ок золотим ключем вiдiмкнути. Перший раз прийняв їх мурза дуже непривiтно. Вiн розкричався, вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити її огнем i мечем за те, що вона не здержує цих шайтанiв-козакiв, а вони смiють непокоїти татар i Високу Порту. Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули, був собi замiтний чоловiчок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi очi з бiдою дивились на свiт з товстої пики. У нього були рiденькi вусики i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями. На ньому був шовковий засалений каптан. Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та став кричати. Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив: - Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди. - Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного. - Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра. - Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо. - Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити - задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i Великою Портою дознає ущерби... Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно. Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших нiг найпокiрнiше малий подарунок, Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i передав мурзi. Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв... - Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете їхати? - Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз. - Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз служба принесла каву i чубуки. Тепер сидiли всi на тапчанах. - Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш... - Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних, падишаха... - У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза. - Як у сьомому небi пророка... Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись. - А бачив ти огороди падишаха? - Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити, невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали. В тих огородах султанський гарем... Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi в тiй хвилi султанськi одалiски побачив... - Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм... Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити... - Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене там завiв... Я бачив його гарем... - Дивне диво, аж вiрити не хочеться... Що ж ти там бачив? - Те, що я бачив, також i неiмовiрне... Рай, та й годi... - Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався. - Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний муслєм такого питання ставити не може. Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову. Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько кашляв i притикав собi рота рукою. Аж мурза це завважив. - Чого ти так кашляєш? - Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене... Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд мурзи письмо, що нiхто не смiє їх по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом. Їм було вiльно їхати кудою захочуть. Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо вiн хоч муслєм, то як лицар вмiє оцiнити послiв лицарського народу i дуже їх полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв товаришам свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом... Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу. - Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересуєшся так усiм i на ту татарську погань стiльки уваги звертаєш. - Для мене се iнтересна новiсть. Хочу, впрочiм, запам'ятати добре дорогу, як будемо вертати... Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали i перепускали. Нарештi заїхали до старого татарського города Єскi-Крим, де була колись ханська столиця. Звiдсiля можна було за кiлька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба було тут перепочити до завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де були польськi бранцi, i послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запiзно. Iскра написав, що посли вже їдуть i везуть окуп. На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укрiплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укрiплення були мiзернi, занедбанi. Землянi вали позасуванi i поруйнований фортечний мур. Лише всерединi мiста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночi запалювали на нiй бочку з смолою. Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафi генуезцi, що тодi Кафа була славним торговим городом. Тодi вона була справдi укрiплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укрiплення, а ставити нових не квапилися. Впрочiм, цього навiть не було треба, бо Кафа стояла на полудневiм крайчику Криму. Сушею нiхто там не забiжить, бо треба би хiба всю татарщину перебити, а на це нiхто не зважиться. Вiд моря знову нiхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезцi улягли, не дiставши помочi вiд свого материка. Iскра знав Кафу добре. Вiн повiв їх до одного гану, себто гостиницi, до якогось вiрменина. У тiй гостиницi примiстилися всi враз з кiньми. Для себе взяли одну кiмнату, прибрану на схiдний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу i пiшли у город. На базарi, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього свiту. Були тут турки, татари, вiрмени, греки, iспанцi, араби, сiрiйцi, жиди. Все тут з'їздилось зi своїм крамом. Повздовж дороги, якою йшли до пристанi, повно шаласiв пiд дошками або крамiв таки пiд голим небом. Крамарi викликали i вихвалювали свiй крам, щоб привабити покупцiв, на всiх язиках. Лише турецькi купцi були iншої вдачi. Кожний сидiв на своєму столi спокiйно та байдужно, курив свiй чубук, заледве вiдповiдаючи на запити покупцiв, не журячись тим, чи їхнiй крам хто купить чи нi. В тiй хвилi побачив Сагайдачний щось таке, вiд чого його аж заморозило i болюче стиснуло за серце. Йшли скованi один за другим обiдранi люде, байдужi на все, начеб у них душi не було. Лише тодi скорчився i показував, що живе, коли його дозорець вдарив батогом, пiдганяючи. Iскра зiтхнув важко i пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар продавати. - I мене так вели, - шепнув Сагайдачному, - та се ще нiчого, що тут бачиш, а там, на базарi, де людьми торгують, побачиш ще не таке. Цей базар стояв недалеко морської пристанi. Стояла тут пiд кришею з одної сторони вiдкрита велика будiвля. Пiд цiєю кришею стояли гуртами пов'язанi невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого товару. Покупцi ходили вiд одного до другого, оглядали, пробували м'язи, дивилися в зуби, оглядали тiло, торгувались за цiну, поки не добили торгу, або вiдходили. Проданого невольника торговець, перебравши грошi, розв'язував i вiддавав покупцевi. Вiдтак пiдходили до урядовця, що тут сидiв, i списували грамоту на власнiсть. Зараз забирав його покупець з собою, якби купленого коня. В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв'язаних з собою молодих парубкiв дуже на себе схожих з лиця, хоч не рiвних лiтами. Це були два рiднi брати, їх купили два окремi покупцi. Вони спам'яталися аж тодi, коли їх розв'язали i мали розлучити. Тодi кинулися собi в обiйми i стали страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули. Держалися в обiймах, начеб зросли в одне тiло, та лиш тiльки чути було: "Брате рiднесенький, прощай, брате", їх розлучили насилу i повели в рiзнi сторони. Так само трохи далi розлучили батька з сином-недолiтком, котрий кричав i плакав на весь базар. Дивлячись на це, нашi подорожнi i собi плакали нишком над людською недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих синiв нiчого не зм'ягчить, що вони ще сердились i били мучений народ. Було й таке, що покупець забирав бiльший гурток невольникiв, зганяв їх в одне мiсце, зв'язував разом. Такi в'язанки вiдводили пiдручнi на кораблi, що стояли у пристанi. Це були покупцi гуртiвнi. Було мiж ними багато iталiйцiв, грекiв та вiрмен. Вони вiдвозили свiй товар продавати далi. Подорожнi зайшли далi у ту часть базару, де продавано жiнок. Тих вже не в'язали i не кували. Вони сидiли поодиноко або гуртами. Котрiй ще на сльози стало, плакала, а iнша - то таки сидiла у якiмсь соннiм задубiннi. От зараз iз краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою та малим синочком, сидять собi небожата, держачись вкупi. Дочка держить маму за шию. Хлоп'я поклало голiвку на колiна матерi i начеб заснуло. Приступають до них покупцi. Доглядач насилу вiдриває дочку вiд матерi. Покупець бере її пiд бороду, обертає до себе лицем, рознiмає брудними пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тiло, мацає за груди i торгується. Те саме робить другий з матiр'ю. Вкiнцi добувають торгу. Матiр забирає якийсь старший татарин, хлопчика купив турок, а дiвчину - якийсь iнший молодий турок. Їх хотять розлучити. Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усi троє руками, дряпають поганцiв по лицi, кусають зубами та голосять так, що кам'яне серце би зм'ягчилось. Їх голосiння приглушує базарний гамiр, їх роздiлили насилу i понесли на руках. Нiчого не чути, лиш: "Мамо!", "Доню!", "Синочку!", "Дiти мої!". Тут знову торгують українську дiвчину-красуню. Зiйшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони переторговуються i пiдбивають цiну. Аж двоє вiдскочило, заклявши, а третiй платить цiну i забирає свою власнiсть. Вона, небога, йде за своїм новим паном, мов сонна. Сагайдачний дрижить усiм тiлом. З очей падають ряснi сльози по лицi. Те саме бачить у своїх товаришiв. Iскра дивиться на Сагайдачного, як вiн закушує губи, блискає люто очима i судорожне стискає в руцi рукоять своєї шаблi. Iскра бере його за руку i каже твердо: - Ходiмо звiдси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо через те бiдним нiчого не поможеш, ходiмо краще у пристань. Там не одне таке, що тобi придасться знати. Сагайдачний мов зi страшного сну прокинувся. Нагадав вiдразу, за чим сюди приїхав. Вiдразу начеб оглух, закам'янiв на голосiння бiдних невольникiв. У пристанi стояло багато кораблiв, галер та суден. Вони пiд'їздили пiд берег, забирали товар i довозили до великих кораблiв, що стояли далi. Народ шниряв у рiзнi сторони, штовхався i викрикував в рiзних мовах. Вавiлон... Сагайдачний пропхався над сам берег i став роздивлятись. Хотiв перелiчити кораблi, та не можна було. Однi заступали других, а байдаки шниряли i мiшались, мов стадо уток, коли мiж них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурiв города на пристанi. Тут були ще нащадки колишньої башти. - Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки прийдемо сюди походом, то всiх невольникiв вивезуть. - Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця. Шляхтичам було пильно за своїм дiлом i вони пiшли в iншу сторону з своїм товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу. Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города. Видно було, що турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхiдного п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi городи, i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де Європа. Пiшли потiм довкруги городських мурiв i окопiв. Усе було занедбане, не мало оборонної вартостi. Сагайдачний оцiнював все з воєнної точки i прийшов до такої думки, що Кафа сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з вiйськом добратися можна. Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було. Сагайдачний присiв на тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi їх було забути. Особливо тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi, рiзали його по серцю ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння. Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра. Iскра сiпнув його за рукав: - Над чим так задумався? - В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна. - Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не проб'єш. - А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи сушею... - Гадаю, що морем. - Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек Криму... - Господи, помагай! Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка... Викупленi бранцi аж плакали на радощах. Обходили всiх, обнiмали i цiлували мов рiдних. Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках. - Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати. - Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою... - А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо. - Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi. - Гiркi слова вашмосцi... - Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла... - Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими. - Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот. Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти. - Вас, панство, звiдкiля забрали? - Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував... - Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути... - Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута? - Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити... Татар треба бити в їх улусах... Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить. Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним. Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом: - Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали... - Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити. - Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. - Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича. - Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде. Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця. - Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш... - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би... - Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний. Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi. Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу. Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу. - Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це дорого буде нам коштувати. Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх. Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився. Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi так, як першого разу. В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв, побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то трохи не з'їв очима. - Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила, бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося за нашу кривду. - Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку на серце. - Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи, на базар... Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан... А щоб його огонь геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки... Вiн i пiд Варною накоїв нам багато лиха... - Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний. - Вiн один мiг втекти i тепер помстився... Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри: - Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану. Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у полякiв. Мурза дуже зрадiв: - Невже ж ти його знаєш? - Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами, що i нестямиться, як поїде в Перекоп... На це даю моє лицарське слово... Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш. - За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза. - Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби Криму. Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi, тодi вiн пiде в ласцi дуже високо... - За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде. Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного. На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня. Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже: - Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi? - Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене". - Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим? - А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi. Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем. - Коли ж вашмосць це робив? - Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив. Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла. Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала: - Але то лицар, якого я ще не бачила... Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi. Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах. Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах. Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув. Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ. В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним - Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi. - Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней... А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi. Сагайдачний копнув його ногою з досади. - Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки... От вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його приказав розстрiляти... Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними очима, не розумiючи, що з ним. На те прибiг Пшилуцький. - Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить... - То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти... Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки дороги волочитись пiшки... Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней... Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути. Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень. Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу. Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка... Сонце пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро. Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки. Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила бадьоростi. - Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у траву квiтки збирати. - Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде... Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже: - Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не прикличу? Сагайдачний усмiхнувся: - Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте нас всiх на весiлля. - Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на мої ноги. Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж степова птиця у травi замовкла. Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького: - Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi знати стрiлом. Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна каже: - Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював... В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього, стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками i вже була на землi. - Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана. Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя. - Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд варити... Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала довкруги i плескала в долонi. - Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути? Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i розвели вогонь. Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася. За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з цiлої пригоди жартувати. - Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як поїхав. - Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав. А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена трава не пiднялась. Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась степова муха i дуже до них присiкалась... Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих. Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм ломак. - Чи не забiгли тут часом нашi конi? - питає Iскра по-татарськи. - А скiльки тих коней було? - Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю! - А коли б забiгли, то що? - То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете. - А тi пани де? - Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло. - А де ж це золото? - Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стрiну. Скiльки вас тут є вкупi? - Бiльш шiстдесят люда... - А моїх панiв лише п'ятеро, i нас троє. Пiшлiть з нами яких сорок люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде їсти. Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кiньми за Iскрою. Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж ними довго жив. Посiдали на коней i цiлою юрбою поїхали за козаками. - Чому ж ви i наших коней не забрали? - Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви приїдете за кiньми. - Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра до запорожцiв. - Держiться осторожно. Iскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху... - Знаєш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. - Тi гiльтаї, не догадуючись, що я їх розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"... - От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи втiхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою. Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупiт коней. Сагайдачний присiв до землi i надслухував. - Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах, та шаблю пiд рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я робитиму. А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по дрючковi, з оцих, що казани на них висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка. Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi татарськi шапки, а вiдтак i їздцi. Козак, що їхав напередi, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн їх випередив. - Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом... - А коней наших ведуть? - Не хотiли, чортовi сини. Перш, кажуть, грошi, а потiм за кiньми посилай... - Вашмосцi, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п'ять золотих. Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих дикунiв, можна було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене вiд сонця, мов у циган. Вони сидiли на конях без сiдел, а замiсть зброї держали ломаки в руках. Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi. Анна дрижала теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду. Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив. Татари позiскакували з коней i обступили скриньку так, як голоднi поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з рук, через що повстала велика метушня. Тодi Конашевич дав знак своїм козакам i вони всi, мов яструби, впали на юрбу з колами i стали з усiєї сили бити. - Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний. Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати. Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали. Iскра ловив коней i зв'язував докупи. Антошко храбрував i цiпком, i своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах. Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась i показувала своїй подрузi Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде на землю. Метушня тривала недовго. Тi татари, що вцiлiли, втiкали в степ i ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра з козаками грозив рушницею. Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили. Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного: - Дякуємо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути... Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт. - Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав? - Буде з тридцять... - Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна, - каже до Анни, - прошу потрудитись зi мною, вибери собi коня, якого хочеш... Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней. - Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарськi конi такi витривалi, що заїдеш на ньому до самої Польщi... - Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся... - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi. Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, тої самої породи, як тi, на яких татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги. За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так само усi чотири ноги були над копитами бiлi. - Та то, моспане, араб чистої кровi, - говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хiба цiни немає. Панно Анно, кажу вашмосцi, що то королiвський дар... Подякуй... Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася до коня i стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її i став потирати своїм лобом до її плеча. - От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. - Вiн здається вже уїжджений. - Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльтаїв i на нас напасти... Ти, Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного... - Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки... За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сидiла на своєму буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина, i уїждженим. Вона держалася все при боцi Сагайдачного i радо з ним розмовляла. Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг. Небо палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе спiшило на нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до своїх гнiзд. Десь далеко почувся в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли денних в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса. Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро. На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава, що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку. - Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми. - Що це за стовп такий? - питають шляхтичi. - Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони. - А хто ж їх запалює? - Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити i про їжу для нас подбають. - Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя. - Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть iншим оком дивитись, як досi. - Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розiрвалась. Пшилуцький подав Сагайдачному руку. Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня, з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим. Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами. З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено. Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги. - Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого свiту? - Радо приймаємо та у хату просимо. - Хто у вас ватажком? - Се я, Семен Бульба... - А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш? - Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували... - Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її ставив? - Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень. - От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, - говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта". - Ти довго тут отамануєш? - Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було часу нi змiнити, нi поправити... - Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки. За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi. Сагайдачн