Борис Грiнченко. Оповiдання ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: Є, є - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) Ї, ї - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КАТОРЖНА I Каторжна - так її всi звали. - Унеси дров у хату, чи чуєш, каторжна ти! - кричала мачуха. - Геть з-перед очей, каторжна! - визвiрювався на неї батько, вертаючись п'яний з шинку i заточуючись по хатi. - За сцо ти мене стовхнула, католзна! - пищав дворiчний мачушин хлопчик, б'ючи її кулаками. I так усi!.. Навiть хлопцi та дiвчата на вулицi хоч i не так часто звали її каторжною, але ж i на ймення мало коли звали, а як звали, то все ж iз додатком: "Ота каторжна_ Докiя..." Та й було за що. Вiдколи мачуха ввiйшла в батькову хату, ця маленька, семи рокiв, дiвчинка й разу не глянула на неї по-людському, а все з-пiд лоба. Може, вона боялася мачухи, не знаючи ще, яка вона, а тiльки тим, що вона мачуха; а потiм не кидала боятися тим, що вже знала, яка вона. Може... А все ж був у неї завсiгди вовчий погляд. Та й не самий погляд! Третього чи четвертого дня пiсля свого весiлля мачуха звелiла їй горщики поперемивати, а в неї, бачите, чомусь затрусилися руки, i вона впустила та й розбила горща. Не можна ж було дурну не повчити - i мачуха дала їй штурханця. I ось пiсля цього - хоч ти їй що, а нiчого не вмiє до пуття зробити: або поб'є що, або наплута, накруте й не так зробить, як треба. Довелося вчити трохи не щодня, а далi й щодня... Так що ж вона - покається? перепросить? Така! Хоч ти її вбий, од неї слова не почуєш i нiколи не заплаче,- найгiрше, що й не заплаче нiколи! - Докiє! - спершу ще її таки на ймення звали,- чому хвiртки не причинила? Теля вибiгло. Мовчить. - Кому я кажу? Чи я тобi не наказувала?.. Мовчить, у землю очi втупивши. Убив би на цьому мiсцi! - Чи ти оглухла? - I мачушина рука з усiєї сили б'є її. Стоїть, мовчить. - Так слухай же! слухай! Ось тобi, щоб слухала, щоб слухала, чуєш ти?! Нi пари з уст!. Нi сльозини з очей, мов їй i не болить! Одного разу мачуха не втерпiла: - Хоч би ти заплакала коли, каторжна!.. А вона тiльки глянула на неї з-пiд лоба, як вовк, i мовчить. I так завсiгди. Б'є її мачуха, б'є, поки втомиться, поки заболять руки,- аж тодi кине: - У-у!.. проклята! Каторжна!.. А до батька яка вона? Ще як мати її жива була, так тодi тiльки до неї й мостилася, та вдвох усе плакали. Тодi хоч плакала! Та що з того?.. Така ж i мати її була - або плаче мовчки, або докоря: "Нащо п'єш, нащо жидовi хлiб носиш!.." Давав їй вiн доброго прочухана, як пiд п'яну руч. Ну, то ж матiр бив, а ця ж чого тiкає вiд його? Не завсiгди ж вiн i п'яний, iнодi схочеться йому пожалувати її - вона ж таки рiдна дитина,- оце й покличе: - Докiє! Пiдiйде, голову похнюпить. - Докiє! Дочко...- почне батько та й зупиниться: мов колода, вона перед його стоїть. Штовхне її спересердя, встане, плюне та й пiде з хати, промовивши: - Ну, каторжна! А з мачушиними дiтьми що вона виробляла? Мало вона їх била та штовхала? Як мачухи в хатi нема, так i єсть їм! А одного разу таки розманiжилась: увiходить мати тихенько в хату з городу, дивиться - сидить -вона на полу i хлопчика - рокiв пiвтора йому було - мачушиного на руках держить та так цiлує та примовляє : - Голубчику ти мiй, манесенький! Поцiлуй мене,- нiхто ще мене не цiлував, як мама вмерли... Мачуха як скрикне: - Ба, яка нiжна! А Оришку нащо на городi вдарила? Iвасику, бий її, бо вона Оришку била. Бий кулачком, кулачком її... Воно, маненьке, взяло та й штовхнуло її кулачком. Як скочить вона, як кине його на пiл - трохи дитини не вбила - та з хати! Не потрапила її мачуха й попобити. I бiльше до дiтей не пiдходила й на руки сама не брала, тiльки як мачуха звелить. От так же вона й на вулицi. З неї почнуть смiятися: - А за що тебе мачуха за волосся з двору в хату тягла? А вона зараз кулаком! I зла ж вона була, на всiх зла! I всi їй були вороги, й вона всiм ворог,- каторжна, та й годi! Мабуть, у неї не серце, а камiнюка була. I все ховається вiд людей - мабуть, заздро, що люди веселi, так щоб не бачити. Пiде в садок, аж у гущавину, та й сидить. I що вона там робить - хто її знає! Дiти мачушинi хотiли довiдатися i назирцем одного разу побiгли за нею. Так, кажуть, пролiзла аж у гущавину та зараз до калинового куща - рiс там кущ калиновий великий,- сiла там пiд ним i головою до його припала, i руками його обхопила, й каже: - Калинонько,- каже,- моя червоная, рiдна моя матiнко! Покрий мене своїм листоньком зеленим, своїми ягiдками червоними! Одна ти в мене рiдная, улюбленая! - каже, а сама плаче... Еге, вона плакала тим, що в неї не камiнь у грудях був, а маненьке дитяче серденько! I те серденько так хотiло любити, так хотiло! Але ж любити було нiкого!.. Недоброго i часто й густо п'яного батька вона не любила, матерi не було, мачушиних дiтей мачуха любити не давала... I вона плакала та обнiмала червону калину, поливала їй землю своїми слiзьми; i нахиляла тодi до неї калинонька свої вiти, i здавалось дiвчинi, що то мати рiдна руки до неї простягає... I так вона плакала, поки почує, як мачуха кричить: - I де вона, та каторжна, забiгла?! Тодi вставала вона з землi i втирала сльози. Вiдразу застигало їй обличчя, мов камiнюка, i очi втуплювались у землю, i вона знову була тодi справдi каторжна, що її нiчим не дошкулиш - нi словом, нi ломакою. Такою вона йшла вiд калини. Такою вона й тепер вийшла i вiдразу страшенно поблiдла: вона побачила, як од гущавини побiгли мачушинi дiти. Невже вони знайшли її схованку? А може, нi, може, вони тiльки так бiгли? Але ж вони не так бiгли, вони знайшли, побачили, почули i розказали про все мачусi. Днiв через два Докiя знову була пiд калиною, засидiлась i не почула, як мачуха її кликала. Уже тодi почула, як мачуха знайшла її в гущавинi i потягла за волосся в хату. - Стривай же ти, каторжна, я тобi дам, як тiкати вiд роботи пiд свою калину! Вхопила мачуха сокиру й побiгла в садок. Докiя вiдразу так i занiмiла. Слухає, коли задзвенiла сокира в садку, затрiщали гiлки - ось ще, ще... Вона кинулась, себе не пам'ятаючи, пробiгла садок, добiгла до гущавини... Мачуха рубає калину. Дiвчина несамовито скрикнула, кинулась туди i стала мiждо калиною i мачухою. Мачуха аж злякалась. - Ти чого прибiгла? - Не займайте моєї калини!.. Очi її горiли, а щоки були бiлi-бiлi; груди так i здималися. - Ах ти ж падло! Геть! I здорова мачушина рука вiдкинула геть маленьку дiвчинку. Сокира рубонула, жалiбно хряснула цiвка калинова, i впала стеблина, тремтячи листом. - Мамо! голубонько! рiдненька! Не рубайте, помилуйте! - Геть, -каторжна! Вона кинулась до мачухи, цiлувала їй руки, затуляла своїм тiлом останнi калиновi стеблини. - Геть, каторжна! Але каторжна обхопила руками кущ, i її тонкi маленькi пальцi так i заклякли на цiвцi. Трохи пальцiв їй не поламала мачуха, поки вiдiрвала вiд калини, вiдволокла геть i останнiми разами дорубала дерево... Так росла Докiя: без милування, без жалування, без ляльок, без дитячих iграшок, без калини,- тiльки спiвала iнодi тихо, як знала, що її нiхто не чує, тихо та жалiбно. Де вона тих пiсень училася - бог її святий знає, а вмiла багато - i все жалiбнi,- так, мов самi вони в неї з серця лилися: Он до кого ж би я прихилилася? Прихилилась би я до калиноньки, До калиноньки, до червоної, А калинонька нахиляється, Моє серденько розривається... А як оце побачить кого, зараз i змовкне, i знову така, як i була: очi додолу, обличчя закам'янiє... I так минали роки... Минули - iз маленької дiвчинки виросла доросла дiвчина. Та життя їй не перемiнилося: так, як i попереду, била її мачуха i зневажав п'яний батько; як i попереду, не мала вона на вулицi подруг i була всiм чужа, не маючи нiкого до себе прихильного, та й сама не була вона нi до кого прихильна - зосталася вона "каторжною", як i була. Нi, була й вiдмiна. Колись мов закам'янiлий упертий вираз на обличчю тепер неначе злагоднiв. Але ж це зробилося не тим, що вона пом'якшала своїм серцем до людей, а люди до неї,- нi; вiдмiну ту на обличчi зробила страшна невсипуща журба, що гнiтила їй душу, розривала груди i, не мавши вже сили ховатися в серцi, виявлялась i на обличчi. Ця журба обнiмала її й тодi, як Докiя була ще маленькою дiвчинкою, але ж була не така дужа, та й упертiсть перемагала її. Потiм помалу-малу заворушились у дiвчини в головi думки. Якi? Про вiщо? Вона спершу й сама не знала до пуття, як i про вiщо вона дума: думається, та й годi. А думалося все саме смутне, саме невеселе, i ось, нарештi, з цього безладдя розумового вибилася, виявилась виразнiш од усiх одна думка: "За що мене так мучать?" А потiм: "Хiба я гiрша вiд iнших?" I цi двi думки не давали їй спокою. Вона не могла бачити, що й вона була iнодi винна: коли її кривджено й зневажувано, то й вона, як мала силу й змогу, не лишала цього без помсти, а iнодi й надто. Вона не могла зрозумiти, що вона сама була винна, вiдiпхнувши вiд себе Христю тодi, як та на вулицi колись пiдiйшла до неї i сказала: - Докiйко! Я... я... Правда, всi вони - i хлопцi й дiвчата, i ця Христя з ними - якось особливо дошкуляли їй того вечора своєю зневагою, але ж Христя оханулась, їй шкода стало бiдної Докiї, i вона, мало не плачучи, промовила: - Докiйко! Я... менi тебе... я... Може, вона хотiла далi сказати, що вiд цього часу буде вiрною подругою Докiї,- але ж цього нiчого не сказала, бо Докiя скрикнула: "Геть!", одiпхнула її i втекла з вулицi. Вона, кажу, не могла ще зрозумiти того, що в таких випадках сама iнодi була винна, не могла, бо дуже вже великої кривди зазнала вiд людей. I вона винуватила цих людей за все: за свої муки й сльози, за своє дитинство безрадiсне, безлюбовне, за свої молодi лiта, що марно гинули,- за все, за все. I люди були справдi виннi. Однi пекли її, мучили.- така була п мачуха. Другi не хотiли зрозумiти її мук, а тiльки глузували з неї (або їй так здавалося, що глузували),- такi були дiвчата, парубки. I вона це все терпiла i не знала, чим пособити собi. I отодi прокинулась У неї в серцi журба така страшна, сум такий великий, що вiн палив їй усi груди, не давав спокою нi вдень нi вночi. Каторжна! Вiд усiх лаяна, вiд усiх зневажена! За що? Навiщо? Господи! Краще й на свiтi не жити! I вона то плаче, то страшне обурюється на людей за їх неправду i думає про помету. Еге, її серце бажало тепер помсти, вона задушила б усiх тих, хто зневажа її, хто глузує з неї! А проте її серце не зле було, воно вмiло любити i прихилятися до чужого горя. Вона не дiвувала так, як дiвують iншi дiвчата. На вулицю чи на вечорницi вона ходила мало: раз те, що мачуха не пускала; друге - що вона їх не любила - тих хлопцiв та дiвчат - i... боялася; третє- не мала в чому й пiти, бо всi смiялися з того дрантя, що в йому водила її мачуха. Нi, вона не дiвувала! I хоча деякi парубки таки задивлялися на її стан високий, рiвний, на її очi темнi, на коси чорнi, на брови, але ж тiльки задивлялися, а далi йти не зважувались, бо до цiєї каторжної не можна й приступитися - така зла, зараз стусанами нагодує. А сама вона про це не думала: може, вона й уродлива була, може, мати й дала їй бровенята, та не дала долi,- вона цього не знала i не дбала про це, бо про це дiвчата думають i дбають тодi, як парубки їм згадуються, а їй ще нiякi парубки не згадувалися... I так вона жила собi вiдлюдьком з своєю журбою, з своєю мукою, а iнодi - i останнiми часами дуже часто - iз бажанням помститися... II Одного разу мачуха послала її до тiтки Одарки глечика попрохати. У Одарки вечорницi. Увiйшла Докiя в хату,- аж там шахтарi. Усi в червоних сорочках навипуск, у чоботях з вимережаними халявами, з пiстонами та з китицями, у сукняних чумарках. Усi веселi, один на гармонiю грає, а тi пiснi шахтарської спiвають: Позавидував мужик, Що шахтьору добре жить: Шахтьор пашеньки не пашеть, Коси в руки не берьоть! На столi горiлка, ласощi дiвчатам. Це ж сьогоднi на шахтi грошi заробленi давано: рублiв по двадцять, по двадцять п'ять за мiсяць шахтарi взяли та всi отут за день чи за два прогуляють. А й гарно ж отой на гармонiю грає! Та й сам гарний - одежа аж вилискується, а пояс так i сяє весь од блищикiв та вiд гудзикiв. А з лиця? Брови такi!.. Не встигла ще Докiя й добривечiр сказати, вже вiн угледiв її та й крикнув: - А ось i дiвка йде нова! Та як кинеться до неї, та й обняв. Вона його добре пхнула - аж поточився,- а сама навтiки. Всi як зарегочуться, а вiн за нею з хати та й пiймав у дворi: - А стiй, дiвчино, яка ти швидка! Хочу на тебе подивитися, чи гарна ти? Та поставив її проти мiсяця - мiсяць ясно свiтив,- та й дивиться їй в обличчя, не пуска. То гнiвна вона була на його, а то вже гнiву нема, сором тiльки зробилося хто й зна й як! Як кинеться вона, вихопилась та тiкати знову. А вiн кричить: - Постiй, дiвчино, пiдожди! От же, їй-бо, ти гарна! Утекла та спрожогу як улетить у хату, аж мачуху злякала: - Тю на тебе! Чи ти сказилася? Де ж глечик? Де глечик?.. Вона й забула про глечик! Сказала, що не дала Одарка. Полягали спати - не засне вона. Усе мiсяць повний перед неї, просто їй в обличчя дивиться... А вiн нахилився до неї: чи гарна? Ой, сором! Ой, сором!.. А вiн же сказав, що гарна... Невже?.. От якби тепер глянути в дзеркало, та не можна!.. Як його звуть? Вiн не з Ковалiвки - мабуть, оврамiвський... Та чого вiн на неї так дивився? I спала й не спала вона... Другого дня мачуха добре попобила її за те, що стане та й стоїть, як стовпець, а дiла не робить. Та дарма! У суботу ввечерi вже вона бiля вiкна в Одарки й дивиться, чи там вiн. Нема! I в другу суботу, i в третю - все його нема, i не йде вiн їй з думки. Коли в недiлю смерком iде вона левадою хмизу набрати, аж хтось: - А здорова, дiвчино! Чия ти? Глянула - вiн! Так на їй i затрусилось усе. Стоїть - з мiсця не рушить. А вiн пiдiйшов та: - Те-те-те! Та се та, що я при мiсяцi дивився! Чого ж ти тодi втекла? Та за руку її. Злякалася вона чогось, чи що,- хотiла бiгти. А вiн не пустив. Обняв та як пригорнув... Нiчого вона вже потiм не знала, нiчого не чула, нi того вечора, нi другого дня,- нiчого! Тiльки чула, як їй на губах його поцiлунки горiли. Що далi було? Те, що вона покохала, її серце нарештi знайшло кого любити i вiддалось... Нi про вiщо вона не думала тодi: нехай б'ють i лають - байдуже! Їй не болить пiсля цiлування солодкого, пригортання щирого. Байдуже!.. Прийшла весна весела, верба зазеленiла, соловейко затьохкав, вишнi цвiтом укрилися. У садок вона вийде,- серце з грудей вирватися хоче. Небо синiє далеке й широке, хмарки по ньому, як ягнятка, бiжать, степи, лiси зеленiють, садок увесь пахощами обнiмає,- ох i красо ж божая, яка ж ти гарна! Ой i свiте мiй милий, свiте веселий та красний, як же на тобi гарно жити, вiрно любити!.. Заспiває вона - сама пiсня з грудей рветься; серце розцвiтає, душа вгору лине. А зустрiнеться з ним пiд вербою зеленою, пiд вишнею запашною, рясно квiтом укритою, зустрiнеться - нiч їй мала, не наговориться, не намилується. Ох, i любила ж вона! Так любила, що всю душу вiддала i назад не думала брати. Вiзьми мене, милий мiй, коханий! Мене ще нiхто не любив,- вiзьми мене, бо вся я твоя! Ночi тихiї, зiрки небеснiї! Тiльки ви чули й бачили. Свiте мiй ясний, свiте мiй красний! Минула весна, лiто минає... Чи не мина з ними й щастя? III Нi, ще не минуло... Садком зеленим з повiтки Докiя Семена випроводжає. Дiйшли до перелазу. Ще б далi дiвчина йшла, так люди побачать. Обвила вона йому шию своїми руками, пригорнулась до його: - Семеночку, соколе мiй! Чого ти такий невеселий став? Чом ти не такий, як спершу був? Осмiхнувся Семен: - От дурна! Тобi тiльки поцiлунки на думцi. Не все ж цiлуваться, не довiку ж обнiматься! - Не довiку!? Ох, Семене, що-бо ти сказав! А я б умерла коло тебе... Тiльки й вiку мого, що твоє кохання. Як покинеш ти мене - загину без тебе. Не покидай мене, Семеночку, голубе мiй, сонце моє, щастя моє!.. Та й упилась устами йому в уста... I не одiрвалась би, мабуть, якби сам вiн не одiрвавсь: - Прощавай! Перестрибнув через тин та й пiшов улицею... Пiшов та знов не прийшов... I тиждень, i два минуло, а його нема. I осiнь прийшла, а його все нема. Вона не хотiла йняти вiри тому, щоб вiн її кинув. А вже з неї всi дiвчата смiялися... Вона ждала i - дiждалася... Стрiла таки вона його, стрiла вдень серед вулицi. Кинулася вона до нього - забула, де й коли це. - Семеночку, голубчику! А вiн: - Тю! Чи ти не здурiла! Та й пiшов... Краще б вiн її вбив! Стоїть вона, коли чує, регочеться хтось. Озирнулась - двоє дiвчат з неї смiються. - Утiк? - кажуть.- Вiн уже давно до Прiськи ходе... Невже правда? Нi, не вiрю! Сама пiду, впевнюся! I пiшла туди, на вечорницi. Вiн там, i Прiська там. I не дивиться вiн. Вона до нього, а вiн вiд неї,- аж усi помiтили. Не мала змоги й слова йому сказати. Тiльки як виходили, почула,- каже вiн: - I чого вона, каторжна, так до мене в'язне? Оце вже вона й од його почула це прокляте слово, i йому вона каторжна стала. Усiм вона каторжна, усiм на свiтi. Усi її ненавидять! А як вона його любила! Боже, як любила!.. I вiн зрадив. I вiн такий, як усi. О, проклятi! розiрвала б усiх, задушила б, спалила б i його, i ту Прiську, i тих парубкiв та дiвчат, що з неї смiялися, глузували, знущалися! От якби було чим - вона зараз би пiдпалила цю хату... Голова її горiла, думки плутались, груди пекло... Якби чим запалити? Чи нема в неї в карманi сiрникiв? Вона почала шукати, чи не зосталося якого сiрника, чи не сховала як-небудь, розтоплюючи пiч. Вивернула карман, витрусила - нема. Вона швидко пiшла з двору, пробiгла вулицею добiгла до своєї хати. У вiкнах не свiтиться,- вже полягали. Сiни незасуненi, хата теж. Вона ввiйшла в хату. - Хто там? - спитався спросоння батько. - Я! - сказала Докiя i зараз же знайшла на коминi сiрники та й побiгла з хати. - Куди ти? - гукнув батько. Вона не вiдмовила, вибiгла з двору, знову пробiгла вулицею, але не пiшла в двiр, де вечорницi, а перелiзла на город i зайшла ззаду, щоб нiхто не бачив. Велика повiтка була прироблена до хати. Докiя зупинилася пiд нею. Вона чиркнула один сiрник. Вiн зайнявся i зараз же погас. Сердито кинула вона його осторонь i запалила другий. Вiн горiв. Докiя почала пiдпалювати їм солому у стрiсi. Але солома була мокра, i сiрник знову погас. Те саме було з третiм i з четвертим. "Нi, треба знайти сухої соломи. Тут єсть - тут, може, як тепло було, вiн, проклятий, з Прiською спав. Ну, тепер, уже не буде спати!" Вона знайшла сухої соломи, згребла її в купку пiд очеретяною стiнкою i запалила. Солома затлiлась i почала горiти нарештi. "Ось коли зайнялося! Гори швидше, займайся! От гарно! Вiд повiтки вогонь на хату. I всi вони згорять". I Докiї згадалася пожежа, що вона бачила,- ух, страшно! Так i тут буде. Але там нiхто не згорiв, а тут усi згорять... I Санька згорить? Санька - маленька дiвчинка, дочка досвiтчаної матерi. Докiя за останнiй час дуже влюбила гарне дiвчатко, i дiвчинка любила її. Але ж i вона згорить... Така гарна, ласкава. I Докiї в'явилося все: як хата горiтиме, як Санька простягатиме руки з полум'я й кричатиме: "Рятуйте! Докiєчко! витягни мене!" Господи! За вiщо ж? За вiщо вона спалить її? Це ж грiх! Людину спалить живу. Та й не її саму. Господи, може, все село займеться! Нащо ж це вона робить? А солома шипiла, шкварчала i починала розгорятися. Ось полум'я вибухло. Ось-ось повiтка займеться. Та боже мiй!.. Та нащо ж це вона?.. Треба гасить, гасить мерщiй, а то все займеться. Вона кинулась до вогню, хотiла затоптати його ногами. Але вiн горiв. А їй уже вчувалося, як Санька кричить: "Докiйко, рятуй!.." Все закрутилось їй у головi. Червоне полум'я одно перед нею. Треба його погасити. Вона вiдразу зiрвалася з мiсця i впала на полум'я. Воно пекло її, на їй займалась одежа. Але вона того не чула. Вона хапала руками вогняну солому, пiдгортала пiд себе i силкувалася гасити. Але вже вся одежа горiла на нiй. Тодi, не знаючи, що робити, вона скрикнула: - Рятуйте, хто в бога вiрує! Рятуйте! - i бiльше нiчого вже не пам'ятала... Очутилась вона дома. Нi, не очутилась, а вперше розплющила очi. Де вона i що з нею,- того вона не розумiла. Її обрятували парубки та дiвчата, вибiгши на її крик та погасивши пожежу. Вона страшенно попеклася, але того не чула: її ще дужче пекла гарячка... Страшно вона мучилась. Усi її розпаленi думки крутилися тепер круг одного осередку: їй все здавалося, що вона гасить пожежу, i вона борсалась, кидалась, давила попеченими грудьми пiл, де лежала, кричала: - Рятуйте! Люди горять! Санька-голубочка згорить!.. * * * Перед смертю вона очутилась зовсiм. Вона зрозумiла, що вмирає. Бiля неї стояв батько. Мачухи в хатi не було. I бiльше не було нiкого. Вона пiзнала батька, але нiчого не сказала. Промовила тiльки: - За що? Господи, боже мiй! За що? - пiдвелася i, скрикнувши, впала знову на подушку. За кiлька хвилин вона була мертва. Її поховано, i нiхто не пожалiв її. Вона всiм осталась каторжною. Санька тiльки плакала. I нiхто й не думав одмовити собi на те питання, що вона кинула вмираючи: за що? За що стiльки муки, горя та слiз додають людям люди, коли й так життя таке коротке i таке сумне?.. 1888.XII.31. У с.Олексiївцi в Катеринославщинi БАТЬКО ТА ДОЧКА I Мала Маруся зосталася дома сама. її батько пiшов на роботу в шахту. Нi братiв, нi сестер у неї не було; Мати її вмерла, тим вона завсiгди зоставалася сама, як батько йшов на роботу. Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там iз матiр'ю жила. Тiльки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливi руки вкривали її теплiше, i тихий материн голос казав: - Спи, моя голубко! Спи, моє серденько! Багато з того, що тодi було, позабувалося - адже їй тiльки чотири роки було, як мати вмерла,- але цей чарiвний образ нiколи не зникав з душi бiдної дiвчини-сироти. Її батька звали Максимом. Вiн був безземельний, бо Марусин дiд, за панського ще права, був при панах, а не хлiборобом, i через те землi йому не дано. Як Максим дружився, то його матерi вже не було на свiтi, та й батько незабаром по тому вмер. Зостався Максим сам iз жiнкою. У їх була тiльки хатка та дворища клапоть, а землю хлiборобну наймати доводилось. Поки мати Марусина жива була,- вони так-сяк господарювали; а вже як вона вмерла (тiльки п'ять год за чоловiком i пожила), то тодi господарство зовсiм занепало, бо й не можна було хазяйнувати без господинi. Максим не схотiв женитися вдруге; вiн оддав Марусю в сiм'ю до своєї сестри, а сам позабивав вiкна та дверi у батьковiй хатi та й подався заробляти на шахти. У тiтки Маруся вижила чотири роки. Важко їй там було жити! Вона завсiгди була як чужа, як приймачка у цiй сiм'ї. Там було вже четверо дiтей та двоє старих,- то Маруся була аж сьомою. Усiм треба було надати їсти, всiх треба було якось одягти. Тiтка з дядьком з усiєї сили працювали, годуючи сiм'ю,- тож не дивно, що вони часом натякали Марусi, що вона не "своя". Правда, Максим платив сестрi за дочку скiлькись там грошей. Тiтка з дядьком знали, що цих грошей стане, щоб прогодувати дiвчину. А все їм здавалося часом, що Маруся - зайвий клопiт у їх; здавалося це їм того, що важка робота в убозтвi зучила їх труситися над кожною крихтою. Через те Маруся не знала жалування в цiй сiм'ї. Воно i свої дiти тiтка не дуже милувала, та все ж то були свої: хоч i покартає, та й пожалує потiм. А Маруся була "не своя", хоч i родичка. Тим вона чула вiд тiтки здебiльшого саме бурчання та гримання i мало, дуже мало коли зазнавала жалування. Eгe, вона не знала жалування, того пестливого материного жалування, що так добре його видко навiть, як гляне мати, як погладе дитину по голiвцi. Оце саме й було найбiльшим горем бiднiй уразливiй дiвчинi. Тим i образ той, як мати її пестує, нахилившись до її, Марусиного, приголов'я, зберiгся в дитячiй душi такий звабливо-чарiвничий. Найбiльша радiсть Марусi була, як у неробочий день часом приходив до неї батько. Вiн дуже любив Марусю, завсiгди приносив їй якого гостинця, садовив її до себе на колiна, як вона була маленькою, i так багато розмовляв iз нею, як вона пiдросла. З самим батьком тiльки розмовляла вона зовсiм щиро, сам батько тiльки й знав, чим вона журилася та з чого радiла. I ото, як одного разу сидiли вони вдвох у садку, її журба за рiдним пестуванням вибухнула вiдразу. - Вiзьмiть мене, вiзьмiть мене до себе, татку! Я не хочу тут бiльше жити! - благала, ридаючи, дiвчина, припадаючи своєю маленькою чорнявою голiвонькою батьковi до колiн. - Серденько моє, куди ж я тебе вiзьму? Адже я в казармi живу,- там тобi не можна жити,впевняв її батько. - Я буду там жити, я буду вам пособляти,- тiльки вiзьмiть мене! - Дурненьке! Ти не знаєш, що то таке казарма. Там кисно, нечисто, там живуть самi великi чоловiки, а дiтям там не можна жити. Нiяк менi тебе, дочко, взяти. I справдi не мiг батько взяти Марусю. Казарма, де шахтарi жили,- це була довга, кисна й брудна будiвля. В нiй жили робiтники й спали всi покотом на одному полу, а пiл тягся через усю хату. Будiвля була дуже вузька, бо мiж полом та другою стiною ледве можна було пройти, щоб лягти на пiл. Тут не можна було жити сiм'єю - ось через вiщо Марусин батько не мiг її до себе взяти. Але її сльози зворушили йому серце, i вiн почав думати, яким би способом зробити, щоб дочцi було жити краще. Вiн згадував усiх своїх родичiв, силкуючись угадати, хто з їх був би ласкавiший до Марусi, щоб туди вiддати її, у сестри забравши. Та нiчого не надумав. Таких родичiв не було; були й гарнi люди, та хто ж його знає, як у їх Марусi буде. Адже й сестра його - людина гарна, а Марусi важко в неї жити. Та ще й те: сестра гнiватиметься, коли взяти в неї дiвчину, а кому iншому вiддати. Вiдразу йому згадалося: а що, якби й справдi послухатися Марусi та й узяти її жити до себе? Тiльки не в казарму, а в землянку. Бо на шахтах робiтники жили то в казармi, а то ще й у низеньких, поганеньких, землею критих хатках, що звалися землянками. Такi землянки, давано самим тим шахтарям, що в їх сiм'ї були. А що, якби й вiн попрохав собi землянку? Звiсно, мабуть, так буде, що її не дадуть йому, та але ж: догнав - не догнав, а побiгти можна. Та й єсть одна землянка-пустка,- правда, така, що вже гiршої й не буває, так що ж його зробиш? А проте, таку негодящу, може, швидше й дадуть. Це вже як управитель над шахтами скаже,- як потрапиш до його в слушний час, то може й дасть. А вже й тарно було б жити з Марусею вдвох! Погано самому, важко жити! А якби Маруся - от би добре було!.. Максим уже собi в'являв те радiсне - життя... Так думаючи, подався Максим до управителя. Мабуть, у слушний час вiн прийшов. - Нащо тобi землянка? - допитувавсь управи­тель. - Та дочка в мене маненька, дак не можна їй у казармi жити,- казав Максим. - А чом же вона з матiр'ю не живе? - Бо нема в неї матерi, а в людей важко жити. Ото й доводиться менi до себе взяти її. А хiба ж можна в казармi з нею жити? Дозвольте вже, спасибi вам, жити в тiй землянцi,однак вона без догляду розвалиться, а ми її держатимем цiлу. - А воно й правда, що розвалиться,- подумав управитель i згодився.- Ну, гаразд,- можеш туди переходити. Низько вклонившися, вийшов од управителя Максим, та й пiшов просто до землянки. Вона справдi була поганенька: шпаруни пообпадали, хворостяна покрiвля (стелi по землянках не буває) погнулась у середину вiд землi, що на їй було насипано; одно вiконце, та й те без шибок, а дверi висiли на бiк на однiй завiсi. Не дожидаючи, поки все те звелить управитель полагодити, Максим заходився своїм коштом усе, що треба, робити. Вiн полагодив дверi, засклив вiкно й навiть думав був заходжуватись хату мазати, та не було коли. - Хай уже Маруся сама вимаже,- подумав Максим i, скоро прийшла недiля, узяв Марусю вiд сестри до себе, у свою нову хату. Весела була Маруся без краю. Байдуже їй було, що ця хата така обiдрана: вона здавалась їй чудово гарною,- бо ж вона в їй порядкувала й хазяйнувала, як хотiла. Вона, як здолала своїми малими руками, вимазала хату, а комин помалювала червоними та синiми кривульками, що були такi, як квiтки, i квiтками, що були такi, як кривульки, i те малювання не то їй, а й Максимовi навiть здавалося чудовим. Максим приладнав стiл та лаву,- i от уже й хата така, як треба, стала. Вже ж, мабуть, як i радiла Маруся, а ще дужче Максим! Який вiн був радий, що взяв Марусю до себе! Щодня тепер вiн приходив з роботи не в брудну, вонючу й кисну казарму, а в чистенький бiленький захисточок, i там його стрiвала дочка, i вiн мiг вiдпочити й порадiти, дивлячись, як вона господарює, мов i справжня господиня. З того часу життя Максимове та Марусине пiшло рiвно та спокiйно. Щодня вранцi рано Максим iшов на роботу, а Маруся лишалася дома сама. Вона починала господарювати. Як жила вона в тiтки, то була найбiльшою дiвчиною в сiм'ї. Тим на неї накинуто було багато роботи, що її роблять звичайно тiльки бiльшi дiвчата. Тодi їй це було важко, а тепер вона рада була, що так трапилося, бо вона навчилася багато дечого робити за справжню господиню, а тепер саме цього їй i треба було. Отож, що сама знаючи, а що батька питаючи,- вона, як умiла, варила їсти. Не завсiгди їй щастило, а найбiльше отой борщ дався їй узнаки,- нiяк, звичайно, не хоче бути добрий на смак! Ну, та це ще не велике лихо було, бо батько й дочка не звикли ласо їсти, а пiсля щоденної важкої роботи в шахтi Максимовi завсiгди добре хотiлося їсти ввечерi. Кажу - ввечерi, бо тiльки ввечерi приходив вiн з роботи додому. Вiн бив вугiль, той, що їм топлять, а вугiль той глибоко в землi лежить. Щоб досягти до його, копають глибокi колодязi (шахти) та й копаються на всi боки попiд землею,- скрiзь таких нiр та печер понаробляють. Отож як залiзе Максим у таку нору, глибоко-глибоко пiд землю, дак уже й не вилазить звiдти ввесь день,- там i обiда те, що з дому вiзьме. А Маруся дома сама обiдає- так, не дуже варить, а бiльше вчорашнє доїдає. А вже ввечерi як треба вони їли. Як упорається Маруся, то звичайно шиє. Шила вона поганенько, та все ж полатати одежину яку могла,- то й досить цього було. А шити нове вона у сусiди Горпини вчилася. Чоловiк Горпини теж на шахтi робив, а Горпина часом учила дiвчат шити. Маруся замкне свою хатку та й бiжить до неї вчитися. А то часом двi-три дiвчини-подруги прибiгали до неї шити,- щоб веселiше було. Прибiжать, набалакають повну хату i звеселять Марусю. Увечерi приходив Максим, а в свято, то й увесь день дома був. Отодi Марусi найвеселiше було. Жде було - не дiждеться, як загуде машина ввечерi,- ото, щоб роботу шахтарi кидали. Тiльки загуде,- вона так i метнеться готувати все, що треба. От уже й ходу чути, дверi вiдчиняються i знайома чорна постать стає на порозi. - Ой, якi ж ви чорнi, тату! - мало не щоразу скрикує Маруся, скоро батька вздрить. I справдi, не то одежа у Максима вся чорна вiд вугiлля, а й обличчя таке чорне вiд сажi, як у арапа,- тiльки зуби та очi блищать на чорному. - А тобi не до вподоби? - смiється Максим.- Ну, то давай умиваться! Маруся тiкає аж на пiч, у куточок, а Максим тим часом умивається та передягається. - От i вже! - каже вiн. Маруся вилазить зi своєї схованки, прибирає швиденько, що треба, i вже трохи згодом сидять обоє за столом, а на столi в мисцi гарячий борщ парує. Повечерявши, вони розмовляють. В старовину, живучи в казармi, Максим, прийшовши з роботи, поспiшався, звичайно, швидше спати. I це не через те саме, що вiн утомлявся, а й тим, що йому зовсiм гидке було життя в казармi - з брудом, з пияцтвом та iншим. Вiн поспiшався швидше заснути, щоб хоч не бачити того бруду й гидоти, що серед неї доводилось йому жити. А тепер йому не хотiлося спати, i щовечора вони вдвох розмовляли, часом i довгенько. Маруся цiкаво слухала, що оповiдав їй батько про шахти, про те, як у їх роблять. Вона здригалася з остраху, уявляючи собi, як її татко лежить глибоко пiд землею в норi, а та нора ось-ось завалиться й засипле його навiки,- лежить i б'є кайлом вугiль... Часто згадували вони покiйну Марусину матiр, i це були такi сумнi, такi солодкi розмови! Але ще бiльше розмовляли вони про свої замiри. Тими замiрами вони жили, тi замiри звеселяли їм важке та хмурне життя. У Максима була одна мрiя. Вiн був безземельний, i йому здавалося, що нема бiльшого щастя над те, коли чоловiк має клапоть свого поля. На шахти вiн пiшов тим, що нiяк було хазяйнувати, а якби хазяйнувати можна було, то залюбки кинув би вiн шахти. I ото розмовляючи одного разу так увечерi, вiн звiрив дочцi свої мрiї. - Знаєш, Марусе, що я думаю? - А що, татку? - А добре було б жити не тут i не ходити в шахту, а жити дома у своїй хатi та господарювати як треба. - Ой i гарно ж було б, господи! - скрикує Маруся, й оченята в неї блищать. - Еге, гарно...- каже Максим.- Якби то зiбрати грошей хоч трошки та купити поле... - Ой купiть, татку, купiть! - Не дуже швидко й купиш! На це треба грошей. Та ще хiба з самим полем що зробиш? Треба ще й струменту скiльки, пару волiв або хоч коняку... Чорнява голiвка Марусина, сумуючи, схиляється, але зараз надiя знову займається у дитини в очах. - Ну, то що? Ми назбираємо грошей на струмент, i на воли, й на все. - Не легенько його збирати, дочко! А проте - бог поможе. Уже трохи таки я й назбирав (тiльки про це нiкому не хвались). Заробити можна тут добре, а витра-чуєм на себе ми не багато,- то й можна назбирати хоч на поганеньке хазяйствечко. Тiльки доведеться ще поробитись добре. - А довго ж? - Та таки довгенько, дочко,- зо два чи зо три роки ще. Маруся зовсiм засмучується. - Та й довго ж! - каже вона, знову похнюплюючись. - Довго? Нi, це ще не довго! Та й не можна ранiше. Треба, щоб ти пiдросла, справжньою господинею стала. Бо хто ж у мене хазяйнуватиме? Тепер тобi десять рокiв, а за три роки буде тринадцять. I то ще мала будеш,- не впораєшся. Та дарма! Вiзьмемо до себе бабу Оксану,- вона порядок даватиме. Баба Оксана була пiд лiтами, та ще крiпка собi жiнка, бездiтна, безхатня; колись була вона хазяйкою, I' а як умер чоловiк, пiшла ходити по наймах та й ходила вже рокiв з десяток. Максим знав, що вона могла б ; пособити йому i залюбки пiшла б до його, бо в його хатi була б вона не за наймичку, а за господиню. - Та навiщо ж її брати? - сперечається Маруся.- Наче я сама не впораюсь! Та я i вдень, i вночi робитиму. - Ну, воно трохи важкенько без вiдпочинку день i нiч робити,- смiється Максим,- а баба Оксана тобi шкоди не зробить, а порядок дасть, бо ти порядку не знаєш. - Та вже хай приходе! - говорить врештi Маруся.- Вона не сердита. Отаке надумали батько з дочкою та й завзялись досягти свого. Вони зосталися на шахтах i так прожили ще два роки. Увесь цей час одно марили вони про те, як вони колись житимуть, та трохи не щовечора вишукували вони все нове цiкаве в цiй справi та розмовляли про його. Тими мрiями та розмовами кращало життя Максимовi та Марусi, а без їх воно було б дуже невеселе, бо й батьковi, й дочцi доводилось багато й важко робити. Якби не було в їх надiї, що тiєю роботою осягнуть вони мету бажану, було б життя їм безрадiсне. А тепер Максим з усiєї сили гнався за заробiтком i робив часто над мiру. Маруся ж не тiльки клопоталася хатнiм дiлом (а це такiй малiй дiвчинi було важко), а ще й щиро вчилася шити,вона-бо хотiла, щоб усе вмiти шити, як дома господарюватиме. Отож, поробившись так ще два роки, Максим зiбрав стiльки грошей, що мiг би вже собi клапоть поля купити, а до його коняку та ще дещо. Вiн поле й купив (продав у його слободi один чоловiк), а бiльше нiчого не купував, бо дожидавсь ярмарку весняного, що бував у ближнiй слободi. Як же прийшла весна, купив Максим зерна, найняв чоловiка зорати та засiяти йому ниву. А сам зостався поки на шахтi, бо трапилась така робота, що дуже добре заробити можна було. То й зважився Максим перебути на шахтах весну до зелених свят, а вже тодi подаватися додому на село. I батько, i дочка так-то вже дожидалися тих свят! Маруся лiчила б не то днi, а й години, що до тих зелених свят зосталися,- та шкода, що на години лiчити не знала! А й довгий здався їй цей час,- довший за тi три роки, що вони вижили тут. Та вже ж хоч i як довго час той тягся, а таки й йому край приходив. Сьогоднi вранцi полiчила Маруся, що жити їм на шахтах усього шiсть день зосталося, i сказала про це батьковi, як вiн iшов на роботу. - Правда, правда, дочко,- вiдмовив Максим,- у суботу грошi за тиждень вiддаватимуть,- а тодi гайда! - Ой, господи! як же ж то ще довго до суботи! - зiтхнула Маруся. - Та вже якось доживемо! - розважав її батько.---Ну, зоставайся здорова, ясочко! II Пiшов батько, а Маруся зосталася сама. Вона швиденько поприбирала в хатi i визирнула у вiконце. Там сонечко вже зiйшло. На дворi було весело та любо. Марусi заманулося туди. Та в неї була робота: вона дошивала сьогоднi сорочку батьковi, та таку, що сама всю пошила, а це було вперше. Ця робота була їй така люби, що вона швидше одвернулась од вiкна, щоб i спокуси не було, та й заходилася шити. Як шиєш, то можна й думати. I Маруся думала собi про те, як вони переїздитимуть звiдси, та якого це клопоту буде. Та дарма - якось воно буде, а як улаштуються - от тодi добре! У своїй хатi! Своя хата дуже бiльша за цю землянку та така весела! А коло хати Маруся квiток-квiток понасаджує,- от як у її матерi було - це так кажуть, бо вона сама не пам'ята цього. Татко каже, що вiн ще садитиме садовину в тому садочку, що вже там є. От добро - свiй садок! Вийдеш у його: сонечко сяє, пташки щебечуть, вишеньки червонiють - вже ж i гарно! Маруся всмiхнулась радiсно та й... схаменулась. За своїми думками вона й не помiтила, що вже й голку з рук пустила, i не шиє вже. Трошки засоромилась та швидше знову до роботи. I так щиренько шила до обiд. Опiвднi чує,- гуде машина: це обiд шахтарям. Маруся й собi кинула шити та трошки пiдгодувалась тим, що вчора не доїли, а варити самiй собi вранцi не схотiла, бо дуже з сорочкою поспiшалася. Попоївши,- знову до шиття. Чує й машина гуде,- це вже й татко пообiдав i робити заходився. Пошилась Маруся так ще з годину. Коли чує,- машина знову загула. Дiвчина здивувалась. Чого це вона? У такий час вона не гуде,- а тепер же нащо? А проте вона недовго тим цiкавилася i забулася була про це, дiла свого пильнуючи. Коли трохи згодом,чує, гомiн якийсь на вулицi. Щось наче бiжить, та ще й не одно, гомонить та кричить щось. - Що воно за знак? - подумала Маруся й визирнула у вiконце. Дивиться, бiжать люди та щось гукають. Здалося те Марусi цiкаве. Вона вискочила з хати. Люди вже перебiгли, й вона не могла нi про вiщо довiдатися. Та трохи згодом побачила,- бiжить проз неї знайома дiвчина туди, куди й люди побiгли. - Галько! - гукнула вона до неї.- Галько! Галька спинилась i вздрiла Марусю. - Ой, Марусю, сестричко!.. Ой що ж там зробилося - шахту залило! - ледве поспiшилась казати дiвчина, бо дух їй вiд швидкого бiгу забивало. Маруся спершу не зрозумiла й спиталася: - Яку шахту? де? - Та нову шахту. Так, кажуть, водою й залило! - А тобi ж хто казав? - спиталася Маруся. - Та люди ж бiгли та й кричали, що залило. Ходiм туди! - казала Галька поспiшаючись. Маруся мовчала. Вона нiяк не могла зрозумiти, звiдки взялася вода заливати шахту, коли скрiзь було сухо. Та вона не довго про це думала. Iнша думка вразила її: у тiй шахтi робив її батько,- то це й його зали