вiчнi. Кричалося про "бдiтєльность" та "священний" обов'язок всiх - старих i малих - допомагали органам ЧК. А внизу великими лiтерами оголошувалося велику премiю за зловлення того страхiтливого "отамана банди" - Григорiя Многогрiшного. А ще нижче подавалося свiдчення очевидця, що та банда пiшла на схiд, намагаючись, очевидно, прорватись до Японiї, i що бачено її вже аж на Охотському узбережжi. Друга сенсацiя була ще цiкавiша. Подавалося карколомне повiдомлення про "чергову провокацiю" "нєкой" агресивної держави на совєтсько-маньчжурському кордонi... В зв'язку з чим цiле мiсто, нi, цiлий край заговорив про швидку вiйну, потираючи з радостi руки: "Нарештi все скiнчиться! Дай боже! Хоч би вже швидше!.." I в зв'язку з тим же заворушилось ПХВО та ОСОАВIЯХЕМИ, поливаючи вулицi iпритом та ганяючи в газмасках, - без вiддиху прискорено проходячи курс протиповiтряної оборони i не маючи до того анiякiсiнької охоти... Отже - подавалося повiдомлення про черговий конфлiкт на маньчжурському кордонi. Про кiлькагодинний бiй i вiдбиття великої диверсiйної групи ворога, що хотiла проламати "границю на замку". Про героїзм начальницького складу Н-ської застави. А особливо про заслуги начальника тiєї застави, який в героїчнiм бою був поранений тяжко, проте не зiйшов з революцiйного посту до остаточного розгрому ворога. Краєва "Тихоокеанская звезда" рябiла жирними кличами i гаслами. "СМЕРТЬ ПОДЛИМ НАРУШIТЄЛЯМ!" "СВIНЬЯ ЛЄЗЄТ В СОВЄТСКIЙ ОГОРОД!" "СМЕРТЬ ЗАХВАТЧIКАМ СОЦIАЛIСТIЧЕСКОЙ РОДIНИ" тощо. Потiм наводилися привiтальнi телеграми на їм'я того героїчного начальника Н-ської застави i представлення його до найвищої нагороди. I тут же описувалося подробицi з епiзоду поранення начальника. Говорилося про великий бiй i, мiж iншим, про "двох негодяїв з гiгантським псом", що в тiм бою нагло напали на начальника "з тилу"... Старий Сiрко, що привiз з Грицем до Хабаровська на базу здавати живого тигра, слухав всi тi надзвичайнi новини, всi тi дивовижнi подiї та страхiтнi прокльони й погрози i хмурився, а йому хотiлося нагло i гомерично реготатися. А хiба не смiшно! Отак-о воно й все! Що то за iсторiя вийшла з тими "полеглими в бою з великою бандою ворогiв народу" грiзними енкаведпстами, вiн знає. Та це його и не так цiкавило, доправди, хоч там i говорилося про велику премiю. Його увагу прикувала друга сенсацiя, i йому хотiлося гомерично смiятися. "Ага!!. Трясця вашiй матерi! Отак-о!" О, старий Сiрко - то старий вовк. Одразу вхопив у всьому тому тропи, що й до чого. Ясно, що ця друга iсторiя має ту саму причину, що й перша. А головне - з усього йому було найперше ясно одно, а саме, що "н а ш i б р и к а ю т ь". Бо отi "два негодяї с гiгантскiм псом" - то й були саме вони. Авжеж. I то вони, власне, втрьох такого там шелесту наробили. I бiльше там нiкого й не було! Напевно. "От так встругнули!!! А той дурний начальник - нехай не лiзе! Чого вiн пiдставив свою дурну голову та й став на дорозi! Хiба не знав вдачi Сiркової доньки?.." Дiд дивився на тигра в клiтцi, слухав, як якась дiвчина читала тiї новини службовцям бази, i йому чомусь раптом захотiлося взяти та й випустити того тигра геть. Нехай бiжить! Га! От би було лементу!.. I вiн би, може, й випустив, та вже тигр був не в його клiтцi, а в загальнiй i пiд великим замком, а головне, - дiд згадав, що першого роздере ж той тигр, звичайно, його, як головного винуватця своєї бiди. Але то так собi, химерна парубоцька думка. Такого втрьох шелесту наробили!.. Га! А тiльки втрьох. Решта - то все брехня, як i з тiєю "великою озброєною бандою". Слухав, як читала дiвчина, i курив собi байдуже, чекаючи. коли там той бухгалтер скiнчить пiдрахунки та и вiдчислення на позику "Готов к труду i оборонє" тощо. "А що з тими "негодяями" сталося, не пишуть!.." Звелiв Грицевi наскуповувати всiх газет, якi тiльки є ("Дома будемо читати"), сподiваючись щось вичитати там, що з тими "негодяями" було далi. Слухав, що гомонять люди, хмурився i мовчав собi. Люди теж нiчого особливого не гомонiли, вони бiльше помовчували. Так їх вимуштрувало життя та й вся ота писанина. I до сенсацiй таких вони звикли, бо їх так рясно, та ще й не таких! - ого, - що, здавалося, без них цiле життя в цiм свiтi стане ненормальним. То бо стало стилем цiлої цiєї збожеволiлої країни, всi тi "диверсiї", "нарушителi", "вороги народу", "процеси", "бдiтєльность", "знищення", "розстрiли", "чекiсти", "енкаведисти", "орденоносцi герої", "прокльони", "тюрми", "диверсанти", "шпигуни" i т. д. i т. п. Почадiли, подурiли. Геть всi люди подурiли. То було стилем. I так само було стилем нишкнути, втягувати голову в плечi i чекати, як вiл обуха, грому з ясного неба на свою голову. А от як би їх взяв та й розкрив, розлущив, як розлущують горiх, - гляди цiкавi та й несподiванi речi побачив би. А вже напевно побачив би, як вони кпили з усiх тих сенсацiй, а то й ще побачив би що-небудь цiкавiше... Iдучи додому, старий Сiрко всю дорогу тiльки те й робив, що курив люльку. Набивав та й знову курив. Набрав-бо махорки пiвмiшка в столицi. Цiлi кiлометри мовчав зосереджено та й враз крутив головою: - "Негодяї!.." I смiявся собi. А вони стояли йому вiччю тiї "негодяї". Один "негодяй" i одна "негодяйка"... То ось навколiшки, схиливши покiрно голови, посеред хати... А то Наталка ходила вистрибом по сонячнiй рiцi, по каменях i дурiла з Заливаєм... А то вони з Григорiєм на пантовцi... Пробiгали картини одна одної яскравiшi, одна одної радiснiшi, - дзвiнкi картини минулого, так прекрасно прожитого лiта. Старий кректав, зiтхаючи. I вертався думками до тiєї маленької, тривожної, як гостра шпичка: "I чому вони не написали в газетi, що ж далi з вими?" Дома стара Сiрчиха скучала, мовчки журилася за дiтьми. Але не нарiкала. Приїхавши, старий Сiрко розiклав газети на столi i довго та пильно блукав по них пальцем. Але нiчого цiкавого не вичитав, крiм того, що було. А було все те, що вже чув. I бiльше нi слова. Читання кiнчилося тям, що вiн спересердя викинув газети тi всi в пiч. * * * Другого дня пiсля приїзду Сiрка з Хабаровська, надвечiр, прибiг Заливай. Хвора i одноока тепер Нерпа i Рушай зчинили раптом радiсну гавкогняву. Старий Сiрко вiдчинив на ту гавкотняву дверi... На порозi лежав Заливай. Схудлий. Здичавiлий. Боки йому позападалися. Шерсть на спинi сторч, як у вепра. А ребра можна було перечислити здалеку. - Заливай!!! А Боже мiй!!. - Стара Сiрчиха кинулась, як до людини, зрадiла i стривожена. Пес загавкав хрипко i вбiг, нi, вповз до хати. На ногах йому була льодовиця - снiг, понабивавши межи пальцi, позмерзався й поробив крижанi черевики. Лiг i дивився на всiх хворобливими, розумними очима i лизав старому руку, що, невимовне зрадiвши такому гостевi, трiпав його по мордi: - Ух ти ж, дурашка... Ну-ну... Читав я, брат, про тебе, читав... Ге-ге... А пес тихенько вищав. Так нiби розповiдав. Та нiхто не мiг його мови зрозумiти. Стара мерщiй насипала псовi їсти, краючи хлiб, мовби людинi. А Грицько тим часом обшукав Заливая. I знайшов записку! То був радiсний день у Сiркiв. Старий розправив тремтячою рукою малесенький шматочок паперу i тримав його, наче бозна-яку газету. "Депеша прийшла!" В хатi було темно. Тодi засвiтили каганець та й заходились читати. Тую "депешу" читати. Заходився, власне, старий Сiрко, водячи пальцем од лiтери до лiтера. А в тiй "депешi" печатними лiтерами стояло: "ЖИВI. ЗДОРОВI... О! (це вже "о" вiд дiда). ОБIЙМАЄМО ВСIХ. ЦIЛУЄМО. ВЖЕ ПЕРЕЙШЛИ ДО ТIТКИ!" Стара Сiрчиха плакала вiд зворушення. - Ну, читай же, читай... - Що тобi ще читати? Хiба мало? Ого! Все. - Ну, читай ще... Але Сiрка не треба було змушувати. Вiн сам, помовчавши урочного, брався до "депешi" знов. Перечитував її з насолодою. Клав її на стiл. Закурював люльку, пихкаючи поволi. Розгладжував вуса. А тодi знов брався оглядати депешу. Обдивлявся пильно з усiх бокiв, - чи не написано часом чого-небудь ще десь у куточку. Нi. не написано. Тодi перечитував, уже десять разiв чуте, та й все приголомшуюче: "ЖIIВI. ЗДОРОВI... ОБIЙМАЄМ... ЦIЛУЄМ..." - От "негодяї" так "негодяї"! Я ж так i знав!.. Таки Бог їх одне для одного сотворив! Цiкавiшого чогось в своєму життi Сiрко ще не читав, вiдколи був письменний. Нарештi стара вiдiбрала у дiда записку i вiднесла до сховку. В хатинi поцiлувала її нишком, так, нiби обох їх цiлувала, так, як у нiй було написано, а тодi завинула в шовкову хустинку i поклала в скриню на самий спiд, де лежали-зберiгалися всякi дрiбнички Наталчинi. А потiм, вклякнувши на колiна та мерехтячи очима, повними слiз, молилася до старенької Божої Матерi. Нишком вимолюючи зовсiм-зовсiм небагато - зустрiчi. Бодай на старiсть. Бодай наостанку лiт. * * * Гриць прип'яв Заливая, щоб не втiк. Так звелiла мати. I вона вже бiля нього ходила, як бiля дитини. Годувала та доглядала, та й розмовляла з ним. Але Заливай скучав. Скучав смертельно. Вiрний пес не мiг звикнути без веселої своєї господинi, без тiєї товаришки вiрної, що вiн був до неї прип'ятий мiцнiше, анiж такою мотузкою. На п'ятий день вранцi Заливая не дошукались. Вiрьовка була, а Заливая не було. Зринув десь вночi i втiк. Одчайдушний i безмежно вiрний пес розумiв дружбу по-своєму i зробив так, як велiло йому собаче серце. Подався доганяти без надiї догнати. Але - смiливi завжди мають щастя. 1943