д другому кондукторовi здав... От я вже й на Кубанi... Добра штука Кубань, да тiльки бiда, що й останнього карбованця в дорозi проїв. Нанявся до одного багатого пана, а в нього табунщик Артем Гайда. А ви знаєте, що воно там табунщик? Чорт, а не чоловiк! Як вирветься у широкий степ з орканом у руках, дак вiн там орел! Скаженого коня-неука пiймав, сiв на його, стиснув колiньми - ех! аж степ гуде! Кiнь б'є i передом i задом, та де йому скинуть Артема! З скаженого - овечкою стане! А вже нiчия чужа коняка не стрiвайся з Артемом у степу - його буде. I було в нас товариство добре: шестеро нас, та такi!.. Одного разу тридцятеро коней вивели, за одну нiч за двiстi верстов перекинули, продали i в обiд другого дня дома були. - Ну, та невже? - почулися здивованi голоси.- Та як же це ви зробили? - Уже знали - як!.. Ех, отам справа! Там коновод не злодiячка - такий, що перед полiцiєю труситься, як от ми, клапоухi азiнуси. Там вiн нiкого не боїться, а його всi бояться! Вийдемо на ярмарок - гуляй душа без кунтуша! Морем коло нас горiлка, танцi, музики бiля ятки на майданi, а люди збираються!.. А дiвчата задивляються!.. Ах, сто чортiв!.. А ми гуляємо, гопака витинаємо, до дiвчат залицяємось, та величаємось, та хвалимось - як коней перемкнули та якi були конi... - Ну, це вже брехня! - перепинив Кучма.- Тобто стали розказувать, де конi брали? Та зараз би й вас самих забрали. - Суса тупорилого у хвiст поцiлували б, а нас не забрали б! Там не на нас, а вiд нас страх був. Там на всю округу звiсно, хто такий Артем Гайда, а його зроду нiхто не займе, люди шапки йому скидають, бо бояться. А пан аж просить: "Оставайся в мене, Артеме, жити!" Бо пан знає, що як у його свiй коновод житиме, дак цiлi будуть конi свої, а до чужих йому байдуже. - От там жисть! - скрикнув Роман. - Вольне, веселе життя!.. Коли, бувало, й нападуть на нас, дак ми знали, як обороняться... Раз як застукали нас в очеретах! Два днi оборонялись... рушниця добра в Артема була i пiстолетики в мене... Вони до нас посунуться, а ми - бах! Вони й заховаються, бо кулька не дулька: як уразить, то заболить. А на третiй день умкнули од їх, ще й з кiньми... Го-го-го! Аж степ застогнав, як у копита вдарили!.. Гей! Сто чортiв!.. I вiн знову гримнув кулаком по столу. Стан йому випростався, вся його кудлата велика постать дивно вiдмiнилась пiд впливом згадок про минуле, дикою степовою силою справдi повiяло вiд неї. I обличчя в сього п'яницi й злодiя мов осяяв якийсь свiт, очi йому заблищали дивним блеском... Всi глядiли на його зачудованi. Роман увесь час слухав, втупивши в нього свої палкi очi, боячися словечко згубити. I як ударив по столу здоровенний Патроклiв кулак, парубок ураз так i кинувся й скрикнув: - А що ж, справдi? Разлi ж i ми не люди? Разлi ж уже как ми, дак i не зумiєм нiчого зробить? Да я вам таку штуку вшкварю, шо на всю губерню бахну, а в карманах аж засмiйоться!.. Хочете? Завтра в Диблi i п'ятеро коней возьмемо. - Ну, ну, ти не очень заривайся! - промовив Ярош неприхильне.- Знаєм уже, как там брать... - А я вам кажу, що возьмемо! Слухайте. Коло мого двора живе сусєд Струк. А в його на шпилi клуня. I так вона стоїть, що з усього села її видно. Ну, я запалю клуню, народ побiжить на пужар, а ви тим часом виведете конi. На хвилину всi стихли, а тодi враз "ура!" зарепетували Патрокл, Кучма й Лукаш. - Тихше! Цитьте! З улицi почують! - припиняв Ярош. - Дарма! Чорт їх бери! Нехай чують! - не вгавав Патрокл.- Романе! Братику! Амiкус любезний, дай я тебе поцiлую! I його величезнi лапи обхопили Романа, а щетиняста пика притислася до парубкового обличчя. - Випиймо ж!.. Випиймо ж iще!.. I вiн пив сам, наливав Романовi. - От так молодець!.. Це понiмаю!.. Щоб наша слава не пропадала!.. А, проклятi дерiї! - репетував уже зовсiм п'яний Патрокл.- Ви радi б нас у ложцi води втопить, бо ми злодiї, а ви чеснi! Брешете! Самi ви злодiї, усе по закону крадете. А ми не злодiї... Треба їсти - приходимо й беремо!.. Так, беремо!.. I воюємось з вами!.. Ви нас убиваєте, а ми з вами воюємось!.. Хто подужає, той i прав. Homo homini lupus est. А хто воює, той - герой! А ви чорт зна що, мужлаї!.. А я - Патрокл Хвигуровський... Патрокл - герой. Хвигура - образець... I його п'яна голова вже схилялася на стiл. IV Роман хоч i лiг звечора п'яний, але хазяї, клопочучись пiд вiкном, збудили його дуже рано. Ледве прокинувся, згадав про вчорашнiй свiй замiр, i думка про це нове дiло вже не дала йому спати. Йому не лежалося. Вiн схопився, одягся... В цю мить почув, що хтось береться за дверi i хоче до нього ввiйти. Дверi вiдчинилися. - Левантина!.. - Романочку! Братику! Не займай мене!.. Дай менi вiдпочити!.. Я вiд хазяїна втекла... Усю нiч блукала... Не займай мене... Забожись, що не займеш!.. - Ну, та шо ти! Та хрест меня побей, коли я що-небудь!..- забожився швидше Роман, iзрадiвши.Iди та лягай спать! А, бiдняга!.. Його маленька свiтличка перебита була в кiнцi, i за тiєю лересiчкою шальовочною вiн спав. Туди вiн i повiв Левантину. Вона впала на лiжко i зараз же заснула. Вiн постояв, подивився на неї, усмiхнувся, тодi зачинив за нею дверi в свiтлицю i пiшов з дому, замкнувши кватирю. Iшов вулицею такий задоволений та радий. Сама прибiгла! Ну, нехай виспиться,- однак вона його рук не мине. Та тепер йому й не до неї. Адже вiн учора забожився, що сьогоднi пiдуть у Диблi. Треба вмовитись, щоб хлопцi були готовi. Вiн пiшов до Яроша, але того не було дома. Не знала й жiнка, куди пiшов. Роман зазирнув до чайної,- i там його не знайшов. I де вiн у чорта подiвся? Роман пiшов блукати по городу по всяких закутках, де мiг зустрiти Яроша. Нiхто нiде його не бачив... А Левантина тим часом спала. Спала довго, до пiзнього обiду. Щось її нарештi збудило. Розплющила очi, глянула на хату i спершу не могла зрозумiти, де вона. Чи се ще нiч? У маленькiй комiрчинi темно. Нi, он крiзь не зовсiм прихиленi дверi видко щiлину свiту. Чи це їй сниться? Ба нi, за дверима щось гомонить... Романiв голос... Вiдразу згадала все. - Яв тебе два раза бил, усюди шукал,- казав комусь Роман. - Ходил до Хведорченка, щоб за свидетеля бил,- одповiв хтось невiдомий. - Да, я й забул... Ну, а в Диблi хлопцi готовi? Диблi? Левантинине село? - А ти таки думаєш? - питався незнайомий голос.- А єслi не пощастить? - Ще й как пощастить! - одказав Роман i почав упевняти свого гостя: розказував усе, як треба зробити, доводив... Спершу Левантина мало що розумiла. Але дедалi все виразнiше й зрозумiлiше виявлялося їй те дiло, що мало статися... - Я вас бросю в ярку,- сказав нарештi Роман.- Как запалю, то ви немножко посидiть, пока народ згвалтується та побiжить на пужар. Тогда вже й ви... Найлучче берiть у третiй хатi скраю злєва,- Панас Гаман,- у його ха-ароших коней троє. От трьом i бу-деть робота. А сколько всех нас будеть? - 3 тобою шестеро. - Харашо. Дак двом приказать, щоб селi аж возлi млина. Знаєш? Там саме возлi млина у Середенка конi - велика хата, а возлi неї тополя... Усе люди й сторожi будуть на пужарi, то вам воля будеть! - Смотри, сам не попадись! - перестерiгав гiсть.- Тепер вони знають, хто в їх конi брал, то будуть на тебе засiдать. - Чортового батька попадуть меня! - вiдказав Роман.- Я знаю, куди тiкать... Ат, чорт! - схаменувся вiн. - Чого ти? - Та я й забил, шо ми не самi в хатi. Вiн пiдiйшов до дверей i зазирнув у щiлину. - Нє, спить. - А хто там? - Дєвка одна. - Туди к чорту! Чого ж ти не сказал? От роззява! Усєм би ти мастак бил, єслi б только не так панькався з бабами. Ну шо, єслi послишала? - Нє, так спить, шо не послишить. - Ходьом у сенi, чи що. Вони вийшли i розмовляли довгенько ще в сiнях. Тодi Роман вернувсь у хату, мабуть, по шапку, i кудись удвох пiшли. А Левантина чула вже досить, щоб зрозумiти все... Тепер вона знала, чим зробився Роман i хто брав у їх на селi конi... Коновод!.. Злодiй!.. Боже єдиний! За що ти так караєш її? Покарав коханням, покарав i коханим!.. Злодiя покохала!.. Тяжким болем проймало їй душу, розривало серце. Мало вона зазнала, дак ще це!.. Зiрвалася з лiжка: тiкати! Тiкати звiдси! Побiгла до дверей, торкнулася до них,- дверi були замкненi. Кинулася до вiкна,- воно не вiдчинялося. Вона сидiла як у тюрмi. Вона ж мусить тiкати вiдсiля швидше, швидше. Мусить бiгти в своє село, перестерегти Струка, перестерегти людей, щоб береглися, щоб запобiгли лиховi. Вона повинна сказати... Що сказати? Що Роман - злодiй, палiй! I його вiзьмуть до тюрми, судитимуть, може, й на Сибiр зашлють... I вона пошле його на Сибiр? Ця думка вiдiбрала в неї враз усю ту силу, що була прокинулась. Знеможена вiдразу, сiла i схилилась на стiл. Не вважаючи на все, що було, у неї в серцi завсiгди жеврiла iскра кохання до Романа, i останнiми днями ця iскра розгоралася все бiльше й бiльше. Еге, вона тепер так добре, так виразно почувала, що вона його кохає, що вона нiколи не покидала його кохати. I вона пошле на Сибiр того, кого кохає! Того, кого кохає? Нi! Вона кохала Романа, хоч i грiшного проти неї, але чесного парубка, а не коновода, не злодiя, не палiя! А тепер вона вже його не... Але ж нi! Вона його любить, любить такого, як вiн есть, i не може вирвати, викинути з себе того. Любить! А нащо ж вона його любить, що з тiєї любовi буде? Хiба вiн буде їй дружиною? Хiба вона пiде за злодiя, за палiя? Що ж їй робити? Що? Ухопилася за голову руками. Голова палала, розскакувалась од думок, але не давала поради. А може... були всякi грiшники та й каялись... Чому ж би Роман не мiг покаятись i знову чесним зробитись? Вона його прохатиме, благатиме, вона йому руки цiлуватиме, аби тiльки вiн не робив того, не йшов туди, покинув своїх товаришiв... Вона благатиме його доти, аж поки вiн послухається її, покине все, i тодi вони будуть знову щасливi... А як же не послухається? I щось починало їй казати, що даремна її надiя, що не має вона такої сили, щоб вирвати Романа з того багна, в якому вiн опинився. Вона силкувалася задавити цей голос, та не могла... Чи послухається, чи нi, а вона його благатиме. Коли не поможе, тодi - дiйся воля божа! Вона вже нiчого не здолiє тут зробити. Як то? То вiн тодi пiде пiдпалить село, обкрадатимуть людей? I вона те знатиме i нiчим не перешкодить тому, не оборонить людей? Та хiба ж тодi не впаде й на неї той грiх? Люди кидаються в полум'я, рятуючи людей, а вона не обрятує їх, хоч їй в полум'я не треба кидатись, а тiльки побiгти в Диблi й сказати... Грiх страшенний, непрощенний грiх - задля свого кохання попустити занапащати людей. I вона хоче зробити той грiх! Але ж, боже мiй... Вона ж його любить! Билась головою об стiл, не знаючи, як поєднати кохання з повиннiстю - з тим, чого вимагало сумлiння. Таки наважилась. Вона благатиме його, а коли вiн не послухається, побiжить у Диблi. Цим трохи заспокоїлась. Та не надовго. Бо нова думка знову розбила ввесь той спокiй. Коли вона скаже йому, що все знає, то вiн же не пустить її з хати, зв'яже її, замкне... Як же вона тодi побiжить у Диблi? I мучилась цiєю новою думкою довго-Нарештi зачула, як брязкає на дверях замок. Утекла в темну хатчину i сiла на лiжко. Увiйшов у хату, вiдхилив до неї дверi: - Устала вже? - Сiв на лiжковi бiля неї.- От не надєявсь, що ти до мене прийшла сьогодня! Савсьом не думал! Що ж там здєлалось з хазяїном? Вона почала розказувати - все, як було... - О дурненька, дурненька! Чого ж ти просто до мене не прийшла? - Та... адже прийшла... Вiн обняв її й поцiлував. Перший рух її був - випручатись. Але зараз же вона припинила сама себе i скорилась його поцiлунковi - одному, другому. Вiн радiв з цiєї несподiваної ласки, вона це бачила, i нова надiя прокинулась у неї; вона цим не пустить його вiд себе. - А я тобi єстi приньос. Хочеш? Ходьом! Вийшли вдвох. На столi лежали пироги, ковбаса, хлiб, яблука. Надiючись на здобич, Роман позичив грошей у Яроша. - Я тут в одного знакомого харчуюсь, та сьогодня хочу з тобою обiдать, дак вот i приньос того-сього. - Спасибi, моє серденько! Посiдали за стiл. Вiн їв добре, їй шматок не йшов у горло, та силувала себе їсти. Вона тулилася до нього, зазирала йому в вiчi, всмiхалася, хоч у неї хололи й тремтiли руки. Вона заживала всiх хитрощiв, на якi була здатна, бо це був останнiй спосiб затримати, вдержати його, зберегти його собi. I зважилась iти до краю... Сьогоднi не пустить його, а там... побачить, що робитиме. Короткий осiннiй день уже наближався до вечора, як вони пообiдали. - Як менi гарно, Романочку, що ми вдвох, i будемо вдвох увесь день сьогоднi... Адже не проженеш мене, коли я зостанусь у тебе ночувати? - Чого б то я тебе проганял? Та я такой рад!.. Жаль толькi, що не доведеться сьогоднi дома ночувать. Уже скоро i йти нужно. - Чого? Куди? - Хазяїн посилаєть... На машину... - Надовго? - Завтра дньом вернусь. - Ой Романочку! Як же я сама буду? Не їзди! - Нельзя, Левантинко: хазяїн велить. - От, велике лихо, що хазяїн велить! А ти занедужав та й не можеш їхати. - Не, йому то без надобностi... Должон єхать, дак єдь... - Романочку! Голубчику! Братику! Не їдь! Зостанься зо мною! Будь зо мною увесь день сьогоднi, всю нiч! - Завтра буду ввесь день i всю нiч i завсегда потом буду. - Що завтра! Сьогоднi хочу! Вона обвилась круг його як хмелиночка, зазирала йому в вiчi, цiлувала його, обсипала ласкавими, закоханими словами чарiвними, обхоплена непереможним, мало не божевiльним бажанням затримати його, не пустити... її розпаленiй, знеможенiй думками головi здавалося чомусь, що в цiй ночi вся сила: аби тiльки вiн сьогоднi зоставсь, аби сьогоднi, а тодi вже все, все добре буде! Нiколи ще вона з ним не була така - навiть там, на селi. У нього туманiла голова. - Нельзя, серце!.. Когда б можна - я б i слова не сказал... Ну, а то ж нiкаким способом. - Який ти недобрий!.. Зостанься, Романочку, серденько дороге! Що хоч зо мною роби, цiлуватиму тебе, милуватиму тебе, тiльки не ходи сю нiч! - Та що вона тебе, ета ноч, така дорога? Почему? - Так хочу! Хочу, щоб ти нi з ким сьогоднi не був, тiльки зо мною! Ми такi щасливi, такi щасливi будемо, якщо ти зостанешся зо мною сю нiч. I тепер, i потiм щасливi будемо! Вiн пригортав її, цiлував, але вирвався нарештi: - Ну, нужно йтiть! Вона так i припала до нього: - Не ходи! Не пущу! Зоставайся зо мною! I цiлувала його без лiку, силкуючися тими поцiлунками сп'янити його, примусити забути про все, зостатися з нею. - Коли зостанешся сю нiч зо мною - буду твоєю, не пiду вiд тебе. А пiдеш - утечу зараз. Сю нiч! Тiльки сю нiч... У цих, стiльки разiв уже сказаних, словах "сю нiч" чути було стiльки благання й натиску, що Роман почав прислухатися до їх пильнiше. Вiн ще держав її в себе, як малу дитину, на колiнах, цiлував їй очi, губи, шию, голова ще туманiла, а вже якась непевна думка ворушилась там. I вiдразу вiн повернув її обличчя до себе: - Ану, глянь менi в очi! Вона глянула. - Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз? Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку. - Дак он шо! - Вiн зсадив її з колiн.- А що ж ти чула? Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається... Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками: - Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх... тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз! Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов. - Брось чорт зна що патякать! - Нi, Романочку, не кажи так! - Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх! - Проч! - Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти... Я робитиму... ночi не спатиму... Романочку!.. Романочку!.. I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами... - Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу! Вона пiдвелась. - Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам! Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський... А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки... - Чула? - Чула... - Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай - то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазяїну, щоб доглядал... Єслi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумiєш? - Розумiю... - Дак єслi хочеш на свєтi жить, то сиди тихо. Не будеш сiдєть - задавлю i в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не смєй студова виходить! Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув їх на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi. Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваляється задавити її! Вiн - пропащий злодiй... Все, що було в неї в душi гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!.. Думка знову верталася до подiй цiєї ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують їх. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!.. Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,тодi побiжить... Але ж, вiн оддав хазяїновi ключ. Хiба ж її хазяїн випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти. Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала їх. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець. Левантина з усiєї сили натиснула на дверi плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але кiльця не виривалися. Вона опитувала ще кiлька разiв, напружуючись щосили, але нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко. Якби в неї тут було щось - сокира, молоток,- вона б тодi знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками, але не знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довгої шуканини, аж у далекому кутку, пiд лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла її на свiт до дверей: це були старi обценьки. Левантина спробувала просунути їх крiзь дверi, але вони не пролазили. Повернула тонкими кiнцями i змогла заложити їх у кiльце. Тодi почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, i кiльце вискочило з дверей. Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi. Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися. Важкi, дебелi дверi зачиненi були щiльно i замкненi, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нiчого не зрушила їх. "Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки". Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспiшаючись, але з усiєї сили. Дверi стояли нерухомо. Почала тодi штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи їх до синякiв, до кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, i била на одчай плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цiєї тюрми. Билася об мiцнi дверi, як пташка-не -вiльниця б'ється об невблаганнi грати клiтки-тюрми. Нарештi, знеможена, знесилена, спинилася, похилившись на тi дверi, важко дихаючи. Побитi плечi й лiктi дуже болiли. Вiдпочивала так кiлька часу. Крiзь невеличке вiкно бачила, що надворi вже смеркалось. Пiдiйшла до вiкна i стала його оглядати. Шибки були такi маленькi, що якби видавити одну, то не можна було б пролiзти, а зроблено вiкно було так, що не вiдчинялося. Поламати його? Чи .вона подужає те? А коли б i здолiла, то почують же хазяї, як трiщатиме вiкно, бряжчатимуть побитi шибки. Почала роздивлятись у вiкно надвiр i побачила перед себе якусь замкнену шопу чи возiвню. Людей не бачила, щоб ходили. Але можуть поблизу ходити, отут зараз таки, то й почують її. А якби все вiкно випхати,- може б, це тихше було? Воно було прибите знадвору гвiздками. Але гвiздки тi давно вже поiржавiли, а як Левантина натисла на вiкно з одного боку, то вони поламалися, i вiкно зараз же почало випиратися з луток. - I якого тобi чорта треба? - гримнув пiд вiкном просто Левантини сердитий товстий голос. Дiвчина вмить захилилася за стiну i стояла, вся похоловши, тремтячи. Це ж побачили вже її, це ж хазяїн! - Ходи поночi, вишукуй! Чорт батька зна що! - казав той голос знову, i Левантина почула, як забрязкав замок бiля возiвнi. - Та вона тут скраю зараз i лежить,- одповiдав жiночий голос. Левантинi полегшало: це не до неї, це, мабуть, хазяїн з хазяйкою щось iз возiвнi беруть. Прислухалася, як вони вiдiмкнули, ввiйшли в возiвню, сперечаючися, знайшли якусь рiч, замкнули i пiшли геть. Все знову затихло. Перечасувавши трохи, Левантина знову заходилася бiля вiкна. Обережно, помалу натискаючи, вона вихитала вiкно з луток так, що могла в щiлину просунути руку спершу з одного боку, тодi з другого. Вийняти вiкно i поставити його на землю надворi було вже тодi легко. Тим часом надворi вже зовсiм стемнiло. Прислухалась одну мить, чи не чути кого, i легко й обережно вилiзла з хати в двiр. Тремтiла зо страху, що зустрiне зараз когось. У дворi нiкого не було i нiхто не берiг її, бо то Роман збрехав, що вiддасть ключ хазяїновi. Перейшла двiр хутко i опинилася на вулицi. Вона бiгла б, та боялась, що її припинять, догадаються, що тiкає. Але пiшла швидко, як могла, силкуючись iти в темрявi вулиць, i незабаром була за мiстом. Спинилась на хвилину передихнути i побiгла по дорозi до Диблiв. Пробiгла верстов зо двi. I враз думка одна припинила її: та й вони ж цим шляхом iтимуть. Що, як наженуть її? А що, як вони вже поперед неї? Що, як вона спiзнилася? Вона знала iншу дорогу: через лiс, тодi через байрак. Ця дорога була коротша дуже, але туди нiхто не їздив, бо не було шляху, тiльки ходили люди вузенькою стежкою. Левантина теж нею ходила, але вдень, з людьми, а тепер... Iти вночi лiсом - це було занадто страшно. А йти тут, то знов - або вона спiзниться, або її наженуть, Роман пiймає її - i що тодi буде? Глянула лiворуч,- там лiс чорнiв темною, похмурою хмарою на кiнцi неба. Збочила з шляху i побiгла туди. Поки бiгла полем - було нiчого. Але як пiдiйшла до цього вночi такого понурого лiсу - обняв її страх. Вона знала, куди йти, вона стояла на початку стежки, але ця стежка втопала в таку чорну й страшну темряву, що в бiдної Левантини стискалося перед нею серце. Але вагалася недовго. Перехрестилася i вступила в лiс. Тут уже не бiгла, бо раз, що втомилась, а вдруге, що боялась збiгти з тропи й зблукатись. Але йшла швидко помiж величезними стовбурами старого лiсу. Зрiдка тiльки розривалося вгорi посплутуване гiлля, i тодi видко було їй клаптик неба з двома-трьома зiрками. Зважилась не дивитися набiк, не прислухатися, а все йти, йти... Але очi несамохiть зазирали iнодi вбiк, вуха ловили таємничий голос великого лiсу. А вiн озивався тихими шепотами, шелестами i зiтханнями, i кожен такий згук одбивався голосно, гостро в напруженому вусi бiдолашної дiвчини. Вона все йшла. Осiнь уже струсила з дерев частину їх лiтнього вбрання i насипала на землi м'який килим мертвого листя. Левантинi добре було ступати по стежцi, хоч вона часто боляче била свої босi ноги об не видне їй корiння. Та вона на те не зважала i все йшла. Часом перед очима мрiялись якiсь чорнi величезнi постатi, часом їй здавалось, що от-от засвiтяться перед нею двi свiчки вовчих очей... Вона тодi заплющувала свої очi... Вона часто ходила в цей лiс з дiвчатьми по ягоди, як жила в наймах у близькому вiд лiсу селi, i добре його знала. Коли б не це, то зблукалась би давно. Нарештi їй здавалося, що вже пiдходить до краю. Тодi, сама не знаючи через що, враз кинулася бiгти, розбиваючи до кровi ноги, обдряпуючи собi гiлками руки, обличчя. Бiгла, бо гнав її великий страх,- аж поки вискочила на поле. Втомлена, впала на землю i трохи полежала, вiдпочиваючи. Але недовго. Зiрвалась i пiшла знову. Та не пiшла вже через байрак, а збочила праворуч i зiйшла знову на шлях. Це було трохи далi, але ж байрак був їй ще страшнiший за лiс. Ноги починали дуже болiти, але вона не смiла спинитися. Кожна хвилина вгайки могла занапастити всю справу. Треба йти, хоч трохи й тихше. Скiльки ще їй зосталося? Верстов чотири? Iшла... Щось замрiло лiворуч. Оце ж i байрак пiд Диблями. Ще верства - i вона в селi. Що це? Темне осiннє небо зажеврiло з краю - там, над селом. Це мiсяць зiходить? Еге, мабуть, мiсяць... Так нi ж бо, мiсяць не звiдтiля сходить... Усе бiльше й бiльше... Вогнянi пасма вибиваються угору, стрiляють по небу. Пожежа!.. Левантина скрикнула як несамовита i побiгла назустрiч страшному червоному промiттю. V Ярош таки трохи боявся тiєї штуки, що вигадав Роман. Дибляни стали вже такi злi на коноводiв i так їх пильнували, що було небезпечно так скоро туди потикатись. Але Патрокловi Хвигуровському та й усьому товариству до вподоби припала тая вигадка. Патрокл, трохи випивши звечора, всю дорогу, поки йшли до Диблiв, був страшенно веселий, смiшив товаришiв своїми жартами й лайками i все зачiпав похмурого чогось отамана. Але той мовчав на всi його вигадки. Подiлилися вони так: Ярош з Патроклом та з Лукашем в однiм гуртi сiли в ярку, чигаючи на троє коней Панасових Гаманових, а Кучма з одним хлопцем заховався бiля млина, взявши на свiй пай пару Середенко-вих. Роман, пiдпаливши, повинен був зараз же тiкати в город. Трьом у яру було дуже добре сидiти, бо не видно було їх нiкому, але вони бачили той шпиль, де мала бути Струкова клуня i звiдки Роман повинен подати їм своє вогньове гасло. Хоч отаман i не дозволяв розмовляти, але в головi в Патрокла ще гуло вiд горiлухи, то й язик у його нiяк не хотiв одпочивати, а все шепотiв до Лукаша. Той пирхав зо смiху, а розлютований Ярош нарештi не витримав: - От как дам шворiнем по головi, то ти швидко замовкнеш! - прошепотiв вiн, штовхнувши тим шворнем парубка в бiк. Тодi обидва замовкли, знаючи добре, що з отаманом не завсiгди можна жартувати, бо часом заробиш за жарти такого, що й довiку згадуватимеш. Усi сидiли мовчки, втупивши очi в той бiк, звiдкiля дожидались ознаки. Сидячи так довгенько, помiтили, що їм стало видко далекi верби на почервонiлому небi. I незабаром жарке полум'я вдарило вгору, осяваючи купи сонних хат i дерев. Скрiзь по селу загаласували, забiгали люди, загавкали собаки. Спершу крики й тупотняву чути було й поблизу, але згодом усе вщухло тут, i тiльки там, де ясно шугало вгору полум'я, чути було невгавний поплутаний галас людського стовпища. Коноводи зрозумiли, що-люди з близьких до краю вулиць уже побiгли на пожежу. - Ану лиш! - промовив тихо Ярош.- Та швидко!.. Мало не бiжачи, перейшли невеликий клапоть вигону вiд яру до перших хат. По лiвiй перiї третя хата скраю - Панас Гаман. Швидко й мовчки ввiйшли в покинутi вiдчиненими ворота, вступили в двiр. Велика повiтка з кiньми була перед ними. В дворi нiкого не було, тiльки собака вискочила з-пiд хати i кинулась, загарчавши, просто на Яроша. Вiн убив її за одним махом, розбивши їй голову шворнем. За одну хвилину вiн своєю дужою рукою, заложивши за прибої шворiнь, одiрвав їх, i кiнниця вiдчинилася. Лукаш iз Патроклом убiгли всередину i недовго барилися, вивiвши троє коней. Скочили на їх i були всi вже за ворiтьми. - Ану, припусти! - сказав отаман. Але в цю мить сталося несподiване. Четверо людей в'їздило верхи з поля в вулицю. Це ночлiжани, побачивши з луки пожежу, кинулись у село. - Хто їде? - гукнув переднiй. Ярош ударив свого коня i три злодiї мовчки проскочили проз ночлiжан. Тi не вiдразу розiбрали, що це, а зрозумiвши, погнали за їми слiдом, гукаючи: - Лови!.. Злодiї!.. Коноводи!.. Ярош бив коня без жалю шворнем, а Лукаш та Патрокл шмагали своїх нагаями. Конi бiгли з усiєї сили. Але видко було, що в ночлiжан конi кращi чи не такi потомленi. Вони насiдали на шию коноводам, ось-ось наздоганяли їх. Ярош озирнувся й побачив, що даремна рiч утiкати. Треба було iншим робом рятуватися. - Пускай конi!.. Самi - в яр! - крикнув до товаришiв. Саме добiгли до яру. Стрибнули на одчай душi додолу. Конi порснули в поле, а за ними й ночлiжани. Троє коноводiв попадали на землю трохи не пiд копита коням, та, на їх щастя, тiльки Лукаша зачепив кiнь заднiм копитом. Попадали саме над краєм i, не встаючи, не можучи вдержатись, покотилися вниз у яр. Та їм цього й треба було. Спинились аж на днi i зараз же посхоплювались на ноги. Не чули, що й забилися, хоч гупнувся кожен здорово. Але були цiлi, нiчого не поламали собi. - Яром дальше! - звелiв Ярош. Побiгли яром i думали, бiжачи, що кудись же той яр виходить, то туди й вони вийдуть. Пробiгши чимало, почули, що в їх пiд ногами вже не земля, а камiння. Яр нижчав, глибшав, i враз вони опинилися в якiйсь кам'янiй ямi, а перед ними стрiмко й високо, як кручi, стояли кам'янi стiни глибокого яру, i нiде не було виходу. Задиханi втiкачi спинилися. Вони пiймалися в пастку, не знаючи цього проклятого зрадного яру. - Назад! Може, вспєїм вискочить! - крикнув Ярош. I всi троє повернули назад i побiгли скiльки сили. Не перебiгли й половини яру, аж перед ними зачорнiло кiльки верхiвцiв i людських постатiв пiшо. Це двоє ночлiжан, побачивши, що коноводи вскочили в яр, покинули гнатися за кiньми, лишаючи їх двом своїм товаришам, i вернулися до яру. До їх тим часом надбiгло кiльки чоловiка з села, почувши їх гукання, бо увесь час вони не покидали лементувати, скликаючи людей. Не сподiваючися того, коноводи так i наскочили на їх у темрявi. - Бий! Бий! Вони! - загукано враз, i кiлька кийкiв гупнуло по плечах i по руках коноводам. Вони вiдскочили назад, повернулись i, як захопленi в суточках звiрi, не знаючи вже з одчаю, що робити, побiгли вiд ворогiв знов туди, в кам'яний куток яру. Тепер селяни були певнi, що вони вiд них не втечуть. У цьому яру пан бив колись камiнь на свою кам'яницю та й вибив оту глибоку яму з кручуватими стiнами. Звiдти вже не вискочиш. Галасуючи, побiгли всi слiдом за коноводами. А тi вскочили знов у ту яму i постали нерухомо, щоб хоч передихнути. - От коли так пропали! - промовив Лукаш. - Ну, ти! Патякай! - визвiривсь на його Ярош. Хмари розiйшлися, i з-за них визирнув мiсяць, осяваючи все навкруги. Втiкачi були серед набитого дрiбного й великого камiння. Деяке було поскладане сажнями, деяке згорнене просто купами. В одному мiсцi, мало не бiля самої стiни, камiння було наложене стовпом сажнiв на пiвтора. Патрокл глянув на нього. - Берiть камiння, накидайте, щоб можна було злiзти на це! - скомандував вiн. - Нащо? - спитав Лукаш. - Стультусяка чортiв! Бери швидше! - I вiн загрiб своїми лапищами цiлу купу камiння i потяг до стовпа, муруючи там немов схiдцi. Лукаш допомагав йому. Та тiльки почали робити, а вже дйбляни набiгли, махаючи кийками й ломиками та гукаючи: - А, бiсовi шкуродери, попалися!.. Бiгли просто на коноводiв, їм не видко було за стовпом, що робили Патрокл та Лукаш, але вони бачили Яроша. Витягши з халяви великого ножа, вiн держав його в лiвiй руцi, а в правiй був напоготовi залiзний шворiнь. I як селяни, з розгону набiгши, були вiд нього за три-чотири ступнi, вiн скрикнув, стрибнув наперед i вдарив переднього своєю простою, але в його руках страшною зброєю. Чоловiк ойкнув, захитався... Ярош одскочив. Селяни теж на мить подались назад, одбiгли, але зараз же схаменулись. - Дак ви так! - загукали розлютованi.- Бий їх! Бий на смерть!.. I вони кинулись знов з пiднятими вгору кийками. - А, падлюки, пси! - ревнув страшний Патроклiв бас, i ту ж мить здоровезна постать вискочила перед Яроша, широко розмахнулася рукою i пошпурила важку каменюку. Один з селян скрикнув, ухопившися руками за живiт, та так i сiв на землю. - Раз! - ревнув Патрокл.- А оце вам два! Нова каменюка примусила селян одбiгти ще далi. - Назад, канiси куцохвостi, бо i ребра, й зуби вам сокрушу! - гукав Патрокл.- Бери й ти, отамане! Чого стоїш дурно? Ярош i собi жбурнув каменюку, але зараз же скрикнув: - Бережись! Ледве встигли заховатися за камiння, бо селяни кинули на їх кийками й ломаками. Луснули й затрiщали об кам'янi купи кийки, розкидаючи дрiбне камiння, але шкоди коноводам не зробили нiякої. - Кидайте! Чорт вас бери! Вашим ломаччям вам же й голови порозбиваємо,- гукав на своїх ворогiв Патрокл. Хмара знову набiгла на мiсяць. Потемнiло враз. Селянам стало зовсiм не видко коноводiв. Певнi були, що тi не втечуть з глибокої ями, але не могли добрати розуму, як їх узяти. Знали й бачили, що коноводи, не сподiваючись милосердя, боронитимуться до загину, i двох селян добре вже було вдарено камiнням, а третiй був увесь у кровi пiсля Ярошевого шворня. Кинутися на їх у темрявi, дак ще й гiршого добудеш. - Побiгти в село по рушницю та й пострiляти їх,- радив хтось. - Уцiлиш у темрявi! - А хоч i вцiлиш, дак на Сибiр пiдеш! Треба живцем узяти та дати такого гарту, щоб острог їх живими взяв, та живими не випустив. - Дак пiдождемо до свiту. - А там село горить! - То не з нашого краю. - А там i до нас дiйде, як не погасять. - Вiтру нема. Нарештi наважились послати парубка верхи на село, щоб подививсь, як там пожежа, а коли можна, то ще й людей на помiч покликав. Певнi були, що пожежа до їх хат не дiйде, i мали вартувати до ранку: повидно-му зручнiше буде брати. Ледве парубок побiг, коли враз одна каменюка, друга, третя гепнула-поблизу селян. - Чи ти ба! Знову кидають, чорти! - Хай кидають,сюди не сягнуть. А камiння все гупало. Нiкого, щоправда, не зачiпало, але все падало. А це коїв Патрокл. Поки ото мужики радилися, i коноводи не гаяли по-дурному часу i наскладали цiлi схiдцi вгору на кам'яний стовп. - Ану, скоч, хлопче, на камiння,- звелiв стиха Лукашевi Патрокл,- чи сягнеш рукою аж нагору, до берега. Лукаш скочив. - З аршин не стає. - Дурниця! На камiння, бери, муруй там!.. Нi, не так! Ти, Яроше, подавай йому камiння, а я шпурлятиму на той плебс свинячий, щоб не помiтив нашої роботи. I ото почалася киданина. Патрокл зовсiм не силкувався влучати, та й не мiг би цього зробити, бо селяни стояли таки далеко i було темно. Йому не того треба було: вiн кидав, аби тi знали, що вони в ямi, i думали, що вони тiльки те й роблять, що камiння кидають. Швиргав i до кожного разу додавав словами: - Оце тобi галушка у твiй свинячий рот!.. Що? Подавився? А оце тобi крашанка межи очi в лоб,- бодай тобi з його твої чортовi слiпаки повилазили! Маєте ще, азинуси, ось!.. - Готово! - озвався Лукаш стиха. - Нагору, братцi!.. Та ждiть мене там,- я зараз. I, вхопивши двi здоровеннi каменюки, Патрокл вискочив з ями, надбiг у темрявi ближче до своїх ворогiв i кинув одну каменюку за другою. I, мабуть, когось улучив, бо серед селян крикнуло. Патрокл засмiявся, мурчачи собi стиха: - Що? До смаку припала? Ну, гризiть собi на здоров'я, цуцики слинявi! Не вискалюйте зубiв, люпуси задрипанi, бо не вкусите! Мурмотав i вилазив нагору. - Отамане! - Тут. - Гайда! Але в цю мить хмари знову розiрвалися i зрадливий мiсяць сяйнув на втiкачiв. Крик зчинився серед селян: - Тiкають! Тiкають! Лови!.. Полем затупотiло три пари моторних нiг, а слiдом за втiкачами, видираючися з яру нагору, кинувся гурт селян. VI Стручисi не спалося. То думки всякi розганяли сон, то блохи напосiдалися. Вона крутилася по полу, штовхала чоловiка, сердячись, що вiн так спить, аж хропе. Уже вона передумала й те, скiльки в їх хлiба на цей рiк буде, i скiльки полотна витчеться з того прядива, що натiпала, i догадувалася, яке теля приведе її влюблениця Лиска. Уже її починала знову дратувати вчорашня сварка з зизоокою Юхимихою, i вона жалiла, що не встигла усього їй виказати... Саме на цьому у дворi загавкала собака. "Чого це Шарка гавкає? - подумала Стручиха.- Вона по-дурному нiколи не гавкає". Хоч Шарка гавкала звичайно по багато разiв на нiч, аби зачула, що десь озвалися собаки, та Стручисi кортiло збудити чоловiка, i вона почала штовхати його в бiк: - Мусiю! Мусiю!.. Чи ти чуєш? Мусiй нiчого не чув i через те не озивався. Це вже зовсiм розсердило Стручиху. Вона торсонула його так, що мусив почути. - Одчепись, Охрiме, не займай мене! - пробубонiв спросоння Струк. - Який я тобi Охрiм? Уставай, бiсова сонюго! Чи не чуєш хiба, як Шарка гавкає? - I вона так його стусонула в ребра, що вiн аж схопився. - Га? шо? шо там таке? - Шарка гавкає. - Шо? - Шарка гавкає, я тобi кажу. - Гавкає, кажеш? - Аж заливається. - Добра собака!.. Нехай же гавкає, спасибi їй!.. I впав сонний. - Це менi лихо, а не чоловiк! Тiльки б спав, а нема того, щоб свого добра доглянути! Це не хазяїн, а якась колода, якась сплюга опiвнiчна!.. Та його й ломакою не зведеш, як розiспиться!.. А Шарка тим часом гавкала дужче, i Стручиха вже й справдi починала цiкавитися нею. Не дiждавшися Мусiя, вона, як була боса й роздягнена, так i вискочила з хати. У дворi не було нiкого. Побачивши хазяйку, Шарка загавкала ще дужче i побiгла до перелазу на тiк. Стручиха й собi за нею. Шарка зiп'ялася на перелаз i гавкала туди. Стручиха зазирнула на тiк. I там нiкого. Скирти хлiба чорнiли серед току, як i попереду, за їми клуня витикалася своїм верхом. I вiдразу Стручисi здалося, що там з-за скиртiв, коло клунi, чи що, блиснув якийсь огник... Сiрник, може, хто засвiтив абощо... "Злодiї хлiб крадуть",- подумала жiнка i прожогом ускочила в хату. - Уставай, проклятий лежню! Злодiї...- Вона вхопила чоловiка за ноги i в один мент iстягла його мало не зовсiм з полу. Вiн ураз прокинувся з такої несподiванки: - Тю, дурна! Чого ти? - Злодiї хлiб крадуть. - Ну?! - Вiн так i похолов. - Чого став? Бiжи швидше! Вони вискочили вдвох з хати i кинулися до перелазу. Замiсто злодiїв вони побачили на току вогонь. Тепер уже видко було, як вiн вибивався з-пiд стрiхи i червоними пасмами бiг по солом'янiй клунi. - Рятуйте, люди добрi!.. Пожежа!..- крикнув Струк i кинувся на тiк. Але зараз же заплутався у якийсь хмиз i впав. Устаючи, вiн чув, як його жiнка гукала вже в Сивашевому дворi: "Рятуйте!" - i грюкала в вiкно, аж шибки бряжчали. Потiм побiгла вулицею, стукаючи в вiкна i кричачи: "Рятуйте!.. Горимо!.. Рятуйте!.." Струк тим часом пiдбiг до клунi. Увесь заднiй рiг її вже горiв, палахкаючи полум'ям та димом. Уже аж пiдбiгши до полум'я, Струк зрозумiв, що не може нiчого зробити, бо прибiг з порожнiми руками. Метнувся назад по воду. Вхопив у хатi вiдро, збудив дочку й наймичку, що спали в сiнях. Тим часом Денис та Зiнько, прокинувшися вiд Стру-чишиного грюкоту й крику, повискакували з хати. Зирнувши на тiк, вони побачили на своїй клунi одсвiт од Струкової пожежi i подумали спершу, що горить їх власна клуня. Але, надбiгши до половини току, побачили, що помилилися: садки Сивашiв та Струкiв, що були мiж двома клунями, видко було наскрiзь од пожежi на току в сусiди. Похапавши вiдра з водою, брати кинулись до Струка. Прибiгли на пожежу разом з ним i вихлюпнули на вогонь усi троє по вiдру води. Бухнуло вгору димом, але за мить огонь заграв ще дуж