нете журналiстом, товаришу Хаблак. Це свята правда, i колись ви дякуватимете, що я вiдкрив вам на неї очi. З людини, яка пiвдня потiє над восьмирядковою замiткою, ще нiколи не виходило гарного журналiста. - Загатний холодно посмiхнувся. - Ви нездара, товаришу Хаблак. Посереднiсть. I чим ранiше збагнете це, тим краще для вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м'яко кажучи, нетактовно... Бiлий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрiй Сидорович повернувся i вийшов iз секретарської, не причинивши дверей, його важкi кроки довго гули в сусiднiх кiмнатах, потiм довготелеса постать пропливла повз вiкна, повз курцiв пiд шовковицею й почалапала (плечi уклякли, руки з паперовим жмутком за спиною) до ворiт. Iвановi стало шкода Хаблака, й себе шкода, й дуже гидко, аж не хотiлося жити. Поправив краватку, перевiсився через пiдвiконня: - Товаришi, сигаретку... Перший пiдвiвся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотiлося пригощатись iз Дзядзькових рук. - Аз фiльтром нiхто не має? З фiльтром були в Гужви. Iван припалив, подякував, пiшов у глибину кiмнати. I раптом увесь вчорашнiй, отруєний сигаретним димом день хлюпнув у душу За-гатного, прорвавши клятьби й твердi рiшення. "Хлюпик, повна безвiльнiсть, вiд сьогоднi починається новий Загатний, це для тебе останнiй шанс, скiльки можна народжуватись i знову вмирати. Треба було сказати Хаблаковi три слова: "Залишiть нариса собi", - i замiнити його iншим матерiалом. А вiн намолов сiм мiшкiв... З варваром треба по-варварському, ченцi колись умiли гнуздати свою хiть i свої пристрастi; лише так..." Iван глибоко затягея, одвернувся од стiни i тицьнув вогник сигарети в руку, трохи вище зап'ястя. "Не кажи зайвого, не кажи зайвого, не кажи зайвого..." Дивився в стiну, рожевi поля виринули з бiлизни i кружляли, кружляли. "Будь безстороннiй, як бог. Будь безсто..." Пахло паленим... Загатний передихнув, вiдняв недокурок, дмухнув на ранку. Попiл розвiявся, мертво бiлiла спечена шкiра. Бiле озерце поруч трьох рожево-синiх пухлинок. Коли без цього не обiйтися, вiн спалить усю руку. Iван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу. Багато мiркував про себе, про Хаблака, i одна думка дедалi яснiше викристалiзовується. Не страшна жодна прiрва, жодне падiння, якби ми зродилися безсмертнi. Боюся останньої хвилини, коли вже нiчим себе не одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усi роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за мить до скону. Вiдколи дiзнався про свою приреченiсть, щодня линяю. Одна за одною спадають з плечей блискучi шати i розсипаються бiля нiг моїх у порохняву: кар'єра, спокiй, затишок, грошi, речi, навiть сiмейний райок. Всмiхаюсь поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе - живi про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцiлив мене щасливий випадок, я б жив iнакше. Бо завжди пам'ятав би про останню хвилину, що рано чи пiзно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого себе. А втiм, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би iнакше... Зовсiм як Iван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку. А вiн завжди є, вчорашнiй наш день, хитрий, пiдступний, рукатий, бовванiє в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо. Тодi зарегоче радо, закрутиться в шаленiм танцi, як перелесник, i поволочить нас у прiрву, у вир, у наше минуле. Тепер менi одне болить - хоч би вистачило днiв, якi менi ще судилися, роман дописати. Тiльки ж ковтати щораз важче, я помiтно худну, вже й апетиту немає - i до їжi, i до життя, окрiм хiба писання, ночами кашель душить, щосили стримуєшся, чманiєш пiд подушкою, а тодi як прорветься, як вибухне! Уже й дружина, помiчаю, стурбована. Допитується, чи гаразд, у мене зi здоров'ям. А тут все частiше думка: може б, медицина, ескулапiя хоч на кiлька тижнiв доточила менi вiку, адже iснують якiсь лiки. А що як саме цих тижнiв не вистачатиме, щоб дописати останнi сторiнки? Хто знає, доки я зможу мережити - може, так притисне, що й пера в пальцях не втримаєш. Тодi лишаться мої зошити сiм'ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах чи й у печi спопелiють. I все моє зi мною в труну ляже. Знову ж таки побоююсь: а раптом лiкарi покладуть у лiжко, до спiльної палати, колотимуть, рiзатимуть, заспокоюватимуть до останньої хвилини, i я тiльки час втрачу, нiчого не створю. Хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть... Якесь дурне прислiв'я чи уривок вiрша ще з шкiльних лiт крутиться, крутиться в головi, навiть вулицею iдеш, а воно у ритм стелиться: хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть... Гидота. Треба бути вищим за це. Вищим од себе. Так ось про Iвана. В його стосунках з колективом, що рано чи пiзно мусили перерости i таки переросли в конфлiкт, найбiльше гнiтило й дивувало мене, чому ця людина, що так хворобливо, непримиренно обстоює власну iндивiдуальнiсть, нездатна терпiти поруч себе iншої? Загатний волiв бачити навколо тiльки сiре поле. Вiн був добрий та ласкавий до тої сiростi, навiть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась випнутися з тої сiростi, бiсила його. Iван Кирилович вбачав у тiм загрозу власнiй iндивiдуальностi. Був же колектив, дорiкнуть менi фахiвцi з виховання, профспiлкова органiзацiя. Чому вони не вплинули, не перевиховали свого члена? Були, скажу, i колектив, i органiзацiя. Були, та не перевиховали. Людинi ж не сiмнадцять, та й у сiмнадцять спробуй перекувати. А коли за тридцять? I час такий неспокiйний. Тiльки й розмов - ось-ось район розженуть. У кожного своїх турбот вистачає. Газетних ортодоксiв у нас не траплялось, усi люди випадковi в журналiстицi, сiмейнi: хочеш правити - прав, лише б не лаяли та не примушували переробляти. За синiми птахами нiхто не гнався-гадаєте, лише я волiв синицю в жменi мати? Проте якось не втримались. Вельми вже допекло всiм. Це десь пiд осiнь, пам'ятаю, пiдморожувало вночi. Зiбрались. Виступали. Сварили Загатного, поки не обридло. Вiн мовчав, тiльки курив багато. Коли всi нагаласувалися, сидимо, чекаємо, зараз виправдуватись почне. Як годиться серед бувалих людей. Сидить, руки не пiдiймає. Головуючий: - Вам слово, Iване Кириловичу. А вiн спокiйно так вiдповiдає: - Менi нема чого сказати. Ми всi так i отетерiли. Стiльки докорiв, стiльки критики вислухати - й жодних висновкiв. "Що ж у протоколi писати?" - запитую головуючого. Той плечима знизує. Знову зашумiли й таки примусили висловитися. Пiдвiвся, поправив краватку, руки за спину, чемний, спокiйний, лише з обличчя дуже блiдий, чоло морщить: - Оце сидiв, думав, у грубцi помiшував. Бачите, жарини скочуються до дверцят. Сизо димляться i за хвилину мертвi, навiть не грiють. А iншi жарини палахкотять, ще й сусiдiв своїх полум'ям обдаровують, бо живi. I нема їм смертi. Так ось, я жарина, котра горить... I сiв. А ви, мовляв, згаслi, мертвi жарини. Я цитую точно з протоколу, в мене копiя збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його, вiшати? Постановили: записати догану зарозумiльцю, дати мiсяць строку - якщо не виправиться, вимагати в редактора звiльнення Загатного з посади секретаря. А через три тижнi указ про лiквiдацiю Терехiвського району... Протоколи профспiлковi палили - Iван собi на пам'ять узяв... I ще одне. Хоч я й симпатизую Iвановi Кириловичу, але не розумiю його погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай "Поема про море" мене не хвилює, а "Бродяга" хвилює, хай я бiльше полюбляю слухати лiричнi пiснi, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемiнгуея з Iванових уст, хай я не маю жодних талантiв - невже ж через те я якась нижча раса, що мене лишається тiльки зневажати? Iснують iншi цiнностi, за якими слiд подiляти людей, якщо вже вiн так прагне подiлу. Тут Загатний чогось не домислив. Справдi, вiн тричi ходив до кiнотеатру дивитись "Поему про море" й плювався на сентиментальнi iндiйськi фiльми, щовечора слухав симфонiчнi концерти по редакцiйному приймачу та проклинав футбол, зачитувався Хемiнгуеєм i, без сумнiву, мав бiльше лiтературних здiбностей, анiж усi ми в редакцiї. Але доброю людиною Iвана Кириловича я не назву. Не поза очi пишу - i в очi йому казав це. Радше Хаблака назву добрим, хоч вiн i недорiкуватий, i смiшний, i талантiв лiтературних не має. Можливо, я людина з маси, чогось тут не тямлю, можливо, це в менi периферiйне кугутство гомонить, але такий уже я є i такий помру... Андрiю Сидоровичу в пам'ятку, що Дзядзько сидiв пiд шовковицею, коли вiн iшов двором. I раптом Дзядзько чекає на нього бiля книгарнi, вухатий, очi лукавенькi, рiжки пiд капелюхом, може, й копитця в гостроносих черевиках - мiстика. Тут би хоч хто здивувався. - Андрiю Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнiм другом.- Дзядзько узяв Хаблака пiд руку i нiби прилип, зрiсся. Вони перейшли вулицю, ступили на тiнистi алейки парку, мiж чепурних рядiв жовтої акацiї. Сiли на лаву, затягнуту в кущi якоюсь парочкою, що полюбляє самотнiсть. Хаблак легко скорився Дзядзьковiй руцi, думаючи свою думу. I слова колеги дiйшли до нього лише згодом, нiби припливла з далечi: - Любий мiй, сьогоднiшнiй день у вашiм життi знаменитий. Ви причастилися великому боговi на ймення життя. Ви поцiлували хрест, вiдтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорiю. Що таке життя? Питання вiчне, як вiчний космос. Не будемо демагогами, друже, будемо людьми. Життя - це височезна драбина у небо, по якiй дряпаються найспритнiшi, а заднi хапають переднiх за п'яти. Але на драбинi уже пестуни долi. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Iван Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовхається, гнiтиться, бо перше, анiж лiзти по драбинi, до неї треба дiстатися. Це в загальних рисах, друже. Тепер твоя позицiя донинi. Ти стояв поза юрмищем i тiльки спостерiгав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних бiлетiв, хоч неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющi, заздрi. Хоч погляди всiх - на пiднiжжя драбини, а бачать, хто їхнiм збiговиськом гребує. Тут, друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку стоїш - ворог, бо незвично: запишався або на щiлину у натовпi чатує, думають. Боротьба за iснування! Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй зупинцi, щойно робочий день скiнчиться? А я бував. I не один раз. Спостерiгав. Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на лице жодної личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш лiктями. Так я розумiю твою недавню пропозицiю щодо семiнару по, будемо вiдвертi, вельми голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного. I це була твоя перша велика помилка. Бо в тих, хто штовхається навколо драбини, своя згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник, думав, нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми йому покажемо,- i причавлять. А тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину нагледiти й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто лишився за твоєю спиною, пiдштовхували б тебе про всяк випадок, не з любовi, звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згадаєш. I не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це дуже важливо. Одне слово, наївно ви сьогоднi вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю, смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю таких. Знову ж виникає питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже почуття тоншi. Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми поруч, на однiй вiдстанi од драбини, я б так молотнув лiктями, що годi вам змагатися. Але ви десь позаду мене, i я подаю вам руку через голови. Своєрiдна людянiсть, гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому юрмиську нiколи не знаєш, хто тебе обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн є насправдi. Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я буду для вас неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв, як добути грошi. Я знаю чотириста способiв лишитися шляхетним у цiй колотнечi навколо драбини. Коли ж вам пощастить i ви пропхнетесь до драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мої чотириста способiв лишитися шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи сентиментально й сумно, в наш час приємно бути сентиментальним, любити квiти, собак i кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою об стовбур? Плакати хочеться, бiдна тваринка, коли вже про це пишуть газети, до речi, сентиментальнiсть - це один iз способiв зберегти шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу ранiше, щоб полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi своїх колег, дуже любив усе живе, куди ж ви?.. Хаблак пiдвiвся i, злегка заточуючись, нiби напiдпитку, почвалав навпрошки, крiзь акацiї, на головну алею парку. Припiкало сонце. В головi чамрiло - жодної виразної думки, ранок все-таки заважкий для нього, характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може, Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна, а ще спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з редакцiї. Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну думку: переписати в райвиконкомi зведення. Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх шпальт, друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини тому вiн наказав друкаревi вiдбити триста примiрникiв номера. - Ви одержали наказ про додатковий тираж? - вiд порога запитав моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях. - Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз складачами. Складачi, а може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенiї,- загадково посмiхнулися.- Пiду заводити мотора... Але не рухався з мiсця. - Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний. - Так i знав, що догану сьогоднi схоплю. Троячка наснилась... - моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом, що можна було сподiватись - за пiвгодини вiн дiйде до моторної. Всi засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й пiшов до виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього чи якось передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто тiшилися своєю обiзнанiстю. Передчуття неприємностей хлюпнуло на Iвана з їхнiх трiумфуючих облич i зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва: - Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново... Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали макети. "Звiдки вони все знають? Ненависне терехiвське болото!"-тоскно подумав Iван Кирилович i ступив до телефону. - Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть, товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати на свої плечi обурливi помилки. Я попереджав - рано чи пiзно таке безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки. - Щось не пам'ятаю ваших попереджень...- проказав зимно й стомлено, дивлячись у зелене вiкно. - Не пам'ятаєте? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свiдок - увесь колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закiнчується. Поки що я редактор, i ви будете виконувати мої вказiвки. Перший наказав виїхати в село усiм вiдповiдальним працiвникам редакцiї i прилюдно вибачитись перед матiр'ю... - Пробачте,Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, бiль допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю. - Як не знаєте? Уся Терехiвка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашiй передовiй про успiхи та обiцяє зiбрати кукурудзу достроково, загинула 'в автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому. Газета трапила на очi хворiй матерi, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану i попереджаю, що цим не обiйдеться. Я... Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов до вiкна. Телефонний дзвiнок рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва. - Борис Павлович просить секретаря. - Перекажiть, що я не бажаю з ним розмовляти,- голосно, аби вчув Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович. - Вiн наказав повiсити передову на дошку браку й не виплачувати гонорар.- Гужва опустив трубку. - Вiшайте,коротко вiдповiв Загатний. Тiльки не показати, що вiн засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такi дрiбницi, буря в калюжi, жодного зайвого слова: - Я ж не мiлiцiя, не реєструю нещасних випадкiв. У блокнотi є прiзвище, з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю, скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо краще... Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського стола, наче бiля грубки в холод, - безтурботний плин розповiдi заколисував i зiгрiвав. Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою, хоч би димiти в стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного поманило до нього - хоч одна людина в редакцiї не тiшиться з його невдачi: здавалося, що всi радiють з дурного випадку. - Сидять товариш Хаблак, в iнспекцiї, переписують усi шiстнадцять граф зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк, бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.- Кажу: вiзьмiть екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А вiн: незручно, люди переписували... Засмiялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Iван голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи виходу. Раптом яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня неприємна розмова. Вiд тих спогадiв зовсiм зiпсувався настрiй. Саме лихо не ходить. А все почалося з Хаблака. - Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву. - Якi там справи - он стiл, а в столi три листи i план роботи на мiсяць. - Так не годиться, - запалився Iван. - Нi чорнильного приладдя, нi календаря в нового зава... - А в редакторовiй шафi червона скатертина валяється, - на льоту спiймав думку начальства Дзядзько. - I мармурове чорнильне приладдя вiд редактора захопiть. Я своїм календарем пожертвую. - Iван Кирилович метушився, реготав - був дуже збуджений, вiд ранкової скутостi не лишилося й слiду. За хвилину на Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована чорнильними плямами, бундючилось чорнильне приладдя з бiлого мармуру, перекидний календар i канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало. - Телефон! Заву потрiбен телефон! Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове розмотувати перекручений дрiт. Нарештi телефон опинився на краєчку Хаблакового стола, але дрiт повис над пiдлогою. Загатний узявся пiдсовувати стiл до вiкна, i цiєї хвилини в дверях з'явився Андрiй Сидорович... (Дозволю собi короткий вiдступ. Менi здається, що цей епiзод є кульмiнацiєю всiєї терехiвської епопеї товариша Хаблака. Як би вiн не повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться. Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчної роботи народилося тепер, хоч визрiло трохи пiзнiше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не доводиться, бо Андрiй Сидорович справдi не годився в журналiсти, а пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт з телефоном був дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича. Хаблак був стомлений вчорашньою поїздкою, турботами про сiм'ю, оказiями з цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досi бачив свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного поштовху, аби зiрвати його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт). Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного. Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не тямив себе i, гадкую, не пам'ятає, що кричав тодi. Загатний намагався бути зовнi спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть трохи переляканий. Я теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрiй Сидорович. Зрозумiло, збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки тремтiли. Вибiгла вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться битися. Правду кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив секретаревi доброго ляпаса, то була б iнтелiгентику наука лiпша за словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби я за хулiганство. Бувають випадки, коли вiдчуваєш безсилля слова. Передаю лише те з Хаблакового монолога, що збереглося в пам'ятi. Спершу Андрiй Сидорович перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i покотився по пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки, одне слово, декорацiї лише пiдсилили враження вiд сцени: - Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають вам право знущатися з мене? Я таки мрiю про журналiстику, але коли всi справжнi журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких треба в колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не застували. Я вас любив, я схилявся перед вами. А зараз, думаєте, ненавиджу? Це була б завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара, маса, посереднiсть, я, Хаблак, з якого ви глузуєте, якого в душi й на копiйку не цiнуєте, я жалiю вас, талановитого, iнтелектуального Загатного. Та ви й самi себе не любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклинаєте її. Але живете з нею. Бо то ваша тiнь. А вiд власної тiнi куди подiнешся! I тому менi дуже жаль вас. Я щасливiший од вас, бо я людина... (Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику. Неприємна iсторiя. Згадати соромно. Єдине - вона розбудила пригнiченого невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людської гiдностi не в талантах i навiть не в розумi, а в чомусь iншiм, глибшiм, людськiм. Можливо, в добротi). Ця сутичка допомогла Андрiю Сидоровичу вибрати рiшенець, на перший погляд дрiб'язковий, але вiн скерував усi подальшi кроки його. Щодо Загатного - то про це згодом. Видихавшись, знесилiвши вiд iстеричного крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцiї й вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком папери та зачинитись у своєму кабiнетi. Але я вже не милувався тою витримкою. Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знiмали нашарування рокiв. Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострiї заступа. Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового життя. А що ж було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби в археологiв: чим глибше копаєш, тим цiкавiше стає. Здається, ось-ось сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський рiк - i перед нами оживе Iванова юнiсть. У своїх вечiрнiх сповiдях вiн любив згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та вiйськом. Навiть трохи романтизував їх. Працював у мiстi, неподалiк села, приїздив додому в темнiй формi зi срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало, дiвчат багато, штани - кльош, Iванко-Iвасику... Iдеш недiльними вулицями -баби попiд тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатної, ось тобi й Буйвол. Так це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв? Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi на селi Iвану Загатному. Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказiї. Власне, заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть. Не буду додавати вiд себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля чергової сповiдi Загатного, маючи надiю (усi ми грiшнi) написати лiричне оповiдання. Тож одного лiтнього дня погостювати в сiльських родичiв приїхали двi столичнi студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмикаємо запис - голос Загатного. - Бiля клубу танцювали. Пилюка, регiт, дiвочий вереск у сутiнках, гармошка рипить, шерех соняшникового насiння, лушпиння спльовували пiд ноги й на плечi сусiдiв. I вони збоку - глядачi: сiльська екзотика. Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi плаття, мiська говiрка. Хлопцi перештовхуються, мимо курсують, але нiхто не наважиться зачепити. Я поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо чуба - i розвалькувато, впевнено до них. - Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика... Тодi я хоч i мало читав, але виписував i завчав усiлякi культурнi слова. - Гарний вечiр, - вiдповiдають. - Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху. - В гостi... Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь: - Безкультур'я... Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло. Так кортiло побалакати, яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони ж анi слова. Ну, думаю, ми вам продемонструємо. Розштовхав танцюристiв, гукаю на весь майдан: - Вальса давай! Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за лiкоть: - Пардон, дозвольте... Вона спершу нi та нi, але я був упертий. Почали ми вальсувати. Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував. I все з хлопцями. В гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут ще пiсок, вибоїни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю своїми казенними її пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й плюнула б спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в рiдному селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не танок, а мука i для мене, й для неї. Щастя - музицi обридло для одної пари пиляти. Замовк. Одвiв її до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у нас кажуть. Нiби людина, що з крутої гори бiжить, - ледве встигає ногами перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере, хочеться довести, що ти їм рiвня, а вони вiдповiдають дуже ввiчливо - i край. Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого чергового анекдоту, а самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь таємну мову знають. Майже фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те скло безнадiйно товклася. I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не в сiльськiй - вони знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумнiшi за мене, iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги першого парубка губились у свiтлi, що струменiв з їхнiх (якихось дуже живих) очей. Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора вiдчув я подих iнтелекту i зрозумiв, що є сила внутрiшня, дужча за усi бiцепси. А менi не вистачало тої внутрiшньої сили. Її могли дати лише знання. Я ще провiв гостей додому, мiцно взявши пiд руки, знову безперервно щось теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сiльською "сторiєю" рвалися нитки, що єднали нас. Моя красномовнiсть швидко вичерпалась, я переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували в рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн? Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iванової сповiдi. Ще раз перечитав. I одна особливiсть її впала у вiчi. Власне, я й ранiше помiчав її, але не надавав значення. Зважте: усiма своїми екскурсами в минуле Загатний намагається виправдати себе теперiшнього. Втрачається розвиток характеру, факти i настрiй вiдверто пiдтасовуються. Звiдси висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо покладатися на його об'єктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацiї я не маю. I ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодної хвилини не був з дiвчатами таким, як є? Вiн лицедiяв, грав мiського, цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця, бравадна культура помiтно блiдла на тлi справжньої освiченостi. Звiдси й скло, i вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з приїжджими, i хоч ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем. Бо я лишався таким, як є, й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву, цей вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою штовхнув його до науки. Iнша рiч, дивнуватий присмак цiєї оказiї, буцiмто освiта дає перевагу над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому - свiт, невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це видається Загатному. Тут виникає вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет штурмував, аби лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх, то й нас не судитимуть. Час усiм судiя. Iван креслив макети, пiдписував матерiали до друку, вигадував заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднiшнiй номер, стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав авторучкою, навiть замiнив вимочку у прес-пап'є, але будь-яка робота колись та закiнчується, i десь пiд обiд вiн спинився, знесилений, переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би вiн якусь спiшну роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був дуже порожнiй. До плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб нiчого не сталося, особливо недавньої сутички з Хаблаком. Гидко. Справдi, гидуєш собою. Нiби в багнi вивалявся. I вже не обмиєшся. Ненависне вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме студений вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на тiм кiнцi свiту дзюрчав дзвiнок i тихий голос (її голос) вiдповiдав: "Iнспекцiя слухає..." Якщо всi агрономи були в роз'їздi, вона так само тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i прошкував у райвиконком, iнформуючи коректорiв: - Я в райвиконком за даними для передовицi... Вiн сидiв просто неї з блокнотом на колiнах, їх роздiляв лише стiл, сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах жасмину й любистку з райвиконкомiвського саду, i вiн мiг промовляти скiльки захоче, - вiн грiвся в її очах, в її ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до редакцiї, коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав волi й тепер її має. Вiн не шкодує, нi, але коли-не-коли буває дуже зимно. I хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було. - Сiльiнспекцiю, будь ласка... - Iнспекцiя слухає, - перервав дзюрчання Людин голос. Iвановi здавило горло. Але не було часу поглузувати з власної сентиментальностi. - Загатний. Данi по буряках вже поступили? - Так. - А ваша агрономiя не роз'їхалась? - Нi, - дуже лаконiчне. - А коли роз'їдеться? - благав Iванiв голос. - Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi. - Пробачте... - Прошу... Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Сам учив її цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посiєш, те й пожнеш. Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не бажає про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано, що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософiї". Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка. Збожеволiти можна. Iван увiмкнув приймача. Передавали виробничу гiмнастику. Раз-два-три... Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв раз-два-три, раз-два-три... Окрiм Терехiвки, вiн ненавидить гiмнастику. Раз-два... Вимкнув. Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свiжi газети. Незалежно й гордо, нiби нiчого не сталося i не мусить статися, вони звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але навiть випростанi плечi його волали рятiвного: "Вам, Iване Кириловичу, лист..." Друкарка мовчала, i в складальному цеху всi мовчали, зайнятi роботою, жодних запитань, вiн чiтко креслить макети, вiн талановитий секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко, осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз друкарку, що розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до нього й словом, можливо, на поштi є, але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять листи, це так рiдко буває. Пiд шовковицею стояв мотоцикл, бiля мотоцикла навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках. - Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не своєю смертю скiнчу днi свої? - Я людина невiруюча, Iване Кириловичу, але все одно грiх. Раптом справдi, тьху-тьху... Та й з ким тодi я розiп'ю коньяк? Ви ж не воскреснете заради цiєї урочистої хвилини? - З товаришем Хаблаком за моє здоров'я, - проказав Загатний. Йому кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу, але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося. - Зберете по карбованцю на вiнок, профспiлка видiлить. Гуляйвiтер виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю - i в чайну, за упокiй душi. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усiма примирює, смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах i тлiнь, усе минає", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще яскравий приклад недоброчесного цитування Iваном великого фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони є в Г. Сковороди, i я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення думки, про яке свiдомо не згадує товариш Загатний: "Серцем людина вiчна". Розумiєте? Тобто фiлософ обстоює прогресивну, прийнятну для нас iдею: людина безсмертна в дiлах своїх. Ще раз даруйте.- М. Г.) -_ Ха-ха-ха! Могилу обсадите квiтами, поставите цементований окоренок i напишете бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке: Тут лежить Загатний Iван. Пес! Поруч брата стань... Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про власну смерть, особливо пiд настрiй. Гужва подзвонював ключами вже десь пiд мотоциклом, вiн справдi лише гумка, що засмоктує без будь-якої вiддачi, вiн навiть не засмiявся, й Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце млiло над випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоательє, коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала газети й вовтузилась iз пiдшивками. З вiкна осоння видавалось ще спечнiшим та важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову на руки - м'яч, з якого випустили повiтря. Я думав про актора, який весь вечiр живе тiльки для глядача. I ось вистава закiнчується, глядачi роз'їжджаються по домiвках, актор лишається в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрачає смисл, час нарештi стати самим собою. Чи кожен здатен вiдшукати себе пiсля святкових рампових вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне ж - пiсля довгого лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв, мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв, що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля нервової перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у восьмому номерi "Знання - сила"?' Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у собi час вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi, який перiодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке порiвняння теж не вiдзначається повнотою. Це лише один бiк медалi, як кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що наближаються години порожнечi, душевної депресiї, щосили лаяв Терехiвку, котра таки доведе його до божевiльнi. Чи завинила тут Терехiвка? I так i нi. Повiльнi, осiннi ритми провiнцiйного мiстечка не збiгалися з ритмами дiяльного, експресивного Iвана Кириловича. Звiдси ряд непорозумiнь i дрiбних конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцiї помiтно частiший, нiж багатьох районних установ, хоч би в силу чiткої перiодичностi газети. Хто йому забороняв сповна вiддаватися роботi? Щось дуже по-науковому заспiвав я - депресiї, експресiї, ритми. Начитався технiчних журналiв. Останнiй тиждень нiякої белетристики не можу читати, всюди фальш вiдчуваю. Герой, наприклад, серенаду коханiй спiває, а я йому: "Якої б ти заспiвав, дiзнавшись, що за три тижнi капут тобi буде i черви тебе точитимуть?" Гортаю пiдшивки технiчних журналiв, там хоч якась конкретнiсть є. Заспокоює. Щодо науковостi, то я б i загогулистiше мiг утнути, невагомiсть космонавта i невагомiсть Загатного, порожнеча космосу i порожнеча Терехiвки, i таке iнше. Але поспiшаю. Хтозна, можливо, це остання сторiнка мого генiального роману... Бiдолашне людство! Скiльки воно втратить! У менi несподiвано збудився гумор. Завтра їду в мiську лiкарню. Без папiрця звiдси не приймуть, але я зайду наприкiнцi прийому, коли вже не буде черги, скажу, що раптом стало погано, впрошу, вблагаю лiкаря, хай зазирне в моє горло. Хоч вони й не скажуть, якщо рак, але я по очах зрозумiю. Стану в дверях i проголошу їй чи йому: "Тiльки чесно, скiльки менi жити лишилося? Маю важливу роботу й мушу знати, на скiльки розраховувати, будьмо дорослими людьми, лiкарю..." Вiн назве мiсяць чи, може, три тижнi. Тодi тиждень я вiдкину, в останнi днi звалить, уже не розженешся з писанням, лишиться моїх днiв п'ятнадцять - двадцять, складу план роботи, скiльки сцен лишилося домережити, менше про себе, бiльше про героїв, i таки допишу роман. Єдиного боюсь - аби силомiць у лiкарню не поклали чи в Терехiвку не повiдомили. Бо почнуться ойки та зойки, вже й без того дружина пiдозрiливе поглядає, чомусь ти нiби схуд, каже... Але будьмо оптимiстами! Намагався сьогоднi густи, як Загатний, коли йому зле трапляється, але ще тоскнiше стає. Хоч далi, здається, уже й нiкуди... До побачення на тiм свiтi. "На тiм свiтi" по-нiмецькому не вмiю сказати, хоч дванадцять рокiв нiмецької вчив. Даруйте... Ха-ха... !!!!!!!! Про мiй стан можете судити з цих знакiв оклику. Я їх тут пiвсторiнки наставив. Пишу наступного дня, ввечерi. Щойно з автобуса. Тiльки жодних емоцiй. Я й так витанцьовував у дворi лiкарнi. Збожеволiв з радощiв. Трапляється. Я весь зараз зiтканий з цього слова: житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Житиму! Симфонiя. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк. Не пам'ятаю. Був такий композитор. Плювати менi зараз на всiх композиторiв. Я житиму. Я житиму. Подробицi завтра. Подробицi листами. Привiт поштаревi. Жду отвєта, як соловей лєта. Подробицi завтра. Я iду спати. Я iду спати. Я житиму. Я житиму! Ви коли-небудь народжувалися вдруге? А спробуйте... Звернуло на другу - повз редакцiю вiд центру Терехiвки поспiшали на обiд службовцi, метушливi, якiсь занадто дiловитi; вони розсмоктувалися селищними вуличками i завулками, зникали пiд солом'яними та бляшаними дахами, наче iлюстрували вiдомий заклик до спiлки села з мiстом. Iвану Кириловичу бiльше подобалось, коли за годину вони вертали з обiду - приглушенi ситою сiльською їжею, з переповненими черевами, кроки повiльнi, трохи лiнуватi, й очi дрiмотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому разi такими уявлялись йому цi щоденнi циклiчнi манiфестацiї. Загатний стояв бiля вiкна й iронiчно посмiхався. Руки складенi на грудях. Редакцiя спорожнiла, тiльки пiд шовковицею редакцiйнi холостяки грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив себе в тiй чередi: голодна, поспiшна хода до їдальнi й сонна, крiзь масну спеку назад. Вiн не пiде обiдати. Можливо, пiзнiше. Випити б чогось холодного. Нiякого апетиту. Нi до чого. Повна мертвотнiсть. Душевний штиль. Штиль - коли нi вiтерцю. Спущенi вiтрила