швидкостей мотоцикла, переведуть на нейтральну, втикнуть ключа, шморгнуть ступнею, i мотоцикл покiрно повезе його - не буде ж дружина вiчно вдовою, життя є життя. Iнший ходитиме подвiр'ям, братиме воду з колодязя, якого я викопав, аби не човгати аж на вулицю, сидiтиме в альтанцi, котру я стеслював i обсадив диким виноградом, вмикатиме мого магнiтофона, мого телевiзора, знiматиме моєю кiнокамерою. I вони всi: погрiб, телевiзор, колодязь, альтанка, магнiтофон, мотоцикл - всi-всi одразу ж забудуть мене, наче нiколи й не iснувало на свiтi Гужви, якому зобов'язанi своїм життям. Це, мабуть, найпiдлiша зрада з усiх, якi я знав. Бо нi дiвчата замолоду, нi друзi, нi навiть дружина - нiхто не обiцяв менi безсмертя. А речi обiцяли! Вони лащились до мене, вони нашiптували: купуй, теслюй, дiставай, загороджуйсь нами вiд незатишного свiту; ми твоє тiло, ти безсмертний, бо ми вiчнi. А тепер вони мило всмiхаються та здаля кивають менi: "Прощавай, не згадуй лихом, ми пiдемо далi, а тебе не вiзьмемо з собою, навiщо нам мертвяк?" I я лишаюсь один-однiсiнький на осiннiй дорозi, вже сутенiє, з полiв котиться пiтьма, стає моторошно i лячно, тепер я розумiю: кожен помирає самотнiй, є така п'єса. Хай будеш ти проклятий, оманливий, зрадливий свiте речей, який я сам породив! Виявляється, в казочцi, в лiсовiй iдилiї, була трагiчна недомовленiсть, а я не помiтив чи боявся помiчати. Взимку голоднi вовки з'їдять вола, корову з'їдять, кабана з'їдять, пiвень утече в снiги - i там його лисиця зловить або й з голоднечi сам скоцюрбиться; але вогонь у печi не згасне, тепло, червоно блиматимуть серед снiгової пущi вiконця хатини, пахкий дим витиметься над бовдуром - вовки сидiтимуть пiвколом на припiчку, грiтимуть свої замерзлi хвости й жуватимуть смаженю з м'яса недавнiх господарiв. Хатцi ж буде байдуже, хто в нiй заново оселився. А скiльки вона обiцяла менi, ця хатина серед снiгiв - моє дитинство, моя юнiсть!.. I слимакова мушля - лише iлюзiя затишку та безсмертя. Слимака висмокче якась жаба-риба, чи хто там ними живиться, а мушля так само весело, манливо, безтурботно хилитатиметься на грайливих хвильках, зваблюючи iншого довiрливого Гужву. Потiм у мушлi знову хтось оселиться, а мушлi байдуже, хто в нiй мешкатиме, вона кожному обiцятиме безсмертя. Ну i свiт! Будьте ви ще раз проклятi! Ми недоїдаємо, ночi просиджуємо над роботою, економимо кожну копiйку, аби було не гiрше й не менше, нiж у людей, а ви нас лишаєте голими саме в ту мить, коли iлюзiя нам найнеобхiднiша... Ну й розфiлософствувався я... Вам, певно, давно обридли такi мудрощi. Мене не спиниш, коли допече. А таки дуже допекло. Далi нема куди. Квапилась людина, метушилась, мрiяла, по вуха в клопотах, надiях, бажаннях - i раптом її хапають серед вулицi, зупиняють та кажуть: поспiшати нема куди, розумiєте, нема куди, приїхали, злазьте. Людина пiдводить очi, озирається здивовано: куди ж вона прагла, що зробила, якими клопотами жила, де слiд її? А люди iдуть, iдуть, мчать машини, "Купуйте лотереї, купуйте лотереї!". Годi слiду шукати на тротуарах, на дорогах, якими щохвилини пробiгають тисячi. Слiду нема. Невблаганна сила вириває людину з людського потоку, веде вбiк, людина знає: ще кiлька крокiв - i все. I без вороття. Навiщо. Ще шаленiше озирається людина в останнiй надiї помiтити хоч який слiд її метушнi, а слiду немає, немає, немає... Але повернусь вiд цiєї сумної пiснi до роману. Хай трохи злагiднiє серце в колi моїх героїв, вони щасливiшi - для них зараз розпочнеться новий день. Менi ж до кiнця роботи ще бiльше години, напишу про Iванове пробудження, аби чимось зайнятись. Вiл покiрно ступає до ворiт бiйнi, хоч ще здаля чує запах кровi. В тiм своя, воляча фiлософiя. Iвана розбудило радiо. Об нещiльно прочиненi дверi сусiдньої кiмнати билися спортивнi маршi. Зирнув на годинника - пiв на восьму. Господарка навмисне ввiмкнула репродуктор: не вистачало, щоб вiн спiзнився на роботу. Потягся до тренувального костюма на стiльцi - зверху лежала авторучка i блокнот. Повернувся дуже пiзно i ще збирався ранком працювати. Тепер доведеться вiдкласти на обiдню перерву. Вiн пообiдає пiзнiше, а з години до двох писатиме. Приємно розпочинати день передчуттям творчої роботи. Це збуджує, i бiльше себе поважаєш. Вiн уже з мiсяць серйозно не працював. Та й усе, що досi зроблено, маловартiсне порiвняно з його новим задумом. Це, певно, свiдчить про молодiсть духу, коли прожите життя вважаєш лише прологом майбутнього, справжнього. Тiльки в ротi гидкий присмак. Учора здуру накурився i набалакався. Здається, припеченої руки замало. Якщо треба, вiн голки пiд нiгтi заганятиме. Сили волi вистачить. Але таки витруїть iз себе весь непотрiб, лишивши справжнього Iвана Загатного. Вiднинi вiн буде самим собою. Ласкаво погладив цупкi листочки блокнота. Вiн їх любив, бо їм судилося прийняти в себе його найзаповiтнiше. Уже бачив на бiлiм паперi лави слiв, що їх здатнi породити лише почуття та розум Загатного. Раптом спало на думку, що, можливо, саме цьому блокнотовi судилося тисячолiття лежати пiд склом у майбутньому музеї письменника Iвана Загатного й зараз його пальцi торкаються вiчностi. Думка була трохи жартiвлива, а трохи i навсправжки, йому не хотiлось у цiм копирсатися, засмiявся радiсно i вийшов на ганок. Господарка пiдмiтала двiр, вона пiдмiтала його кожного ранку, вiдколи помер чоловiк,нудьгувала. - Доброго ранку, - сказав Загатний. - Доброго ранку, Iване Кириловичу, як спалося? Вона так хотiла побалакати, трохи забутись. Часом Загатний милостиво слухав терехiвськi новини, але сьогоднi його не звабити, вiн економитиме кожен душевний порух. Метнувся повз розкiшнi жоржини в город i межею подибав на левади. Побiг трав'янистою стежкою мiж тинiв та верболозiв, високо пiдiймаючи колiна i тулячи до грудей руки, наче справжнiй спортсмен. Хати здивовано зиркали голубуватими шибками з-пiд стрiх та черепичних дахiв. За рiк вони так i не навчились прикидатися, що Iванова зарядка їх не обходить. Зробивши коло над рiчкою, спинився в улоговинi, замахав руками, закрутив попереком. Шиби стежили, стежили... Коли б то хати здогадувались, як вiн ненавидить цю щоденну ранкову гiмнастику! Але в герцi, якщо вiн триватиме навiть ще рiк, переможе Iван Загатний. Минулої осенi до нього пiдiйшла ця посереднiсть - Бурляй з iнспекцiї: "Першi днi ми всi героїлись. Я теж починав з гiмнастики. Тепер волiю зайву годину поспати. Не той ритм життя, колего. Провiнцiя. I ти звикнеш..." Найгiрше було взимку - пiд зловтiшними поглядами бiлих шибок розтирати груди снiгом та ще бадьоро вiтатися з терехiвцями. Але вiн i тодi не скорився, видужив. Треба поспiшати, за двадцять до восьмої вiн будь-що повинен сидiти в їдальнi, за крайнiм столиком пiд фiкусом. За дванадцять до восьмої офiцiантка поставить на стiл двiйко варених яєць, манну кашу i склянку чорної кави. Загатний причимчикував до хати, дiстав з криницi вiдро води (у смарагдовiм небi плавало вишневе листя), вмився до половини й витерся волохатим рушником, що його передбачливо винесла господарка. Над тином, вiд кiлочка до кiлочка, пливли голови терехiвцiв. Вiтались i зацiкавлено зиркали на Загатного. Вiн тер тiло до рожевостi, до болю. Тодi одягся у випрасуванi штани i бiлу полотняну тенiску з вишивкою над кишенею, теж дбайливо випрасувану (доплачував господарцi за прасування, щоб кожного ранку була свiжа тенiска з вишивкою - купив їх колись аж п'ять однакових, ще за студентської практики, i зараз терехiвцi дивувались: щоранку в свiжiй, нiби на парад зiбрався). Буде паркувато, але пiджак накинув, вулицями вiн ходив тiльки в костюмi, дуже йому потрiбне тенiскове панiбратство з терехiвцями. Цiкаво, хiба ми одягаємось лише задля тепла, вигляду i таке iнше? Одягом перш за все ми вiдмежовуємось од свiту, од iнших, схожих на себе, одяг стереже наше "я", голi, ми розчиняємось у масi, натовпi, порожнечi. Одяг пiдкреслює, що ти iнший, не такий, як усi, i зась вам усiм до мене. Цю думку треба записати. Загатний глянув на себе в люстро - трохи стомлена життям високочола iнтелектуальна людина. Худорляве обличчя, рання сивина на скронях, глибокi замисленi очi,- узяв з валiзи шостий томик Гегеля, п'ятий учора забув у редакцiї, спiшив до Люди,- i вийшов на вулицю. Ступав без поспiху, трохи опустивши плечi й голову, було ще двадцять двi до восьмої, двох хвилин цiлком вистачає дiйти до їдальнi. Коли вiтався зi стрiчними, високо пiдводив голову, нiби щойно пробудився од глибоких дум, без усмiшки (в Терехiвцi всi при зустрiчах чомусь дуже безглуздо всмiхалися одне одному, вiн це давно помiтив), але поважно, низько вклонявся. Хтось писав, уже не пам'ятає, що ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Вiн знає, як дратує часом натовп його пiдкреслена iнтелiгентна чемнiсть. Та ще з Гегелем у руцi. Гегель i Терехiвка. Дiалектична логiка. Фiлософiя iсторiї. "Ви не чули, кажуть, з вересня району не буде, це вже точно, Галька-ветеринарша приїхала з областi, на власнi вуха, а ви нiчого не чули?" Вiн купив дванадцять томикiв у букiнiста, видання 30-х рокiв, у чорнiй коленкоровiй обкладинцi, лiтери тиснутi золотом. "Що це ви за книжку все лiто носите?" "Гегель, багатотомне видання". "Вчитесь? Я сам нещодавно складав його. Вiк би не бачити. Я на заочнiм". "Не подобається?" "Хто?" "Та Гегель". "Ха-ха, ну й гуморист ви. Я ж по фiлософському словнику... Та й ви не мучтесь, а вiзьмiть фiлософський словник, жартома складете". "Я вже скiнчив унiверситет. Гегель - мiй улюблений фiлософ". Дуже характерна розмова. У пiку Терехiвцi вiн закохався б у самого диявола, не те що в Гегеля. Зараз буде за двадцять восьма. Десять секунд. Саме зiйти на ганок i перетнути залу. Iван Кирилович привiтався з буфетницею, вона навiть не глянула на годинник: з пiвроку дивилась i зводила брови. Тепер звикла, не дивується. Iнодi переводить стрiлки з його появою, якщо годинник лишився з ночi незаведений i вiдстав. Вклонився офiцiантцi. Вона несла склянку чорної кави. На столику пiд фiкусом стояла тарiлка манної кашi, бiлий хлiб i яйця на тарiлцi. У нього хворий шлунок. Якщо не поберегтись, може бути виразка. Вiн мусить харчуватися обачно. З кухнi пахло смаженим. Шашликом. Шнiцелем. Пiдгорiлою цибулею... Вiн любить смажену цибулю. Тiльки не дозволяти собi зайвих думок. Так можна розкиснути. Вирватися б до обласного центру та наїстися досхочу в ресторанi. Вiн доведе їм, що має сильну волю. Десь на третiй день по приїздi в Терехiвку завiдувач їдальнi допитувався: "А якщо не прийдете за двадцять до восьмої? "Мене не буде лише тодi, коли я вночi несподiвано переселюсь до iншого свiту. Але ви нiчого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед". Його вiдповiдь довго мандрувала по Терехiвцi. - Ви не читали Белля? - якось поцiкавився Iван. - ..Золя читав, а Белля не доводилось, здається. Стiльки роботи, знаєте...- знiяковiв завiдувач. "Тiльки не вистачало, щоб ти читав Белля. Прочитав попереднiй роздiлок про себе - бридко стало. Навiть ця iсторiя провiнцiйного "хвiлософа", який усi свої двадцять сiм рокiв мрiяв так улягтись, щоб боки не муляло, - гiрша вiд iстерiї. Свiдома спроба iстерiї, гра в iстерiю, симуляцiю - ось точний дiагноз. А все тому, що, розпатякуючи про власну смерть, я не вiрю в неї або щосили намагаюсь не вiрити, лишаю для себе щiлину, закуточок, де можна сховатися за слова, за, щасливий випадок, за iлюзiю. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся. Сьогоднi вранцi пройшовся по саду, молодесенькi яблунi треба б соломою оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Менi в усякому разi воно нi до чого. Це я напевне знаю. Вже не те що яблук - зелених листочкiв не побачу. Звичайно, коли вмирають рокiв пiд сiмдесят, можна зiгрiвати в садочку свої старi кiсточки, садити молодняк i мрiяти, що онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобi; дякуватимуть. Ще одна людська iлюзiя. А якщо тобi лише пiд тридцять i ти сам яблук не встиг наїстися, а тобi кажуть досить... Можливо, це егоїзм. Кожен буде егоїстом за таких обставин. Нормальна реакцiя живого органiзму. Цiкаве спостереження. За останнiй тиждень моя хода змiнилась. Ранiше майже бiгцем на роботу i з роботи: вдома по господарству турбот доволi, не гайнуєш жодної хвилини. Тепер менi здається, що чим швидше йдеш, тим непомiтнiше час спливає. А шкода ж, кожна секундочка на облiку, кожну мить хочеш вiдчути, знаючи, що вона вже нiколи не повториться й дуже мало їх у тебе лишилось. Ось i ступаєш повiльно, насолоджуєшся своїми рухами, думками, навколишнiм свiтом. Взагалi лише тепер зрозумiв я всю вiдноснiсть часу. Даремно ми метеликiв-одноденок жалiємо: мовляв, дуже мало тiшаться бiлим свiтом. Дурницi. Для них день, певно, вiчнiсть, чи не довший за наше багаторiчне життя. По собi суджу: зараз кожна доба для мене незрiвнянно розтягується, нiби гумова. Скiльки передумаю, вiдчую - ранiше за мiсяць того не встигав. А все тому, що не поспiшаю жити. Прокидаюсь рано - який там сон, ще висплюсь... Милуюся, стримуючи бухикання: наливається свiтлом кiмната, дружина легко дихає, донька в лiжечку з боку на бiк перевертається, снiжок на шибках шарудить, бузок пiд вiкнами хилитається, пiвень-соня похапцем прокукурiкає в хлiвi. Нарештi теща на кухнi гримкотне чавунами; дружина прокинеться, одягається, а я все ще не поспiшаю, смакую свiт, нiби дитинча цукерку. "Миколо, час уже коровi нести!" - нарештi прошепоче крiзь дверi теща, аби не розбудити онуки. Тодi я пiдводжусь, вiдчиняю хлiви, випускаю курей, несу з тещею чи дружиною цебро пiйла коровi. На цiм моя господарська мiсiя закiнчується. До снiданку пройдуся садом, ще сутiнковим, сiруватим,- пiзня осiнь, потiм снiдаю, цмулячи кожну ложку супу (ранiше, бувало, сьорбаєш, на годинник глипаєш, давишся хлiбом - нi задоволення, нi вiдчуття часу). За десять до дев'ятої (весною та влiтку робочий день у районних установах з восьмої починається, iншi пiвроку - з дев'ятої) бiжить в амбулаторiю дружина. Тодi сiдаєш у крiсло з якимось журналом у руках, але не читаєш та й нi про що не думаєш. Тiльки прислухаєшся до цокоту годинника - цок-цок, цок-цок, цок-цок, цок-цок, уже на шiсть секунд менше лишилося жити, цок-цок, ще на двi, але ти не змарнував цих секунд, бо вiдчув їх. Треба буде купити пiсочний годинник, але в терехiвських крамницях немає, там час перестає бути чимось вигаданим, невловним, вiн матерiалiзується, його можна бачити, сам плин часу спостерiгаєш; годинниковi стрiлки-теж непогано, але це радше символ, i до того ж бiльш статичний. Десь о десятiй прокидається дочка, кличе до себе, конозиться; теща одягає її, а я нiби не чую. Зараз для мене iснує тiльки час, бодай краплинку якого шкода загубити. Все, що заважає його вiдчувати, чуже й байдуже менi. За п'ятнадцять хвилин до одинадцятої - бiблiотека працює з одинадцятої - одягаюсь, виходжу на вулицю. Здається, що вiд ночi минуло не п'яток годин, а щонайменше тиждень. Радiю тiй iлюзiї, всмiхаюсь молодому снiговi, колючому вiтровi, але теж жодних рiзких емоцiй, емоцiї вiдволiкають, розпорошують увагу й силу. Обережно ступаю по тихiй, бiлiй вулицi, а перед очима лише пiщаний годинник i золотистий струмок тече, тече... Шiсть днiв не виймав iз шухляди зошита. Не мiг писати - не вистачало нахабства. Спершу себе зрозумiй до пуття. А ти не зрозумiв, хоч вигадав добре, шана моїй винахiдливостi - вiдчувати кожну мить i в такий спосiб продовжити п'ять тижнiв мало не до вiчностi. Але вже третього дня менi стало лячнувато, далi страх рiс щогодини, нiби снiгова лавина, яка котиться з гiр. Вiн i змусив чесно озирнутись. Але позаду нiчого навiть не бовванiло. Тобто в межах останнiх днiв. Нiби якесь провалля. Сiра пустеля - нi спогаду, нi слiду. Хай манюсiнького. Погодьтесь, це дуже страшно, коли запитуєш себе: ти жив чи не жив цi днi i чи живеш сьогоднi, зараз? А я ж смакував кожну секундочку, наче гiркий п'яниця останнi краплини оковитої. Поруч цього провалля з яскравою реальнiстю постали минулi днi, мiсяцi, роки. Навiть найпрозаїчнiша вiдпустка моя, перша в бiблiотецi, коли за мiсяць огородив садибу парканчиком та збив з бракованих дощок хижку, - навiть вона лишилась у пам'ятi. Я плентався уздовж загорожi, мацав штахетики, жердини, головки забитих гвiздкiв - кожен берiг у собi секунду мого життя, а то й двi: це був справдi зматерiалiзований час. Кожен забитий мною гвiздок гальмував його квапливий бiг-ця думка й зараз не дає менi спокою. Десь тут вирiшення проблеми, яка болить менi. Знаю, що не вiдкриваю Америки. Може, й глузуватимуть столичники: мовляв, усе це давним-давно вiдоме, ще Гете писав - тiльки робота зберiгає мить, безсмертить людину. Але ж скажу вам, i до Гете писали... Я не претендую на вiдкриття. Кожна людина, навiть найпростiша, як люблять у нас казати, вiдкриває свiт заново. Я й описую щойно вiдкрите мною. Не конечна мета головне (ми всi приходимо майже до одного й того ж), а дорога. Над цим теж варто помiркувати. Обернусь поки що до своїх Iванiв та Хаблакiв, аби ви не покинули цих сторiнок, заморенi моїм периферiйним мудруванням... Кожного ранку, прошкуючи до редакцiї, Загатний мав клопiт з вiтанням. По-перше, вiн нiколи не запам'ятовував облич. На роботi, в установах, у клубi люди пливли мимо, наче на ескалаторi метро, не полишаючи слiду нi в пам'ятi, нi в серцi, бо Iван не цiкавився ними. Аби знати масу, треба виявити кiлька стандартних типiв, а вiн їх досконало вивчив ще у вiйську. Тож i виходило, що Iвана Кириловича знали всi терехi'вцi, а вiн лише якийсь десяток найколоритнiших постатей, окрiм, звичайно, редакцiйних колег та районного начальства. Змушений селищними традицiями вiтатися з кожним стрiчним, вiн виробив знаменитий загатнiвський уклiн (терехiвськi старожителi досi люблять копiювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом пiсля першої чарки. Це був генiальний синтез нарочитої, пiдкресленої ввiчливостi й заглибленої в себе стриманостi). Хай знають, що хоч вiн i поруч них, хоч i спiшить одними й тими ж закуреними терехiвськими вулицями на роботу, вiн все одно не з ними. Його уклiн - тiльки машкара: вiддає шану традицiям людського збiговиська, але втямте, якi гони мiж Загатним i Терехiвкою. I ще одне бентежило Iвана Кириловича в цi ранковi години -зустрiчi з районним начальством. Аби поважати себе, доводилось i тут користуватися типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замисленi очi, що пробiгають по стрiчному, не помiчаючи його. Але це важко вдається. Мабуть, дiє iнерцiя посередностей, що липнуть до сильних свiту сього, наче вогкий снiг до чобiт. А може, ще армiйська звичка. Нiби йому не однаково, хто перед ним: терехiвськi вождi чи терехiвська маса. Усi на один копил шитi. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх багатозначна усмiшечка, а погляд не пiдсолодився хоч краплею улесливої теплоти. Мовляв, ми з вами рiвня, хоч зараз про це анi слова, i тiльки ми з вами знаємо цiну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, бiля наших нiг. Теж менi солiдарнiсть. (Такi думки дуже гнiтили Iвана Кириловича, що глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостiйну iндивiдуальнiсть). Намагався пересилити себе. Завваживши голову райвиконкому чи райкомiвського секретаря, робив ще холоднiше обличчя та майже не вклонявся, ледь кивав головою, нiби й справдi милостиво ощасливлював їх своїм вiтанням. Начальники, звiсно, гнiвалися в душi, застерiгши таку демонстративну неповагу, бо, як i все у нас, були люди простi, щирi й трошки патрiархальнi. Нарештi, стомлений майже п'ятихвилинною (од їдальнi до редакцiї iти було чотири з половиною хвилини, i ще тридцять секунд лишалось, аби перейти двiр та вiдiмкнути дверi) напругою нервiв, Iван Кирилович звертав у редакцiйнi ворота та з десяток крокiв, до шовковицi, де знову потрапляв у погляди колег, мiг належати самому собi. Загатний дуже любив цi десять крокiв. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворовi за перепочинок. Скинувши на мить королiвськi шати, вiн уперше помiчав небо - ще не спечне, голубе, свiже. Помiчав айстри, синi, рожевi, бiлi, що пiнились уздовж стежок. Нiжнi настурцiї ловили сонце та джмелiв. Намистинки роси срiблились на стрiльчатому листi пирiю. Мишуватi горобцi визбирували в травi пiд шовковицею перестиглi ягоди. Це був миттєвий подих чогось великого, справжнього, вiн збуджував та оновлював Iвана пiсля першого акту вистави перед наступною грою. Це був антракт. Цi кiлька секунд Загатний думав лише про свою майбутню творчiсть (у загальних, приємних рисах). Вiн передчував їх, неповторно плiднi хвилини натхнення, коли залишиться сам у прохолодних кабiнетах редакцiї, схилиться над бiлим папером i засiє його темним плетивом своїх думок та образiв. Вiн iде в людський гвалт, в стовписько, в колотнечу, вiн хоче довести їм, що посереднiстю бути легко, вони ж i на те нездатнi, нездатнi на своє бездумне, рослинне iснування, вони ницi в своїй ницостi, вiн проштовхується крiзь пiтнявий натовп у коло, йому зав'язують очi хусткою, вiн презирливо посмiхається i..._ Але потiм, колись, можливо, в обiдню перерву, бо зараз на нього чекають. Ось вони - Дзядзько, Хаблак, Гужва, Молохва, Прiська, друкарка, Уля, вони вже побачили, стежать за ним, зараз вiн привiтається, антракт скiнчиться, третiй дзвiнок, час на сцену. Чи не в тимчасовостi та неконкретностi уся принада цих десяти крокiв? Вони чекають на нього. Що ж, берiть мене, розпинайте сiм робочих годин, але ви, ницi, i не здогадаєтесь, що я не я, тут лише моя тiнь, а сам я давно в своїй новелi, де я вiльний бачити вас такими, якi ви є насправдi. I я насмiшкувато зирю на вас з тої недосяжної для посередностей вершини... - Доброго ранку, товаришi! Вони про щось балакали до його появи, реготали й лускали разом з насiнням свiжi терехiвськi плiтки. Холодна Iванова стриманiсть, наче ланцет, розтяла їхню безпосереднiсть, смiх згас, балачки стихли. Загатному подумалось, чи не про нього тут плiткували. Невже встигли дiзнатись про вчорашню зустрiч з Людою? Коли вiн повертав у редакцiйних дверях ключа, репродуктор на майданi протутукав вiсiм. Сьогоднi вперше за коротку журналiстську дiяльнiсть початок робочого дня здався Хаблаковi не святом, а службою. Не обтяжливою, правда, як у школi, в часи студентської практики, - тодi вiн iшов на заняття, нiби на допит: не поладив з класом, шестикласники глузували i з його зовнiшностi, i з прiзвища. Тепер це було легке, трохи несерйозне розумiння необхiдностi: ось вiн вiдпрацює чотири години, потiм година перерви на обiд, потiм ще три години роботи - i вiльний, аж до наступного ранку належатиме собi, дочцi та Мартi. Навiть радiв з незвичної легкостi - так працює бiльшiсть, вiдтепер вiн належатиме бiльшостi, розчиниться в масi, а це приємно заколисує, i нiхто не киватиме, що Хаблак трудиться до сьомого поту, вечори просиджує над замiтками, якi iншi лускають, мов горiхи. Вiн працює, як усi. Вiн безтурботний, як усi. Вiн байдужий, якi усi. Як усi - магiчне слово. I збудливий холодок у грудях, коли опустиш очi долу, заглянеш у чорну прiрву, куди можеш котитись, котитись i не сягти дна. Вночi вiн таки здорово налякався: нiби зняли раптово усi табу - все дозволено, варто лише захотiти. Iшов на роботу, буцiмто молодий завойовник вулицями скореного, але ще не взятого "на щит" мiста. З таким настроєм люди виборюють собi iм'я, достаток, високу посаду. Чому Андрiй Хаблак має вiдставати вiд iнших? Iз старомодних принципiв. Дружина має рацiю - ми дуже незатишно влаштованi, щоб навiть у дрiбницях боронити особистiсть. Iнший живе, наче гриб у теплицi, i то пасує на кожнiм кроцi перед сильними свiту сього. Так сказала Марта, i вона має рацiю. Це лише вночi все видається страшним, трагiчним. А розвидниться - самий дрiб'язок, не вартий уваги. Вiн мовив дружинi за снiданком: - Усе думаю про того цуцика. Якось нiяково брехати. Нiби через квартиру пiдлабузнююсь до редактора. Легко, трохи жартома сказав, не обмовившись i словом про чорну прiрву, куди так легко скотитись. - Ти можеш вважати мене обивателькою, вам, чоловiкам, легко пишатися своїми чеснотами, а в жiночих руках домашнє вогнище, образно кажучи. - Андрiй Сидорович здивувався з Мартиної розважливостi, i на серцi в нього потеплiло.- Але я думаю, що за будь-яких умов треба обстоювати великi принципи. Для дрiбниць ми ще справдi зовсiм не влаштованi. В цивiлiзованiм свiтi проста людина змушена поступатись частинкою особистостi. Без цих жертв неможливе спiвжиття. До них усi звикли. I нiхто не дивується. Вiн же занадто наївний. Хiба не соромно буде комусь признатись, що позбувся гарної посади й не отримав у райцентрi квартири через шолудивого редакторового песика? Не соромилися ж генiї хвалити недолугi вiршi ремiсникiв, бо ремiсники мстивi. Гуляйвiтер, судячи з усього,звичайнiсiнький ремiсник у життi. Вкотре повторює вiн цi слова, насолоджуючись їхньою логiчнiстю й тверезiстю! Ось поруч нього, на лавi, пiд шовковицею, четверо колег. Хiба вони такi вже кришталево чистi? Дзядзько стелиться перед редактором, аж бридко хвилинами, нащо вже вiн, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов на братове, бухгалтерське мiсце, аби легше влаштуватись, коли район лiквiдують. Гужва - ну, цей ще зелений, але теж не без хитрощiв хлопець, знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Нiхто собi не ворог. Звичайно, Iван Кирилович iнший, по-справжньому чесний та принциповий, нiкого не боїться, нi до кого не пiдлещується. Але Загатний - велика людина, що випадково потрапила в Терехiвку, не Хаблаковi на нього рiвнятись. Загатний може дозволити собi чеснiсть та принциповiсть. Ось вiн заходить у двiр редакцiї, високий, ставний, серйозний, Хаблаку не сiмнадцять рокiв, та iнодi наважишся помрiяти - i бачиш себе хоч трошечки схожим на Загатного. Цiкаво, що скаже секретар про його нарис: редактора зранку не буде, отож тiльки через руки Iвана Кириловича, звiсно, доведеться дещо пiдправити, навiть самому Гуляйвiтру секретар iнодi вказує на стилiстичнi недоречностi, а тут перший нарис, хвилюєшся, нiби перед державним екзаменом. Хаблак ламає довгi пальцi i заходить до редакцiї, пропустивши перед себе усiх своїх колег. Пропахлi тютюновим димом кабiнети сьогоднi вже не храм, на порозi якого хочеться зняти капелюх. Вiн прийшов сюди тiльки служити, слава аллаху, згадка про нарис хоч на часину розвiяла тяжкi думи про редакторового цуцика. - Товаришу Хаблак. Тут заплановано вашого нариса. Прошу на конвейєр. Ви вже знаєте подальшу долю всiх моїх героїв. Тiльки Андрiя Сидоровича я поки що обминув. I мав рацiю. Шануючи свою прихильнiсть до строгої документальностi, не хотiв пiдсовувати неперевiрених даних. Хаблак не належить до тих людей, що плавають на поверхнi й помiтнi здаля. Тихо пiрнув вiн у провiнцiйнi хащi, у глухомань з перспективою непомiтно зажити пенсiї, коли б не журналiстська братiя. Якомусь районному газетяревi трапився вдячний матерiал. Вiн i прославив товариша Хаблака на всю область. Вiд нас Андрiй Сидорович поїхав десь за мiсяць пiсля того) дня, про який iдеться в романi. Окрiм iсторiї з цуциком, на те були й iншi причини, але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярськiй роботi пiд рукою Гуляйвiтра, та ще поруч блискучого й безжального Iвана Кириловича Хаблаку не було сенсу. В одному з пiвнiчних районiв областi саме вiдкривався новий iнтернат, вчителiв забезпечували житлом - ще б пак, лiсовий хутiр, лiрика, романтика, i ми позбулися колеги. Усi цi роки про нього нi слуху нi духу. Раптом в учорашньому номерi обласної газети читаю нариса про вчителя Андрiя Сидоровича Хаблака. Виявляється, вiн розгорнув в iнтернатi бурхливу дiяльнiсть, посадив з учнями молодий сад, веде лiтературний гурток, збирає бiблiотеку сучасної лiтератури з дарчими написами майстрiв красного слова (до речi, серед подарованих книг згадується збiрка Iвана Загатного, воiстину, невiдомi шляхи господнi...) Одразу подумалось, що пошлю колись i я свою ластiвку, але згадав про хворобу i... Не судилось менi дивувати свiт красним письменством. Одне слово, вiдчувається - людина не чуже мiсце посiла. Не тiльки для iнформацiї читачiв, яким непокоїться, що ж сталося з героями роману в подальшiй життєвiй суєтi, згадав я про Хаблаковi успiхи на педагогiчнiй стежцi. Не сприймайте серйозно мого трохи iронiчного тону. Чесно кажучи, я заздрю Андрiю Сидоровичу. Особливо в моїм теперiшнiм становищi. Якщо людина знаходить себе в роботi, вважай, вона наполовину щаслива. А я здогадуюсь, що й сiмейне життя у Хаблака ладиться. Автор нарису згадує i дружину його, Марту, математику викладає в iнтернатi. Так i уявляються менi затемненi котеджi вздовж каштанової алеї (в нарисi є схожий малюнок), шерхiт золотого листя пiд ногами, легка паморозь на чорнобривцях. Андрiй Сидорович з Мартою заводять донечку в iнтернатський садок (в Оксаниних долоньках каштани) i прямують крiзь густий запах осенi назустрiч дитячому гомону... Звiсно, Хаблакiв хутiр - це iдилiя, лiрика, моя б дружина засмiялася, лiрики на хлiб не намажеш, коли до районного центру п'ятдесят грунтових кiлометрiв. А тут i область пiд боком, i до Києва по асфальту рукою подати. Але я в життi своїм не зазнав тiєї лiрики, й зараз трохи заздрiсне, тужно. Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш i горобця не спiймати. Час був тривожний, безперервнi балачки про лiквiдацiю третини районiв областi, куди тицьнешся з двома унiверситетськими курсами, i без мене писак вистачить, та й не кожен редактор вiзьме заочника. I з Терехiвки не хотiлося їхати, затишненьке селище, зручно. До речi, вже iз своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожi. Характерами зiйшлися, як то кажуть. Бiблiотекою завiдувала жiнка головного лiкаря району, а з моєю вони якiсь там подруги. Лiкар вчасно, ще до лiквiдацiї району, п'ятами накивав з Терехiвки, а я посiв мiсце завiдувача бiблiотеки... Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро вiддався в життi,оцi зошити, оцi немiчнi записи, якi я зву для самовтiхи романом. Спершу бавився, рятувався вiд провiнцiйної нудоти, вiд легкої роботи, потiм захопився, посерйознiшав, а тепер бачу, що вкладаю в них самого себе, i це єдиний воiстину м i й слiд на землi. Глибоко й трагiчно. Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тiльки побоююсь, аби в цi сторiнки себе не вклав щедрiше, нiж героїв. Спiшу занотувати свiй найменший душевний порух, усi яскравi сторiнки свого життя, що їх, на жаль, так мало. Адже знаєш - ось-ось пiде все з тобою у вiчну вiчнiсть, i це єдина надiя лишити на землi хоч тiнь свою. Так туристи викарбовують власнi iмена на знаменитих пам'ятниках, сподiваючись, потаємно навiть вiд самих себе, що через тисячу лiт їхнiй слiд вiдiб'ється в чиїхось очах: "Ми тут були..." I низка прiзвищ. Я тут був, пишу я,' i одне-однiсiньке прiзвище - Микола Гужва... Ви бачили, як хоронять вiйськових? Попереду оркестру, труни, вiнкiв товаришi несуть на оксамитових подушечках ордени та медалi. Поховайте i мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазнi друзi несли попереду жалобної процесiї мої книги. Але я не маститий i вже не буду ним. Я навiть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино моя вiрна! В останнi хвилини свої передам тобi заповiтнi зошити й прочитаю цi рядки. Хай колеги мої з бiблiотеки пронесуть зошити перед моєю труною по мовчазних терехiвських вулицях, i хай суворо-гордими будуть їхнi обличчя: вiн жив не марно! Вiн тiльки починав, а скiльки б ще мiг зробити! Iван читав Хаблакiв нарис. Зневажливо посмiхався з примiтивностi одних абзацiв, дивувався простакуватiй наївностi iнших, кривився на чужi слова i штучнi дiалоги. А прочитавши, подумав, що рацiональне зерно в матерiалi є, як для районки, згодиться, але пiсля серйозної правки. Загатний почав правити Хаблакового нариса. Перекреслював калiграфiчнi рядки педагога i швидко, впевнено писав на зворотi цiлi абзаци. Нервовi Iвановi лiтери щедро засiвали Андрiєве поле, ховаючи пiд собою його недолугiсть i наївнiсть. "Просто дивуєшся, як люди не вмiють елементарно мислити",- думав Загатний i креслив далi, зсовуючи на край стола аркуш за аркушем,- виправленi, пiдчищенi, тiльки передрукувати на машинцi. Далi пiшли рiзнi почерки, Iван не придивлявся, усi вони пишуть однаково погано, авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерховi конструкцiї: Загатний був i архiтектор, i муляр, всi iншi тiльки пiдручнi. (Це й звалось у нашiй редакцiї конвейєром). Iвана нiскiльки не обтяжувала ця одноосiбна робота, вантажте бiльше, ще, ще, я пiднiму, я вивезу, тiльки що б ви робили без мене? Настане заповiтна хвилина, я помахаю Терехiвцi рукою з автобусного вiкна, якої ви заспiваєте? Може, хоч тодi оцiните, чого я вартий. А втiм, якої ще подяки вiд людства йому забажалось? Воно спершу спопелить, тодi дякуватиме, молитиметься навколiшках. Така дiалектика. Викликав друкарку: - Ось матерiали з моїми правками. Пiдготуйте до здачi в друкарню. Все. Якомога менше слiв. I в новелi. Викласти самий кiстяк, без лiрики. Теорiя айсберга. Нинi час притч. Дати клубок, а нитки хай намотує кожен, скiльки зумiє, Терехiвка, задуха, натовп i самотнiй одинак... Загатний узяв сьогоднiшнiй номер газети, ще раз переглянув передову. Дурниця, а звучить, як могутня музика. Велика сила органiзованого слова. Органiзованого. Вишикуваного в колони, шереги, лави. Iван Загатний - полководець. Полководець слiв. - Улю, кличте товаришiв на планiвку! Хаблак блукав пiд дверима секретарської, тер свої великi, грабастi руки, пив воду: вiдколи нарис пiшов на знаменитий конвейєр - хвилювався. Мабуть, Iван Кирилович ось-ось покличе його, правда, досi вiн нiколи не кликав, коли правив Хаблаковi замiтки й кореспонденцiї, але ж це нарис, майже лiтературний твiр. Нарештi друкарка винесла з кабiнету секретаря жмут паперiв, сiла до машинки. Редакцiйна молодь, котрiй ще болiла її писанина, шукала свої матерiали. Нарис лежав на самому сподi - Хаблака зсудомило. Спершу йому здалося, що закреслено найкращi мiсця, якi вiн так старанно виписував, нижучи слово до слова. Але чим далi читав, тим яснiше усвiдомлював, що викинуто красивостi, банальнi дiалоги, якi видавались йому багатозначними, мiтингову патетику. Натомiсть з'явились щедро посiянi секретаревою рукою точнi, пружнi абзаци, а то й сторiнки. Нариса майже наполовину скорочено. Третину залишеного Iван переписав заново. Третину виправив, зводячи кiнцi з кiнцями. Та ще подекуди визирали з-пiд Iванових рядкiв Хаблаковi слова i вирази. Кликали на планiвку. Андрiй Сидорович затис аркушi в спiтнiлiй руцi, ступив до секретарської. - Конвейєр розстроїв товариша Хаблака, - захихикав Василь Молохва, клацаючи кiсточками рахiвницi. Уже зiбрались, уже Загатний звiв очi й помацав ними стiну над головами колег, як протяжно, рiзко задзвонив телефон. - З райкому, товариш Гуляйвiтер, - мовив Дзядзько, що умiв по дзвiнку вгадувати, хто дзвонить: вмикала й дзвонила телефонiстка на станцiї, а її енергiя, звiсно, якоюсь мiрою залежала вiд посади замовника. Хаблак раптом загадав - коли не Гуляйвiтер, сьогоднiшнiй день скiнчиться щасливо, усе саме собою влаштується. Але коректор уже подала трубку Загатному: - Борис Павлович... Хаблаковi зробилося гiрко, нiби така дрiбниця й справдi впливала на хiд подiй. - Я Гуляйвiтер! Вiтаю, Кириловичу! - гукав у трубку редактор, аж вiдлунювало.- Ми з тобою на конi! Не маю часу, зараз п'ятихвилинка мiж засiдань, приїду - розкажу. Гiгантський успiх нашої передової! Перший уголос прочитав на засiданнi! Наказав видрукувати ще триста екземплярiв газети, роздати уповноваженим, i хай їдуть у села, органiзовують голоснi читки. Передай наказа друкарнi. Мене тут усi вiтають, - Гуляйвiтер захлинався.- Перший так i заявив: з почуттям, з уболiванням. Хай живе! Вiн так i не дав Iвановi Кириловичу обмовитися хоч словом, у трубцi затутукало. Хаблак жадiбно стежив за обличчям секретаря. Анi промiнчика радостi не засвiтилося на ньому. Гiрше - легка тiнь бридливостi лягла на уста. Навiть трубку тримав нехотя, трохи вiддалiк, нiби не мiг дочекатись, коли вже перестануть баляндрасити про успiх продиктованої ним передової. Усiм своїм виглядом Iван демонстрував, що нiколи не сумнiвався в неперевершеностi будь-якого ним народженого матерiалу, але цей камерний успiх зовсiм його не обходить. Андрiй Сидорович навiть образився трохи на свого божка: не слiд Iвану Кириловичу так демонструвати свою байдужiсть - сам перший секретар похвалив. - Iване Кириловичу, дозвольте? - це Дзядзько.- Пропоную передову сьогоднiшнього номера вивiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити автору пiдвищений гонорар. - Надiйшла пропозицiя передову сьогоднiшнього номера вивiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити автору пiдвищений гонорар, - безсторонньо повторив Загатний. - Хто за? Проти? Немає. Пропозицiя приймається одностайно. "Ну, пiдведися, скажи, - пiд'юджував себе Хаблак. - Хоч один раз зазирни у ту чорну безодню. Iншi ж можуть. Чому тобi заборонено? Улестиш Загатного, а редактору про цуцика добре слово мовиш, дивись, посада завiдуючого вiддiлом звiльниться, тут i про тебе згадають, випробуй себе..." - Товаришi,Андрiй Сидорович пiдвiвся. Потiв, ламав худi пальцi. -Думається, було б корисно, особливо для нас, молодих газетярiв, провести семiнар на основi передової, написаної Iваном Кириловичем... Вiн не впiзнавав свого голосу. Це був чужий голос. - Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми i без неї маємо на чiм учитися, - несподiвано рiзко обiрвав Загатний Хаблака. Геть блiдий, Андрiй Сидорович опустився на стiлець. Хтось хихикнув, чи не Молохва за стiною. - Приступаємо до справ. Перша сторiнка. Передова - за редактором, матерiали хронiки по району органiзовує товариш Дзядзько, здати об одинадцятiй двадцять, товаришi, занотовуйте час, на десять хвилин пiзнiше - не прийматиму, зведення про стан сiльськогосподарських робiт за товаришем Хаблаком, здати об одинадцятiй. Друга сторiнка... Третя сторiнка... - кидав упевнено, строго, нiби диктував наказ про дислокацiю вiйськ за день до вирiшальної битви. - Четверта сторiнка - нарис товариша Хаблака, передрукувати й вичитати до дванадцятої години, мiжнародний огляд, куточок вихiдного дня, поради садiвника... Пропозицiї є? Запитання? Завiдувачам вiддiлiв подати заявки на подальший номер. Планiвку закiнчено. Усi пiдвелись i мовчки вийшли - мужчини пiд шовковицею, викурити по сигаретi пiсля планiвки, слабша стать - у складальний цех, обговорити новiтнi терехiвськi проблеми. Посеред кiмнати стояв Хаблак. - Ви маєте щось повiдомити, товаришу Хаблак? - дуже люб'язно всмiхнувся Загатний. Андрiй Сидорович сховав руки за спину й випростався. Нiяковiсть майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцiмто в лiтаку, що падав. - Iване Кириловичу, ви знаєте, як я вас... одне слово, я, звiсно, дуже молодий газетяр, але... Ну, я не можу пiдписувати виправленого вами нарису... - Ви що ж, вболiваєте за свою славу у вiках? - Iване Кириловичу, це мiй нарис. - Думаю, майбутнi поколiння вибачать вам мої правки. Усi великi люди колись починали. - Це не правки, Iване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Вiд мене там нiчого не залишилось. - А, ось воно що... Нездара Загатний пiдступно витiсняє генiя Хаблака. Ще один варiант знаменитої комедiї "Моцарт i Сальєрi". Майте на увазi, оригiнали зберiгаються в архiвах, i прихильники вашого таланту через тисячу рокiв поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давнi фрески. Але чомусь мої правки влаштовують усiх, окрiм вас, товаришу Хаблак... - Я попросився до редакцiї не заради кусня хлiба, Iване Кириловичу. На хлiб я мiг би заробити i в школi. Я хочу бути журналiстом. - Мiж нами кажучи, ви нiколи не ста