о благочестя. На нього звернув особливу увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх Єремiя, i вiн наклонив князя, щоб узяв собi о. Дем'яна за свого сповiдника. З тої причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цiй обставинi треба приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок. Поволi зiбрався тут значнiший гурток учених, який зайнявся виданням книжок. Вiкопомним дiлом стало видання Бiблiї з передмовою Герасима Смотрицького. Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв. За той час вона гарно розвинулася. Приятель пiзнiшого гетьмана Петра Конашевича-Сагай- дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй школi, тодi, як там квiтли науки. Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi мiж своїми товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав їх до себе i навчав того, чого в школi не вчили. Щиру прихильнiсть i батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi їх там полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли б їх там не прошено на обiди. Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував в Острозi. При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних українських мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при вулицi Литовськiй. До дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд сiней заходилося до свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели дверi до дальших кiмнат, де жили сини i зять з дiтьми. На другiм боцi була майстерня, а далi комори i склади шевських матерiалiв. В майстернi покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, їли i працювали. Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного стола з хазяїнами. Свiтлиця була простора i ясна, вiкнами звернена до вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв, кiлька скринь з усяким добром i широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита килимом, i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i сiль. Попiд вiкна йшла довга лава. Над вiкнами - полиця з приборами кухонними. Чiльна стiна проти входу завiшана густо образами, на яких пишалися вiнки з польових i огороднiх квiтiв, що їх святили в церквi по празниках. Перед iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили сюди другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися. Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i надiляв усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i невiсткою. В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було нiякої роботи. В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини - в довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки - в довгих хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi старою бабусею-помивачкою вдома. В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом. В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише сьорбання й жування було чути. Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї вищої княжої школи. Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася гутiрка. Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати, хто в церквi не вважав на слово боже. Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже: - Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi, щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися, хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде. Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв наломили. - Чи ви ведете своє ремесло на замову? - Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху. - А який ваш знак? - Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна, бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш, бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою. - А коли б ви такого зловили? - Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром. - А як тут у вас татари поводяться? - То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже, як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму. - Щасливi ви, що такого доброго князя маєте... - Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то Господь знає... Плескач задумався i став хитати головою. - А хiба ж що? Нема в нього дiтей? - Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної церкви. Вiн уже лях, не наш... - А князь на те позволяв? - Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили. - Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi люде. - Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже гнiвався на сина, грозив, просив ,- не помогло нiчого, а тепер князь сина дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього. Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом. - Вона вже не жиє? - Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком... I вiд того часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає розради, потiхи. Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна або княжну Катерину дiпнув свого. Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим славним паном на Острозi. Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси, а Степан з наймитом ладився в дорогу. Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться, поза той страшний Янiвський лiс. Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може, нiколи вже не побачаться. Це в божих руках. Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз: - Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому шляхетському родовi Жмайлiв. - А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, - говорила Плескачиха їм услiд. V Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся. - Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки. - Не одного вiн уже заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з отцем Дем'яном не поговорю. I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу: - Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або... на колi згинуть... О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже: - На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не розумiю, чого тобi за них так побоюватися? Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже: - Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови. Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина, щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав менi його їх батько. - Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити. - Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум, треба б забезпечитися наперед. - То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг. - Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу. - Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс. - Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним. Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав. О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата: - Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора? - Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть. - Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти. - А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби лицарем бути, треба змалку до того заправлятися. - А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша народнiсть, наша церква має великий на те голод... -А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся. - От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм горiхiв за це й вицiлую обох. - Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої думки не пiддав. - Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали б. - I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає великi надiї на них. - Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю. При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив. Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки наслухались, говорить iз ними. - Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя? Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже: - А чи пан Северин взяв би нас? - Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися. Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже: - Ми ж i тут без панiматки живемо. - Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав ректоровi на карцер о хлiбi й водi. Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування думати. Скажу про те братовi". А хлопцi знову думали собi таке: - Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати до нього? А Петро мiркував таке: - Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не держалося купи. - Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси. Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх говорiння. Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують старшi, що з ними станеться. Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, - чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано? Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього. Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача. - Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без причини вас не кличе. Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра: - Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще вилає. - Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом йому вiдповiв. Випили одне, вип'ємо й друге. - А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба? - Як вишлють, то поїдемо. А грiха за нами, сам знаєш, нема нiякого. Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв їх ввiчливо i зараз почастував їх горiхами та медiвниками. - Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою? - Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад, у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що їм люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще нiде не бачили.- Так говорив Петро. - А якi у вас священики? - Та якi... У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє знає читати... - А як же вони читають Євангелiє? - Навчилися одне "За всякоє прошенiє" напам'ять та спiвають його щонедiлi, а службу правлять напам'ять. - Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема. - I князiв руських нема, - докинув Марко. - Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас, молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тодi статися може, як матимемо своїх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi єзуїтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своїм прикладом товаришiв заохотите до невсипущої працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати, як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати. - Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро. - Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знає i його милiсть, а подумайте, як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ - вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi сiя, як вашi батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту, дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським родам. Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якої проповiдi, по-божно, i кожне слово западало глибоко в їхнi молодi душi. - Чим ти, Петре, хочеш бути? - Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися. - А коли б ти так... при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу? - Як менi старшi порадять. - Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А ти, Марку? - Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi. - I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями буває? - Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи прийшли до розуму, ми заодне думаємо. О. Дем'ян розпитував їх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаємо. - Дiти мої, - говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхнi голови. - Господь вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, - не розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. "Я же Бог сочита, человек да не розлучаєть!" Побратимство - свята рiч. О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настрої, як сюди йшли. - Що ти, Петре, на це скажеш? - питає Марко. - Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають. - Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас закричать, хоч пiд землю ховайся. - Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде. Для Острога був зразу призначений один Онуфрiївський ярмарок. Вiдтак король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаївський i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися -з подальших околиць, мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу i корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка дуже побивалися. Iз-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила користь. Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога, заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим святом стали з'їздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi купцi мiстились у своїх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра. На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками. Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими, рiзного кольору кутасами. Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слiдуючого, Онуфрiївського, буде приготовлятися новий крам. Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька днiв має наступити. Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого. Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть якийсь стишок в день "тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять. В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти в город, та немало зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi цiлого ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт. Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд кiлькох лiт управа бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i тягли, що пiд руку попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi приймали їх, як своїх, але у приїжджих годилося покористуватися. Купцi жалувалися перед городською старшиною. Голова пiшов князевi пожалуватися, i з того вийшов такий арешт на бурсакiв. Старшi бурсаки нiчого не говорили про те новикам, ще iнколи розповiдали їм чуда-дива, щоби їх зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане. Такий заказ не зовсiм виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти. I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план такого нiчного походу. Не було одної ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу бурси з ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого переловили, а тодi, щоб його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв. Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч лежала в тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було в що перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарi, а потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися до своєї лежанки. Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу зносили з города довший час i ховали так, що нiхто її не мiг знайти. Iншi бурсаки, хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада" в бурсi не мало мiсця. Зрадник або донощик мiг переплатити здоров'ям свiй вчинок, не сподiваючися коли i не знаючи вiд кого. Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковiй вулицi, де стояла бурса, страшний крик. Люде летiли гурмою, когось ловили. А той хтось вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожi i перескочив її зручно. Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового дому i приказували собi створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати, бо бурса була княжа i городська управа не мала тут своєї влади. За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого собi з княжого права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством. Вiдзивалися наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i вони подалися. Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж усi його бачили, як втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали з усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами. Iншi поховалися по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба стала їх бити. Iншi пiшли до огорода i шукали за слiдом. Городськi пахолки, що прийшли сюди першi, анi прочували, що така буча скоїться. Хотiли тепер роззвiрену юрбу спинити, але не мали вже сили. Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала кiлькох старших i стала немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв сказати, де вкрадене подiв. Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок, побiг босий, бо нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не знав, що робити. Той, що вспiв перебратися на замок, розповiв отамановi сторожi, що сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають. На замку, на час ярмаркiв, стягав князь бiльше число гайдукiв, що творили на кожний випадок поготiвля. Могли якi розбишаки напасти на купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого. Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю, бо вiд замку до бурси не було далеко. З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини i стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою шкурою видiстатися звiдсiля. Та це було неможливо, бо всi виходи були пильно стереженi. Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали їх за бороди i тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто не скрився. Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i повели на замок, де її запроторили до замкових льохiв. В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана i поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яникiв, порозмiтувана одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали руку i два ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й не злiчиш. Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених перев'язувати. Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося, i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi. Та його милiсть, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися, почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранiшнiх молитов не скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть татарва напала, бо Бог перший. Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по нього. Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь перший заговорить, хоч був першою у нього особою. - Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу. - Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике нещастя. Є кiлька вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милостi вдалося всiх напасникiв переловити, i вони тепер сидять у замковiм льоху, дожидаючи заслуженої кари. - З чого ж воно взялося? - Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут вiн перескочив огорожу i скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати за злодiєм. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а не городська. Тодi юрба роз'ярена виважила дверi, вдерлася досередини, одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодiя, страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати, де вкрадене скрив. Князь не втратив холодної кровi. Вiн плеснув у руки, i явився старий княжий слуга. - Приклич сюди пана Претвича. Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем. Як слуга вийшов, князь каже: - Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за те, що я їх освободив вiд мита i драчок, для того, що до моїх городiв безпечно заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад i розбишацтво тут, пiд моїм боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре, що за причина такої сваволi, неслухняностi, такого зухвальства мiж бурсаками, чого ходять поночi красти, чи голодують у бурсi? - Причина того, прошу вашої свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний, що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи. Це в них називається геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей нещасний, що стiльки лиха накоїв, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи... та ще й одного в'яленого судака. - Його не дасться викрити? - питав князь. - Неможливо, ваша свiтлосте, сам не признається, хiба на сповiдi, а товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати. Князь задумався i не говорив нiчого. Прийшов Претвич i став перед князем. - Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цiєї ночi в нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi городському. Скажи ротмiстровi надвiрної команди, що я з нього невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього, певно, не прийшло. - Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашої свiтлостi, куди йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та чужогородськими митниками. - Як то? Вони смiють нехтувати мої розпорядки i побирають мито? Так ми їм iншої заграємо. - Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги вашої свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку сторожити всюди. - Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна, Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я так вiзьму в карби, що їм вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в моєму замку не буду безпечний. - Я певний того, що бiльше такого не повториться. - У тих купцiв, що їх нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр. Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав. Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов. - Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке беззаконня пускаються. - Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устаткується. - Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак. Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцiї ректора. - Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що в буйностi молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не надається, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи дiтвацтва мушу вибачити, розумiється, остiльки, щоби не топити його, а вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi гiльтаї робили свої нiчнi екскурсiї для наживи, я би, їх викривши, понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi до того признаються i признають свою молодечу похибку. - Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею. - Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би їх до ще бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб. - Який? - Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi її вибирати будуть з-помiж себе. Вони самi будуть себе взаємно пильнувати, навiть без мого контролю, а коли би таке приключилося, як цiєї ночi, то тi стражники, а нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом зломиться їхня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не допильнував. - Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй. Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи. Вони поховалися пiд лежанки, i тут їх покопано чоботами: Петра - в ухо, а Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач. В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу. Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль їм було хлопцiв, i почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали. Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього вiдпекувались. VI Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв, часами посилали вони письма до своїх рiдних. Але про це, щоб деколи самi тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою, та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скiнчиться, то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те нiхто не знав, нi вони, нi їхнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзної схоластичної мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за очi. Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко, а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу, щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися. Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми. Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це нагадувало їм рiдне село. При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його велич. Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку. До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того, належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки. На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв, випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне. В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття, 4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих, прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було. Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi. До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед нападами хижацьких татар. Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома. Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше поважання. За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила. Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся, Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло, нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на Запорожжi, як багато iнших людей тої доби. Не знати, чи Косинський мав злiсть