як усi простi люди. Звiсно, Iван Кирилович дивак, з химерами й трохи не в моїм амплуа, як кажуть актори. Хоч характер теж активний. Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн бiльше про свiй дух дбає, а я - про своє тiло, керуючись мудрiстю Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче). Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй лiнiї. Коли обiймаєш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту. Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,. йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв). До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрiєвi з першої зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе жалiли? Ми всi дорослi й знаємо, що серед людей час вiд часу доводиться зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе, лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу, не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на поїзд. Що з того вийде? Яким, урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторiї з редакторовим псом, про яку нижче, то я краще промовчу. Нарештi, скажете, вiн показав своє справжнє обличчя мiщанина, ату, ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба їсти, пити, мати дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе подбає. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з переїздом дружини та редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним солiдаризувались. Минулої зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Києвi, стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить, скронi засiянi приємною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно - пробачте за химерне слово. Працює в солiдному журналi, здається, вибивається у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсної журналiстської дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей випадок сповна демонструє всю наївну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати бiльше. Десь на перших днях газетярської роботи вирiшив вiн освоїти фотографiю, бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав "Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович їхав у вiдрядження з фотоапаратом через плече - уявляєте цю чорну незграбну коробку на довготелесiй Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув: - Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки якi-небудь... За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання - закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився. Виснажений, ледве волочить свої довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна коробка фотоапарата на боцi телiпається - ми всi у вiкна. Весело. "Де затрималися, товаришу Хаблак?" - допитуємось. А вiн так важко зiтхнув та й каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу. Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi, хоч сядь та плач, жодної берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович. Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як формується характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання. Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа мурує основу, недаремно ж кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапляється, що й вiд дiда чи баби характер передається - в мене, наприклад. Знову ж таки не думаю, що пiдмурiвок той лишається без змiн протягом життя. Дiалектика що каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Вiд природи лише криця, котру життя розiгрiває в своїм горнi, лупить молотом, i так до скону. Не згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то кожен удар молота дорiвнює критичнiй життєвiй ситуацiї. Так i росте в нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу. Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi речi, але на периферiї важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не для того пишу, щоб нерозумних просвiщати. Хочу заздалегiдь викласти теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити характери моїх героїв. Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав: "Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських обивателiв жовч розiллється, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту - картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився, врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до чогось узятися. Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко сповна висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А вигадувати нiчого не хочу. Принципово. Трохи детальнiше, порiвняно з iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо доводилося стрiчати на сесiях Iванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй. З першого до останнього курсу майже кожної перерви Загатний ходив по коридору з руками на грудях i замислено схиленою головою. Це так запам'яталось, що навiть люди з iнших факультетiв через п'ять рокiв, згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а даремно. В цьому є щось велике, хай i безглузде. В унiверситетi Iван Кирилович з головою пiрнув у фiлософiю. Я не перебiльшую - саме пiрнув. Вiн усьому вiддавався сповна. Буду документально точний. Пiсля однiєї з Iванових сповiдей у редакцiйнiй кiмнатi я занотував його слова, ачей згодяться. Справдi згодилися. Ось вони: - Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як iстину. Але iстин виявилось занадто багато. I я упився. Тодi фiлософи здалися менi спритними крамарями, що величаються бiля своїх рундучкiв i кожен має свiй товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними ночами, я бiгав од рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це була перша велика поразка, втрата найманливiшої iлюзiї. До унiверситету я наївно вiрив, що десь за коленкоровими палiтурками на мене чекає не дочекається iстина, i варто лише розгорнути книгу... З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно - за першої ж моєї спроби копнути глибше вiн надовго ховався в себе. Але мене iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософiї, Загатний поклав собi пiзнати смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям своєї душi - ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це було активне, войовниче заперечення будь-якої фiлософiї. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне сахання з боку в бiк. Але, звiсно, вiн не питав мого дозволу модно вдягатись (грошi в Загатного водились, вже тодi пiдзаробляв у газетах, маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дiвчатами, пропускаючи лекцiї, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки - i хлопець став би справжнiсiньким стилягою. На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом узяв на гадку написати довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха. Щось на зразок "Людської комедiї". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван працював титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворiє,-спав три години на добу, це зовсiм ненормально для здорової людини. Минулої зустрiчi, в ресторанi, Iван Кирилович випадково обмовився, що колись мрiяв створити власний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У моїх старих блокнотах я вiдкопав уривок фрази: "... я б теж мiг вигадати королiвство i стати королем... Загатний". Не пригадую, але, здається, це натяк саме на той перiод, про який iдеться. Пiдiймаючись ще на одну сходинку в унiверситетськiм життi Iвана Кириловича, я дозволю собi скористатися свiдченням Люди, хоч це й не зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i всi вони обертались навколо її стосункiв з моїм героєм (до речi, Загатний справив на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала: - Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн промовляв щовечора, це був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi з ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi мною.- Тут я дозволив собi посмiхнутись.- Щось казав про романи, котрi збирався писати, але згадував їх завжди неохоче. Багато розповiдав про своє життя на цiлинi. Вiн поїхав туди пiсля невдачi з романами. Нi, не так. Вiн поїхав на цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася прикрiсть, що мало не скiнчилась трагiчно. Не пам'ятаю деталей, але, здається, вiн заблукав у степу, поранився, прожив без води та їжi багато днiв i вже зiбрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклигає. Божився, що i сам не хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смертi? Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю: якщо до такого часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно проiснувати без нього i його творчий порив нiкому не потрiбний. Iван розумiв це ширше, у фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному не давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого не змiниться в свiтi, напише свої романи чи нi, тобто вони не мають для свiту абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так вiн висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi, повернувся до Києва i спалив усi свої начерки, рукописи. Казав, що смiявся над вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ятаєте його смiх?.. Карбованого поступу вистачило тiльки до машинного цеху. Тут, мiж друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний хруст - там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторiї, врештi, вiн їм не нянька, але якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та їхати, їхати свiт за очi... За стiною, в редакцiї, реготали, лементували, гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як тiльки вiн поїде звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав. Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий вухатий песик. У його наївненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся, долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться. - Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк. Усi причаїлись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув: - Га-в-в-в!.. З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але Вiтальчине обличчя знову наблизилось: - Га-в-в! Гав-в-в-в! У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним гавкотом: - Гав! Гав! Гав! Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув. - Га-а-а-в-в-в... - Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька, тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес. Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе. Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно - здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю. - Товаришi, друкарня чекає на передову, - вiдкрив теку з гранками.- Платитимемо наднормовi. Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи зневажливий Iванiв погляд: - Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз сплять. У мене там є пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу передову не створиш. I голова поболює, стомився... "Стiльки енергiї було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi боїться дзвонити не тому, що пiзно. За своїми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер думає, як легше викрутитись. Знову все лягає на плечi сякого-такого Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди, обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився, яка ницiсть..." - Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним. Дiверi прочинила коректор. - Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову. (Оце буде вистава, побачите!..) - Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах друкарської машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав: "На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославленої королеви чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..." Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив. Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми стоїмо на порозi великої битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин, тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися до вирiшальної хвилини..." Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли, випереджаючи перестук друкарської машинки. I водночас нiби на кiноплiвку себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини... Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн поїде з Терехiвки. "Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, - хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи? Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..." Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою: - Талантище... Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени. Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передової. Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно, Дзядзько - бавлячись, але не без потаємної думки. Iван Кирилович нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив, нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним образом в очах ближнього, штучний пафос передової - усе зробилось палючою раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажає залу, натовп i весь вiддається грi. Аби довести їм, що вiн кращий, талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже, послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм. Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок цивiлiзацiї: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону. - Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вуличної сучечки байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода... - Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.- Зовсiм не смiшно. - То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас виманили, а песик щербатої копiйки не вартий... Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива, безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька. Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...): - Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака... - Не мав щастя чути такого запевнення. - Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам хвалився... - Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна. Гуляйвiтер ступив до Iвана: - Що ви хочете цим сказати? Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак. У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди це вдається. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярської дiяльностi, що їх i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз вибачаюсь, коли зустрiнете тої полови забагато. В генiї я не пнусь, як дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльної хвилини, бо пишеться, та й, повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталiї вiдгримiли. Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по адмiнiстративнiй лiнiї (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в областi, в секретарiатi "Колгоспної правди". Брати Молохви бухгалтерують в обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть моїх героїв - люди помiтнi, i я пiдкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича, а не власними. Загатний з першої зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в людському характерi й вiдтодi вже не змiнював своєї думки. Це й спричиняло деяку його необ'єктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх їхнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б того ж Дзядзька. Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга, не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по своєму приїздi в Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю: - Побалакати треба, як з другом. Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло, вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею, почав вiн дiлитися своїм горем. Яких тiльки подробиць про своє сiмейне життя не розказував! А все зводилось до одного: - Не розумiє дружина моїх високих помислiв... Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiряє на мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, своїх сiмейних таємниць... Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо шукати. Недовго й цивiлiзацiї розсипатись. Врештi, хiба не той же Сковорода, якого з таким апломбом цитує Iван Кирилович на своє виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або терпiти, якщо вони несерйознi"? Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний вимальовується мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо вiдсоткiв позитивного й негативного в герої. Точно я й не усвiдомив, скiльки чого треба, - один за ту цифру стає, iнший - за ту, третiй пише й озирається, наче бухгалтер перед ревiзiєю, а конкретної вказiвки немає. Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть майте, товаришi писаки! Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути, щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в негативнi, здається, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться, повiє новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з моєю закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй, мудро радить народ. Хай теорiєю вченi критики займаються, а я ледве домучив заочно той остогидлий унiверситет. Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було їх чимало. Та лихо в тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде. Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацiї лускав, наче горiхи. Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесiї, а редактор, як завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний виїздив рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одної риси, одної бiографiчної деталi, аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно - заслухаєшся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрiї - диявол у ньому сидiв за цих хвилин, слово честi. Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i матерiали iнших вичитає, i макет накреслить-деякi номери редактор пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi. Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi моєї трудової бiографiї, обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до радiоредакцiї гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп, треба протестувати. Ну й гвалт був... Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим, штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то качок чи зайцiв полює. А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло - горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцiї. I так уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором. Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцiї, а одного з них дуже надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не їздив. Правда, грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, їдучи на риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав. Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в очах пасажирiв потьмарiє, забiжить до редакцiї, гасає по кiмнатах з трьома карасиками, мов ошпарений, а ми всi дивуємося, розхвалюємо його рибальськi здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять. Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi вичитав. Заїдьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича Гуляйвiтра наслухаєтесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда. Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на своїм довгiм вiку - майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньої випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що їх знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв. Колоритна постать. Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Києва. Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшує похизуватися перед київським начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел, справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по ситiм обiдi в новiй їдальнi якомусь членовi комiсiї не прикортiло ялицею в зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз землi виштрихнулась. У членiв комiсiї обличчя затiпались. Оточили бiдну ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився. Набрав у жменю чорнозему: - Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й амiаки. Та у нас дерево корiння не пускає, бо то марнування енергiї, без коренiв усяку живнiсть смокче... Здається, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсiї. Виступає в школах, на пiдприємствах зi спогадами - iнформацiї в обласнiй газетi були. Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказiї. Але досить. Не про Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во здравiє, кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу. I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини. Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що тодi дiялося в редакцiї! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iдеї сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити, усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв, розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися". Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й домагався, i що за приємнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося, заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович їхав рибалити. Єдиною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним шрифтом i в розрядку. Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцiї. Починалося так. Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри, гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у своєму кабiнетi. За годину з друкарської машинки знiмались усi термiновi матерiали, друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та своєю кiмнатою i поспiхом цокотiла. Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра лiтературне об'єднання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми, новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi, багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iдеї майбутнiх епопей народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались. Оповiдань наш редактор не писав. I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на творчiй основi. Ще до приїзду Загатного стало традицiєю уривки з редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана Кириловича i помiтив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але реплiка Загатного була на диво спокiйна: - Названий товаришем Дзядзьком матерiал не є художньою прозою. До лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньої газети. I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на дошку браку. Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер, блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi неї. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшої образи. I зараз, певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова - суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi не розкопане. Врештi, ми ще так мало знаємо про гени. - Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив Гуляйвiтер.- Є двi пропозицiї. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..." вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром, прошу пiдвести руки. Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя позицiя в згаданiй iсторiї не зовсiм принципова, але менi ще зарано були принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцiї, освiти немає, ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура висiтиме? - Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу голосувати Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою -механiчно креслити макет, записувати пропозицiї i тоскно позирати у вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосується. У.моєму альбомi є фотографiя нашого колективу. Ми стоїмо на редакцiйному ганку, очi всiх - в об'єктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк, одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий. Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис Павлович голосує проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн: - Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що вже нам, грiшним. Але скоряюсь перед волею бiльшостi. Отже, постановили: уривок повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар... Розщедривсь я на авторськi слова, довго моя iмпровiзована сцена порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича. Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний з'являється точно о дев'ятiй, секунда в секунду. В руцi пакуночок. На планiвку збираються працiвники редакцiї й друкарнi - час вiд часу у нас практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десятої урочисто пiдводиться Iван Кирилович: - Дозвольте привiтати наших жiнок з весною. Не купленi, власноруч назбиранi... I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi запахло весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на такий ексцентричний вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А жiнкам дуже до серця припало Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергов