ь душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого слова: з переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала. Якраз тепер, при спогадi про загибель дiтей, їй на душi зметнувся найгiрший розпач. Страшно навiть уявляти нещастя, хоч так настирливо, з безжалiснiстю нав'язується бачення само: як син її терпить подiбно до тих, котрi пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при кожному проблисковi того уявлення i боялася чути розмову сусiдок, але, супроти свого страху, чула її, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону i гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшої: - В сусiднє село їду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним написано, що нема нiкого. - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця. - Звiсно, буде! - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити. - Бо це домовлено: вигубити найбiльше; дано такий розказ. Викидають людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого села там опинилося. Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини докупи i позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю - торiшню, i ще не вмирають. Тодi партiйцi, а з ними червонi картузи, ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не вмер?" Бо їм того треба, щоб люди пропадали: такий план їм дано через Москву, i далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi називається. - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстроєно! А в святiй книзi Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись. - Чула я, а читать не довелось, i книги тiєї нема, i очi слабi, хоч i дiстану, не вчитаю, - виправдується старша. Спiвбесiдниця ж переказує поволi: - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така, з багатьох разом; звiр розриває людей, як скажений. От справдилося: i звiр, i розриває!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви згадували. Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, їли хлiб на свiтi, а тепер умерли!" - Все показує на одну причину, - сказала старша. В уявi Дарiї Олександрiвни складається вигляд великих тенет, обтиканих мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла; все рвалася думками до своєї хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка вiдбулася скоро i без клятої штовханини. Знов можна сiсти при вiкнi. Он бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок поблискотiв: ознаки рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ятає Дарiя Олександрiвна, як вийшла з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки разiв ходила сюди вiд села i звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена в несходимий шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в серцi палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони. Поспiшала вона, перечiпаючись об приламанi бур'янцi. Ось проминула горбовини бiля околицi, близько двiр, i хотiла проглянути наперед, чи дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi? Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла в хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала: вже не буде спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо, в дорозi коло якогось вокзалу побачить сина. Серед хати стояла довго, часом озираючись навкруги: чи не торкнуте щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро вернеться. Нi; жодної ознаки. Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким, як болiсть. Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли її рiдню. Земля помiтно запала i могилки зробилися нерiвнi, - треба поправити їх i посадити квiток. Вона повиривала там бур'яни. Поплакала болючо, але тихо, тiльки вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з вами - в нашiй родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi приходить; не судилось бути з вами, мамо, i з тобою, друже любий, - хотiла дiтей доглянути, а вони вже не мої: всiх згубила я; прийду до вас, де не буде нашого горя, а тепер вернуся шукати останнє дитя моє; одпустiть мене з миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую... Погорювавши, пiшла до хати - замiсити тiсто на корж; i спекла: невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i виглядає з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все ввижається, що от мiг би прийти її синок - нагодує його. Вiдломила трохи вiд коржа i з'їла. Другого дня ждала, западаючи в незносимий смуток. Мучилась, як i ранiше, вiд голодностi, але душу опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйнує думки. Все навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти на душу, звихрену i повну рiзкого терпiння, для якого немає назви. Змушена душа стати серед жорстокої примари, що досi схована була в глибинi видимостi, а тепер, розкрита, забирає, мов присуд - на ватру, в якiй горiти, клопочучися безнемiрно. Вiд тiєї гризоти пiшла Дарiя Олександрiвна на пустош назбирати щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник коржа: пообiдала. Загорнула надламаний корж в скатерку i сховала пiд синовою подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму, вона скоро вернеться; а тепер iде його шукати. Не могла вийти за порiг, така скорб охопила їй серце. Чує вона, мов треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до куткiв, обходячи їх. Знайшла зшиток покiйної Оленки, притулила до обличчя, як на похоронi, i облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ на старому мiсцi, пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться синок ще до того, як їй треба буде сiдати в потяг. Проходить околицею села i згадує: тут завжди бiлiли хатки в садах, над ними тополi зеленiли, в шнурок або парами, наче стережучи ворота i хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто було i любо для зору людського. З кожного двору вiд вiконня висвiчували барвиста квiтнички; мак жарiв, соняшники палахкотiли яскравiшi, нiж ткання на ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках, мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос. Все було, як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi. А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi демони пiдмiнили її i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрiзь вирубано, самi пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця, пропало, нiби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi нетрi. Немає нi повiток, нi клунь, нi комор, - самi порозвалюванi хати. Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана, спряжена з золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють, свiдками страшного нещастя, самотнi комини - там, де були огнища родин з їх радощами при безневинному дитячому щебетi. Все зруйноване! Зграї гайвороння кружать скрiзь, над всенародною пусткою, i через шляхи вiдлiтають геть: на степи, оберненi в океан бур'янiв. Селянка, прийшовши до станцiї, розглянулася навкруги - з дiтей там нiкого нема. Сiла i дожидає. Через деякий час її почало ввижатися, що загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту її охопила нестерпна туга: як ще нiколи. 26 Хлопець розгубився, коли течiя внесла в вагон - самого; вiн кликав маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому тисковi. Неможливо назад пробитися: кидає вiд дверей, мов з прорваної греблi. Потяг рушав, тодi рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо, мати почує. Поки пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми. Обдивився вагоннi переходи - таки немає матерi. В кутку розпачливо поплакав; коли заспокоївся, став стежити стрiчнi станцiї. Декотрi мали вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але чимсь одночасно чужi, тому вiн проминав їх. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця. Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато станцiй, пристроївся на зчепах товарового потяга: їхати назад. Вночi, знайшовши станцiю, схожу на Кленоточiвську, ждав бiля стiни, поки розвидниться. От прояснiло в небi i полi; повно блиску i тепла вiд сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн пiшов, бо до села недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник. Протуляючи їх, пошелестiв хлопець переулками руїни i прямує до цiлiшого житла. Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi полив'яний глечик i кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але нiде нi постелi, нi одежi жодної! Нi ковдри i рядна, чи матраца, нi рушника: нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски... "Чума", - подумав хлопець, виходячи за дверi; пригадав, як мати означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi. Зрештою, натрапив хлопець на домiвлю, де в печi курiв димок вiд вугiлля. Долi - рештки рубаного табурета, але сокири нема. На столi горнятко стоїть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив її всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону. Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить. Повагався: йти туди чи нi? - страшно, бо, гляди, там людоїди! Однак цiкавiсть переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрадається вiн; помiчає зламанi стеблини i слiди нiг. Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi кiстяки: пса, кота, грака i якихсь iнших дрiбних iстот. Поряд - кiлька цеглин, складених докупи, як пiч; i зола внизу. Знов далi прокрадається хлопець i знов замирає, бо шелест близько. Переждавши з хвилину, ступає наперед; тихо вiдхиляє рядки бур'янiв. Ще кiлька крокiв, i вiн застиг! Перед очима - поляна: там, коло здичавiлої вишнi, дiд перебирає зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться - в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як хуртовина, схожий на прияву: борода через груди, вся сiда i вся покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз. Очi вваленi пiд пониклою сiткою бров'яною. Ганчiр'я на босому i непiдперезаному, стемнiвши, пацьорками висить; мотуззям пов'язано окремi рамтини, щоб трималися бiля кiстяка. Загледiв дiд непрошеного гостя: - Хто ти такий? - Я заблудився. - Не ходи тут. Пiймають i зварять. - А вас? - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i завтра вмру. Тiкай, бо тут лихо! - Дiду, чума забрала всiх? - Нi, синку, то - государство! - Ви сховались? - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду i впав. Трава висока, - обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть. - Прощайте, дiду! - Хлопець побрiв до пустельної вулицi: побрiв недумно; i притьма, в тривозi вiд дiдових слiв i безлюдностi, помчав звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями, гнав з порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гукає хтось: агу! - пролунало, як вiд кладовищенського з'явця. I знов нiмо скрiзь; жаска тишина в бур'янах, з останками хаток. Дожидав хлопець бiля станцiї, на похилi, проти якого потяг повинен стишуватися, беручи височину. Коли простопаднi риси в обрисi вагонiв перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки, i схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби, але вiн з пiдбiгу вмить докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi. При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга. Тодi побачив, що роблять хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя. Вiн i собi - туди; влiгся, як iншi. Мандрував так до пiвночi. Коли схотшося їсти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз; вилiз на вокзалi невеликого мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з яблука. Пiдiбрав їх, обтер i з'їв. Знайшов розбиту коробку - там були, в розiрванiй обгортцi, рештки печива; вибрав їх i довго нюхав запашний папiр. Напився теплисто-бруднуватої води з бака, вживаючи бляшаний кухоль, що гримiв на ланцюжку. Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на саєт, мiж розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи грязюки, всюди смiття, клаптi газет, притоптанi i запльованi; покидьки найрiзноманiтнiшого роду i вигляду, вiд розбитих пляшок до махорчаних "бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламаної водокачки, напроти якої акацiї чорнiли вряд. Багато вагонiв згромаджено на лiнiях i снують "маневрушки" - парою шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо вiд залiзних нетрiв, стоїть невеликий товаровий потяг. Можна почепитися i пiд'їхати. "Хай тiльки машинiсти одвернуться, я вскочу!" - вирiшив хлопець. Вiн сховався за стовбур, при якому проходила кущова огорожа, порозривана вiльними стежками. Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi - якраз напроти мiсяця - i зачинено враз, пiсля перевiрки. Вiд того, що вiдкрилося, хлопець притерпнув: повно мертвих, складених, мов шпали. Начальник, тамуючи низький голос, сказав одному з присутнiх: - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiдаєш! - Єсть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний. Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв вiд станцiї. Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн довго стояв за деревами, боячись виходити. Розлягався брязкiт на станцiї, мигтiли i перебiгали огнi; свистки i сюрчки прорiзали чорний простiр; зрештою, хлопець насмiлився покинути схованку i покрадьки вiдiйти на перон. В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши його, хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi кiсточки з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту знов забирає голодний порив, вiд якого вона тремтить в судомi, з холодними болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'їдав шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках, а їх погриз, пообсотував. Заїдав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони приставали до язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить. Виїв чисто, як муравлик. Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi. Знов пристроївся пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору i крикiв. Сторожа заглядає вниз i виганяє "зайцiв" на перон, до гурту, звiдки всiх женуть до зборища коло вокзальних дверей. - Це границя Росiї, - розмiрковують старшi подорожнi. - То не чути було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась. - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя... - I замкнули: вмрiть, а не пустим! - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр в товаровi вагони i весь потяг, складений з них, пiшов назад вiд замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону, вiльно бiгли з України без числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм, всiм, що дає на землi невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих вiд голоднечi, пiсля того, як виробили багатство для сусiда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах. Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз сiрими очима, смутними очима i тихими, як джерело. Мав мiшок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспiшно i ретельно трудився чоловiк над самокруткою: примiрено i видрано вiдповiдний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято, скiльки треба, саморобної махорки i насипано на прямокутничок, вижолоблений мiж трьома пальцями лiвої пучки; сховано кисет i приступлено до побудови. Скручено, по кiлькох спробних i поступових рухах обвiдного характеру, - туго скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм заклеєно при повторних жестах для загладження скрiпи. Надiрвано зайвину папiрця з однiєї протулини i взято цигарку в зуби. Тодi здобуто огневий пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку, висушену i вим'яту в попелi. Вдарено кресалом об гострий край i роздмухано iскру! Зрештою, прикурено. Все - з геологiчною повiльнiстю i флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця: - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску. - Котiв нема: вже поїли! - вiдповiв хлопець. - Шкода. Тобi - куди? - Додому їду, там мати ждуть. - З харчами ж як? - Борошно є в хустинi, мати вимiняли - спекти корж. - Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на пiдробiтки, в Бiлорусь: там люди, як свої, не схожi на отих, як їх... - Не можу! Мати ждуть. - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчується. Тужить i виглядає тебе? Так обоє ж пропадете дома. От бiда! Ти б заробив трохи хлiба для неї, - хлопцям платять, гiлки треба тягати. - Нi, я до мати поїду. - Як хочеш. Двоє в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема. Скрiзь так. Дорогу згубив? - Згубив; три днi блукаю. - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину. Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi працював; коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся. Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати її заробленим хлiбом, перемогла, - вiн обернувся в родича дроворубовi. Никифор Петрович, або просто дядько Никифор, дав хлопцевi шаткованої капусти з олiєю i шматок перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi. - От де повно нашого добра, хлiба i всякої живностi. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну - все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли. Ми в Бiлорусь поїдем: там добрi люди; зберегли правду i по-сусiдському помагають. Адрес є, - я прямо б поїхав туди, та бач, тут понадiявся! А вiдкiля ж ти сам? - Яз села Кленоточi... - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашої Кленоточi стоїть паровий млин? - Стоїть млин; за селом. - I цукроварня недалеко? - Недалеко; тато брали маляс. - А вiддаля курорт, у лiсi? - Його видно. - Я чого питаю: з такої Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi. Чи не ваш - пiчник Бережан iз жiнкою? Мав великi очi, голос низький i трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина. - Це нашi! Я знаю. - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш кого з односельчан, хто їх знав, - скажи: нема вже їх. На цегельню найнялись обоє, де i я морочився; робота бiсова, а в зуби мiдну копiйку тицьнуть. Обiлляєшся в кошенячий пiт, коли ж протяг - мов з льодовця, прошиває костi. Там пiчничиха простудилась i, хворiвши недовго, вмерла; лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею тяжко! - схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками глядять. Раз, коли цеглу виносив, зiрвався з дощаної стежки, впав, i смерть настала в одну мить. Не мучився. Золотi душi були обоє. Вона все горювала, що люди гинуть. А вiн напитував землякiв: щось їм хотiв сказати; так i вмер. Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь. Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець. Аж знiтився! Коло того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю, мов небесною, i коло доброї дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi, якого ще нiде тут немає. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день. Ось прибули до дрiбної станцiї, оточеної лiсками. Сотнi заробiтчан висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь ясно-рудавi глинища, приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi глибшали - здавалось, немає їм кiнця; аж до хмар пiдкинуто їх згромадженi верхiв'я. I враз вiдкрився простiр. - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець. - А немало: мабуть, верстов з вiсiм, чи що, завдовжки. Всiх, хто прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено мiсця в бараках, i зразу ж - до дiла! Дужчих поставлено спилювати дерева, а слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч хлопчакiв: поратися з силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку. Високi дерева! Хто глянув на вершини, мусив картуз придержувати. Ворушаться люди скрiзь, як мурашки; їх так багато, що вiд спiльного зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за одними, вишумлюючи, нiби буря валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць. Чиргають пилки. Вiдлунюється стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних решток. Швидко пропадає лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тягає галуззя; всi, виснаженi i голоднi, рухаються спроквола, мов дрiмаючи. Увечерi безлiч вертає в бараки до своїх нар, тапчанiв i койок. Дядько скаржиться, що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi. - Доки не здихаємось попечителя, - нещаснi ми скрiзь! В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли, неприбрану, як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку - i все! Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала. Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр пiд аеродром, людська многiсть перегризає столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких сама губить свiй збiр. Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i перейшли жити в їхнi села. Слiдом виїхала бабуся i її дочка, що заручилася з шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi. Коли дядько Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до лiсного супу, - той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз їх: рiдко хто так робив тодi. В селi їх гарно нагодували i вiдмовилися брати грошi; зовсiм дешево поцiнили городину, якою щедро надiлили. Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi: - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi., З ними можна жити! Слухай мене, не вiр, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то i народ малий, i зведеться здорове число їхнє нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побiльшає, так Бог дасть! - так з бiлорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки - чорнi. I там добрi душi є, i немало їх, з братнiм серцем, так бачиш, на дно його десь зло собi поклали: як змiїний камiнь. Поки все гаразд, вони такi добрi, наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя жало! Буває все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в печiнку. Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмираєм, i нiхто, нiхто не пожалiв i не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються. Недарма ж їхнi хатки чорнi. А тут бiлi. Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс пiднiмався в небо: вгорi, коло сивих хмарок, перекочував шарахкучий рокiт своїх чатин по свiтлому простору. В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн занудьгував, бо все - мати перед очима. Робота нетерпеливила i пiдгони мучили; наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве рухається. Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв. Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму, що шукає його. Вночi вiн прокидається. Якась темна тривога надходить: нiби передчуття пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний, вiн дивиться навколо нетямущим поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi: - Я до мами поїду. Може, вмирає. - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi пропадають. Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, їдь! Коли схочеш, тодi й вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно, бо я розпитував. Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцiї, прощаючи; подивився вслiд, прошепотiв собi: - Таке бiдне хлопча! I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр. 27 Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець для мами: на комерцiйний хлiб. Їхав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних доглядачiв, що ловили з суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка спорожнiла: тiльки ложка, нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють її. Крiм старого часопису як паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок. На старому вокзалi, де потяг став надовго, Андрiй вилiз iз-пiд вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска, що за кiлькома сусiднiми домиками, на порожнинi, люди щось несуть, тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки. Стрiчний дiдок з кругласто пiдстриженою борiдкою, нiби крейдяною, ставши коло вокзальної стiни, розгорнув папiрець i почав їсти якийсь кусник; їв, їв, а тодi враз спинився - не може далi!.. Раптом зблiд i вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об цеглу. Винесло назад з його уст, що з'їв. Поглянув вiн на Андрiя i, крiзь сльози вiд спазм, промовив: - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева i солодкава; по державнiй цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди! Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи на чергу коло кiоску: чорно там, нiби в пеклi. Скоро черга розпалася i хтось голосно промовив - для всiх: - Розiбрано! Нишпорив скрiзь на станцiї Андрiй; нiчого споживного, крiм перестояної води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з горбиками коло зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити. Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан, стара i дiрява. Хлопець позабивав просвiтлини чопиками з гiлочок i ганчiр'я; залiпив смолою, набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги, iржавого i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озброївся подобизною щупа, кiлочками, ломакою. Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював сусiднi печерки, щоб нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика ж немає... "Вiн - як качка, чи що?" - досадує хлопець; пробує мацати дротиною: даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець загородив її двома кiлочками, а всi входи навкруги позасипав. Знов виливає вiдра води, одно по одному, вiд ховраха ж - нi знаку! Хлопець думає: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i її закрючкою, пiдтягає звiрика нагору. Той пiддається: вилазить; от-от - вискочить i побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригинається до землi, стрибнути готовий. Влучено звiрика, коли вибiгав з нори, влучено з недостатньою силою, тому, приглушений на мить, знов пiдплигнув i побiг шукати вiльного сховища. Мисливець - за ним. Б'є i нiяк не поцiлить! Раптом так невдало крутнувся, що пропустив один удар, а наступним, прискореним i зробленим наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi ховрак поволi полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла. Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i збурений, з огидою до самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю дихнула на нього такою ненавистю, що якби її почуття обернулося в дiючу силу, вiн був би на мiсцi вбитий, мов блискавкою. Вiн притих i порається коло здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшує рухи i нiби закриває очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого страшного i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи; голову теж - геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано. На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв огонь: смалить обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому, з теплою пригiрклiстю. Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з торбинки, вiдрiзає кусень i жує швидко, навiть хрумкає, нiби то - огiрок. От, вже думає: "Досить!" - спиняє свою хижiсть, i знов жує. Але вiдчуває дивну нiяковiсть; пiдводить голову i враз бентежиться: поблизу лiтня жiнка стоїть i спостерiгає, як вiн їсть. Непорушна. Нiби стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Стоїть i всiма очима дивиться на ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi. Хлопцевi стало так недобре, що вiн похапцем склався i пiшов. Виправдувався в думцi, мовляв, тепер "кожен - собi". Однак через хвилину стало ще гiрше, аж похолоднiло їдкiстю на серцi! Вiн оглянувся... Де стояла жiнка, там i застигла - не зрушилася з мiсця. I не гукає; не просить. Лише дивиться, як снохода. Вернувся хлопець до пригаслої ватри; вiддiливши частину ховраха i поклавши на папiр, простягнув жiнцi: - Тiтко, вiзьмiтьi Вона трохи ворухнулась i знов застигла. "...Боїться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець, - така перелякана". Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцiї; коли ж оглянувся знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i їла. З допомогою креслення, що склав пiсля всiх розпитiв дядько Никифор, легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж дороги - як нетрi; i її саму вкривають, височiючи над колiями. Обстали село i двори затопили. Стежок немає до хат, що, стемнiвши, хиляться в заростi. Скрiзь пустка! Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i вiдiмкнув дверi - холодною вогкiстю потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку, як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..." Так жаль маму! - нiякими словами не мiг би висловити. Знайшов корж, надломаний i торкнутий плямками цвiлi по нерiвнiй поверхнi. Шматок з'їв, а решту, разом з половиною хлiбини, в торбинцi поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв принести зароблений хлiб. Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони були простими папiрцями голодного. Пiшов по садибi. Могалки почали заростати пiсля недавнього полоття. В сарайчику все припало пилом, де не затекло вiд дощу. Вулиця - як рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними їй, поки дохлюпнула до площi, недалеко вiд якої, пiд рештками тину, сидiла жiнка з дитиною на руках. Зривала зелену кропиву i їла: пожувавши, давала дитинi. Рiдко сновигали люди, схожi на нецьогосвiтнi тiнi. Пiдходили до сiльради подивитися, а там приклеєно газету, звiдки лiтерами чорнiє: "...стало веселiше", i з фотографiї надимається товстовусий вид посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами. Також - оголошення, що пiд страхом найвищої кари треба хоронити померлих. Хлопець, прочитавши, сiв бiля стiни, трохи осторонь, можливо, хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей виступив обтеклий височинець i ладнається курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ: обмiрковують його. - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума вчепиться, тодi пропали послiднi. - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде? Нiхто руки з лопатою не зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло. - Скiльки набереться? - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже є вiсiмсот тридцять, про яких знають, що готовi на мiсцi - по списку. Половина живих розбрелась. На сторонi попадали. Хто ж зостався, той дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була, вже теж половина переставилась. Хлопче ти чий? - Катранникiв... - Чого ждеш? - Дома нiкого нема - я один. Там страшно. - Бiда тобi, хлопче! Держись, може, виживешi Ми всi, як кажуть, поганяєм до ями. Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи: - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все - як нiч, все - до ями. Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю: - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча їсти! Задишкуватий, що напоготовi тримав цигарку, обурено скинувся всiм виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув рукою, з виразом крайньої досади, i пiшов. - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник. - Хiба не знаєте: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму, бо вiн, сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв своє, i випускають, - бачте, таки ж комунiст, їм свiй. От вiн iз району вертається додому i втомився дуже. Зiйшов з дороги, присiв пiд хатою, отак, як цей хлопець: сидить i вiдпочиває; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в смiттi, знаходила зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув, що куриця землю дряпає, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн аж очима загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще живе i пручається, вiн його жує разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кидається на Грицька, дряпає, крилом б'є, хоче врятувати курча. А вiн уже доїдає. Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить: Грицько доїдає курча, а квочка кидається i дряпає йому руки. Почала хазяйка лаяти його на всi заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки пiшов, а вона їм каже: Грицько живе курча з'їв. Похитали люди головами i пiшли далi. - Так це той Грицько? - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала. Тепер потовстiшав. - Дивно: живе курча з'їв, а ще нам вичитує. Я в селi довгенько не був; чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все - "за"? - Нема Лук'яна. - Де дiвся? - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i досi голосує "за". Замерз, бiдолаха, снiжком притрусило, тiльки рука зверху пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосує "за"". - Дивнi знаки! - зiтхнув спiвбесiдник.- Хлопче, а ти шастай по колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiймає; там наїдки будуть. А то пропав. Андрiй пiдвiвся i, коли вiдходив додому, заглянув крiзь вiкно: в сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись. Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих бур'янiв, звiдки навiть кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова цвiтинка, вирощена дбайливою рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi. Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi голоси. Iдучи мимо, Андрiй побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньої юшки, ступають до лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I така дiдiвська поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають над погаслими очима i стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах, виступають зуби, обтягнутi довкола самою шкiрою. Животики болять i тому збiр дитячий припадає на лiжках - рачками, пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними вниз животиками, як мiшечками: тодi легшає мука. Андрiй знає, бо iнодi сам так робить. Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй жiнцi, що з дитиною кропиву їсть, винести треба скибку хлiба, одну скибку, нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить на двох, поки куплять комерцiйний хлiб. Як вернувся додому, розв'язав торбинку i, вiдкраявши шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то стрiчнi побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi i годувала дитя. Але її там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i її забрали погребники, яких тепер пiдганяє смертний наказ. Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина, i вже не могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо; їхати додому! - однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула непевнiсть. Знов нещаслива станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона приїжджає в село, якраз - коли син, шукаючи її, добiжить до цiєї станцiї, бо тут загубив маму. Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в її життi i в самому душевному складi. Раптовi напади невиразимого страху чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в мiсцях, якi недавно бачила i згадувала. Тепер стоїть i не знає, де вона; вiд того жаский, не вiдчутний в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль напливає на її свiдомiсть i серце. Часом зляканiсть виростала в найдикiший жах, що обгортав зiр, i вона знiчувалась решткою думок. Вiдверталася ними вiд нещастя, нiби вiд чийогось близького нападу i помсти, з обвалами в самому iснуваннi. Не дивилась нi на що навкруги i думала: аби тiльки не пропасти! Аби втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що збережена їй наостанок. Надвечiр, виснажена вкiнець вiд голодного терпiння, вiд'їхала в напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова, з сiрою скрученою корою - на товаровому потязi. Але в дорозi зневiрилася: бо син же вернеться до станцiї або до мiста, куди його завезе кожен потяг, якщо станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли все було завiяне; i вiн знає, де переночувати можна мiж дошками. Чого б вiн до порожньої хати їхав, знаючи, що мама тут зосталась? Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: її, разом з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ. Там викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять. Брели знеможенi, з сонною повiльнiстю переставляючи ноги; живилися корiнцями, виритими в ярках, торiшнiми перемерзлими бурячками i картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники - їх насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася Дарiя Олександрiвна до станцiї;' щоб не мозолити службовцям очi i перебути непомiтно, вiдходила в сусiднi перелiски. Оселя бiля самої станцiї чимала: з будiвлями, бiля яких можна знайти скоринки, картоплянi лушпайки та iншу остачу поживностi. Про ночiвлю досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях. Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю, шукати їстiвного рослиння. Знайшла щавель i з'їла його кйслющi листки. Коли верталася, вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на нерiвнi дитячi лiтери i знов окропила їх сльозами, за якими вже свiту не могла бачити. Постояла i трохи втишилася серцем. Якраз тодi пiд'їхав потяг i вона поспiшила, надiючися, що мiг синок приїхати, - не побачивши її тут, помандрує далi. А вона так гiрко задихалась! Люди з вагонiв бачать: iде до станцiї висока i худа, як комишина, жiнка. Раптом падає. Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до неї, взяли її i поклали коло стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один з тих людей кладе їй скибочку пшеничного хлiба на рукав. Знаходиться серед них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хитає головою: - Вже кiнець; надмiрне виснаження! Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на їх очах. Риси обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на темному рукавi, такi строгi i гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi. Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не зняв шкiряної кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами, одягнений у френч жовтастого вiдтiнку. - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити! Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу. Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся вiд них, погано лаючись. Той, хто клав хлiб, знов г