Андрiй Чайковський. Сагайдачний ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ Присвячую незабутнiй пам'ятi мого найкращого товариша i друга д-ра Євгена Олесницького. Автор Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ... Которыи тамъ квитли... З книги "Вършъ на жалосный погребъ зацного рыцера Петра Конашевича Сагайдачного, гетмана войска єго кор. милости Запорозкого, зложоний презъ инока Касiана Саковича, Київ, 1622 I Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви святого апостола Пилипа, незвичайний рух. Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi. Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'їздилися православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з полукiшками iз липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами. Помiж ними роїлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприїздили з жiнками на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах. Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, - начеб того макового цвiту натикав. Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своїх заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити. Владика заповiв свiй приїзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою паству та пiдтримати у людей православного духа. В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельної української шляхти, а вона, хоч їй переслiдували православну церкву, найзавзятiше її держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити. Не було закутини на цiлiй Українi, де би жило стiльки тої шляхти, що тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу, держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була сильною опорою благочестя. Цiлi села - Чайковичi, Бiлина Велика, Лука, Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина, Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця, Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила свої шляхетськi клейноди ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти їх у пiдданство, стояла твердо за свої вольностi i за православну церкву. Як тiльки розiйшлася вiстка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич, як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх сторiн напливала шляхетська братiя. На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування православної церкви, про вiдступництво великої шляхти. Мiркували про те, чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози. Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти. - Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на шаблях рознесемо. Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало добре припiкати. Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд самого ранку був на ногах i всюди робив порядок. Усi сподiвалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися, чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi яка пригода по дорозi. - Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та Бачинськi. Шляхта певна, не допустить. - То добра шляхта i певнi люде, то правда, - говорив пан Сiлецький Яким. - Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виїхали на конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило, що ми його шануємо. - Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався старий Грицько Жмайло, або Цьмайло, з Кульчиць. - Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я їду з вами. - Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку! Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда. Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка. Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима. Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi. Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на сiдло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту i скомандував: - Чвiрками! - Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився тричi: - Во iм'я господнє! Вперед! Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i їхали незамiтно помiж придорожнiми вербами. Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню. Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова. Проїхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другої сторони ватагу людей, що проти них їхала. - Се, певно, владика! - заговорили всi майже в один голос. Так воно i було. Серединою дороги їхала коляска. Видно було золотий хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця. - Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'їдьмо достойно i з повагою, - говорив один iз шляхти. - Тихо там! - гукнув Грицько до своїх. - Ховатися i шаблi напоготовi! Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коїться щось незвичайне. Щораз бiльше людей виїздило з лiз i ставали рядком. Почет владичий зближався щораз. Здається, що нiхто з них не мiг бачити, що над Днiстром дiялося. Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, їдучи, крилась мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг її завважити. Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали вгору шапки i вiдтак їх ловили в повiтрi. I з того вийшло замiшання в цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада пiд верболозами. В ту хвилю громада заревла пекельними голосами "алагу!" i, мов яструби, кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити. Тепер Грицько виїхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув: - То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я боже! Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта лавою за ним. Прискакали в саму пору. Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та покривавлених, їхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися. Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками. Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто їх на таке злочинство пiдбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде їхня. Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська. Грицько видав короткий засуд: - Усiх на гiлляку! - Вiн вказав на якогось кремезного татарина i приказав: - Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут останешся, - каже до свого внука. - Останешся тут з кiлькома шляхтичами i допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько Жмайло-Кульчицький! Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi. Грицько скомандував: - Рушай до города! - Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе. Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому нiяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати. - Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за шию. - Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої церкви, а я вiрний син тої церкви. - Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти, що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне право. Скiльки тобi лiт? - Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько, сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу його втягнув. - Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика, благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я? - Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками величаюся. - Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви! Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом. Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали, тож сказав: - Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як спасителя. Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали. - Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими людьми. - На те вони заслужили, таке воєнне право. - Не по-християнськи... - Вони теж не по-християнськи поступали собi. - А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу воєнну, та й годi... - Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi, що кiт наплакав, то голота... Поїхали далi. - Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч. - Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город повiтати вашу милiсть... Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь, а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають, навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене, висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi... i все в пору, в божий час склалося. - Ти, пане-брате, бувалий чоловiк... - Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе. - Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В Самборi ж обов'язує магдебурзьке право... - Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i, певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi... Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i поїхав передом. Вiн гукав по дорозi: - Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною, шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту, яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам бешкету. Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої збиранини, що тут згуртувалася. Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим владичим хрестом благословив народ. У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з хоругвами. Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви. Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл. Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою, та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за православну церкву. - Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв, хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої хвилi життя, що видержите в благочестi? - Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що стояв мiж першими. - Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої шаблi. Владика сказав: - Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози. Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх, а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу сiм'ю, вашi хати i поля. Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i благословив народ. - Амiнь! - гукнули всi. Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут рiвними, дiтьми одної церкви. Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку. Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи. В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем. Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен. Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення. - Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика. - Марко Жмайло-Кульчицький. - Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi. - Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи на науку, нам треба людей вчених. - Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов перевертень, на ганьбу нашого роду. - Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа братства ставропiгiйського у Львовi... або школа князя Острозького в Острозi... Не всi ще вельможi нас покинули. - Чував я про це, та не пiд силу менi. - Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi, вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише одежину приладь - i вишли. Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком... славним. Старий дивився в Марка, як в образок. Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi. Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi: - Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш? Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже: - Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро. - Хто це Петро? - питає владика. - Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро Конашевич. - Ходи сюди, дитинко. Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi були напрочуд гарнi. - Чий ти, синку? Грицько вiдповiв за нього: - Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях, маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як свою дитину. - Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре, дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть... Пiдiйдiть сюди ближче. Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту. Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив по голiвцi. - Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi. Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря, - я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу святої Русi! Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться. Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв, яких бачили щодня. Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi. Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ молився по костьолах, благаючи божої помочi. Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад. Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас. - Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: - На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба турбувати владику. Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже: - А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаєте? Нiхто не знав, що йому вiдповiсти. - Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не розмовимося. Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякої небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять. Створили ворота, i Грицько пiшов. Шляхта за ним кликала: - Не йдiть, Грицьку, то якась зрада. Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi радити над обороною города. Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого Грицька Жмайла задля його вiку i розуму. - Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуєтеся? - То ви нам вiйну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо. - Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики - то вiйна? - Шляхта хоче на город напасти, - обзивається один, - за те, що якiсь гiльтаї вашого бiскупа зневажили. - Хiба ж то ви тих гiльтаїв на наших послали? За те, що вони поважилися, дiстали таку прочуханку, що їм вiдхочеться; кiлька навiть повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово прийти до якої бучi. - Поручаєтесь нам за безпеку города? - питає бургомiстр. - То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло вмiє додержати слова. - Грицько подав бургомiстровi руку. - А ви поручаєтесь, що городськi гiльтаї не будуть нас зачiпати? - Поручаюсь. - Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно спати. Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс: - Оцапiли! Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспокоїлися. Тут до пiзньої ночi гомонiло, як в улiю. II Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як побили гiльтаїв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через старого Грицька. Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми буває. Iншi величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась. Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на дорогу до того города, до великої школи, якої навiть назвати не вмiли. Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому, коли владика вiд'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися зараз другої днини, на святого Петра, бо нiчого їм було тут бiльше робити, а i додому кортiло їх швидше вертатися та почванитися в селi. Розумiється, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували їх до хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати. Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити. Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити зi своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби. По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати подрiбно. - Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть вченi. Тодi всякий спитає: а звiдкiля вони? Який їх рiд? Хiба неправду говорю? - Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно вчилися... - Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мiй рiд не смiє бути знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч. - Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то виходить з того шкода. - Та яка шкода? -питає здивований Грицько. - Хiба ж вони якi гiльтаї? Говорiть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути. - Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi так заслухаються, що хоч стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар - то розумна твар, зараз змiркує, що його нiхто не пильнує. Менi вже зробили шкоди на кiлька кiп, бiгме боже! - Шкоду-то я вам поповню i вашої ради послухаю, - сказав Грицько. Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi. - Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був. Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре... Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе, обертаю- чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба заправлятися без упину день у день. Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про те розказував. Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися. Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як перце. - Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих, може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої дiти! Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв... Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi. Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути, вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi. I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи. Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався хлопцями. А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у школу. Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство. По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi годувати його на спiльний кошт. В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом. Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях товар i свинi на зарiз. До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги. Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'[1]. До дороги було все приготоване. Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка зiбралась i за три днi вiд'їжджає. Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах. - Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi: - Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в дорозi вважай, вважай, не дай боже напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи пiймали та в неволю турецьку продали. Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося, хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт. Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи що в дорозi не попсується. Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись, кажучи: - Я його зараз знайду. Вiн побiг на цвинтар[2] i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав, аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи йому. - Ходи, Петре, нам пора їхати. Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав заплаканi очi. Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем: - Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися. - Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як ми тебе полюбили. Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили востаннє... В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася. Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм. Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що, пiймавши вола за роги, валив його на землю. У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць, пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї, найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi верталися з Самбора до Львова. Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть. Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував. Прийшов i до кульчичан: - Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не пiдсипали березової кашки... Ге-ге-ге... В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського лiсу. Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди мерехтiли по темному блакитному небi. Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв спереду побiч наймита. Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь. Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо, що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його вiдповiдальностi була уся валка. У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали, нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi. Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто, побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався, збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять, бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий, оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим вiн i вирятувався. Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили. Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали, радiючи, що вiдпочинуть. Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував спину вiд довгого сидiння. Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби за дня переїхати небезпечний лiс. Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту божого не було видно. Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу. Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде, їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно. З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям. Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами. В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь лихо. Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися, мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти. Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами, iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного. Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь пiдозрiлi люде. їх було щораз бiльше. Дрозд крикнув: - До зброї! Це напад! Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку. Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з усiєї сили: - Бий псубрата, що влiзеться! З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли своє добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi. Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася. Марко з Петром повлазили на вiз, бо так їм наказав Степан. Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло їх воза злодiй порається. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i зв'язали мотузом за руки й ноги. Подорожнi вi