Родившись гордими, навчились плазувати... I от тепер: вони в капелi сплять - В капелi євнухiв при папi!.. Вiдвертiше висловитись неможливо. Iван Багряний немовби не помiчав, не хотiв помiчати, що ситуацiя (i культурна, i полiтична) змiнилася - i то дуже рiзко - на гiрше. Слiд по собi вiн залишив - так у лiтературi, як i в людськiй пам'ятi - вельми тривкий. Не дивно, що через кiлька десятилiть (i яких десятилiть!), буквально сьогоднi ще можна зiбрати цiннi вiдомостi про Iвана Багряного з уст, здавалось би, людей випадкових. Власне, всi, хто був з ним знайомий, згадують його найкращими словами. 1930 року заявляється у Харковi збiрка оповiдань Iвана Багряного "Крокви над табором" - назва бiльш анiж образна. Щось нуртувало в ньому, вiщувало майбутнє. Унiкальний спогад Дмитра Чуба (Д. Нитченка), давнього багрянiвського приятеля i дослiдника його творчостi: "В серединi 1932 р. Багряний подає до видавництва "Лiтература i Мистецтво" свiй новий прозовий роман "Мариво", але його посилають на рецензiю не куди-небудь, а до ЦК партiї, звiдки твiр повертається з негативною рецензiєю Барана, який знову закидав авторовi рiзнi iдеологiчнi збочення. Рецензiя настiльки була безнадiйно гостра, що авторовi не дали навiть копiї, що дуже рiдко траплялось. Менi пощастило дiстати i, щоб нiхто не знав, я дав йому копiю тiєї рецензiї (...) Бачачи таке упереджене до нього ставлення, автор хотiв змiнити назву твору i, за умовою зi мною, вислати його з якогось iншого мiста чи залiзничної станцiї, подавши фiктивну адресу i змiнивши прiзвище. Це б полiпшило становище тим, що рукопис послали б якомусь iншому звичайному рецензентовi, а не до ЦК". Та невдовзi Багряного заарештовують. Це сталося не в Києвi, як доводить журнал "Україна", а в Харковi - на розi Сумської вулицi i Шпитального провулка. Серед бiлого дня i на очах у перехожих, зосiбна письменника Валер'яна Полiщука. Iвану Багряному закарбувалось у пам'ятку спершу здивування Полiщукове, який, уздрiвши колегу в супроводi агента ГПУ, запитав: "Куди?" I запам'ятався його смiх: "А-а-а... На фабрику-кухню!" Здогадався Полiщук правильно, а от веселився даремно: удачливому i дотепному Валер'яновi судилася ще страшнiша, анiж Багряному, доля. На тiй же "фабрицi-кухнi" спечено було смертний вирок для Полiщука. I для десяткiв iнших українських письменникiв. Таким чином, Багряному ще поталанило: дiстав лише п'ять рокiв заслання. Дiялося, нагадаємо, вже пiсля "викриття" й засудження СВУ та УНЦ, напередоднi Великого Голодомору i Великого Терору. Але порiвняно м'який вирок випадковiстю не був. Ще дiзнавшися тiльки про арешт Багряного, знайомий письменник мовив: "Ну, цей не розколеться!" I Багряний "не розколовся" - вiн виграв той бiй. Власне, критися йому не було потреби: стежили за ним давно, всi його рукописи потрапляли до "лiтературознавцiв" з ГПУ. Якi, достеменно все вивчивши, запропонували Багряному вибiр: або доля Чупринки, або доля Тичини. "Невiдомо, яка чекає на Тичину" - вiдказав Iван Багряний, розвеселивши понурих господарiв п'ятиповерхової внутрiшньої тюрми по вулицi Чернишевського, 19. Поводився Iван Багряний вкрай зухвало i незалежно. Слiдчий Херсонський, що вiв його справу, не знав української мови - Багряний добився, щоб йому дали слiдчого-"українiста". Хоч на нього й гримали: "Это вам не петлюровская организация!" Втiм, поступилися. Взагалi, мужня поведiнка Iвана Багряного заiмпонувала чекiстам. Прокурор запитав його: "Бувши на нашому мiсцi, що б ви зробили такому злочинцевi, як ви?" - "Я б розстрiляв, - вiдповiв Багряний i пояснив: - Коли ви дасте менi кiлька рокiв, то виховаєте з мене контрреволюцiонера. Тож або випустiть, або розстрiляйте". Суддi зареготали: нечасто їм доводилось чути подiбнi вiдповiдi. За вироком трiйки Багряний вiдправився у заслання, вiдбути яке мав на Далекому Сходi. Пiсля одинадцятимiсячного сидiння в камерi ця подорож на схiднi окраїни "соцiалiстичної батькiвщини" могла виглядати як нагорода. Могла б! "Тую "родiну", - писав згодом Багряний,- я пройшов вiд Києва до Чукотки, до Берiнгової протоки й назад. Пройшов пiд опiкою опричникiв з ГПУ-НКВД, переходячи поступово через всi митарства... I в iншому мiсцi: "Присуд вiдбував у таборах так званого Бамлагу. Термiну не добув, бо в 1937 роцi втiк". Бiографiя Iвана Багряного ряснiє отакими загадками, з приводу яких лютують полiтичнi супротивники i сперечаються дослiдники. Не маючи в своєму розпорядженнi документальних вiдомостей, не беремося щось заперечувати чи стверджувати. Можемо хiба що викласти факти. Багряний тiкає з табору 1936 року, переховується мiж українцями Зеленого Клину (Буреїнський та Сучанський райони). Одружується, i того ж таки року народився у нього син Борис. Не витримавши туги за Україною, Iван Багряний пробирається в рiдну Охтирку, додому. Розкошував серед рiдкi недовго: на четвертий день його за доносом сусiда схопили й вiдпровадили до Харкова. Де вiн просидiв два роки i чотири мiсяцi в новiй, "радянськiй" тюрмi на подвiр'ї обласного НКВД, i в старiй, ще "царськiй" тюрмi на Холоднiй горi. Не просто просидiв: його було нещадно катовано, топтано, бито, з нього вправно видобували необхiднi зiзнання, провокували, обiцяли, погрожували... Оцей харкiвський в'язничний досвiд i став пiдмурiвком "Саду Гетсиманського", твору, що уславив iм'я Iвана Багряного на весь свiт. Можна дискутувати з приводу, що було тут реальнiстю, що є вимислом, але одне ясно: авторовi не довелося довго вишукувати головного героя. Андрiй Чумак- це вiн сам, Iван Лозов'ягiн. Iван Багряний. Микола Островський. Павка Корчагiн, який дожив до 1937 року i потрапив у єжовськi застiнки. Вiн не здався, не розколовся, не зрадив iдеалiв своєї юностi, своєї вiри в майбутнє, в високе призначення рiдного народу. Чого це йому коштувало, ви вже прочитали i в романi Багряного, i в iнших незчисленних публiкацiях на цю тему. "Наказ партiї, наказ великої доби!- узагальнював Олександр Семененко у книзi "Харкiв, Харкiв". - Методи мучительства були однаковi i в Москвi, i на Українi, i в Алма-Атi, i в Хабаровську, i в Тбiлiсi, i в Черкасах, i в Харковi". Уточнимо: так, методи були схожi, проте звинувачення пред'являли рiзнi - в тiй же Москвi, в Алма-Атi, в Тбiлiсi, в Харковi. А одним з диявольських винаходiв сталiнської iмперiї на територiї України було звинувачення в українському нацiоналiзмi, до того ж - буржуазному чомусь. Коли одне знайомство з дiячами української культури вже пiдводили пiд параграфи кримiнального кодексу. Придивiмось, як боронить себе Андрiй. "Я не визнаю пролетарського правосуддя, здiйснюваного закаблуками й палкою, - каже вiн в очi своїм мучителям-слiдчим. - I так само не визнаю соцiалiзму, будованого тюрмою й кулею. Ось це вкупi i є все моє кредо". Цитуємо: "Його зворушувала трагiчна покора всiх оцих приречених i вона ж його обурювала. Власне, обурював цинiчний трiумф тих усiх костоправiв, їхнє безмежне панування над людськими душами при допомозi жаху, їхнiй глум над людьми, що вони їх звикли розглядати лише як об'єкти для своїх iдiотичних вправ, як "людiшек", як "дiрку вiд бублика", обурювало їхнє усталене правило, що нiщо їм не може протистояти, з якого - правила, - мовляв, немає виняткiв i не може бути. Та невже ж не може бути виняткiв з правила?" I ще: "Людина- це найвеличнiша з усiх iстот. Людина -найнещаснiша з усiх iстот. Людина - найпiдлiша з усiх iстот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом". Андрiй Чумак - Iван Багряний вибрав першу. Допомогло йому, пiдтримало, врятувало його не лише вiдчуття своєї полiтичної правоти, а й соцiальна поряднiсть i нацiональна гiднiсть. Усе те, що складає поняття "честi": честь роду i честь народу. Вона й дозволяє навiть на днi пекельного пекла не втрачати людської подоби, передусiм бачити у в'язнях собi подiбних, ким би вони не були з походження - українцями, росiянами, поляками, вiрменами, євреями, нiмцями, курдами. Дозволяє i до катiв своїх ставитись не тiльки без упередження, а навiть iз спiвчуттям. Усвiдомлення духовної й моральної вищостi дає право герою "Саду Гетсиманського" заявити: "Так! До кiнця!.. Якщо так, то ворог до кiнця! До гробу! До перемоги!!! Якщо так, то до кiнця!" I клятви своєї вiн дотримав. Восени 1940 року Iвана Багряного звiльняють "за недостатнiстю матерiалiв для повтортого засудження". Звiльняють з вiдбитими легенями i нирками, звiльняють пiд нагляд, але випускають на волю. Бо не дав Iван Багряний жодних компрометуючих свiдчень анi про себе, анi проти iнших, не пiдписав брехливих протоколiв. Таких упертюхiв небагато знайшлося по слiдчих iзоляторах НКВД, але якусь частину тих, хто не зламався на допитах, пiсля падiння Миколи Єжова й облудної постанови про перекручення в боротьбi з ворогами народу вiдпустили на волю. Як можна було збагнути, не назавжди. "Умовне звiльнення,- пише в бiографiї Багряний, - було обмежене мiсцем перебування, з якого не мав права виїхати". Кiлька мiсяцiв Багряний пропрацював декоратором в охтирському клубi, та коли спалахнула вiйна, його забирають в народне ополчення. Опинившись на окупованiй територiї, повертається до Охтирки, редагує мiсцеву газету "Голос Охтирщини" Невдовзi пересвiдчується, що нiяких iнших цiлей, крiм загарбницьких, нiмцi на Україну не принесли, - i вступає в конфлiкт з окупацiйною владою. Внаслiдок чого кидає газету i перебирається до Харкова, де влаштовується художником у Харкiвський драматичний театр. Пише комедiю-сатиру "Генерал" i пропонує до постановки. Головний режисер iз жахом вiдмовився. Що мав вiн рацiю, нас переконає пролог до "Генерала": "...2041 рiк... Сонячний Київ - серце сонячної, свобiдної i, нарештi, радiсної моєї Країни. Це буцiмто вже настала нарештi ЕПОХА всесвiтньої справедливостi, що зiйшла, як сонячний ранок пiсля жаскої, макабричної ночi минулого. ЕПОХА шанування людської гiдностi i людського права - дихати, жити, думати i одверто говорити... Епоха культу матерi i дитяти... Епоха торжества людського щирого серця, вiльного, невтероризованого, не зганьбленого, не пiдгорненого нi пiд чий брудний чобiт... ...I вже нiбито немає нiякої цензури анi на мисль, анi на почуття, вже немає жандармiв, анi посiпак, анi концтаборiв, немає репатрiацiї, iнквiзицiї, iзоляцiї, немає провокаторiв, анi донощикiв, нi тих, що б'ють письменникiв i поетiв по головi i затикають уста ганчiркою... Все те нiби щезло назавжди - провалилося туди, звiдки було й прийшло, - у пекло... ...Свобода... Вже можна вiльно думати, одверто говорити i навiть писати, i навiть виставляти..." Незадовго перед тим гестапо провело акцiю по лiквiдацiї опозицiйної української iнтелiгенцiї, сотнi тисяч українцiв вивозились на примусовi роботи до рейху, - отже, багрянiвськi думки звучали особливо актуально. Втiм, комедiю його не виставлено й досi. 1943 року Багряний в Києвi. Григорiй Костюк залишив нам тогочасний його (барвистий i кумедний) опис-портрет людини, яка не викликає, кажучи м'яко, довiри: "Великий, безладний вихрястий чуб на головi, суворе, з вольовими складками обличчя, в важких юхтових чоботях, у зимовому, грубої вовни пальтi, ясного зеленкуватого (жiночого) кольору, та ще з якимось рижим хутряним ковнiром. Треба знати, що то був ще теплий, навiть задушливий серпневий день, i навiть такий виряд викликав страх. - Куди ти так капiтально вирядився? - Куди? - у волинськi лiси. Далi нам iти нiкуди, вiдповiв вiн нiби серйозно, нiби жартома. Я тодi ще не знав, що вiн уже якоюсь мiрою був повний з оунiвським антинiмецьким пiдпiллям. До речi, забiгаючи наперед, варто сказати, що це незугарне, типово радянського виробу пальто зiграло свою iсторичну ролю. Коли Багряний грав уже досить активну, ролю в пропагандi УПА, бандерiвський провiд зауважив, що не личить такiй поважнiй особi українського руху спротиву ходити в такому непрезентабельному пальтi. Хтось iз командирiв УПА викинув це пальто, а Багряному дав нове шкiряне пальто, що його оунiвцi захопили в якомусь вiйськовому нiмецькому склепi". Забiгаючи наперед, скажемо, що цей трофейний дарунок перетворився потiм на пiдставу для звинувачень: у шкiряних пальтах, мовляв, ходили енкаведисти. Але - по порядку. Перебравшись до Галичини, Iван Багряний справдi працював у пропагандистському апаратi ОУН -писав коломийки, пiснi, листiвки, малював агiтацiйнi плакати, регулярно виїздив на Волинь i в Карпати, в розташування бойових загонiв УПА. В Моршинi, на нелегальнiй квартирi, протягом чотирнадцяти днiв створює роман "Звiролови" - на основi безпосереднiх вражень i переживань, набутих пiд час утечi з далекосхiдного концтабору. Цей роман здобув (разом з повiстю Тодося Осьмачки "Старший боярин") першу премiю на закритому лiтературному конкурсi 1944 року у Львовi. Працездатнiсть i активнiсть висотаного поневiряннями Iвана Багряного вражає. На iм'я Романа Шухевича вiн подає меморандум з вимогою (!) створити пiдпiльний уряд УПА. Пропозицiя сподобалась i незабаром утiлилась у так звану УГВР (Українську Головну Визвольну Раду). Втiм проти участi автора iдеї у ВЗ (Великому Зборi) категорично висловилась могутня СБ (Служба Безпеки) . Через те, що в лютому-березнi 1943 року Iван Багряний, не бажаючи напризволяще кидати дружину з двома дiтьми, перебував в Охтирцi, яку зайняли частини Червоної Армiї. На рiвнi Проводу вiдбулося переголосування, i Багряному таки видали мандат, проте на 1-й ВЗ УГВР (липень 1944 року) вiн не з'явився. Дедалi бiльше знайомих i непривабливих рис помiчав Iван Багряний в дiяльностi ОУН-Б, суперечностi мiж ним i Проводом загострювались. У липнi 1944 року Багряний опиняється в Словаччинi, а в вереснi його пiд час облави на емiгрантiв схопили й вiдправили до Нiмеччини. Як "ост-арбайтер" вiн iшачив пiд Берлiном, на станцiї Темпельгоф. Перед падiнням третього рейху тiкає в Тiроль, далi в Iнсбрук, звiдки 1946 року перебирається в Баварiю, в Новий Ульм, де розташовано було великий табiр перемiщених осiб (дi-пi) з України. Провадить шалену громадську дiяльнiсть: засновує газету "Українськi вiстi"; створює потужну органiзацiю МУР (Мистецький Український Рух); виступає iнiцiатором, а потiм стає лiдером УРДП (Української Революцiйної Демократичної Партiї); обирається заступником голови, а тодi й головою УНРади (Української Нацiональної Ради) тощо. Юрiй Смолич усе це, разом узяте, називає: "ладнав "лави" нацiоналiстичної контрреволюцiї на вислузi в нових пiсля гiтлерiвцiв господарiв". Дуже однозначно i неточно. Вiзьмемо хоча б УРДП. Вона зароджується 1945 року. Себто коли Багряний остаточно розчарувався в полiтицi i практицi ОУН-Б. Згiдно з першим проектом програми i першим її манiфестом "Нашi позицiї", що їх написав Iван Багряний, вона звалася Українська Демократично-Республiканська Партiя (УДРП). Цитуємо: "Ця назва означала, що це є партiя боротьби за самостiйну соборну державу у формi Української Демократичної Республiки, прототипом якої для нас була тодi й лишилася потiм та є також i сьогоднi демократична Українська Народна Республiка (УНР) 1918-1919 рр." (Резолюцiйна декларацiя 10-го з'їзду УРДП). Згодом - цитуємо - "саме революцiйнi методи боротьби за українську самостiйну державнiсть було взято для окреслення характеру нашої партiї в її назвi - Українська Революцiйно-демократична Партiя (УРДП)". Аж нарештi 1990 року 10-й з'їзд УРДП, зважаючи на появу нових полiтичних течiй в Українi, одностайно вирiшив "включитися в сучасний загальноукраїнський самовизвольний рух на батькiвщинi, що мусить бути свiтовим рухом усiх українцiв, де б вони не перебували, в iдейному сенсi - як допомогова частка зокрема Демократичної i Республiканської партiй того руху, пiд своєю родовою багрянiвською назвою - Українська Демократично-Республiканська Партiя (УДРП)". Як бачимо, iдейнi засади Багряного зберегли свою злободеннiсть понинi. Незважаючи на гучнi титули i посади, жилося йому важко i скрутно. Навiть у матерiальному планi: у нього вже була нова родина, пiшли дiти, а це вимагає витрат. Про аспект моральний годi й говорити: як i в Радянському Союзi, так i на емiграцiї комусь муляв Iван Багряний очi, когось не влаштовував, "не вписувався" в загальний пейзаж. Його, правда, не посадили, не катували, але били йому выкна, проколювали шини автомобiля (коли той з'явився), тероризували наклепами, тримали в постiйному психологiчному напруженнi погрозами. А вiдмiннiсть полягала в тому, що на Українi його таврували як нацiоналiста й антирадянщика, а у "вiльному свiтi" називали агентом НКВД, прислужником Москви, ‘‘радували'' повiдомленнямн типу "Iван Багряний є свiдомий комунiст i провокатор". I т. д. i т. п. Надто несхожа на iнших, надто яскрава й своєрiдна то була особистiсть. Надто незвичнi думки виголошував Iван Павлович i вiдстоював. Надто неймовiрної тактики дотримувався. Надто витикався з шеренги, забiгав порiвняно з iншими-i дратував їх. Тож не вишукуймо "темнi сторiнки", "темнi плями" його бiографiї (до нас це зроблено значно ретельнiше, а звернiмося радше до багрянiвського доробку. Написав вiн справдi багато - в усiх жанрах. Викликавши i заздрiсть, i невдоволення, i захват. Залежно вiд того, як i хто читав його твори. Почнемо з публiцистики. Сотнi статей вийшло з-пiд пера Iвана Багряного - рiзного змiсту i рiзного рiвня. Та були серед них i такi, що їх не визначиш iнакше, як "документи доби". Наприклад, блискучий памфлет 1946 року "Чому я не хочу вертати на "родiну", перекладений багатьма мовами. Так вiн починався: "Я один iз тих сотень тисяч людей-українцiв, що не хочуть повертатись додому, пiд большевизм, дивуючи тим цiлий свiт. Я є українець, робiтник з походження, маю 39 рокiв, уроджений на Полтавщинi, зараз живу без сталого житла, в вiчнiй нуждi, никаючи, як бездомний пес" по Європi - утiкаючи перед репатрiацiйними комiсiями з СССР що хочуть повернути мене "на родiну". Я не хочу повертатись на ту "родiну". Нас сотнi тисяч тих, що не хочуть повертати. Нас беруть зi застосованням зброї, але ми чинимо скажений опiр, - ми волiємо вмерти тут на чужинi, але не вертатись на ту "родiну". Я беру це слово в лапки, як слово наповнене для нас страшним змiстом, як слово чуже, з таким незрiвнянним цинiзмом нав'язуване нам совєтською пропагандою: бiльшовики зробили для 100-а нацiональностей єдину "совєтську родiну" i нав'язують її силою - цю страшну "тюрму народiв", iменовану СССР". Далi-не згiрше. В такому ж дусi i стилi написана сатирична поема "Антон Бiда, герой труда" (1947). Але поряд - лагiднi дитячi твори "Казка для дiтей" i "Телефон". I - вагома багрянiвська лiрика. 1946 року виходить збiрка вiршiв "Золотий бумеранг", що пiдсумовувала поетичну його творчiсть за два десятилiття (пiдзаголовок - "Рештки загубленого, конфiскованого та знищеного"). Друком з'являються п'єси Iвана Багряного - "Генерал" (1947), "Морiтурi" (1947), "Розгром" (1948). Ще 1946 року виходить (у вiдновленому, переробленому i розширеному виглядi) роман "Тигролови" (колишнi "Звiролови"). "Тигролови" перевидавалися українською, перекладалися англiйською (США, Канада, Англiя), нiмецькою, голландською мовами - i повсюдно тiшились незмiнним успiхом. Упорядник i коментатор "Розстрiляного Вiдродження" Юрiй Лаврiненко (Дивнич) не сумнiвався: "Тигролови" зробили велике дiло. Вони здерли шкуру зека, оста, "советского человека" i показали пiд нею незломну горду людину, повну життєвої снаги, волi до життя й боротьби". 1950 року, коли у видавництвi "Україна" виходить роман "Сад Гетсиманський", Багряний послав його, супроводивши дарчим написом, Винниченковi. У вiдповiдь одержав листа: "Вельмишановний Iване Павловичу, велике спасибi Вам за присилку книги i за книгу. Вона - великий, вопiющий i страшний документ. Про неї можна говорити книгами, i, мабуть, чулi люди будуть так говорити. Зараз нiчого бiльше казати не буду про саму книгу. Але хотiв би Вас запитати: чи робиться ким-небудь що-небудь для оголошення цього документу перед свiтовою опiнiєю? Чи робляться заходи про переклад її на чужиннi мови (..) Я зроблю все, що сила моя буде, для Вашої великої книги i для iстини". Володимир Винниченко своєї обiцянки дотримав i знайшов як перекладача (ним виявився Григорiй Алексинський), так i видавництво, де "Сад Гетсиманський" вийшов французькою мовою. Роман сильне справив враження i на критикiв, i на читачiв. 1953 року з'являється "Огненне коло"-повiсть про трагедiю галицької молодi, що в лавах дивiзiї "Галичина" була розвiяна пiд Бродами. 1957 року виходить "Маруся Богуславка", яку Багряний представив як першу частину трилогiї "Буйний вiтер", так i не дописаної. 1965 року, по смертi Багряного, було видруковано роман "Людина бiжить над прiрвою", над яким автор працював паралельно iз "Садом Гетсиманським" у 1948-1949 рокдх. Дiя роману вiдбувається 1943 року на територiї, яка поперемiнно переходить то до нiмцiв. то до радянцiв. Архiтектор Максим Колот, виходячи з власного досвiду, може порiвняти особливостi й "переваги" однiєї й другої тоталiтарних систем. У передмовi, що красномовно зветься "Невгасна вiра в людину", Василь Гришко твердив: "Тут маємо вже насправдi своєрiдний героїчний епос" у якому, як уже було зазначено, наявнi навiть елементи мiтотворчостi - не в сенсi творення вiддаленої вiд реальностi поетичної вигадки, а в сенсi перетворення реальностi, як такої, в реальнiсть поетичну. Дiйсно, ця надзвичайна iсторiя "бiгу над прiрвою" - це цiла героїчна сага про надлюдськi пригоди однiєї й одинокої серед ворожих їй сил людини в безприкладному єдиноборчому походi насупроти й наперекiр усiм цим ворожим силам, та навiть i наперекiр цiлому байдужому до неї свiтовi, в якому вона приречена на загин; про зухвалий виклик людини цiлому цьому свiтовi i про те, як всупереч усьому, переборюючи найнеймовiрнiшi труднощi й перешкоди, включно з немилосердними до неї стихiями природи, людина таки перемагає". Ось такий вiн, багрянiвський ужинок. 1956 року (рiк XX з'їзду КПРС) славнi ловцi душ присилували старшого сина багрянiвського Бориса виступити по радiо з викриттям i напучуванням свого батька. Ситуацiя - вигадаєш, то не повiрять. I для Багряного це був жорстокий удар. Але повiвся вiн по-гоголiвському, вiдповiвши: "Якщо ти - Остап, ми з тобою знайдемо спiльну мову, а якщо Андрiй, то нема чого говорити". Духом вiн залишався нездоланний, але тiло зраджувало - навiть його залiзний органiзм надiрвався. До туберкульозу, набутого в тюрмi, долучився дiабет, потiм - серцева хвороба. Вiн стає завсiдником лiкарень i клiнiк, але, й прикутий до лiжка, невтомно працює. Лежачи, пише на спецiально для нього виготовленiй дошцi, яку ставили йому на груда (знову пригадується мимоволi Островський). Нездiйсненнi задуми знесилювали його вкрай. Замислив, наприклад, роман про панцерник "Потьомкiн": "Що з того вийде, я ще не знаю. Моя ж мета така: повстання на "Потьомкiнi" вернути українськiй iсторiї, бо через пасивнiсть нашої лiтератури його вiд нашої iсторiї вiдiбрано". Цькували його нещадно - i до останнього дня. Пiсля його смертi знайшли недописаного листа: "Друже мiй! Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження нервiв i волi треба менi для витримування всiєї зливи мерзости (такої безкiнечної i такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа вiд природи - це душа поета i мистця. А значить, вежа зовсiм не пристосована таку мерзоту витримувати - не має панцира, та я все це витримуватя мушу. Мушу! Хто зрозумiє це слово!? Тому я зцiплюю зуби, нагинаю голову й iду до кiнця мого призначення... Серце кожного поета i романтика мусить iти на Годгогу". Помер вiн 25 серпня 1963 року в санаторiї Сан Блазiєн (Нiмеччина). Йому погiршало, вiн покликав лiкаря i сказав йому по-нiмецьки: "Я вмираю..." Знепритомнiв, заговорив українською мовою - його нiхто не розумiв. Дали йому укол. Багряний заснув - i не прокинувся. Шухляди, стiл, пiдлога-все було завалено рукописами, Поховали Iвана Багряного в Новому Ульмi. Скульптор Леонiд Молодожанин, автор пам'ятника Тарасу Шевченковi у Вашiнгтонi, зробив гарний нагробок, на якому викарбувано рядки iз "Золотого бумеранга": Ми є. Були. I будем ми! Й Вiтчизна наша з нами. Що ж, вiдав Iван Багряний, що пише. Виходить" знав, що для його поезiї ще настане час. Виходить, передчував, коли з такою впевненiстю писав у памфлетi "Чому я не хочу вертати на "родiну": "Я повернуся до своєї Вiтчизни з мiлiонами своїх братiв i сестер, що перебувають тут в Європi i там по Сибiрських концентраках, тодi, коли тоталiтарна кривава бiльшовицька система буде знесена так, як гiтлерiвська. Коли НКВД пiде вслiд за Гестапо, коли червоний росiйський фашизм щезне так, як щез фашизм нiмецький. Коли нам - Українському Народовi - буде повернено право на свободу i незалежнiсть в iм'я християнства i справедливостi". Здається, ми дожили до години, коли Iван Багряний повертається. Леонiд ЧЕРЕВАТЕНКО