м - замовлю вiсiм", - думав, посмiхаючись, Григорiй. На душi зробилось легко... А вiн не знав, як i де втопити тугу! Хотiлось щось сказати дiвчатам, щось спитати. Але десь суворий контролер стояв на чатах i забороняв: "Ти забагато випив i не рипайся! Сиди й мовчи". Григорiй так багато горiлки нiколи не пив. Та й тепер суворий контролер не давав переступити крайню межу, дiйти до крапки, - стояв над ним i строго вiдраховував хвилини. Нарештi сказав: - Стоп! Годинник вибив 12. Пiвгодини до двiрця. Пiвгодини на все iнше. Поїзд о першiй... Григорiй звiвся. А за ним i Гриць. Нагулялись хлопцi до несхочу. Але тримались мiцно. Лише у вiччю двоїлось, троїлось i плавало все трохи шкереберть. - Грицю! Ти з нумерками йди до роздягалки, збирай все гамузом i виходь на мороз. Там чекай. Ясно? Ясно... Гриць вийшов, а Григорiй ще мусiв розрахуватися з кельнером. Розквитавшись, помахав здивованим дiвчатам рукою i пiшов. Пiшов. Було смiшно - ноги йшли по пiдлозi, а все навколо йшло якось бокаса. В дверях з кимсь зiткнувся. Хтось iшов сюди, а вiн iшов туди, - в дверях стали i нi сюди, нi туди. У вiччю Григорiєвi двоїлась якась химера... "Шпали" на ковнiрi... Синьоверхий кашкет... О, аж два!.. Двоносе... Григорiєвi було смiшно. Чи воно одно, чи двоє? Клiпав очима - нi, таки двоє! Двоє заразом. Чудно, ха-ха! Щось нiби знайоме... Григорiй стояв i смiявся, взявшись у боки. А тодi нахмурився - ну-ну! - i зацiпив щелепи: - Хто став на дорозi!?! Галло!.. Химера уступилася, i Григорiй промаширував до роздягалки. Дав Дiдовi Морозовi карбованця i так помаширував на вулицю. Навiть не бачив, як та химера стояла, не рухаючись, мовби прикипiла на мiсцi, i дивилась услiд... На вулицi чекав Гриць, в досi наопашки, з торбинками iз усiма пожитками. Григорiй надiв папаху, накинув доху, теж наопашки - хай хмiль вийде, - i пiшли помалу. Морозяна вулиця була тиха, туманна, майже безлюдна. Де-не-де рипiли перехожi. Тьмяно сяяли лiхтарi, обведенi веселковими нiмбами... __ _Не ходи босий!_ Хлопцi вже пройшли вздовж пiввулицi Карпа Маркса, вже минули "ДеВеБанк", як Григорiй вiдчув, що щось негаразд, що за ними назирцi хтось iде. I не так вiдчував, як угадав своїм вовчим iнстинктом. Хмiль виходив з голови. Згадалась та "химера", - що за чорт? Хто б то мiг бути? Що за один?.. Вiйськовий нiби. - А нагнись, Грицю, - хто там за нами йде наче? Гриць, спiткнувшись, нагнувся i глянув позад себе. - Та нiби нiкого. А що таке? - Надягай доху в рукави, бо змерзнеш. Так. Чiпляй на плече рюкзак, бо руки заболять. Так... Упустивши свою доху, Григорiй нагнувся i глянув... "Так... Iде назирцi. Напевно за нами. Високе. В собачiй хутрянцi. В капелюсi з розпущеними вухами..." - Нум, Грицю! Спокiйно. Наддай ходу. Так. Не озирайся. - Та що таке? - Нiчого. Знаєш, як тигр пасе вепрiв? Нас пасуть. Не одставай. Тримайся мене. Пiшли шпарко. Дужче. На вулицi враз зробилось людно, - то з кiнотеатру висипала юрба. Хлопцi припустили межи юрбою, а тодi круто завернули влiво, в бiчну вулицю. - Тримай попри стiну! I враз несподiвано Григорiй пхнув Гриця в бiк. Пхнув в розчинену браму, аж той поточився. Там стали i стояли завмерши. Повз них бiгом пробiгла постать в собачiй хутрянцi i в капелюсi з розпущеними вухами. Як хорт... Пождавши хвилину, як затихло рипiння, хлопцi вийшли, скрутили назад на головну i пiшли шпарко. До двiрця треба пройти головну вулицю, потiм майдан, потiм пустир за площею, потiм базар, а потiм ще з кiлометр передмiстям. Дохи заважали йти, - хлопцi їх поскидали й тримали на руцi. Рюкзаки - на плечах. Пересiкли навскiс велику площу з пам'ятником Ленiну посерединi. Ленiн переймав їх, пiднiсши руку, показував шлях в противнiм напрямку, нiби хотiв обдурити чи силою завернути. Минувши площу, перейшли навскiс пустошi i бур'янища, нацiлившись на рiг вулицi, що вела повз тiчок до вокзалу. Тут перелiзли через окiп i вже були вийшли на шлях, та раптом в темрявi виросла постать перед Григорiєм: - Руки вгору!.. - блиснула сталь пiстолета, наставленого сторч. Григорiй звiв руки... Але, зводячи руки, несподiвано пiддав ногою так, що пiстоль фуркнув десь через голову в снiг, а в ту ж мить Гриць зацiдив невiдомого з усього маху в ухо. Григорiй не дав упасти - з лiвої! А тодi турнув ногою так, як те робить сохатий, рятуючись вiд смерти, - сторч у груди прямим ударом. Невдалий Пiнкертон хекнув, мелькнувши ногами в повiтрi, полетiв у темряву, з хряском ударився об паркан i звалився десь у снiг. - Не ходи босий! - прошипiв люто Гриць, ступнувши слiдом. - Стоп! - спинив Григорiй. - То - чорнороб. Гайда!!. I, пiдхопивши доху, що Григорiй упустив, пiдiймавши руки, хлопцi припустили, як дрiбен дощик... На станцiю забiгли з другого боку, просто на колiї. Саме вирушав товаровий ешелон - десь, нiби на пiвдень. Скочили на ходу. Трапили в порожнiй вагон. Забрались у куток i сидiли, тяжко вiдсапуючись. А вже як ешелон пройшов через мiст на Уссурi i покотив шпарко, Гриць почав реготатись: - Що воно було за халєра, га?! Чого воно хотiло? - Чого хотiло? - Еге ж. - Напевно, хотiло пограбувати... Мабуть, бачило багато грошей... як гуляли i... - От заробив бiдняга! Григорiй мовчав. Думка йому шалено працювала, намагаючись знайти всьому логiчне пояснення, але нiчого не виходило. Сам не знав, що думати. Може, вiн нечемно турнув того, що стояв на дверях? Далебi так! В кожнiм разi вiн його напевно перелякав. Це вiн пам'ятає. Може, що ляпнув у хмелю? Так нi... Напружував пам'ять, намагаючись пригадати, що то був за один, але не годен був щось до пуття згадати, як в дурному снi. Дуже вiн випив зайве. А може, i справдi хто думав пограбувати? А гляди - швидше всього. Все можливе. Одначе iнстинктивно вiдчував, що щось не так, що за тим криється величезна небезпека, загроза. А зрештою махнув рукою. "Аби лише не прибили того дурака на смерть. Хай брикає..." Розв'язали рюкзак i заходились вечеряти. Потiм посiдали тiсно в кутку i так задрiмали. Товаровий ешелон йшов не зупиняючись. На станцiї Лазо хлопцi вилiзли десь на свiтанку. У Кiм-Гi-Суна посiдлали конi, швиденько поснiдали, випили по чарцi з того запасу, що накупили в Хабаровську, i рушили. Поки перебували в цiм свiтi цивiлiзацiї, почувались непевно, почувались в небезпецi, - нiчна пригода набула таємничого значення, незрозумiлого змiсту. Квапилися швидше виїхати в iнший, у свiй свiт. I тiльки коли повернули в хащi - свобiдно зiтхнули: "Все!". Вернувся добрий гумор, упевненiсть i душевний спокiй. Тут - вони вдома! О, тут вони господарi! Слухаючи, як шумiли кедрачi назустрiч, як височеннi кедри похитували коронами привiтно, переповiдаючiї вiчну свою казку а чи звiтуючи за днi розлуки, Григорiй вiдчув приплив буйної, дикунської радостi, а воднораз, - непереможної сили, що вирувала в нiм. Го-го! Хтось там на нього насувається?! То ми ще подивимось. О, ми ще подивимось! Доки вiн тут - нема тiї сили, щоб його звiдси викурила, щоб взяла його живцем. I не знаючи, як виладувати ту снагу i ту безвiдчитну тваринячу радiсть вiд життєвої наснаги, хлопцi пускали конi вчвал, стрiляли в пнi i стовбури i гоготiли, як азiати. "Так, ми ще подивимось!" * * * Вдома Гриць розповiдав Наталцi про їхнi парубоцькi походеньки. Про химерних розмальованих дiвчат, про музики, про мащенi фарбою губи, про дивацькi танки... Про весь той "цирк". Дiвчина, що знiчев'я перебирала iзюбринi лапки, готуючи їх до шиття унтiв, i пильно розглядала їх - особливо тi чотири - ревичнi, з того iзюбра, що дурiв з пристрастi й загинув, - слухала братовi теревенi й була дуже сердита. Навiть не тiшилась з подарункiв, що їх навезли хлопцi. А як зостались з Грицем самi, Наталка приступила з допитом - перепитувала знову й знову про їхнi гулi, про чудернацькi музики, про танцi та про тих панянок мальованих, i слухала пильно, з блискучими очима, намагаючись не прогавити нi слова... Який химерний той свiт! Чи й вони теж танцювали? Аякже! Танцювали. Навiть до них панянки сватались, такi-о iнтереснi... - Гриць показував, якi саме iнтереснi. Але виходило, що то не вони танцювали з пiвголими "панянками", а тi "пришелепкуватi городяни". А вони? - вони собi добре попиячили. I Гриць так майстерно списував весь той "цирк" i тих городян, i так смiшно копiював їх, ходячи по хатi вихилясом, що Наталка вже заходилась щирим реготом, i конче хотiла все те сама колись побачити. А надто смiялась з того "великого пана", що Григорiй зiпхнув його з дверей. А ще бiльше з того грабiжника, що так добре на них заробив опiвночi, й шкодувала, чому вони не пiдiбрали пiстоля. - От два дурнi! Зовсiм-зовсiм два дурнi, два ведмедi! Анi тобi з дiвчатами не вмiли добре потанцювати, анi пiстоля їй в подарунок забрати... А то навезли катзна чого, нiби вона якась панянка мальована... Хто це добирав всi тi цукерки, цi шоколядки, цi "духи", цi гребiнцi тендiтнi? - Я... - Ну, й дурний. - I Григорiй теж. - Ну, то обидва дурнi. Ще дурнiшi!... Зовсiм, геть зовсiм дурнi! __ _Роздiл одинадцятий_ На кiшку - Ну, як, дiтки? Поїдемо? - питав старий Сiрно, вагаючись сам це вирiшувати, їхати їм чи не їхати на кiшку: - Ех, немає Миколи! - Нiчого, батьку! - Це Наталка суворо. - Все одно нас таки знову четверо. Поїдемо... - Упевнено так, беззаперечливо. Старий Сiрко подумав, подивився на Григорiя, посмiхнувся: - Таке, брат, дiло! - I покрутив головою. - Маю вiдомостi, що коло Iману бачили кiшку чи аж двi. Кажуть, багато вепрiв з'явилось. Ну, ясно, де вепр, там i кiшка. З того цей пастух i живе. Та от... Ех!,. Ну, як, козаче, га? - спитав Григорiя посмiхаючись. Старий шукав пiдтримки. Вагався дiд. Нiколи не вагався, а тепер вагався. Нема четвертого, нема Миколи. Григорiй добрий хлопець, але ж уперше... Григорiй подивився в очi просто, хотiв сказати рiшуче, як Наталка: "Поїдем", але... чи має вiн право вирiшати? Сiрко задумався. Справа була поважна. Кiшка - це не заєць i не лис. Вiдтодi, як не стало Миколи, хто його зна як, чи вдасться. Стара Сiрчиха стурбовано вiдмовляла: - Та хай вона сказиться! Та чи вам мало? Тi чи вам життя набридло? Та хай її трясця вiзьме! Сидiть уже! Це й вирiшило справу. Старий махнув рукою: - Ну, то споряджайтесь! ге, стара! Бог не без милостi, козак не без щастя. Спробуєм щастя. Будеш за Миколу, козаче! Витримаєш? - Спробую, - вiдповiв Григорiй серйозно, - Тiльки ж... - Знаю, знаю, синку. Нiчого. Я тебе пiдкую трохи. Хоч ти й пiдкований. Отже, вирiшили їхати. Стара, зажурена, мовчала. Хiба вони послухають? Лише тлiла серцем та нишком витирала сльози. Згадала торiшнє - як привезли сина з розчавленою головою... Боже мiй! Як з вiйни привезли. Кiшка, твар тая поганая, вхопила пащею... Будь вона проклята! - Ну, от iще! - потiшала Наталка. - Не журiться, мамо! Та чи це вперше? Таке... Ми скоро будемо дома. Ми так тiльки, з'їздимо та й назад. Нiяких там кiшок немає... Розбiглись досi, почувши. - Та хоч би... - I хрестила Наталку, i хрестила всiх, як завжди, як кожен раз, виряджаючи. Тут бо люди гинуть всюди просто. Не з'їсть кiшка - то заблудить, не заблудить - у марi втопиться, замерзне, чи ведмiдь, або вепр пiддере, а то так простудиться - та й Боговi душу вiддасть. А збиралися цим разом не так, як звичайно. Повдягали ватянi штани й куцини. А окремо взяли голої дебелої лосиної шкiри пiджаки. I такi ж дебелi лосинi пальчатки - рукавицi, - сама шкiра на них, без нiчого. Взяли по парi запасних ремузiв - теж з мiцної шкiри. Словом, побiльше шкiри. На старому, як i на всiх, уже не кашкетик, а шкiряний капелюх, хутром униз. Коней нав'ючили легко. Взяли лише намет, залiзну пiч, харчi, спирт, марлю та пашу для коней. Та ще взяли верьовок, дроту, сокиру добру. Забрали всiх трьох собак, чотири пари лижв i поїхали. Конi були не перевантаженi, - тож туди ввесь час їхали. Злазили лише там, де доводилось пробиватись крiзь замети в "сiверах". Їхали стежками, через урвища, через джерела, крутими схилами та хащами. Кованi на плашки конi, часто сковзались, iнодi падали. Довелося повгвинчувати шипи на кожну передню. Сонце, вiдбите снiгом, слiпило очi. Тайга стояла дивна, мертва, як заворожена. I лише письмо слiдiв та слiдiв на снiгу промовляло до тжх, хто умiв читати, що тут далеко не порожньо. Коли заклякали, сидячи в сiдлi, - а мороз стояв ступнiв на сорок п'ять i, хоч якi були теплi козачi панчохи в унтах, а ноги мерзли, коли не рухатись, - тодi злазили, ставали на лижви i йшли так. По пiвденних схилах i на падях снiг був туго збитий, i це всiх тiшило. Григорiй з Грицьком i Наталка на чистих мiсцях гнали наввипередки або спускалися з крутих сопок, аж у вухах свистiло. Iнодi котрийсь, занурившись лижвою десь пiд гiллячку або пiд приметений бур'ян, iшов перекидя пiд регiт iнших. Григорiй ходив на лижвах вправно. Це не спортивнi лижви, лiпшi. До них не треба було цiпкiв. На спортивних тут не пiшов би, тi дуже вузькi, врiзались би. А це були широкi, втричi ширшi за спортивнi, трiшки коротшi, пiдбитi шкiрою з цупкою шерстю по ходi. Вперед самi пливуть, назад не здають - шерсть затримує. Гасали, дурiли, було гаряче, аж пара iшла у кожного iз спини. На нiч отаборювались просто на снiгу, намету не хотiли розв'язувати i ночували так, нагрiбши в один бiк з-пiд вiтру велику купу снiгу. Насупроти розкладали багаття, а посерединi намощували гiлок з ялини та з смеречини. Було сухо i тепло. Тут сушились, пили чай. Трапилось так, що не знайшли чай, чи було лiньки шукати, то старий Сiрко заварив мисливський - зломив гiлочку лiщини з сухим брунатним листом i опустив в окрiп. Чай i вийшов не гiрший за китайський. Вранцi рушили далi. Слiпуче сонце i вiтерець засмалювали обличчя, шкiра робилась бронзовою. На рiчцi Бiкiнi бачили диво-дивнеє: при височенному, крутому урвищi, при горi, мерехтiв крижаний водоспад. Метрiв на шiстдесят угору. Стояв вiн крижаною стiною i переливався усiма барвами. Мерехтiв на сонцi, наче рухався, тiк. Але вiн не тiк. Що тiльки може природа витворити! Улiтку тут безперервне втiкали пiдгрунтовi води, текли по урвищу безлiччю дрiбнюньких струмкiв, виносили з собою частки того грунту, в якiм текли - зеленi, брунатнi, рудi, жовтi. Прийшли морози i устругнули штуку: вода тече, а вони її приморожують. Так i наморозили цеє диво - вiд низу, вiд рiчки i геть до найвищого потiчка, що лiг угорi рудими вiзерунками. Отак розписаний, та ще пiдправлений небесною блакиттю та бiрюзою криги, стояв i мерехтiв дивний водоспад. Григорiй бачив таке диво вперше i милувався, i дивувався. В однiм мiсцi, проїжджаючи кедрачi, захотiли горiхiв. Але бирки, котрi додолу впали - заметенi снiгом, не знайдеш. А котрi не впали - тi на височенних кедрах бовванiли поза можливiстю їх дiстати. Але вийшли з труднощiв просто: збивали їх з рушниць, Старий Сiрко бурчав, але не забороняв, бурчав так, для годиться. Колись i сам так дурiв. Та i вправа стрiлецька нiколи не шкодить, - це вже його правило. Бирок назбивали небагато, зате горiхи були дуже смачнi i багато їх у кожнiй бирцi. Бирка тая - добрий жовтяк-огiрок завбiльшки i луска, як у соснової бирки, а пiд кожною лускою, як пiд покришкою, горiх завбiльшки з квасолину. Так виїхали на Iман-рiчку. Замерзла i заметена снiгом, лежала вона нерухомо, ця, така буйна i бистра улiтку, рiчка. Снiг був чистий, нерушений. Лише посерединi, пiд свiжим шаром снiгу пробивалися, як жилки пiд шкiрою, смуги мало їждженої дороги, а по чистому снiгу вилося двi новi смужечки вiд полозкiв. Межи ними ж - ямки вiд копит. Щось проїхало вчора двома пiдводами. З ширини полоззя старий Сiрко виснував, що це старовiри. Проїхали вгору. А раз так, то, значиться, вони їхали вниз до останнього снiгопаду, а це вертались - значить, були в Iманi. Прочитав, i вже його не переконаєш, що це не так. Вони теж повернули вгору за слiдом. Тут Григорiй мав нагоду прочитати тайгову газету - часопис пралiсiв. Але те, що вiн прочитав, зробило на нього сильнiше вражiння, нiж цiлi томи Бальзака чи Стендаля, що їх вiн колись теж перечитував, та за останнi роки забув, здичавiв. На снiгу великими лiтерами, либонь, за допомогою пальця було написано лише чотири слова: "ФIЙОНА МЕДВИНУ ПРИВIТ ПЕРЕДАВАЛА". I так, наче хто кулаком по уху торохнув. Що таке? Якому медвину?! Невже?.. Та нi, не може бути! "Фiйона - це ж красуня, жiнка того тунгуза, на прiзвище Дядоров, краля писана. Росiянка. З старовiрiв. I дало ж йому зв'язати своє життя з чужинкою, та ще з такою! Та ба: вона - красуня, чиста тобi дворянка, як пава, - ну i погнався. I вiн її любив, Богу на неї молився, упадав бiля неї, а вона... Ну, сказано, не пара. А вона до iнших iрже, до своїх. До неї ж охочих - Боже мiй! Гарна. I здорова, як кобилиця. Всi начальники, якi в тих мiсцях бувають - чи то рiзнi уповноваженi, чи мiлiцiя, чи НКВД - всi там пасуться. А Дядров мiсяцями дома не буває - промишляє все, трудиться. А як узнав, хотiв її порубати. I начальникiв порубати. Забрали його, подержали i пустили настрашивши..." Медвин... Медвин - це ж прiзвище його колишнього ката. Так, це було прiзвище слiдчого, а потiм начальника вiддiлу одного управлiння НКВД. О, це прiзвище стрясло ним до останнього м'язка. Одно лише прiзвище. Але, нi, не може бути. Це ж за десять тисяч кiлометрiв. Явна невiдповiднiсть. Це просто випадковiсть. Прiзвище зовсiм, зовсiм iншої людини. Який старовiр. I хоч це був незаперечний факт, що випадковiсть, проте серце не могло довго вгамуватись. Прокляте прiзвище викликало зливу страхiтних спогадiв, приспаного гнiву, пекельної, непримиренної, вiчної ненавистi. Всi йшли i не помiчали, що робиться з ними. Вони прочитали, посмiялись, погомонiли i пiшли собi далi. Та й з Григорiєм, власне, зовнi нiчого не робилось. Хiба той бiй, ту гiркоту за зламане життя, за скалiчену i навiки зiпсовану молодiсть видно зокола, та ще на такому бронзовому обличчi? Щелепи йому зiмкнулись, як вовча пастка. За кiлька кiлометрiв - знову те ж повiдомлення: "ФIЙОНА МЕДВИНУ ПРИВIТ ПЕРЕДАВАЛА". I знову серце загуготiло попри всю явну випадковiсть такого прiзвища тут. I так разiв з чотири. Нiби якийсь злий дух намiрявся на його спокiй. А в дiйсностi - хтось їхав i з нудьги розписався. Радий, що вивчився писати. А записав те, що його, найбiльше, може, роздрочило, чи, може, те, що заволодiло думками всiх тайгових молодих хлопцiв i дiвчат. Це повiдомлення звучало, як чергова романтична та пiкантна сенсацiя. Григорiй похмуро вигнався наперед i йшов перший, а збаламучена думка, занепокоєна, снувалась химерно. То припускала найнеможливiше, то пригадувала чуте, теж варте уваги. Що по тайзi останнiм часом проїжджали, або якась вiйськова дослiдна комiсiя, або начальство з НКВД, чи мiлiцiя, про це було вiдомо. Мали щось десь будувати, чи, може, "очищать тил вiд ворогiв народу". А може, те й друге. Що по всьому краю будовано силу вiйськових об'єктiв, - це вiн знав, ще в тюрмi вiд тих, що побували тут "на виправцi". Бач, знав навiть i такi подробицi: понад усiм кордоном, за проектом якогось iнженера, будовано цiлу систему - лiнiю - укрiплень i багато сопок перетворенi в невиднi зокола, потужнi фортецi тощо. Робили "кордон на замку". Що ж до останнього - очистки тилу, - то це вже вiн бачив сам. Ось такi химернi думки снувалися в його головi, викликанi тим прiзвищем. Там, де Iман завертав круто вправо, на пiвдень, i йшов далi, петляючи межи крутих кряжiв Сiхоте-Алiня, нашi взяли трохи лiворуч i пiшли на схiд, нетрями. По довгих мандрах перейшли на Змiїну. Тут окремо, як пустельник, жив старий удегеєць. Сам. В халупi-печерi. Роки жив тут, вiку доживав. Вiн уже був майже слiпий, його називали чомусь "Iнокентiй Петрович, хазяїн Яурина". Яурин - це там десь, на Малiм Хiнганi, i там вiн прожив все життя отак, сам-один, як палець, на величезнi просторiї. Мисливив i був повним господарем. А як вiдкрили там золотi копальнi, пiшов десь геть блукати по нетрах. Переселився сюди... В нього вже не було зубiв, а сам вiн - як сухенький зморщений грибок. Жив вiн з того, що ловив рибу, ловив сiльцями птицю, а iнодi i вивiрку. За рiк вiн добував хутра на махорку, на чай "кирпичний" та на сiрники. Тим задовольнявся i так, у мовчаннi, жив тут, споглядав i чекав смерти. Але добрi люди його не забували. Хоч зрiдка та добивались сюди мисливцi i лишали йому то се, то те. Iнодi i спиртом частували. Так вiн i жив, як бурундучок малий. Та все курив люльку, заплющившись. А колись вiн був у свого племенi шаманом. Гай-гай... Та зате вiн ще й тепер умiв з богами ладити, тож вони його i зхищали, i заступали. Яке було його власне, справжнє прiзвище, - нiхто не знає. Вiн - Iнокентiй Петрович. З цим прiзвищем i увесь такий, як вiн є - це красномовний показник, символ всього його племенi - уже напiвмiфiчного племенi удеге, що отак-о доходить краю i стоїть на порозi в небуття. Того дивного, опоетизованого (ах, Арсеньев! Ах, екзотика!) - наївного племенi дiтей природи, що уже вигибали, як малi дiти, вiд усiх благ чужої колонiзацiї: вiд алкоголю, люесу тощо. А оце догибають "останнi з могикан", чи пак "останнi з удеге", - навiть не маючи свого iменi. Патрiарх, жрець i носiй традицiй та нацiональної гордостi свого племенi. Єдине, на що вiн ще спроможний, - це забитися в недосяжнi хащi i там сконати з чужим iменем, як з тавром. Тут старий Сiрко залишив коня. Тут, десь недалеко, на джерелi Урин, бачено кiшку. Дали Iнокентiю Петровичу кирпичного чаю, тютюну (старий Сiрко пам'ятав про Iнокентiя Петровича ще з дому), i старенький, зморщений, безбородий дiдусик, був радий, як маля. Йому вже три чисницi до смертi, i вiн хоче покурити всмак. Нi слова не тямлячи по-росiйському анi по-українському, дiдусик на мигах дякував, радiв i розумiв, чого вiд нього хочуть: доглянути коней. Тут тигролови вирядились: понадягали шкiрянi панцерi, - дебелi щiльнi пiджаки, цупкi ремузи, шкiрянi рукавички... Напакували всi рюкзаки харчами i дрiбними; необхiдними речами. В Грицька упакований намет i кругом пояса мiцна товста вiрьовка. У Наталки теж вiрьовка i за поясом сокира. В Григорiя, крiм притороченої сокири, вiрьовки i набiйницi, ще похiдний казанок. А старий Сiрко довго ходив по хащах - вибирав, облюбовував собi знаряддя. Нарештi вирубав дебелий, рiвний, три метри завдовжки, сантиметрiв десять в дiаметрi дрин. Попробував - добрий. Обтесав трохи нерiвностi. Є! Стали на лижви. Перекинули через плечi рушницi. Взяли собак на повiдки i пiшли помалу. Пiшли звичайною, мисливською ходою, не кваплячись, щоб не виснажуватись. Лютi морози та вiтри поїли, як кажуть мисливцi, снiги, а лишок лежав туго збитим шаром, що добре витримував людину i собаку. Лише у великiй гущавинi снiг був цiлий i крихкий, як пiсок. Мiсцями лежав поза колiна. А в "сiверах" та в проваллях у тiм снiгу можна було втопитись. Мiсцями ж, на чистих галявинах, на високих плаях, снiгу майже не було: позривало, позносило. До Урину старий Сiрко вводив Григорiя в курс його майбутньої ролi. Правда, за весь час вiн мав багато нагод перевiрити Григорiя, i цей юнак перед ним склав усi iспити, та ще й найлiпше. I старий був певен його здiбностей. Щоб не ця певнiсть, то вiн навряд чи зважився б цю зиму пiти на "кiшку". Проте вважав не зайвим поговорити з ним iще про його роботу. - Отож, синку, слухай, примiчай, щоб ти знав. Це ти замiсть Миколи... Бачиш, тут дiло таке - дружно, тай вийде щось. Смiливо, один за одного, як свiй за свого Того ми й ходили лише рiднi, чужих не брали, бо чужий за чужого не пiдставить своєї голови. А воно, бач, без того не можна, таке дiло... Не знаю, синку, як там їх ловлять, кiшок цих, по книгах, ми їх ловимо по-своєму - голiруч i вчотирьох лише. Ну й собаки, без них не можна. Хоч кiшка й велика, i хитра тварина, та людина хитрiш, Старої ми, правда, не вловимо, бо її не можна впiймати. Ми її стрiляємо, та й усе. А ловимо молодшу. Ну, це така ж завбiльшки зростом, тiльки що легша - всього пудiв на вiсiм, - молода й дурнiша. Вона, правда, доброго лошака вiзьме в зуби, як мишу, скине собi на хребет та й занесе грець його знає куди. А от, як ми за неї вiзьмемось, то вже їй нiкуди дiтись. Головне - смiливiсть, швидкiсть i неодмiнно крик. Як уже насядемо, тодi крик. Спершу собаки женуть її, не даючи вiддихнути. Вона б собак самих i не злякалась, може, так ми ж слiдом. Чує. Собаки женуть, поки вже несила їй утiкати. Буває, цiлий день ганяємось. Тодi вона забивається десь до скелi, чи до якогось захисту з одного боку i, повернувшись хвостом до захисту, займає позицiю. Пси нападають - вона обороняється. А ми тут! Оце коляка - це перше дiло. Як "кiшка" забачить людину, то враз, забувши про собак, кидається на неї. А я їй коляку вперед! Вона пащею i хапає, що ближче... Головне не злякатись i подати їй зручно. Ми як робили? Я з колякою вперед. Тiльки вона вхопила, Микола зверху на неї... та петлю за шию! Як супоню, затягне... А я вже коляку геть, та за лапи, щоб вона його не здерла... А Грицько - за заднi лапи!.. А Наталка, як дзига, коло Миколи насiдає! Ге, брат, це треба швидко... I оком не змигнеш... А головне, треба кричати, скiльки духу, скiльки снаги, кричати, наче тебе рiжуть. Вона вiд людського крику дерев'янiє, її трясця б'є, нерв у неї не витримує, бач. Губиться i силу свою втрачає... Тож як ми кричатимем, то ти не лякайся, не думай, що це вона черево розпорола комусь (хоч, може, и розпорола), а й сам кричи так, нiби тобi черево розпороли... Втямив? Отож. А головне - не бiйся її: вона тiльки кiшка. Але, борони Боже, бити її чим, можна скалiчити, i тодi пропаде товар, а значить, пропаде нi за пси труд, бо за калiчену i чвертi не дадуть... Тим часом iшли i пильно оглядали всi хащi. Грицько йшов стороною, Наталка оддалiк. Старий роззирався пильно i гомонiв тим часом: - Ну, буває, що вона виб'є коляку i кинеться на самого - тодi її треба ловити руками за щелепу i здавити ту щелепу та й не давати перемiнитись на зуб. Було менi раз так... Ну, якби довелось тримати так хвилину, то вона за хвилину роздерла б i унти на поворозки, не то що самого, так, бач, це було, може, секунду, як уже їй запетлювали хлопцi шию та ноги i повалили. В мене хлопцi добре робили! Не дали батька з'їсти (добродушно смiється). Тож i ти не давай, як що як. Бо пiсля мене тобою закусить. Отак. А як будемо гнати, не виганяйтесь один перед одного, та й не вiдставайте. Дивись на мене. Один прикриває тил, бо як трапиться хитра яка падлюка, то обдурить, зайде з тилу - i незчуєшся, як i передушить... Отож, як тiльки побачиш, що я подав їй гостинець, сiдлай її мерщiй, та вiрьовку оттак, оттак, щоб напоготовi, а тодi оттак, i кричи!.. Кричи, а сам не зiвай, орудуй, бо незчуєшся, коли голову одiрве... А стривай!.. Наталка стояла, тримала за нашийник Заливая, що поривався вперед, i подавала знаки. Миттю зiйшлися до неї. Наталка показувала пальцем на двi смуги на снiгу. - Аж двi!.. Слiди... Двi кiшки пройшли глибоким снiгом. Старий Сiрко пильно обдивлявся. - Стара i друголiток. Уранiшнi. Тихо йшли... Не голоднi... Десь на лiгво... Це все пошепки сказав. Нiчого собi - аж двi кiшки зразу! А собаки!.. Григорiй здивувався, побачивши, як вони вiдмiнилися. Нюхали слiд, i шерсть на них стала дуба на спинах. Поривались вперед, натягали повiдки, але не рвались шалено, - зацитькуванi, поглядали на людей запитливо. Вишколенi. Власне, по собаках Григорiй побачив, що натрапили на тигрiв. Заливай тремтiв вiд нападу лютi, аж Наталка тримала його за нашийник, не покладаючись на повiдок, а вiн хрипiв, не маючи права заревти вголос. - Головне, розпарувати їх вдало. - Старий Сiрко зняв шапку, перехрестився. - Дай же, Боже!.. Тодi мiцно нацупив її. - Ну, дiтки! Дивiться ж! Вмить повiдмотували вiрьовки i налаштували їх зручно, почiпляли на шию. Кожен дослав набiй в набiй ник рушницi i знову закинув її за плече, щоб руки були вiльнi. А дiд до Григорiя: - Дивися ж. Як я крикну i почну стрiляти, стрiляй вгору, куди попало, заправляй i знову стрiляй, i галасуй а тодi рушницю за плечi - i гони щосили слiдом за мною. I не оглядайся! I так, тримаючи собак на повiдках - Рушай у батька. Нерпа в Грицька i Заливай у Наталки - пiшли тими слiдами. Попереду старий Сiрко, за ним Григорiй, тодi Грицько, а тодi Наталка. Вона тримала вiнчестер на руцi весь час пильно поглядала на боки, iнодi оберталась. Її функцiя вже почалась. Бо кiшка та - зрадлива твар, особливо ж як стара з молодим - мати. Вона може бути тут близько i вже, може, вживав проти своїх ворогiв заходiв. Слiди то йшли поруч, то перехрещувались петлями. Крутились по непрохiдних хащах, по такiй гущавинi, що, звичайно, туди мисливець не залазить. В особливо небезпечних мiсцях старий обходив забiч, весь час не спускаючи з ока слiдiв i перемацуючи очима кожний непевний закуток, купи вiтролому, камiння. Обминали, виходили з iншого боку, натрапляли на слiд i йшли далi. Григорiй мобiлiзував всi свої мисливськi здiбностi, а найперше зiр. Аж у скивицях болiло, так вiн напружував очi, стежачи за Сiрком i за всiм навколишнiм. Минали години... Так вони проходили кiлометр за кiлометром, - переходили розпадки, становики, падi i непрохiднi хащi. А слiди йшли собi, навертаючи все на пiвдень, - ось, зараз, тут... Але не було тут. Далi. Далi. Так вони йшли до пiвдня i навiть не обiдали. В однiм мiсцi тигри тупцяли пiд деревом. Сiрко оглянув пильно все. А Наталка: - Ось, гляньте вгору! Вгорi, метрiв на три вiд землi, мiж розсохами дуба, з-мiж двох товстих колод стирчав розкiшний чорний хвiст. Соболь! Отак! Хто ж то ставив? I хоч соболя заборонено здобувати, та раз уже впiймався, - взяли. Тут Гриць-ко впiзнав, що це ж їхня плашка, що вони з Григорiєм ставили на колонка. I затiска їхня. "Влiз дурний в не своє. А кiшки - ти скажи, якi обережнi! Постояли, а не наважилися взяти: почули, що тут була, хоч i давно, людина". Гриць запхав соболя в торбу: "Не кидати ж двi тисячi: п'ятсот загибати. Прийме база за камчатського". У другiм мiсцi тигри лежали. Видно на снiгу пiд деревом два лiгва поруч. Старий Сiрко зупинився коло них. Помацав снiг. Подумав, оглянув усе навколо, знизав плечима. Недавно, але... Невже сполоханi? Так наче встали не вiд сполоху... Пройшли ще трохи. Ага. На снiгу кiлька вепрячих слiдiв. Пiшли вистрибом. Тигрячi слiди теж розгонисте - полюють. Так у надзвичайному постiйному напруженнi та хвилюваннi, забувши й про їжу, тропили, тобто стежили, вони кiшок до смерку. Як починало вже сутенiти, слiди довели їх до якоїсь рiчки. - Даубiхе! - сказав старий, як кондуктор, оголошуючи чергову станцiю. Тигри тут постояли на низькому березi, подивились, либонь, на заметену снiгом рiчку, пописану посерединi полозками i, занепокоєнi пiдозрiлим тим писанням, а може, й дух кiнський чи людський вхопивши, - повернули круто нагору. Вепрячi ж слiди подались просто упоперек, через рiчку. - Стiй! - сказав старий Сiрко. - Нiч надходить. А проти ночi кiшок не стежать. В цiм мiсцi рiчка, що текла взагалi, крутячись та петляючи межи становиками, як i всi тутешнi рiчки, робила круте колiно. Старий подивився, ще раз прикинув i вирiшив тут ставати табором. Вмить напнули намет, розгрiбши снiг, нарубали хмизу, наносили ялинкового та смерекового гiлля. Звалили сухостiй i, порубавши його на дрова, розклали вогнище. Хотiлось їсти та ще бiльше хотiлось пити. Двiчi кип'ятили чай. їжi не варили, а просто їли пироги й морожене сире м'ясо - "струганину". Передусiм випили спирту, а тодi стругали мясо ножем - кожен своїм (вiд цього й "струганина") i, вмочивши стружку в сiль, так їли. Пiсля вечерi Грицько оббiлував соболя, що за той час, поки вечеряли, встиг розморозитись. - Ну, як, батьку? - пiдняв шкiрку, милуючись. Батько, фахiвець у хутринi, взяв у руку, труснув, прицмокнув: - Гарний! - I удаючи iнспектора бази, додав: - Сорт перший, висока пiдголовка, темний, комiрний. Без дефекту. Лунка стандартна... За це - двi тисячi штрафу або шiсть мiсяцiв тюрми!.. Але оскiльки вiн сам винен, що полiз туди, де його не прохано, то ми його здамо за камчатського або за сахалiнського - там дозволено полювати на нього. А соболь, дiйсно, був гарний. Зверху переливався сизо-синiм вiдтiнком воронового пера. Роздмухати чорнуд ость - голубiє пух. "Голубуватий". А хвiст!.. Грицько примiряв пишного соболя до ковнiру сестpi - чи до лиця. Та: - О! Оце тобi, дитино, як пiймаєш кiшку. - Ай правда! - посмiхнувся Сiрко. - Правда! Хапани бурундуки носять, а ми вже соболя як-небудь... Та треба ж iще здобути якого. Наталка тiльки очима мерехкотiла, задоволена. Що то жiнка! У вiчнiм, iнодi навiть пiдсвiдомiм прагненнi бувши гарною й так, бути ще лiпшою - жiнка всюди вiрна собi. Грицько повiсив соболя в намет - хай висить. - А ми ще десь здобудемо, щоб не один. Грець їх бери з їхнiми законами! Рано-рано, тiльки-но розвиднилось, рушили. Покинули так намет i все, що було в нiм i коло нього, - всi зайвi речi лишили тут. Взяли з собою лише сiрники, трохи їжi, боклажку з спиртом та своє мисливське встаткування. За розрахунком старого, вони сьогоднi мали догнати i згребати тих кiшок. Ще до вечора, як Бог дасть. А нi, то завтра. Слiди знову петляли, водили їх, як i вчора. Там, де снiгу було мало, видно було навiть вiддряпки пазурiв. В iнших мiсцях, де снiгу було бiльше i був "чирим" - затужавiла поверхня, кора, - один слiд все провалювався глибоко. "Це матка. Важка, сатана! Пудiв на дванадцять". Це ж дало пiдставу упевнитися, що другий був молодий. Так, пудiв на шiсть-вiсiм. Проте i при такiй вазi та при пiвторарiчному вiцi вiн зростом мусив бути такий же, як i старий, лише утлiший, пiджаристий, - ще не набрав уповнi ваги й сили. Ну i досвiду, звичайно. Тому й ходить при матерi. Раптом все пiшло несподiвано швидко... В однiм мiсцi, перед густими заростями, старий раптом впустив ломаку i пiдкинув вiнчестер... Григорiй бачив, як у гущавинi посунулось щось смугасте... Пострiл! Велетенська кiшка зробила скажений стрибок угору, як пiдкинена пружиною. В ту ж мить i туди ж стрелив i Григорiй по нiй. I ззаду пролунали пострiли. А старий, пронизливо i моторошно крикнувши, як це роблять татари або чеченцi, i, раз у раз стрiляючи вгору, пустився чимдуж стороною навздогiн за другою, що десь мелькнула i щезла. Решта, так само лементуючи, - слiдом. Спущений Рушай iшов вихорем уперед. За ним, пролетiвши повз Григорiя, покурiли, ревучи, Заливай i Нерпа. Собачий лемент пiшов по нетрах... Далi, все далi... Вирував, клекотiв, вiддаляючись. Женуть уже взрячку. Григорiй налягав на лижви, закинув уже, як i старий, рушницю за плечi, не вiдстаючи, готовий до всього. А Наталка, обернувшись на ходi i ще раз стреливши в велетенську потвору, що, перекинувшись у снiгу, била лапами в повiтря, - випередила брата i благальне: - Грицю! Братику! Я буду за ним!.. Я буду третя. Бережи хвiст. То була божевiльна, шалена гонитва. Годину... Двi... Три... Безконечно... Аж очi вивертало на лоба. Григорiй боявся тiльки, щоб не спасувати, щоб стало сили, щоб витримати. Бо життя людей, життя старого тепер на його сумлiннi. Ясно. Собак було весь час чути. Iнодi розтиналось коротке скавулiння чи виття. Тодi старий припускав ще дужче i по нетрах шугало його страхiтне гукання. Пiдбадьорював та й тiй сатанi нагадував, що вiн ось тут, доганяє, як сама смерть. Собачi й тигрячi слiди кидались то вправо, то влiво, чирим часто не витримував кiшку на скоку та в такiм темпi, i вона все провалювалась глибоко. Напевно такої гонитви вона довго не витримає. В кiлькох мiсцях на снiгу рудiли плями кровi - на собачiм слiду. - Наддай!!. - гукав Сiрко i лементував ще пронизливiше, ще шаленiше. - Пропадуть собаки! Подере. Де вони гнали, як вони крутились та петляли, - не було видно. Суччя било в обличчя, обдираючи шкiру. Ось лемент - рев собачий - близько. Зовсiм близько. Старий Сiрко нацуплював лосину рукавицю, що був скинув. Спереду вже видно, як ген крутились, гасали пси пiд скелею. Миттю старий одстебнув геть лижви i, наставивши коляку, як спис, гайнув уперед. Григорiй нагнувся на пiвсекунди до лижв... Мимо пролетiла Наталка, бачив лише, як її лижви iз шкварчанням вiдокремились i шугнули вбiк, утiкаючи вiд його лижв. Пiзнiше вiн часто згадував i не мiг вiдновити точно, як воно все було. Вiн таки перший опинився бiля батька. Вiн лише пам'ятає, як закричала Наталка... блискавичний його стрибок... Вир... Несамовитий галас, - людський, собачий, тигрячий... Вiн затягнув петлю, як супоню, i вмить опинився пiд сподом, вчепившись потворi в карк за шкiру... Все качалось клубком, галасувало на нiм... Здається, i вiн галасував... Снiг набивався в очi i в рот... Це тривало десять секунд, але, здавалось, - це тривало вiчнiсть... Потiм в раптовiй тишинi - злякане Наталчине обличчя i дихання над самим його лицем... Потiм дружнiй регiт... - Пусти! - це старий Сiрко, смiючись, розпатланий спiтнiлий: - Пусти, а то ти його задавиш... Уже! Страшний галасливий клубок розпався, i його витягали, затоптаного в кучугуру снiгу. Тiльки тепер Григорiй побачив, що вiн голими руками вп'явся в рудий загривок та так i закляк... Ага, вiн перед тим скинув шкiрянi рукавицi i кинув їх геть, щоб не заважали... Потвора лежала майже нерухомо, лише конвульсiйне здригалась, розчепiрив одерев'янiлi пальцi. Його звiльни ли з-пiд снiгу, i секунди переляку загального перетво рилися в дружнiй регiт. Так його забило снiгом - повно в носi, i в вухах, i геть свiту бiлого не видно. Але все цiле, нiчого не поламано i не поодкушувано. Треба бачити цi славнi, хорошi обличчя! Допiру лише зосередженi i суворi, а тепер такi смiшливi - розкудовченi, спiтнiлi, замурзанi i веселi. Грицько iржав, як дурний. - А я думав, що вона тебе вже з'їла! Ха-ха-ха! Дивлюсь - нема, тiльки унти стирчать iз снiгу. Вiдсапувались. Обтрушувались. Збирали шапки, рушницi. Викопували з снiгу погубленi набої. А де ж дiдова шапка? Та вона, пак, он... На розметанiм снiгу лежала здоровенна, смугаста, кiшка, зв'язана по ногах, а тодi ще обидвi пари нiг докупи, шия затягнута петлею, на мордi дiдова шапка... Кiшка здавалась неживою, лише хвiст тремтiв i корчився потихеньку, як прут на вогнi... То враз вся стиналась в страшнiй конвульсiї. - Кiнчається! - це Грицько злякано: - Дуже втягнуто! - Нiчого, - заспокоював старий, - це кiшка, її не так скоро задушиш. Потiм обдивлялись пошкодження - оглядали один одного i собак. У старого Сiрка була щока в кровi, але то пусте - здряпнуто, i вiн навiть не пам'ятає де, чи як гнався, чи тут уже. Наталка набила моргулю об чийсь приклад, а може, й об чийсь лоб. Може, об Григорiїв. У Грицька все гаразд, тiльки чухав нишком ззаду, - сатана мотнула наостанку, як уже була зв'язана, та так пiддала ногами, що вiн не втримався i гепнув просто на камiнь. А в Григорiя усе в порядку... Що в нього болiли ребра i була розсiчена всерединi губа - то секрет. А собаки лежали рядочком на снiгу, повисолоплювавши язики, нiби в Спасiвку. Проте з ними гiрше. В Рушая розiдране вухо, у Заливая здорово пiдiдраний бiк - так шкiру й злуплено смужечкою, i вiн старанно зализував рану, пiддаючи шмат шкiри язиком. Старий витяг ножа i тут же проробив операцiю - вiдтяв шмат геть; розумний пес тiльки заскiмлив i лизнув дiда в руку. - Нiчого, нiчого, це ще щасливо: це заросте... А з Нерпою було погано, - десь наколола око, i воно сльозилось, кривавилось. Пес жалiбно дивився на людей. Старий оглянув, похитав головою... - Ну, нiчого... Може, пройде... От бiда... Ну, та на вiйнi не без убитих.... Може, й заживе... Пiсля оглядин старий Сiрко пiдiйшов до вже майже нерухомої кiшки i розпустив петлю на шиї. Радiсно бурчав: _-_ Оце фарт! Хтось серед нас щасливий!.. Потiм знайшов свою коляду i просунув кiшцi межи зв'язаними ногами. А тодi вз