Вiн спересердя вистрелив. I просто-таки сiкачевi в морду. Така думка була: "Перелякаю, очi повибиваю". Пострiл зробив належне враження: розлючений, ущипнутий шротинами вепр оскаженiв, почув ворога, гуркнув i кинувся на виворотень... I вiн би той виворотень, мабуть, розкришив би, якби не сталася незрозумiла несподiванка... Миттю весь табун i сiкач вкупi кинулись навтiки, затрiщали по всiм лiсi i щезли, мов i не було їх. "Тигр! Далебi так". - З Грицькових оповiдань Григорiй знав, що в цих краях за тутешнiми законами слiдом за вепрами неодмiнно ходить тигр, - пасе i з того живе. Така невиключена можливiсть - зустрiтися з тигром, мавши дубельтiвку в руках, була не зовсiм приємною. I хоча знав i те, що кiшка ця людини боїться та перша її нiколи не зачепить, але... ану ж, як вiн голодний. Проте нiякого тигра це було, та й хiба тут углядиш що? Смеркало. Крутила веремiя. Мавши вибiр мiж можливою смертю в звiрячих пазурах i певною смертю на виворотнi вiд холоду, Григорiй почекав мить, послухав, а потiм рiшуче злiз i пiшов. Але куди йти? Снiг сипав такий, що нiчого не видно. Вiтер крутив вiхолу. Темно... Тут тiльки збагнув, яку зробив дурницю. В нього не тiльки путньої зброї не було при собi, а й сiрникiв. Отже, нiяк було й вогню розкласти. Якийсь час iшов з упертостi. Але куди йшов, не знав. Опинившись в безнадiйному становищi i знаючи, що зайшов далеко та що йому не виблукати вночi, вирiшив чекати, поки вщухне вiхола. А щоб не замерзнути - вирiшив тупцювати навколо товстого дерева. Так вiн крутився довго. Разiв кiлька пробував запалити вогонь без сiрникiв - насмикав вати з куцини, понатикав її в патрони i стрiляв... Так вiн розстрiляв всi набої, а вогню не розпалив. Пройнята потом вата не тлiє, клята, - покурить-покурить та й гасне. Трохи перестало крутити. Тодi вiн пiшов далi, полiз по снiгу напропуд. Стомився. Веремiя тим часом закрутила ще дужче. Тодi сiв мiж кедрами i вирiшив чекати ранку. Тримався з усiх сил, щоб не задрiмати, бо знав, що тодi навряд вже чи вийде вiн переможцем в цьому дурному змаганнi з стихiєю. Тримався, тримався... i задрiмав. Власне, не задрiмав, а сидiв i думав про всяку всячину... Розбудив його стороннiй дотик. Схаменувся - перед ним стояла якась тварина i лизькала його в нiс. - Заливай!!! Заливай радiсно загавкав. По хвилi пiдiйшла постать, вся бiла, залiплена снiгом, - десь брьохалась по пояс у снiгах. Наталка! Важко дихала. Вибилась iз сил. - Живий? - спитала вiдсапуючись. - Живий, - вiдгукнувся стримано. Довго вiдсапувалась. Потiм сказала сердито: - Хто ж так ходить?!. От iще... Бiльше вона нiчого не сказала. Видно, що пройшла багато без зупинок, без лижв та в пiтьмi по нетрях. А веремiя крутила. Постояли якийсь час. Потiм пiшли. Довго борсались у снiгу - i заблукали десь зовсiм. Наталка зразу не послухала Заливая, що тяг у свiй бiк, - вона думала, що лiпше орiєнтується, а тепер побачила, що сама збилась. Та сил уже не було. Треба чекати. Натрапивши на якусь скелю в гущавинi, Наталка вибрала затишне мiсце пiд густим дахом сплетеного i покритого снiгом гiлля. Тут було сухо i зовсiм не було снiгу, сухий густий мох, купа листя, бур'ян. Безсило опустилась на землю i сiла, притулившись спиною до пня. Григорiй постояв i сiв поруч. Заливай лiг у ногах. Вогню нiчим було розпалити, бо у Наталки теж не було сiрникiв (не здумала, як iшла), - то ж сидiли так... Розвиднялось. Веремiя ущухла. Вимучена дiвчина спала сидячи. "Тож змучилась так!" Тiльки тут, тiльки в нетрях, у цих жорстоких умовах є та справжня людсььа солiдарнiсть, що робить героїчнi речi, як звичайнi, як свiй обов'язок, i нiхто нiколи не здумає назвати їх героїчними... Дiвчино у снi, не маючи сили тримати голову, обiперлась об щось (то були Григорiєвi груди, але звiдки їй про те знати?) - i так спала. Як мале дитя у матерi. Сонна поворушилась, влаштувалась зручнiше, мов на подушцi. Спала солодко, звiвши лице трохи вгору, втягши голову в плечi. А Григорiй сидiв i боявся рухнутись, боявся розбудити. Хай. Нехай спить. Вже розвиднилось. Було тихо. А дiвчина щось марила у снi, посмiхаючись. Якийсь дивний сон блукав пiд її повiками, ворушив бровою, розпалив i розiмкнув трiшечки гарячi уста... Григорiй дивився на тi уста i боровся сам iз собою. Йому хотiлося поцiлувати її. Нишком. Так, як мати цiлує сонну дитину. Раз лише. Вона не почує. I вiн, як злодiй, дослухаючись до її дихання, тихенько-тихенько поцiлував... Раз лише. Дiвчина розплющила очi. Заморгала вiями. Здивовано, потiм злякано. Швидко вiдхилилась вiд грудей. Смiшно, наївно, торкнула долонею за уста, що на них ще горiв поцiлунок... I враз спалахнула. До слiз. Схопилась. Закрила лице руками. А тодi швидко повернулася i пiшла. Подалась. Навiть вiнчестер забула. Заливай слiдом. Збентежений, спiйманий на злочинствi, приголомшений i засоромлений Григорiй розгублено дивився їй услiд. Кляв себе. Вперше побачив, скiльки лиха може накоїти один поцiлунок. "Йолоп, ай йолоп! Як брутально, як нахабно повiвся вiн з цiєю гордою i чистою дiвчиною! Але ж вiн не думав, що вона почує. Але ж вiд того ти не менший йолоп! Злодюжка". Насупившись, Григорiй сидiв i не знав, чи йому йти, чи вже не йти. Потiм таки зiбрався i пiшов, захопивши її вiнчестер. Ось i табiр... Виявилось, що вони, хоч i багато вночi кружляли, проте замалим не потрапили, були зовсiм близько вiд дому. Григорiй пройшов мимо, поставив тихенько вiнчестер бiля дерева i пiшов собi... "Злодюжка!" Звернув убiк i пiшов. Наталка, насуплена, чекала на краю галявини. Дивилась, не обертаючись, кудись просто себе... Ясно, їй незручно вертатись без зброї. Поблукати трохи... Повернувся до табору уже тодi, як здалеку почув дзвiнкий Наталчин смiх, веселий, розкотистий. А вона дурiла, бавилася з Заливаєм. Химерна, незрозумiла дiвчина! Пiсля цього нашi ловцi вирушили додому, щоб встигнути на кутю. _Рiздво в пралiсах_ Iшли майже без зупинок день i нiч, i знову день i нiч. - А вже ж Святвечiр пiслязавтра, - лiчив старий Сiрко i хвилювався. Як то вiн загаявся так! Такого ще й не бувало.I квапився. А снiги глибокi, а стежки непроторенi, як не чхай - вище себе не скочиш. Йшли не перепочиваючи: їли i спали на ходу i конi, i люди. Коли б крила - льотом полетiли б. А так - брьохались в снiгах по вуха. Сiрко все рахував - знову i знову, намагаючись перехитрити себе i, здається, зовсiм збився. Нi-таки, - вже сьогоднi Святвечiр! Так виходило. А додому ще далеко. Синiй-синiй та холодний вечiр застукав їх в дорозi, мокрих, як мишi, - i вiд поту, i вiд наледiв, куди вони потрапляли, iдучи рiкою. Замiсть додому, вийшли на якiсь бараки у вершинi одного з допливiв Бiкiна. Старий Сiрко здивувався, збентежився, - новi бараки! Аж куди посунули лiсозаготiвлi! Диви! Але ж це не дiлянка Бiкiнського лiспромгоспу! Коло баракiв зупинились, - спочити трохи i посушитись, бо потрапили в наледь i помочили унти. Це дивна рiч - на замерзлiй рiчцi при такiм морозi намочити ноги, бродити по колiна в водi. Але буває, в цiм краї все буває. При товщинi криги в метр людина бродить по водi, як улiтку. На перекатах вода промерзає до дна, горiшня ж течiя напирає, крига не витримує i репається, - вода iде поверху межи кригою i снiгом, i горе тому, хто туди вшелепкається, як от нашi звiролови. Та нашi - люди бувалi. Траплялося ж, що люди й гинуть. Отже, сушили швиденько унти та годували коней бiля одного бараку. В барацi було повно людей - колгоспи вiдбували трудобов'язок на лiсорозробках. А насупроти, через рiчку - був другий барак. Але там, кажуть, - репресованi, засланi сюди "заключенi"... Напоїли коней. Грицько з Наталкою пiдтягали попруги, прибирали овес, лаштувались далi. Небо було синє, холодне. Скелi стояли, як мури. Лiс занiмiв на холодi, чорнiв нашорошено. А Григорiй дивився на той бiк. Його тягло туди. В присмерку було видно, як там - на тiм боцi - вештався хтось з вiдрами. В барацi горiв вогонь, коло бараку щось пиляло дрова. Перестало. Хтось гукав: - Аррлов!.. - Єсть, таварiщ карнач! Я слушаю. - Скажi етiм девкам... етiм шлюхам, пускай живей пiлят, я жрать хачу! - Єсть, таварiщ карнач! Ей, ви (гидка лайка)!.. iлi вас прiгласiть?!. Пилка - чирги... чирги.... Небо синє та холодне, i пустеля - пустеля. I раптом на лютiм морозi, пiдпихаючи тяжку, тугу пилку, зринає голос, зовсiм молоденький, журливий дiвочий голос, нiжний, степовий, як чайчине ячiння: ...Ой, куди ж, куди, куди Я тепер попала, - Замело й малi слiди Там, де я ступала!.. Чайчине ячiння, - туга безмежная... А другий голос, такий же юний i журливий, пiдтримує, горнеться в холодi до першого, як волошка до волошки: ...Там, де я ступала, Там, де я страждала... Мати ж моя, мати ж моя, - Я ж тепер пропала!.. - Адставiть пєснi!!. I клац-клац закривкою. Григорiй нiколи не лаявся брутально, але тут не витримав. Хай же Бог простить - сьогоднi ж Святвечiр! "Боже мiй, Боже! Та чи Ти ж є на небi?! Чи Тебе шукати та на прю викликати, Боже? Куди ж Ти дивишся?!!" А небо синє-синє. Байдуже. А сопки та кряжi понурi, як мури непрохiднi. А нетрi безмежнi та чужi, по пояс снiгом заметенi, непролазнi. Та нi дорiг, та нi стежок... Та нi рiднi, та нi вiсток... З тяжким серцем рушав Григорiй з цього мiсця. Ноги стали, як свинцем налитi, а чи то в землю вкопанi. Здавалось - вiн не зрушить їх. Стояв i дивився туди, пiдсвiдомо то знiмав гвинтiвку, то чiпляв її знову... Вже все було готове до вимаршу, а вiн не рухався, - мов загiпнотизований, дивився на той бiк, у темряву. I нiхто не знав, що вiдбувалося в нiм. Наталчин голос вернув його до дiйсностi!: - Ну ж!.. - Вона стояла напроти нього i промовила те "ну ж" сердито, а очi запливли їй при зорях iншим, пiдозрiлим блиском. - От iще!.. Гукай його... Рушили. Зажебонiв, зачиргикав снiг пiд копитами. Григорiй плентався ззаду, а його переслiдувало чиргикання пилки та чайчине ячiння, переслiдувало довго в тiм безконечнiм скрипiннi снiгу. Не то вiд того ячiння утiкали, не то когось доганяли, - либонь вчорашнiй день доганяли, нi, Святвечiр, - гнались Сiрки без вiддиху... I догнали! Буває так, що можна вчорашнiй день догнати. Але це буває лише в таких нетрищах, де немає календарiв, де людина зрештою сама календар встановлює по своїй здiбностi та й з конечностi, де година чи день не вiдiграє нiякої ролi, де бiльше анiж деiнде пасує ота примовка: "Все нiщо в порiвняннi з вiчнiстю!" Старий Сiрко, далебi, обчислився. Вони додому прийшли-таки на Святвечiр, бо прийшли саме на кутю i на святвечорове поготiвля. А може, то стара Сiрчиха обчислилася. А може, й нiхто не обчислився, бо нiхто не годен того перевiрити тут. В кожнiм разi вони не спiзнилися i прийшли додому саме якраз. Дома їх чекала гаряче напалена лазня - по-чорному, в хатi кутя на покутi у вiвсяному кулi, мрiйна лампадка пiд образами, застелений скатертиною стiл, тиша святвечорова. Як у дитинствi Григорiєвому. Спершу вони втрьох парилися в лазнi - два Грицьки з батьком. Здорово! Так, як тiльки тут умiють париться. Григорiй нащо вже дебелий, але не мiг витримати того, що виробляли Гриць з старим Сiрком. Вони пороздягалися ще в хатi, забрали березовi вiники, мило й мочалку - i так, в самих валянках та дохах наопашки, пiшли крiзь 50-ступневий мороз до лазнi. А лазня була вiд хати метрiв за 150, над замерзлою рiчкою. Така собi комiрчина, а посерединi пiч з дикого каменю, а в нiй - казан. Попри стiну широка полиця вгорi. Розпечене камiння дихало вогнем. Старий Сiрко з сипом взялися з ентузiазмом до процедури, яка для європейця може видатись лютим катуванням, iнквiзицiєю. Вони лили воду на розпечене камiння i такої пари напустили, що не продихнеш. I в тiй задушливiй парi сперш обливалися нестерпно гарячою водою. А тодi залазили пiд стелю на полицю i перiщили один одного березовими вiниками, перiщили люто. Обливались крижаною водою, а тодi знову майже окропом. Терли шкiру мочалками, як наждаком, - дерли її. I знову перiщили вiниками. А тодi з гиком червонi вибiгали на снiг i в сумерку качалися по снiгу, гуляли в снiжки, як дiтлахи, - батько з сином! I знову залазили на полицю та додавали березової кашi. Отак баняться!!! Григорiй дивився на них i смiявся: - Нiчого, звикну й я до цього. А тим часом вiн i так добре побанився, не вдаючись до тiєї страшної екзекуцiї, i почувався так, нiби змив усi грiхи з себе. Все змив. Не змiг тiльки однiєї речi змити - бо то було на серцi: поцiлунку отого свого злодiйського. Та ще не змiг змити отого: "Ой, куди, куди, куди я тепер попала..." ячiння чайчиного i туги вiд нього на серцi глибокої. Святкували Рiздво. Сiрки святкували його, як з дiда-прадiда велося: з кутею на Святвечiр i з усiм тим зворушливим i романтичним ритуалом, що такий пам'ятний Григорiєвi з дитинства. З вiршуванням, з колядками. Рано-вранцi, ще вдосвiта, щось застукало в дверi. - Пустiть вiршувати! - почулось з сiней. Мати озвалась вiд печi: - Iдiть. Дверi вiдчинилися, i до хати увiйшов святково виряджений вiршовник. Скинув шапку, пригладив рукою волосся i почав старовинно-старовинної, такої, що Григорiй нiколи й не чув, вiршiвки, мистецьки складеної: - Христос народився, щоб мир звеселився. Пiсля Адамового грiха родився в Вiфлеємi, та в стайнi, не в домi, - от дивина яка! Зiрка ясненька, гарна, кругленька, прикотилась аж над Вiфлеем, там стала, де вже сама знала - освiтила всю стайню кругом. Пастушки з степу прибiгли к вертепу, ще й по ягнятку принесли, - на дудочки грали, поздоровляли та й знов до отари пiшли. А янголи святiї, крилатiї, чуднiї та так же лепська спiвали, що ми родились та й поженились, а далебi, ще й не чували. Вiл та осел стояли краї ясел, - отже, й вони Христа впiзнали, ще й на колiнка впали - i дишуть на нього, бо знають, на кого. А триї царi принесли Христу дари iз Востока, - тут їх поклали ще й поздоровляли по-письменськи звисока: "Будь ласка, благослови-таки й нас, щоб жито родило, а вiйни нiколи не було, щоб ми таки пожили всмак". Iцько старенький був їм раденький, прийняв гостинця: "Сiдайте Ви в нас, почастуєм ми вас, чим Бог нам дав". Зараз же як пiдсулив: по кухлику варенухи, по каганчику сивухи... Царi як хлиснули, та сидя й поснули. Ангол Божий, святий, гожий, ввi снi царям шепнув: "Гей додому махайте та Iрода обминайте, бо ви вчора у нього були i слово йому дали - ще раз побувати i всiї новини переказати". Царi схопились, перехрестились, налiво повернули та й додому чкурнули..." Так вiршував старий Сiрко. I треба сказати, що Григорiй слухав його з величезним дивом. Багато вiн чув вiршiвок, багато сам знав, але такої зроду не чув. Аж потiм Григорiй удень вивчив її, ту вiршiвку, всю, особливо йому сподобався кiнець її, приперчений добрим народним гумором, про те, як Бог покарав Iрода за те, що вiн маленьких дiтей повбивав: "...Бог посилає пару, на Iрода всю кару за дитячу неповинну кров. Його дуже мутило, коло серця нудило, коло очей позеленiло, попiд носом почорнiло, немов у пса пiд хвостом, щоб не ганявся за Христом. Диявольський гайдамака не схотiв хлiба їсти - пропав безвiсти, немов у ярмарку собака..." Вiршував сам дiд Сiрко. А що ж робити, як нiкому вiршувати? Не ведмедям же це робити? А без цього Рiздво - не Рiздво. По тому Сiрки один одного поздоровляли... Тодi сiдали до столу - пили, гуляли... Потiм вiдпочивали... А вже в обiд добре гуляли, як належить. Скiльки тiї наливки та медової попили! А увечерi приходили колядники: Наталка, в гарному дiвочому убраннi, якого ще не бачив Григорiй у неї, закосичена, ще й, ба, на шиї намисто й дукачi, над чолом волосся перетяте блакитною стрiчкою; Грицько у своїй святковiй парубоцькiй одежi; а назверх у обох накиненi оленячi дохи наопашки. Постукали. Увiйшли в блискiтках снiгу... Колядували. Почали вдвох, а кiнчили всi гуртом, бо таки цiлий день пили добре. Навiть Наталка, що нiколи горiлки в рот не брала, сьогоднi випила аж три чарки: за матiр, за батька i за всiх, - i була рожева, як макiв цвiт. Григорiй теж колядував. Спiвав. Почав свята весело, та... Помалу напосiлася туга. Чорна туга. Чи то вiд горiлки, чи вiд чого iншого, - нiби хто враз чорну заслону опустив. Страшна туга взяла серце як у лещата... Ще там, у тайзi, якось забував про все. А тут, в цiм святковiм дозвiллi, звiльнена думка почала бунтуватись i так само почало бунтуватись серце, мов в залiзнiм капканi защiпнуте. Вiн не знав, де i до чого себе прикласти i де тую тугу втопити, i що з тiєю головою зробити, - вiдчував, як на карку тiй головi мулько. На полювання б знову, чи що! Досить цих свят! Або й ще куди... Вiн би вже тепер з цiлковитою апатiєю i байдужiстю полiз до самого пекла, його тягло туди. В щастя своє вiн уже не вiрив, - все життя йому - нинi, завтра i на майбутнє - поламане i попсоване непоправно, його вовче життя... Не поламана лишилась тiльки воля та жадоба щастя, але гай-гай - в тiм-то вся й колiзiя: мiж жадобою та неможливiстю. Чимраз, то бiльше, а особливо тепер, його поривало вийти дерзко назустрiч всьому тому темному своєму невiдомому, - вийти просто грудьми, i чорт по ньому до всьому! Можливо, тому зрадiв, коли Гриць почав збиратись до Хабаровська, - взяла охота зробити зухвалий рейд, - побавитись з долею в пiжмурки. __ _Роздiл десятий_ Рейд на Хабаровськ На третiй день свят Гриць з Григорiєм вирушили до Хабаровська. "Хутрину поздавати, договори (контракти) поновити на 1-й квартал, боєначиння набрати - воно здасться! А головне з тiєю охотiнспекцiєю дозволи на нарiзну зброю оформити наново, i найперше - на трилiнiйну гвинтiвку..." - все це мав проробити Гриць за батькiвською iнструкцiєю, а Григорiй напросився за помiчника, - йому страшенно кортiло, його тягло глянути на той заборонений для нього свiт. Що там робиться?!. Знав, що небезпечно, але те його й вабило - пограти в пiжмурки. Вабило кинути дерзкий виклик самiй своїй долi, перевiрить її. Або-або... Власне, двох "або" не могло бути. Було лише одне "або", пiсля якого йшла чорна порожнеча. Знав це. I воно замалим так i не вийшло... Два Грицьки посiдлали конi - гнiдого й буланого, - приторочили мiшки з хутором, з вiвсом для коней, та рюкзаки з їжею для себе i вибралися. "Як на сватання", - кепкувала Наталка, поглядаючи на хлопцiв заздрiсне, що дiйсно вибралися нiби на сватання чи на зльоти десь до царiвни щонайменше, - таких два соколи, таких два пишних королевичi: в гаптованих лапчатих унтах, що являли собою своєрiдне чудо мистецтва, в добрiй новенькiй мисливськiй своїй унiформi, гаптованiй i оздобленiй по-тубiльному, пiдперезанi набiйницями, а назверх - пишнi оленячi дохи до п'ят з величезними одкладними ковнiрами; на головах козулячi папахи. Бронзовi обличчя, засмаленi вiтром, слiпучим сонцем i морозами, були нiби вирiзьбленi за iдеальною моделлю мужеської краси вправним майстром з суворого металу - наснаженi життям, силою. Один похмурий, а один веселий, - але обидва красенi, нiби вiд одної мами. Два молодих королевичi, два богатирi... "Два ведмедi!" Перекинули рушницi по-козацькому через плечi, скочили на коней - i гайда. Тiльки й бачили... До залiзницi - до станцiї Лазо - їхали верхи, їхали заснiженими нетрями, через сопки та голi падi, навпростець, по хащах та бур'янищах. А їдучи, знiчев'я стрiляли по тих бур'янищах фазанiв та тетерукiв, стрiляли просто з сiдла влет, - вони вилiтали часто з-пiд кiнських нiг зi снiгу, де ховалися вiд морозу. То є спосiб рятуватися вiд холоду, що до нього вдається тут все живе, включно i до людей, - ховатися в снiг. В деяких мiсцях тетерукiв, а особливо фазанiв, було до гибелi! Цей представник субтропiчної орнiтофауни - фазан - дивно пристосувався до цього суворого краю: - жив тут, множився i розкошував улiтку в цих буйних хащах та й лишався на зиму добровiльно великими масами, навчившись переборювати п'ятдесятиступневий холод. Ну, а тетерук - тому i Бог велiв, бо це його стихiя, для якої вiн сотворений спецiально, далебi. То була для хлопцiв цiкава розвага. - Набоїв не шкодувати, - радив Гриць, повторюючи важно, сам того не знаючи, фразу одного росiйського iмператора. Радив, бо для чогось йому треба було тiї дичини. Особливо цiкаво було стрiляти фазанiв. Причiм хлопцi стрiляли на вибiр - тiльки пiвнiв! Вилетiвши несподiвано зi снiгу з криком, такий пишнобарвний пiвень сюрчав зразу по прямiй вгору, як веретено, - летiв так вгору метрiв з 30. А тодi робив кут - i мчав повздовж. При такiм його маневрi його дуже тяжко було застрелити. Але саме тим було й цiкаво. Пишноперi пiвнi, збитi в найнесподiванiшу для них хвилину, летiли назад в снiг, розсипаючи кольорове пiр'я. Так вони їхали i помежи дiлом полювали, розважалися. До Лазо їхали три днi, а фазанiв та тетерукiв настрiляли цiлий оберемок - десяткiв зо два. Позв'язували їх голова до голови i так пуками почiпляли до сiдел. Кiлометрiв за п'ять перед Лазо заїхали на заїмку до Сiркового знайомого мандзи Кiм-Гi-Суна i подарували йому всiх тих фазанiв та тетерукiв гамузом - празникове, - i стали в нього табором. Тут вони залишили конi, зброю i зайвi речi... Кiм-Гi-Сун був добрий i давнiй знайомий родини Сiркiв. В нього вони з давен-давен зупинялися завжди, виїжджаючи в свiт, до мiста, - чи то на пiвдень, чи то на пiвнiч. Тут вони мали свiй пункт, так би мовити - базу. Гостинний i привiтний, як i всi тубiльцi, Кiм-Гi-Сун був особливо гостинний до Сiркiв. Вони були завжди бажаними гостями. Мабуть, у вiдплату за їхню щедрiсть i гостиннiсть, що вiдтак викликав Схiд на змагання. Тут хлопцi заночували. Увечерi загуляли з Кiм-Гi-Су-ном, - гостили його у нього ж, - напували його горiлкою, та медовухою, та частували всякими витребеньками рiздвяними (з тiєї торби, що напхала мати з Наталкою, пам'ятаючи й про цього доброго Кiм-Гi-Суна). I так його начастували, що вже й полягали спати, а вiн ще сидiв на своєму канi (пiдлога така опалювана, кам'яна) та спiвав своїм диким фальцетом: "Розпрягайте, хлопцi, конi..." - єдиної "рюської" пiснi, яку вiн умiв добре спiвати, навчившись її вiд червоноармiйцiв на маньчжурському кордонi, i найпоширенiшої в цiлiм цiм Далекосхiднiм краї. Григорiй слухав той спiв з неабияким зачудуванням. Кiм-Гi-Сун навiть не запiдозрював, яке надзвичайне, яке колосальне вражiння той його п'яний ще й фальцетовий спiв справляє, яку силу думок вiн родить... Тiльки в устах чужинця, та ще такого далекого, дикого азiата, рiдна пiсня набуває враз якогось виїмкового значiння i змислу. Смiшний, веселий i наївний Кiм-Гi-Сун! Тут вони залишили коней i далi вже мандрували поїздом. Тут-бо починався свiт цивiлiзацiї, свiт технiки, електрики i радiо, свiт "соцбудiвництва", словом - свiт "заключiтєльной фази построєнiя соцiалiзма в адной стране". __ _ЕКСПРЕС,__ "котори__й возi__т__ дрова i__ лес"_ Гриць їздив не вперше в цивiлiзований той свiт, але все почувався трохи безпорадно. Не так, як вдома, в нетрях. Через те мусив взяти на себе iнiцiативу Григорiй, iнакше-бо вони з цiєї станцiї не виїдуть. Пройшов експрес "И-1" Негорелов - Владивосток, i поштовий "И-41" - Владивосток - Москва, а виїхати годi. Мiсцевих поїздiв в цiм благословеннiм краю нiби й немає, всi далекого маршруту, а на них квитки лише по бронi, тобто рiзним вiдповiдальним вiдрядженцям i так, своїм - по блату. А так як нашi обидва Грицьки були не "вiдповiдальнi" i не "свої", то сiсти їм на поїзд було неможливо. Таких "невiдповiдальних" було багато, i всi вони вирiшили чекати на якийсь свiй експрес, напiвреальний, напiвфантастичний, "ЕКСПРЕС, КОТОРИЙ ВОЗIТ ДРОВА I ЛЄС", - як жартував хтось весело i воднораз саркастично. Так, бач, звався знаменитий i виїмковий в своєму родi особливий поїзд "Нумер 97" - Владивосток - Москва. Щось подiбне може iснувати лише тут - в цiй країнi соцiалiзму, i то тiльки для цього краю i для всiх йому подiбних околиць "необ'ятної многонацiональної Родiни": Нарештi пiд вечiр надiйшов цей знаменитий на цiлий ДВК, Схiдний i Захiдрий Сибiр i на цiлий СРСР "експрес". Вiн пiдiйшов у сутiнках, темний зсередини i чорний зокола, - пiдiйшов тяжко, простуджено кашляючи, i став. Довжелезний - вагонiв на 50. Половина вагонiв товарових, а половина поштових - всi ж вони несли функцiю пасажирських. Нiяких дров вiн не возив. Вся та валка вагонiв була натоптана пасажиром до одказу, так що людськi руки i голови, навiть ноги випиналися з вiкон i з тамбурiв. Темний i неосвiтлений, "експрес" той гомонiв, нi, гудiв, як вулик, - зойкав, спiвав, кашляв простуджено, матюкався вiртуозно й розпачливо, лементував дитячим плачем... Е к с п р е с!.. Не експрес, а цiла республiка на колесах. Григорiй i Гриць брали його штурмом. Бо iнакше годi було вдертися до його нутра. Все, що було в поїздi, одчайдушне репетувало, не пускало нiкого бiльше, люто-прелюто матюкаючись. Все, що було зовнi, наступало, як на фортецю, ще лютiше матюкаючись та пускаючи всю силу та весь сприт в рух. Було таке вражiння, що то люди спецiально вибрали собi таку розвагу, щоб грiтися на скаженому холодi. - За мною! - спокiйно скомандував Григорiй Грицевi, вiдчувши враз, що потрапив в рiдну стихiю, в так добре знану здавна i звичну ситуацiю, та й, пригадавши всi, так колись добре засвоєнi правила й норми поведiнки в цiм свiтi цивiлiзацiї шостої частини земної кулi, пригадав всi властивостi тiї цивiлiзацiї, не знавши яких, пропадеш нi за понюшку тютюну. - За мною, разом!!. I на цю команду, напруживши свою молодечу, можна сказати, волячу силу, вони, а за ними, як за тараном, i ще цiла група - вдерлися з тяжким боєм до вагона. Можна сказати, по головах вдерлися. Тi, що вдерлися з їхньою помiччю - кiлька осiб - враз почали скажено лаятись. Але вже не на тих, що у вагонi, а на тих, що напирали зовнi, - не пускаючи їх, обкладали їх божевiльною матюкнею, як розпеченою смолою, з усiх бокiв - згори, знизу, i вздовж, i впоперек... Оригiнальнi звичаї! Дивнi звичаї! А ще дивнiший цей поїзд. На нього не треба було анi бронi, анi квиткiв. Теоретично квитки iснували, практично ж - то було не до переведення, i їх пiхто й нiколи не брав. Хто хотiв, той i їхав. I куди хотiв, туди й їхав. Але не бравши квиткiв, нiхто не мiг i претензiй будь-яких мати щодо їзди, - поїзд iшов, як йому здумається: хотiв - їхав, хотiв - стояв годинами чи то на станцiї, i чи то просто посеред дороги чи десь у тупику. Отже, квитки iснували тiльки в теорiї, так само, як i перевiрка квиткiв у цiм "експресi" можлива була лише в теорiї. Квитки були обов'язковi лише для тих, хто сiдав з мiсця, цебто у Владивостоцi. Далi ж - далi йшло дуже просто. Труднiсть вся полягала лише в тiм, щоб сiсти. Сiвши ж, можна бути певним, що нiхто не потурбує i не поцiкавиться, чи є у вас квиток. Поїзд бо так набитий людьми - i то завжди, - що далебi жодному кондукторовi i жодному контролеровi за всю його iсторiю не пощастило ще пройти його вiд паротягу i... бодай до третини ешелону. У вагонi, куди всiли нашi хлопцi, було iдеально тiсно i поночi, стояв густий гамiр, ще густiший сморiд i вже зовсiм нестерпно густий дим вiд махорки. Хлопцi потрохи оговтались i втиснулись в юрбу з максимальним комфортом, - Грицевi, наприклад, не греба було стояти власними ногами на бруднiй пiдлозi, нi, вiн якимось чудом тримався в повiтрi. Тим часом поїзд засвистiв, зашипiв, зойкнув i, шарпаючись, - аж но ребра в людей трiщали, - рушив i поповз у темряву. Аж тодi людей трохи утрясло i хлопцi вмостилися досить зручно. З гомону, уривкiв фраз, з дотепiв, з уривкiв пiсень та прокльонiв поставало дивне вражiння... Григорiєвi здавалось, що вiн потрапив додому. Вагон говорив всiма дiялектами його - Григорiєвої - мови: полтавським, херсонським, чернiгiвським, одеським, кубанським, харкiвським... I ще й хтось кричав - "Най би тя шляк трафив", - нагадуючи про далеке Подiлля... Ба, - тими дiалектами говорив весь цей "експрес", i то не тiльки тепер, а, либонь, протягом цiлої своєї iсторiї. Основний контингент його пасажирiв - Україна, ота зiрвана з мiсця i кидана по всiх свiтах - поза геттю. I хоч цей "експрес" ходив по маршруту "Владивосток - Москва", але то була своїм мовним i пiсенним фольклором та всiм iншим - Україна. Екстериторiальна Україна. Україна "без стерна i без вiтрил". Хтось розповiдав про Сахалiн - "будь вiн трижди Богом проклятий!" - куди вони їздили цiлою округою на рибнi промисли, як "вербованi". I такi ж "вербованi", що їздили на "дальстрой - будь вiн розстопроклятий!" - слухали i подавали реплiки, приперченi мiцним словом та безсмертним українським гумором. Заробiтчани! Вербованi та контрактованi, та "плановi"! З дiтками, з жiнками... Возять їх по цiлому "соцiалiстiческаму атєчєству"! Будують соцiялiзм! Це вони будують соцiялiзм!! "Туди везли вошi в очкурi, а звiдтiля - в пригорщах, трам!-трам!-тарарам!" - Заробили... хоч ти з мосту та в воду! Днi, тижнi, мiсяцi мандрують вони отак в брудi, в холодi, в голодi. Окриленi надiєю, повзли спершу на схiд i опанованi розпукою та апатiєю, повертали на захiд. А на їхнє мiсце - новi посувалися. Йшли безконечнi ешелони таких же, як i вони, шукачiв щастя, примусових i добровiльних ентузiастiв. Гомонiли, сварилися тiєю ж мовою, скалозубили, спiвали пiсень, кляли понуро, саркастично, невiдомо що i кого. . В темрявi, в галасi, в смородi плакало немовля. Квилило тоненько, i безнадiйно, i безконечно. Ячiло, як пташеня, а над ним слiзний материн голос, вмовляючи, припадаючи до маляти: - Ну, чого ж ти, моя ясочко?.. Ну, годi... Голiвка в тебе болить?.. Боже мiй! Ну, ластiвочко ж... - i враз з люттю божевiльною, розпучливою: - Ци-ить!!! Та цить же, будь ти прокляте!!! Цить!.. А от отак!.. - i заходилась буйним плачем, безпорадно, безвихiдно. Дитина ячiла тонюнько, в агонiї... От чийсь понурий голос з кубанською вимовою: - I приїхали ми... Тиждень валялись пiд ожеледицею, пiд дощем i снiгом посеред Владивостока... Поки нас котрактували - добре спiвали, м'яко стелили, щедро мастили, а законтрактували - мов загнуздали, та й на смiтник викинули... Худобу лiпше трактують... в душу! Вздовж i впоперек, через цiлу "конституцiю"! В другiм кутку вагону дiвочий голос спiвав сам собi - чи то з досади, а чи зi смутку: - Ой, де б я, де б я Iз досадоньки пiшла? Ой, де б я, де б я Цей деньочок провела?.. Пiсня губилася в хаосi i зринала знову, переплiтаючись з дитячим ячiнням, з чиїмсь плачем та з чиїмсь буботiнням.. - Ой, та й пiду я у вишневий садочок, Ой, та й зiрву я горiховий листочок... - ...I вирвали з коренем... - бубонить чийсь приглушений голос збоку, зливає iшшком комусь свої таємнi жалi, що їх можна звiряти лише в темрявi. - Отак викинули всiх на снiг - з манюнькими дiтками... Боже мiй!.. "Куркуль", - кажуть... Мати на Печорi померла... А нас - п'ятьох синiв - по свiтах позагеттю майнули... Трьох в "Сєвлаг" засадили... Ну, добре!!. - рип-рип зубами... - ... Горiховий-ий ли-с-то-чо-ок... - тяг дiвочий голос. - ... В Донбасi працював, - розповiдав якийсь юнак зухвало, весело: - Нема ходу! Пашпорт, кажуть, дайош... Ха-ха! А ранiше! хе, пашпорт! Я б з папшортом раднаркомом був би, та хiба ж таким! А так - нема ходу параходу! В Архангельську був... На Камчатцi був... В Ташкент! був... I всюди те саме - "справку од сєльсавєта" давай. Тю! Знайшли дурного!.. - i зiтхнув скептично: - Велика земля, та тiсна, чорт би його взяв. - Що там у нас вдома робиться!? - журилась якась жiнка. - Як там нашi?.. - А знаєш, - гукнув хтось, мов до глухого: - Серьога дiстав вишака! Конi подохли в колхозi так, кажуть: "шкiдник"! - Ба... - хтось сичить i труситься (видно, хворий) на горiшнiй полицi: - Як люди подохли в цiлiй окрузi, то шкiдника, не бiйсь, нiде не шукали!.. - Ну ж, цить же, цить, ясочко моя!.. - квилила мати. - ...Ой, та й спишу я всю досаду на листу, - журився дiвочий голос: - Ой, та й пошлю я в славний город Пол-та-ву... - Пошли, пошли, - насмiшкуватий парубоцький голос: - Пошли, дiвко, i прямо до голови горсовета. Хай сучий син дочитає, як його хрещеники - розкуркуленi, то так... Другий парубоцький понуро, наче про себе: - I напиши йому привєт... в гроб!.. в могилу!.. в дошку i в Ноїв ковчег!.. - заграв вiн енергiйну моряцьку молитву i зашморгнув моряцьким вузлом. Сплюнув. Дiвчина притихла, а потiм насмiшкувато: - А ти, видать, з попiв. Чим вiн тобi так допiк? - "З попiв, з попiв", - передражнив понурий парубоцький голос i замовк. Але не було в нiм злоби до дiвчини, лише була злоба взагалi. Дiвчина теж замовкла. Довго мовчала в гомонi. А потiм знову зринув її голос, як з каламутної води, нiби вторячи дитячому ячiнню, але вжи тихше: - Ой, а хто буде той листок читати, Та той буде всю досадоньку знати... - Ну цить же, цить, - схиляється материн голос, як материнка в полi, горнеться до немовляти... Григорiй слухав весь той гамiр, зцiпивши зуби, i йому наморочилась голова. Те, що вiн почав був забувати - цiла ота трагедiя його народу - навалилась на нього всiм тягарем, кидаючи серце, мов м'яч, у всi боки. Уся! Уся його Вiтчизна ось так - на колесах позагеттю, розчавлена, розшматована, знеосiблена, в коростi, в брудi... розпачi!.. Голодна!.. безвихiдна!.. безперспективна!.. Стискав зуби, аж но набрякли щелепи. А журливий голос, як материнка в полi пiд вiтром: - Ну ж, моя крихiтко... моє сонечко... моя ластiвко... - гойдається на вiтрi, тремтить безнадiйно над дитячою агонiєю. Поїзд гримотiв, конвульсiйне здригаючись, в темрявi. Зупинявся i довго стояв на станцiях i роз'їздах. На якiй станцiї до вагона вдерлося двоє з лiхтариками. - НКВД!.. - прошелестiло вагоном. Там, де кондуктори i контролери не мали сили анi совiстi вдертися, там цi вдерлися i господарили, як вдома, шукаючи за чимсь, що їм потрiбне. Свiтили лiхтариками в обличчя, ступаючи по людях, як по дровах. Григорiй чекав спокiйно, приготовившись до найгiршого. Лише тут збагнув, який вiн дурень - вилiз в свiт, не мавши документiв. Але не додумав цiєї думки до кiнця, як йому присвiтили лiхтариком в обличчя. Сперш Грицевi, потiм йому. Дивились мовчки, водячи свiтлом згори вниз. Пильно дивились на розцяцькованi унти i дохи... I полiзли далi. Либонь, взяли їх за двох "вiдповiдальних", екзотично вбраних представникiв влади з мiсць, а то й з центру. Григорiй засмiявся про себе: "Раз!.." - цебто пронесло раз. Ясно, таке екзотичне вбрання виключає одразу всякi пiдозрiння. Таке вбрання недоступне для будь-кого, бо то задорого коштувало б, а доступне лише хiба для дуже великих вiдповiдальних осiб та й то не для всiх, а лише для тих, що мають з тайгою до дiла, що командують там; або представникам влади з тих нетрiв - головам сiльрад та директорам золотих копалень. Пiнкертони з лiхтариками нiкого не зачепили в вагонi, лише свiтили всiм мужчинам, а особливо хлопцям в обличчя пильно придивлялися, - шукали того, кого їм треба. Коли лiхтарики пiшли геть i щезли (десь полiзли через тамбур до другого вагона, либонь), хтось молодий засмiявся в темнотi, пошепотiв з кимсь i сказав вголос, на весь вагон, зловiсно та злорадно: - Хай-но ми помiняємось ролями... Так я от тебе знайду! I в пеклi! В самого диявола на печi не сховаєшся - трам-тарарам! - i заспiвав безжурно по-одеському, на жидiвський манер, з вихилясами та з викликом: - Ой, Джан, - ой, Джанкої, Ой, Джанкої - папи мої, Ой, Джанкой - i - Джан - Б i р о б i д ж я н!.. Хтось засмiявся. Хтось весело сплюнув. Хтось зiтхнув - Бiробiджан - сибiрська Палестина, а iшачить там - все наш брат... Ех, ти-и!.. Поїзд котився в темрявi, мов пiд водою. Хтось тужив Хтось наспiвував: - Колима ти, Колима, - Новая планета: Двєнадцать мєсяцев зiма, Астальное - лєто... А дитина квилила, чiпляючись за життя. Як каганчик на вiтрi змагаючись, - ось-ось погасне... Ось-ось... Хтось маячив увi снi. Хтось помирав вiд спраги... Велике переселення народiв! I таке враження, нiби всi це котиться десь у прiрву. На станцiї Красная Речка "експрес" зупинився, десi на грець його зна якiй лiнiї, серед моря товарових ваго нiв, освiтлених вiдблисками деяких лiхтарикiв... Назустрiч пiдкотився iнший ешелон i став поруч. У Григорiя серце задрижало: крiзь загратованi вiконечка дивились блiдi обличчя, поприлипавши до грат... Етап !!! З другого боку "експресу" стояв такий же етап, лише в другий бiк. На гальмових площадках маячiли патрулi з тригранними багнетами. Хтось гукав злiва через "експрес" до другого етапу: - Здорово земляки!... - i смiявся шибеничним смiхом. - Куди Бог несе?!. - В "Дальлаг", а вас? - В "Сєвлаг"!... Ха-ха-ха! Людп висовували руки i махали один одному i смiялись. Що їм ще лишилось, як не смiятись?!? Хтось з'їхав з глузду в цiй країнi. Один етап iшов на схiд, другий на захiд, а посерединi - ще один етап, тiльки без конвоя. - Глянь глянь... Нашi! - прошепотiв хтось гаряче в вагонi "експресу", припадаючи до вiкна. - I по той бiк i по цей бiк!.. - Ото тутешнi, - бурчав той, що спiвав "Джанкоя". - Скрипниковi вчителi, та партєйцi, та куркулi, - все наш брат, "враг народа"! Тi, що колись українiзацiю тут робили, i iншi "враги". Люди в "експресi" повiдтуляли ганчiр'я в повидушуваних вiкнах i ловили слова, згуки, дивились на притисненi до грат обличчя. - Боже-Боже! - побивалась якась жiнка. - I що воно в свiтi робиться?!. I де те людське пристановище наше? Га?! А земляки махали один одному руками з загратованих вiконечок, втискали в грати бiлi, як смерть, обличчя i пряли очима... I смiялись... Смiялись беззвучним мефiстофельським смiхом. Це тривало якусь коротку мить. I щезло, як марево, як нiчне хворе маячiння. А здавалось, нiби це тривало вiчнiсть i триває й досi. Вже ешелони розiйшлись, а той беззвучний мефiстофельський смiх стояв, як привид у фантазiї вимученої, невиспаної людини, як мара в чорнiй безоднi ночi. Хтось з'їхав з глузду в цiй країнi. З одного кiнця землi гнав етапи в другий, а їм назустрiч гнав такi ж етапи, I нема їм кiнця-краю. А межи ними котив цей плач на колесах, цей неетапний етап, цей найдемократичнiший "експрес", нi, - ковчег горя проклять i слiз материнських. Змазчики перестукували букси, лаючись на чiм свiт на лютiм морозi. Чи то вистукували колеса, ляскотiли буфери i чиргикали та скиглили гальма?.. Вимученi люди вже спали, похилившись одне на одного. "Експрес" стрясав ними, обдавав їх димом та смородом, ревiв до них iз скреготом, - та вже не в силi був їх розбудити. Лише ячiло мале диїя. Ячiло тихенько, безпомiчно, безнадiйно вже... Та не спав ще Григорiй - думав свою понуру думу, притримуючи на плечi Грицеву голову. Надворi помалу сiрiло. _ХАБАРОВСЬК_ _Смiшнi й печальнi походеньки_ Туман стояв од морозу. Туман дрiбнюсiньких блискучих пилинок iскрився на вранiшньому сонцi. П'ятдесятиступневий мороз бiг шпарко по пiшоходах, по нулицях i рипiв-дзвенiв, заливався на всi голоси, квапився десь, бадьоро пританцьовуючи. Мiсто, розташоване на сопках i в долинах, хукало, тупотiло, хлопало рукавицями i волохатими од iнею вiями. Згромадженi на горбах будинки середмiстя, пiдносячись з лискучого туману, як з моря, димили з усiх димарiв, хукали в небо. Гейби величезне товпище пароплавiв - кораблiв фантастичного флоту - згромадились в порту i розпалювали печi, готуючись до вимаршу в невiдомi рейси. А чи згубили маршрути, збились в туманi, i згромадившись на зрадливих рифах, алярмують, i димлять, i хукають в небо. Нi, пливуть, пливуть!.. Похиленi стовпи диму злягли в один бiк - цiлий лiс рухливих димових стовпiв, - пливуть!.. I так само димiли конi, люди, пси, випускаючи клубки бiлої пари, що тут же на них осiдала iнеєм. Димiло все. I рипiло, чиргикало, квапилось. Хабаровськ - столиця цiлого Далекосхiдного краю, цього химерного ельдорадо. Хлопцi вийшли на головну вулицю, що звалась