лю, але  близько
бiля себе, i взявся подавати сосну; так старається, аж пiдбiга.
   - Не спiши, бо втомишся! - спиняє залiзничник. - Бережи силу, бо роботи
багато. А то будеш, як отой хлопець, що пiдмiта полустанок.
   Вiн показав на пiдлiтка, який, вiдiйшовши насторону, подивився трохи  i
зник.
   Працювали декiлька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрiв дуже,
хоч його одежа i черевики просохли; вiн  дрiбно  тремтiв  вiд  напруження,
ослаблений вiд довгого недоїдання i лютої пригоди.
   - Щось ти, чоловiче, хилишся, - зауважив залiзничник,  гостро  глянувши
на нього: - Ану, ходiм, пiд'їмо! Як звати?
   - Катранник Мирон.
   - А мене - Петро, так i кажи!
   Сiли на дошках, бiля скриньки залiзничника, колись фарбованої зелено, а
тепер темнастої плямами вiд  мазуту.  Господар  витяг  з  неї  скатерку  i
повагом розгорнув на соснинi; тодi поклав пшоняний хлiб, порiзаний тонкими
скибками, а до нього - сiль у бiлому матерчаному вузлику i  двi  величезнi
солодкi цибулини. З пляшечки наточив конопляної олiї на  блюдце.  Зрештою,
вибрав варену картоплю з паперового капшука.
   - Маю капусту квашену: пiдсохлою давали, i  шматок  хлiба,  -  пропонує
селянин.
   - То прибережiть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не їсте цибулi?
   - Чому нi? - заохотився Катранник. - Це добре, з хлiбом!
   Обережно  вiддiлив  тонкий  кожушок,  блiдаво-брунастий,   iз   тьмавим
полиском i  прочервонiлiстю;  розрiзавши  цибулину  вподовж,  брав  свiтлi
лустки i вмочав в олiю i солив - їв з хлiбом, як поживу найкращу. Додав до
цього картоплю: теж умочаючи в  олiю  i  солячи.  Iстота  зосередилася  на
їдженнi, вiдсторонена вiд свiту, бо, здається, жили  горiли  вiд  голодної
нетерплячки i мiг проковтнути миттю весь харч, навiть коли б повно було  в
скриньцi. Сiк цибулi, колись надто  гострий,  вiдчуто  тепер  як  захлинно
смачний i живлющий: по краплi, втiшаючись, приймає душа.
   Коли поснiдав Катранник, враз i  настрiй  змiнився;  пожива  крiплющими
течiями пройшла в рiзнi напрями через єство - змiцнила, вiдсвiживши,  нiби
добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханнi лiсного  повiтря,
приємного прохолодою.
   Знов завозилися з дошками i склали доостанку, як слiд.
   - Слухай сюди: їдьмо разом  на  склад!  Я  скажу  начальниковi,  що  ти
виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тодi на Кавказ повернем.
   - Менi ж цього якраз i треба! - скрикнув Мирон  Данилович.  -  Як  ваша
ласка, вiзьмiть, я помагатиму при всякiй роботi.
   - Бачу, ти чоловiк тихий i не з тих, що в замки без спросу  заглядають.
Бо всякi люди стрiчаються.
   - Повiрте, оце їду жiнцi i дiтям  десь  хлiба  заробити.  Другої  думки
немає.
   - От i вже! Менi веселiше i тобi по дорозi. А то  вночi  сам,  як  сич,
очима блимаю.
   На димучiй станцiї зiйшли з потяга. Ночували при товарному складi:  там
людей  небагато;  гоготить  чугунка,  розiгрiта  дочервона.  Петро  принiс
гарячого супу - повечерявши, заснули на тапчанах. Мiцно спалося, як нiколи
вiд народження на свiт.
   Пiсля пiвночi вирушили на Кавказ. Снує мрiю свою Мирон  Данилович:  про
заробiтки в совхозi, при конюшнi або теслярнi. Трохи б  пiдхарчуватись,  а
там вiн - знов майстер до всякої роботи, що потребує твердих жил i швидкої
думки; змалку звик.
   - Як ви з непартiйних, - сказав Петро, - круто живеться;  будь  червона
граматка, то тягли б харчi кошиками з розподiльника.
   - Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.
   - Так; вийшло, як казано в революцiю: кому трясця, кому двi. Кому сало,
а кому чорта лисого! Рiвнiсть.
   - Нас рiвно в ями кладуть; або палять.
   - Це вже тодi показувалося. Скiльки крику було про рiвнiсть.  Ось  я  -
вiд сословiя козачого. Вернувся з нiмецької вiйни; в  кавалерiї  служив  i
медальки деякi дано. А дома бiда! Село казанком кипить.  Козаки,  котрi  з
фронту, i я серед них,  сказали:  ну,  живi  ми  i  дома.  Порiвняймося  з
сусiдами! Так i зробили - дали їм воли, могучi, як паровики, i плуги дали,
борони, культиватори, корморiзки, точила  i  всячину,  все  дали.  Пройшов
рiк-другий, а в сусiдiв те  добро  пропало.  Не  знати,  де  дiлось.  Знов
кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рiвнi. Не буде того, бо люди дуже не
однаковi i рiзно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили,
самi ж князьками розкошують.
   - Хлiб пiд дощем: гниє, а нам не дають, - сказав Катранник. - Хто вмира
i пробує взяти свiй хлiб, тому стрiляють межи очi.
   - Так скрiзь! Бо це - самi чужонайнятi замаскованцi з  iнтернацiоналки;
хитро влiзли, щоб народ мучити: то їм загадано i то червона цiль їхня.
   - Уже всiм видно i глядiти не хочеться.
   - Вони лютують, бо народ розглядiв їх, що то мучителi з  чужої  служби.
Тепер хотять затопити кров'ю людською очi.
   -_ Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть.
   - В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши,  надивився
я. Нищать хлiб нарочито i  розоряють  до  смертi.  В  начальство  ставлять
непридатних, щоб бiльше бiди було. На  одному  зсипному  пунктi  привозять
селяни хлiб: поспiх з ним великий, бо  треба  "план"  виконати.  Завiдувач
наказує дядькам усяке зерно докупи зсипати крiзь  дiрки  в  поверхах,  все
разом - жито, пшеницю, ячмiнь, просо, гречку. Йому дорiкають:  хiба  можна
так робити? А вiн сердиться i вiдказує: "Почему нєльзя? Ето всьо -  хлєб!"
Отакi хазяї. Ви кажете про зерно; не тiльки з-за нього стрiляють людей,  а
з-за гнилих бурякiв теж. Бачив я бiля станцiї гору їх, темну, як  вивезена
порода з рудникiв на Донбасi. Колись окремою колiєю доставляли  буряки  до
цукроварнi. Тепер їх покинуто  догнивати.  А  сторожа  кругом  стоїть:  не
пiдпуска нiкого. Декiлька разiв люди пiдходили, ослабiвши, як осiннi мухи:
їх розпука голодна вела. Ледве до  бурякової  гори  наблизяться  -  так  з
гвинтiвок  блискає  їм  в  очi,  i  люди  падають.  Буряки  пiсля  морозiв
почорнiли, а ще та и можна було перечищати їх i варити. Нiкому ж  не  дано
нiчого. Так всi буряки продали - до рештки. Гора їх згнила i розлiзлася по
землi. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано  їм  гнилого  буряка.  З
того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють.
   Що далi їхали, все дужче бралося чистим i теплим  повiвом:  обвiтрювало
обличчя, радуючи пiсля димової гiркоти, газу, сиростi i  вугiльної  пиляки
залiзничних вузлiв.

   На степовiй станцiї вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко  в
совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися:  нагода,  тут  певна,  а  поїдь
далi, до односельчанина, хтозна, чи й досi є потреба  в  людях?  Подякував
сердечне дорожньому прияжле - i попрямував до радгоспу.
   Його допустили в кiмнату директора, який зразу спитав:
   - Чи ти добрий конюх?
   - Все життя бiля коней; як їх лiпше знати можна.
   - Ставай!
   Робота  непогана,  а  платня  -  так  собi.  Трiшки  грошей  i   трiшки
кукурудзяного борошна. Юшку давали.
   Коли спiк перший хлiб, то нарiзав  тоненькими  кусниками,  як  торт,  i
повiльно їв i їв, розжовуючи вкрай. Хотiв спинитися, щоб не спожити все за
один раз, але таки все з'їв, i дивиться на стiл. Нiчого вже  нема.  Взявся
до води: багато пив.
   Був бездумний; їсти хотiлося по-тваринному. Та  скоро  турбота  охопила
його - про сiм'ю; вирiшив: заробленi грошi зберiгати для  неї  i,  скiльки
можна, ощаджувати борошно.
   Так прожив деякий час; а не мiг прийти до звичайного стану, душевного i
фiзичного. Як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирнiв.
   Вечорами, коли бiля обрiю, крiзь чорно-зеленi сутiнки, догорала  смужка
огню, нiби там блискавка спинилась i  застигла,  гаснучи,  -  всi  люди  в
совхозi, якi недавно стали на роботу, починали бродити тiнями  позауманню.
Мавши заробiток дрiбний, неспроможнi були втишити голодностi. Мов  примари
надхiдної ночi, никали попiд стiнами - наближалися до кухнi,  порпалися  в
викидках пiсля вечерi. Сахалися геть пiд причiлки i  в  кути,  якщо  хтось
проходив: боялися знайомих стрiнути i прийняти пекучий сором.
   Мирон Данилович вiдчував, що,  пiсля  надмiрного  зусилля  i  страху  в
горючому проваллi, вiн -  якийсь  душевно  зрушений  весь,  мов  збитий  з
життьового кореня i круга. Пiсля  того,  як  збереженi  сили  прислужилися
вiрно  в  лютому  iспитi,  вони  зоставили  якусь  незнану  пустку.   Нiби
приглушений чуттєвим слухом, терпiв вiн, дивовижно збайдужiвши до  лютостi
з навколишнiх подiй, що колись гостро вражали. Вiн i переживав їх, але вже
не було снаги серця - належно вiдповiдати  на  образу.  Дiйшов  до  стану,
спiльного з багатьма  приреченими  напастi:  коли  дивилися  в  очi  їй  з
незвичною  для  себе   застиглiстю,   мов   спаралiзованi   духовно,   без
запопадливого шукання засобiв.
   Вiдбувався в почуваннях дивний хiд, сам собою, як серед присуджених  до
страти, що все ж прикрiплюють вiдпалий гудзик на грудях. Але тут  не  було
певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вiв  до  прийняття
повнотою всiєї муки. З неї, зовсiм здалеку, з невидностi поза роздiленнями
життя, ставала, вже невiдома i неосяжна для думки, незмiннiсть,  беручи  в
свої впливи. Проте в свiдомостi це не  означувалося  виразно.  Лише  серце
iнодi зводило розсуди з долею:  коли  думна  особистiсть  вiддалялася  вiд
кривди, просто пливучи за течiєю подiй, а мiж ними i самої кривди.
   Часом чiплялася до нагоди, що полегшить терпiння вiд ближчих хвилин.
   В  один  iз  безрадних  вечорiв  приходить  партiєць,  але   "низовик",
Домборський: глянути, як живеться. Вiн куткавий i залискуватий,  склепаний
суглобами крiпко - пiд потертою, але повторно  обсмальцьованою  шкiрянкою,
аж вороною. Його тяжкi очi кололи дрiбнесенькими трикутничками поблиску  з
каростi, на потемнiлому, як опалий лист, обличчi: вiд  польових  вiтрiв  i
рiзкого свiтла. Але зуби, хоч рiдкi i з надто широкими промiжками спереду,
були чистi i рiвнi.
   Подивившись на Катранника i його куток, вiн присудив:
   - Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що
робити?
   - А чого ж - робити треба...
   - То ж i воно! Держися нас, бо охлянеш.
   Мав при собi горiлку, огiрки, кусники оселедця: дав при розмовi  випити
i закусити Мироновi Даниловичу.
   Другого дня знов зiйшлися вдвох. Домборський навчав,  як  робиться,  що
люди виживають, а не гинуть. Повiв на край радгоспної садиби -  до  рiдких
кущiв  i  присохлих  топольок.  Там  продовгувата  купа   камiння,   давно
привезеного i забутого, сiрiла нерiвною масою, простягшися через галявину.
   - Бачиш камiння?
   - Авжеж, зiр маю.
   - Май також i здогадi У нас багато лошат. Я сам їх записую.  Хто  хоче,
той i краде, де i скiльки завгодно. Тiльки  треба  вмiти,  щоб  слiдiв  не
було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на камiння - зрозумiв?
   - Лошати жаль...
   - Не жаль себе? Лоша бiгатиме, поки його з-пiд твого  носа  вкрадуть  i
з'їдять другi службовцi. А  ти  пропадеш.  Тебе  дома  ждуть.  Нi,  це  не
годиться! Отже, надвечiр ми провернем дiло.
   Поночi вони вивели лоша i стали наганяти на камiння. Мирону  Даниловичу
не вдавалося з свого боку налякати, як слiд, i лоша, пiдбрикуючи  вузькими
ногами, пробiгало мимо. От перейняв його i натурив прямо  на  компаньйона,
який тiльки того ждав: так ударив лозиною  i  затупотiв,  замахав  чорними
рукавами, що воно, з  великого  переляку,  помчало  просто  на  камiння  i
зломило лiву передню ногу.
   Домборський i покликав iнших партiйцiв:  нехай  глянуть  на  нещасливий
випадок i засвiдчать, що тут сталося. Не було в  них  iншого  рiшення,  як
тiльки: "Дорiзати". Пiсля того запрошенi свiдки розiйшлися.
   Тодi наганячi вдвох дорiзали лоша i вивезли закопувати зовсiм пiзно,  в
нiчних сутiнях. Вирили яму, але, замiсто  того,  щоб  зразу  вкинути  туди
лоша, розпатрали його i  подiлили  мiж  собою  м'ясо,  i  тiльки  вiдпадки
загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння i з тим вернулися.
   Потихеньку смажили в кутках лошатину, вiд якої спершу прибавилося сили,
так  що  Мирон  Данилович  вiдчував:  твердiшають  його  кроки.  Але   вiд
одноманiтного харчу став на шлунок слабувати; все -  конина  i  кукурудза.
Земляковi лист написав i одержав пораду: "Держiться теперiшнього мiсця, бо
тут починають перевiряти оправки, хто звiдкiля, i пiсля  цього  звiльняють
сезонних, - глядiть, чи не приведеться нам переїжджати  в  другу  сторону,
Бiлорусь, чи що". Мирон Данилович зрiкся намiру - переходити до земляка, i
притих, боячися нової недолi.
   Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи  дiйдуть.  I
трохи тютюну в вузлику приберiг - на обмiн.
   Час минає; нивки зеленiють. Можна було б  жити,  пiдробляючи,  i  сiм'ю
сюди перевезти, хоч i тут побут помiтно погiршується. Враз настигла  бiда:
облiк  всiх,  що  приїхали  з  сiльськогосподарських  районiв.   З'явилися
довжелезнi анкети, i треба, заповнюючи їх, представляти посвiдки. А  тому,
що Катранник не мав потрiбних паперiв, його звiльнено з працi.
   - Куди ж ти поїдеш? - питає Домборський.
   - Не знаю; земляк радить у Бiлорусь.
   - Добре радить: їдь! Я тут продержусь, бо маю документи - я не з  села.
А в Бiлорусi, кажуть, обходяться без голоду.
   Катранник знов - на  потяг,  повний  безсонного  гамору.  Приїхавши  до
станцiї при горбуватому надрiчному мiстi, знов  похилив,  за  звичкою,  на
роздобуток. Люди товпляться, спiшать в одну сторону,- вiн  теж  туди;  чує
розмову: продають по два  кiло  комерцiйного  хлiба  в  однi  руки.  Черга
створилася величезна i там вiн прождав кiлька  годин:  не  вистояв!  -  за
чотири чоловiка перед ним хлiб скiнчився.
   Вiд безсоння i  стоянини  кволий,  побрiв  Мирон  Данилович  на  базар;
натрапив на тюльку. Але вже слабiсть розбивала його - вiд шлункового болю,
що, здається, спустошував  iстоту,  як,  буває,  велика  комашня  пiдточує
корiння дерева. Знеможений, тягся вiн з тiєю  тюлькою  в  газетi.  Базарна
босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловiк з такою  хиткою  ходою  i
худiстю скоро падав пiд паркан. Тодi миттю, мов тiчка шакалiв,  накидалась
обчищувати кишенi i торбу. Так i крутиться демонською  зграєю  вся  босота
вслiд, i все дужче  нахабнiє  i  дужче,  от-от  зачепить  i  пограбує,  ще
йдучого.
   Подивився на них Катранник i зауважив  одного,  якого  iншi  слухались.
Пiдiйшов до нього i сказав:
   - Знаєш, що: коли ти не зовсiм звiр, а  є  в  тобi  крапля  людська  на
серцi, ось, давай закурим i я хочу щось попросити.
   - Давай! - згодився босяк.
   Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з "м'якого" тютюну, i
дрiбно нарiзане. Босяк закурив - був задоволений, пускаючи дим через  одну
нiздрю.
   - Скажи своїм, - просить селянин, - нехай вiдстануть вiд мене!  Я  хочу
додому: ще раз глянути на дiтей; може, десь заїду  пiдробити  копiйку,  це
все менi в життi зосталось. Тодi вмирати.
   Босяк одвернувсь i крикнув на своїх, щоб вiдстали.
   - Хай топає!..
   Коли покинули його,  селянин  попрямував  до  вокзалу;  тiльки  один  з
вуркаганiв ушнiпився слiдом i не вiдстає.
   "...Оцей i дiжде, поки впаду: загарбає останнi грошi  i  хлiбець;  якби
впасти без нього, можна ще одiйти, i моє при менi... I як  цього  бузувiра
здихатись?!"
   Був нiж, косий лезом i довгуватий, iз саморобною колодочкою,  -  рiзати
хлiб.
   Зняв  з  плеча  торбу  Мирон  Данилович  i,  схилившися,  розв'язує.  А
грабiжник так i горить очима; простягає руку наперед: гарбати...
   Як вхопив тодi селянин нiж, як замiрився на босяка, як закричав, - той,
переляканий з несподiванки, втiк.
   На вокзалi немає мiсця вiльного,  в  примiщеннi,  де  люди  ждуть;  там
притулився Катранник до стiни, як завжди. Але жiнка, що сидiла поблизу  на
лавi, пiд великим вiкном, i  мала  дитину  поруч,  взяла  її  на  руки  i,
посунувшися, сказала селяниновi:
   - Сiдайте тут!
   Вiн подякував i сiв. Продовжилося безконечне дожидання.
   В залi - гамiр, пил, хаос несотворенний. Накурено так,  що  дим  сльози
видавлює i їсть очi навiть звичному курцевi. Чемна сусiдка завела розмову;
згодом, коли Мирон  Данилович  розговорився,  то  сказала,  що  вертається
додому - на Кубань. А була в Сибiру.
   - Разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ, - оповiдає жiнка.
- Було багато таких, як ми,  i  здебiльшого  вони  повмирали:  i  дiти,  i
батьки. А я втекла! - втекла i самасамiсiнька добралася  на  нашу  Кубань;
там колись гарно було. Родичi прийняли мене, i я в них жила довгенько; вже
i пiдросла. Та прийшов наказ - ловити всiх дiтей, хто з висланих родин,  i
мене впiймали i погнали в Сибiр. Пiшки погнали по снiгу, в морози страшнi.
Вже пройшли ми трактом вiсiмсот  кiлометрiв,  пiшки  весь  час.  Лагпункти
стояли на дорозi.  Начальник  вибирав  собi  декотрих  гарнiших  дiвчат  i
гвалтував" пiсля того передавав своїм помiчникам, а тi  вже  канцеляристам
на лагпунктах; пiсля канцеляристiв  -  вуркагани.  Поки  пройшли  вiсiмсот
кiлометрiв, то жiнки ставали проститутками.
   А я не пiддавалася.
   Начальник лагпункта загнав мене  в  холодiияi  льох,  коли  було  сорок
градусiв морозу, i облив крижаною  водою.  Я  вся  обмерзла,  як  льодовий
стовп, а таки не здалася. Дуже  хворiла.  На  одному  далекому  лагпунктi,
бiльшому, нiж сусiднi, мене разом  з  трьома  iншими  дiвчатами  взяли  на
роботу. Побачила я, що виходу нiякого немає, таки погублять мене  москвичi
i зроблять проституткою,  зараженою  i  пропащою,  i  стала  я  дружити  з
завхозом. Вiн був єврей.
   Врятував мене вiд гiршого,  добрий  до  мене  був;  радував  i  одягав,
обороняв завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звiльнилася. В
життi вибрала меншу бiду. Переждала з дитиною  бiля  рiчки  -  до  початку
навiгацiї, коли можна вертатися додому.
   Пiд час того оповiдання нестерпний  смуток  i  жаль  пройняв  селянина:
"Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею".
   Вдарив дзвiнок.
   - Оце мiй потяг! - сказала жiнка. Вiн взяв її мiшок i понiс до вагона.
   Зоставшися один, думав свою думу без  кiнця:  "Виходить:  таки  справдi
панують найчортячiшi вороги неба i вiрних; розруйновують життя i  серця  -
аби обернути люд в заражений скот, i тягти з нього  кров  безперешкодно...
Це - правда! Це - правда про татарщину москвинiв".
   Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в дверi i,  як  звик  до
верхньої лави, то там i лiг; жг i знову думу свою поткав гiркими нитками.
   А подорожнi входять i входять;  один,  особливо  сердитий,  лається  на
всiх. Катранниковi ж дивно стало: "I чого вiн кип'ятиться? Все  одно  йому
вже лiпше не буде, бо вкрай  випасений  i  ситий,  одiж  добра;  а  кругом
злиднi; ходив би тихо - нi!.."
   Випасений лаявся, крикливо i вчiпливо:
   - Напхалися в вагон, нiде пройти! Ледарi  клятi,  робити  не  хочуть  i
катаються потягом, - через їх жити  не  можна;  не  хочуть  робити,  нехай
умирають!"
   Дядько стояв бiля мiшка, поставленого долi, i довго слухав лайку, а  не
стерпiв:
   - Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землi
не вилазили, хлiб роблячи. Я жили свої напинав, як сiрий  вiл,  i  залiзнi
мозолi нажив, - тепер забрано хлiб.
   - Ледар, не хочеш робити! - репетує  товстун,  схожий  на  старочасного
крамаря.
   Другий дядько, весь обношений, i жердкувато довгий,  i  прехудющий,  що
лежав на середнiй лавi, схопившись, крикнув:
   - А-а, личино! Я тобi покажу, як клепати!
   Пишний товстунець пiдхопив свої  великi  валiзи,  обшитi  блiдно-жовтою
шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон.
   Катранник дивується: "Чого йому треба? Розтовстiв .на людськiй нуждi, а
самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий".
   22
   Весь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села - вони здобувають  корм,
знаний з первiсних тисячолiть. Андрiй працює поруч  однолiтка  Олекси,  що
має прiзвище Крiлик; горнуть граблями черепашки.
   Олекса спитав:
   - Скажи, чому рибина зветься "лин"?
   - Скажи сам!
   - Тому, що линяє.
   В цей час гримнув на них рудий, як з пожежi, i здоровенний Гриць:
   - Бiжiть вiдцiля! Бо огрiю по плечах, зразу будете линами  -  полиняєте
так, що матерi не впiзнають.
   Гриць сильний, але надто немирний; де  зауважить,  що  в  iнших  пожива
знайшлася, забирає її собi - поступається тiльки перед дужчими.  I  тепер:
має свою дiлянку, а проганяє. Взяли хлопцi грабельки,  торбинки  пiдкинули
на плечi i - _далi! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
   - От ненаїда! От обжера! - нарiкає Андрiй.
   - Нiчого, - потiшає Олекса, - то вiн з голоду; а вiн  непоганий;  часом
оборонить. Завтра мiй батько збирається по рибу,  з  ним  пiдемо.  Ви  вiд
якого мiсяця голоднi?
   - З осенi дуже голоднi, а зовсiм - вiд грудня.
   - Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця.
   - Нi, є грудень.
   - Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд сказав.
   - Як по-новому грудень?
   - Зветься: трупень.
   - Сiчень - як?
   - Зветься: могилень.
   - А тi, що попереду?
   - Вересень тепер розбоєнь, бо  грабували  всiх,  жовтень  -  худень,  а
листопад - пухлень.
   - А пiсля сiчня?
   - Лютий - людоїдень, березень - пустирень, квiтень - чумень, а  далi  я
забув. Так приходь завтра!
   - Чого ж нi? - прийду.
   Вони розiйшлися коло пустельних дворiв, коло хаток з винесеними дверима
i вирваними вiкнами. Андрiй вiддав свiй добуток мамi, що сказала:
   - Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки!  -  свiжий
харч...
   - Ми б назбирали бiльше, так Гриць напав.
   - Вiдходьте i не бийтеся!
   - Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
   - Гаразд; але це - непевна рiч: пiймаєте або нi.
   Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок i, вливши  трохи  води,
накрила його i посунула в пiч.
   Оленка  дивилася,  сидячи  на  постелi,-  худенька,  аж   прозора,   як
мармурова, i носик зовсiм витончився. Коли мати показувала їй скойки, вона
пiдiйшла, торкнула їх i знов сiла.
   Тим часом хлопець лагодив вудки.
   Мушлi повiдкривалися стулками, коли зайшла пара. Тодi  мати  повибирала
їх на миску i присолила. Поживну воду з  чавунця  налила  в  чашки  -  для
кожного.
   - Iдiть їсти!
   Посiдали за стiл. Жують мушлi i жують. А мати нагадує:
   - Солiть iще, коли не смачно!
   Посипали вони сiллю i знов жують мiцнi мушлi. Оленка скоро склала руки.
   - Не смачно? - питає мати.
   - Нi, дуже смачно, я наїлась. Знов сiла на постелi; дивиться непорушне.
Але перед хлопцем зникли всi мушлi i чашка швидко спорожнiла.
   - Глянь, як Андрiйко їсть - може б, ти ще взяла?
   - Нi, мамусю, я вже годi!
   Хлопець пригадує: звiдки йому смак мушель знайомий? -  ну,  певно,  мов
бiлок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дiнеться - нехай
би ховраха з нори виливав.
   Мати питає, журячись:
   - Де це наш тато? I листiв довго нема. Вiн, може,  i  таких  мушель  не
бачить.
   В неї покотилися сльози: одна по однiй, аж нiби димучi з  гiркоти,  вiд
душевного терпiння її.
   Одвела їх долонею i почала прибирати з столу.
   Хлопець сидiв, похиливши голову: i сам дуже жалiв батька, i не смiв очi
пiдняти перед материним горем; так смутно було, що вiн принiмiв.
   На свiтанку другого дня  вiн  виглядав  своїх  супутникiв  -  Олексу  i
старого Крiлика - бiля рiчки. Дивився на людей,  що,  невеликою  кiлькiстю
виживши, ходили в полi i при берегах. Виснаженi, вони в чомусь  невiдомому
всi змiнилися, i навiть сам свiт став якийсь iнший,  нiж  був.  Здавалося,
обшир його стратив свою прозорiсть i взявся огненнiстю в самому  собi,  як
дивна пожежа серед сiрої прохолоди. Не торкає  i  не  палить  нiкого,  але
стоїть невидимою грозою. Люди, рiдко  зоставшися  живi,  мабуть,  перейшли
тут, навколо,  в  незнаний  свiт  i  перестали  бути,  ким  були  досi.  I
поводяться по-iншому, мов стратили думку, що досi мали, i  почали  жити  з
другою, зовсiм невiдомою нiкому.
   Ждав  хлопець,  здивований,  що  Крiлики,  батько   i   син,   набагато
спiзнюються; аж ось - вониi Батько виснажився, пожовк з лиця,  i  в  нього
дихання важко наповняє груди. Але нi Олекса,  нi  Андрiй  на  це  дуже  не
зважали, нетерпеливi ловити рибу. Взяли ключ у старого i вiдiмкнули  замок
на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корiнястого пенька. З  неширокої
заводi випливли на простiр: там брижi, мов  срiбнi  стружки,  зрiзанi  вiд
дзеркала, перебiгали через глибочину.
   Закинуто гачки. Ждано без кiнця. Iнодi клюне рибина  i  вмить  вiдiйде.
Мiняли мiсце, ближче до греблi i далi - до дикого берега; однаково: нiчого
нема!
   Стомилися, вiдпихаючи човен жердкою i веслом об дно рiчки. Пристали  до
берега недалеко вiд околицi села; ледве торкнули землю, як старий  упав  -
пiвмертвий лежить у човнi, слабо дихає. Хлопцi  так  злякалися,  що  зразу
побiгли кликати матiр Олекси.
   Бiля околицi проїжджала пiдвода, супроводжена дядьками-погребниками, що
обдивлялися скрiзь i забирали неживих.
   Андрiй i Олекса бiгли вже помалу, бо задиханi болiсно; худi обидва,  як
терновi гiлки.
   - Чого ви бiжите, хлопцi? - спитався один з дядькiв.
   - Батько вмирають! - скрикнув Олекса. - Онде, в човнi!..
   Подалися хлопцi. А  пiдводчики  пiдступили  до  човна  i  дивляться  на
старого  Крiлика:  бачать,   таки   вмирає   чоловiк;   зовсiм   доходить.
Переставиться скоро, потiм ради нього знов через село їхати. Поклали  його
на пiдводу i вирушили звiдти до свiжої ями,  недалеко  вiд  села,  що  без
трупiв стояла. Там перенесли Крiлика на дно, хоч вiн iще дихав. Їдучи  вiд
ями, казали всiм:
   - Оце мертвого Крiлика одвезли! Бiда.
   Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловiк; знавши рибальство
гаразд, порадами служив i надiляв рибою.
   Хлопцi прибiгли в хату  i  покликали  господиню.  От  спiшить  вона  до
берега, ведучи сина за руку. Андрiй же  не  мiг  рухатися,  -  вiдстав  на
околицi.
   Приходить господиня з сином до човна, а вже її чоловiка немає.
   - Де ж тато?
   - Коли вони вмирали, тут проходила пiдвода...
   Бiля села стрiчають знайому жiнку, що говорить Крiлисi:
   - Вашого чоловiка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а  де
- не знаю.
   Стоїть удова i думає: "Чи поможеться мертвому, що я  пiду  до  нього  i
постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед  смертю.
Коли ж тепер пiдкрiпити, вiн виживе. Пiду в правлiння i  на  одчай  скажу:
дайте кiлограм борошна - на похорони! Не вiдстану, поки не дадуть". Так  i
зробила. Пiшла i  почала  плакати,  просячи  допомоги  -  на  похорони,  i
сталося, що їй видали той кiлограм:  можливо,  хотiли  показати  один  раз
турботу про людей пiд час лиха, ними  заподiяного.  Взяла  вдова  кiлограм
борошна i пiшла годувати сина.
   А тодi мимо  ями  проходив  голодаючий  i  побачив,  як  старий  Крiлик
ворушить  руками  на  днi.  Хоч  перехожий  сам  дiйшов  до  стану  тихого
пiвбожевiдля, однак вiн рибалку впiзнав. I пiшов дорогою,  бурмочучи,  мов
дивак; стрiнув кiлькох виголоджених дядькiв i промовив так, що всi почули:
   - За вишеньками в ямi Крiлик сидить, iще живий...
   Дядьки здивувалися; один порадив:
   - Чого марно ходимо? Взяти б кiлки i добити крiлика: дрiбна тварина,  а
їстiвна.
   Повагавшися, пiшли шукати ломак; озброєнi ними,  попростували  до  ями.
Проходять i бачать, що там на днi -  не  тварина  крiлик,  а  рибалка,  на
прiзвище Крiлик, якого всi знали. Вже мертвий.
   Дядьки дивляться; один i каже:
   - Крiлик, та не той!
   Посмiхнулись хмурно i пiшли понад околицею села. А там,  на  дорозi  до
станцiї, сiльрадiвська варта в супроводi кiлькох селян вела дiвчину.  Руки
її скрученi; вона вирватися хоче, але нiчого не зробить.
   - Навiщо взяли i куди ведете? - питаються дядьки. Один з  гурту  селян,
що при вартi, вiдказує:
   - В район ведем - збожеволiла i зарубала матiр.
   Дiвчина, бiлявиця в порванiй жакетцi, зовсiм слаба, вже знеможена, та i
сторожi її небагато сильнiшi; знов пробує вирватися - вони б'ють її.
   Потiм ще трохи пройшла i впала серед  дороги;  недовго  мучилась  перед
смертю.
   Коли затихла, тодi тi, що вели її, забули свiй гнiв; мовчки стояли коло
покiйницi. Вартовий пiшов кликати пiдводу.
   Андрiй вертався додому навпростець; пiдходячи до дверей, побачив пса  -
марного i з вигляду малосильного.
   - Мамо, собака в двiр забiг! Коло ворiт. Виглянула мати i сказала:
   - Наш пропав, так  приблудився  чужий.  Зловiм,  буде  що  їсти!  Треба
заманити в сiни.
   Мiшок в одну руку взяла, в  другу  -  малясник,  i  подає  його  псовi,
приманюючи до порога. Пошепки ж наказує дiтям:
   - Андрiю, швидко вiзьми качалку  i  стань  за  дверима,  -  як  убiжить
собака, вдар по головi з усiєї сили, а ти, доню, бери в  хатi  держак  вiд
сапаницi i ставай бити!
   Пес дивиться на малясник зосереджено,  з  поблисками  жадоби  в  гаслих
очах, i слухає пiдмани, нашорошивши вуха. Пiдходить  трiшки  до  дверей  i
зупиняється. В той час на вулицi, бiля перехрестка, стояли  два  перехожi:
виголодженi, заздро дивилися на заманювання i  теж  блищали  очима;  скоро
пiшли своєю дорогою.
   Пес то наближався, то застигав на  мiсцi  i  довго,  мов  зачаклований,
глядiв на кусник їстiвного в руцi господинi. Зрештою, той кусник  спокусив
переступити через порiг, в нешироко вiдкритi дверi,  що  зачинилися  враз.
Андрiй ударив качалкою,  i  приголомшений  пес,  заскавучавши,  припав  до
землi. Дарiя Олександрiвна накинула йому  на  голову  мiшок.  Почала  бити
костуром, що колись брав її чоловiк, коли ходив вулицями, де є злi собаки.
Але, раптом опритомнiвши, пес пiдскочив, вирвався з мiшка i почав метатися
по сiнях.
   Оленка з самого початку затрусилася вiд жаху, впустила держак  сапаницi
i вбiгла в хату - зачинилась там i тремтить, стоячи бiля одвiрка. Оченята,
нiби в божевiльної, з переляку; її  чути  поруч  гуркання,  гавкiт,  крик,
тупiт.
   В сiнях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно  зосталось,
бо iнакше вiн покусає, а не дасться в руки; ще в хату вскочить i виб'ється
через вiкно, зоставивши всiх голоднiшими, нiж сам.
   Пес осiдає i тiльки лiзе - вже не скочить.  Востаннє  вiн  смикнувся  i
впав,  тонко  поскiмливши.  Дарiя  Олександрiвна  ножем,  що  принiс  син,
дорiзала пса: так трудно! -  тративши  дихання  i  сполотнiвши.  Пiдвелась
напiвпритомна.
   Патрала i перемивала до вечора, i варила псятину, що  бридко  несмачною
виявилась! Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi їли її.
   Кiстлявi   спостерiгачi,   що   стояли   недалеко   вiд    перехрестка,
перезирнулися, коли вiдходили, взявши напрямок до свого родича -  давнього
калiки.
   Вiн колись так  вiдморозив  собi  обидвi  кистi  рук,  що  їх  довелось
вiдрiзати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулицi, i грошi брав колiнами
i обрубками рук, якими вiв їх до кишенi; обрубками ж вiв  вижебраний  хлiб
до рота - їв, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
   Обидва перехожi, голоднi до  лихоманковостi,  мов  помiшанi,  що  тепер
з'явилися до жебрака,  були  йому  двоюрiднi  брати,  -  сказали,  бiгаючи
поглядами:
   - Зайди до нас сьогоднi! Переночуєш. Дещо їсти буде.
   Чемно подякував вiн, нiчого не пiдозрiваючи. Коли ж прийшов  гостювати,
то в сiнях стояло четверо: два  родичi  i  два  їхнi  спiльники,  -  першi
боялися, що самi можуть не впоратися з калiкою.  Було  надвечiр;  в  сiнях
темно. Калiка став бiля дверей i не наважувався заходити, бо вже - недобре
передчуття на серцi. Один з родичiв  виступив  за  порiг  i  запрошує,  не
дивлячись в очi:
   - Заходь! Заходь, не бiйся, в нас є дещо їсти - хлiба трохи...
   Потiм розповiдали люди,  що  той  родич  навiть  показав  кусник  хлiба
калiцi, коли заманював.
   - Заходь! - настоював вiн.
   Калiка був зболiлий душею, голодувавши з самої осенi, повагався недовго
i зайшов. Як переступив порiг - враз дожидачi вчепилися в горло. Вiн,  хоч
худий, але жилавий, вiдчайно оборонявся;  вчотирьох  насилу  подужали,  бо
були кволi. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечi, вiн упав;
тодi накинулись i задушили його.
   Через два днi Дарiя Олександрiвна, бiля хати, почула розмову чоловiка i
жiнки, що проходили мимо:
   - Наш сусiда, калiчка, пропав, - мiркує чоловiк, -  не  iнакше,  як  до
родичiв пiшов: там i пропав...
   - Куди б же ще? - сказала жiнка.
   - I я так думаю: порiзали на м'ясо! Заманили i порiзали.
   Дарiя Олександрiвна застигла, налякана; уявляє, як того калiку рiзано -
нiби тут, в сiнях, було! - крик i противлення.
   Аж темна немiч напала  вiд  згадки!  I  дивно,  як  люди  певно  правду
знаходять i здогадуються. Нiхто ж не бачив, куди  покликано  калiку  i  де
пропав, а знають люди; докладно знають,  що  сталось,  нiби  ясновидцi.  А
можливо, опинився хто-небудь поблизу як свiдок; або один з тих божевiльцiв
чутку винiс...

   Доїдали собачатину, присмажуючи повторно i присолюючи; остогидла -  вiд
неї всiх нудить.
   Одного дня хлопець брав торбу, намiрившись пiти в лiс.
   - Гляди ж, - велить мати,  -  нi  до  кого  не  заходь,  хоч  нехай  як
припрошують i заманливу їжу показують!
   - Нi! Крiм лiсу, нiде не буду.
   - I там обережно  ходи,  бо  ловлять...  Ходи,  де  живих  нема,  i  не
приставай нi до кого!
   Андрiй, гостро попереджений вiд матерi, взяв торбу i пiшов  у  лiс,  що
починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не  страшно:  при
нападi треба кричати, i сусiди оборонять.
   Минувши байрак, хлопець поглядає на високi сосни, що на їхнiх верхiв'ях
лелеки помостили гнiзда. Не добратися туди, бо високо,  здається,  аж  пiд
хмарою; а стовбури без гiлок i сучкiв.
   Полянами люди проходили в рiзних напрямках, шукаючи їстiвного. З'явився
чолов'яга,  запалий  скронями  i  оброслий,  як  сiрий  ведмiдь.  До  ноги
прив'язав собi один кiнець вiрьовки, яку потiм обмотав  навкруг  стовбура;
взявши в руки другий кiнець її i хитро дiючи, погнав угору: скоро добрався
до гнiзда. Другий мав саморобнi клiщi з залiза - великi,  як  для  ремонту
телеграфної  лiнiї.  Вибрав  ще  бiльшу  сосну  i,   чiпляючись   клiщами,
прив'язаними до чобiт, вилiз на верхiв'я; там почав хазяйнувати.
   Андрiйко позаздрив їм i  вiдiйшов  на  бiчнi  дорiжки,  де  хлопцi  вже
нишпорили в  купках  старого  листя  -  переворушували,  виглядаючи  живих
створiнь. Вiн теж почав перегортати; захоплений, вiдiйшов далеко  в  хащi.
Помiтив бiля корiння кущiв  здоровенного  їжака  i  на  мить  зацiпенiв  з
несподiванки, коли ж отямився, то плигнув i накрив його  мiшком.  Зразу  ж
понiс додому здобич.
   Мати радiла:
   - Буде страва! Це - чисте м'ясо.
   - Який колючий, - промовила Оленка, повiвши долонею по рудих  i  трiшки
сивастих голках.
   Мати обпатрала їжака, нiби порося; на полум'ї колючки його  обгорiли  i
шкiрка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стiл i порiзано шматочками,
їли, солячи.  Хоч  хлiбного  не  було,  але  посолене  м'ясо  i  так  всiм
подобалося. Оленка, досi мовчазна, хвалила:
   - Смачний їжак!
   I мати тiшилась, бачачи,  що  доня  охоче  їсть,  i  сама  теж  хвалила
печенину. Жадiбно їли всi, бравши тремтячими руками, вже  тiльки  блiдi  i
приречеш привиди, замiсто людських iстот.
   23
   Потяг став на глухiй станцiї, коло перелiскiв, i  враз  пройшла  чутка:
довiдки перевiряють. Недалеко вiд дверей будинку, на перонi, збився натовп
пiд вартою - самi селяни з торбами. Вiд потяга весь час приганяють народ.
   Почалася  втеча,  хто  куди!  Спершу  вартовi  переслiдували,  а  потiм
вiдстали, бо надто багато збiгцiв мiж кущами i деревами.  Можливо,  хотiли
вартовi схопити хоч невелику частину i  показати,  як  справно  стережуть,
ганятися ж довго були неохочi. А люди в перелiсках пересидiли  до  вечора;
потiм однi пiшки подалися до спокiйнiшого мiсця, другi вернули до станцiї,
гадаючи, що стихло.
   Мирон  Данилович  минав  кущовиння,  переярки,  пагорби,   сподiваючися
набачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег  рiчки,  бiля  якої  сiрiла
руїна - рештка оселi, видно, заможної.  Скрiзь  бур'яни,  як  бор.  Тишина
мертва: не обiзветься нi  тварина,  нi  птах,  i  нема  голосу  людського.
Пустка, що жахає. Тiльки кiстякуватий чоловiк якийсь, мов  Адам  -  голий,
пiдiйшов справа налiво до пiврозваленого будинку  i,  вiдхиливши  бур'яни,
полiз у вiконну вiдтулину, нiби нору.
   "...Тепер - печернi!  От  куди  завернено",  -  огiрчувався  Катранник,
вiдходячи геть.
   Обережно пiдступав до станцiї, де вже потяга не було,  як  i  озброєної
варти також. Рiдко сходилися подорожнi  застоювати  чергу:  на  цiлу  нiч,
безконечну нiч, що змучувала на смерть. Потрiбен був сон,  щоб  вiдсвiжити
сили, але сон тiкав вiд очей притуленого долi до  стiни,  бо  i  величезна
тривога облягала незримою хмарою.
   Прибув потяг, а нiкого до вагонiв  не  пiдпускали.  Знов  -  дожидання,
якому, здавалося, нема  кiнця.  Аж  надвечiр  пощастило  влiзти  в  вагон,
вiдчайно штовхаючи сильнiших, через що навiть забув  чоловiк  спитати  про
дорогу i поїхав у несвiй напрямок.
   Катранник почував, вiн - зовсiм хворий, хоч мiг трохи  рухатися.  Мусив
пересiдати;   в   вокзальному    мурашнику,    затопленому    димом    вiд
газетно-махорчаних самокруток i їдкою пилюкою,  ломило  груди  i  тьмарило
зiр. А уява, недужа i збайдужiла, вiдзначила, що в iстотi життя  вичерпано
-  так  корiнцi  рослини  знищуються  в  грунтi,  надовго  зоставленi  без
поливання i дощу. Коли скроплюванi, то надто скупо: слабнуть  i,  зрештою,
тратять снагу, i всихають.
   Якби тiльки додому прибути, до  стiн,  з  якими  звикся.  їхав  далi  в
вагонi, мов сон бачив.  Добiжи  потяг  просто  до  рiдних  околиць,  Мирон
Данилович мав би силу мiрно до хати  дiйти.  А  от  -  нова  пересадка,  з
цiлонiчним жданням: докатувала остаточної Вiн, пропащий,  висiв  на  своїй
станцiї.
   Близько село, а йти вiн не може! Зiбравшися з останнiми силами,  робить
кроки, однак, не пройшовши третини вiдстанi, лягає на збочинi дороги, коло
всохлих билинок.
   В той час начальство, що так любить роз'їжджати,  котило  мимо  станцiї
вантажною машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними  лантухами:  нiби  до
МТС чи до сусiднього радгоспу. Нешвидко бiгла  тягарiвка,  бо  вибоїни  на
дорозi з вигурком пiдкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку,
потрусили два драбинчастi пси. Машина хоч наздоганяє їх, але не  пережене:
вони, наддаючи ходу, тюпають першими. Один - короткошерстий сiрко з  бiлою
латкою коло вуха, другий  -  волохач  i  рудавець  весь,  при  пiскуватому
вiдтiнку.  Бiгши,  вони  обнюхували  бур'янцi  i  колiї;  часом  на   мить
придержували лапу, а потiм знов пришвидшували, мовби пам'ятаючи про якийсь
обов'язок свiй. За ними сунула автомашина: погуркуючи  i  виторохкуючи  на
заглибинах дороги i твердих горбовинках.
   Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не  зважав.  Коли  пси  добiгли  до
нього, вмить зупинилися, нерiшучi; не знали, що - далi. Пiдняли  голови  i
оглянулись на грузовик, потiм обидва, спершу сiрий, за ним рудавий, зiйшли
з дороги набiк: до лежачого. Носами повели по одежi, пiсля  чого  торкнули
ними сухi билини поблизу. Обнюхавши, стоять - не зрушаться з мiсця.
   Порiвнялася  тягарiвка.  Окулярник,  що  сидiв  коло  шофера  i   димiв
папiросою, недбало зиркнув крiзь прямокутник вiконця на  лежачого.  А  два
дрiбнiшi, гойданi при вантажi, повели  непогiдними  поглядами,  ворухнувши
губи в такому виразi, нiби лежачий страшенно образив  тут  i  скривдив  їх
своєю присутнiстю: обох, якi проїжджають з важливими речами.  Пiдкидаючися
з ними, швидко про минули, - тiльки помигтiли на картузах  їх  приржавленi
зiрки.
   Старший партiєць, надумавши, подав шоферовi знак - стати.  Вискочив  на
обочину i пiдступив до селянина. З першого ж погляду,  кинутого  зблизька,
переконався: вiн! Той самий, хто знає, де чаша;  хто  зневажливо  посвiчує
очима, мов сова, - вiн!.. До чого дiйшов?.. Погас! Погас остаточно, вiн  -
доходяга, йому кiнець. Стримуючи нерви, одночасно вiдчував  Отроходiн,  що
незвична прикрiсть нiби виросла в  сумну  помилку,  а  чию?  Пiсля  втiхи,
стишений, аж  до  болiсного  пережиття,  зберiг,  однак,  суворий  вигляд.
Пiдiйшов зовсiм близько -  тодi  пси,  косо  глянувши,  вiдступили  набiк;
водять носами по травi, а часом пiднiмають  їх  в  напрямку  автомашини  i
втягують повiви вiдтiля, чуючи привабливий . запах.
   - Чого ти лежиш? - питає Отроходiн.
   Селянин мовнить, припавши на правшi бiк  i  глядячи  безвиразно  через,
дорогу: в простiр поля.
   - Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!
   Селянин, мабуть, хотiв щось вiдказати, бо рухнувсяi, але -_  чи  вiдчув
велику слабiсть i застиг, чи роздумав...
   Отроходiн теж примовк: дивиться вже навiть iз жалем, досвiдчивши  собi,
що ще - останнi години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його починає
вражати i прикрити рослинка  бiля  селянина.  Недалеко  вiд  голови,  вона
рiвномiрно i лагiдно коливається в вiтрi i коливається, нiби  припадає  де
вмираючого. Все схиляє свою дрiбну, до мiзерностi дрiбну квiтинку,  дрiбну
i такого кольору, як борошно, тiльки не бiле, а  сiрувате...  Вона  нервує
Отроходiна, бо з ритмiчною постiйнiстю гойдається i з такою  живiстю,  мов
трiпочучи, мов спочуваючи: все хилить квiтинку, мов побивається з жалю.  А
селянин мовчить i знати на лицi давнiй вираз - впертий i замкнутий,  вираз
незгоди, тiльки вже без гострої риси, болем зломленої.
   Отроходiн думав: що ж тепер питати? I тiльки одно  виринуло  з  глибини
його чуття - в свiдомiсть, як переконання, пройняте вiдразою:  що  селянин
повинен, просити його; так, просити,_ i в цьому була непохитна певнiсть!..
Просити прощення повинен в нього, Отроходiна, навiть стати на колiна. Тодi
можна щось зробити в помiч. Iнакше - нi! Коли ж пробачення  попросить,  на
колiнах, можна буде змiнити все.
   Отро