ої сутички з секретарем - вони були ним зачарованi. Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотiв написати: "Загатний обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно. Лiпше так: "Загатний олюднював природу". Вiн вiддавав їй усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй живiй iстотi. Вiн бачив таємницю там, де ми її вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши, що людина знiчев'я обсмикує листя. Здається, дозволь йому четвертувати винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у жменi i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не жалили. Якось я наважився запитати: - Iване Кириловичу, часом менi здається, що тварин та рослин ви жалiєте бiльше, анiж людей... - Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся: 198 - Тварини й рослини не виннi, бо нездатнi аналiзувати самих себе. Зовсiм нiби дiти. А людина добре знає, що робить... Бiльше ми. про це не розмовляли. Зовсiм наче в поганих п'єсах: ефектна поява героя, нiчна сцена... Радiючи з нової жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю Сидоровичу, що звично нiяковiв: - Ну, як вдома, товаришу Хаблак?.. Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсiєю, - високий, глистуватий, з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього. - Гаразд усе, тiльки от нещастя - братовi хлопчаки рукописом мого роману обклеїли хату, до слiз шкода. - Свята наївнiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно, українська лiтература в жалобi... - Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про своє. - Українське письменство, кажу, одягло траурнi шати. - А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши нарештi, що з нього жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж злий жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацiй я майже ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських зошитiв у клiтинку, до тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте, що пiзно, але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра. - Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами. - Про ланкову ж, з Пiщаного. - Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного. Але вiдповiдi не одержав.- Та це вже ми завтра подивимося, здайте секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи Андрiя Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...) - Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець, зробивши уважне й серйозне обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i неприємно щемiло в грудях: завжди вiн турбує людей недоречно, люди стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний... - Ви бачили мого Джульбарса? - Звичайно. - Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ, не визнає його високої породистостi. Будьте останньою iнстанцiєю. Андрiй Сидорович розгублювався завжди, коли вiд нього вимагали негайного рiшення. Спершу вiн мусив добре помiркувати. Ще цi рубанi, настирливi фрази редактора - голова наморочиться. Хаблак недовiрливо провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову колючий жарт Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах, тому й жартує. - Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є вiдповiдна лiтература. Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а вони до мене, що командири мене хотiли залишити при частинi, та я на вчителя зiбрався йти... Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив i говорив, нiби найнявся смiшити їх, - редактор чекає вiд нього iнших слiв, а боляче знати, що не виправдав чиїхось сподiвань. Доки лилися слова, усе нiби в невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього, Борис Павлович - розчаровано Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх. Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарської кiмнати - буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн спинився? Самотня людина в порожнiх кiмнатах районної установи, глибокий вiдчай генiального одинака, що почувається межи посередностей наче в пустелi, i раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася. Така гарненька, чепуруха. Довга коса i очi широкi-широкi, трошки здивованi". Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися свiтовi. трошки здивованi - це чудесно, у цiй Терехiвцi всi давно розучилися дивуватися, сюди так рiдко приїздить нова людина, особливо дiвчина, дiвчина, з якою можна перекинутись живим словом, дiвчина, якiй можна вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумiє, скорiше_ -_ вiдчує, а вiдчути, можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на це мало хто здатний, справдi, прекрасно, що вона вмiє глибоко й тонко вiдчувати, вiн давно мрiяв про таку дiвчину, все своє життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з довгими косами i великими очима, часом не знаєш, що доля пошле тобi за хвилину, хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва мимохiдь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч кожен терехiвець мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, стає затишною. Ноїв ковчег в океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло бачити просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь новi обличчя, дихнути свiжим повiтрям людського єднання i взаєморозумiння, а в Терехiвцi_ (телефонний дзвiнок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить - вона, iнтуїцiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, їй-бо, майже опiвночi, вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у райвиконкомi, всю нiч, здогадуєтесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, їй-бо...). - Уля, вiзьмiть трубку. - А-а-лло, редакцiя слухає, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь за годину, а ти хiба їздила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiннє, тут зiпсують... Чи не подався додому, обминувши райвиконком, - цiкавиться. Вона сподiвається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед навколишньої дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля якої не знаєш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється, теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво внутрiшнє, убозтво зовнiшнє. Я навiть жалiти його не можу. Чому я зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi бажають менше, анiж здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси i безсмертя, - а може, трагiчно? ...в_ Терехiвцi, де тi ж самi люди, здається, живуть од сотворiння свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя з мертвими, порожнiми очима, обличчя, як заголовки в районнiй газетi, обличчя, як некрологи чи телепрограми, обличчя, як вiтрини терехiвських крамниць, порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi в районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя, як назви вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед цих штампованих на конвейєрi облич кожнi живi очi здадуться казкою, легендою, пiдкреслити це в новелi, основна трагедiя Терехiвки - вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi думки одинака навколо нової дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно, продавщиця, а може, на практицi. Гужва так i не сказав, Загатному нiяково було допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у новелi, звiсно, Загатний нi до чого, в новелi є герой, iндивiдуальнiсть, вищий од загалу на десять голiв i тому самотнiй, самотнiй, як повелитель, повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцiї i ступає по гарячiй брукiвцi центральної вулицi, п'янiючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але вiн не поспiшає заходити в раймаг, вiн вiдстрочує радiсть, живе самою думкою про дiвчину, що вмiє дивуватися, вiн уявляє її, i цього поки що досить, вiн уявляє не лише її - вiн уявляє їхню зустрiч, зустрiч закоханих вiд народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю", - скаже вона, i обоє зовсiм не здивуються, це єдине, з чого вони не дивуватимуться, бо так мусило бути), а потiм довге спiльне життя, що завершиться далекими, як обрiй, словами: i померли вони в один день. Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його полишила звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але це не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона є насправдi: сухим, задушним болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали йому лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер у країнi лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечi i давило, давило, вiн побачив ларьок, де продавали ситро мiсцевого терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд спраги, вiн сунув у вiконце грошi, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чiпком, пляшка була липка, а ситро тепле, занадто пiдсолоджене й теж вiдгонило гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку у вiконце i виплюнути, але присмак теплої гнилої води i якихось металевих солодощiв, нiби ситро настоювали на металевому брухтi, лишився. Вiн поплуганився в парк, - раймаг працює до семи, вiн пiде о пiв на сьому, - обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в гущавину, до заболоченої рiчечки, тут було прохолоднiше, i знову думав про свою дiвчину. Вiн уже називав її своєю, вiн її любив, майже любив, йому було легко й спокiйно, бо вона живе, iснує десь зовсiм поруч, за якихось двiстi метрiв..._ Вiдчуття, що вiн не сам у своєму добровiльному засланнi, що їх уже двоє в натовпi, додає йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську, на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати це детальнiше, не забути: доки вiн сидить над рiчкою, думає про неї, в парку починаються звичнi недiльнi "мiроприємства" для трудящих, культурнi розваги, i до нього весь час долинають вибухи смiху, вигуки, описати гучнi, дешевi пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на тлi вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiшає до раймагу, боячись розчарування, десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин, можна подратувати цих посередностей з їхнiми дикунськими грищами, тепер вiн зовсiм не пасує перед ними, в нього є вона; вiн бачить галявину, повнiсiньку терехiвцiв, мiж двох дерев нап'ято вiрьовку, з вiрьовки звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi по черзi випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в руках до вiрьовки, ножицi клацають марно за кiлька метрiв од ниток, посередностi навiть у тiй банальнiй лотереї ницi, буцiмто дуже складно ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво б, як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть, маса, вiд якої забрано втiху й надiю, маса, залишена нi з чим, варто продемонструвати, вони божеволiтимуть, вони конатимуть од жалю за виграшами, якi дiсталися не їм, тодi вiн посмiхнеться i кине цi бляшанки, цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка їм пiд ноги, вiн доведе..._ Iван пiдхопився, шарпонув дверi: - Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода? - Одну програєте - усiм пиво, - це Дзядзько. - На американку! - Гуляйвiтер. - Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому усе байдуже, тiльки б грати, тiльки б вiдчути силу свого розуму, iнтелекту, свою перевагу над посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю. - Менi б додому вже, - несмiливо озвався Андрiй Сидорович, знову почуваючись винним. - I я лише переставлятиму... - Що то за журналiст, котрий не грає в шахи, - обiрвав Хаблака Iван Кирилович, загороджуючи собою дверi. - Вас засмiють у першiй-лiпшiй редакцiї. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже потiм бралися за перо... Загатний спiтнiв од думки, що Хаблак може не послухати, пiти з редакцiї, i все розвалиться, i вiн знову лишиться наодинцi зi своєю новелою, так нiкому нiчого й не довiвши. - Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак, вiдмежовуватись неетично, - авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж починало бродити. Хаблак опустився на стiлець. - Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач: хай буде урочиста тиша.- Зирнiть на годинники - за десять хвилин усе скiнчиться. Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить своїх минулих помилок i не програє цьому самовпевненому нахабi. Дзядзько меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На Хаблакове обличчя лягла тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до завдання редактора. Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в повiтря, сягнувши рукою лампочки. По стiнах залопотiли перистi крила. Так вiн здавна виявляв радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише починається! - Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч мовчазним шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвiтер одразу вiдповiли. Хаблак облiг грудьми край столу, замислився. - Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно розсмiявся Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув тих слiв. На перших двох дошках уже кривавилась битва, а вiн усе ще готував рокiровку. "Дивно, навiть у дрiбницях, навiть у шаховiй грi виявляється посереднiсть, полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i позбаївляючи чорних рокiровки: - Шах! Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою, вхопивши фiгуру, креслив над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку. Пошкодував, що не має пiд руками книги, - хай би Гуляйвiтер казився, а Дзядзько з Хаблаком дивувались блискавичностi його думок. Вiн любить шахи. У ремiсничiм, а пiзнiше у вiйську це був єдиний спосiб самовираження наперекiр натовпу та всiляким статутам. - Шах! - у партiї з Хаблаком Iван знову пожертвував коня, тiльки б оголити чорного короля, вiдкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити, батувати, кришити... - Шах! Партiї з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до кiнця. Чорнi видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився, але то були останнi конвульсiї. Нарештi й вiн злiсно буркнув: "Здавсь!" - та побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв - вiдтепер Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати лiвий фланг. Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову. - Нiби маєток програєте, - нервово кинув Загатний.- Все одно партiя програна вами ще пiсля третього ходу. Великi шахiсти таких партiй не дограють, вони вчасно здаються... I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерiгаючи, як чорнi обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткiй позицiї бiлих. Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли вони повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався. - Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що вже вiдтанув пiсля невдалої партiї й повернувся до кiмнати. На смерть усе вороння злiтається. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний король був надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi нерви мiцнiшi, нiж йому здавалося. В його, Iвановiй, грi завжди є елемент ризику польоту, характерного для творчих натур. Вiн пожертвував двi фiгури, аби одним ударом розколошкати (о солодке вiдчуття iнтелектуальної переваги, але удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через два ходи - мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизує з-пiд ножа та все одно потрапляє на жертовник, не смикатись, в тiм є щось принизливе. Iван змахнув шаховi фiгури: - Здався. Випадковiсть. - Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я... Загатний буцнув ногою дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько. Жадiбно вдихнув густу свiжiсть повiтря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт... Вiн програв так ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти на пiдлогу, проповзти пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi, вiн пригинай голову до самої пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно стежили за ним з проходiв, вони пiдстьобували глузливими словами... найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти... Я зважився вiдступити на один крок вiд документальної точностi й зараз картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного - з вiйськового життя. Щодо самого епiзоду сумнiвiв немає. Рокiв п'ять тому його повiдав менi студент юридичного факультету, що деякий час служив в однiй частинi з Iваном. Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторiнка його життя, коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував я логiчно. Досi Iван знав у своєму життi три жорстокi поразки. Одна з них - на шахiвницi. Найчастiше пiсля нової поразки згадується попередня. Хiба не так? Ми любимо себе жалiти. Вже потiм втiшаємося колишнiми перемогами. Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi. Якщо не помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий, бо не вiдповiдає дiйсностi. А зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з життям, що соромно припуститися такої неточностi. Спробую ширше подати випадок у вiйську, скориставшись розповiддю юриста. В Iвановiм пiдроздiлi служив гонористий хлопчина, за нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiрої маси посередностей" (слова Iвана Кириловича). Вiн пропонує вiрмениновi поєдинок з трьох партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках. I ще одна Iванова iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками i в такий же спосiб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини - i вiдчуєте єзуїтську дошкульнiсть пропозицiї. На турнiр зiбралася вся рота. Загатний програв двi першi партiї. Третьої грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiваної розваги. Ще юрист казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцiї подався з казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А солдати реготали навздогiнцi. Ясна рiч, i я б смiявся: сплести для ближнього тенета - i самому в них втрапити... У своїх вечiрнiх сповiдях Загатний не згадував армiйських рокiв. У Людмилиному щоденнику занотовано од-ну-однiсiньку фразу з його уст: "Тiльки одягнувши солдатську форму, я зрозумiв, як легко i страшно загубитись у масi..." Отже, опинившись серед тисяч таких, як вiн сам, Iван пiзнав усю марноту зовнiшнього самовираження. Так я собi мiркую. Якщо людину вирiзняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити свою перевагу. Певно, є iншi цiнностi, постiйнiшi, iстиннiшi? Такою може бути лише духовнiсть, її не вiдберуть у людини жоднi життєвi незгоди. Можливо, в цьому джерело сталої духовної спраги Iвана Кириловича? Знаю тiльки, що в армiї вiн почав серйозно думати про навчання i скiнчив вечорами середню школу. Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у Молохви-старшого, який в редакцiї бухгалтерував, а потiм до мiста перебрався. Машина старенька, зате дешево дiсталася менi. Рокiв з п'ять побiгає, а там видко буде, може, слiдом за Молохвою на "Запорожця" стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тiльки - до зими йдеться, але ж колись повеснiє. Поки що законсервую, не любитель я взимку на мотоциклi гасати. Радикулiт схопити - раз плюнути. Ну, випили, телевiзор подивились. А потiм я сiмейну хронiку показав - доньку вiд двох мiсяцiв любительською кiнокамерою знiмаю. Розумiю, не вельми гуманно пригощати гостей сiмейними кiнохронiками, як i сiмейними альбомами. Але хай вибачать - за таких випробувань я сам терпеливо гортаю сторiнки з господарем на пляжi, господарем на весiллi, господарем на демонстрацiї... Коли це на радiсть людям, чому не потерпiти? Ось наше маля на екранi в два мiсяцi, в три, в чотири, в рiк i аж донинi. Галина моя цвiте, в мене самого груди вiд гордощiв розпирає. Що не кажiть, а дiти - це найважливiша творчiсть наша. Нi в роман, нi в симфонiю стiльки себе не вкладає людина, скiльки у власну дитину. Диваки, вбивають себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонiю звукiв (читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч i так легко дається. Матiнка-природа сама подбала та зрiвняла усiх: малих i великих, генiїв i посередностей, вождiв i масу - всi смертнi, всi безсмертнi, i всi творять, Iнодi озирнешся, замислишся - i подивуєшся глибокiй мудростi навколишнього свiту. Екранiзована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок її мало не вiд народження на магнiтофонi записував. Тепер змонтував синхронно з фiльмом - дуже гарно вийшло. Пiсля сеансу допили, що лишилось, i я провiв гостей з двору. Сiверець бешкетував, по шибах крупа шарудiла - провiсник снiгу. Така пiзньоосiння незатишнiсть, аж на душi зимно. Чомусь уявляєш себе самотнiм у безкрайому полi. Я зачинив хвiртку на гак, перевiрив замок на сараї, примкнув сiнешнi дверi, повернувся до вiтальнi. Теща вимкнула свiтло на кухнi, спала. Галина стелилась у спальнi, погойдуючи доньчине лiжко: гостi розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє свiтло, ввiмкнув настiльну лампу. Приємнi сутiнки сповили вiтальню, зрiднивши мене з теплим колом на письмовому столi. Люблю затишок. I маю смак до того. Прилаштував був лампи денного свiтла у вiтальнi, за тиждень зняв - холодно, буцiмто протяги по-кiмнатi, Галина iнодi аж розсердиться: грошi, каже, марнуєш. А що ж їх, у рукав складати? Я не з тих людей, Що тiшать себе ощадними книжками або заради стороннiх очей зовнiшнiй блиск наводять, а самi новi дiрки в пасках проколюють. Не ми для свiту, а свiт для нас. Я й попоїсти смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обоє на грошах. З базару майже нiчого, все своє - i молоко, i городина, i свiжина щоосенi в сараї порохкує. Така вже специфiка нашого життя, зависли мiж селом та мiстом. Але скiнчу про затишок. Чомусь я глибше, нiж iншi, вiдчуваю холодну безмежнiсть свiту, перепрошую за "мудрi" слова, це iз статтi якогось молодого iнтелектуала, вчора вичитав. Точнiше - полохаюсь широкого простору. Мене вiд раннiх лiт вабило тепло, спокiй, надiйно-захищенi стiнами кутки. Звiдси, мабуть, i бажання затишку. Хочете почути найулюбленiшу казку мого дитинства? Я її напам'ять знаю. Але перекажу коротко. Втекли вiд жорстокого господаря вiл, корова, баран. та пiвень. Лiто паслися в лiсi, а похолодало-хатину збудували. Тепер уявiть: заснiжений лiс, вiхола, дерева стогнуть, вовки в кучугурах тонуть, а серед того холоду, голоду, самотностi з димаря в'ється затишний димок, Потрiскують дрова в печi, шкварчить сковорода - корова млинцi пече, вiл мак тре в макiтрi, баран картоплю чистить, а пiвень сидить на жердинi, кукурiкає, розважає. I по всiй хатинi - червоний вiдблиск теплого, смачного полум'я... Iдилiя. Бачу трiумфуючi лиця борзописцiв, чую гавкiт в мурованих лiсах цивiлiзацiї. Кусi, кусi, мiщанин заявився, лови його, хапай! Хiба я тiкаю? Чи ховаюсь? Так, мiщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигiднiше хвалити й прославляти мене, терехiвського обивателя, ви кожен мiй нiготь словом барвистим вилижите! А ви, правдолюбцi, оборонцi щастя людського? Низенько вклоняюсь. Океани людської кровi не ситили б землю, а живили людськi тiла, коли б ви бiльше про себе дбали, анiж про людство. Як генiально просто: кожен дбає про себе - i всi щасливi. Скажете - нереально? Але ж я ось, перед вами, - щасливий! Щасливий, чуєте, i жодного iншого щастя не потребую! Я давно замислююсь над своєю життєвою позицiєю i все шукаю образу, що її б узагальнив. Якось влiтку побачив на мостi зграйку дiтлахiв. Вони жбурляли у воду крихти хлiба. Зацiкавився, пiдiйшов ближче. Сонце нагрiло дерев'яну основу мосту, i вода в затишку вирувала од малькiв. Голоднi клубки кидались на кожну крихту хлiба, вiдштовхували один одного, сплiтались у чорний вихор, здiймали пiщану бурю на днi, одне слово-пристрастi, пристрастi, пристрастi. I раптом над тiєю колотнечею, над тiєю боротьбою за iснування з'явилася крихiтна халабудка слимака. Iскристi хвильки бавно погойдували халабудку, а вiн собi лежав у колисцi, випроставши назустрiч сонячному теплу крихiтнi рiжки, i, здавалося, мудро та ласкаво "всмiхався свiтовi: нi зла, нi спраги, нi пози. I погойдався собi на хвилях далi, певно, сам не вiдаючи куди. Але хiба ми, люди, знаємо, до якого берега нас несе? Декому здасться симптоматичним (i ми освiченi!) порiвняння зi слимаком, його, бiдного, борзописцi вже давно в обивателi записали. Хай собi. А може, я вас навмисне дратую?.. Пiд настрiй... Хаблак залишив редакцiю у дуже кепському настрої. Навiть прохання Гуляйвiтра заступити на мiсяць завiдувача вiддiлу, що пiшов у вiдпустку, глибоко не сколихнуло його. Хоч за iншої часини така довiра зiгрiла б пригнiчене невдачами на журналiстськiй нивi серце Андрiя Сидоровича. I треба ж було йому виграти цю партiю! Нiяк життя не навчить. Iнший програв би - i квит, бувайте здоровi. Iнший би навiть не сiв грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, нiяково вiдмовитись. Тепер людинi зiпсував настрiй, та й сам не в собi, буцiмто чимось завинив Iвану Кириловичу. I найприкрiше-випадок з редакторовим песиком. "Ви бачили мого Джульбарсика?" - запитав редактор. Вiн вiдповiв: "Так" чи "Звичайно", вже не пам'ятає. "Тут пiшло на принцип. Декотрi не визнають його породистостi. Будьте суддею".- "Звичайно, породистий, чистiсiнький росiйський", - мав би вiдповiсти вiн. Або: "Чистiсiнький англо-росiйський". Яка рiзниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. I не мучитись уночi дурними проблемами. Нiхто б навiть уваги не звернув. А вiн наплiв нiсенiтниць, зiбрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хiба в третiм колiнi має "голубу кров". Хитренький терехiвець поглумився з легковiрного, запального Гуляйвiтра, збувши за сто карбованцiв плiд своєї висловухої вуличної суки. Але слiд було заспокоїти людину, хай тiшиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад. Уся Терехiвка засмiє Гуляйвiтра. А взагалi справа вишкварки не варта. Даремно вiн бiдкався. Вранцi скаже при свiдках: "Переглянув посiбник, товаришу редактор, i впевнився, що песик доброї породи, англо-росiйський гончак". На його мiсцi так учинила б кожна розумна людина. Замкнув сiнцi, обережно пiдняв клямку хатнiх дверей. У кiмнатi не свiтилося, тiльки на долiвцi тiнь вiкна од вуличного лiхтаря. - Спить? - прошепотiв Хаблак. - Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хатi. - Ти лампи не взяла в бабцi? Тут свiтло тiльки до дванадцятої, нiчничок тре... Вернувся в сiнцi, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в лiжку промовив до Марти якомога байдужiше: - Редактор каже: "Ви спецiалiст, розберiться, мiй песик породистий?" А вiн у нього од вуличної, голова райспоживспiлки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати, хай втiшається. - Знайшов, над чим думати, - стомлено позiхнула Марта ("Хай хоч сьогоднi поспить, я вставатиму до дитини",-поклав Андрiй Сидорович).-Хоче породистого, хай буде такий, тобi шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував? - Незручно. Тiльки через порiг - i вiдразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, вiн твердо обiцяв. Спи... Але самому не спалося, хоч i заплющував очi та дихав рiвнiше - для Марти. - Трум-тум-тум, трум-тум-тум, - Дзядзьковi губи заграли туш. I це було так схоже та вчасно, що навiть Iвана не розгнiвило його мавпування. Загатний полюбляв цi останнi опiвнiчнi хвилини редакцiйної колотнечi. У них було щось зворушливо-урочисте, i вони обiцяли завтрашнiй день, вiльнiший та зосередженiший. Друкар Шульга нiс на випростаних руках перший вiдбиток номера. Навiть його хворобливе, землисте обличчя свiтлiшало вiд розумiння хвилини. У кiмнатах свiжо запахло фарбами. Коректори заплющували очi та вiдходили вбiк, демонструючи свою втому. - Хто "свiжа голова"? - суворо запитав Iван. - Товариш Дзядзько, - вiдповiв сам Вiталiй. Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвiр, ним вишикуване до битви вiйсько. Далеко вперед висунувся розвiдувальний загiн першої сторiнки - червоний кут. Трохи нижче великi чорнi лiтери - списоносцi - сурмили про здачу хлiба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двiйко присланих з РАТАУ клiше, майстерно зверстана добiрка "По району", репортаж вiд льономолотарки, iнтерв'ю з трактористами - вiйсько ставало чiткiшими шерегами, i владна рука полководця Загатного тяжiла над ним. Тiльки одне його слово - одразу помiняють мiсцями замiтки, переберуть заголовки, вiзьмуть на шпальти гомiнкi ряди закликiв. Воля полководця здатна зламати стрiй, побудувати новий, ще прекраснiший, а друкар Шульга розмножить його генiй у трьох тисячах примiрникiв. Iван кинув оком по заголовках - йому подобалось одривати очi вiд газетного аркуша i холоднувато говорити ошелешеним коректорам: - Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднiшньому номерi помилок не помiтив. Можливо, тому, що думки все впертiше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра вiн прокинеться вiльний i сповна вiддасться творчостi. Мистецтво потребує жертв. Банальнi слова, але, на жаль, у них багато iстини. Iван посмутнiв. - Один вiдбиток редакторовi. Пройшовся по соннуватих кiмнатах. Гуляйвiтер, не читаючи, пiдмахнув номер i вже тицяв кожному свою бiлу кисть. Iван сунув руки пiд умивальник. - Пробачте, в мене мокрi... Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули дверi за Прiською. Спiймав її лукавий погляд, а може, привидiлось. Невже здогадуються? Тому й не хотiв просити сигарет при свiдках. Одразу пiдозра, навiщо вночi сигарети, адже вiн курить зрiдка, коли хвилюється. Можна було сказати: працюватиму. Але не повiрять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйознiше. Шульга зупинив машину, простяг Iвану Кириловичу пачку "Прими". - Щиро дякую. Взяв двi, але вернув од дверей i попросив ще: - Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогоднi. У попереднiм авторськiм словi я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячiсть. Нiчого такого я не думаю. Як усi, так i я. Там, зверху, лiпшi голови мають, не нашим рiвня, вони знають, що роблять. Але iнодi сам не свiй стаєш. Особливо останнiм часом. Та не будемо про це... Маємо серйознiшi справи. Я мусив би зараз пiдняти завiсу перед фiнальною сценою однiєї психологiчно цiкавої iсторiї. Та вийде якось неприродно: спершу розв'язка, потiм сама iсторiя. Доведеться в нашiм театрi поки що гасити свiтло. Запасiться терпiнням, iсторiя порiвняно довга, хоч я прагнутиму розповiсти її якомога швидше. Звiсно, письменник з мене нiкудишнiй - iнший би, маститий, хвацький писака, товстелезний любовний роман сотворив про наших терехiвських Ромео та Джульєтту. Я ж мiркую, як би його найкоротше втнути. Що вдiєш, не терплю лiрики. Може, за молодих рокiв, коли нариси пописував, спротивiла. Та й у нашiй з дружиною передвесiльнiй епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторiнок. Ну, освiдчувались, цiлувались, я навiть кiлька вiршикiв настругав - хто не вiршує в таку годину? - i тихенько побралися. Розпочну з iдилiчної картини. Я сиджу на верандi у. Борисенкiв. Опускається сонце, червонить за вiкном корпуси машинно-ремонтної .станцiї - наш давнiй терехiвський холостяк Iван Iванович директорує там. Людмила Леопольдiвна - втямили нарештi? - вносить чайник. На столi хлiбниця, масло, свiже вишневе варення i карафка домашнього вина. Ми з Людою бенкетуємо. За стiною шумить телевiзор - директор станцiї дивиться третю серiю нового польського детективу. Вiдколи пишу про Iвана, я часто буваю тут проїздом з мiста - то нарада, то в бiбколектор викликають. Борисенки мешкають. у робiтничому селищi, над київською трасою. Звiдси починається брук на Терехiвку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, двi Людинi дiвчинки, що заскучали за мамою. Прибiгають з вулицi, тицяються їй у колiна й знову спiшать: у таємниче дитяче надвечiр'я. Люда поповнiла, але все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дiм, тепер завiдує селищною бiблiотекою, бо агрономiя - дуже .клопiтно для матерi двох метушливих дiвчаток. Ну, як малюнок? Але це вже поза фiналом. Це те, що буде потiм. Можливо, при нагодi я зупинюсь детальнiше. А зараз дуже поспiшаю. У мене був учитель, Петро Васильович. Родом iз села, сусiда наш. Так той учитель завжди поспiшав, як оце я з романом. У селi його й прозивали Нетерплячка. Дiти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворiв. Довго й важко помирав. Городи нашi поруч, я до екзаменiв готувався, коли вiн останнi тижнi мучився. Лежить у саду й цiлiсiнькi днi бухикає. Але навiщо я за упокiй почав? Геть божеволiю. Кому цiкаво про хворого вчителя? Забудьмо це. Моя хвилинна слабкiсть. Заздалегiдь попереджаю тих, хто кохається в захопливих сiмейних пристрастях, де гарячi поцiлунки й гарячi сварки. Я людина земна, прозаїчна, з роками зовсiм остигаю. I в цiй iсторiї мене цiкавлять лише основнi, конструктивнi моменти. Висловлюючись технiчно (а я наблизився до технiки, вiдколи придбав мотоцикла), мене цiкавить, чому колiсця закрутилися й як вони взаємодiють. Кiбернетики ж давно вiдкрили, що людська душа - просто складний механiзм. Ось i давайте спостерiгати, що станеться, коли два механiзми наблизяться один до одного. I ще одне. Нижче я використаю сторiнки з Людиного щоденника. Бо хто лiпше здатен висвiтлити iсторiю її стосункiв з Iваном Кириловичем? Сам Загатний у жоднiй нашiй розмовi iменi Людиного не згадав. Люда iнша. Натура її схильна до романтизацiї навколишньої дiйсностi, i вже тепер колишнє знайомство з Iваном видається їй чимось незвичайним, винятковим, яскраво вирiзняючись своєю колоритнiстю на тлi безбарвного терехiвського життя. Уявляю, як воно буде пiд старiсть. Ще за першої зустрiчi я не без подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана в його славетнiм майбутнiм. Можливо, саме тому до спогадiв ставиться особливо ретельно, нiби вже зараз кожне її слово про Iвана має iсторичне значення. В душi вельми пишається, що близько знала цю непересiчну людину. Категорично вiдмовилась дати менi свої дiвочi записи, доки я не повiдав, що писатиму про Iвана книгу. Тодi дуже урочисто в присутностi чоловiка передала менi два товстих зошити, перев'язаних синьою стрiчкою. Можете уявити, як кортiло менi, повернувшись додому, розв'язати цю синю стрiчку. Але мусив трохи розчаруватись. Людинi записи не ряснiли цiкавими спостереженнями. А сентиментальне щебетання дiвохи з вищою освiтою кому потрiбне? Про Iвана йшлося тiльки в одному зошитi. Власне, на цих записах уривався Людин щоденник. Десь за мiсяць пiсля нiчної сцени в райвиконкомi вона несподiвано для всiх вийшла замiж. Характерно, що в цiм одруженнi теж було мало лiрики. Звiдки їй узятись, якщо двоє молодих людей, ледве словом перекинувшись, уже певнi, що завтра вони поспiшать до загсу? Нарештi приступаю до викладу Людиного щоденника. Беру з нього найбiльш змiстовнi рядки, залишаючи телячi радощi й печалi майбутнiм дослiдникам. Коментуватиму подiї я. Вся ця любовна iсторiя тривала п'ять тижнiв i чотири днi. Спинятиму вашу увагу на вузловiм записi тижня, дотримуючись ранiше викладеної теорiї, що характери (а що таке кохання, як не зiткнення характерiв у часi та просторi?) розвиваються дiалектичне, стрибками, вiд ситуацiї до ситуацiї. Яким же бачився нашiй героїнi Iван Кирилович до їхнього знайомства? Прошу. "Вчора нарештi стрiла Загатного, нову терехiвську "зiрку". Нинi тiльки про нього й лихословлять. Ходить простоволосий, у вузьких штанях. Це всiх страшенно дратує. Я сказала в райвиконкомi за нього слово, то ледве не заклювали. Мовляв, вiн цим ставить себе вище всiх, хоче вирiзнитись. Менi ж байдуже. Хiба це визначає духовну суть людини? Хоч весна й холоднувата, але без капелюха високий, ставний чоловiк має навiть романтичний вигляд. А щодо вузьких штанiв, звичайно, не виправдовую його. Зараз усi газети виступають проти негативного впливу Заходу на молодь. Навiть у "Перцi" карикатури на вузькоштанникiв малюють. Навiщо ж лити воду на млин всiляких стиляг та переродженцiв? Серед людей живеш - i живи по-людському". Не маю чим доповнити цей уривок. Хiба зауважу, що про Люду об цiм часi плiток не менше ходило. Була на виду гарна, i по її приїздi чимало авторитетних женихiв зароїлось навколо неї. Але Люда всiм вiдмовляла. Навiть танцювала лише з дiвчатами - пересудiв боялась. Терехiвцi спершу думали, що десь лiпшу партiю має, а потiм злостились: вельми горда, принца чекає, а принц раптом вiзьме i не з'явиться... Iван та Люда неодмiнно мусили зблизитись, бо обоє стояли трохи осторонь терехiвської громади. Так я пояснюю зав'язку цього любовного сюжету. "Дивина! Вчора надвечiр приходить Загатний за даними для передової. Я була в кабiнетi сама. Копирсаємось у зведеннях, раптом вiн каже: "Людмило Леопольдiвно, я запрошую вас у кiно. Якийсь черговий американський бойовик". Я ошелешено мовчу, тодi вiн додає: "Я не хлопчак, щоб пiдстерiгати вас пiсля ганцiв, i ми обоє розумнi люди. Ви менi давно подобаєтесь. Ось квитки. Я чекаю на вас бiля клубу, за п'ять хвилин до початку сеансу. Моє життя у ваших руках". I пiшов. Я не сподiвалась нiчого такого, хоч i полюбляю романтичнi ситуацiї. Але так своєрiдно ще нiхто зi мною не розмовляв. Спробуйте уявити обличчя терехiвських побрехух, коли ми_ заходили до зали! Не зумiєте, фантазiї не вистачить. По рядах одразу: шу-шу-шу. Ми зайняли свої мiсця i вже не озиралися. Картина мене схвилювала: кольорова, душевна. А Загатний лаявся всю дорогу аж до моєї квартири. У кожного свої смаки, про смаки не сперечаються, це навiть у газетах пишуть. Я одразу сказала свою думку, й ми приязно розпрощалися". Вiдзначу трагiчну, як менi здається, особливiсть Iванового характеру. Кожну дiвчину, з