якою знайомився, вiн спершу iдеалiзував до безглуздя. Тому всi дальшi стосунки пiсля першої зустрiчi ставали важким, болiсним для самого Iвана процесом розчарування - iдеал поволi вмирав. Я виклав, цю характерну Iванову рису трохи сухувато, теоретично, але її треба завважити, iнакше не зрозумiєте дальшого розвитку подiй, про якi йдеться. "Вiн божевiльний, слово честi. Уже я для нього дружина, уже вiн радий подавати заяву, уже вiн говорить про наше спiльне майбутнє, нiби все давно вирiшено, хоч я ще й слова не вiдповiла на його безперервнi освiдчення. Та й майбутнє наше в його уявленнi якесь химерне, не таке, як у людей. Виявляється, житимемо ми заради духовного зростання, великої, вселюдської мети (менi все кортiло запитати, навiть ризикуючи викликати потiк пристрасних звинувачень у мiщанствi, як i де ми займатимемось "духовним зростанням", бо одержати квартиру вiд райвиконкому надiї немає, велика черга, а вiн, розповiдають, уже давно з редактором горшки побив). Iншими словами, я обов'язково мушу зробити якесь епохальне вiдкриття в агрономiї, а вiн, звiсно, стане генiальним письменником, якого визнають не сучасники, а майбутнi поколiння. В його генiальнiсть я ще можу повiрити, такi пришелепуватi завсiгди людей дивували. А щодо себе дуже сумнiваюсь. Чесно признатися, мене й не вабить те "велике", живуть люди й без епохальних вiдкриттiв..." Об цiй порi захоплення Iвана Кириловича Людочкою, здається, сягнуло вершини. Саме тодi, пам'ятаю, Iван Кирилович приходив до редакцiї якийсь сонячний i на диво м'який. Кожну вiльну хвилину просиджував у сiльськогосподарському вiддiлi райвиконкому проти Людиного стола. Дiвчина змушена була вiд такого нестримного залицяльника тiкати у вiдрядження. Але вiн i в селах знаходив свою кохану, скаржачись, що не може прожити без неї днини. Загатний скидався на сiмнадцятирiчного хлопчака, що вперше закохався й не може стримувати почуттiв. Дуже несолiдно для дорослої людини, та ще й вiдповiдального працiвника району, це саме й керiвнi товаришi Гуляйвiтру зауважували. Терехiвка живилась самими анекдотами про дивацтва закоханого секретаря редакцiї. Вiн же не зважав на жоднi пересуди. Але минали днi, й ореол Людиної святостi в очах Iвана розвiювався. I вiдкрилось Загатному, що його кохана така ж проста, звичайна смертна, як i всi ми. Вiн не пробачив дiвчинi своєї недавньої вiри... Що ж, чогось такого й треба було сподiватись... "Вiдчуваю, коли б ми одружились, я була б нещасна людина. З Iваном можна жити лише на Робiнзоновiм островi. Ледве затягла його в товариство. Всi нашi, терехiвськi, з установ. Було дуже весело. Танцювали, розповiдали анекдоти, пляшку крутили, цiлувалися жартома. Iван одразу попередив, що йде в гостi лише заради мене. Як же вiн повiвся? У розпал веселощiв дiстає томик Гегеля, який уже став притчею во язицех терехiвчан, примощується в кутку, читає. У мене й очi рогом стали. Гостi переглядаються, господиня квартири, де ми зiбралися, зашарiлась, мало не плаче - образа яка. Пiдходжу, тихенько запитую. - Вам нудно з нами? - Так, - вiдповiдає, - серед них менi нудно. Я не звик гайнувати час. Я маю лише одне життя. - Навiщо ж ви йшли сюди? - Я ж казав, що тiльки заради вас... Я попрощалася з усiма i пiшла, вiн - за мною, але я не дозволила навiть до перехрестя себе провести. Обридло бути посмiховиськом для всього райцентру..." Це вже протест з боку Iвана Кириловича. Помiтили? Вiдтепер годi про любов мудрувати. Починалася боротьба самолюбств. "Я трималася весь тиждень. Не пiдходила до телефону, обминала Загатного на вулицi, навiть не вiталась при зустрiчi. Вiн пiдiйшов у недiлю, коли на майданi було дуже людно, i цим обеззброїв. Не могла ж я дебатувати з ним у натовпi, що б люди подумали, i без того плiткують про нас досить. Ми прошкували алеями парку, i Загатний казав менi дуже серйозно, трагiчним голосом, як це вмiє лише вiн: - Людмило Леопольдiвно! Одне ваше слово - i моя доля вирiшиться. Я зiбрав валiзу та написав заяву редактору. Я не заважатиму вашому щастю. I ми вже нiколи не побачимось, хiба на тому свiтi, якщо вiн iснує... Тут мова його рiзко обiрвалась. У цих словах, в iнтонацiї було щось дуже пристрасне, як у старовинних романах. Признаюсь, мене зворушила така сила почуттiв. Куди нашим терехiвським кугутам! - Навiщо так, Iване? - тихо i якомога душевнiше проказала я.- Ми лишимось гарними друзями, я вам це обiцяю. А майбутнє покаже... - Дякую... - Плечi його перехнябилися, здавалось, вiн зараз розридається. - Дякую, ви мене врятували... Глянув на мене щасливими очима й круто повернув до виходу. Я озирнулась, чи нiхто за нами не стежить. Алея була безлюдна..." Сцена надумана, скажете ви, в дусi посереднiх романiв минулого. Мовляв, високi пристрастi нетиповi для периферiйних мiстечок. Але я не зраджую свою документальну точнiсть, не вигадую. Вигадують самi герої. Досi я не скористався з тих кiлькох фраз про цю пригоду, що їх сказав Iван Кирилович у столичнiм ресторанi. Тепер у тiм є конча потреба. Ось одна з них. Подаю без коментарiв: - Що ж, коли любовi нема, ми її вигадуємо, бо нам хочеться любити. I, майте на увазi, вигаданi почуття не менш пристраснi, анiж справжнi. Якщо, звiсно, ми в них повiримо. Правда, для того потрiбний талант i хоч трохи глядачiв... Як хочете, так i розумiйте цi слова. Маю власну думку, але поки що прибережу. "Тиждень минув спокiйно. Хоч менi й передавали, що Iван вельми переживає наш розбрат, але кому те знати. Загатний нi з ким не дiлиться своїми думками. Вiн завжди меланхолiйний i стриманий. А в недiлю було комсомольське весiлля. Катерина з амбулаторiї вийшла замiж за райкомiвського Дмитра. В амбулаторiї застелили столи. Нашi дiвчата подалися ранiше - допомагати. Я теж пiшла, в босонiжках, бо стерла ногу, а для "урочистої" частини й танцiв узяла туфлi на високих пiдборах. Все це лише передмова, а що сталося на весiллi, я й писати не можу: нi слiв, нi духу не вистачає. Загатного у Терехiвцi бачили таким уперше. Грав на гiтарi, спiвав якихось мало не блатних пiсень, що дуже не сподобалося начальству (ось тобi й квартира, i одруження...). А ввечерi знайшов у хiрургiчному кабiнетi - там для жiноцтва люстро поставили - мої туфлi, цiлував їх привселюдно i проповiдував свої теорiї щодо любовi. Померти мало! Я сьогоднi бiгла на роботу немов ошпарена i за кожною фiранкою витрiшки ловила. Дiвчата божаться, що Iван посеред зали видавався дуже ефектним i промовляв гарно, душевно, присутнi аплодували. Вiн або божевiльний, або справдi любить мене до запаморочення. Таких пристрастей навiть у книжках не стрiнеш". Я лише доповню намальовану сцену кiлькома рисами. Про день цей та вечiр можна ще одну книгу написати, слово честi. Шкода, що тодi не було з областi чи Києва жодного кореспондента. Комсомольське весiлля вилилось у широке районне мiроприємство. Але зараз писати про це не на часi, та й не зовсiм актуально. Iван ще до урочистої хвилини десь випив, коли б не з друкарем Шульгою. Ну, його й розiбрало. Жодних блатних пiсень я не чув, наспiвував вiн популярнi джазовi пiсеньки, голова райвиконкому, людина хворувата, справдi заявив спересердя, що на гiтарах бренькають лише мiщани та стиляги. Я перший помiтив Iванову вiдсутнiсть i пiшов на розшуки, передчуваючи недобре. Кiно вже скiнчилося, у фойє танцювали. Коли я переступив порiг, акордеон примовк, а Загатний височiв над натовпом з черевиками у здiйнятих руках i промовляв. Я почув лише кiнець промови. Нижче наводжу її: - Так, я кохаю її... Я її кохаю. Вiчна й банальна iсторiя. Коли хочете знати, на цiм тримається свiт. Я мiг би довго розповiдати вам про справжню любов, але ви все одно смiятиметесь. _Ось ви,_ дiвчино, чули про Уолта Уїтмена? А то була вельми мудра людина. "Перший стрiчний, якщо ти захочеш забалакати до мене, чому б тобi не забалакати до мене?" Але якщо на вулицi я пiдiйду до вас, до вас чи до вас i спробую завести мову, ви гукнете мiлiцiонера... Вiн ще раз поцiлував лакованi носки жiночих черевичок, велично повернувся й пiшов до дверей пiд оплески i смiх присутнiх... "Я схожа на метелика, який уже присмалив крильця, боїться вогню, та все одно летить на нього. Загатний перестрiв мене пiсля кiносеансу, i я згодилась пройтися з ним. Пiсля такого донкiхотського вчинку нiяково вiдмовити людинi в розмовi. Яскраво сяяв мiсяць-повня, було тепло й трохи моторошно, аж серце завмирало. Вiн звернув у поля, але я заявила, що далi розвилки не пiду - це метрiв сто од крайнiх хат. Уявiть широку, бiлу дорогу, на узбiччi шелестять жита, сизе марево мiсячної ночi над полем, усе якесь непевне, тривожне, таємниче, а вiн говорить, говорить, говорить, i ми блукаємо, блукаємо по тремтливiй дорозi, таке може хiба що наснитися. Раптом вiн зупиняється - бачили б ви його суворе, натхненне обличчя в примарнiм мiсячнiм свiтлi! - i подає менi руку: на все життя! Я погано пам'ятаю, я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальцi в його холодну долоню, i ми пiшли, пiшли по бiлiй дорозi. Ось тобi й Терехiвка! Нiколи не сподiвалася..." Я хочу одразу звернути вашу увагу на одну цiкаву деталь. Тiльки вдумайтесь: "Я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальцi в його холодну долоню..." Помiчено точно, за великої нервової напруги Iвановi руки справдi нiби мертвiють, вiн сам казав, але ж Людi це треба помiтити. I ще одне. Мене довгий час непокоїла думка: як могла рацiональна дiвчина, хай навiть з нахилами до романтизму, звабитися на дешевi декорацiї - бiла дорога, нiч, пристрасна мова Iвана, цiну якiй вона майже генiально вiдчувала (беру назад свiй закид щодо авторки: очищений вiд словесної полови, щоденник справляє набагато глибше враження). Як вона могла зважитися подати - символiчно! - руку Iвановi? Нещодавно я знову заїхав до селищної бiблiотеки, маючи на думцi дiзнатися бiльше, нiж це досi менi вдавалось. Люда була в кiмнатi сама, пiдшивала газети. Моя допитливiсть була не вельми до душi, але я звернувся до громадських почуттiв жiнки, нагадав про книгу, документальнiсть якої, певно, зацiкавить майбутнiх Iванових життєписцiв. I Люда пощирiшала. - Прагнете вiдвертостi? За будь-якого сп'янiння ми передчуваємо завтрашнiй день, коли будемо тверезi. Я знала, що завтра, на тверезi очi, все бачитиметься iнакшим. Отже, з мого боку це не було остаточне рiшення. У цьому рацiональному свiтi приємно час од часу п'янiти... Точнiше, вдавати iз себе хмiльну... А щодо Iвана - вiн дуже серйозно. Хiба дiти не вiрять, що вовк покрав гусей? Гра для них не вистава, а справжнє життя. Тим ми й рiзнимось од дiтей, що не можемо грати всерйоз. - Не така вже дитина Iван Кирилович, як вам здається. Я теж знав... - Я тiльки порiвнюю. Хоч, правду кажучи, я часто видавалася собi набагато старшою вiд нього. Але погодьтесь, що дiти швидко розчаровуються в грi... Полуда опадає з очей, i бiлi гуси знову стають Колькою, Вiтькою, Танькою, й дiти байдуже одвертаються. Хай вовк викрадає гусей, їх ваблять не гуси й не вовки, а емоцiї... Так вона балакала досить довго, повторюючись та червуючись, i стороння людина могла б подумати, що Людмила Леопольдiвна досi ображена, пригнiчена Iвановою непостiйнiстю. А проте одного дня вона щиро призналась, що нiколи б не вiддалася за Iвана - боялася зiпсувати собi життя. Люда теж любила й любить певнiсть - у цiм ми з нею близькi. : Пiсля тiєї мiсячної ночi вони з тиждень уникали одне одного й потiм лише один раз зустрiлись у райвиконкомi, в години Людиного чергування. Хай глядачi заповнюють наш крихiтний театр, незабаром я пiдiйму завiсу. А поки декiлька зауважень щодо героїв. Люда поспiшала. Людi необхiдна була ця остання зустрiч, що перекреслювала бiлу дорогу та розв'язувала дiвчинi руки. Бо за її спиною уже стояв Борисенко - партiя, як для Терехiвки, вельми вдала, солiдна. Стривожений настирливiстю Загатного, пiдстаркуватий холостяк зненацька розплющив очi й почав активно дiяти. Люда ж була далеко не сiмнадцятирiчна, щоб вiдмовляти людинi статечнiй, без двох хвилин директоровi станцiї. Iван... Але Iван сам про себе скаже. Вiн стiльки наторочив Людмилi Леопольдiвнi тiєї ночi в райвиконкомi, що їй, бiднiй, несила було навiть всього записати, хоч як дбала про нащадкiв... Я скористаюся з Людиних записiв, не додаючи до промови Загатного жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому роздiлi, але Iван Кирилович, виходячи з редакцiї, попросив у друкаря двi сигарети, потiм вернувся i взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний готувався до серйозної розмови, бiльше того, вiн уже бачив себе в майбутнiй розмовi - з сигаретою на тлi темного вiкна, з сигаретою у просторiй приймальнi тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А тим часом, повторюю, вiн майже не курив, мав у дитинствi операцiю на горлi. Вчителевi Петру Васильовичу Нетерплячцi теж заборонили палити - гланди вирiзали, та якось невдало, сiльська лiкарня, знаєте. А вiн курив та курив i докурився до раку горла, навiть хворий не випускав з рота сигарети, посмокче й кашляє, кашляє; все жартував, щоб не забули йому в труну покласти з десяток пачок "Прими"... Але знову я веселеньку затяг. Через Нетерплячку мало не забув гiрких слiв Iвана Кириловича, сказаних менi в iнтимнiй рестораннiй розмовi: - Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця пiдiймає бiлий прапор, я розчаровуюсь. Я вiчний лицар, якого вабить штурм, а не трофеї. Нiч пропахла полином. Його гiркий запах забивав дух Iвановi од редакцiйного ганку до брукiвки, де полин переважили звичнi запахи бензину та кiнського поту. Але гiркота лишилась. Полин тут нi до чого. Гiркота в його серцi, та це був не лише бiль втрати, а й бiль народження. Врештi, така втрата - це теж щастя; є що втрачати i є заради чого втрачати. Загатний ступав повiльно, впливаючи у приємний, возвеличуючий смуток: Густi, соковитi барви ранньої осенi, коли ще попереду бабине лiто. Вiн навiть не думав, що зараз скаже Людi. Слова народяться самi, тiльки б донести до райвиконкому цю живу, високу тугу. Вiн рано випустив ручку вхiдних дверей, дверi спружинили, i, нiби од того брязкоту, тричi мигнули в коридорi електричнi лампочки; ще десяток хвилин - i Терехiвка склепить очi. Свiтло погасло, коли вони з Людою вже обмiнялись тими незначущими словами, пiсля яких мала початися серйозна розмова. Дiвчина пiдгнiтила гасову лампу, що досi вiдлюдькувато блимала на сейфi, але сутiнки попiд стiнами вижили, й Загатний зрадiв: скрадаючи рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньої провiнцiйної драми - незворушне обличчя Люди над столом у рожевiм колi од лампи, темна постать Загатного в широкiм дерев'янiм крiслi та напружена тиша, нiби суфлер загубив кiнець фрази й тепер гарячкове перегортає сторiнки. Iван поклав голову на руки, а коли пiдвiв, його обличчя судомилось од внутрiшнього болю: - Дрiбнi клопоти, дрiбнi пристрастi, пересуди, гра дрiбних самолюбств - все дрiбне, посереднє, мiзерне. Я скоро збожеволiю. З усiєї сили стережешся потоку буденностi, а вiн наздоганяє, засмоктує, й не помiчаєш, як тонеш день у день глибше, глибше, i вже немає чим дихати, i вже поволi вмираєш... Вiн смикнув з-пiд тугої краватки комiр сорочки: бiлi п'ястi рук з довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крiсла. - Вони шпигають, що в менi голуба кров та руки аристократа i я не люблю простого народу... Яка демагогiчна ницiсть! Я ненавиджу тiльки посереднiсть, тiльки дурний натовп. Смiюся з людської глупоти, як писав генiальний дiд Сковорода. У нас для всiх однаковi можливостi, хто заважав їм виховати в собi духовну особистiсть i вибратись iз загального потоку на острiв? Але нi, поки я творив себе, вони волiли стукати кiсточками домiно, дрiмати перед телевiзорами, верещати на стадiонах од тваринного захвату - тепер вони ображаються: ти вiд нас вiддаляєшся, ти ставиш себе вище од нас. Чому ж я маю ставити себе на один помiст з ними? Скажiть, хiба б це було справедливо? Вiн передихнув, пiдвiвся й запалив од лампи першу сигарету. - Вони войовничi. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не_ розумiємо. Творiть для простої людини, для маси, ви покликанi творити для простої людини. Нiби це велика честь, заслуга - бути простою людиною. А я кричу й кричатиму їм в обличчя: зате я складна людина, чуєте, складна, i я не винен, що у вас не вистачило вiдваги й духу пiднестись над своєю простотою, i я не збираюсь опускатися до вашої духовної ницостi. Навiть на Голгофi я шептатиму: вмирає складна людина, складна... На всiх Голгофах простi люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися... (Мушу перервати Iвана Кириловича й завважити його недобросовiснiсть у витягах iз Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, мiркую собi, ти вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваляється iнтелектуальною свободою, навiщо ж плюндруєш, перекручуєш слова його на свiй лад? Хiба б наша громадськiсть так глибоко шанувала пам'ять цього фiлософа-демократа, хiба б стiльки писалося про нього в газетах, коли б вiн допускався в своїй творчостi iдейних помилок, оспiвуючи iндивiдуалiзм? Такi сумнiви давно мучили мене. Нарештi зiбрався з часом i переглянув двотомник Григорiя Сковороди. Годi й казати, що Загатний суб'єктивно навизбирував цитат, якi б виправдали його поведiнку в Терехiвцi. А ось i явна дезiнформацiя мас, незнайомих з творчiстю видатного українського фiлософа-просвiтителя. Згадаймо нещодавно наведенi Iваном слова: "Смiюся з людської глупоти..." Радий повiдомити читачiв, що з боку Iвана Кириловича це свiдомий наклеп. Таких слiв у Сковороди немає i бути не може. Є слова: "Смiюся з людської глупоти, її ж оплакую". Помiтили основну вiдмiннiсть у ставленнi до мас?) Iван жадiбно ковтав дим, нiби це була його остання затяжка перед смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, i довготелеса тiнь його тривожно метлялась по заквiтчаних трафаретами стiнах. (Ще зобов'язаний пояснити, чому в цiй сценi не чути Людмилиного голосу. По-перше, в її щоденнику занотовано лише Iвановi слова, i я не хотiв iти проти власних переконань. Головне ж - Люда запевняє, що того вечора вiдбулась кiлькома банальними, незначущими фразами, аби лише пiдтримати розмову. Загатний промовляв за двох...) - Дальтонiк нездатний розрiзнити колiр, увесь свiт бачиться йому сiрим, так само посереднiсть, натовп нiколи не помiтить i не оцiнить справжнього духу, iнтелекту. Лише офiцiйне визнання, зовнiшнiй успiх переконує масу: перед нею щось вище за її розумiння i перед цим вищим, незрозумiлим треба схилитись. Тодi натовп пiдкине вгору шапки й загорлає: "Слава генiю!" Плювать менi на їхнє схиляння, я тiльки хочу довести, вселити в їхнi дубовi голови, що я iнший, не такий, як вони, й маю право ходити, по терехiвському Хрещатику з руками за спиною... (Аби ви трохи перепочили вiд Iванових теоретизувань, розповiм цей справдi кумедний випадок. Десь за тиждень по приїздi до Терехiвки Загатний прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою. Раптом його наздоганяє завiдувач ощадної каси, що пописував до газети про вклади трудящих i частенько бував у редакцiї, запанiбрата бацає по плечу, вiтається. I мiж ними вiдбувається такий дiалог: -.Наче господар вулицi ходиш-з руками за спиною. - А ви хiба переконанi, що я не господар вулицi? - От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому... Повернувшись до редакцiї, Iван Кирилович довго плювався й вiдтодi ходив на роботу лише з руками за спиною). - Доки я не животiв у цьому болотi, в мене було до лиха бажань i замало конкретностi. Терехiвськi мiщани допомогли менi вiднайти самого себе. Тiльки творчiсть врятує мене з їхнiх чiпких рук. Я пожертвував молодiстю, щоб пiднестися духом над шикованими .рядами посередностей. Ви бачите, в тридцять рокiв я наполовину сивий. Я пожертвую всiм життям, аби довести їм, що вартий бiльшого, нiж вони вважають. Мистецтво потребує жертв - у цих банальних словах велика, хоч i сумна iстина... Схвильований власною промовою, Iван Кирилович з силою пригасив у попiльничцi недокурок i похапцем закурив другу сигарету. Пальцi його тремтiли... - Все моє майбутнє життя - це повiльний шлях на Голгофу. Я не можу й не хочу жертвувати вами. На Голгофу iдуть у самотинi. Вiн стояв на срiблястому тлi розчиненого вiкна - була мiсячна нiч. Руки глибоко в кишенях, голова конвульсiйно вiдкинута назад, очi заплющенi. Наставала вирiшальна хвилина. Загатний вiдчув, як пульсує у ниючих скронях кров. - Ви, Людо, жива iстота. Вам потрiбнi сiм'я, затишок, спокiй. Я не можу нiчого з того дати вам. Я не маю права розмiнюватись. Якщо це станеться, я зненавиджу i себе, i вас... Вибачте менi. I :спасибi, що ви є... що ви були в моєму життi... Прощавайте... Чи не правда - кiнець сповiдi сентиментальний? Iван прохопився в ресторанi, що вiн плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в її щоденнику той вечiр описано дуже детально. Особливо глибоко запав їй у душу, вразив бiльше, нiж увесь Iванiв монолог, один його рух. Загатний узяв дiвочу руку, схилився низько над столом i поцiлував її. Тодi рiзко повернувся, кинув на плече пильовик i хутко вийшов з кiмнати. Його пониклi плечi жалобно пропливли пiд вiкнами й розтанули в ночi. Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем якої була лише одна людина, i перевiрити її свiдчення неможливо. Обстоюючи вiрогiднiсть ситуацiї, спираючись на своє глибоке порiвняно з iншими колегами знання Iванового характеру. Епiзод цей викличе багато заперечень i в читачiв, i в критикiв. Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор замiриться й перекреслити його. Справдi, згадка про бога в наш атеїстичний вiк звучить не зовсiм iдейно. Але тут я не можу жертвувати життєвою правдою. До того ж нижче я поясню, що це був за бог i якi вiн мав стосунки з Iваном. А поки що лише малюнок. Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не мiг, не та людина. Коли стривожений друкар помiтив у газетi помилку i йому негайно знадобився Загатний, вiн побiг не на квартиру Iвана, а прямiсiнько в райвиконком, бо вся редакцiя i друкарня знали, що цього вечора їхнiй секретар подасться до Люди, котра чергує. Загатний, звiсно, не обмовився й словом, та Уля не дрiмала, пильно стежила за кожним телефонним дзвiнком, за виразом Iванового обличчя, - якщо додати до всього цього чисто жiночу iнтуїцiю, яка в терехiвських жiнок була на дуже високому рiвнi, в точностi прогнозу не доводилось сумнiватись. Отже, Шульга сiв на свого старого-престарого велодрандулета i пострибав по брукiвцi крiзь нiч, полохаючи сонних терехiвцiв деренчанням сiдла, спиць, щиткiв i педалей. Так вiн проїхав метрiв двiстi, потiм притулив технiку до паркана й крiзь райвиконкомiвський скверик почалапав до пiд'їзду. Отут i побачив те, про що повiдав менi через декiлька рокiв. Впоперек дорiжки бiлiв Iванiв пильовик. Сам Загатний стояв навколiшках, руки на грудях, долоня в долоню, голова пiднята, обличчя до неба. Вiн щось пристрасно нашiптував. Шульга розчув i запам'ятав лише одну фразу: ^ - ...Боже, забери все, тiльки дай менi покохати... Нiч усе перевертала догори дном. Що в деннiй штовханинi бундючно застувало свiт своєю пишнiстю, зараз в'януло та вiдступало в куток кiмнати. Справдешнi проблеми хапали Андрiя Сидоровича за горло, не давали дихнути. Ще й надмiру парко було в кiмнатцi, Оксанка теж неспокiйно крутилась у лiжку. Марта спала, вiдвернувшись до стiни. Хаблак замислено вдивлявся в бiлий аркушик доньчиного обличчя, нiби конче хотiв прочитати на нiм вирiшення всього, що йому болiло. Настане час, виросте з цiєї крихiтки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрiя Хаблака, - що вона подумає? Вiн не матиме нi великих чинiв, нi великої слави. У найкращому випадку завiдуватиме вiддiлом районної газети. Ну, друкуватиме в обласних чи республiканських газетах нариси. Поки що це його мрiя. А найвiрогiднiше - вчителюватиме в сiльськiй школi. Яким же треба бути, як жити, щоб у доньчиних очах затеплiла повага? Цi очi - таке непiдкупне дзеркало: не допоможе нi поважна поза, нi акторська мiмiка. Якщо ти, Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." - спробує виправдатись Хаблак. "Тодi ми теж мусимо жити нечесно заради своїх майбутнiх дiтей, - скажуть очi.- Навiщо ж ти вчиш нас чесностi? Мiж людей немає мiсця чесностi, бо всi живуть заради власних дiтей". Так подумає ця крихiтка Оксанка, коли виросте. Тiльки зараз Андрiй Сидорович вiдчув себе батьком. Виявляється, це не так просто. Виявляється, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непiдкупного. Бо ти вкладеш у цей свiй твiр усе найкраще, що маєш. Дiалектичне правильно. Через сiмнадцять рокiв ти роздвоїшся й судитимеш сам себе. Ще, певно, не iснувало виродка, який би твердив своїм дiтям: крадь, одурюй, лицемiр. Навiть коли вiн сам найперший злочинець свiту. Смiшно: батьки затягуються сигаретним димом i напучують синiв: не палiть, це отрута. Потiм знову затягуються. Кого має слухати син: батькового розуму чи батькового прикладу? Знову дiалектика. Яка там дiалектика, чому вплелося в його думки це слово? Розвиток, все пiзнається в розвитку. Лекцiя з фiлософiї. Викладач фiлософiї - кандидат фiлософських наук. Хаблак - кандидат педагогiчних наук. Якi дурницi, це все нiч, безсоння, парко. Чому в педагогiв часто невихованi дiти? Знайома вчителька казала, що вона нiколи б не прийняла власного сина до свого класу. Хай не чує, що вона промовляє в класi, аби не розчаровувався пiсля її домашнiх розмов. Учитель трохи актор, лицедiй. Але вiн не може завжди виступати на сценi, в святкових вогнях рампи. Вiн мусить вiдпочивати. В нього є сiм'я. Вiн скидає святкове вбрання й iде зi сцени додому. Аплодуйте, аплодуйте - я перевтiлююсь. Я генiальний актор. Ми генiальнi актори. Всi, всi! А, власне, це ж дрiбниця. Немає людини, котра б за життя хоч один раз не пiшла проти своєї совiстi. Вона, Оксана, нiколи про це не дiзнається. А може, колись вiн розповiсть, як смiховинку. Анекдотичний випадок: редактор хоче, щоб вiн потвердив породистiсть його миршавого цуцика. Подумаєш, соцiальна позицiя. Борець за справедливiсть - ха-ха! Гра. А в чомусь великому, справжньому вiн завжди обстоїть власну думку. Вони з Мартою тiльки влаштовуються в життi, i через миршавого цуцика лишати Терехiвку та знову десь шукати щастя... Гуляйвiтер не пробачить. Злопам'ятний. У життi все простiше, нiж гадкується. Нiж уявляється вночi. Вiн нiколи не обмовиться Оксанi анi словом. Лю-лi! Лю-лi-лiХ. Пишуть, сперечаються - я регулярно гортаю перiодику, - коли вже наука знесмертить людину. I нiкому на думку не спаде, чи потребує людина того безсмертя. Уявляю, винайдуть де-небудь у штатi Техас (для прикладу) довгожданий елiксир. Хто ж перший увiрветься в сонм безсмертних? У кого тугiша кишеня. Безсмертя за мiльярд доларiв. Безсмертя по знайомству, по блату. "Мiй двоюрiдний братеник - адвокат того депутата, котрий... Замовте кiлька безсмерть. Взаємно..." Це з якогось кiнофiльму. Запам'яталося. Знесмерченi мiльярдери, безсмертнi тирани, запопадливi блюдолизи теж безсмертнi. "Хто в списку неблагонадiйних, щепити безсмертя суворо заборонено. Нiчого не можу вдiяти, сеньйор..." Хай вмирають крамольнi думки, на землi буде спокiйнiше, тиран царює вiчно, вiчний спокiй, вiчна тиша... О люди! Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрiвнює государiв i пiдлеглих. Благословляю найбiльшу справедливiсть свiту цього. Доки тиран i крамольник смертнi, життя iснує. Коли б не було смертi, ми й досi ходили б з кам'яними сокирами. Смерть - мотор прогресу. Бо тiльки вона квапить смертних на великi дiла. Коли попереду вiчнiсть, навiщо писати цей роман сьогоднi? Попереду вiчнiсть, спiть, вилежуйтесь на канапах i диванах. Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вiчнiсть, час є, i часу нема, бо вiн безмежний. Благословляю смерть - колiсницю життя!.. Яка патетика! Оракул! Пророк! Генiй! Вiдчуваю, що не напишу вже й слова, доки не вiдкриюся перед вами до дна, не скину з себе надмiрний тягар, який гнiтить мене четвертий день. I настирливi згадки про вчителя мого Петра Нетерплячку, i дифiрамби смертi - все це наслiдок вiдкриття, яке я зробив минулого понедiлка. Я навiть цьому зошитовi боюся довiритись, не те що вголос вимовити. У мене - не лякайтесь, не йойкайте - рак горла. Так-так, це правда, негадана, зла правда. Ненаситне страховисько нашого вiку наздоганяє мене. Я вiдчув це ще в суботу, десь третього дня по нашiй вечiрцi. Не було нi температури, нi болю - а рак не болить! - лише горло бiля самих грудей здерев'янiло; ковтнеш - i вiдчуваєш пухлину. Весь вечiр я був пригнiчений, хоча щосили вiдгонив сумнi думки. А наступного дня я закашлявся в своїм крихiтнiм кабiнетику. Що це був за кашель! Це був кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися менi випускнi екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети "Прима", вирiзанi гланди. Бо i в мене з гландами була пригода. Правильнiше, не пригода, а так собi, розмова, ще в час Загатного. Щойно я позбувся гланд, уперше пiсля операцiї вийшов на роботу. Сиджу, курю. Як зараз пам'ятаю, "Приму". Петро Васильович теж увесь час "Приму" курив. А Загатний i каже: - Пiсля такої операцiї ризиковане курити. Можете рак горла спiймати... Приємна смерть, лише болiсна... А я молодий, дурний. Хiба за такого вiку думаєш про хворобу? Навiть смертi негоден уявити. Всi колись помремо, смiюсь. I курю. I докурився. Певно, вiдтодi вiн мене i їсть. А нинi остання стадiя. Нетерплячка, вiдколи дiзнався про свою болячку, тижнiв шiсть прокачався, та й шабаш. Ось тобi, бабо, i Юра. Шiсть тижнiв. Сорок два днi. Тисяча вiсiм годин. Шiстдесят тисяч чотириста вiсiмдесят хвилин. Три мiльйони шiстсот двадцять вiсiм тисяч вiсiмсот секунд. Я все точно пiдрахував. Замкнувся в своєму кабiнетику та пiдрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному сконанню логiчний пiдмурiвок. А взагалi зараз дуже важливо не панiкувати. Зiбрати думки. Усвiдомити, що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний рiг бiблiотеки. Перебрав усi енциклопедiї, всi лiкарськi довiдники, якi знайшлися у бiблiотецi та в дружини. Але про ознаки раку горла в них анiтелень. Хай вони всi повиздихають, писаки, за що тiльки грошi їм платять. Якось дружина мало не помiтила, що її медичнi пiдручники гортаю. Вже клямкою брязнула. Я, правда, встиг всунути книгу в стелаж. Iдiотське становище. Може б, i наважився пiти до лiкаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в реєстратурi сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри? Завтра уся Терехiвка знатиме: у Гужви, завiдувача бiблiотеки, рак горла. Доведеться забрати зошита до свого кабiнету й писати на службi, можливо, затримуватись пiсля роботи. Боюсь, що дружина ненароком вiдчинить шухляду та зазирне. Не люблю голосiнь. Ще наголоситься. Засинаєш увечерi й сподiваєшся, мрiєш, що вранцi чорний вiдчай розвiється, раптом прокинешся здоровий, дужий - i попереду життя. Пiсля ночi ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковтаєш, а воно не зникло, в о н о тут, ще й побiльшало за нiч. I попереду тiльки шiсть тижнiв. Де там, уже майже п'ять. Одразу гидкий холод по тiлу. Я десь вичитав - могильний холод. Але годi. Так i збожеволiти можна, не дочекавшись скону. Писатиму лiпше про Iвана Кириловича. - Iване Кириловичу! Помилка! - гукнув друкар, нiби щойно помiтив секретаря. Загатний пiдхопився, зiжмакав пильовик: - Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крiзь землю провалилась. Де помилка? - В заголовку. На третiй. Пристукнув газету, глянув, а там: "Кукукурудза на силос". Три "ку". Сам боюсь виправляти, ще гiрше втну. I редактора не хотiлося будити - завтра по доганi коректорам влiпить. Так я до вас... Шульга белькотiв, белькотiв, ледве встигаючи за Iваном, котрий широко ступав у бiк редакцiї. Йому хотiлося швидше вiдiйти од райвиконкому i вiд усього, що хвилину тому сталося: - Ви їдьте, переберiть, я зараз прийду. Велосипед друкаря задеренчав попереду й зник у темрявi. Вiн на одну мить пiддався слабкостi, й ось маєш. Невже Шульга щось помiтив? Тiльки не вистачало, аби Терехiвка зашкваркотiла, буцiмто Загатний вiрить у бога й молився, вийшовши вночi од Люди. Яка гидота! А винен сам. Пiсля розмови з Людою здалося раптом, що вiн дуже самотнiй. Що вiн нiкого не кохав i не покохає. I що в розбратi з Людою причина не творчiсть, а його нездатнiсть по-справжньому закохатись. Неврастенiя, звiсно. Але все це так навальне впало на нього, що годi було вiдбутися незначними жартами. Та ще нiч. На одну мить вiн забув i свою творчiсть, i свою велику мiсiю. Бачте, йому захотiлось людського щастя. Тодi бiжи, обмiняй святi творчi години завтрашнього ранку, коли почуватимешся богом, на пелюшки, фiкуси й тепле тiло пiд боком. Чому ж ти стоїш? Ще не пiзно. Вона забуде твою недавню промову. Як i ти забудеш викарбуванi в серцi слова, що за них так дорого заплатив чотирьохсотденним гниттям у Терехiвцi: якщо не бути генiєм, краще не iснувати... Якщо не бути генiєм, краще не iснувати... Частiше повторювати - найкращий спосiб боротьби з власними слабкостями. Вiн заходив до редакцiї, рiшуче зцiпивши зуби. Життя - це боротьба. Найперше з самим собою. Уже потiм з оточенням... Оксанка прокинулась десь пiсля дванадцятої, закомизилась i не здалась на жоднi Андрiєвi зацитькування. - Давай переповимо та погодую, хоч i ранувато, але, може, потiм довше поспить, - рiвним голосом сказала дружина, нiби зовсiм не спала. ...Можна просити двi кiмнати з кухнею, в райцентрi з квартирами вельми сутужно, але в редакцiї сiмейних претендентiв немає, а райком будує, десь пiд осiнь здаватимуть. Якщо Гуляйвiтер захоче - виб'є. А можна ще привезти з села її матiр i ненароком похвалитися редактору, мовляв, дивiться, як живемо, - троє дорослих i дитина в однiй кiмнатцi, i тридцять карбованцiв щомiсяця, й дружина лише з вересня працюватиме. Гуляйвiтер - сентиментальний поза своєю дiловитiстю, вiн любить опiкувати. А ще краще секретаря райкому при нагодi пiдключити, адже доводиться їздити з ним у села. Ось їдемо повз двiр, де знiмаю кiмнату, я й кажу: "Водички не бажаєте випити?" Нi, не годиться, краще б кваску, теж примiтивно, як каже Iван Кирилович, ага, я скажу секретаревi: "Дмитре Семеновичу, в мене донька, п'ятий мiсяць, таке миле, недавно з села привiз, хочете подивитись?" Секретар, припертий до стiни, не зможе ж сказати, що не хоче дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецiкаво, хiба вже дуже нiколи, тодi я iншим разом, коли мимо їхатимемо, з тим же запитанням. I ось ми заходимо, Марта демонструє нашу доньку, а в нас тiснява, задуха, мати її теж тут, ще для враження Христинiвну запросити. Марта починає дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такiй крихiтнiй кiмнатцi. I секретар вимушений обмовитись: "Потерпiть кiлька мiсяцiв, закiнчуємо будинок..." Тодi я хапаюся за цi слова, бiжу до Гуляйвiтра, Гуляйвiтер бiжить у райком i каже: "Перший пообiцяв Хаблаковi квартиру в новiм домi, треба внести до списку..." Як усе кругле й гарно, наче по писаному! Це лише одна з комбiнацiй, а їх можна придумати безлiч. Головне, щоб тебе не спиняли жоднi етичнi норми, моральнi принципи, їх вигадали професори, що мають багатокiмнатнi квартири. А в кого немає навiть кiмнати, треба лiзти напролом. Не постукаєш - не вiдчинять. Хто не вельми соромився, коли виписували призначення, той нинi працює в мiстi. Ех, коли б вернути час розподiлу, вiн би вже не ховався за спини, очiкуючи, коли його покличуть та скажуть: "Ось що лишилося, вибирайте!.." Вiн би розштовхав їх лiктями, горло перегриз... Андрiй Сидорович не впiзнавав себе. Виявляється, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвiтру, що його вуличний песик високої породи, варто один раз переступити через себе, зрадити себе, заплющити очi та притоптати власну совiсть, як ланцюг видзвонює далi, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кiнця. Це нiби криниця з корбою, тiльки випустиш з рук - вiдро потягне вниз, корба крутнулась, потiм ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина хитається, а вiдро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути страшно. Але Хаблак зазирав. З цiкавiстю й острахом дивився у прiрву, що вiдкривалась перед ним. Тепер вiн буде вiльний вiд самого себе. Вiн усього доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або "що подумають люди". Все дозволено, що собi на користь. Справдi, чому вiн, вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, нiж перший. А третiй легше, нiж другий. А четвертий... Знову криниця з корбою. Знову чорна прiрва, де навiть зорi не блимають... Цього разу Хаблак вiдсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелi, обличчям у подушку. - Болить щось? - прошепотiла Марта, вкладаючи дочку в лiжко. - Болить...видихнув по хвилi Хаблак. Спливає нiч, ось-ось почнеться день моїх героїв. Небавом над сонною Терехiвкою зiйде сонце, бiлi тумани зарожевiють у березi й повiються червоною вiхолою до неба. Розквiтнуть росини на кущах, павутиння в бур'янах, пiд книгарнею заiскриться. Заскрипить криничний журавель, Iван дiстане вiдро свiжої води, у голубих хвильках плаватиме листя вишень - вночi парубки вертали з гулiв, шматували ягоди, листя в колодязь натрусили... За п'ять тижнiв до смертi стаєш лiриком i починаєш розумiти, скiльки втрачаємо, йдучи з цього свiту. День починається для моїх героїв, тiльки моє, Гужви, сонце сiдає, обiцяючи вiчну нiч... ДЕНЬ Випадковiсть чи перст долi, але до якого б гурту я зараз не втрапив, одразу розмови про смерть починаються. Ось i не вiр у прикмети. Сьогоднi завiдувачка нашою читальнею розповiла випадок iз сином. Надвечiр'я, сутiнки. У вiтальнi зiбралася сiм'я, телевiзор дивляться. Раптом прочиняються дверi, на порозi, в холодних голубих тiнях од екрана, семирiчний хлопчик. I голосне, вiдчайне: - Мамуню, я теж колись помру? Вiтальня мовчить. Чим утiшиш?.. Вiн зрозумiв ту мовчанку. I -в сльози, в крик. Збиралися лiкаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати боявся. Тiльки за материну руку тримався. Потроху минулося. Я не пам'ятаю, щоб у дитинствi про смерть думав. Брешу. Певний час був переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно пiсля лекцiї про туберкульоз, що її читала районна лiкарка. Тодi мене лякала навiть не смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть до лiкарнi, колотимуть... Правду кажучи, я до оцих ось недавнiх днiв _не мiг уявити, що мене колись не стане. Можливо, я надто товстошкiрий. Нерви мiцнi. Тобто теоретично я знав, що всi смертнi й що я, на жаль, теж. Але смерть вiдступала в туманну безвiсть. I на думку не спадало, що через п'ять, десять, двадцять, навiть п'ятдесят рокiв свiт для мене згасне. Коли купляв мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нiм доти, доки не зiстариться. Зводив у думках на мiсцi старого, тещиного, новий будинок i думав, що рокiв через тридцять або й ранiше доведеться ще новiший будувати. Довше вiн не витримає. Речi були смертнi, але я безсмертний. А зараз це найбiльше дратує. Коли б разом з нами гинули речi, i нам би легше вмиралось. Але ж нi, той дурноверхий погрiб, що його майже власноруч змурував, стоятиме щонайменше пiвстолiття, ковтаючи в своє ненажерливе нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всiляку живнiсть, а мене за пiвтора мiсяця черви точитимуть!.. Коли б лише це. Я гiрше передчуваю. I тут нiкому не дорiкнеш. Мине трохи часу по моїй смертi - й чужi руки вiзьмуться за важiль