їх - матерiв!! З вузликами... Там... На вулицi... Напроти тюремної брами!.. - М а т е р i!.. i с е с т р и!.. i маленькi дiти!.. З вузликами!.. Люди очманiли. Вони шалено продовбували (намагалися продовбати!) дерев'янi щитки, намагалися збiльшувати випадковi дiрочки й манюнькi щiлини. Вони вдавлювали обличчя в сплетiння горiшнiх грат, намагаючись якось висунути голову й переглянути через щиток, хоч голови висунути було абсолютно неможливо, але вони тиснули в них лоби й зблiдлi обличчя. Вони дерлися, душилися й все бiльше шаленiли... Камера нагадувала зоопарк. - Збивайте щитки!! Збивайте к чорту щитки!!! - вигукнув хтось в нестямi. Люди на гранi божевiлля взялися на цю команду гатити в щитки кулаками й чим попало... Раптом за мурами розiтнулася стрiлянина. Кiлька куль з вискотом залетiли в камеру, копирснувши стелю. Люди посипалися з грат, як лантухи. Лишився висiти на гратах лише той, що перший вiдкрив "матерiв", як Колумбiв матрос на щоглi. Блiдий i манiакальний з вигляду, вiн дивився пильно й зi стогоном доклав: - Розганяють... Вони їх розганяють багнетами!.. Багнетами!.. По тих словах вiн зсунувся на пiдлогу. Не вiд куль, нi, вiн зсунувся напiвпритомний, бо не мiг витримати видовища... Видовища, як матерiв, що прийшли з вузликами (iз злиденними вузликами!) й принесли свої зшарпанi горем серця до тюрми, розганяють багнетами. Пролетарських матерiв в iм'я пролетарiату!.. Багнетами!.. Нiкого не було вбито анi поранено. Але не один був закривавлений - люди подерли собi пальцi й обличчя об грати... Лиш нiхто тих матерiв не бачив, крiм одного, того, що висiв перший. Пiсля того його довго й пристрасно розпитували: - Якi вони? Вiн не знає, вiн нiчого не може сказати. Що вiн може сказати? Але його все питали: - Чи не бачив отакої от хустки? А чи не бачив отакої от кохти?.. А може, бачив отака от i отака от, старенька... Зовсiм старенька... Ночами, коли камера засинала, амальгама, сяк-так нашарована всiма зусиллями за день на трагiчну голизну арештантської збiрної душi, зовсiм геть сповзала й камера лежала у всiй неприхованiй величi. Звалище людських кiнцiвок. Не людей, а знеосiблених людських кiнцiвок, сперш укладених "валетом в замок або в ялинку", а потiм уже згромаджених просто в хаос. Тi кiнцiвки часом рухались i маячiли, допомагаючи невiдомим голосом, звiльненим вiд денних умовностей, вже не замаскованим в спокiй i гумор, а оголеним до кiнця в усьому їхньому трагiзмi... Часом хтось схоплювався й, не можучи видертися зi звалища, кричав тоскним голосом. Але вiн кричав не вiд того, що був привалений товаришами, а тому, що був привалений жаскими рефлексiями пережитого вчора й вiзiями неминучого завтра... На пiдставi тих рефлекторних крикiв, стогонiв i скреготу зубiв можна змонтувати внутрiшню, психiчну картину всього цього людського звалища. Картину без амальгами... Такими ночами краще лежати й не розплющати очей. Андрiй навчив Санька вiрша, що його сам найбiльше любив i пам'ятав iз шкiльної лави. Андрiй не пам'ятав твердо автора - здається, С. Руданський,- але вiрша пам'ятав усе життя. Це вiрш про те, як мати виряджала в свiт та навчала свого сина, а потiм виряджав i навчав його батько... Це славнозвiсний вiрш: "Дочекався я свого святонька, Виряджала в свiт мене матiнка... Виряджала в свiт мати рiдная Та й приказувала менi бiдная: Бачиш, сину мiй, як працюємо, Бачиш, сину мiй, як горюємо..." Далi говорилося, як, отак виряджаючи перша, мати умовляла сина утiкати вiд злиднiв, iти в свiт i там бути покiрним, слухняним, згинатися перед сильними, як билинонька, й стелитися пiд ноги - i тодi йому буде добре жити. "Спина з похилу не iскривиться, Зате ступить пан та й подивиться..." Пан подивиться, пан зласкавиться, пожалiє й синовi добре буде жити в панськiй ласцi, служити вiрно й дiставати "розкошi в нагороду за ту вiрну службу... Це умовляла мати. А потiм виряджав сина батько - спрацьований, згорьованнй, але непокiрний i гордий батько. Вiн виряджав - приказував, твердо синовi наказував бути гордим i мужнiм i нi перед ким не гнути спини, нiкому не уступати дороги, не стелитися пiд ноги багатим, "трутням неробучим", бути i в злиднях паном над собою. I бути таким в iм'я своєї згорьованої бiдної матерi та спрацьованого батька. А так наказуючи, батько перестерiгає того свого сина, в свiт виряджаючи: "Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов билиночку! I спина тобi нехай скорчиться! I чоло твоє нехай зморщиться !.." Саньковi цей вiрш страшенно сподобався, й вiн його дуже швидко вивчив напамя'ть весь, вiд початку до кiнця. Сподобалось йому, власне, як виряджав сина батько. Лежачи на пiдлозi горiлиць, Санько часто сам для себе декламував цiлий вiрш. Ту частину, де говорила мати, Санько вимовляв жалiсним голосочком, шкодуючи та й явно з тiєї матерi кепкуючи. Потiм вiн переходив до ролi батька - голос його мiнявся, робився твердий i понурий, сталевий. Вiн - Санько - в ролi батька з ентузiазмом навчав того сина мужньої i гордої поведiнки. А як доходив до кульмiнацiйного моменту, зцiплював кулак i карбував ним, пiднiсши його в повiтря патетично: "Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов билиночку! I спина твоя нехай скорчиться!- (рубав кулак). I чоло твоє нехай зморщиться!"-(рубав кулак). Потiм Санько приноровився цей вiрш не просто читати, а якось виспiвувати... - Хто це написав таку гарну пiсню?- питав зворушений Санько в Андрiя. - От, брат, пiсня, так пiсня! По тюрмi почали кружляти таємничi й неймовiрнi чутки. Чутки про зняття Єжова. Кожного, хто їздив на Раднаркомiвську, пiсля повернення болiсно й настирливо випитували - чи не бачив вiн на стiнi портрета "залiзного наркома"? Чи висить? Однi кажуть, висить! Ще висить! Другi кажуть, що нема. Але, може, його там i не було взагалi на тiй стiнi, яку бачив цей iкс чи iгрек. Третi стверджують, що таки висить. Не мавши зв'язку з волею, люди хотiли хоч в такий спосiб щось угадати, довiдатись. Звiдки появилася чутка про зняття Єжова, невiдомо. Кажуть, що нiби хтось помiтив, як ранiше в слiдчого в кабiнетi висiв портрет наркома, а тепер нема. Це стало пiдставою до портретної епiдемiї. Всi намагалися на власнi очi переконатися, висять тi портрети чи немає. Тих, кого викликали на допит, вважали щасливими: вони мають лагоду перевiрити карколомну новину. Кожному, кого забиралося "з вещами", камера в надiї, що його беруть на допит, давала доручення придивитися, чи висить ще тамi портрет Єжова. Тiльки ж... бiда в тiм, що всi без винятку в'язнi зовсiм не пам'ятають, чи висiв взагалi будь-який портрет в кабiнетi їхнього слiдчого ранiше; їм було не до того на "малих" i "великих конвейєрах", коди весь свiт їм стояв стовбола. Так що й спiвставляти нi з чим. I карколомну новину устiйняти нi по чому. Щодо ходу арештантського життя, то воно було суцiльним спростуванням наявностi будь-яких карколомних подiй на пролетарському олiмпi. Все по-старому, а якщо й сталися в тiм життi якiсь змiни, то в гiршу сторону. Вiдчувалась напруга, дедалi бiльша. "Фабрика-кухня", за свiдченнями всiх, хто туди потрапляв, загудiла ще несамовитiше. Посилився натиск. Посилилося биття. Погiршився режим. Завели якусь нову форму iзоляцiї переслухуваних та мордованих - вже немає "брехалiвок", а є якiсь "собачники" на одну людину. Вiдчувався у всьому шалений поспiх. Вiдчувалося в усьому, що закручують гайки "до одказу". Посилився рух на Раднаркомiвськiй, посилився й на Холоднiй горi - з камер на "Чорний ворон" i з "ворона" до камер. Часом забирали партiї й не повертали. Цiлi ночi гули десь на тюремному подвiр'ї й за брамою машини. Разом з посиленням гарячки посилювалась i плутанина, безглуздя, нерозбери-бери. Камери, замiсть порожнiти, наповнювалися, бо брали двох, а приводили п'ятьох. При всьому руховi й поспiховi "вода" не збувала, а прибувала. Багато привозили людей з районiв. Вiдчувалося, що десь хтось безнадiйно захекався, не встигає, квапиться, нервується, iз шкiри вилазить, женучи конвейєр божевiльним темпом. Тюремний телеграф працює безперебiйно. Вiн щодня приносить маленькi деталi, з яких повставала бiльш-менш правдоподiбна цiлiсть. Вся машинерiя НКВД намагається пропхати крiзь пельку молоха велику силу народу, але все те не пролазить. Апарат слiдства не пропускає всiєї маси ув'язнених, не впорується з колосальним навантаженням, i утворився "затор" так, як на лiсосплавi утворюється "залом", коли обчухранi дерева нагромаджуються у вузькому або в мiлкому, порожистому мiсцi величезною купою, припиняючи весь процес. Так сталось i в тюрмах - люди нагромаджувались, як обчухранi дерева на "заломi". Через те слiдчi роблять аврали, щоб той залом розламати, розчистити, - викликають геть з усiх районiв весь мiсцевий слiдчий персонал, всiх начальникiв районiв та їхнiх заступникiв i мобiлiзовують потрiбнi ще кадри в партiйнiй органiзацiї областi на допомогу, ставлять їх до конвейєра, щоб подвоїти, потроїти пропускну спроможнiсть цього конвейєра розбирання людських душ. Конвейєр аж гуде. Але знову "вузьким мiсцем" є суди. Хоч їх i безлiч - рiзнi "Тройки", "Спецколегiї", ОСО, трибунали тощо - але, бавлячись у "законнiсть", всi цi суди (i кого вони мають дурити? Перед ким вiдчитуватись i виправдовуватись?!) вимагають нiби "бездоганного" оформлення справ, щоб усе в них було як слiд припасоване, пiдiгнане до вимог совєтської юрисдикцiї, щоб все було "по закону". (Господи! який цинiзм! Але не тiльки цинiзм. Тут щось iнше. Тим iншим є, очевидно, потреба виправдатися самим перед собою, хороблива й пiдозрiла потреба, така, як потреба в злочинця ставити грубi свiчки в церквi, яку вiн перед тим обiкрав i має намiр ще обiкрасти). Це припасовування затягається в безкiнечнiсть, але вже й припасованими справами всi тi "суди" геть перевантаженi, й тому деякi в'язнi пiсля закiнчення слiдства й пiдписання "двохсотки" сидять довгi мiсяцi, а то й роки, чекаючи присуду. Нiяких надiй на звiльнення всерйоз нiхто не має (мало таких наївних!) i на те не сподiвається. Вислiд тих судiв для кожного можливий лише один з двох - або кара на смерть, або заслання на довгi роки. В цьому виборi вихiд в табори дорiвнював порятунковi, виходовi на волю, i тому всi про це мрiяли. Про етап. Етап у невiдоме, в муку, але не в видиму смерть. Андрiй вiдчував, що, хоч вiн i сидить, але справа його десь рухається поза ним i поза його волею. Проте знав, що остаточне її оформлення не зможе вiдбутися без його участi i той чи той її фiнал все-таки залежатиме вiд нього - вiд того, чи зламається вiн, чи не зламається. Хоч до того фiналу ще далеко, ой як далеко! Якщо пiдходити з мiркою закону, то справа його взагалi ще не зрушила з мiсця. Адже вiн не написав ще жодного слова. Не пiдписав жодного рядка. Як i не прочитав жодного документа iз свого дiла, щоб мати привiд на нього зреагувати. I в той же час справа його пiшла десь дуже й дуже далеко. Якщо збожеволiла Катря ось в цiй самiй тюрмi десь, якщо тут сидить його бiдолашна сестра, то справа його пiшла дуже далеко. Десь поза ним. I невiдомо ще, скiльки там взагалi сидить отаких, як Катря й його сестра, в його справi й десь там божеволiють. Вiд цiєї думки серце Андрiєве обливається кров'ю i безсилий гнiв стискає щелепи. Вiн береже записочку вiд Катрi - таку малесеньку паперову гульку-горошинку, - i та горошинка стала для нього талiсманом, в якому криється велетенська сила. Якщо фiнал справи залежатиме вiд нього, якщо вiн переможе цих варварiв, то сила до того схована в цiй горошинi. Там у нiй написано... I це наказ, для Андрiя обов'язковий. I це ж та запальна iскра, iм'я якiй вiра. Дружба. Свiдоцтво її непорушностi й непобiдностi. Випадково по телеграфу Андрiй довiдався про Давида. Давид сидiв у трiйниках i... пiшов на волю. Все витримав, i не розколовся, i пiшов на волю. Це точно. Петровський - священик Петровський, отой "апостол Петро", дiстав вiд Давида умовлену безiменну передачу - кiлька хусточок i кiлька шкарпеток. Одна хусточка синя й скраєчку надрiзана. Це було знаком, що передача вiд Давида i що Давид на волi. Синя хусточка з надрiзаним краєчком. Тепер Петровський сидить в камерi внизу. Вiн має ту хусточку. Андрiєвi хотiлося подивитися на ту хусточку. Вiн уявляв її. I уявляв юнака Давида, єдиного мужнього з усiх його одноплеменцiв. Безмежно чесного й безмежно упертого... I щиро радiв за нього. Це теж було джерелом сили. Андрiй чомусь сподiвався, що Давид передасть передачу й йому, хоч знав, що для нього тут не приймуть нiяких передач, бо вiн на окремiм режимi. Передачi не було й було трохи сумно. Так, просто сумно... Давид мав те щастя, що вiн iшов один i... що його нiхто не продав. I що вiн був просто наївний юнак, який потрапив в цю "пiч вогненну" випадково. II Новий слiдчий називався Гордий. Це, напевно, було прибране iм'я. Мабуть, пiсля пригоди з Донцем цей новий господар Андрiєвої душi вирiшив краще сховатися за псевдо. На всяк випадок. Коли вiн вимовив своє iм'я, воно для Андрiєвого вуха прозвучало занадто вже фальшиво. До того ж поквапнiсть i демонстративнiсть доведення того iменi до Авдрiєвого вiдома була занадто вже пiдозрiла. Але яке то, зрештою, має значiння. Суть не в iменах. Скажiмо, до Великiна яке не пристав iм'я, все буде Великiн, а становище його жертви нiтрохи не змiниться. I, напевно, багато з його жертв взагалi не знають його iменi, якщо вiн не назвався сам, як i не пам'ятають, чи висiв в його лабораторiї портрет його патрона Миколи Єжова, чи нi. Андрiй теж не пам'ятає, чи були якiсь портрети в усiх тих лабораторiях, де вже вiн побував. До речi, найперше, що Андрiй зробив тепер, це, пам'ятаючи розмови в камерi i прохання товаришiв, - обвiв оком пильно стiни, щоб побачити, чи висить портрет "залiзного наркома", доки свiт не став у його головi стовбола. Висить! Ось, на лобовiй стiнi, над столом слiдчого. Висить, висить. У всiй красi й величi. Такий собi худолиций чоловiчок, подiбний до чинбаря чи до закрiйника. Колишнiй, нiкому не вiдомий Сталiнiв чистiй чобiт а чи "мальчик" до всього. Значить, чутки - то блеф. А чи тут дiє iнерцiя? А чи промова Сталiна то був лише цинiзм? Так, то безперечний цинiзм... Гордий почав гордо в тому ж самому стилi, що й Великiн ранiше, що й усi iншi. На фразу Андрiя, пущену, як пробний балон, для вияснення розумових здiбностей свого нового опiкуна, - фразу, вимовлену мляво, про права людини, про пролетарську законнiсть i про Конституцiю, в якiй те все записано, - Гордий зареготався гомерично. А тодi визвiрився: - Плював я на твою за...ну конституцiю! Хе! "Конституцiя"! - i загнув у шiсть поверхiв на адресу конституцiї та "всiх дурнiв." Ясно. Сiм промов сiмох Сталiнiв не можуть сказати бiльше й краще, як ця одна фраза цього наївного простака, що не мудрствує лукаво, виконуючи iнструкцiї. А Гордий був простак. Дуже блискучий, але феноменально обмежений. Та йому й не потрiбен був розум - вiн думав кулаками. Цей оригiнальний апарат думання в нього був надзвичайно розвинений - кулаки з довбеньку, - i саме за цей апарат думання його й взято до такої "державної" працi, ось в цю установу. Кiмната Гордого, в яку приведено Андрiя, це не була лабораторiя Донця, як вiн сподiвався, а зовсiм iнша. З цього можна було думати, що Донець теж десь тут iснує. Лише книги Андрiєвi перемандрували сюди й лежали ось за столом у кутку великою, хаотичною купою. Було чудно дивитися на Гордого й на тi книги, - що вiн буде з ними при такому своєму апаратi думання робити, з тими книгами? Гордий - i книги... Ну й ну. А Гордий проголосив, що вiдтепер Андрiй в його руках i що вiн, що схоче, те з ним i зробить. Що всi попереднi слiдчi були дурнi й до Андрiя дуже чемнi. Що влада його над ним необмежена. Що вони все почнуть спочатку, "по-своєму", тобто за його методою i т. д. I, нарештi. що Андрiй таки пiдпише протокол. Але це все були пустопорожнi, так набридлi Андрiєвi фрази. Лише одно було нове - йому дали виключного дурня, який, при такому своєму апаратi думання та при такому ентузiазмi, може його зовсiм скалiчити. "Метода" Гордого якщо й рiзнитиметься вiд усiх попереднiх, то лиш радикальною простотою. Одначе Гордий, мабуть, мав окремi iнструкцiї щодо Андрiя. Вiн покричав на нього, стусонув кiлька разiв, а тодi намагався взяти Андрiя розумом, вбачаючи в ньому круглого iдiота. Покурюючи й закинувши ногу за ногу, Гордий з безподiбною проникливiстю та самовпевненiстю "ловив" Андрiя. Вiн називав iмена, вичитанi навмання з "дiла", й ставив провокацiйнi запитання... Це було чудесно. От вiн, наприклад, називає iм'я Стрiльця й витрiщається здивовано: - О! Стрiлець! - А тодi iрже й задоволено та захоплено б'є кулаком по столу: - Та ж вiн учора признався! У всьому признався!! Ось тут!.. I ти ще це пiдтвердиш... Тут от говориться про закопану зброю! Так ти це пiдтвердиш... Ну?! Безподiбний Гордий! Вiн не знає, що Стрiлець - це ж Григорiй Косинка i що той Косинка розстрiляний ще п'ять рокiв тому, - але яке йому до того дiло. Вiн i Косинки не знає i не хоче знати. Вiн ловить Андрiя. Ось так вiн ловить Андрiя, а Андрiй навiть не спростовує безглуздя. Навiщо?.. Нехай... Андрiй мовчить i з завмиранням серця чекає, чи не скаже цей наївний кулакастий дурень чогось цiкавого й важного для нього, чогось про братiв, про сестру, про Катерину... Сидить i думає, як би його чимсь спровокувати, щоб вiн показав донос! Донос! Або й ще що-небудь, що так пече й болить Андрiєвi. Але вiн нiяк не може дiбрати способу, сам же Гордий, на диво, уперто обминає певнi iмена й не хоче вдаватися до певних шпаргалок, якими набите оте "дiло". Очевидно, вiн має тверду iнструкцiю не чiпати певної групи iмен i не оперувати тими матерiалами, якi можуть зорiєнтувати жертву, I вiн ту iнструкцiю виконує твердо i послiдовно. З чого видно, що вiн не такий уже дурний. Ловлячи Андрiя, Гордий ненароком запитав, чи вiн не знає такого от Жгута? Сам тон запитання й погляд, яким Гордий при тому дивився в обличчя, змусили чуткого Андрiя нашорошитись. Метода ставлення запитань ненароком i байдуже була добре Андрiєвi знайома. Коли в хаосi ставлять запитання ненароком - це й є головне. О, та вiн, здається, тiльки клеїть з себе дурня, цей тип! Одначе такого прiзвища Андрiй не знав. А Гордий перепитав його кiлька разiв, притому пильно й скоса дивився в обличчя. - Чи не знаєте ви такого Жгута? Андрiй не знає такого Жгута. При цiм Андрiй не змiг приховати свого здивування - вiн справдi не знав нiякого Жгута. Те здивування не могло прослизнути мимо уваги навiть Гордого, й вiн лишився явно задоволений i справдi гордий. Вiн за чимсь полював i вполював. Це йому вдалось. Андрiєвi було досадно, що вiн дав маху, а в той же час тривожно - "Що за Жгут!?" I якщо цей дурень про нього так питає, то, очевидно, в цiм i є вiсь всiєї iнструкцiї щодо iмен. Гордому треба устiйнити, чи знає Андрiй Жгута. I без сумнiву, вони зацiкавленi в тiм, щоб Андрiй не знав. Це устiйнено. I саме тому Андрiєвi було досадно. Згiдно з його виробленими правилами - слiдчим нiчого не треба давати устiйнити. Чим бiльша здезорiєнтованiсть, тим краще. Та сама метода в оборонi, що застосовується й при наступi. Але устiйнено, що Андрiй не знає Жгута. Андрiй же устiйнив, що є якийсь Жгут, що вiдiграє в його справi, може, велику роль, та що слiдчим залежить на тому, аби його не розконспiрувати. Одначе щодо Гордого, то хвилеве враження про його розум таки було безпiдставним. Вiн був по-"хохлацьки" хитрий, це так, вiн вполював зайця з тим Жгутом, але розумовi його здiбностi все-таки цим не були реабiлiтованi. Далi йшла комедiя в попередньому стилi. Гордий iмпровiзував. Не маючи нiяких зiзнань Андрiєвих в дiлi, знаючи, що їх не здобув нiхто, Гордий вирiшив все-таки всiх перевершити й бодай якiсь зiзнання здобути. I вiн iмпровiзував. Вiн хотiв всiх здивувати й таки розкрити контрреволюцiйну органiзацiю, яка, на його глибоке переконання, iснує. Iснує напевно й вiдповiдна до Андрiєвих, Гордому вiдомих, поглядiв. I Гордий докладав зусиль, ловлячи Андрiя на рiзних iменах, вигаданих ним фактах, намагаючись Андрiя застрашити приголомшуючими речами, розраховуючи на те, що людина пiд навалою тих вигаданих фактiв впаде у вiдчай i розкаже вже невигадане, те, що вона має за душею. А цього саме й треба. Лови Гордого кiнчилися тим, що вiн страшенно роззлостився й кинув бавитися в розум... Вiн пустив у дiло свої кулаки... I треба сказати, що вiн цим своїм "розумом" володiв генiально... Вiн сам в одинку давав з Андрiєм раду краще, анiж Великiн зi своїми помiчниками. Правда, тепер в Андрiя не було й третини колишньої сили... Боже, якби це сталося в перший день, отак один на один!.. Але тепер Андрiй, пiсля всього перейденого, був занадто кволим... Збиваючи до непритомностi й одливаючи водою, Гордий довiв Андрiя до такого стану, що аж сам злякався й похопився. Очевидно, вiн не мав санкцiї убивати до смертi, а мав наказ залишати трiшки живим... I вiн лишив Андрiя трiшки живим. Пiсля цього слiдство перейшло в знайому стадiю "нукання". Гордий переконував Андрiя, що йому, зрештою, "нiчого не буде", якщо вiн "признається". Хай вiн розповiсть про свої всi справи i все буде "в порядку". А так переконуючи, нукав: - Ну?! А так нукаючи та переконуючи "хоч щось дати", Гордий, щоб пiдкрiпити жертву, навiть давав Андрiєвi напитись води. I Андрiй пив. Вiн у душi не мав на цього дурня злоби, бо-бо ж вiн дурень, i на гнiв ще й на таких не вистачало вогню. Божий бичок, якому однаково, що ламати рогами - мур, стовп чи людину. Клепав би своїми кулачищами паротяговi казани i скiльки б з того було користi! Гордий нукає й знiчев'я копається в купi книг. Вiн їх листає глибокодумно й кидає геть. I нукає. Ось вiн знаходить якусь книжку, розгортає її й довго читає щось... I раптом вибухає саркастично й воднораз трiумфуюче: - Ах ти ж гад!.. Ага! Ти прикидаєшся ягням!.. А оце що?!! Га?!! Гордий потрясав якоюсь книжкою... В брунатнiй обкладинцi... На тiй обкладинцi жирними чорними лiтерами написано: "П о е т - а н а р х i с т, У о л т У ї т м е н!" Андрiєвi щось пробiгає по серцю. А Гордий уїдливо карбує, читає напис на титульнiй сторiнцi: -"Любому й дорогому друговi Андрiєвi Чумаковi- Нур форвердс!" Ич ти! Так, Андрiй згадав, що там було дiйсно написана девiз - "Нур форвердс!!", а подарувала цю книжку й написала "любому й дорогому друговi" товаришка студентських рокiв, Людмила У., безумно закохана в анархiзм, в його давнього апостола Малатесту та й його недавнього маршала легендарного Нестора Махна, зараховуючи до анархiзму все, що було й є революцiйного, наснаженого i зненавистю до ВКП(б) i до всякого деспотизму. А так як девiз "Нур форвердс!" все-таки досить прозорий i небезпечний, то замiсть пiдпису там передбачливо поставлено якусь карлючку, що мала правити за iнiцiал "У". Дiвоча конспiрацiя. - Що це таке "Нур форвердс?" - Вперед! - А-а... Ну от бач! Я так i знав... Ага! Хто це такий? - потрясав Гордий книжкою з таким скандальним написом "Поет-анархiст". Напис на титулi вiн прийняв так, як i написи на всiх iнших книжках, дарованих авторами, як власноручний напис самого того анархiста. - Хто це такий?.. Андрiєвi раптом перебiгає химерна й зухвала думка. Думка в етилi шибеничного одчайдушного гумору. I, не здаючи собi як слiд ще справи, що з того вийде, Андрiй звiсив покаянно голову й зiтхнув: - Анархiст. Великий анархiст. - 3 н а ю!.. Де вiн є? - Хтозна. - Вiдкiля його знаєш? - Знайомий... - А-а, давно? - З двадцять шостого року. - Хто вiн такий? Де вiн живе? - Один американець... А жив... у Києвi... - Ага, американець! Буржуяка! На якiй вулицi? - На...Так, на Демiївцi. - Будинок? Номер? - Не пам'ятаю. I закрутилася карусель. Слiдчий взяв папiр i строчив на нiм карколомне вiдкриття. Андрiй "щиро признався", що була така органiзацiя анархiстiв у Києвi, пiдпiльна й страшенно законспiрована, до якої належав i вiн. Напавши так щасливо на слiд, Гордий наполегливо й завзято розмотував клубок, вiн добивався iмен. Андрiй мусив давати iмена. I вiн записав у органiзацiю всiх знаменитих людей iсторiї, що бодай чимсь були подiбнi до анархiстiв, лиш пильнуючи, щоб тi iмена були найменш вiдомi Гордому й iншим, йому подiбним. Так, справжнiм лiдером пiдпiльної органiзацiї анархiстiв у Києвi вiн проголосив Бенвенуто Челлiнi. - Хто це такий?--вилупив Гордий очi. Iм'я Челлiнi йому нiчого не говорило. Вiн знав Бенiто Муссолiнi, а Бенвенуто Челлiнi... Проте, зрештою, яка рiзниця. - Фашист? - Нi, анархiст... - Один чорт! Всi ви, сволота, фашисти. Потiм Андрiй записав у анархiсти Баруха Спiнозу. - А-а! Це жид... Раз Барух, значить, жид... - зорiєнтувався Гордий вже сам. Потiм Ульрiха Гутена, викинувши "фон". - А це хто? - Нiмець... один барон. Потiм Уго Фосколо. - А це? - Iталiєць... Потiм Iвана Вишенського. - А це? - Українець! - Ич, позбиралася всяка махновщина! Так вони уклали досить солiдний список. Потiм розписали всi явки, наради й збори, коли були, де й хто був присутнiй. Склали стислу програму дiї. Полiтичну платформу. Все, як належить. Наладили зв'язок з колами Нестора Махна в Парижi... Органiзацiя вийшла громоподiбна. Вони прововтузилися з нею до самого ранку. А вранцi Гордий, справдi гордий i задоволений, вiдправив Андрiя назад. Змучений Андрiй навiть не думав над тим, яку безглузду штуку вiн викинув (це вже в стилi Санька Печенiзького!), - вiн думав над iншим, їдучи в "Чорному воронi". Вiн думав про таємниче прiзвище: - Жгут... Що за Жгут?! I хто де за тим прiзвищем сховався? За цим прiзвищем сховався донощик i провокатор, це ясно. Але хто? I мимохiть в Андрiя холонуло серце. . . . . . . П'ять днiв не чiпали Андрiя. А на шостий викликали. Гордий сидiв, розвалившись за столом, i дивився на Андрiя. Лице його було червоне й його розтягав безглуздий смiх, але вiн його з усiєї сили стримував. Мовчав. Нарештi процiдив крiзь зуби з незрiвнянним презирством: - Ех ти-и!.. I ти думав, що ми дураки? Андрiй нiчого не думав. Вiн зовсiм не думав над тим, що Гордий п'ять днiв шукав у Києвi на Демiївцi "фашиста-анархiста" Бенвенуто Челлiнi та Уолта Уiтмена. Вiн тiльки думав над тим, що, мабуть, заробив собi ще одну статтю. До кiмнати зайшов Фрей. Постояв, подивився на Андрiя. - Що ж... Ви все "бавитесь"? .. Ну, бавтесь, бавтесь..I Смалiть далi в тому ж дусi. Тим гiрше для вас... По тих словах Фрей одвернувся й пiшов. Андрiй тiльки помiтив у профiль, що обличчя Фреєве кривилося вiд смiху. А Гордий, пiдпершись обома руками й червоний, як шинка, дивився на Андрiя й нарештi прохрипiв: - Сатана ти безрога!!. От що... До книжок зазирати Гордий бiльше не мав охоти. I взагалi його опiка над Андрiєм скiнчилась: Андрiя в нього забрали й передали iншому слiдчому. I тут було завдано Андрiєвi удару. В самiсiньке серце. Найбiльшого й вирiшального. Новий слiдчий (сумовитий, з блiдим нервовим обличчям, тихий такий, дуже iнтелiгентний з вигляду) чемним i спокiйним стомленим голосом поiнформував Андрiя, що вiн - Андрiй - належить Сергєєву й Великiну. Але вони обидва зараз у вiдпустцi. Вони скоро повернуться, i тодi Андрiєва справа швидко пiде вперед. Тодi прийде останнiй її етап. А тим часом... А тим часом Андрiй мусить всерйоз подумати над всiм. Над тим, щоб закiнчити справу розумно. Вiн мусить переглянути всю свою дотеперiшню поведiнку й переоцiнити багато дечого iншого... Його - слiдчого - роль маленька. Андрiєву справу йому передано часово, й вiн радий буде з ним чемно й культурно принаймнi обмiркувати ситуацiю. I, якщо вiн зможе прислужитися Андрiєвi бодай порадою для того, щоб допомогти йому зберегти себе для корисної й важливої працi на благо урядовi й партiї, вiн буде задоволений. Все це слiдчий проговорив безвиразним, тихим голосом, думаючи, либонь, про щось своє. Вiн не вiдрекомендував себе, не кричав, не похвалявся банальними iдiотичними формулами й тим випадав iз стилю. Видно було, що йому все те, з чим вiн бабрається тут, безмежно набридло, гнiтить його. Пiсля такого от вступу тихий слiдчий спитав Андрiя, чи вiн знайомий з матерiалами "дiла". От вiн опирається i все хоче вивернутись, а чи вiн знає матерiали "дiла"? Може ж, вiн даремно так опирається. Може ж, то марно, безвиглядно. Може ж, то помилка, яку потiм тяжко, взагалi неможливо буде направити? Нiколи вже не можна буде направити! Андрiй не знає жодних матерiалiв "дiла". Вiн це сказав байдужим голосом, дивлячись на грубу зелену течку, що лежала перед слiдчим на столi. Та течка набрякла щось занадто вже за цей час i то без жодної участi з боку Андрiя. Там немає жодного його слова, жодної коми. Слiдчий розкрив течку й задумливо її листав. Довго. Листав i мовчав. Часом безнадiйно поводив бровою. Андрiй дивився оддалiк i теж мовчав. Вiдпочивав, сидячи. Хто проходив по цьому проклятому пеклу, той знає, яке то щастя для арештанта пiсля оглушливого безглуздя й чортячої свистопляски, якої не витримують нерви, дiстати раптом тихого, чемного й культурного слiдчого, який не розмахує палiччям i кулаками, не громадить монбланища нестерпної лайки, не кричить сам i не змушує жертву кричати й скавулiти. Словом, мати слiдчого з нормальним людським обличчям i поведiнкою. Тодi змучений в'язень вiдпочиває душею й тiлом... Слiдчий зiтхнув: - Присуньтесь поближче, - попросив вiн Андрiя. Андрiй взяв свiй стiлець i пiдiйшов до столу, сiв насупроти слiдчого. -Так... Ну ось, скажiмо, ви ось це бачили?.. - запитав слiдчий, тримаючи перед собою розкриту течку десь на перших сторiнках i проводячи пальцем по чомусь написаному. По тих словах вiн пiдiгнув нижню частину, аркуша (сантиметрiв з п'ять, нiби чисту, лише з кiлькома штрихами), повернув течку до Андрiя й, не випускаючи з руки, поклав перед ним... Андрiй впився очима в акуратно списаний аркуш. Вiн був списаний лiловим чорнилом, рiзними рядками, бездоганною росiйською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта... "Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВIДДIЛОВI УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р.В. За тим iшло: "Цим вважаю за свiй обов'язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16 серпня 1937. року повернувся до мiста Н., до своєї матерi й родини нелегально вiдомий контрреволюцiйний дiяч, колишнiй близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калiнiна й других контрреволюцiонерiв, Андрiй Чумак, суджений колись i засланий, але не вiдбувший термiну. За всiма ознаками вiн утiк з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав iнкогнiто..." Як не намагався Андрiй втримати свої нерви, але втримати не мiг, - все в головi пiшло обертом. Серце закалатало, замутивши розум, оглушивши божевiльним тиском кровi вуха. Рядки стрибали перед очима, лiтери розбiгалися. Даремно вiн намагався вчитуватися в дальший змiст - нiчого з того не виходило. Якась страшна сила тягла його очi вниз, вниз, мiзок палахкотiв, теж зриваючись з лiлових рядкiв... Андрiй глянув униз: Внизу був пiдпис- "Жгут". "Жгут"! Хто такий "Жгут"? ! Очi знову метнулися вгору, вони стрибали по рядках хаотично, але розум, прип'ятий до пiдпису "Жгут", вже не сприймав змiсту... Там рябiли якiсь слова про контрреволюцiйну безперервну дiяльнiсть... Про вiйськову пiдпiльну органiзацiю на Українi, якою Чумак Андрiй керував з Сибiру... Стрибали якiсь iмена... Якiсь "факти"... Щось про "авiацiйнi кола"... Весь цей рапорт був коротенький, всього на однiй сторiнцi, але який же вiн страшний, який стрясаючий!.. Далi Андрiєвi нiби хтось взявся здирати шкiру, пiдважувати черепну покришку - йому видався почерк знайомий! Андрiєвi очi збiгли знову на пiдпис. Вiн дивився на той пiдпис. Поторкав його пальцем. Тремтячий палець пройшовся по тому односкладовому слову, так, нiби пробував його стерти, стерти ману сперед очей... Раптом Андрiй вiдiгнув загнуту частину аркуша й глянув. Там, в самiм низу, написаний iншим чорнилом, стояв пiдпис... "Микола Чумак". Власноручний, такий знайомий пiдпис! Слiдчий розсердився й потяг до себе течку: - Ах!.. Ну знаєте! Як ви так будете поводитись, то... . Андрiй нiчого не чув, йому потемнiв увесь свiт. Це був страшний удар! В самiсiньке серце. Заплющивши очi й зцiпивши зуби, вiн безпам'ятне перекинув голову через бильце,- з нього щось видиралося зi страшною, силою... Ось-ось мав буйно заридати або забитись в iстерицi... Але не заридав, лише тягуче, по-тваринячому мукнув... Слiдчий дав йому води. Потiм побризкав чоло. - Ну-ну... Андрiй Чумак! - промовив слiдчий голосно, вольово: - Вам це не личить!.. Андрiй прийшов до пам'ятi. - Дайте. Дайте менi... ще глянути... - попросив вiн тихо. - Нi. Ви не вмiєте поводитись... Та й ви вже все бачили й прочитали... Навiть те, чого вам не слiд було бачити. - Потому слiдчий зiтхнув i сiв за стiл. Порпався в паперах. Потiм витяг якийсь аркушик i простяг його Андрiєвi. Андрiй взяв... - Це ваш лист? - спитав слiдчий байдуже. - Це ви писали?... Андрiй дивився на лист. Нi. Це був лист вiд брата, лист вiд Миколи. Мовчав i дивився на списаний листочок... Це лист вiд Миколи... До матерi... Писаний давно колись, з Далекого Сходу, з ОКДВА... Але навiщо йому слiдчий його дав? Андрiй нiяк не мiг збагнути, для чого слiдчий дав Миколиного листа?.. А-а... "щоб пiдкреслити тотожнiсть почерку"... Гм... Вiн мiг би цього й не робити... Ясно. Андрiй повернув листочок назад. Мовчки. Слiдчий теж не домагався нiяких слiв. Потiм слiдчий показував ще свiдчення того самого "Жгута", але вже друкованi на машинцi, кiлька сторiнок, пiднiсши до Андрiя знову течку... Але Андрiй не став їх читати. Вiн вiдсахнувся вiд тих ганебних шпаргалок, як вiд страшного позорища, i навiть заслонився лiктем. Аж слiдчий здивувався. Нi, вiн не буде, не хоче цього читати! Вiн боявся за свiй розум, для якого це буде занадто й вiн може урватися, як перетягнутий трос... Нарештi слiдчий показав бiдолашному Андрiєвi ще кiлька списаних сторiнок, розкривши течку десь посерединi... Це добре вiдзначила Андрiєва свiдомiсть, - течка розкрита посерединi... До цих сторiнок Андрiй приник очима... Це були тi самi сторiнки, що вже вiн колись бачив... Тодi в трiйнику. Вгорi на першiй сторiнцi стояло написане одним почерком. "В справi громадянина Андрiя Чумака". Потiм iншим почерком, зовсiм незнайомим, заголовок: "М о ї д о б р о в i л ь н i с в i д ч е н н я", а за цим iшло списаних тим самим незнайомим почерком кiлька сторiнок. А в кiнцi стояв пiдпис - пiдпис знайомий, дуже знайомим почерком: "Катерина Бойко". Це був власноручний пiдпис Катрi. Власноручний, лише трiшки якийсь нервовий чи хапливий... Це її почерк. Далi йшов пiд пiдписом додаток, написаний iншою рукою й навiть iншим чорнилом: "Була секретаркою Н-ського райвiддiлу НКВД" А вже в самiм низу було написано: "Правдивiсть i власноручнiсть пiдпису громадянки Катерини Бойко стверджується". "Начальник Н-ського РВ НКВД - Сафигiн". "Начальник Вiддiлу СПО Харкiвського ОО. НКВД - майор Великiн Н". "Слiдчий -майор Сергєєв Л." Цю всю приписку Андрiй пробiг швидко, якось одразу схопивши її оком, так що слiдчий не встиг ще зорiєнтуватись, а Андрiй перейшов уже до тексту спочатку. Читав, а сам думав про iнше. Не було сумнiву, що Катрин пiдпис тут опинився примусово i в жахливих обставинах: або ж її змусили ще до божевiлля розписатися на чистiм аркушi паперу, а тодi вже решту пiдтасували; або ж її змусили вже божевiльну розписатися пiд цiєю писаниною мерзотнi В те, що написано, вiн не вникав i не цiкавився. Мелькали знайомi фрази i формули, "контрреволюцiя", "агiтацiя", "органiзацiя", "шпигунство" - словом, все те, що написав i Сергєєв тодi в своєму знаменитому протоколi, якого Айдрiй не пiдписав. Андрiй дивився на сторiнки, але не читав уже тiєї мерзостi, - очi його запливли туманом. В них стояло скорбне обличчя Катерини... З мукою думав над тим, при яких обставинах вона збожеволiла, намагався угадати це серцем. Чи вона збожеволiла до пiдписання цих "добровiльних свiдчень" i тодi це є доказом, що вона не пiдписувала нiчого. А чи вона збожеволiла пiд час "пiдписування" цих "свiдчень" - то тодi яку ж гiрку чашу вона випила!.. Катерина... Бiдна Катерина!.. Вони взяли її непритомну руку, чисту її руку в замазанi кров'ю лапи й - повели по паперу... Думка поверталася до пiдпису "Н. Жгут", i серце огорнула страшна, безвихiдна туга. Печальний i тихий слiдчий закрив течку й сказав, зiтхнувши, що це частка лише, але що цього, на його думку, досить, щоб зрозумiти Андрiєвi, що всi його змагання зайвi й непотрiбнi. Матерiали супроти нього убiйчi, й їх неможливо спростувати. I т. д. Вiн мав рацiю, лише не знав, що вони для Андрiя убiйчi в iншому значеннi, як також не знав, що з тих "матерiалiв" деякi грають i зовсiм iншу роль, анiж того хотiв би слiдчий, бо Андрiєвi вiдома доля Катерини. Слiдчий цього не знав. Вiн рекомендував Андрiєвi в обличчю таких, як от вiн бачив, фактiв переглянути все й роззброїтись. Якщо є якийсь порятунок в його становищi, то вiн лежить на лiнiї найщирiшого каяття й добровiльного, найщирiшого переставлення себе з позицiї ворога в позицiю друга, й треба надiятись на милосердя, що стоїть на сторожi розкаяних... Тут тихий слiдчий навiв приклад навiть з бiблiї, коли Христос простив розкаяного розбiйника... Але не кiнчив цiєї, досить незграбної й цинiчної в цiй установi, фрази пiд Андрiєвим тяжким поглядом, сповненим страшного вiдчаю й такого ж страшного презирства... Слiдчий не знав, що Андрiй не потребує "порятунку" й не потребує нiякого милосердя. Вiдправляючи Андрiя "до камери", слiдчий радив йому подумати. Добре подумати, ранiше анiж його справа повернеться до Сергєєва й Великiна, перш нiж вона ввiйде в останнiй етап. Подумати, щоб бути готовим до того останнього етапу, на якому все буде вирiшено безповоротно, або так, або так. В Андрiєвiй волi, щоб все за кiнчилося якнайкраще. - Подумайте. I Андрiй думав. Але думав, не про те, про що радив слiдчий. Вiн думав про смерть. Вперше Андрiй всерйоз думав про смерть. Душа спустошена, так нiби по нiй пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопелiло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихiдна, нестерпна, безмежна туга. Андрiй уперто думав про самогубство. Це стало iдеєю-фiкс, яка його переслiдувала вдень i вночi. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливостi в'язня занадто обмеженi в тих умовах, в якi його поставлено. А там, нагорi, видно, передбачили його намiр i поставили в такi умови, в яких вiн нiчого не мiг заподiяти собi. Його вкинули в камеру, де сидiло шестеро людей, i, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень i вночi. Андрiй це помiтив. Як помiтив i те, що тi шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються... Лежачи на пiдлозi, "лицем до дверей", як їм "усiм" суворо наказано, Андрiй цiлi ночi перебирав у пам'ятi всi знанi йому методи "втечi" з цього свiту, здiйснюванi при найсуворiшому наглядi. Вiй знав, як в одиночках перерiзають артерiї на руцi й опускають її в невелику парашу, поставлену пiд лiжком, наливши в неї трохи чистої води пiд час вечiрньої "оправки", а тодi додавши вечiрню порцiю гарячого чаю. Перерiзавши артерiї i опустивши так руку поза лiжком в теплу воду, людина засинала навiки, i вже вранцi її не могла розбудити вся тюремна адмiнiстрацiя разом з усiма слiдчими... Але для того треба мати бодай малесенький шматочок залiза або гострого скла... На прогулянку не водять, i тому немає шансiв те здобути... Та хоч би й водили, то в тiм знанiм прогулянковiм "балаганi" нiчого не можна знайти. Це виключене... Тодi Андрiй думав про цвях - про iржавий цвях, яким стратив себ