ника, забиває вiко труни над ним - таке моє враження) спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на день. Паленiючий Загатний такi речi казав, що вуха в'янули. Хоч справдi накривайся простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всi його сентенцiї в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив чи удавав, що не вiрить нi в минуле, нi в майбутнє людства. Я занотував кiлька таких розмов. Ще раз розгорну свого блокнота. "До редакцiї заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим полюванням. Пропонує замiтку: "Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджує гостя: - Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озброєних сучасними рушницями, забили з нудьги двох беззахисних звiрiв... - Iснує постанова знищувати хижакiв. - Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити? - Людина - цар природи! Ми облагороджуємо природу! - запалюється керiвний товариш. - Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi, що можна тiльки дивуватися з її терплячостi. Часом менi здається, що пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньої вiйни, до самознищення - це зла, але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що лишиться на планетi, над нашими смердючими тiлами та руїнами наших уславлених iсторичних цивiлiзацiй... I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко. Гiсть пiдводиться: - Знаєте, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию. Iван Кирилович похмуро мовчить. Здається, регiт стомив його". Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не пам'ятаю, з чого почалася розмова. - У людськiй iсторiї один принцип: хто найбiльше кровi пролив, той i бог, той i герой, на того й моляться. Приклади? Бiльше нiж досить. Наполеона досi вважають великою людиною. Тiльки вдуматись у цi слова: ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати. Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний. Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з ним i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде - то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i дiти пожили, але вiд нас не залежить, це нiби стихiйне лихо, якого всi чекають i водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собi волосся. Є люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за те отримують. Хай i пiтнiють. А Загатний любив розмовляти про близьке сконання свiту. Швидше не "любив", а пекло йому, болiло це нестерпно, навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило, що майбутня вiйна триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя на землi перестане iснувати. Можливо, через багато тисяч рокiв народяться якiсь новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для природи це нерацiонально, нерентабельне. Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та й не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями, менi самому од них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана Кириловича вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його. У такi хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось. Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й уявлення про Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав, що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з нас вiдчував вiн трагiчнiсть становища, в якiм опинилась людська цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами, вiн хотiв вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше пояснити слова Iвана Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей: - Кожен сподiвається вижити в майбутнiй катастрофi; раптом йому пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто... Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити. Одного осiннього вечора, коли ми лишились у редакцiї самi, Загатний проголосив, дивлячись менi в очi: - Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенської машини. Вулицю переходить генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких людей. Менi несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму, пiдкреслюю - в iм'я людства i гуманiзму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропонуєте щасливiшу розв'язку? Вiн входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон. Востаннє рипнули за колегами дверi, загуркотiв редакторiв мотоцикл - Гуляйвiтер по гриби майнув. Пропливла повз вiкно довга Хаблакова тiнь. Червонясте сонце визолотило шибки. Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома замками почуваєшся надiйно самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало - смикнув фiранку. Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею снували терехiвцi - смiшнi й ницi в своїй суєтностi: Iван Кирилович заплющив очi - бруднувата, провiнцiйна сiрiсть на деревах, травi, на обличчях. Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпi велетень духу, що спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз - опасистий, грубий пакунок - падає на землю. Трiумфуючий одинак зриває пов'язку - сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в собi вiдчуття спраги, високої, вiчної неприкаяностi i ненавистi до людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного: бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi рожевим купальником, рожеве сонце у березнi... Iван облiг грудьми стiл, стис голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло. Можливо, стомився, чекаючи вечора й тишi. Змусити себе до працi, згвалтувати власний мозок. Отже, вiн зрiзає приз, хапає пакунок i розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Вiн зриває перший шар паперу, але за ним знову папiр. Вiн знову розгортає i надибує на нову обгортку. Тепер вiн шматує папiр, як власного ворога, натовп починає смiятися, в людському стовпиську народжується регiт, а паперу немає кiнця, пакунок худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр, ще, бiля його нiг купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарештi останнiй аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не лишається, вiн нiчого не виграв, вiн програв герць з масою, його одурено ницо i пiдло, а натовп помирає зо смiху, натовп... Що натовп?.._ Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столi; редакторовi папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для книжок, навiть календар смикнув з-пiд настiльного скла, аби не вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп помирає зо смiху..._ Вiн повторюється, знову про смiх i про натовп, треба свiжi враження, свiжi слова. Тiльки не панiкувати. Не панiкувати. Ось вона, хвилина, заради якої вiн живе другу добу з учорашнього вечора. А може, й усе життя. Його надiя i виправдання у герцi з терехiвськими посередностями. Нiяк не сконденсує думок, бо досi не знайшов певного заголовка. Заголовок виструнчує новелу, добрий заголовок - половина справи. Чи не краще буде олiвцем? "Я i люди" - вельми претензiйне i неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен редактор второпає! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував на першому аркушi пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона зродиться, його найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення! Бiльше пiднесеностi й узагальнення. Сучасна притча. Iдiотський шепiт за стiною. Вiн гнiвно мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули репродуктора. Вiн гнiвно скаже... Нi, вiн не зможе творити, доки не вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками - не дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарської, ламав нiгтi, намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель, аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт. Нарештi - тиша. Часто пишуть, що людина з часом виховується, формується. Це так. Але стрижень, основа характеру лишаються майже незмiнними протягом багатьох рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Iвановим життям. У минулих роздiлах я вже трохи висвiтлив його юнiсть. Шкода, але про дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм двох розповiдей, занотованих у щоденниках знайомої уже нам Люди. Хоч я i не високої думки про точнiсть її писанини, але не дивуйтеся з Iванової вiдвертостi. Вiн, повторюю, любив пiд настрiй бабратись у собi i мати за свiдка людину, якiй симпатизував: - Кажуть, звiрiв, що скуштували людського м'яса, не можна тримати на волi. Рано чи пiзно вони знову на когось кинуться. Смак влади - те ж саме. Особливо, якщо рано пiзнаєш його... Окупацiя, потiм пiд зиму прихворiв i пiшов у третiй клас (два до вiйни скiнчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою не скривдила. Сидiв на заднiй партi, на "Камчатцi", а попереду стриженi голови малечi. Спершу соромився переваги у вiцi та силi, далi призвичаївся. Незабаром царкував у класi. Наступного року вчитель призначив його класним старостою - цей, мовляв, справно порядкуватиме, ушикує урвиголiв. Вiдтодi мав у руках i офiцiйну владу. Згадую Iвана нинiшнього й мiркую собi: малий Загатний теж не зловживав своїм становищем. Єдине, що вимагалось вiд однокласникiв, - визнати його повну владу й час од часу засвiдчувати свою покору. Покладаюся на Iвановi слова, що занотованi в згаданому щоденнику: - Я з народження добрий. У класi я домагався повної покори, а до покiрних милiсть мав... Вiн знову позамикав дверi, щiльно завiсив вiкна бiльмами фiранок. Коли йшов повз приймача, до щему захотiлося Вагнера. Для настрою. Але переважив себе. Порився в шухлядах редакторового стола - закурив сигарету: легше зосередитись. Тепер вiн знає свою похибку: не додумав _новелу до дна, вона не визрiла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зiрвать. Згадати, на чiм спинився. Ага. Вiн зрiзає самий папiр, жарт по-терехiвському, їхнiй iнтелектуальний рiвень, а натовп регочеться, ницi завжди радiють з невдач велетнiв; вiн гордо пiдводить голову i йде геть, натовп розступається перед ним, як море перед Мойсеєм, на якусь хвилю людський табун вiдчуває його силу i вже готовий упасти перед ним на колiна, але вiн не хоче визнання маси, вiн iде з парку, у нього є вона, уже пiв на сьому, вона чекає на нього в раймазi, великоока i з довгими пишними косами, в Терехiвцi (вигадати iншу назву) тiльки вона здатна розумiти його, вiн смакує цю мить: переступить порiг раймагу, i вона усмiхнеться йому назустрiч, i промовить самими очима: "Це - ви. Я так давно чекаю на вас. Усе своє життя я чекаю на вас..." А вiн не промовить анi слова, вiн тiльки пiдiйде ближче й подасть їй руку, вони вiзьмуться за руки та пiдуть... _ Вiн переступив порiг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало в сiрi вiд прадавньої терехiвської куряви вiтрини, вiн iшов рожевуватою порожньою залою, а її все не було, почався останнiй вiддiл - вiддiл готового плаття, самий закуток, i тодi вiн побачив її: стояла за два кроки од вiтрини, великоока (очi яскраво-синi), двi коси спадали вниз. пiд хутро зимового пальта, накинутого на плечi, гарнi жовто-рожевi плечi, руки її з тонкими, тендiтненькими пальчиками, яскраво-червонi уста, стрункi ноги, занадто стрункi для манекеницi, її чоло без жодної зморшки - художник полiнувався провести двi-три рисочки, тодi б вона здавалася ще справжнiшою, в неї можна закохатися, доки не припала терехiвською курявою, в її очах щось було, а не сама порожнеча, терехiвська порожнеча, ще один терехiвський жарт, тепер вiн пам'ятає, як тремтiли нiздрi у Гужви, коли вiн розповiдав про нову дiвчину в раймазi, але так хотiлося вiрити, вiн нудьгує за живими людьми, яка ницiсть. Вiн зацьковано озирнувся навколо, сонце сiдало за дах Будинку культури, вiн пiшов вулицею й ступав без упину, доки Терехiвка не лишилася позаду, тепер вiн побачив сонце зовсiм близько, велике й криваве. Терехiвка стала на мить велетенським пожежищем, але вiн одвернувся. вiн не хотiв помсти, вiн занадто зневажав, щоб мститися, сонце пiрнуло за обрiй, швидко сутенiло, вiн майже бiг полем, продумати, куди вiн бiжить, тiкаючи од людського табуна, вогнi на обрiї, нi, тiльки не ця iлюзiя, де вогнi - там знову люди, такий же табун, маса, продумати, треба щось вище, величнiше, куди ж вiн тiкає, до кого, в цьому вся сiль новели, врахувати усi варiанти, головне - думка: вiн не впаде перед ними на колiна, вiн не потребує визнання сiрої маси, що нездатна оцiнити його..._ Детальнiше. Уже третю сигарету кiнчає. Так не можна. Спокiйно. Не панiкувати. Вiн покладав на цю новелу занадто великi надiї, щоб так легко здатися. Отже, вогнi на обрiї - солодка iлюзiя, та й годi, куди б вiн не потрапив, вiн буде самотнiй, самотнiй серед людей, бо всюди вiдчуватиме себе велетом на тлi юрми, Гуллiвером духу серед лiлiпутiв, а може, й справдi йому нiхто не потрiбен, i вiн лишиться сам у степу, новий Робiнзон, острiв Антораж, тiльки ж як закiнчити новелу, хiба що символiчно: вiн полишає Терехiвку i йде в степ, назустрiч сонцю, що заходить чи сходить, яка рiзниця, але ж занадто банально, i проблема не вирiшена, все одно в будь-якiй редакцiї порадять дописати, а може, нiчне небо над степом, конаючi вогнi Терехiвки позаду, вiн пiднiмає руки, й замiсть рук у нього виростають крила, широкi могутнi крила, i вiн шугає назустрiч зорям, вiльний та недосяжний для людей, якi не зрозумiли його, нездатнi зрозумiти, перед ним небо, перед ним вiчнiсть... _Мiстика. Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на зразок бiблiйської притчi. Але ж i не пропустять. Безлiч безглуздих запитань: вiн що - ангел? Не будеш же кожному пояснювати, що вiн бог. I не кожен зрозумiє. Бiльшiсть не зрозумiє. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагiчнi в своїй сутi слова. Але ж куди вiн iде? Степ, далекi вогнi, вогнi, що ваблять, а може, це нова Терехiвка, нi, не так, це неминуче - нова Терехiвка,_ прокляття, скiнчилися сигарети, в кiмнатах повно диму, задушно, пiд вечiр задушно, мабуть, уночi гроза буде, йому треба було кудись негайно їхати, лихий посвист вiтру, рятiвне вiдчуття руху, вiн не знає куди, але мусить негайно-негайно їхати. Вiн розпростер свої крила над сонною землею... До бiса усi крила, мусить їхати, мусить, i це зовсiм не втеча, це тiльки вiдступ, тимчасовий вiдступ, проклята Терехiвка, стiльки сподiвань на сьогоднiшнiй вечiр, коли б не ця обов'язкова, вимушена поїздка... Що не кажiть, а це була велика Iванова поразка. Майже двi доби з хвилини на хвилину жити майбутнiм шедевром, що мав пiднести його над звичайними людьми, i раптом виявити гiрку iстину, що ти безсилий створити цей шедевр, - нi, недаремно я обрав для свого роману саме цей день. Назавтра Iван Кирилович не робив зарядки, спiзнивсь на роботу i навiть не тримав у руках Гегеля. Вiдтодi одверто курив сигарети, навiть трохи пом'якшав у стосунках з колегами. Я зрозумiв - багато що в ньому зрушилось. Правда, ожив пiд осiнь, коли чутки про лiквiдацiю району стали настирливi. Як вiн чекав загибелi служивої Терехiвки! Навiть не крився з тим. Впивався свiжим передгрозовим вiтром i жадiбно чекав грому. Йому поталанило - перший прочитав у газетах ту гiрку для нашого славного селища звiстку. Уявiть собi зловтiшну радiсть Iвана Кириловича, якщо всi довгi осiннi мiсяцi вiд фатального дня, описаного в моєму романi, я тiльки й чув од нього скрушне: - Мене висмоктала Терехiвка. Терехiвка убила в менi митця... Я ж, хоч i згоджувався, хоч i потакував, уже тодi думав iнше. Але час нарештi переписати для нас з Iванових чернеток контури новели, яку вiн хотiв створити. У мене збереглось декiлька її варiантiв, але всi зводилися до однiєї сюжетної лiнiї. Якийсь напiввигаданий адмiнiстративний центр, що символiзує собою ледь не всесвiт. Нагадує Терехiвку, лише назва iнша, зовсiм не схожа. Генiальна особистiсть, що вирiзняється з маси своїм розумом, творчими потенцiями i тому зневажає її. Задушний лiтнiй день. Сiра пилюга на всьому, в розпеченому небi гаряча мла. Спрага, яку в Терехiвцi неможливо втамувати... вода тепла й гнила. Крiзь усю новелу присмак трутизни, дух мертвого тiла._ Районна адмiнiстративна установа, мабуть, редакцiя. Порожня, бо саме недiля. Одинак у порожнiх кiмнатах страждає вiд спраги, фiзичної та духовної. Ще - вiд самотностi. Мало не божеволiє. I раптом згадує розповiдь колеги про нову дiвчину, що працює в раймазi. Для Терехiвки кожна нова людина - подiя неабиякої ваги. А тим бiльше для генiальної особистостi, що мiж людей задихається вiд безлюддя. Одразу вулкан думок, мрiй, планiв. Але вiн вiдстрочує радiсть зустрiчi, побоюється розчарування, смакує своє нове вiдчуття... Iдучи вулицями Терехiвки, пробує вгамувати спрагу ситром мiсцевого виробництва, але випльовує, бо ситро теж вiдгонить трутизною, вода гнила. Iде в парк, сiрий, ви-цвiлий, наче сухотний, знову думає про дiвчину. У парку трудящi культурно вiдпочивають: Iгри, атракцiони, лотереї. Одинак (точнiше - Iван Загатний, новела автобiографiчна, колись у Терехiвцi з ним стався такий випадок.- М. Г.) покладає i тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути посереднiстю; бере участь у грi, але все виявляється набагато важчим, нiж бачилося збоку. Натовп регочеться з його невдачi... Нарештi Загатний завойовує приз - чималий пакунок, починає гарячкова розгортати його, обгортцi немає краю, нарештi останнiй шмат паперу - i все, порожнеча. Загатний нiчого не виграв, самий жмут старих газет, а натовп помирає зо смiху; Загатний iде в раймаг; але й там його чекає розчарування, з нього покепкували; дiвчина, про яку так багато думає i мрiє, - звичайнiсiнький манекен. Загатний лишає Терехiвку й бреде в поля, назустрiч сонцю, що заходить..._ На цiм обриваються усi варiанти новели-притчi. Далi цього малюнка Iван Кирйлович не зумiв ступити. Та й куди ступати? Який би сюжетний хiд не вигадав Загатний, генiй не має куди вернутися, окрiм Терехi'вки, нашої чи якоїсь iншої, що рiзниться лише назвою. Генiй знову залежить вiд людського табуна, маси. I знову мусить шукати вiдображення в очах посередностей, хоче того чи нi. Був, правда, один сюжетний хiд: змалювати героя якоюсь надлюдиною, богом. Вiн мiг пiднятися на крилах до зiр i звiдти зневажливо зиркати на далеку ницу Терехiвку. Спершу воно так i мало бути. Але ж справдi, який редактор пропустить таку безнадiйну нiсенiтницю в наш атеїстичний вiк? Розрахунки ж Iвана Кириловича грунтувалися на тому, що новела обов'язково буде видрукувана. Iнакше що й кому в Терехiвцi вiн доведе? Все ж, мiркую собi, новелу можна було дописати. I дуже просто. Ще хтось iз класикiв казав, що генiальнiсть у простотi. Якби Загатний, точнiше герой Загатного, пiрнув у вир терехiвського життя, ближче до людей став - i жодних проблем. Якщо тобi щось не подобається в Терехiвцi, допоможи керiвництву зробити її кращою, а не займайся голим критиканством, яке не буде на користь нi Терехiвцi, нi тобi самому. Хiба не правду мовлю? А сил докласти є де! Тут тобi й активна допомога керiвним органiзацiям, i громадськi комiсiї усiлякi, i рейди, i на зборах можеш виступити, думку свою сказати, цiнне щось запропонувати, i ти ж, нарештi, журналiст, гостра зброя в руках. Було б лише бажання робити Терехiвку кращою - який безмежний простiр для iнiцiативи, дерзань! Ось чому я не звинувачую Терехiвку, що людство не ощасливлене генiальною новелою. Я звинувачую Загатного. Iван продирчав кривулястими вуличками Терехiвки й виїхав на трасу. Асфальт усе ще дихав спечним днем, але в груди плескав прохолодний запашний вiтер з поля. Села швидко лишалися десь збоку, за люпинищами та _скиртами. Справжнiй рух - рух без_ мети. Дорога була порожня. Скермував на середину траси, ввiмкнув четверту. Верби сахнулись врозтiч, спершу лiнькувато, далi стрiмкiше, полохливiше. I вже мерехтiли на тлi буйно-рожевого заходу сiрими тiнями. Тепер вiтер падав з сутiнкового неба тугими шарами, з хрипким свистом умирав пiд колесами. Загатний все шарпав на себе ручку газу, рух полонив його, хотiлося мчати ще швидше, наздоганяти неiснуюче - хотiлося забуття. I забуття приходило - стрiлка спiдометра на блимаючiм кружальцi перехилилась за сто, тепер уже не було нi вечора, нi асфальту, була тiльки сутiнкова прiрва, в яку падав Iван Загатний. Сп'янiлий вiд польоту, Iван трохи вгамував мотоцикл, пiдвiв голову й вже не спускав очей з мерехтiння верб, прагнучи ще глибше, яскравiше вiдчути свiй рух у просторi. За вербами крутилися поля, цяткованi скиртами й темно-коричневими латками гречки. Там гусло смеркання, таємниче та звабне. Зненацька, вихопившись на пагорб i знову пiрнувши в долину, Iван здригнувся вiд дивовижного, майже фантастичного видiння. Все ще газуючи, вiн жадливо пестував у пам'ятi малюнок: крихiтне озерце у вибалку, серед тьмяно-золотої стернi, а в озерцi бiлi-бiлi птахи на довгих ногах, непорушнi, урочистi, нiби висiченi з коштовного каменю. Здавалось, йому на хвилю вiдкрився iнший свiт, що iснує над ненависними терехiвцями i буденнiстю. Свiт; що його бачать лише вибранi. А може, все це сниться - i шалений рух, i озеро, i обриси бiлих птахiв у степу? - подумав, рiзко гальмуючи та розвертаючись. Лишив мотоцикла на узбiччi дороги, пiд вербами. Сторожко, тамуючи вiддих, пiшов у степ. Поля дрiмали, сповитi сизими тiнями. За пагорбом, просто зоряного неба, блакитнiло люстерко озера, i багато бiлих-бiлих птахiв мовчазно стояли навколо. Не тямлячи себе вiд щастя, Iван побiг до озера, готовий впасти серед поля на колiна й молитись у солодкiм екстазнiм забуттi - степовi, тишi, зорянiй вишинi i птаству, кожнiй живiй iстотi й кожнiй пiщинцi на землi. Потривоженi лелеки видобули з-пiд крил по другiй нозi, кинулися врозтiч, з розгону пiднялися вгору, в малахiтове небо, й понеслись рожевими тiнями над Iвановою головою, мало не торкаючись його пружними крилами. Раптом думка, холодна й гостра, мов лезо ножа, пройняла всю святiсть хвилини: "I все одно Я щасливiший за них, бо глибоко вiдчуваю свiт, так глибоко, як нiхто з них нiколи не вiдчує..." - Загатний упав на стерню й заплакав з пекучого жалю до себе... 1967-1968