на князя, чи на його сина Януша, який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час. Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв, магнатiв. На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху. - Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого, якого ми не приймаємо. - Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак цiлою душею. - Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi? - Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми не приймаємо. Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав: - Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але ще на на- шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють... - Не дiждуть! - Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони пiзнають, що не можна. На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато. Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю, вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир. Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв, щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно. - За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти? На те казали приклонники Косинського: - Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих. Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь, хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку. Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу. Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами, щоби на море не ходили. - Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так панам подобалось. До них писав Косинський: "Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас поспiшайте". Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану), а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась. Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький, де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд панський канчук. З того виходило велике роз'ярення. - Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi ростуть, - не пiдемо в панське ярмо. Тодi Косинський пiддавав їм: - Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз на все з себе. Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах i мiстечках. Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана вольним козацьким життям. Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате дiло гайдамацтво. Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва. На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина, який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей город лежав найближче козацьких земель. Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син Януш. В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами, обдираючи їх з усього добра. Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди. Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього низового вiйська. Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає, осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм штабом. Гетьман приймав його. Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного добродiйства. Косинський поклепав його по плечу, та й каже: - Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде. - Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив? - Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити, то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство, чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком, бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь дiзнавався. - Я це знаю, - каже Вулика. - Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись, каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi, князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже йде тяжче й повiльнiше. - А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк. - Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали. Та слухай далi. Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш, ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити. - Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн грамоту має. - Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував, замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю, але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить. - Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити. - За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене виступить, то я i йому не поступлюся. - Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i охорона нашої церкви. - Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду. - Князь дає на церкви, на школи. - Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його - грошi, нажива... - Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка. - Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю, золото i за них усе куплю, навiть Бога... Такий той твiй богомолець, як цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на боже... Тьфу! - Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться заколоту на всiй Українi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому не спростаєш. - Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид поконав Голiята... В хату ввiйшов козак. - Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять... - Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую. Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде... Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини. VII Про повстання Косинського, про заняття Бiлої Церкви та пограблення княжого добра дiйшла до князiв Острозьких вiстка, як вони вертали з елекцiї з Кракова. Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало повторитися, то не було би гаразду на свiтi. Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою повинна зайнятися уся Рiч Посполита. Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню, бо з того скористають вороги Речi Посполитої i вийде з цього приватного непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на землi Речi Посполитої. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмi князь. А що й король послухається ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг числити. Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився. - Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те стане. Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi. Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити. Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш. Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата. - I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув? - Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу. - Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн, забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого добродiя. - Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну. - То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського по-княжому винагородити. - То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати. О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство. - I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде. Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху! - Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко же i ми оставляємо должникам нашим. - А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i його добро грабити? - Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив. - Як нiкого? А князя Януша? - Шукав вiдплати за зроблену йому кривду. - Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi! - Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю. - Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати? - Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати. - Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив? - Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на католиковi. - Як смiєш! - крикнув князь i затиснув кулак. - Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi повстати може велика шкода для православної церкви. Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi; - Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях, з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину, але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя. Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як, як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин. В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору. - Ти куди? - Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається? - Чи до Косинського тобi спiшно? - Авжеж... - Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш покинути. О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже: - Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй добрiй славi була би ганьба. - А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую. Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже: - Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав вiн надiї, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив. - Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв? Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться. - Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо -його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до князя i проси про прикази для тебе... Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до згоди мiж князем i козацтвом. Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя. На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини: Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили приятелi старого князя: князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив: - Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити... - Невже ж так писав? - питає Вишневецький. - Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi, щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти. - На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба. За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому її обороняти. Замок пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у воєннiм ремеслi лицарство. Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як i українського своєвiльства. - Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи, що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi! Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi. - А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? - втрутився котрийсь з присутнiх. - Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я. Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо, - каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато. - Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю говорити. - От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде. За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив; - Ваша голова, милостивий князю! - З яким дiлом приходиш, пане Северине? - Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете, ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле? На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого. - Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати? - Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду... - Таж козаки - твої брати. - А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога. - А нема в твоїх словах якої хитростi, бо самим словам вiри не йму? - Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга вашої милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милостi наперед. Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати людей, узброїти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без вiйни, як риба без води, жити не можуть. Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась. Князь Костянтин каже: - Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тiм походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобi дозвiл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти неабиякий ватажок, то я це знаю. Наливайко вклонився й вийшов. - Це певний чоловiк i певно нашої справи не зрадить, - каже Вишневецький. - Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, - По-перше, то справний ватажок i вмiє орудувати гарматою. - I розумiв козацьку тактику. - На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян. - Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемностi. Щоб тiльки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави. - Не втратиш, увесь свiт дiзнається, яку ти козацтву прислугу зробив. - Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi свої послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дiється Божа воля! VIII В Бiлiй Церквi все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з мiщанами в згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут укладали план дальшої вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й взивав козацтво єднатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до своїх приятелiв, писав до московського царя. Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настрої духа. Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на Українi заведеться новий лад без хлопа i пана. Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси товаришiв, каже: - Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не є. Завчасно ще, щоб уся Вкраїна на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його сподiваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець. - I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий. - Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав вiстку певну з Острога, що Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збирає на нас козацтво. У всiх, що те чули, наче б громом вдарило. - Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп на славу доброго козака. - Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди. При князевi стоїть i його брат, пiп Дем'ян. А вони оба нерозлучнi, як можна було на нього надiятися? - Обiйдемося без Наливайка, - каже Косинський,- я теж потрафлю орудувати гарматою. - Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других уповай, а своїми силами роби. Ти, гетьмане, надiєшся i на московського царя, i на орду, а з того пуття не буде. Цар тодi вмiшається в наше дiло, як побачить у тiм свою користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб собi за згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нiкому я не вiрю, нi на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю. - Так, по-твоєму, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому? - Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя. Коли б вороги позаду нас станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче. - Ми замок Бiлоцеркiвський приведемо до ладу i можна буде довго оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi. - Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати вiйну проти панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани вiдтак нiде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед. Пам'ятайте, товаришi, з ким граємо, - то неабиякий шляхетка, то - Острозький. Вiн лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiряється, не то що. Я кажу так: Бiла Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час збирати сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панiв, де вдасться, а цiлої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми побiдимо. - На твiй резон, сотнику, то нам нiколи не доконати великого, задуманого дiла. - Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити може. Чи доконаємо ми задумане дiло? Нi! Ми робимо початок, уготовляємо путь грядучим поколiнням, анi ми, анi тi, що прийдуть зараз по нас, не поконаємо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба комусь зробити. Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те. - А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзивається Павло Жук. - Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас, худопахолкiв, король посилає. - Кого? - Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде i наш паперовий гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали. - А йде за ними вiйсько? - Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це дiло приватним самого князя з козацтвом. Це для нашої справи i добре. Нам леда день сподiватися письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку не буде. - Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли. Я знаю вiд своїх людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони би окопувались у Фастовi... - А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило. - А куди б ти гадав? - Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та мунiцiю. Зайняли Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство? - Авжеж, що згода! I Трипiлля зайняти не було великої штуки, бо нiхто не хотiв його обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду. Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi, що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiлої Церкви. Не довго ждали, як тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом вiд пана Миколи Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим вiйськом писав: "Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час. Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе непослушними i королевi, пановi своєму, i менi самому, забувши свою присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я розумiю, що ви то вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй, i думаю, що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до вас ще цього листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися i трудно б було вам обiйтися без Польщi, котрої вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою з людьми королiвськими буду мститися над вами". - Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш прийде, помiримось, хоч би й зараз. Комiсари, не дiставши вiдповiдi, пiдступили справдi з невеличким вiйськом пiд Трипiлля. - Пiддайтесь, панове запорожцi, нам, комiсарам його королiвської милостi, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тодi не мине вас королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв. - Краще буде, як самi сюди прийдете, то поглядаєте собi мiж нами всiх бунтарiв. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового вiйська. - Покайтеся, бо година помсти близька! - За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської мами, бо зараз привiтаємо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий не вийде. Що було робити! З такою малою силою годi здобути фортецю. Комiсари взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду, якої козакам анi снилося додержати. Вони обiцяли бути послушними i бiльше нiколи Косинського гетьманом не вибирати. Нiхто не вiрив у тривалiсть такої угоди, але комiсари мали чим похвалитися, що без проливу кровi покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо ж це на загальну думку не була справа Речi Посполитої, а гордого князя Острозького. Косинський оставався далi в Трипiллi, не покидаючи думки допекти Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали i пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини i Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь, а всюди доставалось або Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство своє примушаютъ". Тi жалоби мали такий наслiдок, що король приказав шляхтi з тих воєводств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зi своєї байдужостi до козацького руху. Костянтин Острозький змобiлiзував сили i своїх приятелiв: Претвича, Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду своєму синовi Янушевi. Косинський сидiв тодi в маєтностi князя в Острополi. Та це мiсце не видалось йому певним. Вiн пiшов далi на схiд i окопався пiд П'яткою близько Чуднова. Вiйсько князя пiдступало не разом, а частинами. Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було, коли наспiла головна сила. Це було 23 сiчня 1593 року. День був тихий, морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський вдарив смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися. - Побiда! - гукали козаки i перли за втiкачами, добиваючи їх серед глибокого снiгу. Косинський радiв, що одним ударом вдалося ворога розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш з новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за втiкачами, порозбiгалися. Усе пiшло шкереберть. Малi козацькi конi западали в глибокий снiг, в якому легше було повертатися великим панським коням. Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв вдалося втекти за вали П'ятки i тут замкнутися. Пiд час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який нарочно сюди приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снiгу нiяк орудувати гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмiє. I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх братiв. - Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою? Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось. Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Вiн послав свого довiреного з листом до князя Олександра Вишневецького, просячи його о посередництво. Вишневецький прочитав листа князевi,