Борис Грiнченко. Брат на брата ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ I Учитель ладинської школи Євген Корецький, прокинувшися в своїй камерi 18-го листопада 1905-го року, зараз згадав, що сьогоднi якраз виходить два мiсяцi, вiдколи вiн попавсь у неволю. Вiн поїхав до Києва, потрапив туди саме тодi, як вийшов манiфест 6-го серпня про Державну Думу. Всi розумiли, що пiсля всього того, що було - пiсля кривавої вiйни в Маньчжурiї, року напруженої боротьби дома, пiсля всiх тих вiч, страйкiв, бунтацiй, пожежi й кровi, несамовитих погромiв i народних бунтiв, - пiсля всього того це було занадто мало, занадто блiдо. Кожен розумiв, бачив, що це не може нiкого задовольнити, що всi країни, всi народи величезної держави, стисненi й досi в старих путах, не заспокоюються цим малим здобутком i справа вiдбуватиметься й далi... Люди з запалом читали прокламацiї, в яких пояснялося, через що реформа не може, i не повинна нiкого задовольнити... З такою прокламацiєю в кишенi, з купкою нових книжок на полiтичнi теми та з папером, олiвцями й пiдручниками, купленими в школу, їхав Корецький з Києва; i як вийшов з вагону на вокзал у своєму невеличкому городi, - зараз же його арештовано. На допитах йому казано: - А, вы там конституционные приговоры составляете!.. Народные избранники!.. Школа украинская!.. Контроль над бюрократиею!.. Ну-с, - так обождите немного: вы очень поторопились!.. Вiдома рiч, що й арештовано його найбiльше через ту справу з "конституционным приговором". Звiсно, справник уже давно намагався в шкiльнiй радi, щоб Корецького скинуто з учителювання... Але все ж ця справа наробила тодi великого шелесту в їх невеличкому городi. Корецьким i його селом зацiкавилися поступовi люди з мiсцевої iнтелiгенцiї.... Пiшла справа навiть у пресу, - ну, звiсно, що все це взято було до уваги, i Корецький мусив "обождать немного" та й дожидає вже два мiсяцi... За цi два мiсяцi йому тiльки раз дозволено побачитися з жiнкою - на десять хвилин при жандармi... Навiть дiтей не пустили, хоч Таля взяла була обох... Тодi ще її не прогнали з школи, де вона була в його помiчницею; але тiльки через те, що за неї в шкiльнiй радi оступився Моловський... Другого разу його може не бути, i тодi... З чого ж тодi вони житимуть? А може вже й тепер треба про це питатися? Хiба вiн знає? Скiльки вже часу нiяких звiсток з волi! Спершу вiн мав деякi, бо приходили до тюрми новi арештованi. Знав, що з Японiєю вже замирили, знав про всякi розрухи... Але от уже три тижнi нiкого нового не приводять, забрали й тих, що сидiли з ним у камерi, - нi газет, нi людей: нiчого не знає, що дiється за цими мурами. Знає тiльки, що там життя кипить, люди борються, добиваються... Горiла його душа, пориваючися й собi туди ж... Хотiлося робити й боротися i було страшно жалко за своїм селом. Дев'ять рокiв вибув вiн там у школi. Багато його школярiв єсть таких, що купчаться коло його й Талi, як одна духовна сiм'я. Скiльки книг з їми прочитано, скiльки розмов було!.. Трохи знання таки дано їм... Вiн з Талею передали їм частину свого власного я, вони мов уже рiднi їм зробилися - як же не жалко їх покидати? А надто тепер, коли ввесь народ зворушився, рветься до кращого життя, коли їм усiм так треба допомоги - словом i дiлом... Звiсно, - Раз добром налите серце Вiк не прохолоне! - нiщо не зможе знищити зовсiм ту нацiональну й полiтичну свiдомiсть, яку дали вони вдвох своїм учням, але все ж народ живе в такiй страшнiй темрявi, що серед неї легко зблукатися навiть тому, хто, здається, нiби й знає дорогу!.. I так би хотiлося їх усiх бачити... Найбiльше Петра та Якова. Та де там їх побачиш, коли й Талi до його не пускають... дiтей навiть!.. Чого ж уже дiтей не пустили? Що тiї дiти могли вдiяти? I де вони тепер усi троє? Чи здоровi? Ще нiколи не було йому так сумно, так жалiсно-болюче без їх... без тихих Талiних очей, без веселого щебетання дитячого... Хоч би на хвилину, на одну хвилину побачити!.. Сiрi бруднi мури - загидженi, запляманi, холоднi - стискали його з усiх бокiв. Тiльки там, крiзь грати невеличкого вiкна, високо, мало не пiд стелею, видко було клаптик блакитно-ясного неба з кiнчиком бiлої хмарки, по краях прозорої, як серпанок. Осiннiй день удався теплий, сонячний i здавався Корецькому тут, серед цiєї брудної темрявої камери, не осiннiм, а весняним. Думка несамохiть нагадувала обсипанi бiлим цвiтом вишнi, запашнi, блискучi листочки на березах i довгi срiблястi вiти вербовi, похиленi над молодими гомiнливими хвилями веселої рiчки, що повилась серед широкої зеленої луки з розкиданими по їй плямами жовтих квiток. Яке все було гарне, безмiрно-прекрасне, весняне... Як же без його жити? Хiба ж це можна? Хiба ж риба може без води жити? О, як вiн тепер розумiв, як добре розумiв тих нещасливих!.. Непереможною силою тягло їх з тюремних мурiв, i вони йшли нi на що не зважаючи - iшли пiд кулi вартових, на голод i блуканину в сибiрськiй тайзi, не спинялись перед смертю своєю чи чужою, щоби тiльки побачити над собою широку блакить небесну, щоби почути повiвання вiльного вiтру, щоби припасти намученими грудьми до матерi-землi й цiлувати її, цiлувати божевiльними поцiлунками, ховаючи лице в пахучiй молодiй травi!.. О, за один такий день можна йти на все, зробити все!.. Брязнули ключi коло дверей, грюкнув засув. Принесено звичайний уранiшнiй чай. - Горяченького! - промовив солдат-доглядач, ставлячи на стiл жестяний чайник i кладучи франзолю. Корецький нiчого не вiдказав йому. Машинально, не думаючи про те, що робить, став поратися з чаєм, потiм швиденько випив його, мов роблячи те, чого не мiг не зробити з повинностi, лiг на лiжко, заплющив очi i знову почав мрiяти. А що, якби справдi спробувати? Не всi ж утечi кiнчаються нещасливо. Бо доки його тут держатимуть, це невiдомо. Може навiть зашлють кудись на пiвнiч або на Сибiр... кудись мiж якути... Хiба там менше небезпечностi смертi? Аби грубий деспот-тюремник виявив свою грубiсть трохи в бiльшiй мiрi, а невiльник запротестував проти цього, - от уже й готова якась якутська трагедiя... А якби зараз вирватися туди - на зеленi луки, пiд сонячне небо! О!.. Вiн зiрвався з лiжка i обiйшов камеру попiд мурами, озираючи їх. О, дуже мiцнi! Вiн спинився перед вiкном, подумав... Звичайно, коли перепиляв би грати та мотуза путящого, то можна бути внизу... Але ж унизу пiд вiкном буде двiр, а треба бути за двором. Ну, то як же? Корецький почав пригадувати собi, що вiн саме бачив, проходячи двором, уявляв план його, та нiяк не мiг дорозумуватися, де саме вiн опинився б, коли б iзлiз мотузом з вiкна у двiр. Здається, це вiкно з причiлку. Коли так, то тодi, ставши на землi, вiн повинен пройти до рогу будiвлi, перейти двором до середньої брами, нею вступити в другий двiр, тодi знову брама й аж тодi воля. Так. Але ж саме в його пiд вiкном ходить вартовий, бiля першої брами другий, а брама замкнена i ключ у воротаря... так само й з другою брамою. Нарештi там, за останньою брамою, знову вартовий... Що ж вiн з ними з усiма робитиме? Поперед усього свiй вартовий, той, що пiд вiкном... Корецький устав i пiдiйшов до вiкна... Ось чути його ходу. Вiн обходить частину будинку: проходить проз вiкно, завертає за рiг, тодi знову назад проз вiкно й завертає за другий рiг, стрiваючися з другим вартовим. Ну, то треба... А що це за галас такий там, на волi? Мов який ярмарок чи базар. Але тут, - вiн добре знає, - нiколи не буває нi ярмаркiв, нi базарiв... А такий галас, мов величезне стовпище людей гомонить i вигукує... Нi, вже затихло. Дак треба скористуватися з того часу, як вартовий завертає за рiг тюрми й не може бачити його вiкна. Чи можна встигнути? Але галас на волi не втихає. Чути якiсь окремi вигуки, тiльки не розбереш що... А! догадавсь: це певне не на волi, а в дворi: привели або виводять великий гурт рештантiв, вони стовпились у дворi й чогось галасують... Може сваряться промiж себе... може з начальством лаються, "неповиновенiє оказують", як каже доглядач, а може так просто галасують... Ану, порахує ще вiн, скiльки часу вартовий буває за рогом тюрми. Пiдождав, поки вартовий, здавалося йому, пiдiйшов до рогу будiвлi й почав рахувати. Раз, два, три... нарахував усього сто тридцять один... То треба держати вiрьовку напоготовi, прив'язану... За яких 15 - 20 секунд можна бути вже внизу, долi - саме тодi, як вартовий буде за заднiм рогом, i пробiгти до брами... - Щоб набiгти на другого вартового, що стоїть на тiй брамi, - пiдказав вiн сам собi. - Нi, це дурниця, з цього нiчогiсiнько не буде. То це ввесь його план руйнується й нема нiякого способу? Але що це?.. Знов крик iще дужчий... - Урра-а-а!.. Чого тi рештанти радiють? Не розумiє!... Якась дурниця!.. Хiба пiдкопатися? Ще б пак, - з другого поверху!.. Пробити помiст i пролiзти в перший поверх... там сидять "уголовнi"... треба, щоб i вони згодилися тiкати... Ну, але з їми справа небезпечна: коли б навiть i згодилися, то в їх завсiгди так трапляється, що вони когось задавлять або зарiжуть... якогось вартовника, або що... ну, а вiн - убивати людину... Нi-нi, - з ними треба облишити!.. Ну, а якi ж iншi способи? Просто коридором?.. Але все ж брами з вартовим не минеш! - знову сам себе перепинив. - Яким би способом не вийти, - завсiгди вийдеш у двiр, а з двору брама з вартовим неминуча... Неминуча, - пiдкреслив вiн слово думкою. Безнадiя вже впивалась йому в душу, всмоктувалась у неї, мов п'явка в тiло... Лiг на лiжку, закинув руки за голову, заплющив очi. Не хотiв думати, не хотiв почувати... Але почував - її, ту п'явку, що всмокталась у душу... Скiльки ще буде тут? Мiсяць? Пiвроку? Рiк? Поки впаде режим? Поки впаде! Вiрив, що це буде, що неминуча це рiч, але коли вона здiється?.. Всьому є кiнець, але коли вiн буде? А гинути тут, або там, - серед сибiрських тундр, далеко вiд рiдного краю!.. Коло дверей забрязкало замком, грюкнув, одсуваючися, засув. Чого це вони знову пруться? Звичайно ж у такий час не ходять, а сьогоднi спокою не дають! Не ворухнувся i навiть не розплющив очей, як хтось увiйшов до камери. - Вас требують у контору, - почувся голос. Корецький розплющив очi, - перед ним стояв один з доглядачiв. - Чого? - Не могу знать... требують... i щоб немедлено... - Може жандарський офiцер приїхав? - Не могу знать... Корецький лiниво, нехотя пiдвiвся, взяв бриля й пiшов попереду, а за їм слiдком доглядач. Перейшли коридором, зiйшли вниз у двiр. Вiн був порожнiй. А де ж тi рештанти, що галасували? - Що тут у дворi за крик був? Рештанти чи що кричали? - запитався вiн у доглядача. - Не могу знать... - одказав той звичайною фразою, а тодi, трохи помовчавши, додав: - То не в дворi... там, на вулицi, значить, крик... - Чого ж?.. Той стиснув плечами. - Без понятiя народ... Вольнєнiя... Може б вiн казав ще що, але в цю мить до їх пiдiйшов старший доглядач, i вiн замовк. Пiшли втрьох по схiдцях нагору, i незабаром Корецький опинивсь у конторi, - в невеликiй бруднiй хатинцi. Вгорi на стiнах два старi царськi портрети, якiсь iнструкцiї в рямцях, - їх так позасиджували мухи, що вже мабуть i не дочитаєшся, що там написано. Пiводчинена шафа з паперами... два столи, позастилуванi синiм папером, обляпанi чорнилом... на столах купи паперiв... За бiльшим сидить начальник тюрми, - товстий, брезклий чоловiк з заспаним обличчям. Вiн зиркнув на Корецького. - Тут нащот вас бумага... - Витяг папiрець i глянув на його. - Освобождаетесь... - Як? - спитався Корецький, не ймучи вiри. - Освобождаетесь, говорю... Распишитесь в получении ваших денег и часов... Вiн штовхнув до Корецького якусь книгу. Корецький, не читаючи, розписався тремтячою рукою, упхнув до кишенi, не рахуючи, грошi, годинника... - Отведи их - пусть соберутся, - звелiв начальник старшому доглядачевi. - Тогда освободить, - могут идти... Вернувшися до камери, Корецький не поскладав, жужмом покидав у кошик свої речi й ледве мiг дiждатися, поки солдат iзв'язав їх. Тодi не пiшов, а бiльше побiг коридором i вниз по схiдцях, - ледве солдат з кошиком за їм поспiвав. Тiльки вони вийшли в другий двiр, зараз Корецький почув, що за брамою на вулицi якийсь гомiн. Та вiн про це не думав. Пас нетерплячими очима руки забарного воротаря, що, не поспiшаючись, методично стромляв своїми товстими пальцями ключ у замок, повертав його там, одмикав... Нарештi вiдiмкнув, витяг замок, грюкнув, одсуваючи, засувом... Корецький нахилився тим часом, узяв з землi кошик за вiрьовку i ступив в одчинену хвiртку на вулицю. I враз опинився серед стовпища: юрма людей стояла коло самiсiнької брами - мужчини, панночки... З несподiванки вiн спинився, дивлячись на людей. - Корецький! - кинув хтось серед стовпища. - Урра-а-а!.. Корецький!.. Урра-а-а!.. I враз хтось вихопив у його з рук кошика, його самого пiдхопили чиїсь руки, багато рук, i вiн заколихався над головами великого стовпища, що залило ввесь майданчик перед тюрмою. Просто перед Корецьким маяв величезний бiлий прапор з написом червоними лiтерами: "Амнiстiя". Далi червонiло ще кiлька прапорiв - менших. - Урра! - загремiло ще дужче. - Урра, Корецький! Хай живе свобода!.. - Панове, що ви робите? Не терзайте ви так чоловiка!.. - почувся знайомий Корецькому голос. - Треба на звожчика!.. - Звожчика!.. Давай звожчика!.. - загукало кiлька голосiв. Корецького спустили додолу. Стовпище розступилося, покидаючи прохiд, i на кiнцi його Корецький побачив фаетон. - Прошу вас, Євгене Петровичу, - промовив той же знайомий голос, i Корецького взяв пiд руку чоловiк з чорною бородою, - добре знайомий йому адвокат Яковенко. Мiж двома лавами людей - панiв, робiтникiв, панiй, панночок - вони пройшли до фаетону. Корецький сiв у його, з ним Яковенко, а навпроти ще двоє людей, - всi троє стискали руку Корецькому, здоровкалися з ним, поздоровляли "з визволенням", але Корецький не розумiв, хто тi двоє, i не розбирав, що з ним дiється. - Рушай до думи!.. - звелiв Яковенко. - Швидше! Конi рушили. Але все стовпище посунуло за фаетоном, обступило його, i вiн мусив їхати ходою. - Ну, хвала боговi, - таки добилися! - казав Яковенко. - Знаєте: прокурор i жандарми нiяк не хотiли вас випускати. А я кажу... я був у депутацiї од мiтингу... я кажу: для самої властi краще, коли випустите його, нiж коли доведете до нещастя... Адже перед тюрмою стоїть стовпище, готове щомить розбивати браму... Ну, вони й сами помiркували... Згодились... Тепер ми просто на мiтинг... Всi вимагають, щоб ви там були, хочуть вас бачити... - Який мiтинг? - ледве мiг спитатися Корецький. - З якого приводу? - Як з якого? - здивувався Яковенко. - Ах! то ви, бiдолашний, нiчого не знаєте!.. Ви не читали телеграми... Панове! - гукнув вiн у стовпище. - Вiн не читав телеграми... Дайте телеграму!.. Швидше!.. - Телеграму! Телеграму!.. - розкотилося мiж народом, i кiлька рук з великими аркушами простяглося до фаетону. Яковенко взяв один i подав Корецькому. - Ось читайте: "Височайший манифест..." Конституцiя!.. Тремтячи як у пропасницi, почав Корецький читати. Очi не слухались, якось перескакували по словах, якийсь туман застилав лiтери... - Читайте голосно!.. - Голосно хай хтось читає!.. - Почулося гукання. - Знову хай читають!.. Яковенко взяв у когось iз рук ще один аркуш, устав у фаетонi, що ледве посувався серед стовпища, i, держачись однiєю рукою за передок, другою пiднявши вгору бiлий аркуш, почав читати манiфест: - "...даровать населению незыблемые основы гражданской свободы на началах действительной неприкосновенности личности, свободы слова, собраний и союзов", - одбивалося в вухах у Корецького голосне читання, але зараз же його покрили ще голоснiшi вигуки: - Урра-а!.. Да здравствует свобода!.. Да здравствует конституция!.. - "...Установить, как незыблемое правило, чтобы никакой закон не мог восприять силу без одобрения Государственной Думы"... - Ура!.. Да здравствует Государственная Дума!.. А Яковенко читав уже iншу телеграму. Уривки долiтали до вуха Корецькому: - "Известие о подписании конституции распространилось в Петербурге... Едва они собрались, как принесли со станка оттиски манифеста... Предложили почтить народ, мужественно завоевавший свободу". - Ура!.. Хай живе народ!.. Хай живе свобода!.. Геть тюрми!.. Амнiстiя!.. Амнiстiя!.. Корецькому стиснуло горло, вiн почував, що коли не вдержиться, то зараз, зараз у його ринуть з очей сльози. Вiн заплющив очi i зцiпив зуби. Процесiя помалу посувалася, i Яковенко тим часом розказував: - Уночi ми получили манiфеста в редакцiї... Зараз же рiшили випустити його окремим плакатом... У десять годин вiн уже по всьому городу гуляв... Народ висипав на вулицi, - ну, звiсно, мiтинг... Стали говорити. Амнiстiя - перше слово... Панове, - каже доктор Лавренко, - поки дадуть амнiстiю з Петербургу, - не забувайте, що в нашiй тюрмi сидить борець за волю - Корецький. Добиваймось, щоб його випущено!.. Ну, звiсно, в такi хвилини юрба не мiркує довго... Так i шугнули до тюрми, - хотiли силомiць... Та вже ми вмовили взятися до легального способу... Ну, ото й вибрали депутацiю з нас трьох: я, доктор Юрковський та Павло Семенович... - i вiн показує на тих двох, що сидять навпроти Корецького, i тодi тiльки вiн пiзнає їх. А Яковенко все говорить. Вiн швидко, поспiшаючись, уривками переказує Корецькому подiї двох останнiх мiсяцiв: з'їзд земських i городських дiячiв, повсюднi мiтинги, розрухи по городах i селах i, нарештi, величезний страйк залiзничникiв та iнших робiтникiв, що спинив, спаралiзував економiчний рух усiєї величезної держави... Все це Корецький чує, але спершу розумiє тiльки частину казаного, уривки... Та помалу починає призвичаюватися до всього того, що тут iз їм трапилося, починає розумiти його i своє становище серед цих нових подiй. I невимовна радiсть обнiмає його, аж iз глибу душi починає рости щось велике, гарне, непереможне... I воно хоче вирватися на волю, виявитися чимсь - криком, - чим-небудь, аби тiльки виявитися. - Стiй! Стiй! Фаетон спиняється, й Корецький помiчає, що стовпище побiльшало. - Виходьмо... приїхали, - каже йому Яковенко. Вiн виходить. Яковенко бере його за руку й починає протискуватися крiзь натовп. - Пропустiть... пустiть, панове! - говорить адвокат. - Дайте пройти до помосту, - дуже пильна справа. Люди нехотя поступаються i пропускають у вузький прохiд - щiлину, що зараз же знову затуляється за їми. Корецький з Яковенком довго протискуються тим проходом, аж поки нарештi ноги їх намацують щось нiби схiдцi. - Обережнiше... обережнiше... не впадiть!.. Отут схiдець... - каже Яковенко й тягне за руку Корецького вгору, все серед того ж натовпу. Корецький силкується не впасти, намацує ногами серед чужих нiг якiсь нiби дошки i сходить усе вище й вище, увесь час дивлячися вниз i пильнуючи своїх рухiв. - Ну, прийшли! - говорить Яковенко. Корецький пiдводить голову i бачить перед собою стiл, поставлений на якомусь помостi, а за столом якогось добродiя... Вiн зараз же пiзнає доктора Лавренка й розумiє, що це голова мiтингу. Бiля його за столом ще двоє: один сидить, а другий, зовсiм незнайомий Корецькому, молодий, чорнявий чоловiк з худим обличчям, говорить промову. I враз спершу стиха, а далi все голоснiше й голоснiше чується навкруги: - Корецький!.. Корецького привезено!.. Випустили!.. Визволено!.. Корецький!.. Корецький!.. Голова мiтингу Лавренко повертається й бачить Корецького. Вiн швидко встає i стискає йому руку. - Який я радий... - але голос уривається йому, а навкруги змагається все дужчий i дужчий крик: - Корецький!.. Корецький!.. Чорнявий промовник замовкає. Лавренко махає обома руками на натовп, просячи мовчання. Як трохи притихає, вiн голосно, на ввесь майдан, гукає: - Громадяни! Воля справдi наступила... Перший день нашого конституцiйного життя вже зазначився: перед нами вже не в тюрмi, а на волi один з борцiв за його, за щастя народне, - Євген Петрович Корецький. - Ура, Корецький!.. Ура!.. Хай живе воля!.. Ура, Корецький!.. Корецький бачить перед собою море голiв, а над ним - геть скрiзь по майдану - купаючись у золотому сяйвi, в'ються, то згортаючись, то розгортаючись, червонi прапори з якимись написами... А он один бiлий - це той, що написано: "Амнiстiя"... i чорний... Прапори мають, море голiв хвилюється, руки знiмаються вгору - махають брилями, бiлими хустками... I навкруги з будинкiв - у вiкнах, на ганках i навiть на покрiвлях теж товпляться люди, махають хустками, прапорцями, i могучий голос визволеного народу гремить аж до осяйного, радiсного, щасливого неба: - Хай живе воля!.. Помалу крики втихають, руки з брилями й хустками втомляються махати. Корецького садовлять тут же за стiл. Чорнявий оратор може кiнчати свою промову. Корецький дивиться на стовпище. Воно залило ввесь майдан i ближчi частини вулиць, що сходяться до його. Студентськi кашкети, робiтницькi брилi, жiночi брилики, дорогi панськi брилi, навiть цилiндри, - все змiшалося в одну величезну мiшанину... Он кiлька селянських шапок, - мабуть селяни з ближчих сiл... Он три бiлих хусточки сестер з Червоного Хреста... I скрiзь, скрiзь червонi стрiчки - в петельках, на брилях i бриликах... Он якийсь хлопчик без шапки. Злiз на лiхтарний стовп i обв'язує його смужкою червоної китайки. А он два офiцерськi мундири... нi, то вiйськовi лiкарi... i в тих навiть червонi стрiчки в петельках пальта... Поки Корецький роздивляється, чорнявий промовник говорить про важнiсть моменту, про велику справу визволення пролетарiату, та його, видимо, не дуже слухають i ледве вiн змовкає, - зараз зривається новий крик: - Корецького... просимо Корецького сказати!.. Хай Корецький каже!.. Лавренко повертається до Корецького. - Мусите говорити. Корецький блiдне i, не змагаючись, устає. Про що вiн говоритиме, - сам не знає, але почуває, що те велике й гарне, що наростало й наросло у його в душi, зараз вихопиться на волю. Вiн простягає руку i ввесь майдан стихає. - Громадяни! - починає вiн. - Не вам мушу я розказувати, якими святими сльозами, якою благородною кров'ю змочено шлях визволення... I нiколи цих слiз i кровi не пролилося стiльки, як тепер, та зате ж i нiколи не добувалися ми такої вiдповiдi, як тепер. Це вперше почули ми слово, що нагадує те, чого ми хочемо. Поки що - це тiльки слово, на паперi написане, але вiд нас залежить, щоб воно сталося дiлом... I на це ми повиннi тепер оддати усю свою силу, ввесь свiй розум, всю свою любов до волi. Вiн говорить i враз помiчає там, серед стовпища, просто помосту, щось знайоме... Блакитна вуалька на простенькому бриликовi, а пiд ним... Невже це вона? Невже це Таля?.. Так-так, - вона, запевне вона!.. Дивиться на його, смiється, киває йому... Безмiрна радiсть обнiмає його всього, вiн усмiхається широким щасливим усмiхом i слова самi рвуться йому з уст: - Тут, у нашому городi, може на цьому саме майданi, де ми тепер зiбралися вiдсвяткувати зорю нового життя нашого, сходилася колись козацька рада, рада вiльного, рада визволеного українського народу. Тяжкою боротьбою добув собi народ волю, визволився з пут, щоб справдити в рiдному краї iдеали громадської волi, рiвностi... Правда, ми програли тодi, сили темряви й неволi, сили похмурого деспотизму були дужчi за нашу молоду новонарождену волю, - вони зламали її... Але тi iдеали, за якi наш народ боровся, не жалiючи свого життя, - тi iдеали не могли в душi його зламати нiякий деспотизм, нiяка темрява. I та велика перемiна, яка тепер робиться, - не чужа вона нам: ми ждали її, виглядали її в темнiй неволi крiпацтва, в тяжкому поневiряннi пiсля крiпацького життя, боролися за неї, - i ось вона прийшла, сподiвана й рiдна нам! I коли був час, що народ наш порiзнився з iнтелiгенцiєю, то тепер цей час минувся: народ вирiс, народ зробився вже свiдомим творцем свого власного щастя i та свiдомiсть об'єднує його з iнтелiгенцiєю в одну велику сiм'ю. I ця сiм'я борцiв iде назустрiч золотому сонцевi визволення робочих мас, визволення рiдного народу i всiх народiв з iржавих пут старої неволi... Воно горить, сяє вже, це золоте сонце, i кличе нас: вперед! вище! до високостiв щасливого, вiльного, могучого робiтницького життя!.. Буря оплескiв, крикiв: "браво! слава!" громом гремить серед майдану i знову мають хустки й прапорцi, i сяють радiснi очi з-пiд брилика з синьою вуалькою... II Вже було надвечiр, як Корецький їхав удвох iз жiнкою додому. Вони були на майданi, аж поки скiнчилося вiче, потiм, укупi з Яковенко'м, опинилися в редакцiї газети - Корецький трохи працював у їй, даючи туди дописи й невеликi статейки, а тепер пiшов на збiрку спiвробiтникiв: мали обмiркувати справу, як далi держатися. Поставлено було: стати цiлком на той грунт, що манiфестом 17-го листопада заведено волю слова, й не посилати газети на попередню цензуру. Корецький узявся перекласти по-вкраїнському й пояснити манiфест, щоб завтра ж можна було його видрукувати й розiслати пiслязавтра вкупi з газетою та й так пустити мiж люди. Яковенко ручився за друкарню, що вона не зречеться друкувати на пiдставi манiфесту, - вiн навiть уже забiгав туди по дорозi i трохи поговорив там про це. Видимо було, що пресi належатиме у всiх дальших подiях величезна роль, ще бiльша, нiж досi... Корецький дуже добре розумiв усе те й залюбки згодився пристати до роботи. Певний був, що трохи згодом вернеться знову до своїх школярiв i цього йому дуже хотiлося, але поки що - газета була справою перворядної ваги. Вiн мав у їй говорити переважно для села i вимовив собi право писати по-українському. Пiсля цього Корецького закликали ще на одну збiрку, але хоч i кортiло там бути, - дужче хотiлося додому. I тепер вони їхали вдвох. Поштарський возик торохтiв шляхом, малий хлопець поштарiв то ляскав батогом, то щось мугикав собi пiд нiс. Таля оповiдала про те, що дiялося в їх дома й на селi, поки вiн був у неволi. Дiти були здоровi, вона також... Другого вчителя в школу досi не прислали й вона, як могла, сама справлялася з усiєю роботою. Це було й добре: коли б прислано вчителя, труднiше було б Корецькому вернутися на стару свою посаду. Ну, але завтра вiн школярiв не побачить: довiдавшися вже опiвднi про манiфест, вона зараз пустила дiтей додому, зробивши їм задля такої подiї на завтра свято, а сама мерщiй у город... Як ставилися дiти до арешту свого вчителя? О, дуже добре! Вiн не може собi уявити, як дуже поширилася тепер свiдомiсть у їх на селi. Пам'ятає, як перед двома роками зроблено трус у лiкаревого сина-студента й арештовано його? Тодi темнота сiльська казала, що вiн "хвальшивi бумажки робив". Тепер же, як його арештовано, то по селу скрiзь так i казано: "забрано, бо за мужицьку волю оступавсь". Дiти ж це чують... ну, та й дуже вони його, Євгена, люблять... Це, що вiн вертається, наробить їм багато радощiв, - от вiн побачить... Як їх органiзацiя? О, дух у їй чудовий! Було кiлька збiрок. Тричi збиралися в лiсi на Петровiй пасiцi. Вона не на всiх збiрках була, але це дарма; там тепер усiм порядкує Петро. Такий, як i попереду, бiльш думає, а мало говорить, та кожне слово до дiла. О, вiн знає, як треба порядкувати, - вiн ще дужче їх згуртував!.. I Якiв... Такий талановитий хлопець, дотепний, тiльки. часто гострий i нетактовний. Дарма, - Петро все залагоджує. Вiн найсвiдомiший i найнепохитнiший за всiх буде. - Знаєш, Якова та Йвана, Петренкового Йвана... їх кликано на допит - за тебе питалися... Чому саме їх, а не кого iншого, - ми не могли зрозумiти... Вони прегарно там поводилися i тепер тiльки пiдсмiюються з тих... - А взагалi селяни як? - питався Корецький, нахиляючися до Талi i пригортаючи її до себе близько, близько... - Слухай, поштар же... - шепотiла вона, пручаючись. - Вiн куняє, - смiючись одказав Корецький, цiлуючи її в очi. - Ну, то як же взагалi селяни? - О, в тому ж то й сила!.. Наша органiзацiя... трьох десяткiв душ у їй ще нема... а зумiла пригорнути до себе все село... Тiльки такi багатирi, як Семенюта, Старостенко, Карпенко, - тiльки тi держаться окремо й вороже... вся бiднота пiшла за нашими... У громадi - куди нашi, туди й уся громада... Бач, я ж iще й не сказала!.. Яка я роззява!.. Недавно ж уся громада постановила: вимагати, щоб тебе випущено й вернено в школу... Списали постанову й послали... Багатирi та їхнi полигачi - черносотенники - хотiли були протестувати, та громада так на їх загукала!.. Урвалася вже їм ниточка!.. Нашi гору взяли... Ах, Геню!.. Голос у Талi радiсно тремтiв, як вона швидко про все це розказувала, її справдi обнiмала безмiрна радiсть - i того, що Євген вернувся, i того, що конституцiя, i того, що в їх на селi так гарно!.. - Ах, Геню!.. Розумiєш ти? Тепер уже зовсiм не те!.. Зовсiм!.. I вона сiпала Євгена за руку i все розказувала й розказувала, переливаючи своє почування i в його, примушуючи й його тремтiти радiсним тремтiнням. I враз серед оповiдання засмiялася, сама себе перепинивши: - Нi, ти не знаєш... Просто диво!.. Степан Валюшний... ну, отой - Стукачiв зять... Розумiєш, приходить колись... "Дайте менi соцiал-демократичеську прокламацiю". - "Нема, - кажу, - в мене соцiал-демократичеської прокламацiї!" "Дуже погано, - каже, - треба, щоб була, бо наша партiя за демократичеську республiку стоїть". "А яка ж ваша партiя?" - питаю. "Як то - яка? Наша соцiал-демократичеська росiйська партiя... До нас агiтатор приїздив i завiв у нас партiю..." Думала, що побрiхує, як звичайно... Розпиталася - аж нi. Служив вiн щось мiсяцiв зо два чи зо три в городi... чи на заводi, чи дворником десь, - не знаю доладу... Вернувся на село вже з книжечками, а тодi й справдi за його слiдом приїздив аж двiчi агiтатор, органiзував їх... На другiй збiрцi було там кiлька й наших... та вони не пристали. Таля глянула на хлопця-поштаря, що дрiмав на передку, i, зовсiм притулившись на груди до чоловiка, заговорила тихше: - Був i в мене... той агiтатор... Умовляв, щоб i ми до їх... Звiсно, я кажу, що нi... А вiн усе впевняє: ввесь народ вже свiдомо горнеться до соцiал-демократизму i незабаром, каже, ви опинитесь з своєю маленькою купкою зовсiм самотнiми "за бортом..." Саме воно! - думаю собi... - Багато ж там людей? - спитався Корецький. - Вони кажуть, що бiльш як сто... Але Петро довiдався певне, що тiльки сорок сiм. - Все ж досить багато за такий короткий час. - О, вони дуже рухливий народ! Бiгають, метушаться, раз у раз у їх збiрки, лiтератури багато... - Не знаєш, хто там у їх? Таля назвала декого. - Так собi люди, - промовив Корецький. - Ну, та все ж добре, що вони ворушать людську думку. - Та це добре... погано тiльки, що трохи задираються з нами... А завзятий народ. Валюшний, дак той навiть таке каже: "Знаємо ми ваш парламентаризм!" - "Та що ж ти знаєш?" - питає Петро. "Господство буржуазiї, - каже, - а вас ми розкасируємо!" Євген i Таля обоє засмiялися, уявляючи собi Валюшного з його витрiшкуватими очима, з його наївною вiрою, що над скарбами горять свiчки вночi й через те вiн таки найде колись скарб, i з фразами про "парламентаризм" i "господство буржуазiї". Вже смеркалося. Вони їхали в темрявi м'якою накоченою дорогою, близенько пригорнувшись одне до одного. Хлопець-поштар давно вже дрiмав, похитуючись на передку, i конi самi собi бiгли добре знайомим шляхом. Ось уже замигтiли перед ними вогники в вiкнах ладинських хат, i незабаром вони в'їхали в село. Поштар прокинувся, свиснув на коней, ляснув батогом, i конi побiгли швидше. Дарма, що буденний день, а на вулицi було чимало народу, найбiльше чоловiкiв, i всi про вiщось жваво розмовляли. Корецький зрозумiв, що це - вiдгук сьогоднiшньої подiї. Вiн би залюбки спинився поговорити з ними, та додому тягло ще дужче. I вони швидко минали людей, здоровкаючися з ними. Дехто пiзнав Корецького, i в темрявi чулися голоси: - Дивись: учитель!.. Вернувся!.. Вже випустили... Ось нарештi й школа. Та половина, де клас, темна, а друга, де їх квартира, дивиться великими освiченими вiкнами, їх дожидають. Конi спинилися перед рундуком. Корецький перший збiг на схiдцi й кинувся в хату. Спинився на мить, заслiплений свiтом... Було повно людей... Стiл серед хати... самовар парує на столi... - Євген Петрович приїхали!.. - скрикнула, сплеснувши руками, наймичка, баба Химка. - Татоцко приїхав!.. Татоцко приїхав... - задрiботiла маленька бiлоголова Лiда, в'ючися коло колiн у батька. Корецький ухопив її на руки та й почав цiлувати їй щоки, великi сiрi очi, ручки... Тодi спустив її додолу, натрапив на бабу Химку, поцiлувався з нею, потiм побачив перед себе сивобороде обличчя шкiльного сторожа, дiда Терешка, i з ним почав цiлуватися... Враз почув поважний дитячий голос: - Як це ти, татку, з усiма здоровкаєшся, а мене не помiчаєш? Шестилiтнiй чорноголовий Володько заявляв претензiю за неуважнiсть до його особи. Серед смiху покривджений вмить опинивсь у батька на руках, обняв його за шию... Держачи його на однiй руцi, другою Корецький стискав руки Петровi й Якову i цiлувався з ними, а Володько вже пручавсь: - Ну, тепер пусти: я ж не маленький, щоб на руках сидiти. Знову смiх... - Ми вас тут уже давно дожидаємо, - казали гостi. - А ви ж як довiдалися, що я приїду? - спитався Корецький. - Дак ми ж у городi на мiтингу були, - вiдказав Якiв. - Ще й Iван Петренко з нами... Тiльки вiн ще в городi зостався, а ми зараз вернулися додому пiсля мiтингу... Та вже все село знає, що вас випущено... Ледве посiдали за стiл, - почулася тупотнява в сiнях i ввiйшло ще троє товаришiв: один, так само, як Петро з Яковом, колишнiй школяр Корецького, тепер уже молодий батько, а двоє - старших хазяїнiв з тих, що ходили на читання до вчителя й потiм пристали до громадки. Знову почулися привiтання. Таки посiдали, заходилися пити чай... Говорили, уриваючи, перескакуючи вiд одного до одного, поспiшаючись про все сказати... Петровi й Якову страшенно сподобався мiтинг. - От якби й у нас, у Ладинцi, зiбрати такий мiтинг! - казав палкий Якiв, i очi в його так i блищали iскрами енергiї й радощiв. - Як би це добре було - розказати про все людям! А Петро, завсiгди мовчазний, так i сяв увесь своїм нечепурним тихим обличчям з глибокими сiрими очима. Як звичайно, трохи горблячися над столом своїм мiцним тiлом, вiн казав: - Треба!.. Дуже треба!.. Люди цiкавляться... Дехто як вернувся з базару з города та як привiз звiстку про манiфест, то зараз деякi кинулись до попа питатись: який там манiфест про волю вийшов. - А що ж пiп казав? - спиталася Таля, наливаючи чай. - Не знаю. - А я знаю, - озвався Панас, один з старших хазяїнiв, високий чоловiк з пiдстриженою бородою. - Двоє йшло - Демид та Корнiй... - А, Демид! - перепинив Корецький. - А як його порубана рука? Загоїлася вже зовсiм? Бо я тодi не вспiв догоїти... - Загоїлася - вже робить. Каже, що ви його знову на хазяйство настановили... - А на читаннях буває? - Нi, пiсля вас нi разу не був. - Шкода... Ну, то що ж пiп? - Ну, то вони ото пiшли, дак i я з їми: ану, думаю, послухаю, що пiп казатиме. Каже: все те брехня, нiякого манiфесту нема. - От такої! - здивувався Корецький. - Та невже? - Та хiба ж ви не знаєте, який вiн у нас? - Та знаю; але щоб уже й манiфесту не признавав, то цього вiд його не сподiвався. - I багатирi нашi, - казав далi Панас, - не признають манiфесту; кажуть - то пани та "демократи" вигадали. По хатi озвався смiх. - Вигадали!.. Ну, вони дуже скоро побачать, що це не вигадка!.. Корецький почув, що щось дряпається до його на колiна. Це була Лiда - лiзла з своєю найулюбленiшою лялькою. Батько посадив її на колiна. Знову загомонiли, але дiвча все вовтузилось i штовхало батька. - Що тобi, Лiдо? Нащо ти менi ляльку даєш? - Соб татоцко грався... В хатi засмiялися, але Таля поважно пояснила: - Вона рада, що татко приїхав, i дає йому свою ляльку. Батько дякував дочцi й обiцявся конче погуляти з нею i з її лялькою, тiльки трохи згодом. А Володько, стоячи навпроти, прихилившись спиною до шафи, поважно i трохи погордливо промовив: - Татко не може гратися лялькою... Мужчини в ляльки не гуляються... Я татковi намалював книжку. - Яку книжку? - спитався Корецький. - Книжку зробив i всю малюнками змалював, щоб тобi було на що дивитися... Я завтра тобi подарую, бо сьогоднi тобi нiколи... А не ляльку... - I потiм додав, поглядаючи на Лiду: - Страшенно маленькi дiвчата люблять лазити на колiна. - Ну, ти, великий, - засмiявся Корецький, - iди краще й ти сюди, до мене. Великий спершу завагався, але не вдержавсь i собi полiз на друге колiно. Баба Химка принесла вдруге нагрiтий самовар i як вона його становила на стiл, - щось завовтузилось у Корецького бiля нiг. - Катай, Катай прийшов! - закричав Володько, скакуючи з колiн. - Собака вскочив: це ж я дверi кинула! - скрикнула баба Химка. Величезний чорний пес радiсно виляв хвостом, штовхав носом у колiна Корецькому i клав на їх свої товстi лапи. - Не займайте його, не займайте! - кричав Володько Химцi, що хотiла виганяти Катая. - Вiн прийшов поздоровкаться з татком!.. Мамусiчко, дай йому булки... Адже сьогоднi татко вернувся, - треба й йому булки!.. - I скибоцку... i скибоцку ковбаси! - жебонiла Лiда. Зчинився гамiр i метушня. Нарештi Катая зоставили в хатi, дали йому булки i скибочку ковбаси, i вiн розлiгся бiля нiг у Корецького, пораючись iз своєю вечерею. Одчинилися дверi i ввiйшов Iван Петренко ще з двома товаришами. - Знаєте, що в городi робиться? - попитав вiн, ледве вспiвши привiтатися. - А що? - Ходять по городу якiсь хулiгани та й розказують, що це фальшивий манiфест, - "демократи" вигадали... А вигадали на те, що хочуть землю щоб не мужикам, а щоб жидам досталася... бо всi демократи - то або жиди, або з жидами полигалися... - Ну, та й дурниця! - вигукнув Якiв. - Он, кажуть, у "домократичеських" бумажках написано "равноправие евреев", а землю щоб усiм, - ну, значить i жидам... А ви знаєте, скiльки жидiв? То це тепер мужиковi вдвоє менше припаде землi через жидiв... Це вони нашим же селянам, що в базарi були, розказують. Бач, - кажуть, - якi жиди плодющi, а як дати їм землi, то й удвоє плодитися будуть; i не схаменеться мужик, як усю землю посядуть... а мужик тодi в найми до жида... Цар хотiв, щоб усю землю мужикам оддати, а демократи - щоб пополам iз жидами... Це так селянам... А городським кажуть, що жиди вам торговлю перебивають та дурять вас, та десь за городом начебто в iкону та в царський портрет стрiляли... I полiцейськi, чи що, якiсь iз тими хулiганами: так, кажуть, так... - Оце вигадали чорт вiть що! - Треба, - кажуть хулiгани, - "жидiв" i всiх "демократiв" бити... i всiх тих, що за демократiв та за манiфест... погром треба зробити... - Ну, нi, - погрому ми їм не попустимо зробити, - промовив Корецький. - Нам справдi неминуче треба зiбрати в Ладинцi мiтинг i все це людям вияснити. Почали радитися, коли збирати. Завтра була середа, буденний день, - народ за дiлом... Краще б у недiлю... Одначе, щоб якого лиха чорносотенцi тим часом не наробили... Ну, гаразд - спробувати завтра пiсля обiд... Корецький уранцi швиденько сходить на часину в редакцiю, а Петро з Яковом оповiстять про мiтинг тим часом. Стали обмiрковувати, як упорядкувати вiче, хто й що там говоритиме... Було вже пiзно, як порозходилися гостi. Корецький зостався с