. Порожнеча. Трупний запах. У спеки трупний запах. Якусь розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибiгти у двiр i танцювати пiд градом та блискавками. Задуха. Редакцiйним двором котиться Параска Пантелеймонiвна, бiблiотекарка, яка вона повнюща, аж салом трясе, на терехiвських хлiбах вони всi тут гладкi й переляканi од народження, щогодини нова чутка, реорганiзацiя району, кохається в терехiвських плiтках, склад новин, елеватор пересудiв, а вже вiд неї - по установах, централiзацiя, механiзацiя, технiку на службу людинi, сьогоднi грози не буде, пектиме весь день, вiн ненавидить Терехiвку, розiмлiлу вiд спеки, i пiсок хрускотить на зубах, бiблiотекарка вже стукає в дверi: - Прошу... Параска Пантелеймонiвна розпливлась на порозi в усмiшцi, що зичила радiсть i щастя усьому свiтовi: - Драстуйте, Iване Кириловичу! Що новенького?.. Це були її ритуальнi слова, Загатний чекав на них. Пiдкреслено байдуже вiдповiв, опустивши очi: - День добрий. Та таке... Жiнка злегка насторожилась: - Хiба що? Iван пересунув папери на столi, вiдчинив шухляду й розумiюче всмiхнувся: - Нiби не знаєте... - Ой, Iване Кириловичу, й гадки не маю, грiм мене побий, коли я хоч слово чула, - її обличчя благало, - Iване Кириловичу, слово честi, тiльки мiж нами, я для вас i книжечку, що ви просили, приберегла... - То ви не знаєте, що завтра буде? - дуже серйозно спитав Загатний. - Що? - її очi тривожно округлились. Чутки про реорганiзацiю все певнiшi, а вони з чоловiком нещодавно побудувались у Терехiвцi: - Невже?.. - А ви нiкому? - Загатний недовiрливо обмацав поглядом вiкна. - Та ви що... - майже образилась Параска Пантелеймонiвна, хоч неспроможна була затаїти вiд першого стрiчного жодної дрiбницi: - Ви ж мене знаєте, Iване Кириловичу... - Дверi щiльно? - кинув Iван. Вiн насолоджувався хвилиною, намагаючись не дивитися на сцену збоку, щоб не оцiнювати себе. Жiнка навшпиньках пiшла до дверей, пишне тiло здригалося в ритм ходi. Дверi були зачиненi щiльно. - То ви не знаєте, що буде завтра? - Йому захотiлося випити, упитись, напитися, сп'янiти. - Що? - з глухою урочистiстю прошепотiла Параска Пантелеймонiвна. Загатний перечекав, намагнiчуючи тишу, ввiбрав у плечi голову i, таємниче, спiдлоба дивлячись у зблiдле обличчя гостi, прошепотiв самими губами: - Се-ре-да... - А щоб вам! - гукнула Параска Пантелеймонiвна по хвилi, отямившись. З її обличчя довго не зникало передчуття чогось незвичайного, страшного. Вона все ще стояла на порозi великої, жаданої таємницi. Згодом усмiхнулася нiяково, зрозумiвши, що з неї зле покепкували. I непомiтно вислизнула надвiр, забувши, чого навiдувалась до редакцiї. А Загатний реготав. Сухий, безрадiсний регiт трусив, шматував його. Iван не тiльки радо корився тiй вибухлiй силi, а й прагнув її, накликав, пiдстьобував, боячись тишi, яка примусила б зазирнути в себе. Вже несила смiятися - задихався, гортаючи закляклими пальцями папери на столi, i все одно вичавлював з грудей штучнi клекоти. Хтось мусив його порятувати, взяти Загатного вiд Загатного й повести бозна-куди, хай по хистких хвилях ще одної iлюзiї, тiльки б не жорстока яснiсть. Iван Кирилович перехилився через пiдвiконня та гукнув ледве не на всю вулицю: - А чи не випити нам, хлопцi? Очучвiрiлi вiд спеки, хлопцi навiть не подивувались з нежданої пропозицiї начальства, полишили шахи й почали порпатися в кишенях. Але Загатний легким рухом висмикнув з гаманця лискучий папiрець, подав Гужвi: - Органiзуйте, що треба, тiльки не дуже мiцне... Вiн пройшовся по спорожнiлих кiмнатах, радiючи майбутньому сп'янiнню. Зарипiли дверi, входили хлопцi, тепер вiн буде не сам, i не лишалося часу аналiзувати власну душу. Застелили стiл газетою. Гужва дiстав з кишенi двi пляшки портвейну, дрiбно наструганий сир, банку кiльки в томатi i шмат ковбаси. Окраєць черствого хлiба знайшовся в багажнику мотоцикла - вiд учорашнього рибалення Гуляйвiтра. Пляшку вiдкоркували рiжком рядкомiра, банку-шилом, яким друкарка проколювала для пiдшивки газети. Кiльку брали на блискучi свинцевi пластинки-заставки. На всю редакцiю знайшлася одна склянка, її вiддали по старшинству Iвановi. Iншi пили з пластмасових пiдставок для олiвцiв. Збудженому Загатному все було вдивовижу, його веселила конкретнiсть навколишнiх речей, все хотiлося робити самому - ламати хлiб, вiдкорковувати пляшку й сполiскувати над вiдром пiдставки. Смiявся - коротко, зворушено; широко цибав по кiмнатi. Далi пiднiс склянку, наповнену червонястим вином: - Вип'ємо, товаришi, за те, щоб ми почувалися вiльними вiд самих себе... Здравицi нiхто не зрозумiв, але всi були зворушенi урочистiстю Iванового голосу. Загатний цiдив вино, заплющивши очi, з насолодою всмоктував кожну краплину, що несла забуття й легкiсть. I чим ближче було до денця, тим смiшнiшими видавались його недавнi болi - пив зрiдка, та й спека. Наперекiр дiєтичному ранковi апетитно жував ковбасу з черствим сиром, сьорбав з пластинки кiльку в томатi. Легка, безпричинна радiсть, завинута в голубий серпанок прозоростi,- зараз не iснувало нi тридцяти безплiдних рокiв, нi душевної втоми, тiльки п'янувате ширяння над свiтом i самим собою. Вдивлявся в обличчя колег, якi вони всi близькi, рiднi, гарнi, навiть пошкодував, що мiж них не було товариша Хаблака, вони б зараз обнялися, i всi конфлiкти щасливо владналися б, вiн би навiть вибачив учорашнiй програш, вiн усiм дарує свої образи, хай i вони йому вибачать. Це нiчого, що всi iснують окремо, кожен по собi, є щось єдине, спiльне поза матерiєю, часом, простором. Думки були химернi, туманнi, реальнi контури речей губилися в тютюновiм диму. - Колю, дайте сигарету... Вiн вперше назвав Гужву так просто i лагiдно - Колю. Який милий хлопчик. Сигарета - символ єднання. До бiса всi слова. Один раз живемо. Завтра кiнець свiту. Завтра кiнець свiту. Золотозубий складач, недавнiй моряк, принiс гiтару, сiв на край столу, з акторською недбалiстю торкнувся струн. Струни вiдповiли мелодiйно сумовито. Це був мотив пiснi, знайомої Iвановi з армiйських рокiв, невимушеної i трохи сентиментальної. Проблеми вигадують неврастенiчнi iнтелiгенти, такi, як от вiн, а насправдi все дрiбницi, все простiше, людянiше. Бутылка вина... Не болит голова, А болит у того, Кто не пьет ничего... Загатний вiдчув, що цi сентиментальнi ритми, цi мiнливi хвилi ось-ось доконають його i вiн упаде на груди Дзядзьковi, або Гужвi, або золотозубому складачевi i ридма ридатиме. Пiдвiвся i пiшов крiзь тiняву редакцiйних кiмнат, доки не опинився в коридорi, просто яскраво-бiлого прямокутника) вiдчинених на подвiр'я дверей. Тут оговтався й хотiв вiдступити, втекти назад, у рятiвнi сутiнки, але було вже пiзно: свiтло зачарувало його. Сонце висiло в зенiтi, i все, що iснувало навколо, не мало тiней. Короткi, темнуватi злами лише пiдсилювали загальну яскравiсть. Безсоромна, гола бiлизна не знала компромiсiв, жодних iлюзiй. Вилиняле подвiр'я було вщерть налите сонцем. Бiла стiна гаража, бiла лава, бiлий паркан, навiть мотоцикл пiд шовковицею якийсь блiдий, вигорiлий. Бiлi корови-зайди бродили по двору. "Знову бабиська повипускали, - вибухаючи раптовою злiстю, подумав Iван. - Мало їм вулицi. Нiби редакцiя - заїжджий двiр... Нiби чортзна-що..." Вiн не стримував, не гнуздав своєї злостi, а ревно пiдiгрiвав, зиркаючи на млявих корiв, нiби на своїх лютих ворогiв. Знову було куди втекти вiд полуденної ясностi, а вiн так прагнув втечi! Пiдбiг до мотоцикла, сунув у фару сiрника, смикнув ногою стартер. Мотор чмихнув, торохнув. Iван рiзко взяв на себе газ i рвонув до ворiт. Бiля штахету круто розвернувся, штовхнув корову переднiм колесом. Корова сахнулася, гойднула рогами i, пiдiбгавши хвоста, ковзнула в рятiвну прогалину ворiт. Загатний кинув мотоцикла лiворуч, прямо в настовбурченi коров'ячi роги, наполоханi очi тварини майнули перед ним, важезне тiло, впавши на колiна переднiх нiг, миттю вирiвнялось, i шлейф куряви лiг упоперек вулицi. Iван робив по двору коло за колом, нещадно газуючи i вичавлюючи з перегрiтого мотора все, що можна було вичавити. Осатанiлий мотоцикл ревiв та плювався густими клубками диму, настрополоханi корови, зшаленiлi вiд спеки, гуркоту, чаду, теж металися по двору, ранячись об гостряки акацiй та штахет, кружляло палюче сонце, гойдалася пересохла земля, i десь далеко давилися смiхом, перехилившись через пiдвiконня, сп'янiлi хлопцi. Можете уявити, як менi кортить розповiсти нарештi про свої пригоди у мiстi. Бо ж, окрiм цього зошита, нiде й нiкому не повiдаєш. Поголоскiв лячно. Того вечора дружина присiкалась: "З якої радостi нажлуктився?". Ви ж, мабуть, теж помiтили, що я трохи пiд мухою був. Та, кажу, знайомих у бiбколекторi зустрiв. А в головi бубни гопака вибивають. Ну, одне слово, пробився я до лiкаря без запису. Певно, вигляд такий мав, що не наважилися вiдмовити. Сiв до-столика з усяким блискучим причандаллям, а серце в три молоти з перервами: тук-тук-тук, тук-тук-тук, тук... В обличчя лiкарки очима втупився - помiчу, думаю, хоч i не скаже про рак. I жодних думок, буцiмто на страту привели, буцiмто бiлий свiт на цiм тьмарiє. Рота вiдкриваю, вона лампу ближче пiдсуває, холодний смак металу, перестук годинничка на її руцi, нiби цвяшки в труну забивають... Ага, про настрiй, в якiм ходив я того дня по мiсту, доки до лiкаря втрапив. Снiжок молодий, зеленi ялинки бiля театру, дiтвора з санчатами, першi новорiчнi iграшки у вiтринах, а для мене все одного кольору, сiро-бурого, прощаюся з усiм, сльота в душi жахлива, i так себе жаль, так жаль. Стану лицем до вiтрини, нiби замилувався, й сльози ковтаю... Тiльки, здається, рота вiдкрив, а вона уже й до столу одвернулась, пише. - Ну що... лiкарю? - запитую дуже тихо. - Та нiчого там нема. В свою амбулаторiю зайдете, двiчi змажуть - i згадки не лишиться. Холодної води, мабуть, випили...- байдуже проказала лiкарка, не виявляючи жодних емоцiй. - Я вас дуже прошу, подивiться уважнiше. Я ковтати не можу третiй тиждень, i отут усе здерев'янiло,- я вже благав, ладен стати на колiна. Вона стенула плечима, знову ввiмкнула лампу й почала обмацувати, обдивлятись моє горло. I знову на обличчi не проступило нiчого, окрiм втоми. - Це трапляється перiодично, коли вирiзають гланди. Даремно хвилюєтесь. Вигадуєте собi хворобу... Тодi я зважився вiдкрити карти: - Правду кажучи, лiкарко, я пiдозрюю у себе рак. I прошу сказати вiдверто, я не маленький... Нi, вона не засмiялась. Вона трохи сумно й поквапно звела брови: - Скiльки вам рокiв? - Двадцять вiсiм. А що? - Уперше в такому вiцi зустрiчаю ракоманiю. Найтиповiше пiсля сорока... Знову сiла до столу. Я все ще не наважувався повiрити, моїй паленiючiй головi уявлялась всесвiтня змова проти Миколи Гужви. Навiть руки на колiнах тремтiли. Я сховав їх до кишень. Морозило. - А може, ви не наважуєтесь сказати менi гiрку iстину? Розумiєте, в мене серйозна робота, я повинен закiнчити i мушу знати, скiльки днiв лишилося... - Ну й дивак... Хiба б я вiдпустила вас iз цим папiрцем, помiтивши щось серйозне? Так-так, вона б не вiдпустила. Вона вiдповiдає за мене. Моєму розуму цiєї хвилини потрiбнi були саме такi докази. Вона б не вiдпустила. Отже, я житиму. Я житиму! Вiдтодi я наспiвував цi слова увесь день. - А я, дурний, мучився, помирати зiбрався,- забелькотiв я, вiдчувши, як мiльйоннотонний вантаж сповзає з моїх плечей i я випростуюсь. - Такий похоронний настрiй. Важливу роботу хочеться закiнчити, вночi прокидаюсь, а воно чавить, сядеш до столу - кавалок хлiба в горло не лiзе, а тут ще й розмови всiлякi про рак, велике спасибi вам, пробачте, одного дня я вже думав... - Менше треба про хвороби думати. До побачення,- не досить гостинно обiрвала мене лiкарка, але я б усе вибачив їй тої хвилини. Я вибiг з кабiнету, затискуючи в спiтнiлiй долонi рецептик, поспiхом накинув у роздягальнi пальто, мало не забув авоськи, уже з вулицi вернувся, в менi вирувала енергiя, я помолодшав рокiв на десять. Молодий снiжок рипiв пiд ногами, зеленiли ялинки, в парку дiтвора лiпила снiгову бабу з мармеладними очима, тротуарами квапилися жiнки в яскравому вбраннi, у вiтринах блищали ялинковi прикраси - i все те в барвах, кольорах, русi, усе те жило, i я з ним жив. Такий апетит до життя раптом збудився, збожеволiти можна. Накупляв ялинкових цяцьок, хоч у нас торiшнiх досить. Придбав двi платiвки з джазовою музикою, хоч терпiти її не мiг ранiше, - раптом захотiлося чогось гострого, бурхливого. Купив матерiї дочцi на платтячко та хустину дружинi. I все таке яскраве, до неподобства - вдома дивувались. I така в менi спрага яскравостi, святковостi пiсля майже тритижневих сутiнкiв прокинулась, що я ризикував усю платню на барвистий дрiб'язок розкидати, нiби дикун який. Подумав, що дешевше вгамуватись у ресторанi, випити за друге народження. Так i вчинив. Найцiкавiше, що горло моє перестало болiти, тiльки-но я вибiг з лiкарнi. А вчора перед сном випив гарячого чаю, то нинi жодної хворостi не вiдчуваю. ' Сьогоднi я надибав народну мудрiсть: боягуз тричi вмирає. Що ж, правда. Але не поспiшайте кепкувати з боягузiв. Зате ж i народжується боягуз тричi! I кожного разу заново вiдкриває свiт. Це прекрасне вiдчуття. Заради нього варто вмирати, повiрте менi. Упiймав себе на тiм, що вподобав брати речi до рук або хоч торкатися їх. Чорнильницю поставиш на долоню i милуєшся. Не так чорнильницею, як собою: вiдчуваєш дотик, вагу, колiр - отже, живий Микола Гужва. А то раптом найпростiше щось, дрiбничка, хай навiть нерозтала снiжинка на рукавi пальта, крихiтна, нiжна, розчулить до слiз. Живу... Вночi випало багацько снiгу: вийшов у самому светрi, за лопату - i вперед. Прокидав дорiжки в дворi, до погреба, до ворiт, а тодi вздовж вулицi як зайняв смугу - метрiв з двiстi прогнав. Справжнiсiнькiй тротуар. Шкода, на роботу вже час було, теща покликала снiдати. Морозець обличчя поколює, щоки палахкотять, у м'язах бадьорiсть, сухий снiжок шурхотить пiд дерев'яною лопатою, дишеться легко, ворона зимним туманцем на яблунi каркає, люди вiтаються, жартують - живу... Цього вже не зiтреш з пам'ятi, як учорашнього дня. Дурний сон; жалiбна усмiшка Параски Пантелеймонiвни, його неврастенiчний регiт, пляшка, корови, вилинялий вiд сонця двiр... Героя роману з нього не вийшло. Обличчя хлопцiв у вiкнах редакцiї: а король, виявляється, голий! Iнакше кажучи, вiн такий же, як i ми. Бога розiп'яли, сочиться кров, злiтається гайвороння. "Ага, вiн теж iз плотi, вiн смертний, а удавав iз себе бога!" - галасує натовп. Трiумф. Гидко. I накурився знову. Коли б зiбрати усi обiцянки та клятви не курити... Спасенними намiрами вимощене пекло. Може, й справдi вiн занадто легко засуджує ближнiх? Може, вони все розумiють, лише несила побороти себе? Невже стати iнакшим, нiж ти є, неможливо? Дурнi проблеми. "Не будьте подiбнi кроту, в землю влюбившемуся". Сковорода. Його не обходять "простi й маленькi". Його, Iвана 3агатного, треба мiряти iншою мiркою. Ага, ось воно. Тiльки не згубити, iншою мiркою. Вади людей, що зводяться над масою, як вежi, лише вiдтiнюють їхню велич. У великих iндивiдуальностей великi вади. Формула, яку слiд пам'ятати, коли оцiнюєш себе. Тодi не впадатимеш у розпач вiд першої темної плями на своїх бiлоснiжних шатах. Два полюси в душi справжньої особистостi й боротьба мiж ними. "Раздели себя, чтобы узнать себя". Генiальний старець. "Наше життя - це безперервна боротьба". Плiднiсть цiєї боротьби. Цiкаво, як дивиться маленька людина на велику. Погляд посередностi на розiп'ятого бога: "Дивiться дивiться, в нього ноги кривi!.." Радiсть посередностi: у мене теж кривi, отже, хоч щось рiднить мене з богом. Маса любить дiзнаватись про вади титанiв. Маса смакує огрiхи великих людей. Маса судить їх власним судом. У маси власний кодекс законiв. Але iсторiя все ставить на свої мiсця. В iсторiї свої закони. Закони титанiв. Божевiльнi думки. Тихо. Чiтко сформулювати. Отже: "Двi моралi - мораль малих i мораль великих людей, керманичiв. Не судити яскравої особистостi за законами моралi для мас. Мораль iсторiї - мораль сильних особистостей..." - Iване Кириловичу! - Хвилинку... "...Розвинути думку. 12.07". - Iване Кириловичу! Матерiал РАТАУ - для обов'язкового видрукування. Термiново. Чотириста рядкiв... - Я так i знав. Доведеться все заново. Хай спопелiє ця гладка Терехiвка! Несiть макети... (Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радiє: "Нарештi спiймав Гужву! Звiдки вiн може знати, що думав Iван Загатний сiм рокiв тому, по обiдi, о 12.07? Висмоктує, як i всi писаки, з пальця..." Не поспiшайте! Знаю. Бо чув немало монологiв Iвана Кириловича у вечiрнiх сповiдях. Бо, найпереконливiше, ось передi мною шмат газетного паперу, на якiм рукою Загатного сконденсовано результат його тодiшнiх думок. Записку я процитував оце вище. Думаю, що з монологiв та записки можна досить точно реставрувати хiд Iванових думок. Бачите, трохи не детектив. Нi, пiд мене не пiдкопаєтесь. Хочете знати, звiдки в мене записка? Розповiм. Я вже казав, що замолоду не збирався писати романiв, але Iван Кирилович здавна цiкавив мене. Можливо, передчуття. Чесно кажучи, i таке гадкувалось, а що, коли справдi раптом випреться Загатний у знаменистостi, вiд нього усього можна чекати, тодi на старiсть Гужвi заняття буде: спогади писатиму та до журнальчикiв посилатиму пiд ювiлеї, слави й поваги у людей iнтелiгентних заживу, ще й копiйка яка на лiки перепаде. Коли нарештi розiгнали Терехiвський район, менi випало палити редакцiйнi архiви. В редакцiях заведено зберiгати жмутки гранок, макетiв, рукописiв, шпальт кожного номера окремо. Ось я за них i взявся, знаючи Iванову звичку занотовувати свої думки на перших-лiпших папiрцях, аби пiзнiше переписати до щоденника. Зажинок був щедрий. Вiн i допомiг глибше зрозумiти Загатного та змалювати на цих сторiнках хоча б тiнь цiєї неабиякої людини. Ага, про щоденники. Без сумнiву, вони iснують. Такий уже характер в Iвана Кириловича, що з самим собою розмовляє вiн охочiше та щирiше, анiж з людьми навiть близькими по духу (примiром, зi мною). Чи варто казати, як би хотiлося менi зазирнути до тих щоденникiв? Але це, звичайно, неможливо. Iван не Люда. Там у столичному ресторанi, я й натякнути не насмiлився. Правда, i без щоденникiв уже два зошити змережив. Останнi днi особливо - такий писучий став. Готувався до коротенької iнформацiї про записку, а списав двi сторiнки. Просто бiгунка словесна, пробачте на словi. Спинитися не можу. Але не забуваймо Iвана...) Уля принесла макети. Звiсно, три сторiнки доведеться макетувати заново. Диявольська робота. А ще ж не знаєш, що передадуть завтра, в день верстки. Але в душi радiв спiшнiй роботi. Вона збуджувала, виривала з лабетiв утоми, депресiї. В обiд маятник рiзко гойднувся лiворуч, потiм вiдповiдно праворуч, це коли й жити не хотiлось, тепер потроху вирiвнюється. Червоний олiвець, рядкомiр, лiнiйка так i мерехтiли в його тонких пальцях, коректори ледве встигали носити гранки, друкарка спiшно вистукувала новий план номера - вiн працював, вiн був у своїй стихiї. Давно скiнчилася обiдня перерва, по редакцiйних кiмнатах снували люди - для Загатного нiкого не iснувало, окрiм макетiв i часу. Так, часу, бо саме час був для нього зараз найбiльшим ворогом. Вiн спливав дуже повiльно, краплинами, хоч Iван Кирилович i захопився роботою. З усiх мрiй у нього лишилась одна-однiсiнька: проб'є п'ять разiв, вони всi розiйдуться по своїх домiвках, вiн лишиться сам у тихiй, соннiй редакцiї (прохолодне вечiрнє сонце - у вiкна) i заглибиться в солодкий свiт творчостi. Вiн доведе, що має право на власну мораль, що вiн не посереднiсть, не маса, не рiвня їм. Тодi вони не кричатимуть, що вiн сам вигадав свою генiальнiсть. Роки ще нiчого не означають. Довженковi було за тридцять, коли вiн прийшов у кiно, але зробив у ньому революцiю. Сковорода найважливiшi твори написав пiсля п'ятдесяти... Тiльки дуже повiльно плине час. Можливо, вiн тридцять рокiв чекав на цю хвилину. I вiрив у неї. I готувався до неї. Це теж нелегко - вiрити. Хай вони спробують вiрити в свою зоряну годину хоч один день... - Де вiдбитки матерiалiв для четвертої сторiнки? Я ж вас просив принести всi гранки... Давно не писав. З тиждень. Багато нових думок. Учора переглянув свого "романа". Справдi, словесна бiгунка, особливо, де про себе пишу. Але це не болить. Iсторiя, як казав Iван Кирилович, усе поставить на свої мiсця. Сумнiша оказiя з моєю вигаданою хворобою i мораль з цього приводу. Якась невiдповiднiсть просвiчується крiзь рядки. От, скажiмо, засуджую я (чого там ховатися, "роман" до кiнця, слава аллаху, наближається, звичайно, засуджую) егоїзм Загатного. Так йому й треба, такому-сякому, любiть людей, як самих себе, бiльше, нiж самих себе, i т. д. - котра по рахунку заповiдь божа? Але ж, щойно тебе причавило, метнувся ти, братику, самого себе. рятувати, забувши одразу й про людство, i навiть про ближнiх своїх. Власного безсмертя, бачте, забажалося. Чудесно. Мовляв, кожен вмирає самотнiй. I лишiмо пристанi родиннi, громадськi, помашiм ручкою дiтям своїм: ви не знесмертите нас, ми занадто складнi, щоб ожити у ваших душах, i пливiмо в чисте море, назустрiч хвилям, а щоб лишились по нас на поверхнi моря хоч бульбашки, гарячкове всiваймо зошити (на щастя, папiр зараз дешевий) ряботинням лiтер... Слово честi, першi днi по одужаннi менi було соромно взяти дочку на руки. Нiби в чомусь великому зрадив її. А за дружину вже й не згадую, винен, таки винен. Уявiть ситуацiю: мчить нестримна лавина, я ноги за плечi й побiг, гукаючи їм здаля: "Рятуйтеся, як можете. Кожен помирає самотнiй. Я хочу безсмертя!.." i т. д. Гидко. Вертаю з роботи, беру свою малу, та йдемо зустрiчати маму, якщо вона на другiй змiнi. Синiй вечiр, снiжок i таке iнше - зимова лiрика. Вертаємо додому, щебечемо, смiємося, а мене нiяк не полишає думка, що дружина про все здогадується. I як я мiг на цей немiчний "роман", на iлюзiю власного безсмертя (боже, яке там безсмертя - ну, перевидали б мою писанину кiлька разiв, ну, намережив би хтось статейок про М. Гужву собi на хлiбець, тiльки й того) промiняти їх. Егоїзм столикий i тим страшний. Його в однi дверi женеш, а вiн уже в тисячi щiлин зазирає. Бувало, серед тижня вiдкриваю шухляду, вiзьму оцього зошита в руки, та одразу давнє прислiв'я спливає: "Лiкарю, вилiкуйся спершу сам..." Соромно стане, сунеш зошита в глибину стола й кiлька днiв не торкаєшся... Але треба скiнчити. Шкода все ж, - стiльки працi. Писатиму надалi якомога стислiше, щоб до Нового року розпрощатися. У мене тепер безлiч нових планiв з'явилося. З першого сiчня у Терехiвцi працюватимуть шоферськi курси. Уже записався. Одержу любительськi права. До прав, скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам на ту весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По одужаннi раптом з'явився величезний потяг до життя. їздити, бачити, дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук? Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть години можна домчати. I пливи собi на здоров'ячко, куди захочеш. Сонце, вода теплiнь - здорово! Знудився за життям приємним i гарним. Але це вже плани на далеке майбутнє. На саму платню не дуже розженешся. I збоку не як у людей - жодної халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал. Усе залежить вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не безсмертя, то хоч машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi... Але, звiсно, дурень думками багатiє. Ще роману не дописав, а вже грошi лiчить. Ще хто знає, як зубатi критики приймуть книгу, якщо й побачить вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати, тодi хоч з Терехiвки тiкай, засмiють, а як ще начальство в обласнiм вiддiлi культури подивиться? Знаєте... Можна й посади позбутися. У нас такi страхополохи. Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш, жодного не спiймаєш. Але така вже доля моя, у всi часи нелегко було в красному письменствi працювати. Десь пiсля третьої години пiд вiкном захлинувся власним ревом мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету пробiг, не привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко прочинив їх, нiби хлопчисько, що грається в суворого дядька: - Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли товк з Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керує газетою. - I зберiть редколегiю в моєму кабiнетi, - зиркнув на годинник, - за п'ять до четвертої... Загатний вiдверто посмiхнувся - за п'ять до четвертої. Гуляйвiтер завважив той iронiчний посмiх i знову, ще сердитiше, грюкнув дверима. "Самозакохана дрiбнота, - подумав Iван, - грається у вишуканого адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання торочитиме анекдоти". В Загатного навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що зараз, на редколегiї, стоятиме його питання - помилка в передовiй. Вiн завжди бадьорiшав, коли бачив Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться щось змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верстає сам... Пiдвiвся, потер долонi, збуджено пройшовся по кiмнатi й мало не зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж вiдсахнувся. За метушнею вiн трохи забув, зумiв забути вчорашнiй програш, ранкову сварку й зараз був неприємно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав у дверi редакторового кабiнету. На його блiдiм, дуже серйознiм обличчi якось дивно й незвично виблискували маленькi очi. Уже пiзнiше Загатний зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита вiдреченiсть вiд чогось дорогого, вимрiяного, а очi свiтяться фанатичною рiшучiстю. (Щодо фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав, сповiдаючись менi наступного вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собi враження вiд Хаблакового вчинку...) Нiякого фанатизму в очах Андрiя Сидоровича я не помiтив, була лише глибока впевненiсть, що чинить вiн правильно. Але про це згодом... - Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер. - Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо, але твердо мовив Хаблак, переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати... "Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що ввiмкнеться". Йому раптом дуже захотiлось, щоб Хаблак пiдтвердив редакторову версiю щодо миршавого песика. - Я хотiв лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний, вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав за псами... Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Iвановi навiть шкода стало Гуляйвiтра. Приємно жалiти ближнього, тодi забуваєш про себе хоч на одну мить. - Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув Гуляйвiтер i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви що, не бачите?! - Я мусив вам це сказати, - тихо i просто мовив Хаблак, причиняючи дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi. Наче менi не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвiтра. Кожен по-своєму божеволiє. Теж менi принциповiсть. Спробуй бути принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києвi розповiдатиму. Жива людина в буденностi нездатна лишитись принциповою. Особливо за сучасної цивiлiзацiї. Бути принциповим на поворотах, перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якiйсь новелi. Коротко: "Захищати свої принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак. 12.07". А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Неприємний присмак пiсля цiєї оказiї з цуциком. Щось дуже-дуже дрiбне. Нарiзати паперу. Вiн любить писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття. Знайшов друкаря, вибрав на складi пачку цупкого, лискучого паперу, приладнався бiля рiзальної машини й розрiзав папiр на невеликi, iграшковi аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркушi. Потiм вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим - для заголовка. Це справжня насолода - виводити своє прiзвище й заголовок майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i Люду, i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував титульну сторiнку своєї новели. Зверху вивiв косо: Iван Загатний. В самiм низу: Терехiвка, це вже дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами заголовок. Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав над ним. Iван Кирилович замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях, очима - у сiре полотно двору. Було за п'ять до четвертої. Мимо в кабiнет редактора пройшов завiдуючий вiддiлом пропаганди райкому, привiтався. Iван не чув, заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує... Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю, i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати. За всiма законами сучасної лiтератури герой мусив би перевиховуватись, з терехiвського обивателя стати активним, життєрадiсним громадянином, а вiн нiбито знову своєї завiв. Не зовсiм своєї, товаришi читачi. Але про це далi. Поки що вислухайте кiлька моїх думок про виховання. Кому нецiкаво, хай пропустить кiлька абзацiв. Правда, й надалi не обiцяю нiчого iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i починався. Бiльше розмов, анiж дiї, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас пристрастi вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрiбнi, аби до великої лiтератури потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок: "У попа була собака, вiн її любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в моїм характерi. Хай цим займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж аби грошi заплатили. Ми люди хорошi, нам аби грошi. Перепрошую, на мене часом, як на того Iвана, "находить". Починаю виставлятися, нiби поганенький актор обласної фiлармонiї на районнiй сценi. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товаришi. Iван Кирилович, нащо вже людина крем'яної волi, а й той кожного ранку заново вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як не гримуй своє обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься, та ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього. Одне, чого я навчився пiд час хвороби, - цiнувати мить. Тут навiть пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але жило в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував, вiдкладаючи радiсть, насолоду вiд життя на завтра, на майбутнє, адже попереду безконечна низка днiв, куди поспiшати? Тепер я знаю, що безконечностi немає, у всякому разi - для живого тiла. Кожної митi низка може обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття кожної митi як останньої i є те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання, прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волi примушуєш себе напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер у журналах пишуть. Поясню на прикладi: iду на роботу. Морозець, сонце, снiг, свiжiсть - лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на тинах, горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч дороги синьо-червонi вогники: сонце в снiжинцi переломилось. Нiби хтось самоцвiти розсипав. Одразу Бажова згадую, пам'ятаєте казку про козлика й самоцвiти? Вогники переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу. Не просто п'ю - смакую. Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порiвняння. Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть не пригостити, бо ця мить може бути остання. Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог терехiвця Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всiх цих щедрих дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi живу, а де лицедiю, граюсь перед вами. Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде, звiдки раптом знайшлось у нього стiльки рiшучостi сказати редакторовi правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого вiд'їзду Андрiй Сидорович запросив мене до чайної. Уявiть собi - мене, наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково ставився i нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй чайнiй дуже смачнi вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував). Випили, закусили. Багато говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того вечора, бо, нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно, що мало п'є. Але, пригадавши Загатного, спохмурнiв, насупився, мабуть, глибокий слiд у душi лишився, i проказав: - Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. Єдине, що маю, - гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли їх продам? Я не мiг дозволити собi таку розкiш - хай у дрiбницi - пiти проти своєї гiдностi. Марта зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i ми вдвох думали. Є речi дорожчi за спокiй, навiть життя. Ми зрозумiли це того дня... Усе забудеться, розвiється, як поганий сон. Тiльки не зважати на дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз, через пiвгодини пiсля редколегiї, в його пам'ятi не лишилось нiчого, окрiм переляканого, нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому, яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку своєчасно". Потiм круговерть, атракцiон - до реготу смiшнi їв своїй серйозностi обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна жуйка, а вiн дивиться понад головами, у вiкно, передвечiрнi тiнi, всмiхається до себе, вони ж переконанi, що вiн глузує з їхнiх жованих слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн нiчого не чує, вiн такий далекий вiд них, сухотний парк районного селища, бiля глухої мурованої стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп, в тiсному, задушному колi, що звужується, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки i цибає по колу, втративши напрямок, а натовп давиться реготом, натовп трiумфує, ниций, огидний трiумф посередностей, нарештi одинак тицяється в людськi тiла й зриває пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки, зовсiм в iншому боцi, а регiт не змовкає, одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя, радiсть у порожнiх очах, порожнiх, як газетна сторiнка, одинак наказує знову зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий регiт натовпу, бо одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й клацає ножицями за кiлька крокiв вiд фiнiшу, й знову все починається спочатку, боротьба велета з вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн уже не крадеться по колу, не розраховує кожен крок, вiн майже бiжить, нетерпляче й уперто, розмахуючи навкруж себе руками, наче виконує якийсь божевiльний танок..._ "Тут доганою не обiйдешся. Справа глибша. В життєвiй позицiї..." Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого часу. Але нiчого путнього не спадає на думку. "Вiн i вони" - незрозумiле. "Самота" - банально. "Осоння" - добре, але якось неконкретне. "Товариш Загатний - людина здiбна, з нього вийде гарний журналiст, тiльки хай замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн iде од людей" - смiшно i детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i люди". Поки що. Може згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцiї. Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне слово - частину себе. Тiльки так. Про кого б я писав свої генiальнi твори, коли б не було на свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують свої нуднi слова? Незабаром розiйдуться по своїх задушних норах, а вiн пiднiме рожевi вiтрила й попливе у вiчнiсть. I навiть не кивне на прощання. Коли вони вкладатимуться спати, обiйматимуть своїх гладких дружин, вiн уже буде по той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний. Головне - переплисти один раз, вивiдати дорогу. За цiєю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших. I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд натовпу. Вiн довго чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде. Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть вiд нього каяття, будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальцi винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються: - Дякую за увагу до моєї особи, товаришi... Тiльки б не зареготати. Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою. Завершується моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую - колишню, бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не є районним центром. За останнi роки збудовано бiля майдану селища новий гастроном, над рiчкою вирiс затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд столичної траси. Тiльки минулого року трудящi придбали сiмнадцять телевiзорiв, дев'ять пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв, тридцять мотоциклiв. Квiтне славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок, щоб не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. Є успiхи, є, i великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не було таких разючих прикладiв її руху вперед. Прошу це завважити. Своєю епопеєю я, здається, задоволений. Тiльки Iван Загатний щось не дуже вимальовується. Я ж лише заради нього, признатись, i починав цю марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження: нiби я крихiтний-крихiтний, а постать Загатного височить надi мною, i нiч навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви руки, ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити. Насправдi ж Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж я отут намалював. Характер справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його, треба поставити себе. на його мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз пiдкреслюю - занадто рiзнi. Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi! Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю людей, роботу й нiколи не ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я. Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що має означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити. Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i засудити в художнiй формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й такi iнтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не здiбностi красять людину, а скромнiсть, i що "посереднiсть", як висловлювався Iван Кирилович, може бути свiдомiша, анiж "яскрава особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу людей, що неправильно обрали життєвий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними конторами, а не редакцiями газет. В образi Дзядзька критикую пiдлабузникiв, таких у "Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Здається, всi. Бачте, нiчого нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в газетах, прошу не звинувачувати мене в жодних грiхах. Через отой страх перед метикуватими критиками, якi можуть насмикати цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi непереливки, я й замовчав дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую хоч трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного з Василем Молохвою. Однак такi сварки (їх i суперечками не можна назвати, бо Iван Кирилович не сперечається, вiн рiзко й нетерпляче, не слухаючи спiврозмов