ам у своїй свiтлицi. Лампа привiтно осявала зо столу всю цю захисну хатку, полицi з книжками... портрети письменникiв на стiнах... велику гравюру в рямцях: Рафаелева мадонна в крiслi з Христом на руках... бiлий Шевченкiв бюст на столi... . Корецький переступив у другу хату. Там стiл уже був порожнiй, дiти спали й тiльки бiляву та чорняву голiвки видно було з-пiд лiжникiв. Талi не було. Вiн вийшов у садок i пiшов стежкою. Нiч була свiжа, але не холодна. Далекi зорi мигтiли привiтним промiнням. Корецький пройшов аж до кiнця стежки, туди, пiд великi дерева, де був ослiнчик. Там, на тому ослiнчиковi, вiн побачив темну постать. - Ти, Талю? - спитав вiн, пiдходячи. Це була вона, але не вiдказала нiчого. Сiв бiля неї i взяв її за руки. Враз почув, що вона хлипає. - Талю! - злякався вiн. - Що тобi, серце? Ти плачеш ? Таля припала йому на груди i заплакала ще дужче. - Талю, моє дороге серденько! Скажи, чого ти? - Господи, невже ж таки справдi... справдi?.. - шепотiла вона крiзь сльози. - Що? Пiп справдi? - питався Корецький, не розумiючи. - Невже ж таки справдi нiчого цього не буде? - Чого? - Цього всього... Цих тюрем... засланцiв... неволi... мук... шибениць... кровi... I люди будуть жити вiльно - як люди, не як раби... i як брати... i нiколи воно не вернеться?.. Нiколи?.. Невже ми дожили до цього? I вона знову вся затремтiла з ридання. А вiн пригорнув її, гладив i цiлував їй голову i, не почуваючи, як його власнi сльози капали Талi на обличчя, казав: - Не буде, серце, не буде неволi!.. Скiнчилося її панування... Буде нове життя... вiльне... братерське життя... щасливе... I вони плакали вдвох сльозами великого щастя, сльозами намучених неволею i визволених невольникiв... А вгорi над ними мигтiли зорi привiтним сяєвом i теж, здавалося, казали: - Не буде... не буде неволi!.. III Другого дня, тiльки вставши, Корецький вийшов у шкiльний сад. Громада дала до школи величенький двiр - десятини з пiвтори, i за дев'ять рокiв пробування в цiй школi Корецький, працюючи то сам, то вкупi з школярами, зробив з того двору путящий садок. Молодi яблунi, грушi й вишнi вже третiй рiк добре родили i щороку на спаса Корецький робив своїм школярам, що працювали в саду, маленьке свято, надiляючи їх садовиною. Вiн пройшов стежкою, помiж берегами зеленої росяної трави, аж до краю садка. Там кiлька старих дубiв та липа, що росли тут ще з давнiх давен, робили гарний холодок, - тут вiн укопав столик з ослоном. Вiн згадав, як учора знайшов тут плачущу Талю, i ввесь учорашнiй день ожив перед ним одразу. Як казка, чарiвний i дивний був той день... така казка, що перед нею блiдли найфантастичнiшi з усiх казок, якi вiн знав. Убогий парубок, що заходив у город, шукаючи роботи, i несподiвано ставав там царем, не мiг почувати й половини того, що почував вiн, Корецький, вийшовши несподiвано з тюрми, щоб промовляти на вiчу до визволеного народу!.. Вiн пiдiйшов до краю саду, до тину. Зараз там починався яр, а по той бiк його, просто саду, стояли пiвзруйнованi будiвлi старої цегельнi. В однiй з тих халабуд торiк вони ховалися - вiн з Талею й дiтьми, - як їх зненацька захопив дощ. Iшли вiд Петра, й дощ ударив такий, що треба було зараз же ховатися. Забилися в найдальший куток, де не протiкало, i там сидiли, смiючися, на купцi старої соломи. Яр тут робив колiно попiд селом, попiд городами, i перiя хат, видна вiдцiля ззаду, теж робила колiно i здавалась величезною дугою, один кiнець якої був школа, а другий, просто проти неї, геть далеченько - Петрова хата, з якої видко було сюди тiльки покрiвлю. Корецький стояв i дивився на село, потiм знову пiшов садом. Було тепло. Вiн позирнув угору на синє небо, на сонце, що вже височенько пiдбилося, i несамохiть почав проказувати: Висне небо синє, Синє, та не те; Сяє, та не грiє Сонце золоте. - Нi, ще грiє! - подумав вiн, усмiхаючись i залюбки почуваючи на своєму тiлi його тепло. - Та й як би ж воно не грiло - тепер, коли невольникам засяла воля? - додав вiн i сам собi радiсно засмiявся. - Хоч природа й байдужна до наших радощiв i мук, але тепер мусить же й вона радiти! I, все ще всмiхаючися, вiн широко дихнув запашним холоднуватим повiтрям. "Дышется легше, в три четверти груди..." - вихопився йому з пам'ятi вiрш Некрасова про закордоннi вiльнi краї. - А ми хочемо й будемо дихати на всi груди! - сказав вiн сам до себе вголос i знову засмiявся. Почув галас i гавкотню. Озирнувся до школи й побачив, що стежкою бiгло троє: поперед усiх величезний чорний Катай; вчепившися йому в спину однiєю рукою, поспiшався за ним Володько, а трохи далi швидко-швидко лопотiла коротенькими нiжками бiлоголова Лiда. Катай з великої втiхи гавкав, дiти верещали i всi втрьох бiгли просто на Корецького. - Чаю пити мама кличе!.. - силкувався перегукнути Катая Володько. - Цаю, мама!.. цаю, мама!.. - пищала й собi Лiда. - Гав-гав-гав! - додавав своє Катай. Катай плигнув Корецькому аж на груди i вимазав його лапами, дiти опали батька. Втихомиривши їх усiх, Корецький пiшов додому. Назустрiч їм уже йшла Таля, - її худеньке личко було все рожеве, вона трохи щулилась од сонця, що било їй просто в вiчi, а бiляве волосся здава лося золотим у сонячному промiннi. Сiвши в хатi за стiл, Корецький знайшов на своєму мiсцi зшиток з написом на першому боцi друкованими лiтерами: "Дарую татковi Корецькому!" Це був зшиток Володькових малюнкiв: там були - все з пiдписами - i "татко, як вiн у школу йде", i "мамуся Лiду веде", i сам Володько, i баба Химка з дiдом Терешком, i Катай - усi страшенно похожi один на одного, тiльки Катай трохи одрiзнявсь од iнших. Усi були вертикальнi, а вiн горизонтальний. Корецький залюбки зостався б розглядати цi малюнки й базiкати з дiтьми, але вже був час iти в город у редакцiю. Нехотя взявся за шапку. Але на порозi зустрiв його Петро, зблiдлий i затурбований. - Що тобi таке, Петре? - здивувався Корецький. - Ви нiчого не чули, Євгене Петровичу? - Нiчого... А що? - В городi жидiв б'ють... - Та нi!.. - Я оце тiльки з городу... Ходять хулiгани з дрючками, з ломами... Розбивають крамницi, все, що там є, розтягають або трощать на гамуз... Жидiв, якi попадуться, б'ють без жалю... Я сам одного вбитого бачив... - А що ж полiцiя? - Полiцiя... По городу кажуть, що вийшов дозвiл на три днi жидiв бити... Полiцiя ходить слiдком та дивиться... та смiється. Корецький споважнiв... Видима провокацiя... - Та тут ще й у нас не без лиха, - казав далi Петро. - Вже з тих хулiганiв кiлька душ i до нас прибiгло... Зiбралися в Семенюти... Там уже з ними i Карпенко, i Старостенко, i Валюшний... - Як? Валюшний?.. Та вiн же... - Еге, минулося!.. Тепер уже кричать усi гуртом: "Домократи хочуть землю в нас одiбрать та жидам оддать, - не попустимо!" Ходять улицями, бiлий хлак собi почепили... Приїхав становий та їм назустрiч: "А што реб'ята, какая сотня гору бере: красная чи чорная?" - "Чорная, ваше благородiє!" "Хто у вас тут первий зачинщик?" Вони всi: - "Учитель Корецький!" "Ви його провчiть, реб'ята!" - "Провчимо, ваше благородiє, так, що не буде й рясту топтать!" "Нет, зачем так, - штоб чего плохого не вышло: ви его только потрепайте хорошенько!" - "Та ми вже знаєм як: не буде бiльш не то на мiтингах, а й нiяк говорити!" "Ну, как знаєте! Крепко держiтесь... Ура!" - Тодi всi: ура! Вiн поїхав, а вони пiшли пiд монополiю та й стали там пити... Треба поспiшатися, Євгене Петровичу, а то щоб скоро й тут вони не були... - Євгене, що ж це?.. - почувся тремтячий голос, i Корецький побачив перед себе зблiдле Талiне обличчя з широко розкритими очима. Корецькому теж забило на мить дух, але вiн перемiгся. Трохи помовчав i промовив: - Талю, тобi треба забрати дiтей i пiти звiдси. - А ти, Євгене?.. А ти?.. - Я зостануся тут. - Але ж подумай, Євгене: вони ж тебе вб'ють!.. - Не вб'ють... Я повинен бути тут, щоб спинити їх, умовити, втихомирити... школу зберегти... А ти йди!.. - Нi, в такому разi i я повинна тут бути, i я зостануся! - А про дiти й забула, Талю? Вони ж можуть так їх перелякати, що на все життя зостанеться... - промовив Корецький, показуючи на Лiду, що спокiйно гралася з собакою, та на Володька, що вже прислухався до розмови. Таля глянула на дiтей i похилила голову... - Але ж ти!.. Ходiм i ти з нами!.. - говорила вона, вхопивши його за руку. - Не можу, моє серденько, - тихо вiдказав Корецький, помалу визволяючи в неї свою руку. - Не барися, - пожалiй дiтей!.. Iди до Петра... Вiзьми з собою Химку, хай вона понесе Лiду... А Петро проведе вас... - Треба сповiстити наших, - казав Петро. - Я вже до декого по дорозi забiгав, та як на злiсть тiльки Якова та Панаса дома й застав... Василь та Дмитро в городi, Iван десь пiшов... Треба ще до декого... - Але поперед усього одведи їх... Дiти вже були готовi, - можна було йти. Але Таля знов спинилася. - Євгене! що з тобою буде? - Нiчого не буде... Я їх умовлю... Iдiть! Вiн поцiлував жiнку, дiтей, що нiчого не розумiли, i повiв їх з хати в садок. Пiшли не вулицею, а через яр. Корецький стояв на хвiртцi i дивився їм услiд. Пiдождав, поки яр перейшли раз, удруге i покрились за вербами на городах, - тодi завернувся додому. Дома нiкого не було, бо й дiд Терешко одпросився ще зранку задля свого дiла додому. Корецький пройшов у клас, обiйшов його мовчки, вернувся назад у свою свiтлицю, пройшов i по їй, поторкав полицi з книжками... перейшов до Талiної хати, поглянув на дитячi лiжка, поторкав засув на вiкнах... i схаменувся: чого це вiн ходе? Треба не ходити та дивитися, а подумати, що робити. Вернувся до своєї хати, сiв бiля столу. Вiн заспокоював Талю, але сам не був спокiйний. Надiявся, що вмовить їх, але... Якби були товаришi з громадки, його учнi, - можна було б од погромникiв одбитися: певне їх уже не так багато... Але їх нема... та й оборонитися нiчим - з голими руками не оборонишся... Нi, коли вiн чим переможе, то словом... не словом власне, а всiм своїм попереднiм життям, усiм, що вiн тут робив i зробив... Адже громада не раз йому дякувала... Так, громада... Але вiн матиме тут дiло не з громадою, а з погромниками - з звичайними хулiганами або з людьми, доведеними до хулiганства брехнею про вiддану жидам землю... Ще й з п'яними... Що таким людям уся його попередня робота, все його життя? Одначе не можна ж так зоставатися, треба ж щось робити, приготуватися до боротьби!.. Приготуватися до боротьби... проти кого? Проти того народу, з яким укупi хотiв стати за його право жити людським життям? Нi, це не може бути!.. Щоб тi самi люди, з якими вiн дев'ять рокiв жив, як свiй, працював, якi знають усе його життя i всю його прихильнiсть до їх, щоб цi самi люди прийшли його розбивати?!.. Це щось нелюдське, щось таке, що не мiститься у його в головi, чого вiн зрозумiти не може. Це не може бути! А в душi почував, що це бути може, певний був, що це наближається... З улицi почувся гомiн... Спершу тихий, потiм усе дужчий та дужчий... Устав, пiдiйшов до вiкна... Гомiн побiльшав, чути було багато голосiв, але нiкого не було видко за завороткою. Корецький вийшов на рундук i вiдразу побачив, ступнiв п'ятдесят од себе, стовпище. Попереду, галасуючи, без шапки, розхристаний i видимо п'яний, швидко йшов високий худий чоловiк з розкудланою бiлявою бородою. Вiн вимахував руками i раз у раз вигукував: - Рiшу!.. рiшу!.. Це був Гаврило, - Корецький пiзнав його. Зараз бiля його йшов здоровий парубок у пiджаку, з картузом на потилицi - Михайло-старшиненко, розбишака й п'яниця. Далi сунула купка старiших i молодших чоловiкiв, теж видимо не тверезих - чоловiка з десяток. В руках у декого були ломаки, а вгорi над ними телiпався на дрючку бiлий хлак з написом, якого Корецький не мiг розiбрати. За ними, трохи вiддалiк, ще душ двадцять, а ще далi i по боках - дитинчата, зацiкавленi надзвичайною подiєю. Вся юрба галасувала, ворушилася i швидко наближалася до школи. Корецький зiйшов з рундука i став на землi. - Он вiн!.. Он вiн стоїть!.. - почулися голоси. Стовпище пiшло тихше i спинилося за кiлька ступнiв од Корецького. Галас стих. - Здоровi були, люди добрi! - промовив Корецький. - А що скажете доброго? Всi мовчали, - нiхто не зважувався вiдповiдати... Враз почувся голос iз середини: - А те скажемо, що не бунтуйсь!.. - Не бунтуйсь!.. Рiшу!.. - крикнув Гаврило i протяг обидва кулаки до Корецького. - Хто ж бунтується? - спитав Корецький. - Я стою собi спокiйно коло своєї хати, а ви прийшли до мене з кулаками, з ломаками... Хто ж бунтується?.. Стовпище знов замовкло, а Корецький говорив далi: - Може я покривдив кого? - так скажiть, люди добрi! Кожен чоловiк помиляється: може й я яку кривду кому зробив, - нехай скаже. От ви, Демиде, - озвався вiн до молодого ще чоловiка з темною борiдкою i з ломакою в руцi, - може ви що скажете? А як ваша рука? Чи не болить тепер? Добре робите нею? Демид почервонiв i нiяково заговорив: - Та нi... спасибi вам... як ви вигоїли, то тепер усе добре роблю... Дай, боже, вам здоров'я! - Хвалити бога!.. А з вас, Семене, вже не править Семенюта тi пiвсотнi? - Нi, я нiчого... Спасибi, що поклопотались тодi в городi - не править... - Кажiть же, люди добрi, кому й яку кривду я зробив? - питався знову Корецький. - Та нi... Кривди од вас не знали... спасибi вам!.. Запомагали нас завсiгди... То вже дякуємо... - загомонiли серед стовпища окремi голоси. - Може дiти не так учив? Може навчав їх красти, пити, батькiв зневажати?.. - Нi, за дiтей спасибi... Дiти нiчого... Гарнi дiти виходили од вас... - Та що ви його слухаєте? - скрикнув налазячи Гаврило, але його зараз же спинили: - Стривай, не репетуй!.. Дай чоловiковi сказати!.. Ще поспiємо, коли що... - Та що казать! - скрикнув сердито Семен. - Яка там кривда!.. Нiякої кривди од вас не було!.. Це нас збили та й годi... Манiфестом отим!.. - Манiфестом? - перепинив Корецький. - Гарний манiфест цар дав i сьогоднi не треба нам нi гнiватися, нi битися, а брататися треба. Такий манiфест, щоб не було знущання з людей, щоб виборнi з народу люди кращий лад завели... - А землю?!.. А жидам землю мужицьку оддати, то не ви, проклятi демократи, вигадали?! - заверещав чийсь голос, i Корецький побачив перед себе перекривлене зо злостi обличчя Валюшного. - Жидам землю! Землю жидам!.. - репетував Гаврило, соваючи кулаки. - Люди добрi!.. - почав був Корецький. - Бий його, брехуна! - скрикнув старшиненко Михайло i, розмахнувшись з усiєї сили, вдарив Корецького в висок. Корецький схитнувся, але вдержавсь, ухопившися за. штахетки. Але ту ж мить кулаки посипались йому на голову, на обличчя, на плечi. Вiн пiдняв був руки, щоб захистити голову, i враз побачив перед себе по-звiрячому злобне обличчя Демидове, а в його руках високо пiдняту ломаку. Корецький бачив, як вона мелькнула в повiтрi, як упала йому на голову, - i враз утратив притомнiсть. IV Сонце дуже пекло в голову й вiн прокинувся. Але сонця над їм не було, тiльки голова горiла, мов її припiкало лiтнє сонце. Хотiв доторкнутися до неї i почув, що руцi боляче ворушитися. Таки звiв руку, доторкнувсь, - щось мокре й липке застигло в його на лобi. Глянув - i побачив на руцi кров. Силкувався зрозумiти - де вiн i що з ним. Вгорi було небо, заслане сiрими хмарами. Помалу пересувалися, то купчилися, то розлазилися - нуднi й огиднi. Дивився на їх i не розбирав, де вони взялися. Нарештi зрозумiв, що вiн не в хатi, а на дворi. Збоку бiля себе побачив штахети, торкнувся рукою внизу, - лежав долi. Здивований хотiв швидко пiдвестися, але в голову стукнуло так, що впав назад i мусив кiлька часу полежати. Тодi помалу пiдвiвся й сiв, зiпершись на штахети. Глянув на школу й побачив побитi шибки. Вiдразу згадав усе: п'яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовiй руцi... потому, мабуть, був погром... Сидiв якийсь час, потiм посилкувався i встав. У голову стукало, свiт туманiв у очах. Помалу, спираючися на бильця, зiйшов по схiдцях на рундук i ввiйшов через сiни в свою свiтлицю. Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об помiст лампи i смердiла калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замiсть книжок скрiзь було накидано купи роздертого, пом'ятого, потоптаного ногами паперу. Стiл жалiбно похилився додолу, держачись тiльки на однiй нозi, а все, що було на йому - папери, каламар, рямцi, бюст - усе в друзках лежало долi; i бiлi грудочки гiпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мiшаниною шматкiв дерева, клаптiв паперу, склянок, лика з роздертого матрацу i чогось такого, що його вже Корецький не мiг i пiзнати, чим воно було - таке воно було побите, знiвечене, потоптане. Здавалося, нiби якийсь величезний страшний цiп залiзний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки - Корецький не мiг побачити нi однiєї цiлої - тiльки клаптi та порожнi поламанi оправи. По всiй хатi лежали великi картки з iлюстрованого Данта, а на купi побитих пляшечок з шкiльної аптечки лежала частина "Iсторiї культури", - вiн пiзнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, пiдiйшов до дверей у другу свiтлицю i саме на порозi побачив рамцi з великої Рафаелевої Мадонни: зiрвано її зо стiни, кинуто так, що вона одним кiнцем зiперлася на порiг, а потiм продавлено наскрiзь чоботом. Чобiт оддавив голову дитинi й Мадоннi i позоставалися тiльки скалiченi безголовi тiла. Корецький пiдняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху. Тодi переступив у другу свiтлицю... Здалося, що то снiг. Придивившися, побачив, що то пух бiлий з розiрваної подушки. Вiн укривав увесь помiст i купу уламкiв, що лежали долi. Два дитячих лiжечка залiзних, поламанi й покрученi, скорчилися як двi калiчки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасикiв розкидано було скрiзь. На одному з шматкiв та сама лялька, що вчора приносила йому Лiда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися бiля стiни: певне хтось розбив її голову об стiну, а тодi кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стiну, а шухляди з його валялися зовсiм порожнi. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежi де-не-де валялося по хатi. У кухню тiльки глянув, проходячи проз неї - там була купа побитого череп'я. Вийшов у сад. Зараз од вiкон тяглися бiлi смуги пущеного на вiтер пiр'я. Далi... Далi не було зовсiм саду. Квiтчанi грядки витоптано - чорнiла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землi, жалiбно виставивши пiд холод осiннього неба нiжнi обiрванi корiнцi, перемiшанi з землею. Од бiльших дерев стояли самi стовбури з пучком гiлок угорi, а знизу все було обламане, оббите ломаками, i купи гiлок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долi. Тiльки великi дуби й липа стояли незайманi; але вiд столика пiд їми зостався тiльки стовпчик, а ослiн був переломлений надвоє. Той самий ослiн, на якому вчора, пiд зоряним небом. Таля й вiн плакали з радощiв, що вже не буде бiльше неволi й мук, насильства й кровi... Пройшов далi i вийшов у хвiртку. Стежка вiд неї збiгала вниз, в'ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пiшов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежцi нiж з виделкою; трохи нижче блищав долi загублений грант з самовару. - Певне несли сюди... - подумав Корецький. Аж на днi в яру знайшов ще одну загублену рiч: блакитненьку Талiну хусточку. Цю вже вiн пiдняв, спинився i, дивлячись на неї, почав згадувати... Таля... Що саме вiн мусить зробити... щось до Талi... Але що саме?.. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров i спустив руку... Таля... Таля... Ах, так!.. Треба довiдатися, що з Талею, з дiтьми... Пiшов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро i стояв уже бiля цегельнi, але в голову знову застукало, почала обнiмати млость. Боявся, що впаде, не хотiв лежати тут i ввiйшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дiтьми вiд дощу, i впав там на солому, втративши притомнiсть. Два знайомих голоси: - Та нема його тут, - казав один; i Корецький добре пiзнав Валюшного. - А, бiс його батьковi!.. - Дали ми, брат ти мой, зiвка! - одповiдав другий, i це був старшинин Михайло. - Утьок уже! Треба було тодi вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов. - Ну, так треба ж було додому поодносить, - одказав Валюшний. - Набрались бебехiв тягти, а дiло забули... Я взяв часи - i довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать. - А Захарко!.. Захарко!.. - зареготався Валюшний. - Хо-хо-хо! - додав свого Михайло. - I знам'я своє покинув та за самовар!.. - Та горо... ха-ха-ха!.. городами!.. - не вгавав Валюшний. - А вода з його дзюрить!.. - Ну, брат ти мой, - дали чосу!.. Хоч i не добили, а дали... I попользувались нашi... На мене пiджак - як улип... А в тебе шапка як?.. - Прийшлась, - одказав Валюшний. - Добра шапка, - похвалив Михайло, - на десять год стане... Чорт його знає - хтось грошi виняв з партаманєту... Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг... А в учителя, должно, були... Ну, брат, пайдьом дальше!.. Пошукаємо ще... Ех, єслi б найтiть: вже б я його догладив по головцi оцiєю залiзячкою. - Добрий шворiнь... - Пайдьом дальше!.. Вийшли. Помалу затихала хода... Корецький зрозумiв: вони шукали його. Але вже не було нi страху, нi бажання втiкати чи боронитись. Якась байдужiсть страшенна... i втома... Сон налягав на очi... Заплющив їх i зразу ж заснув. Прокинувся, як уже було зовсiм темно. Вдивляючися в темряву, ледве помiтив трохи яснiший клаптик хмарного неба, видний крiзь дверi в другому кiнцi шопи. Пiдвiвся i встав, - почував у собi силу. Голова не болiла вже так. Мiг iти. Куди? Вiдразу все згадав. Не знає, де Таля й дiти i що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибiг пiд небо. Глянув через яр на школу: нi одно вiкно не свiтилося. Дома нема її, - мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собi Петрову хату, але й там було темно. Невже вiн так довго спав, i це вже була глупа нiч? Хотiв глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити... треба бути обережним... Та все ж мусить зараз пiти до Петра, довiдатися про Талю й дiтей. Враз помiтив по той бiк яру, коло школи щось... щось, мов чоловiк верхи... Вiн об'їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потiм десь узявся й другий такий, з'їхалися й тодi повернули назад та й покрились у темрявi. Силкувався зрозумiти, що воно таке, та нiяк не мiг догадатися. I враз його думки перепинив якийсь згук - жалiбний, безнадiйний... Вiн перебив тишу й потягся в повiтрi довгою-довгою ниткою... Там, у темрявi, бiля школи... - Гаву-у-у-у!.. гаву-у-у!.. Було стiльки суму й одчаю, стiльки болю в тому виттi, що ставало моторошно. Корецький пiзнав голос: це був Катай. Покинутий, самотнiй, вiн плакав на зруйнованому дворищi... Вiн плакав... йому було жалко... А тi... а тим, що руйнували... Але де ж Таля? Катай побiг тодi з нею... Швидко пiшов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де вiн завертає, зiйшов наниз i знову видерся просто до Петрового городу. Перелiз через тин i, плутаючись у якомусь посохлому бадиллi, пройшов до току, а з току фiрткою в двiр. У хатi не свiтилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пiзнавши його, зараз стих i почав лащитися. - А хто там ходить? - почувся тихо Петрiв голос, i з-пiд хати одрiзнилася темна постать i пiшла назустрiч Корецькому. - Це я, Петре... Петро кинувся до його, вхопив за руку i, не кажучи нi слова, повiв назад на тiк у клуню. Ввiйшли в середину. Петро причинив дверi й мовчки повiв його серед темряви аж у найдальший куток. - Сiдайте тут! - промовив пошепки Петро й сiпнув Корецького вниз. Обидва посiдали на снопи. Тодi, схилившися йому до вуха, Петро зашепотiв: - Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрiзь... Були вже в мене, в Якова, в Панаса... Кажуть: попадемо - живого не випустимо... Корецький зрозумiв тепер, що то за їздцi були бiля школи. - А Наталя Миколаївна, дiти - де? - Не турбуйтесь... Вони живi й здоровi... - Та де вони? - Одвiз я... в Гайки... Гайки - то був хутiр Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабiвкою. - Ми так думали, - шепотiв далi Петро, - що хоч Наталю Миколаївну тут i не займають, та все ж краще їм бути поки що, далi вiд Ладинки. Вони спершу не хотiли їхати, - все за вас журилися... хотiли вас шукати... Та я вмовив... Вони б шукали, а за їми слiдком козаки їздили б... Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсiм не занято... що ви в лiсi тепер... Вони повiрили... Написали до вас записку... То це недавно тiльки вернувся, одвiзши... - Спасибi, Петре!.. А дiти не дуже налякалися козакiв ? - Нi, нiчого... Лiда не зрозумiла, чого вони, а Володько, як вони поїхали, сказав: "Ну, я ж їм покажу, як виросту..." - Наталi Миколаївни нiяк вони не займали? - Нiяк... Вони, мабуть, i не догадалися, що то вона... i не питались нiчого... Дуже вас побито, Євгене Петровичу? - Трохи... Тiльки по головi дуже вдарено... Одначе - нiчого... Що в школi? - Усе погромлено... Поки я вранцi одвiв Наталю Миколаївну та кинувся по товаришах... поки туди та сюди, - прибiгаємо, аж тут уже перейшла орда... Тiльки дiд Терешко ходить по хатах та плаче... Кинулись вас, - нема... Почали шукати вас, а тут i погромники шукають... Силкуємося так, щоб нас не помiчали, щоб знайти вас та переховати, або може до лiкаря... Нiде нема... Де ви були? - У цегельнi... в малiй шопi... - Чи ти ба!.. А ми побачили, що Михайло з Валюшним вийшли звiдтiля, - ну, думаємо, там вас нема... та й не пiшли туди... У школi я познаходив деякi папери, - оддав Наталi Миколаївнi... - Де лист од неї? - Ось... тiльки свiтити тут не рука, щоб не побачили козаки: вулицями їздять... - Правда... - Вам треба з Ладинки кудись iнде податися, Євгене Петровичу. Корецький замислився... - Нiкуди, тiльки до Києва... Бо там найкраще можу притулитися... Чи тепер пiзно? - Пiвнiч скоро. - Поїзд уже пiшов. - Та вам тепер у город i не можна... - Авжеж!.. Треба пройти на Горобейку, там сiсти... Верстов двадцять буде туди од нас? - Та буде... Може трохи й бiльш... Дiйдете? - Дiйду. - Бо їхати воно помiтнiше... - Авжеж... Я й на вранiшнiй поїзд не хочу, бо дуже помiтно буде... - Пiдождете до вечiрнього? - Еге. Тiльки не тут... Краще я пiду в лiс на пасiку твою. - Еге, там безпечнiше... - Переночую в куренi й день перебуду, а ввечерi йна машину. - Зараз хочете йти? - Та зараз... Тiльки ти, Петре, дай хоч свого картуза, а то я без нiчого... - Я зараз... Петро пiшов, а Корецький остався дожидатися в темнiй клунi. Певна рiч - на пасiцi буде йому найкраще. Бджоли Петро вiдтiля вже перевiз, нiхто туди тепер не прийде, а коли що, то й у лiсi заховатися можна... Од пасiки до станцiї Горобейки буде навiть ближче верстов на три... Прийшов Петро, принiс картуза й свою чумарку. Чумарка прийшлась на Корецького саме добре, а картуза надiти було трудненько, бо голова болiла. - А це попоїсти... Їжте!.. - Нi, це згодом... уже на пасiцi... та й iдучи можна... А тепер нема чого баритися: краще я швидше пiду. - Ходiть - i я з вами. - А тобi чого? - Е, нi, - щоб я вже знав, що ви безпечно до катраги добилися... Там уже не так страшно, а по дорозi то хто його зна, як буде... - То щоб i тобi впало,цього хочеш? - Та нiчого не впаде... Пiду!.. - Ну, гаразд, - охiтнiше менi буде. Яром? - Яром не так помiтно... Вийшли з клунi, роззирнулись, - нiде нiкого не було видко. Пiшли знову городом, тодi вниз i побралися яром. Петро йшов попереду, несучи вузлик, Корецький за їм, iшли мовчки, бо було небезпечно подавати голос. Вгорi було хмарно, тiльки де-не-де проблискували клаптики чистого неба i на їх сумно мигтiли зiрки. Чорнi боки яру здiймались високо, i внизу було зовсiм темно. Згори трудно було б їх добачити. Силкувалися тiльки йти якомога тихше, обережнiше, - посувалися помалу. I враз Корецький здригнувся. - Гаву-у-у!.. гаву-у-у!.. - знову розкотилося серед темряви. I весь час, поки вони йшли яром, важко й сумно пливли в повiтрi заводи собачого плачу, i вiд їх ставало так безнадiйно, що хотiлося самому плакати, вити, як Катай... З пiвгодини йшли яром. Дедалi вiн ставав усе менше й менше глибокий, боки в його нижчали i, нарештi, вибiгали в поле вузеньким ярочком. Озирнулися полем. Корецький спершу нiчого не побачив, але Петро торкнув його рукою й мовчки показав праворуч. Там, геть далi, бованiла в темрявi могила. При блiдому свiтi вiд кiлькох зiрок, довше вдивившися, Корецький побачив на могилi щось високе. - Козак верхи, - прошепотiв Петро. Так! Ловлять його i вночi. Треба вертатися назад. Завернулися i знову пiрнули в темряву глибокого яру. - До верб, - шепнув Петро. Корецький знав цю дорогу. Яр викидав од себе гiлку так само на поле, але там росли купками верби й так усякий чагарничок розкиданий був верстви на пiвтори, - отже легше було сховатися i зайти далi вiд села, а тодi вже iншим шляхом завернутися до лiсу. Знову пiшли тихо, обережно, мовчки. Дiйшли до гiлки; завернули нею. Тут iти було гiрше, бо стежка була мало протоптана i раз у раз траплялися кущi. Доводилось iти дуже помалу, щоб не було шелесту й тупотiння. Вони доходили вже до краю, коли це враз почули над собою розмову. Двоє козакiв їхало понад яром, наближаючися до їх. Поприпадали до землi й лежали мовчки, нерухомо. - Долго еще будем ездить? - почувся голос просто над їми. - Да чорт его знает... Должно удрал уж он... - Проехать разве оврагом? - Ну его к чорту!.. Ноги лошади поломаешь... Дай-ка огоньку, брат! Чиркнув угорi сiрник, блиснув свiт, засмердiло тютюном... Далi затупали знову конi, йдучи помалу, ходою. Корецькии з Петром лежали, прислухаючись, як тупотнява й голоси затихали i нарештi зовсiм стихли. Пiдождали, ще з чверть години, тодi Петро торкнув Корецького. - Лежiть тут! I тихо-тихо полiз угору. Корецький бачив, як його темне тiло посувалося кручею i як, нарештi, його голова стала над берегом яру. Довго дивився там, - тодi вернувся так само обережно. - Не видко вже нiкого, - рушайте швидше! I все ж силкуючися робити якомога менше шелесту, вони вийшли з яру в поле. Корецький глянув навкруги - нiкого не видко було нiде. Хiба хтось сховався. Нахиляючися i припадаючи часом до землi, пiшли помiж купками чагарнику й верб i йшли так з верству - аж поки вибились на вiльне поле. Нiчим не можна було ручитися, що й тут, на дорозi до вони не стрiнуть козакiв, але iншого способу добитися до лiсу в їх не було. Пiшли швидко-швидко полем... А навздогiн за їми лунав далекий собачий плач, мов тужiння на руїнах розбитої школи... V Дерева шумiли сумно й понуро, як налiтав на їх вiтер, i а тодi затихали, шепочучи жалiбно, мов на кого нарiкаючи. Вiтер часами хлюскав дощем у тонку горожену стiнку, а як вiн затихав, дощ ляпотiв по листю й по катразi одноманiтним i докучним ляпотiнням i здавалося, що йому не буде й кiнця. Зобгавшися на соломi, Корецький дивився в темряву, слухаючи одностайний плюскiт настирного осiннього дощу. Було холодно, вогко й безнадiйно сумно. Так безнадiйно, що не хотiлося вже нi жалiтися, нi навiть кричати з болю, хотiлося тiльки зiбгатися ще дужче, скулитися, як старий, хворий собака пiд отаким дощем, заплющити очi, щоб уже нiчого, нiчого не бачити, - i вмерти. Дев'ять лiт працi!.. Працi щирої, повсякчасної, такої, що всi її радощi й болi стали їх особистими радощами й болями. Навiть кохання їх, подружнi справи - так тiсно злучилися, переплелися з тiєю працею, що все те творило одно цiле - часом гiрке й тяжке, але разом з тим таке гарне, позолочене сяєвом радiсних надiй!.. I все загинуло!.. Спершу сам, тодi вдвох - вони викохали кiлька поколiнь молодiжi, осяяної хоч невеликим свiтом знання й громадянської самосвiдомостi. Вони власним своїм прикладом, своїм життям завсiгди силкувалися не рiзнити з тим, чого навчали людей; iшли завсiгди, де тiльки могли, на помiч усiм, кому того треба було, iшли не через те тiльки, що так велiла їм iдейна повиннiсть, але й того, що їм любо було пiрнати в народне море, заспокоювати болi; того, що вони любили цих темних, пригнiчених тяжкою долею, людей i силкувалися виявити ту любов, як могли... Може недобре? Мало? Хто знає... Але з усiєї сили - скiльки змогли... I здавалося - не по-дурному. Здавалося, вже творили круг себе ясне коло людей, що живуть новим, кращим i вищим життям... Здавалося, що й ширша громада вже розумiла їх i виявляла свою прихильнiсть... навiть недавно, вже як вiн у тюрмi був, постановлено добиватися, щоб його випущено й вернено в школу. I ось - досить було нiсенiтницi, видимої дурницi про те, що хтось хоче мужицькi землi вiддати жидам, щоб одразу все вiдмiнилося, щоб цей страх мужицький - не впустити з рук землю - затуманив зовсiм голови, забив усiм памороки. I той самий Семен або Демид, що може двадцять разiв зазнавав од його запомоги щирої братерської - словом i дiлом - цей Демид пiдняв над його головою ломаку тiєю самою рукою, що вiн, Корецький, вигоїв йому для чесної роботи!.. Чи може що бути страшнiше, безнадiйнiше? I хiба це з ним тiльки? Он уже є звiстки, - Петро казав, - про погроми в Києвi й по iнших городах. Скiльки мук, скiльки тяжкої титанiчної працi й боротьби, нечуваних жертв во iм'я любовi до волi й народу i ось - тiльки блиснув перший промiнь волi й надiї на краще життя, той самий народ, во iм'я якого вiдбувалася та дивна боротьба, вiдповiдає на цей промiнь погромами, убиваючи своїх оборонцiв i прихильникiв та слухняно йдучи на налигачi за тими, що завсiгди водили його в тяжкому ярмi. Вiл пiд'яремний, тепер вiн виразно показує, що вiн раб не тiльки споконвiчний, але й довiчний, безнадiйний. I сонце встане I осквернену землю спалить - згадалося йому. Тiльки тодi, коли могуче сонце спалило б цю осквернену землю, винищило б кодло вiчно похилених рабiв i дало б життя новiй, не рабськiй породi - тiльки тодi можна було б чогось сподiватися. Але воно, сонце - воно не прийде i не спалить, i все буде, як було: буде раб i пан, кров i погроми i кайдани!.. Якби нiчого цього не було, якби вiн зостався в тюрмi або навiть заслано його на Сибiр, хоч би й на каторгу, - i тодi б йому було легше, нiж тепер. I коли б вiн умирав там, - i тодi мiг би вiрити, що над його трупом таки засяє колись сонце волi й щасливого людського життя!.. А тепер - як вiн може тепер вiрити? Умерти, тiльки вмерти, щоб не знати, не почувати цього!.. Дощ одноманiтно, докучно хлюскав по катразi, дерева жалiбно нарiкали, мов хлипаючи стиха, i чорна безпросвiтня нiч налягала на душу. Зобгався, скулився ще дужче й занiмiв у невпинному, безмiрному, тупому й безнадiйному болi... Не спав, хоча й не був притомний. Як опритомнiв, сiрий свiт похмурого ранку вже зазирав крiзь щiлини в дверях. Устав i, хитаючись, вийшов з катраги. Дощу вже не було, але земля, лiс, небо - все було мокре, сiре, повите хмарами й туманами. Тремтiв, бо було йому холодно. Десь далеко, в серединi щось болiло тупо й гидко, але вiн уже знав, чого той бiль; голова теж болiла, була тяжка i не хотiла нiчого розумiти. Сiв на пеньку бiля катраги, сидiв тремтячи. Помалу холод вертав йому свiдомiсть. Пiшов до кринички вмитися. На головi, з лiвого боку, волосся запеклося в кровi й зашкарубло, мов кора. Позмивав кров, де можна, трохи причепуривсь. Вернувся до катраги й надiв Петрову чумарку, щоб зiгрiтися, але не мiг. Згадав за Талiного листа й витяг, щоб ще раз прочитати. Писала, що вона й дiти цiлi й здоровi, прохала не турбуватися за їх i не одвiдувати їх зараз, а їхати просто до Києва: певне й за нею є догляд, i його можуть у неї забрати. Через те саме й вона приїде аж у Київ - там легше буде побачитися й не навести на його слiд... Радiла, що його погромники не заняли (це їй Петро сказав), пiдбадьорювала його, силкувалася впевнити, що трохи згодом усе повернеться на краще... - На краще!.. - гiрко всмiхнувся Корецький. - Де вона цiєї надiї набирається?.. Коли становище таке безнадiйне!.. Краще! А вiн не може навiть ручитися, що не прийдуть погромники й до її батька, не погромлять i його i. не порозбивають ломаками голови Талi й дiтям. А вiн... вiн нiчого не може зробити, бо коли б навiть вiн пiшов туди, до їх i боронив їх збройною рукою, то й це було б їм тiльки на гiрше... Застогнав з душевного болю, заскимлив, як Катай - там, на руїнах... готовий був рвати на собi тiло... хотiлося вдаритися головою об дуб, щоб розбити її вже до краю, щоб перестала вона розумiти, щоб не стало серце почувати... Залiз знов у катрагу, туди, в куток на солому, скулився й лежав... Побачив, що надворi пояснiшало. Вийшов. На сходi почало пробиватися крiзь хмари сонце. Спершу зазначилося блiдим матовим кружалом, то меншаючи, то розпливаючись, а далi блиснуло раз... удруге... сховалося i знову блиснуло й засяло на чистому клаптиковi блакитi. Сiв проти сонця й почав грiтися. Помалу входило в тiло тепло, а з ним потроху верталася й сила. Вже було опiвднi, як почув ходу - трiщали сухi гiлочки пiд ногами. Вже наближалося; можна вже було розiбрати, що йде тiльки один чоловiк. Нарештi, на прогайльовину вийшла людина з вузликом у руках, i Корецький пiзнав Якова. Парубок спершу не побачив учителя, бо той сидiв за катрагою збоку, i покликав стиха: - Євгене Петровичу! - Я тут, - озвався Корецький. Якiв уже бачив його. - Принiс вам обiд... - Спасибi!.. Сiдай!.. Якiв положив вузлик пiд катрагу, а сам сiв зараз же бiля Корецького на купi мокрої соломи. Учитель пильнiше глянув на його блiде обличчя й помiтив, що губи в його почали нервово тiпатися i враз буйнi краплистi сльози одна за одною покотилися в парубка по обличчю. - Якове, чого ти? - спитався Корецький. - Що ще сталося? - Нi, нiчого, - одповiдав, ледве вимовляючи, Якiв. Нiчого... - Чого ж ти плачеш? - Був у школi. I, зiпершися лiктями в колiна, вiн обхопив лоб руками i, так похилившися, тихо, мовчки плакав... I Корецький почув, як i в його щось пiдкотилося до горла, так само почали тремтiти губи й перша пекуча сльоза скотилася по обличчю на холодну землю. Сидiли вдвох, ученик i вчитель, i мовчки плакали... Затихли. Обом стало мов трохи нiяково несподiваних слiз i обидва мовчали якийсь час. Перший загомонiв Якiв - розказував, що тепер дiється в Ладинцi. Погромники вчора величалися, пиячили й репетували ввесь день, але сьогоднi якось притихли й не вилазять iз своїх дворiв. Вiн стрiв Валюшного на вулицi, - той одвернувся, похнюпившись, i швидко проскочив далi: сором було в вiчi дивитися. Уже є звiстки про погроми й по iнших селах. У Солтиковi погромили й зарубали сокирою лiкаря за те, що вiн "демократ", трохи не вбили вчительки, а тодi пiшли й погромили пана; хотiли й його вбити, та заздалегiдь утiк. Тодi солтикiвцi пiшли до своїх сусiд у Горобейку та разом з тими погромили й горобейського пана. Кажуть: "усi пани проти царя: виб'ємо їх до ноги, тодi вся земля наша буде". А пани побiгли до губернатора, щоб посилав до їх козакiв. А в їх з Ладинки козаки вже поїхали. Петро чув, як вони гомонiли промiж себе на вулицi, що вчитель, мабуть, уже втiк поїздом. Може їх погнали вже туди, де панiв громлять; а може згодом i знов наскочать, але все ж хоч пару день можна дихнути без їх. Усе товариство тяжко засмучене. Сьогоднi збираються прийти сюди, - хочуть усi бачити свого вчителя... А Корецький слухав його й од того щирого голосу ставало мов легше на серцi, мов присипляла тая розмова огидний безперестанний бiль у душi. - Я вам принiс обiдати, - нагадав Якiв, показуючи на вузлик.