рева рiзьблений. Зробив зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко: - Вдарив крапку! Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки тривожили: ось що тайно хотiв бачити! - її, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя всiх, люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю її? Тобi, можливо, так дано тепер: глянь i скажи, чи того хотiв? чи радуєшся?.."Нi!" - знялось, наче скрик, на серцi: бо бачив невикупливою кров секретаря - проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного. Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на стiл до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого, читає - очi йому розширюються вiд разючого змiсту. Дочитавши, з хвилину вiн стояв i невидющо дивився на стiл. - Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах Мироновi Даниловичу; а таки вдається прочитати. Зверху стоїть: "Цiлковито секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу дев'яноста вiдсоткiв зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiннєвих фондiв; наприкiнцi - Москва, Кремль i пiдписи. Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано: про штучно завищенi плани хлiбозаготiвель, якi неможливо виконати пiсля лiквiдацiї значної частини продуктивного населення. А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних вiдсоткiв, до кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта... "Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..." Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присуждує: - По-своєму чесний був. - I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства. Я в сiльраду дзвонитиму. Взяв телефон - зверхниковi, що сталося. - ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму. Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув; винiс, жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки прибудуть керiвники. Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий i владний - авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до думання громадян за їх замкнутими дверима i завiшеними вiкнами, повинен вiдсторонитися з дороги. Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв; коли зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв. Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого партробiтника,- звелено дещо; показано на Мирона Даниловича. Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що виявлялася з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що заважає або нелюба, негайно ставити її на пiдозрi, включившися з кiлькома, собi вiдповiдними, в першу модель чи зразок домовленостi. Встановлюють зону заслон - спочатку найменшим - i в нiй розгортають запiдозрення i вiдсування намiченої особи з життьового поля. Проти неї завжди "мають рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi; проти неї несуть обов'язкову "iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для неї оцiнку, як "нетакої", вона ж завжди пiдсудна. Їх - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак, володiють на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнiї її iснування. Бо дiють могутнiстю злагодженого запiдозрювання i самiсно привласненими правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують шлях до влади, як червону драбину: вилiзати весь час наверх, поки щури зробляться царями. Нема полiтичної матерiї для змовленого запiдозрення - знайдуть побутову: розроблять манiру проти призначеного на "пiдозрострачення" i розвинуть її до ступеня державної важливостi, навiть при фiлософiї життя. Повторно обговорюючи скабрезну вигадку, розсмакують iнтелектуально i почуттєво, як свiй духовний харч, на височинi iсторичної героїки i надзвичайного покликання. Пафос високосвiтоглядового запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьової стежки - того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв. Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо, тенетах запiдозрення. I серце впало. Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення. Головарi оглядали самогубця, а один з помiчних, в ролi слiдчого, допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича - на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при ньому i вписано: про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось, товариш рахiвник посвiдчить: вiн пiдбадьорив. Увiйшли вдвох - тiльки здаля глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть, а я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На запитання, чи оглядали i рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив: нi, боялись. Круглавий жовтар їв i колов очима при кожнiй вiдповiдi. Написавши протокол, допитувач грозить - Нiкому нi слова! За порушення притягнетесь до вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як судити про голос, вигнав. Мирон Данилович вiд схiдцiв пiшов скоро, з гострою тривогою, передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подiї i докладуться до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i його джура горiли в уявi, мов намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi. "...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,- мiркує Мирон Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам - так i пiшло... За розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок, вислужиться: здавить село в клiщах; бiда!" Дома переказує, що бачив i чув: про курорт i Зiнченка; моторошного володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний. - Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся. Про самогубство в будинку партiї слухали з острахом, сподiваючись недоброго. Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович: нащо надмiру тривожити душi в хатi? - i так мучаться. Подiї ж ростуть, мов гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз. 8 Надвечiр'я розгодинюється, i видно скибочку сонця. Жiночi постатi промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В сiнях зашамотiло; ось чути обережний стукiт. Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено її руками в сiни, де з легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; їх пригадує. Зашепотiла тiтка: - Мої родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки за помiччю... - Федоро, треба порадницi знати... Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула на грудях платок, блакитно i зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла рiч, обгорнуту бiлою хусткою. - Поможи, Катрусю! - звернулась до подруги; та простягла зложенi долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину. Тодi в сiнешнiй темрявi, куди приходили через вiдчинену ляду над драбиною рештки надвечiрнього свiтла,- замерехтiла чаша. Вузький промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його коштовнi оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася чаша всiм обрисом, над руками, посилаючи сяйво. Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на неї i слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дiтей, Андрiєвi, нетерпеливилося бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях: - Зiрка вранцi! - показав на чашу. - Правда, але йди в хату, я зараз вернусь! Тiтка просить: - Дарко, кажiть, де сховати! Вчора, проти комiсiї, Федора i Катря вихопили чашу i закопали за хатою. Тепер до двору черга - на обшук. Знайдуть анахтеми i заберуть. Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося їй, що невiдомо де i як треба йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов пiдводитися i йти до останнього знаку,- так треба. Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров, що "за многих iзлiваємая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi, коло якого Богородиця i апостол. Окраса далi вкруг чашi - з тонкими галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини з Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий i зелений. Спiд посуду - теж в окрасi, ширшiй хвилями, i також стебло i пiдстанова: триступiнчата, в топазах i - узор серед них. Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчуває, як вiдiйшла безвидна туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Здається, могла стояти тут без кiнця часу. Але ось, думає i не може знайти вiдповiдi: де чашу сховати? - зрештою, зривається з уст: - Маму спитаймо! Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно? Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi палiть, не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлiбороби обоє i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу робить, не ритимуться в його садибi. - А покличте Мар'яну, пiчникову! - сказала стара; всi зрадiли: i правда, не буде в селi надiйнiшої. - Її чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо євангелик, тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн. Мати велить найменшому: - Бiжи до пiчникiв i проси тiтку Мар'яну, хай зараз прийде - дуже треба! Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула. - Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують всiх i розвалять хату,- шепотом найстрогiшим заборонила. - Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт. Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на грудях, закрила пiд великий платок, що згортками спадав до землi. Господиня ж їй сказала: - От славно! Вихопили з кiгтiв. - Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiдає Федора,- вбiгти i забрати, що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi самiй не пробитися; це - Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались. - Нащо казати, хiба так було? - дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття. - Чого ж ми тут? Заходьмо в хату! - Нi, пора додому,- вiдказує тiтка.- Хiба трохи посидим на призьбi: крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось. Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться: - Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали i забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я i заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, i не в дворi, а в полi чи в лiсi - виїдьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'ємся, вiн на заробiтках, я тут,- хоч пропадем, то тiльки двоє; а в них же дiти малi. Сидять жiнки на призьбi, що рудiє глиною в вечiрньому свiтлi: стiна за розмовцями яснить, мов срiбна. Здається, тiльки сонце в свiтi чує їхнi жалi. Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй мисцi, а в блюдцi трiшки олiї; i сiль - хлiба на столi нема. Почувши, чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти. - Може б, доїли з гостем, тодi пiдеш? - питає пiчник. - Вже годi! Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношеної суконки. I припрошує: - Сiдай, синку! Ще є картопля. Лiтня жiнка, дрiбна на зрiст. Вiдзнак дивовижної вроди в обрисi обличчя, що помарнiло вiд рокiв i клопотiв; оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi. Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i груби, за чверть вiку нiде голки чужої не взяли, буваючи самi - цiлими днями - серед чужого добра. Їх рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки вони, обоє нарiвнi: коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi. Хлопець спершу острашений вiд брiв пiчника, навислих, як стрiхи, i здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олiю, пiсля чого обережно вiв до губ,- а то розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки. - Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що хлопцевi дивно: чому крiзь них грiзний виголос. - Так звуть,- потверджує гiсть i здогадується, що пiчник пам'ятає його з минулої зими, коли пiч лагодив. - Соли картоплю! Хлопець послухався i вiдчув, як смак гострiшає i сильно входить в почуття. Доїв i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому. - Пiдожди трохи! - наказує пiчник. Вiдчинив шаховку; обторкав порожнi коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця. Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню. Страх проминав. - Дядьку, як роблять цукор? - питає Андрiй; дивиться ж на пiч, криву i низьку: в ворожбита, що всiм ставить її, мов картину. - Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав пiчник.- На завод везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах: стружка звiдти збiга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбiльшки з будинок, i варять. Починається складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так, що з сiчки, крiзь її середнi перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сiк сам висмоктується в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось - того я не знаю. Як зварять, наливають рiдину в скаженi посудини, що крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках кристалик задержується, а рiдина вiдбiгає геть. Вибирають рудий пiсок i везуть сушити в нахилених бочках, що вiдкритi з обох країв i крутяться - довго переворушують пiсок пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс, як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили пiч. - А вам хто пiч робив? - Пiч - менi? Хлопець мовчки показав на пiч у хатi. - Я сам! - запевняє пiчник. - Нi, ви дурите... - Таки правда: я сам! А чого питаєш? - Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник. Аж сльози витирає. - Е, хлопче,- каже вiн, зрештою вдержавшись,- про це i приказку складено. Ходiм, щось покажу! Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i плесковатi,- серед цегли, кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного i дощаного майна, потрiбного майстровi. Спитав про люту загадку кожної печi: "Чому вночi сажа горить?" - i, почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена шовковиця з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею пiчник читає в недiлю. Обсипаються огняними листками в присмерку вишнi: їх чотири; i одна груша, мов свiчка рiвна; двi сливи сухуватi, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало; нiколи господарям пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з ростиною. На стежцi просiяно жорству i пiсок. Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись був квiтник рiвнi насипи, вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу поколотої цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити. Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами. Пригадує хлопець: недалеко пустош, бiля якої вчора сидiв з Миколою, дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi здогаду в хлопця; нiчого на думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i погляд з бiльшою певнiстю спиняються тут, мов трохи звикшись - до iншої справжньостi, якої ще зовсiм не знати. Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря. - Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора. Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива: як десь тут сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того, бо мати заборонила страшно. Притьма, мов при допитi, стрiчається чоловiк, дзьобаний i їдкий з лиця, як сiрка, серед якої очi горять темною охрою! - палить ними хлопця i находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець вiдскочив набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi рушає далi. Батько почув про покльованого i здогадався: - Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла. Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав, що двiр - пiд горючими очима жовтовида, який, здається, вночi бачить, як удень. Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi мати накопала капустяних корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч. Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця; прислухається i розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi - нема гiлок. Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть однi бурячки, заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло самої смертi. Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми в кожного. Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть i втому, як i острах серед темряви. Напомацки працювала бiля двох купок: висипаної землi, куди вiдхиляла вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з травою, до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку. Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав чоловiк; потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту. Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на вулицi або вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбної шахти. То посиплеться сiвкий, як мачок, осiннiй дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку з прорiззю збоку, завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити. Шахта ставала глибша, нiж дiстають залiзнi щупи бригадникiв. Пора сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна, - Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник. Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй, приймав цеглу i зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки. Вимурував чотирикутник i всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. I скрiпи мiж дошками завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою. Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях i нагорнув землi. Вибравсь нагору i витяг драбину; посидiв трохи, спочиваючи. Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали,- ворушились, мов нiчнi птицi. Знов сiє дощик: дрiбнiший, нiж пил. - Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься. - Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка. Починало заходити сiрiстю передсвiтанковою i поволi днiти, коли скiнчили роботу; рiвно вклали скибки з травою - на скопанiй мiсцинi. Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена. Вiднесли пристрої в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки - сiни, як фарба на захованiй скриньцi. Здається: от, крiзь сутiнок проступить, жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил i сiють найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля - очi людськi вiд чашi. I серце теж криється: в свiй смуток. Останню працю дома вiдбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рiдного порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так рiшено: хай дим очi людям їсть, бо в головарiв ощаднiсть, на кращий похапок собi. - Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим. Жiнка оглянулась.- Роботу знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема. Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою. - Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрiвся, напроти так i валить - аж ми носами близько стали, тодi вiн стрiпнув брови, неначе розбудився: "Максиме, ти?" - питає вiн i дивиться несвоїм поглядом. "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн: "Не болить, уже завертається". "Чого ж?" Вiн оглянувся на розоренi сараї, де худоба подохла. "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв". Як приглушений, стоїть; протягає гiрко: "Та-а-ак..." Жаль стало його, я i раджу: "Вiдхилiться думками вiд клопоту!" "Куди? - питає вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що я винен; з посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви звiдси, бо роботи ремiсникам не буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки". Вартимець пiшов; заточувався, як сонний. Думаю: бiдний чоловiк з посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж його калiчить. Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi паркани. Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одшиється. Хiба влiзуть злодiї. Та чого, по щербатi горшки? Я їх сховаю в пiдпiччя i цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг. А робота в мiстi знайдеться. Ти - як? - Про мене! - сказала жiнка; себто, їй однаково. Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пiчник. Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари. - Виходжу я з колгоспного - знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i треба мулярiв. Дають сiмейнi кутки в бараках. I сам би пiшов, так прив'язь. Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгадує: "Посмiєшся, бо говорю по-другому, нiж колись". "Нi! Порадiю..." Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить: "Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як вiл, собi рвав жили i всiм - пiдганяв, бо вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурнi хазяї з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i в концлагер загнати, i на розстрiл, значить, я їм нiщо. Вiриш, що є чорти?" "Злi духи; без личин, як їх малюють". "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?" "Без казанiв i кухнi". "Гляди, що так! - сказав вiн.- А то б треба iндустрiю вести для казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з безперервною, на чотири змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв для печей, i цегельних заводiв теж,- силу всього. Дивися, в нас руди повно, а пiди казанок купи! - рiдко буває, i цiна чортова". "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i демони, чи ще нi, огонь не гаситься". "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам знаєш: на чомусь огонь iснує". "Не знаю,признався я,- там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милостi вiд Бога - нiякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто вiд сонця сховався в землю: в саму середину. Вже нi хмарка не притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в холодок,- нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу". "Похоже, що ти влучив! - згоджується Вартимець.- I добре, коли не второпаєм досередини, бо, замiсто Сибiрюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть пiд зашморг!" Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн... - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось: при бiдi. - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край i чує, де став. - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в неї. - Зостанемося тут? - питає вiн, згадавши про вирiшений вiд'їзд, можливо - причину страхiв. - Будемо їхати! - заперечила Мар'яна. Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки вiд жiнчиного передчуття. Один просвiток вiдкриється: як виїхати. 9 Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт, виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганяє щупи в грунт. Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться, як нишпорять пiднаказки скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно обдутого сизiстю, коли мимо проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в рукавах стiпується, мов шкварком крильним. Виклохтує спересердя: - Гляжу, ще живий! Де ти їжу береш, що не здихаєш? Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович: "Це менi смертi хочеш, присурганивши з своєї Москви,- за вiщо? Тобi ж не зичу гибелi!" Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i дiтей покусає". Вернувся господар до своїх, що ждали, чи скоро комiсiю лихо вивiє; а враз - крик, на сторонi, де попелище. Бригадник гукнув пiд вiкно: - Виходь, опис бурякiв буде!.. Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець. Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд тривоги. Небагато бурякiв, а гамору навкруги - мов знайшли скарбницю царя. Перебирають знахiдку в мiшечок i складають опис. Шiкрятов радий! - i лається; руками пiдкидає вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого аж червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп, як блискавичний гостряк демона. Мирон Данилович немовний стоїть при всьому гомонi, знає: ось близько до хати - смерть. Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася до матерi: . - Їсти!.. - Цить, люба дитино,- терпи! Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в магазин"; виходячи, глянув на доню - прозора з лиця, так схудла. "...Бiдне моє,- тужить вiн,- ми старi мучимось, бо грiшнi, а воно безвинне терпить за нас". Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що те мiсце не дуже поживнiше, нiж пустеля; тiльки рiдким випадком - харчi на прилавках. Черга! - привезено чогось, годящого в миску. Мирон Данилович спитав дiдка, шкiльного сторожа, що обома руками спирався на цiпок: - Що?.. - Аж дивно,вiдказує дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток собачих. Животи скручує, хто куштував: от як! I дороге. - Чого ж беруть? - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до мене - раз ступити. Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на їдку мiшанину i як нюхнув - зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з рiзким болем. Не витерпiв чоловiк: вийшов геть. Подихав на чистому повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу. Багато вiдверталося вiд їдучої гнилi, намiшаної на продаж. Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру. Заходять. Батько хазяїна, похилий вiком та бiлий сивиною i сорочкою, берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою. От, чотири кружки виторгувано, маснi на дотик, з рiзким i густим пахощем; колiр трiшки незвичайний... "Темнувата, як на рижiєву"! - подумав Мирон Данилович; прикупив також колотої на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на фарбування вжито. Принiс додому добуток i поклав на стiл. Всi обступили: розглядають, обторкують, вiдкришують трiшечки i їдять, хто - без води, як Андрiй, тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочує; всi хвалять. - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробує тютюнову: - Нi, ця не така! - Ця гiрша,згоджується, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- поїмо, коли буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати. Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробує макуху; питає, в кого куплено. - Зразу ж пiду сама. Погано менi: була в Йосипенкiв, страшного борошна купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала, тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тiєї гнилi! По два пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом лягають, мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'їла. Взявши, нiби празниковий гостинець, кусник рижiєвої, тiтка пiшла: помалу стопи переставляючи. Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити. Глянули одного ранку - рештки рудiють. Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало, та швидко спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь. Знов купує рижiєвої Мирон Данилович; знов дрiб'язок визбирує на городах. Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить їх. - Якби бурячки,- жалiється стара,- можна б зварити i дати по одному: нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати? - I наука чудна; сьогоднi пiдуть, i годi! - сказала мати.- Бо вертаються ледве живi. Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до осенi зоставалася руїною в риштованнях. Побудуть дiти в школi i похворiють; голови їм наморочаться, а в цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i трохи одiйдуть. - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати. - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала, що навчання можна перервати на деякий час. "Бо з якої речi? Змордованi дiти вiд їхнього голоду будуть душами калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв". Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала: - Про що учать? - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй... - Щоб їх так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся. Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась. Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всiєю душею. Сорочка висiла на раменах, як на жердинцi. Мовчить вiн - болiсно думає. Нiби загадка, за знаття якої демони i їх прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя. Раз обiзвався до батька: - Половину вчителiв забрано, нема нашої iсторiї... - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на людях про цi речi. Непокоїло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима. Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка: голова велика, а шия тоненька, як стеблинка жита, i на нiй голова хитається: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив. Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, здається, нетутешньої,- стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати щось безмежно важливе, але не може. Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь - тiнь себе самої; рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку всилити, а недавно була видюща. I видається, час летить, як буря непрозорима, - всiх разом з хатою вiдносить, наче пором, вiдiрваний вiд струни, до невiдомого урвища i водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч. Дарiя Олександрiвна, хоч найменше їсть, - усе дiтям вiддає! - але тримається, мов чудом. А висохла; коли вкутається в платок, зав'язуючи бiля шиї, тодi в його обводi над чолом, схожому на звiд iконної ризки, раптом видно, як висохла хворiсно. Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з почуттєвою тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до неї Мирон Данилович, але не проказав цих слiв: боявся стратити їх щирiсть, коли вимовить. Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком вибралися на роздобичу; дома-сама бабуся. Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток їстiвного. Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок, дiти майнули до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр. Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат з висохлим насiнням i капустяних качанiв... "Бiдолашнi, бавляться i не знають, яке нещастя буде!" - сумував, дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович. Для нього вже свiт змiнився; то був спервовiку чiткий i несхитний пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося все неосяжне, все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому законi. А тепер зрушився весь, нiби пiдстави його вже розсипано i тому став виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться глибиною i далекiстю на кожний помах твоєї руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота розвалена; взявся чорнiстю обшир i збiр подiй в ньому; наситився ворожiстю проти душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати їх почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi немає мiсця. Мусить сама переконатися, як приречена вийти з нього в неiснування, жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого. Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути? Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село - до млина: часом люди дiстають кiлограм борошна; якби попоїсти хлiба, справжнього! - можна вiджити. Незвичну слабiсть вiдчував, аж недужий, вiд якої тремтiв нервами грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнiє. Ноги неслухнянi; хоч i худющi, а обважнiлi. Змiнився зiр! - все навколо зготувалося текти перед його поглядом, утративши i рiвновагу попередньої видностi, i сталiсть. Вигляди речей зробилися для сприйняття нiби стривоженими i позбавленими доброї значущостi. Все почало нервувати Мирона Даниловича: його, завжди спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом за колючки шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить - подер би одежу. З якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася душа вiд дрiбницi, хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням для думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без уявимих мiр: вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд якої бiль, понад можливiсть терпiти, збирає при собi горючий неспокiй. Здається, ранить кожний доторк; а поряд болiсної досади обпала серце скутiсть: її незримими ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як з незбагненного полону, що забрав собi в жертву - повний гiркоти i подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться бранству, помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть... "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина: помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала дальшою, нiж колись. Спершу не впiзнав будiвлi - якась крiпость височiла над вiткою залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи - дрiбнi i сiрi проти неї, обшитої свiжою сосниною. Мирон Данилович мусив присiсти на горбику, бо пiдбився,- треба дух перевести, бiля потеряних, як вiн сам. Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано млин довкруги: нащо загорожа страшна? Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик, бiлява, - спитав рiдкобородого селянина поблизу, що з нього звисав столiтнiй сiряк: - Дядьку, чого млин затулено? - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш? - П'ять буде, або шiсть... - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить, от, якби твiй батько був: бачить, що дiти голоднi, то взяв рукавець од материної сорочки, наточив борошенця повен i викида через паркан - у бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками пiдiбрав. По отаких перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено, а млин обстукано - дивись, якими государственними дошками! Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все йдуть i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти. - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть: од твого рота i од мого: прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовiї - сказав дядько. Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом, купка його однолiткiв почала пiдбиратися до ворiт. Дехто з старших i собi рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши вiд болю, втратили твердий крок. Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'їзних вагонах i собi вкинутися в двiр млина. Близько були до входу всередину, але звiдти вискочили мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками розганяють - б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян. Мирон Данилович стоїть, мов черевики прив'язанi жовтою травою, коли страх аж звiває. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi поглядом до брами. Там їхнiй хлiб, що здобули в кривавицi чола, там борошно! - можна спекти буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i нема надiї на пiдмогу i рятунок. Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються; дехто помер: так близько до брами! Стугонiли потяги звiдти, один за одним, як великанськi гусеницi, що обпилися кровi з-помiж ребер мертвякiв; вiд Москви лiзли сухi, а вiдповзають - земля гнеться. Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi боввани древнi, сiченi з камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих. Торохтить пiдвода; возiї збирають мертвих i вiдвозять у степ, спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi, неглибоко прикидають землею. Скоро вертаються назад, по мертвих. Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться кружити, як вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою над степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються, то заглушують їх каркiт своїм червоним стугоном, i брязкотом, i стукотом, все йдучи вiд млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч. Мирон Данилович стежить червону низку, що почина йому очi тьмити i кружити голову. Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати суглоби i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i побрiв додому, схиливши голову. Молодшi i хуткiшi теж вертали вiд неприступних ворiт i випереджували його; один повторював: - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там є хлiб; сусiд казав: за верхню сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде. Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi вiдходили бесiдники, їхня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi. Збуджувала надiю, хоч кволу - добути хлiб... "А гляди, вдасться? Треба їхати, от - на Воронiжчину! Раз мають хлiб, вимiняю". З такою думкою вернувся. I знову лiг на лавi: заморений! Руки безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про млин - тихо, нiби виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася: треба їхати. - Є в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньої одежi повезти. - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть. - Удвох поїдем. Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою. - Нi? - допитувалася дружина. - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку перекину. А грошi за квиток чималi. Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж до повноти в грудях i розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував дрiб'язку з макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля неї, скiльки не запивай юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак. Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i застигло з сонною непорушнiстю, супроти подихiв свiжих, навiть пронизливих. Хмари сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завiє. За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що