- Хiба?.. Так ото... А подiбне, таке ж бiлогруде.
   - Отож, ото... Чи ти придурюєшся, чи справдi тодi таки не вповнi розуму
був?
   - Коли хочеш - твоя правда. Але хоч би я й уповнi розуму був, то звiдки
менi знати було, що то його мамка? А ти б менi краще сама дещо  розповiла.
А головне - як я сюди потрапив?

   - Дуже просто. От... - дiвчина взяла ведмежа на руки i,  пестячи  його,
розповiла все коротко:
   - Були ми на Змiїнiй падi - солили солонцi для  пантовки...  Ось  скоро
поїдемо пантувати, i тодi взнаєш, що то таке... Це далеко звiдси. От  я  й
пiшла якось до шатра застрелити тетерку або рябка на  юшку.  Та  й  зайшла
грець його зна й куди. А пiшла з дробовиком, ще й усього два  набої,  така
думка - встрелю поблизу десь яку пару - та й назад. Навiть ножа не взяла з
собою, як на лихо. Цього нiколи не бувало. А рябки мов поздихали - нема...
I ось замiсть рябка я надибала ось це маля. Кумедне. Я  за  нього,  а  тут
мамка. I вистачило ж дурi хапати мале, але в гущавинi не видно,  та  ще  й
забула, що в малят неодмiнно буває мамка. Я маля геть,  а  мамка  таки  до
мене. Сказилась. А це з чорних, а чорнi тi, коли  здурiє,  то  мов  сатана
робиться. Утiкати!.. Ге, куди там! Я повернулась i ляснула в неї зопалу  з
дробовика, мов у горобця. Ну, й  зовсiм  натворила  бiди.  Сатана  була  б
роздерла, коли б я не вскочила в розколину межи скель. Я її по  лапах,  по
мордi прикладом, я й ще раз стрелила, але  вже  хтозна-куди...  А  вона  ж
думає, що дитинча за мною дереться... Я: "Гриньку! Гриньку!"  Е,  де  там,
далеко... Вперше на вiку я перелякалась - смерть же... Смерть. Аж тут щось
як не виломиться з кущiв... Якийсь звiр, бо на людину не схоже. Боже  мiй!
Я думала - другий ведмiдь. Волохате, чорне, очi як у скаженого, - i всторч
на ведмедя!.. Я думала, вiн голiруч... А як ведмiдь навалився на нього,  я
ще дужче перелякалась, скочила та давай вiдтягати. Коли ведмiдь мертвий...
Одвернула трохи - а пiд ним хлопець - i теж мертвий...  Обiдраний,  худий,
аж чорний, i з ножиком. Нiщо не поламане, руки, ноги,  голова  -  цiлi,  а
мертвий...

   Ну, потiм ми забрали всiх - ведмежа  (само  прийшло  до  мами),  мамину
шкуру i тебе. Зразу думали одходити там, на Змiїнiй, але  батько  глянули,
послухали (а вони тямущi!). "Е, - кажуть, - пропаде тут:  гарячка.  Додому
мерщiй, додому, бо пропаде". А вдома є чим рятувати в них.

   Цiлу нiч їхали-летiли... А ти маячив та  кричав  усяку  нiсенiтницю  та
кликав матiр i Наталку свою. Батько послухають: "Це, - кажуть, - наш! Наш,
- кажуть. - Бо говорить по-нашому". I по конях... Ну i  все.  Отже,  тепер
все знаєш...
   - Тепер розумiю...

   - От. I ведмежа привезли... Тобi на забавку, - закiнчила глузливо.
   Посадила ведмежа на лiжко i швидко зiбрала фотокартки.
   - Стривай, - спинив Григорiй. Вiн вибрав зiсподу свiтлину  з  тигром  i
подав Наталцi. - А це що таке?

   - Як що? Це ми з к i ш к о ю, - промовила байдуже.
   - А чого це ви з кiшкою?

   - Та пiймали ж, та возили в  Хабаровськ  на  базу  здавати,  там  якiсь
диваки з газети та з кiна приходили здiймати. Апарат такий чудний...
   Дiйсно, тiльки тепер Григорiй звернув увагу, що свiтлина  не  така,  як
роблять звичайнi фотографи, а оте, вiдоме всюди фотокiно.
   - Як же це вам пощастило? I чого це ти тут? Дiвчина зневажливо  випнула
спiдню губу. Пiшла, зняла зi стiни ще кiлька свiтлин i подала. Тигри... На
iнших по одному, а на однiй аж два. В клiтках. I  мисливцi.  На  деяких  i
Наталка теж. То вона стоїть в  гуртi,  то  поправляє  на  нозi  лижву,  то
заслонилась од сонця рукою... А ось сама,  -  насупила  брови  i  дивиться
насмiшкувато. Мисливець!
   - Як же це вам пощастило? Та й карток же ви наробили з нього!
   - Як з нього?
   - Та з кiшки ж.

   Дiвчина насупилась точнiсiнько так, як на картцi, зневажливо, i пальцем
по картках недбало:
   - Оце торiк пiймали. Це позаторiк i оце... А це ще  позаторiк...  А  це
давнiш - це батько з Миколою та з дядьками. Микола - брат, що загинув... А
оце - давнi... Якби їх усiх познiмав, що ще батько з дядьками та  з  дiдом
половили, то й лiпити  нiде  було  б.  Це  ж  тiльки  кiшки,  а  рисiв  та
росомах!.. I це не ми здiймали - ми собi здаємо на базу за умовою, - а  це
вже тi пани нас здiймають. Диво, бач! "Хохли"  тигрiв  живцем  ловлять!  -
перекривила уїдливо та зневажливо тих "панiв", тих, що звуть Наталку з  її
родом "хохлами".

   - I як же ви їх ловите? Стрiляєте, а тодi вже?
   - Навiщо? Стрiляного нiкому й дурно не треба, хiба що китайцям на мило.
За битого база платить одну тисячу лиш, а за живого i щоб  без  найменшого
ганжу - 12 - 15 тисяч карбованцiв, та все крамом. Ми з того  й  живем.  То
який же дурень його стрiлятиме, - треба живцем.

   - I ото ти ловила його живцем? Таку сатану?
   - А ловила.
   - Тенетами б то?

   - Та нi ж, руками...

   - Сама?
   - Нi, вчотирьох - з батьком, з Грицьком та з Миколою.
   - I як?
   - Пiймали, як бачиш...

   Григорiй нiяк не мiг приховати свого здивування перед неймовiрним,  але
ж, далебi, незаперечним фактом.

   Отака-о дiвчина i  отакi-о  дiла!  Що  вона  правду  говорить,  це  без
сумнiву, але це не мiстилось у головi. Або ж тут кiшки цi домашнi, або тут
люди незвичайнi.
   - Так як ви їх ловите?

   - А от, може, поживеш тут, то побачиш. Може, батько вiзьмуть i тебе, то
тодi я й подивлюся, який ти герой i чи не покличеш ти на помiч... -  I  по
хвилинi журно: - Торiк брат загинув на такiм дiлi... Микола... Орел був.
   - То навiщо ж ви їх чiпаєте, хай їм чорт?
   - От... Ти, я бачу, таки герой. А як же ти думав?! I як же iнакше?! Тут
всюди однаково чигає смерть. Навiть на печi. То ж виходь перший.  "Бог  не
без милостi, козак не без щастя", - казав наш дiдусь, а ми його онуки.
   Ось вона, козача кров! I ось вона - найвищий вияв не тiльки жiнки, а  й
взагалi людини його кровi. Така юна й квiтуча - i така сувора, гартована i
гонориста. Та вiн думав одне, милувався нею  з  дивним  почуттям,  а  язик
вимовляв iнше, дражнив, либонь,  як  звик  дражнити  дiвчат,  та  й  охота
погомонiти з цим дивом.
   - А навiщо ж так важити життям?  Ви  б  сiяли  хлiб,  годували  свиней,
курчат. Адже сiють iншi.
   - А сiють... А сiяти - то не ризикувати хiба? Сiють, але з одного хлiба
не проживеш, тож i тi, що сiють, мусять ще й промишляти.  Ми  ж  хлiба  не
сiємо зовсiм, лише овес та гречку для коней. Хлiб вродить чи нi, а звiра в
нетрях повно, навiть "свиней та курчат". Ми так увесь вiк  промишляєм,  бо
так i вигiднiше, та й цiкавiше, та ще тепер.  Але  кiшок  оцих  тiльки  ми
ловимо. Та ще там однi. Iншi бояться.

   - Я думаю!..
   Григорiй дивився на дiвчину i думав трохи  не  з  острахом.  пригадавши
ведмедя: "Отак цюю красу звiр розметає десь нагло..."  Аж  шкода  було,  а
язик промовляв насмiшкувато, як до малої:

   - Десь тебе отака кiшка з'їсть...

   Дiвчина, що до цього  говорила  щиро,  враз  насупилась,  розгнiвалась.
Замкнула вуста i так глянула - стрельнула очима. Аж шпигнула  наче.  Чуйна
збiса, як не знати що! Її образила ця мова, як до дитини, тон  зверхностi.
Це-бо було горде створiння. Як той дикий кiнь, що ладен забити  на  смерть
того, хто посмiє доторкнутись до нього рукою.

   Насупилась. Але нiчого не сказала, чємнiсть для  неї  така  ж  вроджена
риса, як i краса. Мовчки взяла ведмежа i  зсадила  додолу.  Потiм  зiбрала
свiтлини, а збираючи, промовила по довгiй павзi, незадоволена з себе, нiби
з каяттям:
   - Отак... Я сьогоднi набалакалась, аж язик менi спух з незвички. Нiколи
так багато не говорила...

   - А чи не пора вже обiдати? - почулось з другої половини хати.
   - Пора! Пора, мамо!

   I суворiсть дiвчинi мов вiтром здмухнуло. Безтурботна, моторна  схопила
картки.
   - Давно пора!.. Ой час i пора... Буде  мене  мати  бити...  Приспiвуючи
насмiшкувато, розвiшала картки на стiнi i подалась на другу  половину,  до
хатини.
   По хвилi дверi широко  вiдчинились.  Тримаючи  перед  собою  табурет  з
наставленими тарiлками i з незмiнною червоною  чарочкою,  увiйшла  мати  й
поставила табурет перед лiжком.
   - Їж на здоров'я, синку!

   - Спасибi, мамо...

   - Богу дякуватимеш. Видужуй лиш. Ось привезуть нашi солi, та поїдете на
промисел. На тiй Українi такого не бува, як у нас.
   Зрадiле ведмежа, вхопившись зубами  за  пiлку  спiдницi,  сiпало  її  з
радiсним бурчанням. Ластилось, як мала дитина, i теж просило їсти.
   Бабуся його любила i мизила, як дитину.

   * * *
   Перед хатою цвiтуть гвоздики. Насадженi дбайливою дiвочою  рукою,  вони
змагаються  з  пишними  тубiльними  саранками,   -   червоними,   жовтими,
фiалковими, що розбiглися ген скрiзь по схилу  до  рiчки  i  аж  у  лiс  i
перегукуються пишними кольорами серед безлiчi iнших квiтiв в морi яскравої
зеленi, буйної i соковитої. Великими суцiльними масивами рожевiє плакун. А
з-за хати повиходили черемхи, - повтiкали з тайги i  стоять,  як  дiвчата,
запишались, заквiтчанi. Стережуть невеличкий город i пасiку - десяткiв  зо
два вуликiв.
   Кругом хати снують бджоли, бо кругом хати квiти. Всюди квiти, на  землi
i вгорi. I всюди є дiло для робочих, золотих працiвничок, для цих сонячних
комах. I над рiчкою  он  цвiтуть  черемхи,  видивляються  в  бистру  воду,
слухають, як бтгаькає вона по камiнцях. Це там, унизу.
   Перед хатою плай. Двiр не двiр - вибитий плай. Не  обгороджений  нiяким
тином i без нiяких ворiт. Бо тут усе це двiр i все це  господа  -  всi  цi
нетрi, що розiллялись навколо ген сизого високого пасма гiр,  яке  обiйшло
здалеку хату дугою.
   Стара, але дебела ще хата,  рублена  з  доброго  дерева,  з  рiзьбленим
ганком i такими ж наличниками коло вiкон, крита гонтом,  стоїть  на  схилi
сопки i дивиться всiма чотирма вiкнами на рiчечку, що тече внизу, i далi -
на синє бескеття Сiхоте-Алiня.
   Праворуч - дебела комора з  омшаником,  повiтка  для  коней,  корiвник,
стiжок сiна, обгороджений латами, ще якiсь будiвлi. Лiворуч -  город,  теж
обгороджений в одну лату. ще й  глечик  стирчить  на  ближнiм  стовпцi.  В
городi  картопля  i  соняшники,  а  просто  над  самою  рiчечкою  -  якась
комiрчина: то лазня "по-чорному".
   Оце i вся господа. I вона одна тут на великому просторi. До найближчого
селища, що зветься Копитонiвка i складається з кiлькох таких хат, понад 50
кiлометрiв. Григорiй це вже знав, i це його тiшило:  небезпека  вiд  людей
була тут найменша. А цi люди, що в них вiн жив, навiть охороняли його.
   Дома тепер були вiн, мати й Наталка. А батько з Грицьком як поїхали, то
ось уже два тижнi їздять.

   Як сподiвалась мати, вони мали прибути ще вчора, а як учора не було,  -
то, значить, сьогоднi. Чекаючи їх, Григорiй нiкуди не ходив уже, а сидiв з
самого ранку на призьбi i виглядав. I хвилювався. Так, хвилювався, - як то
вони поставляться до нього? Може, вже не  так,  як  перше,  коли  вiн  був
хворий? Знiчев'я бавився з ведмежам, спостерiгав навколишнiй свiт.
   От зараз його увагою заволодiв праник, пiдкидуваний  засмаглою  дiвочою
рукою там, над рiчкою; вiн то пiдлiтав,  то  падав  -  ляпотiв  по  кладцi
завзято та лунко. I бiгли луни нетрями, ударялись об бескеття i  озивались
- ляпотiли на кiлька голосiв... I виходило  -  нiби  перепел  бив  десь  у
пшеницях на зорi. Чудно.
   То Наталка прала на рiчцi. Запнута кулинкою,  орудувала  на  сонцi  над
водою, як вправний спортсмен на вранiшнiй руханцi. Воркотiла якоїсь пiснi,
полоскала її в водi i прибивала праником до кладки. Перiщила з усiєї сили.
   Дивна вона, ця дiвчина Наталка. Григорiй чомусь тепер навiть боявся її,
боявся при зустрiчах дивитися їй в обличчя. Вона нiби сердилася, коли  вiн
на неї витрiщав очi. Не знав тепер, як  до  неї  приступитись,  як  з  нею
поводитись. I почувався,  як  хлоп'як.  Смiшно,  але  ж  так.  Сказати  б,
недоторканна панна? Нi! Дурна? Нi! Горда? Нi-нi! Вона навiть не  розумiла,
яка вона чарiвна, безперечно, не розумiла.  А  от  така,  як  ота  рослина
дивна, що  ти  її  торкнеш  рукою,  а  вона  аж  повернеться  i  напустить
тонюсiньких колючок у руку. I це дiвчина-звiроловка, переможниця  страхiть
усяких!  Уперше  йому  було  на  вiку  таке,  щоб  на  його  мову  дiвчина
заломлювала брови. Так, як та дика коза, що боїться, щоб її не впiймали, i
не дається навiть пiдступити. А може, в неї така вiдраза до нього?
   Тож найлiпше зовсiм не звертати уваги. Нехай собi пере. Їй-бо, ото вона
перiщить праником так люто, бо думає, що б'є по чиїхось, може, й по  його,
нескромних очах, на неї витрiщених. Нехай собi пере. I нехай  пiдпадьомкає
праник. Чи то, може, не праник  пiдпадьомкає,  а  то  в  його  серцi  щось
тьохкає, на тую дикунку дивлячись?  Засмiявшись  з  цiєї  химерної  думки,
Григорiй силомiць вiдвертає  увагу  вiд  праника,  затисненого  в  гнучкiй
дiвочiй руцi. Ген за рiчкою на галявину вийшли табунцем  дикi  кози.  Так,
дикi кози. П'ятiрко їх. Стали, збились докупи i, пiднiсши  високо  голови,
слухають: де воно i що воно ляпотить? Потiм  зiрвались  з  мiсця  i  пiшли
вистрибом, черiдкою по високих травах, мелькаючи бiлими плямами на крижах.
Зникли в лiсi. Так нiби їх i не було.
   - Ти б пiшов погуляв де, синку, а то, мо', спочив  би  лiг.  Не  бiйсь,
нудьгуєш?
   Це мати. Вона вже вдесяте, либонь, виходить на ганок глянути  туди,  за
рiчку, за зелене море галявини, куди простяглась стежка, -  чи  не  їдуть?
Вона пораєтьсч бiля печi i так виходить з пiдкасаними рукавами.
   Заслонившись рукою вiд сонця, мати аж перехиляється через лонку  i  вже
турбується. "Довго щось. Чи не трапилось чого?"
   - Наталко-о!..

   - Чого-о? - озвалась дiвчина в тон.

   - А йди-но сюди.

   - Кажiть, я й так чую... Ось доперу...
   - Як ти думаєш, що з нашими?

   Дiвчина протягла, кепкуючи:

   - Ну-у... А що з нашими? Їдуть десь.

   - Бозна... Таке ж .тепер настало, Господи прости!
   - Їдуть, їдуть, мамо! - це Наталка весело, жартiвливо, упевнено,  ще  й
трiшки кепкуючи з матерi. - А не iдуть, то пiшки йдуть, а конi  за  поводи
ведуть, от i припiзнились...

   I смiялась безжурно. I почала лупити по тiм смiху праником. Мати й собi
засмiялась.
   - От така бач!.. Сказано - нове насiння. Ще й кепкує з дурної матерi...
Тiльки й розради моєї, синку, - мати зiйшла з ганку i сiла поруч  Григорiя
на призьбi. Либонь, уже скiнчила поратись по  господi  i  тепер  має  час.
Поправивши очiпок, поклала натрудженi руки на колiна i втопила очi в  море
зеленi на долинi, що її звуть "паддю", туди, де втекла стежечка.
   - Ну, будемо виглядати, - промовила з доброю усмiшкою.
   У неї така ж усмiшка, як i в дочки. Яка вона  була,  як  була  молодою?
Авжеж, мабуть, така, як Наталка. Атож. Недарма-бо в такiм краю,  забившись
на кiнець свiту, та пiсля всiх злигоднiв, в тяжкому змаганнi з цiєю  дикою
природою так збереглась, їй понад п'ятдесят  рокiв,  а  вона  виглядає  ще
молодо й бадьоро. I голос у  неї  такий,  як  у  дочки,  тiльки  не  такий
гострий, якийсь теплiший, ближчий.  Такий,  як  у  всiх  матерiв  там,  за
двадцять  тисяч  кiлометрiв  звiдси.  Але  не  київський.   Григорiй   мiг
посперечатись з ким завгодно, що вона полтавка з кореня, - м'яко вимовляла
"л", як усi жiнки на Полтавщинi, щось середнє мiж "л" i "ль". Це така мила
йому, зворушлива особливiсть мови полтавських жiнок. Йому кортiло спитати,
чи її мати або бабуся не з Зiнькова часом або чи не з Лубен.  А  мати  тим
часом дивилась за падь, посмiхаючись  ще  й  досi  з  доччиного  жарту,  з
потiхи, з упевненостi.

   - Хорошi в мене дiти, синку...

   А в голосi стiльки гордостi матерньої...
   - Я весь час дякую Боговi за те, що послав менi таку втiху.  I  в  кого
вони  вдалися?  Нi  тучi,  нi  грому  не  бояться.  От  хоч  би  й  ця,  -
посмiхнулась, кажучи про Наталку, - i в кого  тiльки  вдалася?  Їй  би  на
конi, та на полозках, та з гвинтiвкою, та з собаками... I пре туди, куди й
чоловiк не насмiлиться. Нiч, пiвнiч, чи мороз лютий, чи злива страхiтна, -
байдуже. Звели їй до вiдьми в зуби полiзти - i полiзе, їй би треба хлопцем
родитись (знов засмiялась). Аби тiльки дав Бог здоров'я та щастя, а  то...
Це-бо страшний край, i страшне тут життя, як подумаєш. Ось був ще  в  мене
син (посмутнiла  i  тихенько  зiтхнула),  Миколою  звали...  Царство  йому
небесне... Якби ти його був побачив, - що то  за  сокiл  був!  Грицько  от
здоровий та красний, а то ще мiцнiший i кращий був. А сили  було  -  як  у
дiда покiйного, у старого Сiрка колись: пiдкову розгинав руками  граючись.
I привiтний, i безжурний, як оця ось... Вiн її вибавив  i  всього  навчив,
мабуть, i смiливостi тiєї.. Було, споряджаються на промисел, - я про нього
турбуюся - i се, i те, i бережи себе, i  будь  обачний.  А  вiн  смiється,
було, та заспокоює: "Я вам, мамо, ведмедя живого на мотузку приведу..."  I
вiн ось їй то ведмежата, то рисята живi приносив.  I  велось  йому  добре.
Смiливий та щасливий був. А от спiткало лихо. Подумаю - скрiзь люди мруть,
скрiзь на людей чигає лихо, i на печi вiд  долi  не  втечеш.  Та  материне
серце таке вже... Твоя ж мати за тобою теж, мабуть, не абияк журиться... -
Помовчала, а тодi знов: - Не журися, синку. Вiр у своє  щастя!  А  воно  в
тебе є. О, я хоч i стара, й дурна, але дещо знаю. У смiливих щастя  завжди
є.
   Григорiєвi хотiлось враз по-дитячому обiйнятiї її i поцiлувати, так, як
це, напевно, зробила б Наталка. I вiн ледве утримався вiд цього. А стара з
непiдробним, глибоким переконанням казала далi.

   - В смiливих щастя завжди є!.. От хоч би й ми. Приїхали  сюди...  Боже!
Яка страшна i дика пуща була! I нудьга смертельна. I лихо скрiзь  навколо,
i злигоднi, i смерть... Чужа чужина...  А  бач,  оббулися...  I  дивись  -
зажили ж як потiм! I пущi здолали, i  край  скорили,  ще  й  залюднили.  I
звикли, полюбили. А новi дiти народились - це вже їхня батькiвщина тута, -
то такi, нiби Бог знав, де їм доведеться жити, та й вдачу їм дав таку,  як
треба...
   Григорiй слухав з великою увагою, а як стара примовкла, спитав:
   - Так ви пливли кругом свiту?

   - А пливли ж. З Одеси сiли... В якому пак? Ага, в 1887 роцi, навеснi...
Скiльки тiєї води. Боже! I скiльки тих країв та людей рiзних! Але  я  тобi
негодна про все розповiсти. То нехай дiд колись. Вiн хоч i не говiркий, та
iнодi й на нього  находить  балакучка.  Тодi  вже  тiльки  слухай.  Вiн-бо
старший за мене i тодi вже парубiйком був, то й усе  пам'ятає  добре.  Вiн
тебе тут дечого навчить, а то, мабуть, ти вже занудився?
   - Нi... Тут усе нове для мене i... чудне.
   - Чудне?
   - Так. Я от скiльки днiв дивлюсь на оцю хату вашу - i менi якось дивно.
Всерединi вона вибiлена, ще й розмальована по-нашому, а  зокола  -  вигляд
сибiрський або полiщуцький.
   Мати засмiялась:

   - А так. Я сама, синку, довго не могла звикнути, не по-нашому це. Але ж
це ми тiльки тут так. А як  жили  в  селi...  Тепер  це  мiстечко,  Києвом
зветься... Так там, та й у всiх наших селах тутешнiх, хати бiленi  зокола,
як на Українi. З нас за це всi тут смiялись, що от, мовляв, скiльки  лiсу,
а "хохли" хати з глини лiплять та бiлять. Нi, тут хати зовсiм такi, як  на
Українi. А не раз i  кращi,  бо  на  дощанiм  помостi  i  критi  здебiльша
цинковою бляхою. Колись, до революцiї, здорово жили тут нашi  люди.  Довго
борюкались iз злиднями, але ж потiм i жили добре. Тут край працю любить та
й винагороджує її щедро. Тут рай був, а не край, як для робочого. I лiс, i
золото, i риба, i земля хлiб родить, i ягода всяка, i все -  бери  тiльки.
Лишень треба рук. А народ наш робочий. То ми й жили-колись! Ге, побачив би
ти! I не в такiй хатi. Ця хата була збудована для промислу. Мисливцi  нашi
виходили сюди на осiнь та на зиму i тут отаборювались. I ми жили  добре...
А сiм'я у нашого дiда була велика... Ти такої не  бачив!  Понад  п'ятдесят
чоловiка сiмейка! Синiв сiм мав, женив - не вiддiляв. Дочок замiж вiддавав
- на сторону не вiдпускав, зятiв у прийми брав. Двiр  у  нього  був  -  не
двiр, "економiя". Нас, невiсток, було сiм, а дочок було вiсiм, то й  зятiв
вiсiм, та малих у кожного! Разом - цiла зграя,  i  якi  хочеш  завбiльшки,
такi й є. Чоловiкiв та парубкiв - громада. Сiркiв куток -  то  цiле  село.
Весело жилося. Коней мав старий Сiрко - вiн їм лiку не знав,  i  корiв,  i
свиней... Та, Боже мiй!.. Пасiка була вуликiв з двiстi... Трудилися  щиро,
то й мали. I те сказати - було що  робити  i  де  заробляти:  хлiб  сiяли,
промишляли звiрину, ходили з хурами в Маньчжурiю i в Китай, копали золото,
ловили  рибу,  брали  ягоди  та  кедровi  горiхи,  ловили  звiря   живцем,
"пантували"... Ми хлiба сiрого, синку, не їли! I коли навiть  недорiд  тут
був, то ми мали борошно заграничне, японське або  американське,  i  риж  з
Китаю, як золото, i крам рiзний... А якi рушницi та всiляке  начиння  нашi
хлопцi добували!.. Жили ми тут лiпше, як дома. Це була наша друга Україна,
нова Україна, синку, але щасливiша. I назви нашi люди подавали  тут  свої,
сумуючи iнодi  за  рiдним  краєм:  Київ,  Чернiгiвка,  Полтавка,  Україна,
Катеринославка, Переяславка тощо. Тут, де не поїдеш, - то з Києва  виїдеш,
а в Чернiгiвку приїдеш, з  Чернiгiвки  виїдеш  -  в  Полтавку  приїдеш,  в
Катерино-Славку, в Переяславку... По всiм Уссурi i  по  всьому  Амуру,  як
дома... Але це там, де все люди нашi осiли понад рiчками, де  можна  сiяти
хлiб. Жили! Жили ми, синку!.. Ну, а потiм  пiшло  все  шкереберть...  Десь
прогнiвили Бога. Новi часи, новi порядки.  I  настало  таке,  що  люди  за
голови хапаються. Прийшла совєтська власть i все перевернула.
   Перевелись люди, i звелось життя нiнащо... Вже немає Сiркової  держави,
гай-гай... А ми плюнули на все та й перебрались сюди, щоб i не чути, i  не
бачити, та щоб по-своєму таки вiку доживати. Це далеко. Сюди  й  ворон  не
часто залiтай. По-тутешньому, то воно близько, якихось п'ятсот  верстов...
Але людей тут мало, i власть не так чiпляється. А ранiш, як Сiрко з синами
почав тут промишляти, то людей тут було ще менше. Де-не-де були тiльки отi
косоокi, манзи та гольди, чи як їх... Та їх зовсiм  було  мало.  Отак,  як
гори перейдеш, - ото бачиш - синiє, Хехцир зветься, - то буде  Хабаровськ.
Як ми приїхали, то там, казав дiд, була тiльки халабуда, а  тепер  великий
город. А як отак перейдеш гори, на Терней вийдеш або на Ольгу, бухти такi,
одна й друга. Там море. Там ми вперше на цю землю стали i до Уссурi  крiзь
нетрi пробивались. А як отак пiдеш кряжами та сопками - то мiсяць  iтимеш,
а з лiсу не вийдеш. Нетрi, та рiки, та гори, та марi... Оце  вже  рокiв  з
десять, як оселились ми тут  зовсiм.  Оця  рiчечка  зветься  Пiдхоронок  i
впадає в рiчку Хор, а той в Амур... Отам з гiр починаються i течуть  рiчки
в усiх напрямках - Бiкин, Iман, Мухень i ще якiсь, я вже й позабувала.
   Григорiй слухав лагiдну, спокiйну мову цiєї жiнки, цiєї матерi, i  було
йому дивно приємно. Аж наче кров швидше пульсувала, коли слухав цю  матiр:
така вона, як i там, на Українi, i не така. Розборкана - он  яка.  Скiльки
тiєї мужностi простої, скiльки  тiєї  певностi,  може,  неусвiдомленої,  а
звичайної, стихiйної. I скiльки тiєї гордостi  волелюбної,  природної,  як
отi могутнi кряжi гiр!
   Тому в неї i Наталка така дика та горда.
   - А за Україною ви й не скучаєте? Та ви її й не пам'ятаєте, мабуть?
   - Чому ж? Пам'ятаю, але... Ти колись розкажеш, синку, як матимеш охоту,
про тую Україну, як там живуть тепер. Дуже цiкаво менi послухати. Я  часто
згадую своє дитинство i рiдну землю. А надто, було, мати  моя.  Дуже  вона
тужила за рiдною стороною та з того,  мабуть,  i  померла.  Все  мрiяла  i
просила, щоб її вiдвезли вмирати додому, на рiдну землю, на  кладовище  до
батькiв. Iнодi й на мене находить туга, особливо, як згадаю матiр. Але я й
цю землю люблю. Тут-то зросла, тут вiддалась, тут дiток породила, та в цiй
землi чотирьох i поховала. I матiр, i батька поховала тут.  Нi,  вiд  цiєї
землi вже несила  вiдiрватись.  Але  й  туди  тягне.  Як  згадаю  материнi
розмови, тiї сади вишневi, тiї степи широкi, рiки тихi, ночi яснi,  зорянi
i все, про що мати розповiдала, та й сама бачила, хоч малою була...  От  я
тут живу вiк, а волошок тут не бачила. А там я з них, та  барвiнку,  та  з
чорнобривцiв вiнки на Купала плела. Нема їх тут. I василькiв  нема  тут...
Зберiгся пучечок, з України завезений - якось новi переселенцi подарували,
- i пахнуть вони рiдним краєм, тiєю Україною... Як напосядуть  згадки  про
край той рiдний, сонячний i тихий, - далебi, журба бере, так би й полетiла
туди...

   Григорiєвi серце стискалось. Хотiлось йому сказати цiй матерi, що немає
вже того тихого краю, України тiєї,  ясної,  сонячної.  Що  садки  вишневi
повирубуванi, рiки збаламученi, степи сльозами обпоєнi, i небо ясне  людям
потемнiло... Але вiн мовчав. Нехай. Нехай любить її такою, якою  пам'ятає.
А мати снувала думку далi:
   - Отак, синку. Ти ще повернешся туди, дитино. Ти тут не  маєш  корiння.
Та й не матимеш його тут... I час не той, i ти не такий.
   Григорiй дивувався, чого в них таке  ставлення  до  нього.  Вiн  же  їм
нiчого не говорив, вони про нього нiчого не  знають,  лиш  бачать,  що  не
мiсцевий. Дивно було йому i з того, що його не розпитують, хто вiн i як  у
нетрi забився. Адже вiн мiг бути якийсь злодюга, пройда. Правда, вiн  щось
говорив, хворiючи, але хiба тому можна вiрити? Проте з  їхнього  спiвчуття
до нього було знати,  що  вони  про  щось  догадуються.  Але  з  природної
делiкатностi, як це часто трапляється у простих людей, не розпитують... Це
його зворушувало, i за це вiн був вдячний їм.

   Сонечко викотилось на обiднiй пруг i поливало  гарячим  приском  землю.
Було щонайменше 35 ступнiв спеки. Мати похопилась: пора обiдати.
   - Не дочекаємось ми їх сьогоднi! Коли б хоч усе було гаразд.
   - Їдуть, мамо! Їдуть, - раптом заалярмувала Наталка дзвiнко й радiсно.
   Мати приклала руку до очей i стала дивитись на  стежку...  Григорiй  аж
схопився. Захвилювався. Вп'явся молодим зором геть за падь, на стежку. Але
там було порожньо. Де вона їх бачить? Де їдуть? Так само марно напружувала
зiр мати.
   - Чи ти не тю? Де ти бачиш? Хто їде?

   - Та нашi ж їдуть, мамо! Допоможiть-но розвiшати шмаття швиденько.
   - Та де ти їх бачиш?

   Наталка смiялася, iдучи з оберемком бiлля i кладучи його на колоду  пiд
черемхами:
   - Ще й не бачила, а вже знаю.

   - Не дурiй, дочко. I таке-е... Як це ти й не бачила, а вже знаєш?
   - А от поживете в лiсi з моє, то навчитесь... - I зареготалась:  -  Ой,
мамо, я думала не про те! А мати:

   - Чи ти не тю?! Оттакої! Мати вiк звiкувала в лiсi i вже умре  скоро  в
лiсi ж таки, а вона: "Поживете з моє"...

   А Наталка регочеться.

   - Та я, мамо, не про те... Нi, їй-бо, їдуть. А хочеться  знати,  звiдки
взнала? Сорока на хвостi принесла... Заливай  брехав,  да-а-ле-ко,  i  моє
вухо й почуло. I тiльки. За годину. За годину, а  найбiльше  за  двi  вони
будуть тут...
   I нiби на потвердження її слiв далеко на стежцi, що перевалювала аж ген
через голу, осяяну сонцем сопку, виметнулась манюнька комашинка... Собака!
За нею друга, третя. Пробiгли трохи вперед, а потiм окрутнулись i, граючи,
подались назад за сопку.

   Григорiй дивувався. Яке треба мати вухо, щоб за двi години ходу  почути
крiзь нетрi собачий гавкiт, та ще й упiзнати, що то Заливай,  а  не  iнший
який. Вража дiвчина, вона таки має пiдставу кепкувати.

   Мати махнула рукою, засмiявшись, i пiшла швиденько до хати.
   - Менi нiколи, дочко. Нехай он Грицько допоможе.
   - Ну, то видайте йому вiрьовку. Але ж як вiн увiрветься та й уб'ється з
черемхи? - Але це вже без смiху, а насупивши брови.
   Григорiй пiшов у сiни, взяв  довжелезну  вiрьовку,  скручену  у  грубий
сувiй i, розв'язавши кiнець, пiдiйшов до товстої й високої черемхи.
   - Високо тобi? - спитав.

   - За вершечок.

   Григорiй прив'язав кiнець не за вершок, а  все-таки  повище,  для  чого
пiдтягся на руках од гiлки до гiлки. Потiм узяв другий кiнець i озирнувся,
де прив'язати.
   - Куди тобi? - спитав.

   - За он ту сопку, - кивнула, не глядячи, у бiк синiх гiр.
   Григорiй потяг вiрьовку до комори. "Вража дiвчина!" Вiрьовка була трохи
покоротка, вiн її так потяг спересердя, що вона перервалась посерединi.
   - Ну... Таку вiрьовку - i порвав... От iще! - I не знати,  чи  то  вона
глузувала, чи здивувалась. Бо вiрьовка таки була нiби ж дебела. А далi вже
глузливо: - Це ж ти ще не обiдав!.. А що буде, як пообiдаєш...
   Григорiй, знiяковiвши, зв'язав вiрьовку посерединi, прив'язав до хлiвця
i, не оглядаючись, пiшов собi.

   - Куди ж ти тiкаєш? Тобi мати наказала допомагати та й слухати старших.
А проте, йди лiпше, я сама, а то ще порвеш що.
   Григорiй пiшов до рiчки, зiбрав на оберемок все шмаття, поскручуване  в
джути, i, боячись, щоб не впало що, принiс i поклав усе на колоду. Наталка
навiть не глянула на нього. Байдуже собi  i  моторно  розвiшувала  все  на
вiрьовцi, на гiллi, на латах. Григорiй подивився на неї скоса, посмiхнувся
i пiшов собi до рiчки на брiд...
   По якiмсь часi загавкали радiсно собаки, женучи вистрибом  через  воду.
Налетiли з шаленим гавкотом на Наталку i мало не збили її з нiг.
   Двiр виповнився галасом, дiвочим смiхом, криком на подурiлих  собак.  А
вони як  шаленi  закрутили  дiвчину,  стрибали  вище  голови,  намагаючись
лизнути її в самi губи. А особливо той красень Заливай, якутський пес...
   - Мамо, покличте ж їх, абощо, а то усе моє прання перепсують.
   А собаки вже забачили Григорiя коло води.  Вони  його  зразу  проминули
були, а тепер, люто ревучи,  вихором  накинулись  на  чужого.  Коли  б  не
Наталка, то вони б його з'їли, мабуть. А так  -  зупинились,  погарчали  i
кинулись знову до дiвчини. А дiвчина смiялась, гомонiла до собак:

   - Не чiпайте його, бо руками вас порозриває... А на стежцi  вже  цокали
пiдводи. Йшли черiдкою конi, тяжко нав'юченi. П'ятеро коней.
   Попереду  дiд.  Не  дiд,   а   вусатий   дiдуган,   дебелий,   високий,
червоновидий, волохатi груди випинаються з бiлої пазухи. На  ногах  iчаги,
на головi пропотiлий кашкет, ватянi штани на нiм, дарма що така спека, при
боцi  мисливський  нiж,  а  коло  сiдла  в  переднього  коня   приторочена
гвинтiвка.
   Позаду Грицько. Високий, як батько, дебелий красень.  Молодий  -  рокiв
25. На ньому вiйськовий, старенький  френч.  На  ногах  iчаги,  на  головi
набакир кепка, а з-пiд неї буйний чуб кучерявиться. При боцi - нiж,  а  за
плечем новенький дробовик.
   Обоє забачили Григорiя, посмiхаються. - Ого,  синку!  Брикаємо  вже?  -
зрадiв старий Сiрко, бредучи через воду навпрост. -  А  ми  тобi  гостинця
доп'яли!
   I, перейшовши воду, старий став, широко розставив обiйми. Григорiя нiби
невидимою силою пiдштовхнуло, як малого, але вiн витримав.
   Урочисто обнялись, як батько з сином, за старим звичаєм i поцiлувались.
   Грицько просто подав крiпку руку. Привiтно посмiхався. Обидва вони були
однаковi зростом, i однаковi вiком, i однаковi вродою,  як  близнята.  Два
Грицьки. Аж Наталка замерехтiла очима, глядючи на них.
   - Два ведмедi! Ось гляньте, мамо. Та мати  вже  бачила  й  так:  вийшла
швиденько з хати назустрiч.
   - Подивимось, який ти стрiлець, синку!.. На ось, це тобi, - i дiд подав
гостинець.
   В руках у Григорiя була новенька трилiнiйна гвинтiвка.
   А вже як розв'ючували коней гуртом, старий Сiрко додав:
   - I коня матимеш, синку... Оцього ось, гнiдого...
   - Ану лиш, стара, - обiдати!

   Та в "старої" вже все було готове.


   _Роздiл п'ятий_
   _"П'ЯТНУВАННЯ"_
   Другого дня зранку чистили зброю. Весело лаштувалися в  далеку  дорогу,
на промисел, виконуючи Сiркiв наказ: "Як на промисел рушати, то найперше -
треба зброю в порядку мати".
   Тож не в жарт готувалися до поважного дiла, як на вiйну йдучи. Посiдали
на призьбi напроти сонечка, порозкладали причандалля перед собою на  травi
- i закипiла робота.

   Кожен чистив свою. Наталка вiнчестера.  Старий  Сiрко  теж  вiнчестера.
Гриць свою "японку". А Григорiй - трилiнiйку. Гвинтiвка  була  новесенька,
але Григорiй розiбрав її до шрубика. Хотiв перевiрити,  чи  все  в  нiй  в
порядку та й для вправи - чи не забув, як те все робиться.
   Старий Сiрко поглядав якийсь  час  збоку  пильно  -  чи  в  добрi  руки
потрапила iграшка, а потiм посмiхнувся задоволено i почав розповiдати межи
дiлом, як то вiн тую "iграшку" дiстав.

   - Ти, синку, не думай, що то так собi. Ти знаєш, що то за гвинтiвка?
   _-_ Ну ж?..

   - То вiд самого, можна  сказати,  найбiльшого  генерала  -  вiд  самого
Блюхера гвинтiвка. Еге ж...
   I розповiв дiд про те, як вони пiдписували  оце  контракт  з  ОКДВА  на
м'ясо оленяче, вепряче тощо. Як вiн зустрiвся з Блюхером i як той  Блюхер,
що з ним вони зналися ще вiд громадянської вiйни, вiдтодi, як  били  разом
всю  бiлу  контрреволюцiю  та  "япошкiв",  -  отже  той  Блюхер,  зрадiвши
несподiванiй зустрiчi з  старим  ветераном  революцiї,  подарував  йому  -
ветерановi тобто - оцю гвинтiвку.  Звелiв  якомусь  великому  начальниковi
принести її зi склепу на "гостинець вiд нього ветерановi  революцiї  та  й
знаменитому мисливцевi на цiлий СССР!"

   А, передаючiї власноручно та урочисто гостинець, ще пак i рече:
   "Вiзьми! Та не пiдкачай. Даю в надiйнi руки цю геройську зброю".
   Дiд заскалив око i враз весело зареготався чомусь.  А  по  якiмсь  часi
мовчанки закiнчив:
   - Вгадав, вражої мами!.. Хороший вiн чоловiк, їй-бо. Свiй  чоловiк  той
Блюхер.

   Он як. Григорiй не втерпiв, щоб i  собi  не  засмiятись,  але  з  iншої
причини. А може, й з тої самої, що й дiд. Власне, засмiявся при думцi: "Як
часто само життя створює каламбури, такi, яких i  не  вигадаєш!..  Дiйсно,
гвинтiвка це не проста i дiйсно потрапила в надiйнi руки. Чи справдить  же
вiн надiї..."
   Вiн пiдiймав її вгору  i  дивився  крiзь  люфу  на  сонце,  дивився  на
блискучу спiраль всерединi, офарблену в спектральнi кольори. Клав на  руку
- чи добре збалянсована. Бавився, як iграшкою.

   Наталка поглядала  скоса,  закопиливши  скептично  губу.  "Хiба  так  з
рушницею поводяться? Чого вiн заглядає в неї, як сорока  в  кiстку?"  Сама
вона орудувала з вiнчестером, мов досвiдчений вояк, - швидко розiбрала  до
дрiбничок, вправно все перевiрила та вичистила, змазала... I  вже  збирала
докупи.

   Григорiй перевiрив гвинтiвку i дiйшов висновку, що має  добру  рушницю.
Добру тим, що була вона старого випуску, точно i чисто зроблена i не  була
ще в дiлi. От тiльки не пристрiляна  ним.  Але  то  ще  буде  час.  А  тим
часом... Охота була побавити Наталку, - бач як задрала губу  насмiшкувато.
Вiн возькався з закривкою i "нiяк не мiг дати їй ради". I так її тикав,  i
сюди завертав, - а  вона  все  розпадалася,  не  трималася  купи...  Аж-но
Наталка почервонiла, далебi вiд сорому за нього.
   Та старого не проведеш, -  ворушив  усмiхнене  вусом,  мовляв:  "Дурiй,
дурiй! Не бачу я..." Проте не втерпiв i запитав:
   - А чи ти ж стрiляв коли, чи вмiєш? Га?.. Чи вмiєш?..
   Григорiй почухав голову:

   - Не пробував. Може, й умiю... Не святi ж горшки лiплять...
   - I то правда.

   Прочистили i позбирали. Погримали трiшки закривками.  Потiм  перевiрили
набiйницi, понабивали їх - кожен до  своєї  рушницi  -  боєвими  патронами
повнi. Набiйницi були добре приладованi проти дощу й роси, та й до щедрого
полювання, - насаджуванi на ремiнь по чотири  й  по  п'ять,  вони  вмiщали
велику кiлькiсть набоїв.
   А як все вже було пороблено i прилаштовано до вимаршу хоч зараз, старий
Сiрко подивився з-пiд долонi через падь та:
   - А катни-но, Грицю, он туди... - махнув рукою ген на той бiк пiд  синю
сопку: - Та вiзьми крейду... Крейду не забудь!..
   Гриць вже знав, про що йде.  Метнувся  до  комори,  а  тодi  скочив  на
буланого i подався через падь, туди, де ген пiд синьою сопкою, зiходячи на
неї по сонячнiй галявинi, стояли рядком  старi  високi  кедри.  Туди  було
щонайменше 600 метрiв. Там зiскочив з коня  i  став  щось  ворожити...  По
якiмсь часi веселий примчав назад.
   - Поп'ятнуємо трохи, - пояснив Григорiєвi. - Не знаєш, що то  таке?  То
нашi стрiлецькi вправи. В "п'ятно" стрiляти, значить. В пляму. Попробуємо,
а то, може, позабували.

   - Е-е.. - згадав щось старий. - Бач, а ще одно провiрити!  -  Пiшов  до
хати i винiс щось в новенькiм чохлi.

   Подав Григорiєвi:

   - А глянь-но, синку, це Наталчине, але чи то щось путнє?..
   В чохлi був  цейсiвський,  семикратний,  вiйськовий  бiнокль.  Григорiй
витяг його. "I не вражий тобi дiд! То ж не бiнокля  вiн  хоче  провiрити".
Оглянув.  Покрутив.  Подивився   за   падь:   на   кедрах   було   крейдою
понамальовувано звiрячi голови... Правий бiк бiнокля темнив.

   - Добрий бiнокль! Лише одна лiнза попсована.
   - А що то таке "лiнза"? - це дiд.

   - Та оце ж скло. Ось подряпане, бачите?..
   - Отож така в нього господиня... Тут Наталка вiдiбрала бiнокля:
   _-_ Таке-е... Це зовсiм добрий бiнокль. Крутять...
   - Авжеж. Тим-то ти ним так добре й орудуєш. - Це Гриць. А дiд:
   - А глянь же та й скажи, що то там понамальовувано. Щось  бiлiє,  а  не
розберу.
   Наталка приклала бiнокля до очей, довго  ворожила  з  ним  зосереджено.
Знизувала плечима. А далi вiдняла його i глянула пильно так та:
   - Тю! Та там роги понамальовувано! Оленячi голови!..
   Всi зареготалися, i сама Наталка теж. А Гриць по-батькiвському:
   - Бiдна дитино! Аж упрiла, видивляючись в ту мороку.
   - Коли ж вiн неправильний...

   - Я ж кажу... Давай лиш  сюди,  бо  ти  своїми  очима  тiльки  струмент
портиш. - Дiд вiдiбрав бiнокля i передав Григорiєвi. - А тепер  заряджати.
Нi, стривайте! Ти, синку, будеш дивитися, як ми будем мазати.  А  як  щось
цiкаве вглядиш, - скажеш... Так  ото  бiлiють,  значить,  оленячi  голови?
Добре. По сезону...
   - Ложись! - скомандував враз по-вiйськовому. Всi брикнули посеред двору
на травi рядочком. I дiд теж. Злiва крайня - Наталка. Потiм  Гриць.  Потiм
дiд.   А   потiм   Григорiй.   Собаки   теж   полягали   рядочком   збоку,
новисолоплювавши язики i нашорошивши вуха, - дивилися на людей, очiкуючiї.
   - Заряджай! Стрiляти по  п'ять  разiв  лише.  Права  оленяча  голова  -
Наталчина. Потiм - Грицева i так за порядком.

   - Стрiляємо всi разом чи по черзi? - поцiкавився Гриць.
   - По черзi. Перша Наталка. Та не хапайтеся, вражої  мами...  Не  псуйте
куль.
   - Авжеж, - вставила Наталка в тон. - Заб'ємо кедрину  -  кандьор  буде.
Починаю!.. - i глянувши скоса на Григорiя, що пильно нацiлився  з  бiнокля
по мiшенi, раз по раз вистрiлила п'ять разiв. Швидко.

   - Тю-у!.. -  зробив  Гриць  при  кiнцi,  iмiтуючи  свист  кулi.  Собаки
схопилися i кинулися вперед, але Наталка  вклала  їх  назад  криком.  Вони
лежали, дрижачи вiд нетерплячки. А Гриць:

   - Пiшли по молоко! Всi! От мазилка... Об'являю себе ударником i йду  по
сметану. Пiшов!..
   I так само раз по раз одстрiляв своє.  З  тiєю  ж  швидкiстю.  Григорiй
дивився пильно  в  бiнокль,  але  нiчого  не  мiг  зауважити,  лише  пiсля
останнього пострiлу щось бризнуло збоку на ялицi.

   - Одбив, Грицю!

   - Що?
   - Гiлку.
   - Неправда, то рiг одлетiв. Старий хитав головою:
   - Що ви робите, дiтки! Таж по тiм боцi сопки так вашi кулi свистять, що
там порозбiгалося все живе й мертве.

   А стара Сiрчиха вийшла на ганок i стояла, пiдперши рукою пiдборiддя:
   - Мати Божа!.. Подурiли!.. I що вони виробляють?!
   Як на вiйнi, прости, Господи...

   Пiсля Гриця стрiляв старий Сiрко. Вiн дс5ре вмостився i, не кваплячись,
випустив своїх п'ять куль, пiсля кожної примовляючи: "Пiшла, мила!"
   Наталка,  що  пильно  дивилась,  як  стрiляв  батько.  вкiнцi  серйозно
зауважила:
   - Таке-е. Спортили ви дерево, тату! Воно б ще росло.
   - Смiйся, смiйся. А воно, може, й не спортив, дочко.
   Останнiй стрiляв Григорiй. До правди, - вiн хвилювався.  Бував  вiн  на
рiзних стрiльбищах i не був новаком в стрiлецькiм дiлi,  на  всякiй  зброї
мисливськiй i немисливськiй, як  кажуть,  зуби  з'їв.  Мав  навiть  колись
ворошиловськi  значки  i  на  всяких  змаганнях  стрiлецьких   пописувався
знаменито. Але тут, на цiм iспитi, на цiм виїмковiм змаганнi,  хвилювався.
I рушниця нова, не вивiрена, i iспит складати треба незвичайний, змагатися
з стрiльцями, яких, далебi, ще не зустрiчав у життi.
   Коли  б  йому  хтось  колись  запропонував  змагатися  з   дiвчиною   в
стрiлецтвi, - вiн посмiявся б i взяв би те за злий жарт. Але тут бачив, що
може бути побитий, i то саме дiвчиною. "А  що  як  гвинтiвка  "мотає"  або
забирає вбiк?" Аж пiт йому на долонях виступив. Ну ж ну...

   Поставив рамку на "600". Прицiлився пробно. Раз...

   Вдруге...
   Наталка серйозно: "От,  бач,  як  треба..."  Це,  власне,  i  врятувало
справу, наладувавши враз його, як тугий лук.

   Раз по раз вiн вистрiлив п'ять разiв.  Так  же  швидко,  як  перед  тим
Наталка i Гриць.
   За останнiм пострiлом всi враз  схопились  -  стрiльцi  й  собаки  -  i
подалися стрiмголов через падь. Старий Сiрко ледве поспiвав верхи. Наталка
летiла попереду, перестрибуючи пеньки й колоди, як та  дика  коза.  Спершу
вона була за Грицем, але обдурила:
   _-_ Грицю-у! Постривай, щось скажу! Гриць загаявся, i Наталка зi смiхом
пролетiла мимо, а за нею Заливай, голосно гавкаючи.
   - А тепер доганяй, ха-ха-ха!.. Не будь дурний! Старий Сiрко тюпав верхи
на буланому:
   - Бiсової вiри... Ну-ну, чисто тобi гурани! - I смiявся задоволене.  То
є плем'я Сiркове!
   Наталка  була  вже  бiля  кедрiв.  Перша.  Обдивилася  всiх   "оленiв",
намальованих на товстих кедрах, i стояла, надувши губи та длубаючи пальцем
в батьковiй мiшенi.
   - Я ж казала, тату, що ви спортили дерево. Гляньте... В оленячiй голо