е той ад'ютант. Але й це нездiйсниме, iржавий цвях - недосяжна мрiя тут... Мотузка?! Можна б, скажiмо, подерти штани й якось щось скомбiнувати. Але й це абсолютно нереальне в такiй камерi i в такiм товариствi... Андрiй все думав i думав, шукаючи способу, який би його вирятував з чорної пустелi, з нестерпної туги. Ночами, коли вiн засинав i повертався лицем набiк або скорчувався, пiдсвiдомо уникаючи лицем свiтла, його будили - наглядач вiдкривав "кормушку" й стукав по нiй доти, доки всi не прокидались, i велiв Андрiєвi лягти "по правилу", цебто лицем догори й до дверей. А вранцi, як вони всi ходили "на оправку", в камерi систематично кожного разу роблено пильний обшук. Навiть не те що цвяшка не могло бути, а й десятисантиметрової нитки, навiть костяного, а не тiльки металевого, гудзика, який би можна було загострити. Нi, це неможливо, тут не можливо здiйснити Андрiєвi свого задуму. Ах, якби це дванадцята камера! Мрiючи про дванадцяту камеру або про якусь їй подiбну, Андрiй вирiшив обдурити всiх, що так за ним пильнують в камерi й поза камерою. Вiн "заспокоївся", "повеселiв", "зовсiм змiнився", "почував" себе якнайкраще й вiдповiдно до цього поводився. Вiн демонстрував, як то йому гарно в цiй камерi живеться, який вiн спокiйний i який то вiн радий, що нарештi потрапив в таку розкiш. Спав вiн завжди "як убитий", i його довго не могли розбудити "на повєрку", - лежачи iз заплющеними очима, Андрiй давав штовхати себе пiд боки та сiпати за сорочку камерним "опiкунам" а то й черговому корпусу по кiлька разiв. Вставав "веселий". Вдень розважав своїх колег анекдотами... Це йому коштувало колосального напруження волi, але в iм'я тiєї мети, що заволодiла всiм його єством, вiн був здiбний на таке останнє напруження. Прагнення смертi пiдсилилось тим, що вiн узнав у камерi з окремих уривкiв фраз. Виявилося, що Великiн i Сергєєв нi в якiй вiдпустцi не були, а працюють собi, та що всi, що сидять у цiй камерi, це їхнi "клiєнти", тобто належать до вiддiлу Великiна й пiдпорядкованi слiдчому Сергєєву. Так що обiцяний "останнiй етап" може скоро й несподiвано прийти, бо не треба чекати нiчийого повернення з вiдпустки. А тi всi муки будуть вже зайвими. Навiщо?! Пружина його душi розкрутилася з шаленою швидкiстю, i вже тепер її нiщо не накрутить. То ж тi муки будуть зовсiм зайвими... Так минуло кiльканадцять днiв. Потiм Андрiя викликав той самий тихий слiдчий i спитав: - Ну, як? Що ви надумали?.. - Надумую... - вiдповiв Андрiй тоном, що мiг подавати якусь надiю. Слiдчий подивився в Андрiєве змучене, але спокiйне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скiнчився. Слiдчий вiдправив Андрiя назад. А вiдправляючи, сказав. - Ви маєте вже дуже мало часу. Зробiть з цього правильний висновок... Андрiй мав щастя! Його не повернули вже до камери з шiстьма обсерваторами, а вiдправили назад, на Холодну гору. Цим Андрiй був так втiшений, нiби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарештi так, як вiн хоче. Тепер вiн уже зможе здiйснити свiй задум. Вiн потрапив у камеру ч. 12 знову. В камерi ч. 12 був великий рух - багатьох забирали, ще бiльше приводили. Забирали людей здебiльшого вночi i все з "вєщами", вiд чого камера перебувала весь час в станi тяжкої депресiї. За арештантськими прикметами, коли забирають вночi "з вєщами" цiлими партiями, то то дуже погано... То дуже погано!.. Iнша справа вдень - це може бути на етап, це може бути навiть... на волю. Авжеж, були й такi божевiльнi припущення. "На волю!" I всiх, кому заповiдав оперативник або черговий корпусу вдень зiбратись з "вєщами", товаришi, тi, що лишалися, напаковували цидулками й допомагали зашивати їх поза рубцi, напаковували проханнями щось, десь, комусь - матерi, сестрi, дружинi - передати, переказати, зайти туди, зайти сюди... I неодмiнно не забути!.. Зiбранi "з речами" приймали всi прохання (всi! бо кому ж можна вiдмовити?) сумно й без вiри (а iнодi з вiрою й шаленою радiстю, пiд впливом масового психозу), намагалися всi прiзвища, й адреси, й умовнi знаки запам'ятати... А ще в'язнi просили конче надсилати умовленi передачi з волi, хоч що-небудь, аби лиш подати вiстку. Зрозумiло, що передавати передачi вiд себе "звiльненим" буде ризиковано, тому нехай тi передачi органiзують рiднi тих, що садять, а "звiльнений" лише хай скаже, який зробити умовний знак. Треба, щоб там був умовний знак - риска на хусточцi, двi дiрки в шкарпетцi, одiрваний гудзик на якiйсь (отакiй або отакiй) сорочцi i т. д. i т. п. I з цього буде ясно, що отакий от опинився на волi. Так само можуть бути передаванi вiстi рiдних про самих себе чи про знайомих. Ах, скiльки може бути чудесних способiв дати вiстку з волi! Скiльки смислу можна вкласти в отакий от собi вiдiрваний з м'ясом гудзик! Або, навпаки, в пришитий якийсь непарний гудзик, скажiмо, помежи чотирма бiлими- п'ятий синенький! Або помежи гудзиками звичайними один перламутровий! (До того ж, перламутровий гудзик - це добре, бо треба ж чимсь оздоблювати арештантськi люльки та чубуки). Або скiльки можна наробити знакiв на однiй хусточцi?! Можна укласти на такiй хусточцi цiлу поему, яку, крiм в'язнiв, нiхто з тюремникiв нiколи не зможе прочитати. А в'язнi її прочитають. Всю. I навiть те, що на нiй не вiдзначено анi плямками, анi дiбраними кольорами, анi продертими дiрочками - запах волi! Та тiльки багато забирали людей "з вєщами" вдень, але щось не було з волi ще жодної умовленої передачi за весь час, вiдколи найстарiшi ветерани камери 12-ї тут сидять, жодної. На весь спецкорпус був тiльки один випадок в камерi 6-й - прийшла умовлена передача вiд Давида! для Петровського, через якусь рiдню останнього, - й про неї по всiй тюрмi ходить тепер легенда. Поза тим - жодної. Але людська надiя безсмертна. Ненадходження умовлених передач з волi вiд "звiльнених" оптимiсти пояснювали тим, що тi передачi затримує тюремна адмiнiстрацiя, мовляв, "здогадавшись про арештантськi каверзи", й таким чином вiра в "волю" лишалась жеврiти. Напевно, напевно, люди йдуть на волю, тi, кого викликувано з "вєщами" вдень. Iнша справа вночi, та ще коли забирано партiями... Тодi в камерi стояла гнiтюча тиша - якийсь невловимий людський iнстинкт приречених нашiптував жаскi припущення, сiяв тривогу. Чи, може, це тому, що в людськiй природi взагалi лежить мiстичний страх перед самою нiччю, перед темрявою. Таким, забираним вночi, нiхто не давав нiяких доручень, не навантажував їх проханнями, лиш навантажувано їх удавано оптимiстичними пiдбадьорюваннями, що досягали цiлком зворотного наслiдку, бо нiхто в той оптимiзм не вiрив... Багатьох вже з камери забрано, але куток, де сидiв Микола, Руденко й цiла їхня група та де вчився Санько, ще не був рушений. На мiсце забраних прибуло ще бiльше нових, i тiснота, задуха та товкотнява збiльшилися. Тут, в цiй камерi, Андрiй мав змогу здiйснити свiй намiр, свiй останнiй вчинок на цьому свiтi. Вiн для того сюди прийшов. I про його кiнець все-таки буде вiдомо, не всi ж, хто є в цiй камерi, загинуть, хтось та вцiлiє пiсля всiх бур i перипетiй. Не кажучи нiчого своїм друзям, нишком вiд них Андрiй робив свої приготування. На першiй же прогулянцi вiн знайшов маленький шматочок залiза - шматочок зiтертої пiдкiвки вiд чобiт якогось тюремника, може, навiть самого альбiноса, - пiдкiвки вiд солдатських чобiт! - i заховав його в кишеню. В камерi нагострив його, мов бритву, пробуючи на волос, - стинає!.. Коли гострив, руки його тремтiли, але не вiд страху, а вiд думки, щоб часом хто не здогадався, для чого це вiн гострить шматочок пiдкiвки, що це вiн надумав... Потiм почав комбiнувати - в що йому набрати води, як i де її поставити. Це складна проблема. Крiм мисок, в камерi нiчого лiпшого немає. Ну що ж, нехай буде миска. Зрештою, i в миску можна добре вмостити руку... Були такi випадки, коли самогубцi користалися мискою... Тим бiльше, що набрати чаю в миску легше i поставити її в головах, не викликаючи нi в кого пiдозрiнь. Нарештi прийшла та нiч, що мала бути останньою. Бажана, благословенна нiч. Звечора, скаржачись на шлунок, Андрiй попросив товаришiв - Миколу, Руденка й Санька - уступити йому свiй чай, свою порцiю чаю. Потiм попросив у Саркiсьяна його великий олив'яний кухлик, налив його повний i поставив у головах на рурi парового опалення, щоб чай був теплий (бо рури звечора нагрiвалися й всю нiч були гарячi), крiм того, налив трохи чаю в миску й поставив її в головах на пiдлозi. Звечора, лежачи горiлиць, вони втрiйку спiвали, а Санько сидiв, зiскулившись, у ногах i слухав, поклавши голову на колiна. Вони спiвали пiсню "Ой не пугай, пугаченьку!.." Власне, спiвав Микола, а Андрiй з Руденком лише тихенько йому помагали, скорше ж спiвали мовчки, серцем, кожен по-своєму. Але все одно вони спiвали втрiйку, а Санько сидiв, слухав. Пiсня була саме така... В нiй спiвалося про вдову, й про мале дитя, та про орла, що вмiє розмовляти. I всi в нiй умiють розмовляти. I їх персонiфiкує Миколин голос: . "Ой не пугай, пугаченьку, В зеленому байраченьку... Як же ж менi не пугати, Як все яри та байраки. Нiгде менi гнiзда звити . I дiточок розплодити..." Микола спiвав з таким чуттям, нiби передчував серцем, що має щось статися, щось безмежно трагiчне й непоправне, i його смутний i гарний голос брав за серце не тiльки Санька, а й не одного в камерi. А ще бiльше, може, брав за серце змiст. "Iшла вдова долиною З маленькою дитиною..." Для одних то вдова, для iнших то мати, сестра, дружина, i кожен мiг до болю чiтко уявити, як-от вона йде... I як-от вона тужить... "Ой, сину мiй малесенький, Де ж наш батько рiднесенький?! . . . . . . Летить орел над водою, Розмовляє з удовою..." Тут помiчники - Андрiй i Руденко - вiдстають, завмирають, i Микола спiває сам. Микола спiває тихо, але всi, мабуть, чують це мiсце пiснi i в найдальших кутках, причаївшись. "Не плач, не плач, молода удово! Бо я твого муха знаю!.. Бо я твого мужа знаю - Тричi на день одвiдаю... Тричi на день одвiдаю - I снiдаю, й обiдаю. А третiй раз вечеряю: На кучерi наступаю, З лоба очi видираю...." Перенаснаженi людськi серця вiд цiєї лiснi стинаються. Андрiєве серце теж. Лише Андрiєве серце не так на неї вiдгукується. Воно цiпенiє, зiщулюється й з ще бiльшою силою стремить до прiрви. Потiм вони мовчали. Думали кожен про своє. Коли вже камера поринала в сон i коли вже й куток укладався спати, Андрiй зiтхнув i тихо, роздумливо промовив до товаришiв, що вони всi мусять цей вечiр запам'ятати. Всi. А якщо котрому з них судилося загинути, то хай живi згадують цей вечiр Цей прекрасний вечiр... Микола глянув на Андрiя здивовано й нiчого не сказав. А втiм, вiн був теж такої думки. Нарештi всi уклалися спати. Нарештi. Андрiй непомiтно провiрив, чи стремить його залiзячка, схована в щiлинi межи дошками, й лiг горiчерева. Залiзячка, його рятiвнича залiзячка, пiдкiвка iз солдатських чобiт, як вiрна подруга, тут. Закрив очi, сказав усiм добранiч i замовк, слухав, як у скронi б'ється пульс. Лежав у забуттi, марив, якщо можна назвати маренням цей тоскний вир думок. Санько посидiв у ногах ще трохи й пiшов теж спати пiд свiй стiл... Аадрiй лишився сам. Сам з собою... Слухав, як у скронях б'ється пульс... Це прийшла остання нiч. Зовсiм остання нiч. Думка тоскно вернулася до тiєї точки, з якої почалася раптова аварiя, до того моменту, в якiм з такою страшною силою розкрутилася пружина його душi: "Жгут"!.. I от - пружина розкрутилася, й нiщо вже не в силi її накрутити знову. Пустеля. А в тiй пустелi миготить промiнчик, скорбний промiнчик, далека рефлексiя, забутий кадр далекого-далекого дитинства. Найперший спогад його життя, найперше його вражiння: Спершу безмежна й таємнича темрява. А потiм у неї увiйшов промiнчик - то сонячний промiнь продерся звiдкiлясь, сам-один пройшов у дiрочку, що була в темному запиналi (в чорнiй хустцi, якою мати запнула вiкно, йдучи на поденну, щоб дiти довше спали), й простягся, як золота струна, через чорноту. Вiн стояв навскоси - вiд невiдомої й незнаної для дитячого розуму точки десь вгорi i вниз, в проломину, що утворилася на полу, бо одна дошка з того полу випала. А в тiй проломинi десь ген внизу сяяла веселка. Там кiнчався промiнчик тiєю веселкою. Андрiй дивився в проломину на дивну чарiвну веселку й намагався дiстати її пальчиком. Тягся до неї з усiєї сили. Веселка промiнилася, слiпила очi. Нарештi вiн її дiстав! Дiстав, торкнув, але... Веселка згасла. (То була маленька стеклярусова намистинка, але звiдки йому було те знати. То була чарiвна веселка! I от та веселка погасла). В розпачi вiн намагався її якось викликати, хай вона засяє знову, тягся руками й всiєю душею в проломину, поки... поки туди не звалився. Всi лишилися на полу, спали покотом, а вiн один десь у безоднi. Промiнчик теж згас i все обгорнула темрява... I другий спогад, що ринув в iмлi Андрiєвого спустошеного серця: така сама темрява, а в нiй сонячний зайчик. Невiдомо, звiдкiля вiн узявся, як вiн прокрався, але вiн мерехтiв i бiгав (вiн бiгав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) - вiн жартував. Потiм якимось дивом той зайчик опинився вгорi i там завмер... I вже не було зайчика - десь з темряви дивилася скорбна Божа мати з дитям на руцi. То та почорнiла iконка, до якої мати їх щовечора ставила навколiшки молитись. Але тепер вона була ясна-ясна, мерехтлива. Вона ожила й дивилася з темряви. Зачарований i зляканий Андрiй не мiг вийти з дива... I вiн пам'ятав потiм усе своє життя це дитяче, таке дивне, таке зворушливе "чудо", що було другим вiдправним пунктом його сприймання свiту... Божа мати подивилася на нього й на всiх сплячих, посмiхнулася скорбно i... теж погасла. З серця видирається туга. Погасло. Все погасло. Пружина розкручена, й нiщо не в силi вже її накрутити. Думка пробiгає швидко, гарячкове, хаотично через все життя й зупиняється над безоднею, в якiй погасла веселка його життя. Все. Так, все. Безповоротно... Ну ж, чого вагатися?! Серце набрякло вiд болю, i той бiль заступає все, i його несила терпiти. Вiк розливається в безкiнечнiсть. А пiд ним - вже немає нiчого, все спопелiло, лише стоїть, як табличка, прокляте слово над усiм, в що вiрив i що любив: "Жгут"... Андрiй зцiплює зуби й простягає руку... Камера спить. Звалище людських кiнцiвок спить, зваляне в хаос, в кладовище людських нервiв i поторощених сердець. Андрiй простягає руку й тихенько мацає щiлину межи дошками, рука його несамовито тремтить... Нi, треба спершу налити чаю в миску... Тихесенько наливає в миску теплого чаю й оглядає камеру - чи всi сплять? Всi сплять. Як побитi... Хапаючись, Андрiй напинає лiву руку, а правою шукає за ножиком. I в поспiху не може знайти... Всi сплять, а вiн не може знайти... Ось хтось прокинеться! i тодi - тодi все пропало,- вiн уже не втече з цiєї камери, з цього свiту, вiд цього нестерпного болю... Де ж вiн?! Чи, пак, вiн його поклав пiд голови? В забуттi вийняв i поклав пiд голови?! Андрiй мацає пiд ганчiр'ям - нема... Тодi хапається за кишенi - здається, вiн його поклав сюди... З несамовитим розпачем, тремтячими руками вiн шарить по кишенях, поза рубцями лахмiття, i знову в щiлинi, i знову в кишенях - що займана!.. Господи, що ж це таке?! З його горла ось-ось має видертися стогiн. Може, це вiн уже збожеволiв?! Збожеволiв?! I раптом намацує маленьку паперову горошинку... В кишенi... За рубцем... Горошинка - записочка вiд Катрi!.. I так, нiби пiсля того заштрику тодi на слiдствi, його всього стрясає. По тiлу йде гаряча хвиля, аж зашпари заходять в пальцi, хтось попустив гальмо й розсунув темряву. Андрiй розгортає записочку й читає дрiбненький почерк: "Будь мужнiй! Тримайся! Любий!" Вiн цiлує ту записочку, й знову складає в горошинку, й стискає ту горошинку в руцi. Витирає спiтнiле чоло... "Фу-у, малодух!.. Ну-ну, ще не час! ще не час..." , спершись об стiну спиною, сидить, блiдо посмiхається... В серцi хтось знову накручує пружину. Накручує до краю. Паперова горошинка, просякла потом, притиснена пальцем до долонi, промiниться в серцi так, як колись той образ Божої матерi. . . . . . . Вранцi до Андрiя пiдiйшов Санько: - Андрiю Яковичу! А може б, я оце вас поголив? Дiставши згоду, Санько намилив Андрiєвi щоки справжнiм милом (десь доп'яв змилочок), потiм вийняв iз своєї кишенi Андрiєву пропащу залiзячку й гарненько його тiєю залiзячкою поголив. Заскаливши око, вiн її так гарно "пiдтягав" об пiдошву черевика... Андрiй почервонiв, як дiтвак, спiйманий на шкодi, але нiчого Саньковi не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухостi. Але ж i варвар! Коли вiн її так мистецьки вкрав?! Андрiй лишився жити. Лишився нести свiй тяжкий хрест до кiнця. Поки впаде. Того проклятого односкладового слова й прикритої ним жахливої сутi не вистачило, щоб зiпхнути його на той свiт. Але його цiлком вистачило для того, щоб на цьому свiтi Андрiїв хрест був безмiрно тяжкий, такий тяжкий, що пригнув його геть до самої землi. VI В похмурих трiйниках, над рядом смертних камер, в спецiально пристосованiм закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрiя. Це були Великiн i Сергєєв. Закапелок цей для слiдства зроблено не випадково над вiддiлом смертникiв - вiн розрахований на окремий психологiчний вплив. Звичайна трiйникова камера, понура, з маленьким, густо загратованим вiкном в глибокiй западинi, з дугастою низькою стелею, з вкутими в стiну висячими лiжками, з дебелими залiзними дверима, з чорною асфальтовою пiдлогою - дуже зручна для придiленої їй ролi. I Великiн та Сергєєв надзвичайно до неї пасували - саме такий закапелок вiдповiдав їхньому покликанню. Вони сидiли, розвалившись, за маленьким столиком, в шинелях, ряснiли залiзними бляхами та пряжками й були пiдкреслено суворi, таємничо-понурi. Вiд цього кам'яного мiшка разом з ними вiяло середньовiччям попри всi модернi бляхи. На думку не могли не приходити часи московської опричнини. I до тих нещасних, воджених пiд конвоєм з руками "назад" та з похиленою головою, що переступали цей порiг, жодне слово не могло краще пасувати, як слово "людiшки", витвiр московського деспотизму, перлина великодержавного лексикону. "Людiшки"... Знеосiбленi, змордованi, безбарвнi iстоти, перероблюванi "на мило". Може, це гiпербола нещасних в'язнiв, але коли згадати те мило, яке видають в тюремнiй лазнi, то хто його знає, з чого воно й зроблене... Образ того мила якимось дивом дуже пасує до цього ось кам'яного мiшка. Може, тому, що в таких мiшках в'язнi страшенно потiють, беруться чиряками, немовби геть розповзаються... прiють... гниють... Андрiя посадили на табуретцi. По формi. Довго дивились мовчки, вивчали Андрiєве обличчя. Потiм Великiн вийняв з течки непiдписаний протокол i мовчки поклав його на стiл насупроти Андрiя. Поклав i дивився чекальним поглядом. - Ну-с? - процiдив запитливо Великiн. Сергєєв позiхнув i оглядав камеру, так нiби вперше її побачив, постукав з цiкавiстю закаблуком об пiдлогу, подивився туди, де постукав, i запитав Великiна: - Гм... Це там камери смертникiв? - Там... - сказав Андрiй замiсть Великiна i замiсть вiдповiдi цьому останньому. - О, а ти й знаєш?- здивувався Сергєєв iронiчно. - Звiдкiля ти це знаєш? - Весь свiт про це знає. - Та що ти!.. А от, що ми тут сидимо й що з тобою зробимо - про це свiт не знає. Ажи? Чи як ти думаєш? - Взнає... колись... - Ха-ха-ха!.. Ну то вже, брат, дудки!.. Ха-ха-ха! Та якби свiт знав, що ти оце тут, то прийшов би сюди й тут тебе геть роздер! Поняв? Так що ми тебе охороняємо... Андрiй промовчав. Вiн не мав охоти до розмови, як не мав зовсiм намiру й пiдписувати протокола. Даремно Великiн дивився таким чекальним, напруженим поглядом, водячи ним вiд обличчя до протоколу. Андрiй не збирався пiдписувати. Це було написано на його обличчi й на всiй його фiгурi. - М-да-а.. - протяг Великiн, примруживши очi й зцiплюючи зуби. - Так ти що, вiдмовляєшся вiд усього, що ти тут понаписував? Ну, добре, якщо вже ти не хочеш пiдтверджувати, то ти так i напиши - "вiдмовляюся вiд усього, що я тут понаписував!.." Пиши. Ну-ну, давай. - Вiрно... - Ага, ну от ти сказав "вiрно"! Отак i запиши, запишiть, Сергєєв, "вiрно" i так далi... - Вiрно, - вiдкарбував Андрiй, - а за цим iде "i так далi" - тобто: вiрно, що така фраза там мусила б стояти. Але написати її мусить... гром. Сергєєв, бо ж то вiн там понаписував. - Та ти що! Зiдiотiв? Забув уже, як ти писав?! Не забув? Ну, так i напиши - "все, що я отут написав, є брехня". Чого тобi ще треба. I буде квит. Отак вiдмовишся i все буде в порядку. Ну? I закiнчимо вже все по-хорошому. Справдi, досить вже цiєї єрунди! Андрiй не поворухнувся. - Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Пiдтверджувати не хочеш i заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?! - Я хочу... Я хочу бачити прокурора (Андрiй зовсiм не хотiв бачити ту мавпу, але це так). - Овва! Та й що ж ти з ним робитимеш? Цiлуватимешся чи що?! - Нi. Я йому напишу власноручно свiй "протокол"... i пiдпишусь... - Гм... - уїдлива iронiя. - Та й що ж ти там писатимеш? - Правду... - Йолоп! Ти хочеш знати "правду"! Ну, так правдою є, що твiй прокурор сидить вже ось у цiм десь корпусi. Як зустрiнеш, пожалiєшся й напишеш... А тим часом я тут твiй прокурор i все... Цар i бог!.. Отже, пиши своє заперечення. Андрiй щодо прокурора це сказав так собi, бо в дiйсностi не мав нiякого намiру щось писати жодному прокуроровi й жодного з них бачити - "правда" про прокурорську функцiю йому добре вiдома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш вiдволiкатись вiд того протоколу, що лежить на краєчку стола. - Ну, а ще що ти хочеш? - вже палахкотiв очима Великiн. - А ще... На пiдставi закону, я хочу очних ставок... - Ого, юристом став! Ич ти! "На пiдставi закону"... "Очних ставок"... I з ким же, осмiлюсь спитати? - З усiма тими, що там (кинув на Великiнову течку) понаписували... - Але з ким, з ким? - З усiма... - Умгу... (Павза). По павзi Великiн заскалив око, пильно вшнипився ним в Авдрiєве обличчя: -То ти, може, знайомий з "дiлом"? Читав? - Читав. - Усе? - пiдкрадається Великiн. "Ага, контролює попереднього слiдчого?" - подумав Андрiй i вiдповiв, не вагаючись: - Усе. Великiн нахмурився. Сергєєв теж. Удали, що вони Андрiєвi повiрили. Сергєєв ледве стримував посмiшку. Не вдалось! Андрiй хотiв викликати їх на те, щоб вони показали все "дiло", але помилився. Йому страшенно хотiлося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим пiдписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Вiн думав наївно, що вони впiймаються на гачок i, повiривши, що вiн уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївнiсть! Ба, вони лише по частинах розставили те "дiло", немов тенета, й ловлять його, Андрiя. I нiколи вони його не покажуть, хоч "по закону" вiн i має право все бачити. Але ж "по закону" й Великiн не має права його мордувати. Але вiн це робить "по закону" й по закону не дасть нiколи заглянути в секрети кухнi, що "шиє" те "дiло". Закон що дишель... - От бач, - скривився Великiн, - ти бачив усе дiло, а ще опираєшся. Та пiсля ознайомлення з дiлом тебе мусило б скрючити... I я думав, що тебе вже скрючило! А ти ще опираєшся. Хiба ти не зрозумiв, що всi шляхи тобi вже одрiзанi, що ти лежиш на всiх лопатках i що оця морока з тобою - то тiльки ради пустої формальностi. Розумний чоловiк на твоєму мiсцi взяв би й все пiдписав, одним махом. Бо чим бiльше упертостi, тим гiрше. I чим далi, то буде гiрше. Андрiй мовчки дивиться понад головою Великiна в стiну, на вогку пляму, що розповзлася, немов географiчна мапа, морями, континентами, островами... - Ну, досить! - ляпає Великiн рукою по столу. - Так пiдписуєш? - Дайте менi очнi ставки... - Очнi ставки тобi не потрiбнi. Якщо ти бачив дiло, то мусив зрозумiти, що очнi ставки тобi не потрiбнi. Там досить i без очних ставок, щоб з тобою дати раду. Ну!? Андрiй зiтхає. - Та що ти з ним торгуєшся! - не витримує Сергєєв. - Теж менi базар! - Дiйсно... Ну то кiнчимо торгiвлю. Не хочеш пiдписувати - не треба (Великiн це говорить, а очi в нього мерехтять зовсiм iнакшим блиском, анiж слова). - Не хочеш - не треба... Ти ознайомився з дiлом. Ти сам сказав. Добре. Будем вважати слiдство закiнчене... Ось пiдпиши оце. З тими словами Великiн пiдсунув папiрець. То була вже знайома Андрiєвi "двохсотка" - протокол про закiнчення слiдства. Лише складений трохи iнакше, хоч i надрукований нiби стандартно. - Пиши! - вмокнув Великiн ручку в чорнило й подав Андрiєвi. - Ось тут ось внизу... Тут... Андрiй зовсiм не збирається пiдписувати, але бере ручку, а тим часом читає: "Протокол про закiнчення слiдства". Далi та сама знайома формула, лише викинуто "на пiдставi статтi 200-ї". Просто написано - "Я, iм'ярек, ознайомився з дiлом i вважаю слiдство закiнчене. Бiльше нiчого не маю додати". Власноручний пiдпис... - Гм...-каже Андрiй повiльно, - як я це пiдпишу, то це буде фальшивка. - I по тих словах вiдсуває папiрець. - Як це! - скипiв Сергєєв. - Та це ж нова форма! - Добре... Але таке моє рiшення... Тут закон обiйдено двiчi... - Так слiдство ж закiнчене! - визвiрився Великiн. - Можливо... Але я маю багато чого додати... - А-а... - протяг Великiн, стримуючи лють. Посидiв, ворушачи щелепою. Потiм звiвся й застебнув шинелю. - Добре - Тодi ти будеш "д о д а в а т и"... Сергєєв хiхiкнув, тим пiдкресливши жаский змiст отого "додавати", й вони пiшли. Пiшли геть. Андрiя забрав стрiлок i вiдвiв до камери 12-ї. Було ясним, що це все була смуга психологiчного наступу i тепер той наступ психологiчний скiнчився. "Додавати" - це вже буде отой обiцяний "заключний етап". Хоч справжнiй змiст цiєї формули далеко не ясний. Якщо пiд ногами були камери смертникiв, до яких Сергєєв стукав ногою, то той етап несподiвано може бути справдi заключний i дуже короткий. Адже ж судять заочно спецколегiї та ще якiсь там суди. В тюрмi розпочалася своєрiдна епiдемiя - "печатання пальцiв" та фотографування. Весь другий спецкорпус "печатав пальцi". В цiй країнi гiпертрофованого бюрократизму коли щось роблять, то неодмiнно на високу скалю, якщо не можна зробити "в мiровом маштабє". I якщо почалася якась кампанiя, її нiщо не в силi зупинити. Вона йде тотально. Так i з цими пальцями - їх "печатали" тотально. Це курйоз, звичайно. Не може ж бути, щоб всi в'язнi так-таки одноразово готувалися на етап чи нарсуд. Та найбiльшим курйозом було те, що, за давно iснувавшими правилами по тюрмах цiєї благословенної країни, робили дактилоскопiчнi вiдбитки та фотознiмки лише доведеним злочинцям та засудженим. I нiколи не робили цього тим, чиї справи перебувають в процесi слiдства, в процесi вияснення й невiдомо ще було, як те все скiнчиться. Але то було колись, коли ще iснував якийсь глузд. Зараз за всiма ознаками весь той глузд випарився. Проте це, мабуть, таки було за приписами нового, спецiального глузду, за новою скаженою дiалектикою, яка каже, що з совєтської єжовської тюрми все одно виходу нiкому немає. Хто сюди входить, нiколи назад не виходить. То тодi, дiйсно, все це закономiрно. Яка рiзниця, справдi, коли робити знiмки та "печатати" пальцi - на перший день пiсля арешту, а чи на перший день пiсля смертного вироку, чи пiсля вироку на довгi роки каторги. Все одно, рано чи пiзно, вирок прийде i це треба буде робити, тож лiпше поробити все заздалегодя. Це є зразок рацiоналiзацiї й автоматизацiї. Можна б навiть взагалi "перепечатати" пальцi всiм мешканцям СССР, ще до їх арешту, бо ж все одно доведеться "печатати"! Не за розпорядженням пашпортного якогось там бюро, а за розпорядженням тюремної адмiнiстрацiї, до рук якої тi мешканцi так чи так потраплять. Епiдемiя ця викликала багато хвилювання, рiзних припущень, розгубленостi серед в'язнiв. Особливо розгубилися тi, що потрапили до тюрми недавно i ще жодного разу не були на допитах. В корпусi стояв шалений рух. З камер брали партiями по 30 - 40 чоловiк i водили до примiщення тюремної канцелярiї. Там у якiмсь темнiм закамарку з десятеро тюремних службовцiв розкачували фарбу на плитках, мастили людям пальцi й прикладали до заготовлених якихось папiрцiв, не то анкет, не то арештантських "документiв". Тi папiрцi лежали стосами" i на них нiчого крiм _iм'я й _прiзвища в'язня не ставилось. Це теж рацiоналiзацiя! Решту додадуть потiм. Залежно вiд того, яка доля спiткає "людiшку". Може статися й так, що взагалi не треба буде нiчого додавати, коли, скажiмо, "людiшка" вмре, або її приб'ють, або випадково розстрiляють, тодi папiрцi просто викинуть у пiч, з усiма "пальцями". Пiсля вiдбивання вальцiв партiю вели в якийсь темний льох i там кожного окремо фотографували. Давали номер на груди, повертали в профiль влiво, в профiль вправо, анфас" в потилицю... Готово. Камера 12-та почувалася так, нiби була напередоднi великих подiй, що нагло можуть розметати всiх в рiзнi боки. Проте час плинув, але подiй нiяких не траплялось i, здається, не передбачалось. Телеграф не приносив жодної цiкавої вiстки, з якої можна б вичитати, що означає вся та дактилоскопiчна епiдемiя. - Ч у м а к з в є щ я м и! Всi в камерi були страшенно здивованi. Це вперюе за весь час викликають просто, без пiжмурок, без переклички "на Чи", "на Ри". - Ч у м а к з в є щ я м и! Андрiй взяв свої "вєщi" - свою незмiнну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу - все. Чумак зiбрався "з вєщями". Але минає година-не кличуть. Не беруть. Минає двi - не беруть. Вся камера заiнтригована. Починає кружляти логiчне припущення... Несамовите, але логiчне: беруть вдень - значить, н а в о л ю ! На волю!! Пiдтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, - значить, "готують документи". Оформляють. Виписують грошi в бухгалтерiї, адже ж Чумак мав там свої грошi конфiскованi!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого... Н а в о л ю! Вже всi були певнi, що таки на волю. Буває. В цiй химернiй країнi все буває!.. Особливо ж вiра в можливiсть виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось принiс пiдтвердження, що "таки да" зняли Єжова. Вiн на власнi очi бачив, як ранiше впав у кабiнегi його слiдчого портрет Єжова, i так само на власнi очi бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет - бо зняли Єжова. В камерi не знали, що його "зняли" вже давненько, але що їх те в найменшiй мiрi стосується. Його зняли для "волi", а не для тюрми. Тюрму з усiєї сили якнайсуворiше охороняли, щоб ця чутка туди не дiсталася. Бо всi. хто потрапив за мури через "злочинну полiтику залiзного наркома", були вилученi з числа тих, кому рекомендувалося знати, як то пописалися "вороги народа, що пролiзли в апарат НКВД". Вони пописалися, але те, що вони зробили, мусить бути завершене до кiнця. Отже, тюрми це "зняття" не стосувалося. Але тюрма жадiбно ловила непевну чутку, й вiрила в неї, й вiрила зворушливо в кращу долю. А коли прийшло пiдтвердження, що портрет Єжова десь там в якомусь кабiнетi знято - повикликало фурор. I ось саме тому вiра в можливiсть виходу тепер на волю панувала наперекiр всьому. Андрiй перебував у станi облоги. Йому давали нишком безлiч доручень, йому звiряли свої болi й таємницi, його посвячували в родиннi справи, його просили передати те й оте, сказати те й оте, зайти туди й туди, його просили передати (через рiдних) передачу таку й таку, умовлену. Андрiй покiрно й щиро намагався запам'ятати всi адреси й всi доручення. Минали години, а Андрiя не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось. Андрiй вже сам не був певен. Ану ж раптом!.. Логiчно так би й мусило бути,- вiн нiчого не давав, нiчого не пiдписував, все витерпiв, - логiчно його б мусили звiльнити "за недостатнiстю доказiв". Адже ж звiльнили Давида... Але Андрiй всупереч загальному оптимiзмовi був у полонi меланхолiї. Увечерi пiд час "оправки" в'язнi побачили в убиральнi величезний напис, надряпаний на всю стiну: "Товаришi залiзничники! Мерзотник Курпас застрiлився!" Це справило приголомшуюче вражiння. Курпас - це ж знаменитий Курпас, начальник т. зв. ДТО (Дорожно-Транспортного Отдела") УГБ НКВД; Вiд одного iменi цього Курпаса в залiзничникiв iшов завжди мороз по шкiрi. Рафiнований садист, безжалiсний i кровоненажерний, здоровенний, з необмеженою владою. Бувши начальником ДТО, вiн власноручно мордував в'язнiв, i хто в нього побував-нiколи того не забуде, якщо вийшов живий. Але живих з його рук мало виходило, власне, виходили живi до трибуналу, кого не замордовано на слiдствi, щоб трапити пiд розстрiл, - їх судив трибунал i, згiдно з "визнаними" колосальними злочинами, судив на смерть. Зараз сидiла в камерах смертникiв група нач. Харкiвського вузла, Малiя, оформлена ось цим Курпасом. Їх було чоловiк з двадцять. Та ще стiльки ж чекало нової сесiї трибуналу, сидючи по рiзних камерах. Ось до цих залiзничникiв i був адресований напис на стiнi. Коли перший струс минув вiд несподiваного вражiння, пильнiшi й здiбнiшi до логiчного мислення звернули увагу, чого ж це цього напису нiхто з тюремникiв не зiтер i не стирає!? Адже ж тi тюремники такi пильнi, такi ретельнi що стирають не тiльки отакi (ба, отаких взагалi не було ще нiколи!) написи, а навiть найменшi, написанi дрiбнюсiньким почерком десь пiд умивальником, або за петлею дверей, або за каналiзацiйною рурою, - нiде не може залишитися напис не викритий. А тут отакий-от аншлаг i нiхто не стирає. Одно з двох - або його написали самi ж тюремники зi спецiальною метою й згiдно з розпорядженням згори. Але яка ж то може бути мета? Або ж його написали-таки в'язнi, а тюремники дiстали хвилевий шок вiд приголомшуючої новини i в першiй хвилi не стерли. Але i в першiм i в другiм випадку одно лишалося безперечним - там, "нагорi", щось дiється. Новина з камери 12-ї блискавично облетiла всю тюрму. Але... Виявилося, що такi самi написи з'явилися по вбиральнях на всiх iнших поверхах. Маєш! А тепер пiди розбери, що то все значить. Не знали в'язнi, що й думати. Однi говорили, що це спецiально розставлена якась пастка самим Курпасом. Примiром, для того, щоб у людей розв'язались язики й вони почали строчити заяви та скарги, а тодi Курпас накриє їх i назавжди вб'є вiру в будь-який спротив. Бувало й таке. Бувало, наприклад, що один слiдчий розiграє прокурора республiки, й приймає заяви, й обiцяє покарати винних за незаконне мордування та фальсифiкацiю. Наївнi люди дають волю своїм язикам i рукам i списують стоси паперу. А тодi з них пил летить, i вже пiсля того вони взагалi не скаржаться й нiчого не пишуть. Так може бути й з цим написом, з цим "застреленим" Курпасом. Очевидно, гора знає про чутки, якi ходять в камерах, i про тi надiї, що окрилюють людськi серця, i на тiй основi ловить рибку. Але це так думали песимiсти. Оптимiсти ж брали все за чисту монету. Бажання - це мати думки. Тим бажанням є в о л я. I тут вже нiяка логiка нiчого не може вдiяти. I навiть песимiсти захиталися пiд натиском цих двох чуток - чутки про знятий портрет Єжова та про самогубство Курпаса - в iнтерпретацiї оптимiстiв. Ану ж справдi курс повернуто на всi 180 ступнiв! Очевидно, Андрiй таки пiде на волю. З завмиранням чекали виклику вночi. Але нiч минула - не взяли. Прийшов ранок - знову не беруть. Гiпотеза про волю остаточно скрiпла. Якщо вночi не взяли - значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити i закiнчують сьогоднi. Андрiй, все такий же зажурений, щиро намагався запам'ятати безлiч адрес, позаучував доручення, як вiршi, а йому їх ще додавали. Надавали йому хусточок, дали навiть пару шкарпеток - носи, аби лиш резинки передав, вони замiтнi, ще й з iнiцiалами, поназашивали записочок поза рубцi - манюсiньких записочок, писаних на паперi з обдертої цигарки. Андрiй на все згоджувався. Так його зроблено вiстуном для всiх матерiв i сестер, посланцем на волю. В цей день були iменини старости камери i камера мала їх справити. Авжеж! А чому б нi? В'язнi можуть собi дозволити таку розкiш - справити iменини. А разом - i випровадити товариша щасливого, - ану ж справдi йому усмiхнеться доля! I от - випровадити всi отi записочки, хусточки, доручення, прохання, й привiти, й дискретнi вiдомостi на волю! До рiдних! Андрiєва печаль вiд того ставала ще болючiшою. Шкода йому було цих людей i їхнiх надiй. Але нехай. Вiн покiрно приймав записочки й доручення. Нехай... Що вiн не пiде на волю, а, значить, i всi тi записочки й вiстi не потраплять до мети, за це було 99 шансiв проти одного. Але що ж... Нехай всi думатимуть, що їхнi вiсточки пiшли, хай вiрять в це, нехай живуть цим. Будуть десь загибати по сибiрських пустелях, а їхнi серця грiтиме вiра... От i вийде так, нiби ж вiстки пiшли за призначенням. Iменини вiдбувалися за всiма правилами. Було зроблено навiть... торт! Зробив Руденко, що колись починав свою моряцьку кар'єру корабельним коком. Торт був маленькiй i зроблений iз сухарiв, цукру та iнших їстiвних речей, що знайшлися в камерi. I навiть на ньому було виведено вензелi з маргарину. Святкування iменин було урочисте при участi всiєї камери. Причому, нiхто того не брав за жарт. Старостi навiть знайшли чисту сорочку й поголили його щоб вiн виглядав, як iменинник. Потiм вiд iменi всiєї камери пiднесли йому iмпровiзований торт. А потiм встав Руденко й, затинаючись та хвилюючись з невiдомої причини (зашкарублий на морських вiтрах Руденко), збиваючись на словах, тихим голосом сказав кiлька кострубатих слiв... Вiн сказав про те, що от їхнiй староста, iнженер П... так добре ними пiклувався, що вiн має п'ятдесят рокiв, а добре б було, якби вiн прожив ще п'ятдесят... А один з їхнiх товаришiв, як i кожен, от-от з "вєщями" пiде на "волю", й добре було б, щоб вiн пiшов на волю. Та що вони всi розлетяться по свiтах i нiколи вже не побачаться бiльше... Так нехай же їхне життя буде хоч таке, як цей убогий торт... там... десь... Пiсля цiєї незграбної й коротюнької промови Руденко набусурменив свої бiлявi брови й занадто вже строгим голосом дав слово старостi. Схвильований староста камери ч. 12, всесоюзної слави будiвничий, звiвся й не знав, що ж йому сказати. Вiн дивився на камеру, й очi йому непристойно воложилися все бiльше... Його пiдбадьорювали голоси. Ось-ось вiн скандально розплачеться, а вiн же мусить сказати промову. Тiльки в тiй промовi нiчого не мусить бути про полiтику, й взагалi в нiй треба все якось обминути, пам'ятаючи про камерних "стукачiв". Все треба обминути... I iнженер все обминув. Дивлячись на сидячих людей очима, повними слiз, вiн розповiв веселий анекдот... Такий собi анекдот. А розповiвши, закiнчив: - Ну, а решту ви самi знаєте... Тут свято було перешкоджене. Саме при кiнцi iнженерової "промови" вiдчинилися дверi й голос покликав: - Чумак!.. Давай з вещами!.. На цей раз дверi не зачинилися, а стояли роззяпленi - за ними чекав оперативник з папiрцем у руцi. Iлюзiя виклику на волю зринула з новою силою... Люди хапливо щось шепотiли Андрiєвi, тисли йому руки, поляпували пестливо по ногах, як вiн проходив повз них в супроводi Санька. Всi махали руками на прощання, робили змовницькi знаки i, склавши власнi руки докупи, стискали їх - одна рука мусила означати руку того, хто прощається, а друга Андрiєву. Так вiн пройшов через усю камеру. Бiля дверей вони прощалися з Саньком. Бiдолашний джура не знав, що йому такого й сказати на розставаннi. Вiн був дуже огiрчений. Аж шкода було дивитися. Вiн зовсiм не вiрив, що Андрiй пiде на волю, лише вiрив, вiдчував своїм звiрячим iнстинктом, що вони бiльше не побачаться. Не знайшовшись, що сказати, Санько подивився Андрiєвi в очi, скривив обличчя i, маскуючи сльози, що були "на кiлочку", тихо й понуро, якось химерно продекламував: "...Будеш проклятий, милий синочку, Як зiгнеш себе, мов