й полюбила..." Нiхто з адмiнiстрацiї навiть не поцiкавився, що ж сталося з Барбаровим? Але хiба те не вiдомо й так? Лиш жодного свiдка не може бути "за", всi ж 340 свiдкiв, напевно, "нiчого не бачили", а, якщо треба, то й ствердять, що йому "закрутилася голова", а тому справа ця безнадiйно програна Барбаровим, пропаща. Та й взагалi людина тут нiчого не варта, хоч би навiть це й був колишнiй начальник самого альбiноса. Така-от доля чекає чекiста в тюрмi, така перспектива стоїть перед кожним. Пiсля випадку з Барбаровим Андрiй зразу потелеграфував до камери ч. 6: - Як там Донець?.. Андрiй боявся, чи не сталося вже й з ним щось подiбне. Нi, з Донцем поки нiчого не сталося. Але все можливе. Донець нудить свiтом... Андрiй вирiшив рятувати свою душу, що не знала спокою, й якось з тим Донцем покласти край. Вчинити по-лицарськи. Чорт його знає, нарештi, хто вiн, але Андрiй знає про себе, хто вiн. Тiльки як те зробити? Ситуацiя утворилася така небезпечна, що, як не поверни, все для Андрiя погано. Приїхав слiдчий, i Андрiя викликано в трiйники. В тiй самiй кiмнатi, де колись приймав Андрiя Донець, сидiв якийсь iнший набундючений суб'єкт i запропонував Андрiєвi дати вичерпнi данi про Донця й їхню спiвпрацю. Андрiй категорично вiдмовився будь-що "давати", а попросив улаштувати йому переслух знову в присутностi Фрея й другого того начальника, що був присутнiй пам'ятної ночi. А крiм того, на тiм же переслуховi дати йому о ч н у с т а в к у з Д о н ц е м. I там вiн викладе їм все як на лопатi. Якщо буде присутнiй i прокурор - тим краще. Настирливi домагання суб'єкта нi до чого не привели. Це була категорична вимога й така ж категорична обiцянка "викласти все, як на лопатi". Суб'єкт поїхав, а Андрiй нетерпляче став чекати виклику. Вiн тiльки боявся, щоб Донець не "розколовся" передчасно, як той Карапетьянiв Аслан, чесний чистiй черевикiв, бо тодi все пiде догори ногами. Поки що з камери ч. 6 доносили, що Донець перенiс тортури, але ще тримається нiби героїчно, про що можна судити з особливо суворого режиму, застосованого до нього, та з рiзних чуток. На другий день Андрiя забрав "Чорний ворон". За столом сидiв Фрей, старший начальник i прокурор нагляду - ота худенька жiночка, що колись складала вiзит до камери 12-ї. Андрiй зразу попросив вiдбути тут очну ставку з Донцем. - Зараз, зараз, - заспокоїв його Фрей дуже привiтливо й тепло. Дiйсно, за хвилину привели й Донця. - Ну-с, - сказав Фрей. - Ви обiцяли викласти все, "як на лопатi". - Так, будь ласка... -I, дивлячись просто в очi начальникам i прокуроровi, Андрiй склав категоричну заяву, що все те, що було ним сказано пам'ятної ночi, - то була "єрунда на колесах"! Блеф. Треба було бачити обличчя всiх, як їх вразила така заява й тон, яким вона була складена. -Як то "блеф"? ! - А так, блеф!.. Вiн мене дуже мордував, i я його вирiшив "завербувати". Оце й тiльки. - Дозвольте! - почервонiв Фрей.- Але ж ви говорили... Ви пiдтверджуєте те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолiнiйнiсть... - Так, ви знаєте мою прямолiнiйнiсть. Так от все, що говорено про Донця, то все неправда. Мерзость. - Як то?! - А так, абсолютна мерзость! Я тiльки показав, що ваша достославна "вербовка" - то паскудна мерзость. I що це палка на два кiнцi. Вiн мене мучив, i я вирiшив, хай вiн сам спробує, як то виглядає. I "завербував"... Вiн став жертвою того, чого вимагав вiд мене по вiдношенню до iнших, i чого вимагаєте ви всi вiд усiх... Тiльки й усього. Начальник i прокурор набрякали здивуванням i обуренням. - Дозвольте, дозвольте, - заспiшив Фрей, почервонiвши ще дужче чи то вiд того, що так пошився в дурнi, чи вiд убiйчого сарказму й такої ж логiки в Андрiєвих словах з приводу "вербовки" - основного коника, на якому побудована вся система "генiального" слiдства. - Дозвольте! Але ж ви його знаєте i знали ранiше, якщо судити з вашої феноменальної обiзнаностi. - Нi. Нiколи! - Що, що? Але ж ваша обiзнанiсть показує протилежне, такi деталi... Це можуть знати тiльки друзi... - Так. I тих друзiв не бракує в тюрмi (iронiя). Дайте менi термiну кiлька днiв, i я розповiм докладну бiографiю кожного з вас, не виходячи за межi тюрми. При тих словах начальство i прокурор помiтно зайорзали стурбовано. Андрiй нiби не помiтив: - Я Донця нiколи не знав. Нiколи! I не потребую знати. Проте я його бiографiю знаю досконало... Зрештою, ви самi краще мене знаєте, як це робиться... Це ж ваша наука! Це ж ви вчите своїх клепачiв, "очкарiв" i донощикiв, як треба вербувати людей, навiть вперше бачених... - Стоп, стоп!- перебив Фрей, насуплюючись.- Потримайте язик, вiн вiдомий... - Добре, - закiнчив Андрiй. - Закiнчуючи заяву, я тiльки хочу сказати вам, що, продемонструвавши ганебнiсть вашої "вербовки" та двосiчнiсть цiєї вашої зброї, я не хочу користатись нею. Ваше належить вам! Все. - Це ж... Це ж... - замурмотiв старший начальник, ледве стримуючись, i таки не стримався: - Це ж провокацiя!! - вигукнув вiн з страшним обуренням. - Де провокацiя? . - Це провокацiя!! Провокацiя проти нас, проти органiв НКВД! - репетував начальник. Потiм опанував себе. Насупився. Процiдив зловiсно: - А-а ви знаєте, що вам за це буде? - Приблизно... - зiтхнув Андрiй щиро, знаючи, що безмiрно обтяжив свою справу i, може, справу багатьох, що їх до нього "шиють". - До вашої справи ще додається пункт про ворожий наклеп на органи революцiйної законностi. - Добре, - згодився Андрiй понуро. Нач. групи, й старший начальник, i прокурор пошепотiли щось, порухали: плечима. "Добре, - буркнув начальник, - ми це ще перевiримо... Гм... Гм..." - Що ви на це скажете?- звернувся Фрей до Донця, що сидiв приголомшений. Донець стрепенувся й, не зводячи очей з Андрiя, процiдив крiзь люто зцiпленi щелепи: - Сук-кин син!.. - от що! - I по хвилi так само люто додав:-Бестiя!! З тону самого Фрєвого запиту й з поглядiв начальника, що досить нiяково позирав на Донця, Андрiй зрозумiв, що перед Донцем перспектива пиляти грати вiдпадає. Iнцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий, а вiн, Андрiй, заробив на цiй усiй "комерцiї" додаткову статтю. Але Бог з ним. Яка, зрештою, рiзниця, бiльше вiн матиме статей чи менше. Андрiєву статтю додаткову записали до протоколу. Потiм покричали на нього. Обiцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закiнчена. Що вiн їм нагадує вужа. Що набридло вже їм панькатися з ним! I т. п. Пiсля того Андрiя вiдправили назад на Холодну гору, щоб вiн там схаменувся нарештi перед кiнцем. Андрiй повертався назад з легким серцем - прокляту занозу з того серця висмикнуто. Вiн нiби заробив додатковий пункт, але в дiйсностi вiн нiчого не програв, а тiльки виграв. Пункт пунктом, але вiн виграв морально, реабiлiтувавши себе перед самим собою i давши тим усiм мерзотникам ляпаса. Найголовнiшим же виграшем, мабуть, все-таки буде те, що вiн позбувся небезпечного слiдчого, що, може, єдиний на все управлiння мiг би дати з ним раду. А позбувся напевно. Донця реабiлiтують, але вже нiколи вiн не буде Андрiєвим слiдчим з низки зрозумiлих мотивiв. А це вже було непоганою компенсацiєю за зароблену додаткову статтю. Були Кибальчичi, були Софiї Перовськi, були Желябови... Були народовольцi, були українськi революцiонери, були, нарештi, iталiйськi карбонарiї - були герої... Де ви?! Гай-гай!.. Сiро й плескато. I як правий був Санько Печенiзький! Та тiльки ж сама система виключає цих показових героїв, що так геройськи умирають, роблячи шум i славу на весь свiт... Де ?!. Господи! Скiльки тих Перовських потенцiальних i не потенцiальних умирає тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! I нiхто проте не знає й знати не буде. А скiльки їх росте, отаких Санькiв Печенiзьких, отаких Сашкiв Грязнових! I так само про них нiхто нiчого не взнає. Коли Андрiй розповiдав Саньковi про славнi iмена революцiонерiв i полiтичних каторжникiв, що вмiли "пиляти грати" й проламувати мури царських в'язниць, у Санька блищали очi. Та, дивлячись на камеру, Санько презирливо кривився й спльовував. Кепський, дрiбний народ пiшов, на Санькову думку. Ця Санькова думка рiзнилася вiд Донцевої тим, що не мала й тiнi пiдступства а чи провокацiї. Одначе в трiйниках сталась одного дня подiя, що захитала Санькове презирство до своїх сучасникiв, ствердивши, що безумцi не перевелися. Пiсля цiєї подiї й Санько, й Андрiй, i багато iнших ходили, як очманiлi... Шiсть чоловiкiв, в'язнiв, що сидiли в одному з трiйникiв, раптом вирвались геть всередину тюрми, роззброїли внутрiшню варту й розiгнали комендатуру. Потiм видерлися на подвiр'я й тут дали справжнiй бiй, намагаючись вихопитися через мури на волю, до велелюдного мiста... Правда, в нерiвнiм бою їх усiх перебито... П'ятьох на тюремному подвiр'ї, а одного вже за мурами на вулицi... Їх перебили... Але слава гримiла, потрясаючи всiма численними корпусами тюрми до основ, довго, змусивши НКВД посилити в кiлька разiв варту й спричинивши наказ нещадно стрiляти по вiкнах при найменших спробах в тi вiкна зазирати чи викидати якiсь речi або записочки. Стверджено було факт, що вiдважнi й до безумства непокiрнi не перевелися... I найдивнiшим у всьому тому було те, що всi тi в'язнi були полiтичнi! Ця подiя освiтила, як прожектором, все, що дiється й виглядає на перший погляд диким безглуздям. Вона пояснила, чому так дiється, для чого iснує енкаведiвська т. зв. полiтична профiлактика й в чому її значiння. Вони ловлять рибку за принципом- лiпше посадити сто "не-винних", анiж не посадити одного "винного". Дiйсно, лiпше посадити тисячу мирних обивателiв, анiж не посадити одного гордого й вiдважного, здiбного до великого спротиву. Це їм поплатно, така-от ловитва. А ще бiльше в тiй профiлактицi рацiї, коли взяти до уваги, що в кожнiй людинi, яка ходить по свiту, є маленька iскорка отiєї гордостi, яка колись, рано чи пiзно, може вибухнути небезпечним полум'ям, що вже не роззброюватиме варту, а просто тотально валитиме мури. Санько Печенiзький ходив цiлi днi не то, як закоханий, не то, як "мiшком прибитий". Дуже йому сподобалася подiя! Вiд, либонь, думав, що б йому такого й собi встругнути... Прикрим вислiдом подiї було те, що переляканi тюремники позбавили весь 2-й спецкорпус прогулянок на кiлька днiв, але то нiчого. Знову й знову обговорюючи цю подiю тихенько в кутку, Санько нарештi висловив Андрiєвi радiсну сентенцiю, що, "Виходить, не тiльки ми з вами сидимо правильно!" Санько, одначе, не пиляв грат i не роззброював коридорного, бо то хоч i романтично, але видалося йому безглуздям. Та й спокiйно не мiг всидiти. Не маючи нагоди прикласти свою енергiю революцiйне, Санько все-таки iнодi викидав коники на втiху цiлiй камерi й на поругання тюремної адмiнiстрацiї та взагалi всiх, "хто не з нами". Ось Руденко сидить у кутку в позi Будди й перед "люстром" священнодiє, видушує угрi й збирається голитись. Санько лежить на його мiсцi поруч з Андрiєм i мрiє. Вiн фантазує буйно на тему: "От якби оце вони вирвались усi на волю! Всi! Камера 12-та й 10-та, й весь другий спецкорпус, i вся тюрма!.. Зайняли Холодну гору, а тодi зайняли весь Харкiв!.. А тодi!.. Стiльки народу!! Боже!! А до них би пристала армiя й авiацiя!! А тодi танки!.. I-iх!.. Саме на цiм мiсцi раптом до камери увiрвався наглядач i рябцем кинувся до їхнього кутка. Впав на Руденка й вихопив люстро. I з тим люстром трiумфально й злорадно помаширував з камери. "Ага! Отепер вам усiм буде!!" Вiн вiдiбрав тяжко заборонену рiч. Санька страшенно вразила й огiрчила така неспiвмiрнiсть мiж його героїчною мрiєю й такою от мiзерною дiйснiстю. Вiн зажурився. А найбiльше зажурився вiд того, що весь їхнiй куток буде тяжко покарано, i не так вiн болiв серцем за куток, як за своїх друзiв - Андрiя, Миколу й Руденка, - це ж їм приварять карцера! Цього Санькове серце не могло винести. Нудьгуючи, вiн крутився бiля дверей i зазирав крiзь щiлинку в коридор, приноровляючись - стаючи навшпиньки або присiдаючи, - щоб щось вгледiти. Це ж там коридорний вже, напевно, доклав начальству, воно зараз прийде i на пiдставi речового доказу про злочин буде бiда. Санько помiтив, що той "речовий доказ" коридорний сховав до столика. Тодi Саньковi прийшла раптом iдея. Вiн змобiлiзував швиденько весь камерний пролетарiат I звелiв їм зливати мерщiй до парашi все, що де є, - з мисок i з глечикiв, з горнят тощо, щоб було повнiше. А тодi несамовито затарабанив у дверi: - Коридорний! Парашу винести! Коридорний!.. Тече!! Повна-а!!! Вiн тарабанив настирливо, доки коридорний не вiдчинив. Схопивши парашу, навiть не чекаючи, що скаже коридорний, великий гурт з Саньком на чолi потяг її геть. Дверi зачинилися. Через якийсь час дверi знову вiдчинилися, й хлопцi принесли порожню дiжку назад. Коли коридорний загримав засувами, замикаючи, Санько повернувся до дверей спиною й помаширував у куток через всю здивовану камеру, як солдат Швейк. Лице його розтягала блаженна посмiшка, а в руках вiн тримав, як iкону, Руденкове люстро. В кутку Санько добув швиденько мотузку i, перш нiж камера збагнула що й до чого, опустив люстро через вiкно в нижню камеру, попросивши Андрiя потелеграфувати, щоб прийняти коштовний iнвентар на збереження, тимчасово. Санько прекрасно здавав справу, що з хвилини на хвилину може впасти трус на їхню камеру. Дiйсно, тiльки-но встиг Санько пустити мотузочку, яка побiгла по пiдвiконню й геть у вiкнi щезла, мов слiдок, за люстром до камери ввалилось начальство- альбiнос, карнач, черговий корпусу та кiлька хлопцiв у бiлих халатах. В дверях стояв понурий наглядач. - Заключонниє! Садiтесь!! - вигукнув альбiнос свою iдiотичну команду, на якiй вiн, напевно, помiщався й поза якою, мабуть, не вмiв нiчого iншого. I по тiм iстеричнiм вигуку вся юрба поперлася в куток. - Которi? - спитав карнач у наглядача, i той вiд дверей показав рукою на Руденка, Андрiя, Миколу. Санько теж був у кутку, оскiльки куток потрапив в стан облоги. Куток пiддався наглiй i пильнiй ревiзiї на предмет викриття люстра й рiзних iнших заборонених речей. Санько з наївною мiною навiть намагався допомагати шукачам щастя робити обшук, за що замалим не дiстав по карку. Крiм кутка, було перевернуто всю камеру. Але обшук нiчого не дав, люстра не було. Карнач i альбiнос кричали, обiцяли страшну кару, але... обшук нiчого не дав, i для кари не було формальної пiдстави. Доскiпування теж не дали нiчого. Виходячи, сердитий карнач не витримав i визвiрився бiля дверей на коридорного, прошипiв: - Так де ж твоє люстро?! Бiдолашний коридорний, що так невдало поквапився наробити рейваху з тим люстром, клiпав очима перелякано й мурмотiв: - Було ж... Вкрали... Вони ж вкрали... Мабуть... - Мабуть! - перекривив карнач i сердито сплюнув. - Iдiот! Дiйсно. Як можна вкрасти щось у наглядача! Та якщо в нього навiть був "речовий доказ!" i його вкрадено, то наглядач круглий йолоп. I камера, зрештою, тут нi при чому. Коли начальство пiшло, через якийсь час Санько тихенько постукав у дверi. Наглядач вiдчинив. Був вiн червоний, видно, добре йому влетiло. - Слухай, товаришок! - звернувся Санько лагiдно-лагiдно. -- Ти пiди в голярню на Сумськiй, знаєш? Там стоїть дзеркало... Так ти подивися в нього, який ти дурень... Наглядач хотiв ударити Санька замком, але Санько передбачливо вiдступив на три кроки й з наглядачевого замiру нiчого не вийшло. - Пiди... I нiколи не кажи "гоп", поки не перескочиш. Ти це запам'ятай, - порадив йому Санько беззлобно. Люстро Санько "стибрив" дуже просто. Коли вони поверталися з релiквiєю назад, вони стовпилися бiля дверей за наглядачем, i, доки наглядач вiдмикав дверi, Санько проробив конфiскацiю. Для цього йому треба було всього десять секунд. "Боже! Скiльки за десять секунд чоловiк може зробити!" Другий Санькiв коник був i зовсiм запаморчливий. Санько його викинув у перший же день пiсля карантину, як камеру повели гуляти. На прогулянку, як звичайно, водили партiями по 40 та по 50 чоловiк. Миколi, Андрiєвi, Саньковi й всьому їхньому кутковi припало йти в останнiй партiї. Коли вони йшли черiдкою по сходах, на середнiй площадцi Андрiй побачив газету, що лежала на столиковi наглядача. Вiн iшов перший, за ним Санько, потiм Микола... - От би почитати газетку, - зiтхнув Андрiй до Миколи. - Умгу... - зiтхнув так само Микола. На тому вся розмова й вичерпалася. Газета -новесенький номер "Iзвєстiй" лишилася собi лежати на столику на середнiй площадцi. Пiсля прогулянки вони тим же шляхом примаширували до камери. Андрiй з Миколою йшли останнi, Санько десь посерединi. А коли дверi зачинилися, коли всi вже розсiлися по мiсцях, Санько наївно запитав Миколу, чи вiн письменний. Пiсля того кивком голови покликав його в другу половину камери. Там Санько витяг з-за пазухи газету - ту саму, що лежала на середнiй площадцi на столику, й тим самим наївним голосом попросив Миколу почитати, "що новенького дiється в свiтi". Зразу в тiньовiй цiй камерi утворилося величезне товпище, люди згромадилися в три ярусивсiм було цiкаво знати, що ж новенького в свiтi. Газета! Свiжа газета! Це ж колосальна подiя. З першої половини перемандрували майже всi, залишивши тiльки якусь кiлькiсть для декорацiї, для роблення шуму... Микола був похопився й сказав Саньковi, що зараз же, напевно, кинуться шукати газету, але Санько його заспокоїв: - Не турбуйтесь, Миколо Володимировичу!. Наглядач нiколи не донесе начальству, бо за це ж його самого, дурака, буде тяжко покарано, щоб не розкладав газет по столиках. Дав маху, так тепер вiн буде мовчати, як риба. Читайте... Дiйсно. Логiка залiзна. Микола читав. Скiльки в тiй газетi було цiкавого! I з яким iнтересом люди її слухали! Зголоднiли за друкованим словом, та ще словом з волi! А в газетi було про рiзнi подiї, що вiдбуваються на волi, головне ж про з'їзд ВКП(б), що вiдбувся недавно, та про виступ Сталiна. Цiла його доповiдь була надрукована, а в тiй доповiдi були таємничi слова про те, що "вороги народу пролiзли в апарат НКВД й перебили чесних партiйних i безпартiйних большевикiв". Люди захвилювалися. А потiм почали смiятися i злословити. Лицемiр'я цiєї фрази вразило всiх пiсля того, як всi знали напевно, що вказiвки щодо мордування та нещадної поведiнки з тими ж самими "чесними партiйними й безпартiйними большевиками" давалися секретарями обкомiв, крайкомiв та республiканських ЦК партiї, а значить, - були вiдображенням генеральної лiнiї того самого Сталiна. Одначе вичувалося, що процес десь таки дiйшов свого дiалектичного заперечення, й сам Сталiн вже б'є вiдбiй... Тiльки ж той вiдбiй не їх стосується! То для заспокоєння громадської опiнiї, пiсля того як все вже зроблено!.. На самiм iнтереснiм мiсцi читання докторовi Iванову щось заболiв живiт. Вiн застогнав, скривився й поламзав до дверей. Постукав у дверi й залебедiв благальним голосом: - Атдєльонний... Пустiте на аправочку... Бога радi... Коли загримiли засуви й доктор Iванов зник, Санько раптом позiхнув i загрiб рукою газету, вiдiбрав її в Миколи: - Ну, почитали й досить... Ще на другий раз... Розходься!.. Люди почали просити Санька, лаяти його, благати, але Санько був невблаганний. - Розходься!.. Чортова порохня! Чого там!.. Марш всi на сiдала!! Нiякi умовляння не допомогли й люди мусили розходитись, утворивши неуявне стовпотворiння, бо ж всi були збилися до купи, аж позлипались. Коли люди нарештi розлiзлися, повернувся доктор Iванов, тримаючись за живiт. А скоро за Iвановим вдерлася до камери юрба начальства з альбiносом на чолi. Зразу пiсля неодмiнної формули "Заключонниє, садiтесь!" гостi зайшли до тiньової камери й накинулися на Санька, що не встиг вийти. Вимагали газету. Вiн має газету й мусить її зараз же вiддати Санько зробив страшенно покривджену й здивовану мiну: "Газету?! Яку газету?" - Ви читали газету!.. - Боже! Та ж я зовсiм неграмотний! Всi про це знають... На Санька напосiлися, й вiн почав не в жарт плакати. Треба було бачити, як зворушливо Санько плакав. Свята невиннiсть! Свята-найсвятiша невиннiсть. Санька обшукали. Обшукали й його мiсце, i все навколо - нема. Тодi карнач приступив до нього з кулаками: - В камерi є газета!.. Тут читано газету... Хто має газету, га?! - А-а...-протяг Санько, мовляв, "так це iнша справа", а вголос промовив нерiшуче.-Не знаю... - Як це не знаєш? - вхопився начальник за Санькову нерiшучiсть. - Говори! Говори, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Санько зiтхнув i озирнувся по камерi жалiбно, нiби прохаючи вибачення за такий неетичний вчинок. Потiм звiсив голову й буркнув. - Так... В камерi є газета... - В кого? - В нього... отого... - буркнув Санько, показуючи на Iванова. Iванов глузливо засмiявся - "Ха-ха!.. Какiє глупостi!" Одначе карнач оглянув Iванова пильно. О, вiн знає, якi бувають штуки серед цих "людiшек" i що то значить "перестраховка". От має стерво газету, а з переляку заявив на iнших - перестрахував себе. - Де вашi речi? - спитав карнач в Iванова. - Вот... Пожалуйста, пожалуйста... - з готовнiстю запропонував Iванов свої речi до диспозицiї. Вiн мав аж три великих тюки, що були прокляттям для цiлої камери й об'єктом її лютi. Карначевi помiчники розпотрошили горiшнiй тюк, яким Iванов щодня послуговувався, бо там була його постiль (вiн мав постiль! один на всю камеру!). В тюку газети нiякої не було. Два нижнiх тюки були зашитi. Помiчники зупинилися нерiшуче, але карнач звелiв розпакувати й другий тюк. I в нiм нiякої газети не викрито. Була добра бiлизна, батистовi хусточки, шовковi шкарпетки, але жодної газети. Санько стояв i "дурнувато" спостерiгав всю операцiю. Третього тюка помiчники вже не мали охоти розпаковувати. Санько стояв i iронiчно посмiхався. Може, саме тому карнач сердито звелiв розпакувати й третiй тюк. Вiн був зашитий добре, i його тяжко було розпаковувати. Але його, хоч i нехотя, все-таки розпакували... I от в цiм третiм тюку, так добре зашитiм, в самiй серединi виявилася гарненько, дуже старанно складена газета. "Iзвєстiя" на шiсть сторiнок... Iванова наче з шостого поверху кинули, - вiн отетерiв, цiлком розгубився й нервово шарпався, не знаючи, де йому дiти руки, що б саме йому сказати... Вiн гикав з переляку й iдiотичне кривив обличчя в посмiшку. - А-а!.. - протяг альбiнос, вражений i страшенно обурений такою дволичнiстю Iванова. Сумнiву не могло бути, що це "перестраховщик". На iнших доносить, а сам...- А-а, прафєсор!.. Ану лиш зберiться з речами!.. Iванов зiбрався з речами --взяв торбинку з хлiбом, ложку, горнятко й хотiв ще брати постiль, але постiль йому звелiли не чiпати, - й його повели. Двадцять дiб карцеру - законна пайка - докторовi забезпечено. Звичайно, Санько не сам проробив операцiю з тим тюком, - в метушнi й хаосi, коли люди так страшенно товпилися, йому допомагали "корiшки", але вони мовчали, немов води понабирали в рот. Через дванадцять днiв Iванов повернувся до камери. Вiн не добув термiну, й це було для нього велике щастя, бо й так вже вiн був, як тiнь Бувши виключним боягузом, як i всi великопанськi пачкунцi, вiн замалим не збожеволiв у карцерi. Йому уроїлося, що це його вкинули в камеру смертникiв, i вiн навiть тiєї вбогої пайки, що давали в карцер, не мiг їсти. Вся його пишнота, викохана так старанно, спливла, як вiск. Був вiн худющий, з величезними синцями пiд очима, руки йому тремтiли, очi сльозились. Доктора рiшуче не можна було впiзнати, коли вiн переступив порiг камери. Лишилася з нього одна восьмушка. Прийшовши до своїх тюкiв, доктор сiв на них i безсило звiсив руки. Санько зi щирим намiром прийшов його привiтати. - Как вам нє стидно... - звернувся доктор Iванов до Санька.- Ето же... ето же... ето же... подло!.. ето же... - губи йому тремтiли, й вiн не мiг пiдшукати вiдповiдного епiтету, щоб затаврувати Санька. - Мовчи, гад! - раптом визвiрився на нього Санько. - Ич ти!.. Цить!! Не диши!! Отам бiля дверей стоїть дiжка - бачив?! Так я тебе навчу культури, душа твоя лягава!.. Я тебе вилiкую... "Дохтор" тоже менi... Iванов злякано зiщулився й бiльше не пустив i пари з уст. I, здається, вiд тих пiр навiть перестав бути "стукачем". Санько його справдi вилiкував. Iсторiя з Барбаровим була ще занадто свiжа, щоб не правити за переконливий мовчазний додаток до Санькових слiв. Iнодi Саньковi коники були менш шляхетнi, але для камери були такi ж оглушливi й веселi. Одного разу Львов дiстав пишну передачу з волi. Харчову передачу. Цiлого "сидора". Там були й помаранчi, й яблука, й гарна ковбаса, й франзольки, й рiзнi "фиглi-миглi", й варення, й мiд в глечичку... Але Львов не мiг вкусити належно вiд благ тiєї передачi, бо мав хронiчну бiгунку, яку хтось, до речi, назвав "революцiйною бiгункою", нав'язуючись до партiйного чину й "революцiйного" минулого товариша Львова. Та не мiгши вкусити вiд благ, Львов, одначе, й другому нiкому нiчого не давав. Вiн повiсив того свого величезного "сидора" на гратах i дивився на нього, як та лисиця на виноград. "I око бачить, так шлунок не пише!". Санько тому Львову щодня прав його замазану бiлизну, заробляючи тяжким трудом пiвпайки хлiба, квасив ту бiлизну в мисках та носив пiд пазухою до вмивальнi полоскати, наражаючись на небезпеку, але навiть i йому, за його таку героїчну працю, Львов не дав нi рисочки з тiєї передачi. Ну й Аллах з ним. Та передача була предметом заздрiсного зiтхання цiлої камери, i вона ж була предметом рiзних двозначних жартiв та кепкування. Другого дня вранцi Андрiй прокинувся вiд якогось надзвичайного шуму, що збентежив очманiлу голову. В камерi, що занадто рано проснулася, клекотiла перепалка, вiдбувався якийсь скандал. Кричав Львов, i Гепнер, i весь "Бiробiджан", як останнiм часом хтось прозвав ту частину камери, де були розташованi жиди, а йому злобно й уїдливо вiдповiдав "Азербайджан", як прозвали ту частину камери, де сидiли вiрмени й перси, iмiтуючи совєтськi республiки. Йшла вiйна... Виявилося, що у Львова вкрадено передачу. Торба висiла й далi, але передачi в нiй не було. Ну, а так як до розбiйникiв були в камерi найбiльше подiбнi вiрмени й перси, своїм чорним виглядом i грiзними очима, то спросонку пiдозрiння впало на них. Перепалка, може, кiнчилася б нацiональною вiйною, коли б не загримiли засуви й це розiтнулося несамовите й веселе: -Маня-а!! На повєрку становiсь!! Всi стали "на повєрку". Цебто на звичайну вранiшню перевiрку, вишикувавшись у шiсть рядiв. Увiйшов Пересада, найспокiйнiший i найсимнатичнiший з усiх чергових корпусу. Вiн мовчки перерахував усi шестiрки, пройшовши шереги з кiнця в кiнець, занотував у журналi i повернувся на правий фланг. - Скарги й заяви є? - Запитав Пересада для проформи. - Є... -тихенько й несмiливо озвався Львов. - Будь ласка. - У мене... передачу вкрадено... - Так? Добре. I на того ж ви думаєте? - запитав Пересада флегматично. - Не... знаю... Пересада нiчого не сказав. Вiн помалу пiшов понад шерегами, когось шукаючи очима. Так вiн дiйшов до Санька Печенiзького, що стояв у першiм ряду. Дiйшовши до Санька, Пересада став, заклав руки за спину, наставився на Санька очима, - стояв i дивився, нiчого не кажучи. I Санько дивився Пересадi в очi спокiйно й наївно, й теж нiчого не кажучи. Пiсля довжелезної павзи Пересада нарештi спитав: - Навiщо ж ти це зробив, га? Санько знизав плечима, посмiхнувся Пересадi в очi з янгольською добротою й безподiбно щирим голосом вiдповiв: - Їй-богу думав, що моя!.. Всi шiсть рядiв закихкали, не витримавши. Пересада: - Гм... I де ж ти її дiв? - Здiв!.. - сказав i воднораз здивувався Санько, як то черговий не розумiє, що робиться з передачею. - З ким? - Сам. Пересадi не треба було пояснювати, що Санько бреше. Сам вiн її з'їсти i не мiг, i не "здiв". Вiн добре знав Санька, знав його "блатняцьку" душу, що якщо й забирає передачi, то не для спекуляцiї й не для того, щоб "здiсти" самому. Постоявши й похитавши головою, Пересада махнув рукою й пiшов геть з камери. "Маня" розiйшлася. Санько дiйсно "здiв" передачу, але не сам, Вiн опiвночi скликав пiд стiл увесь камерний пролетарiат (яких чоловiк тридцять), що зiйшлися, як тiнi, й обложили той стiл з усiх бокiв. Потiм Синько зняв з грат передачу, уболiваючи, щоб вона не зiпсувалась, i принiс її пiд стiл. Там вони ту передачу й "здiли" гуртом. Санько нагодував за рахунок Львова всiх "страждущих i голодних". Пiсля бенкету Санько акуратно повiсив порожню торбу на мiсце. Сам вiн опiсля божився Миколi, що й "рiски в рот не взяв, хай вежа сказиться". Пiсля всiєї цiєї iсторiї Львов, одначе, не подав виду, що гнiвається на Санька. Як i ранiше, Санько далi виконував роль прачки й заробляв у Львова пiвпайки хлiба. I поводився так, нiби й справдi нiколи нiчого не трапилось. Раз тiльки Санько запитав задумливо й зi своєю незмiнною, наївною в таких випадках мiною: - Професоре, скажiть, ви ж комунiст, еге ж?.. - Комунiст, комунiст... - Ну от, бач, - зiтхнув Санько, помовчав i додав: А "вона" б же все одно б зiпсувалась. Це Санько мав на увазi ту злощасну передачу. Це вже тодi, коли про неї взагалi всi забули. Та все це було утечею. I цi Саньковi одчайдушнi вибрики, i камернi всiлякi клопоти та "страшно важнi проблеми", й спiви, й одчайдушнi iгри, й турнiри шаховi, лекцiї, "романи" тощо, тощо - це все тiльки було утечею, амальгамою, удаванням видимостi життя, що прикривала тяжку трагедiю й душевну розчахненiсть та настороженiсть, нап'ятiсть до крайньої межi цих людей. До тiєї межi, за якою починається розпач i божевiлля. Та амальгама була дуже тонюнька й ледь-ледь могла прикрити ту трагедiю. I все розповзалася... Бували днi, коли в камерi панувала нестерпна тривога, туга, загальна депресiя, вiдчай. В такi днi всi люди були добрими, бо безмежно пригнобленими. Туга стояла в повiтрi, i досить було двох рядкiв тужливої пiснi, як десь у кутку вибухали направленi в пiдлогу, безвихiднi й безпораднi ридання. Ридання, втокмаченi в бруд, в лахмiття. В такi днi камера була пiддана загальному психозу вiдчаю. В такий день вмер Дахно - вождь нової вегетарiанської нацiї, так i не здавшись слiдчому й не заплямивши свого вегетарiанського прапора. В такий день збожеволiв Гепнер, Юлiй Романович Гепнер- професор Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту. "Соратник" самого Ленiна, й приятель Сталiна, та друг Льва Троцького! Агов, всi студенти Харкiвського Марксо-ленiнського iнституту, що цього професора знали й, може, любили! Ваш професор збожеволiв у камерi ч. I2 в спецкорпусi номер два на Холоднiй горi в день буденний року божого I939-го. В день вiдчаю й безвихiдного розпачу. Вiн забагато думав i переживав, знехтувавши намагання всiх iнших професорiв i теж не менших дiячiв революцiї заглушити особисту трагедiю амальгамою - може, й дурною часом, може, й брутальною часом, але все-таки рятiвничою до якоїсь мiри - амальгамою арештантської шибеничної бравади. Вiй стерявся вiд надмiру безглуздя й цинiзму, нагромаджених на душу його колишнiми "соратниками", й вiд нервової перенаснаги, щоб той цинiзм перебороти або принаймнi якось збагнути й виправдати. Не раз Гепнер говорив Андрiєвi з безмежним подивом i вiдразою, - як то вiн може мати щось спiльного з Саньками й iншими, як вiн може опускатися вниз i грати "з босяками в костi". Чай же вiн людина iнтелiгентна! На це йому Андрiй вiдповiдав: - Професоре! Ви програли революцiю. Грайте ж тепер в костi на сiрники, сварiться, спiвайте, смiйтесь, опускайтесь "на самий низ" з "пролетарської" гори вниз, i бийтеся з "босяками", робiть все, що завгодно, - але тим вигравайте хоч рештки своєї притомностi вiд божевiлля. Гепнер не мiг спуститися з "Ленiнських високостей" в "босяцький" низ i - одного дня з професора Марксо-ленiнського iнституту обернувся в тихого манiяка, що весь час на очах цiлої камери намагався ротом дiстати свої статевi органи... Потiм схоплювався голий i щось танцював, приспiвуючи... Потiм говорив iз Сталiним на еротичну тему в непристойних тонах i заходився тихим безглуздим реготом... Вiн був "тихо помiшаний" i таким його забрали з камери. Забрали, щоб вiн бiльше не повернувся анi до Iнституту, анi до камери 12-ї, анi взагалi до життя. Андрiєвi тiльки було трохи прикро, вiн був вражений i огiрчений, що професор, який так любив високi теми, помiшався на темi зовсiм прозаїчнiй - на еротичнiй... Але людська душа взагалi велика загадка... Отак дивишся - бачиш одне, а отак - виходить зовсiм iнше. Отак велич, а отак... жаль. В день, подiбний до того, в який збожеволiв Гепнер, раз замалим не збожеволiла цiла камера. Над людьми нависла безвiдчитна, непереборима нудьга. Та нудьга, та туга накопичувалася, як пара в герметично замкненiм казанi, загрожуючи той казан розiрвати. I вона, та туга, замалим не розiрвала цього ось казана. Хтось здерся на вiкно й довго видивлявся поверх надщербленого щитка на шматочок вулицi, яку було видно там, за муром. Видивлявся i сурiв тихо. I раптом вигукнув: - Матерi!! Ген на вулицi тупцялась юрба жiнок з вузликами, дивлячись всi в один бiк. - Матерi!.. - повторив спостерiгач здавленим голосом крiзь сльози. Все кинулося до вiкон, пiдхоплене єдиним стихiйним, безвiдчитним поривом. Люди дерлися на пiдвiконня, чiплялися, мов мавпи, на грати, душилися... Всi хотiли побачити