оду, як випав за втiкачем з лютим, не подiбним до себе окликом: - Мозгава! Так, це був той сам гульвiса, що у переддень мозгавського бою являвся всюди при боцi короля-сусiда, а пiсля цього; як спрятали з побоєвища мерцiв, потягнув з п'яними побiдниками на другу, веселiшу виправу... Нiби у свiтлi грому, що освiчує в лiсi життя кожний листочок, кожне лице, Добриня побачив бiлий хутiр на окраїнах пiль i струнку жiнку в саєтах, з шиї якої котилися зiрванi грабiжником перли... Луна жiночого ридання... Твердята з Добринею в саму пору... Ломiт мечiв, Остромирич залитий кров'ю... - А це що, ти дiяволове кодло?! Втiкач настромився на Скобейка, стусаном збив його з нiг i рванув у сад як стрiла. З усiх сторiн засуятилися миттю церковнi люди, i в один раз, як вiд пильно дожиданого слова, знялася гонитьба, нiби за давно намiченою диччю. Зашумiли потолоченi скоками мага корчi винничок та малин, захрустiла стежка пiд дрiбною рiнню, то тут, то там вистрiлив з-промiж тiней чорний силует, - ще трохи, вирине з-пiд дерев, на чисте поле... Та замiсть цього на очах всiх як у землю впав, доразу. Сумерк закутав сад i людей в глибоку синяву. На розв'язку загадки не було вже спромог. Першою думкою злочинця пiсля цього, як зачiпив ногою об цямрину висохлої кирницi на опустiлiм кiнцi саду, було ще бiгти, ще ключити, поки не вдарить нiч. Та зараз же роздумав i опустився обережно з бервена на бервено, униз. Кирниця була обросла грибом i мохом, а шкалубини настiлько обчимханi з землi, що досягнути дна, з вибоїнами, як коли виораними сохою, не було тяжко. Проте втiкач був блiдий, його вiддих рвався, з чола стiкав пiт. З почуттям хвилевої безпеки вiн опер плече об угол бервен i наслухував. Глуша, - над нею зорi. Схилився, щоби усiсти, руками доторкнув землi i в цiй хвилинi веселий, живий легiт облизав його пальцi. Простягнув руку i стрiнув порожнечу. Перед ним роззявилася яма, видерта водою, чи вибита топором. З неї оце прилiтав легiт як вiстун чарiвної новини... Невже ж вихiд? Куди? Спробував посуватися вперед, - руки натрапляли опуклi стiни, а ноги рiвний терен, злегка пологий. Збiчних ходiв не було нiяких i це ободрювало втiкача, дарма, що плечi у нього горiли ярим огнем вiд довгого нахилу вперед, а серце лопотiло до болю: - Програна ставка! Хитрощi намарне! Димом i труд i нагорода! Йшов так доволi довго, легiт став вiтром, тишина затяглася стужею. Вiд гомону ходи обсипувалося iнодi дрiбне, звiтрiле камiння. Окликнув тьму: не було вiдгомону, замiтного для замкненої пустки. Iнодi нiчний птах вдарив широко крилами, з криком поплив верх стiн i щез. Тут ухо втiкача вловило шум десь з глибин, нiби лiсу в негоду. Спотикнувся вiд вражiння i в цю мить перед ним тисяччю iскор запалали зорi. Вийшов на гiрське узбiччя, засiяне квiтками, i протер очi обiруч, як цей, що встав iз домовини: - Опiр! Перед ним колихалася промiж береги зрум'янена нiччю рiка. Тiлько досвiт кинув першу золоту стрiлу на Розп'яття з чорного дерева, Добриня побачив iгумена в саду, на ранних молитвах. Вiн не спав видно з розчарування й образи... Аж тепер, хвиля перед виїздом, воєвода передав iгумену зловiщу новину про поворот княжої дружини - без князя, натякнув про цiль своєї поїздки i просив провiдника до угорських ворiт. Загуло в монастирi, як в улию... Нiч захопила їх на Плiсцi, недалеко угорських хитарiв. Унизу. остали лiсовi проходи, вiдомi задушниковi, як п'ять пальцiв його десницi, зелена темiнь проглотила давно старовiцькi лiсовi руїни, святi Дуби, почерканi таємними рiзами, оброслi п'ядуном жертвенники з каменю, подiбнi до висохлих кирниць, ставники Свiтовида в тисячних подобах моху i кладовища обiч... Стало зябно. Затопили ватру, лягли, Дуж на сторожi. Вiд несамовитого шуму листя й трiскоту сухого ломаччя сон дивно не брався повiк воєводи. Вiн встав, верг свiй зарукавник на стихлого Скобейка, вдарив об рамена заков'язлими руками, поклав око на Дужа. - Господине? - заговорив задушник i зам'явся. - А? - скрикнув Добриня i вiдслонив з-пiд навислих пальцiв нерозгаданi зiницi. - Господине... - повторив Дуж нескоро, - чоловiк я препростий, невигласок, лiсовий сироїд... Ви - дiло друге, знаєте багато такого, до чого менi не сила пiдiйти... Зупинився, проковтнув скупу слину, i зразу ж, iз зухвалим визовом кинув у тьму слово наболiле й нецiкаве: - Бо то тепер - волость без князя, хата без даху... Досi свобiдного поселянина, безземельного чи з землею за довг закрiпляли в неволю, закупа, як ось я, продавали за втiкачку у третi руки, довiчним слугою. Про рабiв i казати нiчого! А тепер княгиня ме правити... Йдуть вiсти, що вона схильна до нас, простолюддя... Кажiть, правда це, що писцi новi закони пишуть, полекшi много? В поглядi задушника була спрага, чоло вкрив пiт. - Теж вигадав? - гучно прокричав вельможа. - Про державу рiч, щоби її гайвороння не порозтягало по незахiдних мiсцях, а той... закони! - Ось воно як... - уповiв Дуне про себе. - Волi не буде, полекшi не потрiбнi? А для чого ж оця воля свiтить в менi нiби сонце, грає в усi, як сопiлка, цвiте в оцi, гей барвiнок? Смiявся вiтхненно, опертий об рогатину обiруч, i воєводу вкусив у серце страх. Вiн ущух вiд нез'ясованого ще звиду горя... Тодi ж будьте знемiгся, задрiмав i вснув твердосном, - та це тiлько тому, щоби промовчати визов. XI. ЗАВ'ЯЗИНИ "Ой заплачеш моя матнi, В недiлю раненько Як не буде кому встати Хатоньку замести"... " (з нар. пiсень) Глiб Словит ставляв нову хату на спохиллях виноградника, лицем до полудня. Трапився Йона печерак: зайшов колись там случайно на обiйстя мабуть у невгасимiй жаждi картати промахи, злобу i грiх. Вiн прожогом доглянув боярина, як роздiлював ласки промiж тiчню кровожадних собак. Поли опанчi i сипкий чупер Словита лопотiли червоно з поранним вiтром... Вельможа повернув на Йону студене око i вчинив рух, вiд якого пси пiдняли сторожко островухi голови, - ждали ще, - а тодi рванули вперед. Йона замахав руками вiд грози i кричав щосили: - Нехай буде твiй двiр пустий, а в хатi твоїй нiкого живого! Тут допав вiн ворiт i з дзвоном залiззя вдарив засовами позад себе. З цеї пори думки Словита не мали спокою: вони повторювали оклик скитальця, як пустка повторює ехо. Проклонiв Словит люто боявся, - рiшив перехитрити Йону. Стару хату слiд було обернути на стебник, медушу, а самому ставити осторонь i в другому напрямi нову хату, до якої зловiще побажання не мало б приступу... Стукнув оце й день зав'язин, юрба людей з всяким робiтницьким знаряддям трудилася з самого ранку вокруг пiдвалин з гiрського вапняка, глибоко впертого у землю. Он - де газда - боярин, у сiрiм таламанi, в кiсках на розшиттю, простоволосий, ремiнь на три спряжки, звенигородський... Вечерiло, - вiн стояв саме проти утла пiдвалин, духовi землi вклонявся, а тесля, грубов'язий велетень у згрiбних лудах з домашного прядива подавав господарю когута зi золотим перстенем на шиї. Понад виноградник привiялася хмарка, когут запiяв з усiх радiсних сил i в цю мить нiж теслi прорiзав йому горло доразу. Пiд ошалiлий трепет крил стала чурiти кров на кожний гран каменю, нарiжний, - струя темно багрила камiнь пiд принос землi, споконвiчнiй даровальницi. Тепер боярин поклав на кожний угол розрiзаний на четверо срiбний грiш, чорне овече руно й барвiнок, а далi пiдняв бурдюк, що стояв обiч хворосту пiд ватру, i лив вино на камiнь, на кров. А там ватра спалахкотiла високо, й жертвенна птиця обдерта з пiр'я та чиста унутрi, перкотiла вбита на залiзний дрючок у власному товщi, у курнiй смазi. Поплила пiсня пiд саме небо, - люди рубали протеси, затесували кiлля, лупали камiнь, як сир. Саме Кормильчич минав новосiлля на конi, як змiй, - хотiв цiльнути попри хату полегки, та Словит плескав у руки звисока назустрiч свойому любимцю, та божився хриплими окликами, що нiякого проїздного не пустить у таку хвилю... Вiн пiдходив всп'ять до їздця, - берiг свою тiнь, щоби хто-небудь iз робiтникiв у розгарi працi не замурував її на пiдвалинах, як нову, зловiщу примiту... Поки розмовляли про втрати у вiвцях вiд медведя, про ловецькi трофеї за протяг останного року, медвежi шкiри, вiнець лося, вовчi лоби i дичi, та вiяла тетеревiв, якими окрасили свої хати, - когут пiшов по руках, димний, кривавий ще внутрi... Хвиля i з пiрнатого красуня остала купка кiсток, якi покладено на угол, на збiчний камiнь. I золотий перстень попав туди на пам'ятку подiї. Тесля залив все те мiшаниною вапна й пiску, у якiй був розпущений пшеничний клей, i замурував принос навiки. А в свiтлицях гудiло вiд смiху й широких розмов, - служба доносювала раз у раз жбани з питвом, миси з їдою, хтось кричав: - Скоморохiв нам, - гудакiв! Iнший вередував на весь свiт: - Вино без гуслий не солодке! Путята з Корелич гомонiв про свої ходи з покiйним князем на канiвське пограниччя, на половецькi степи, рябi вiд стад, вiд покрикiв сопiлки, Шумавинський знова ж розповiдав у сотий раз про свою нестерпну журу, - сини в нього мруть, задавка пiде, стисне, нема! Такi дiти, такi грубi! Найстарший овечку вовковi з пащеки вихопив, дрюком вбив злодiя доразу... Вiдай кум невiдповiдний, треба других, здалiших пiдшукувати! Вже й почерез вiкно "продавали" дитину, не помогло... Вiн просив iзп'яна когось там стрiчного повернути в його хату на рiк, виручувати кума-недотепу, одиноке дитя при постригах пошанувати... Кормильчич перетиснувся зараз же на порiг сумiжної свiтлицi, звiдки долiтав дзеркiт молодих голосiв, - вiн схрестив руки грудях i пас нерухливими очима. Збiчна гридня ходила ходором: боярська молодь на свiй одушевлений спосiб вiддавала шану старим обичаям прадiдiв. Смiх кружляв довкола храмини, всячнi iгри з їх жартливою маскою, з веселiстю, iнодi дошкульною як жалива, розбурхували серця. Усмiх побiг по губах Славна: найшов. Край отвертого вiкна, у бiлiй сукнi з лиснючою перiзкою сидiла Ясиня. Русе її волосся звабливо одягало дiвоцьке чiльце, обшите маргерiтом. Вона вiдкинула голову взад, червонi уста пашiли солодко, темна синява очей свiтила, мов емаль. Якраз по гладкiм масивi тисового стола побiгла золотими стрiлами курнява малих сонць, що зачеркали змiнчивi перехрестя, нiби дороги людських судьб. Се покотили "перстенець", десяток їх з рiжних рук, навгад. Метнулися юнаки здоганяти кружальця посеред лету, роздумувати, чиї? Осторонь Ясинi стояв Юра Коливанович, дуже блiдий. Криваве "вчера" заслонив вiд нього чудовий дурман хвилi. Жива пантомiна гри, золотi огнi, що жеврiли з рук до рук у пiдскоках та перевертах, здавалися йому казкою, в якiй спiває вiчна радiсть. То Юра, що прийшов недавно з-пiд самих брам смерти, хотiв не раз питати в Ясинi, стихлої нагло, як небо пiд прихiд Ярила: - Ти ж це, направду, словечко моє вiрнеє? Жалiбнотемна блакить дiвочих очей зверталася i'д ньому з тiни вiй: - Хто ж би, Юро, хрещатий барвiнку? Тут зажузжав, прикотився здалеку до Юри перстенець з iзмарагдом, ходив хвилю райдугою, скочив стрiмголов. Юнак накрив його жменею, а тодi пiдняв проти свiчi на висоту полумiни. Блискальце палало тихим свiтом, нiби теплом руки, що його носила. То Юра всмiхнувся про себе й обережно понiс його Ясинi, нiби витязь у дожиданню вiнка. Кому ж iншому могла належати ця вiтхнена чiчка, кому? А її уста спiвали вже хвалу його догадливости i простягнулася настрiчу перстеневi матово-бiла рука, з м'яко вiдхиленим сердечним пальцем. У цiй хвилi хтось оперся вкрадчиво об плече Юри, - вiн бистро оглянувся i колечко сплило як промiнь помiж його пальцi. Немов давно ждала на це, накрила чiчку в сутiнках важко обута стопа. Схрестивши руки на грудях, приглядався тепер Юрi поблiдлий трохи, їдко всмiхнений крiзь вузькi щiлки очей торговець циною i рабом, - Славно Кормильчич. XII. МIСТ НА КОТАНI "Перепеличко, не лiтай так по ночi, Повиколюєш на стерниночку очi. Ой рада ж би я по ночi не лiтати, Маленькi дiтки, треба їх годувати" (з нар. пiсень) У перше осiннє свято, на Iллi, Добриня зi Скобейком вернули домiв. Послiв приняли на чужинi з великою повагою, а король Андрiй рад їх по-лицарськи почествувати, закликав у престольне мiсто Буду турнiй, у якому взяв участь цвiт боярського юнацтва Угорщини. Король дав послам у пригiстне конi чарiвної краси з повним нарядом, а зброя з дамаскинської сталi й дорогоцiннi амулєти давали мiру сердечности короля для гостей з того боку Карпат. У вiдручнiй грамотi княгинi Андрiй передавав запевнення свойого повiк прихилля, чого доказом тисяча, покищо. Угрiв, яких висилає незагодя у Галич для безпеки княгинi, хоч осенi та веснi не воювати, одно лiто варке, та й те гибне... Крiм цього просив король, щоби княжа вдова зустрiлася з ним у Сяноцi, в день св. Панталеймона для особистого вирiшення деяких важних питань, моменту. Княгиня лагодилася бистро в дорогу, щоби зустрiчi не опiзнити. Призначила для супроводу собi невеликий почот, у ньому Глiбка Бiзну, Васка Жмура та Iллю зi Соболти, - забрала й жменю прислуги, а з жiнок вдову Звенигородського посадника, Шварну, яка гостювала у неї з весни. Дорога була прямоїздна, дбайливо удержана, погода тиха. Княгиня береглася постоїв у тих боярiв, де не чула за собою безпеки, зате ставала iнодi у кмiтських дворах, у вiльних оселян, де жила у всiй величi пам'ять князя "трiзної мови", - та нерадо, тiлько на впертi представлення декого з боярiв, подратованих нехтуванням старих привiлеїв, погоджувалася на дорожну данину сiл птицею, медом, хлiбами. Дарма пригадували її, що десяти волок треба брати ялiвку й барана, а вiд кожної волок дрiб, набiл i вiз сiна... Спiшили. Обiч колiсницi, з якої ради доброї погоди пiднесено згрiбну укриву, йшов кiнь княгинi пiд верх щонайворонiший. Покрай дороги басував на лиснючих бахматах райдужний княгинин почот. Над жнивом у повнiм розгарi повисло чудове небо. По скибах, бокатих, розсiлися копицi i, здавалося, торкали чубами спохилля краєвиду. Далина розгорталася, нiби писана верета, що її незрима рука котила зi сувоїв опередь коней. Iнодi ж на пологих обкрутах дороги, сотня скиб простягнених у небо прилiпала зiбгана рубцями до рвучких колiс воза, звiдки у сiрiм дорожнiм лудинню й жалiбнiй завої пiд шапочкою з беберяном цiкаво вихилювалася княгиня, а з-поза її плеча Шварна, вдова. Ставали iнодi на майданах край сiл, самим покрiпитися i коням дати перепочивок. У цю мить, мов iз-пiд землi являлася вiдкись тiчба дiтей, з меншими в обiймах та бiля колiн, хлiб намазаний олiєю в забрудненiй ручцi. З усiх сiльських переходiв гомонiло задихано: - Гай, бiжiм! А тодi шепотом, великими очима: - Бояри... I жiнки, що над рiчкою бiлили вузьке бiленце, пiдносили долонi до очей, глядiли на веселчану курняву, причарованi смутливо... Все, що годне, розглядало невидальщину. Тимчасом подорожнi минули на оспiхах дзвiнкий Звенигород. Об'їхали згодом i Городок зелений вiд лiсiв та непорушних озер, перевитих очеретом. Шлях наближався i'д Перемишлю. Вже у половинi дороги туди працювали скрiзь на полях i сiножатях церковнi люди, слуги перемишльського владики, - увихалися косарi, гребцi, розкидальники. В'їдно дзвонили коси об клевень, об бабку, а пахощi стелилися, як мирра у свiтлiм повiтрю. Десь там орав вже стерню старий кметь, суворий, гей сама сила: його соха вiдкидала пиняво розплуги, тягнена велетнями - волами, один вiл чорний, а другий багрун. Що обходили орача майбутнi бурi, свист стрiл, грохiт мечiв i крик у пiднебесся, що ось надлетить? Вiн йшов крок за кроком, старий жрець Яра, i, надавлюючи скиби яловичними ходаками, повагом готовив землю пiд нове зерно. В один раз iз далечi, що золотилася вже п'ятьма копулам святого Iвана в Перемишлi, винирнув особливий чоловiк: лице зi згаром, велике, беззубi уста, очi ж половка, в глубоких свiтляни кругах. Дранкаве рубаттє зiсувалося з його рамени, повикривлн ванi, як кiгтi, пальцi босих нiг говорили про вогкiсть i стуж нiчлiгiв, про поневiрку денних мандрiвок... - Заспiваю Тобi, Господи, нову пiсню на псалтирi дев'ятi струннiй... - лепетав волоцюга iз трудом пiдтягаючи старечи голос i нiякої пiснi не було чути, тiльки одно скиглiння. Княгиня добула чимскорше срiбний грiш iз зачiпленої за уперiзку калитки та з внутрiшним трепетом подала його нищому на рубцевi голубої завої. - Нехай буде наперiд моєї душi! - сказала д'ньому впiвголоса, з глубин милосердя. Однак мандрiвник не захотiв милостинi, - вiн закрив вiтхненне лице долонями та немов оголомшений непосильним горем, колихав проти сонця несамовитою головою: - О глупi, стократь глупi ви, що правите i ви, що радите! Куди ж то женете купою, збиваючи пил по дорогах? За помiччю до чужих, за любов'ю хижакiв? Ото ж стане вовк милувати овечку, дорогорунну красуню! Ото ж рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку! Вiн кричав нiби з амвонного каменю, очi, як зорi, голос, як грiм. - З дороги його, та батогом! - отямився скорше всiх простодушний Костко з Чертежа. - Що ви!! - заглушили його доразу, - це ж Йона печерак! - Божий вiдун!... - злякано уповiла Шварна i вчинила на грудях тричi знак хреста. Васко Жмур не витерпiв, упiк: - Ми чули лихий слух про тебе, дiду, - говорять бо, що лицемiрствуєш i ненавислив, до того ж. i блудник єси? Йона вiдповiв тихо, мов не той сам: - Справдi, такий я, i не має в свiтi гiршого... Засоромилися, погнали, тiльки кур знявся за ними i вкрив придорожнi верби по саме верховiття. Але княгиня стала зовсiм неговiрка i бояри озлоблено мовчали. У Перемишлi доскочив до гурту намiсник, лопотливий пан "Перемисльний" - зi своїми чурами, - стало глiтно i шумно, як у храмове свято. Заночували в той день у старенького Клима Молибожича, батька галицького намiсника, та новим ранком, на розсвiтi загуркотiли колеса по битому шляховi i далеко край левад розстелився копiт коней... Дзвони монастирських церков продовж лiнiї Сяну накрили собою все. Тимчасом хмари розсипали сивi пера по блакитi, тишину скаламутила негода, завивниця. Дощ держався покищо от далеку й подорожнi квапилися допасти даху над головою. На добавок на дикiй розтоцi, на Котанi, не було перекладання, насилу двигнули iз вирви колiсницю на той бiк дороги, на прикрий горб... Йно вони звiдтам, як не вдарить град! Увезлися наскорi у якесь там стрiчне обiйстя. Житло як храм, верх терненького плоту калина понадвисала. Стара тивуниха (хмура, у ряденцi) випряла ось куделину, навила повiсмо, аж тут - гостей повен двiр. Течуть вони, мигтить нiби стадо iволги понад гай, краю нема. Увiйшла княгиня у хату, за нею Шварна, вдова. В хатi покутано, чисто. Стiни не бiленi, митi, щоби дереву не трухлiти вiд червотоки, пiч накрита череп'ям, вимащена глиною, як коли жертiвник. Писана скатертина верх стола й скринi в узори, - грабельками. - Чую, - рикає коровка, - з осмiхом сказала княгиня. - Дайте нам молока, а хлiб є з нами. Усiла на ослонi, стрiпувала дощ iз шитих рукавiв. Тивуниха засуятилася, запораїла що треба, дала похарчувати. Не шкодувала лiжничка жiнкам постелити, вергла й верету бiло випрану. Княгиня була трудна, задрiмала, коли iз сумiжної хижi залунав гамiр: дiд-тивун, заскочений нежданими гiстьми та їх гiрким переходом, почерез розтоку закликав газдiв, отвирав раду: - Радьте-но, газдове, цибисме якоси того моста на Котанi не поставили. Бо ся трафит хоч коли, што i з другого села дехто приде, а то не барз гардi. Но-ле радьте, може бися дешто зробиво. - Га, моста треба! - гукнув хтось iз лави. - Ба, й як треба! - прокричало кiлька твердих голосiв i тиша. Чути тiлько, як тивун у призадумi цикає крiзь зуби. - А знаєте? - перебив хтось тишину через нiс, - нона баба в Святковiй, што бiля церкви хижа, тамтої ночi гмерла. - Гмерла? Iще не барз стара бива. - Почкайте-ле, як-ємся женив, то буде вiсем i трицять рокiв, а вонася вiддавала гтот самий рiк. - Тивуне! ного бука, што за Решiвков при берiжку cтояв котрої си ночi вiтер звалив. - Звалив? Вилите? Мусiв слабий бити. - Койча на Лазах штоси три вепри гчера забив. - Ге-ге! сприсьний, добре си карбує! - В заправду, може-бисме з тим мостом даяк врадили, - плiв своє старуган. - Та ж ялиц є дост г лiсi! - гримнув злiсно хтось iз громади. - О-го-го-го! - протягнувся з насолодою ще одни iз порадникiв та позiхнув широко. - Пiти б до хиж... Вже ся випогоджат! Ринули з ослонiв гей один: через декiлька хвиль стало пусто й тихо, нiби маком сiяв. Аж добре згодом хтось рипнув дверми з прибоку i зачувся приязний голос Жмура з Добротова: - Давно ви оттак ставите цей мiст на Котанi? Тивун пригадував хвилю, тодi й вiдповiв безпечно: - Та з того часу, господине наш, коли Сянiк горiв. Жмур стояв знать, як вкопаний в землю, бо уловiв не зараз: - Набилюєте будь що! Це ж десять рокiв як один день! Про покiйного князя й чутки ще тодi в Галичi не було! - Та якраз... якраз... десять рокiв, господиночку, й будуємо. У прибоцi згомонiв тепер сутий Жмурiв регiт i можна було знати навгад, як вiн аж покладається, вперши жменi у боки. Тут же розлягся лопiт ходакiв i обиджене тивунове слово: - Кому весело, господине, а кому то й нi! I потрясся на двiр, бо стеля задрожала. Тодi пан Перемисльний почав упiвголоса, повагом: - Царю небесний, оутiшителю. Душе iстини... вездi сий i вся исполняяй... З дзеленькотом спряжок вiн скидав опанчу i меч свiй на жовтiй ременинi. Аж тепер нiч сипнула сном на всi голови. Дерева шумлять, дожджик рясно крапле... Вснули безпечно, вiд Сянока дiлив їх день дороги. XIII. ХИЖАКИ ЗДАЛЕКУ "...Не раз, не два я вiконцем тiкала, Попiд стрiху горобчики лякала, Попiд стрiху горобчики сверготять, З чорних очей дрiбнi слези капотять..." (з нар. пiсень) На сянiцькiм майданi, залитiм поранковим сонцем, правив службу Богу архиепископ Венедикт, основник монастиря Пре-монстрантiв у Лелесовi. Вiн видний був понад всiх у тих червоних ризах ради крови, пролитої великим мучеником, якому належав цей день. Майдан, як довгий i широкий, рябiв вiд ратнього угорського народу, що стояв навколiшках промiж шнури наметiв, промiж вози i всяке тягло. Кругом майдану розсипалися полотнянки, сiменастi хусти, плахти тороканi... Курнява народу шелевiла як лан у наглiм вiтрi, у сонцi... Архиепископ, високий, хилий в раменах мужчина лiт п'ятдесяти, з важкими нiби камiнь чорними очима чужинця, вже хвилю перегортав пергаменовi карти святої книги i пiдносив руки над головами вiйська, короля, що стояв обiч палятина Гейзи, бана Уроша i других угорських достойникiв, коли над'їхала княгиня зi своїм почотом, сiдельце наряджене коверцями, стремена закосиченi, биндами зубела вбранi... Стягнула коника, зсiла. Коли вiдправа добiгла кiнця, з останним словом Венедикта, зверненим до народу, король Андрiй а з ним i вся його рада спрямувалися i'д княгинi. - Ми вiдстояли примiрно службу божу за успiх наших приязних мiркувань... - сказав Андрiй i засмiявся, як тиха вода, полегки. Вiн був чоловiк навалистий, очi липкi, кругластi, вус аж по груди. Королiвська загорнина висiла на нiм от як на деревi, що химерно настобурчило гiлля. Вiн повiв княгиню за руку у передове шатро, двiчi розлоге, з чолкою на крiвлi та з коврами й медвежими шкiрами, розкиненими по травi й ослонах за столом... Заграли лiтаври привiт i ехо понесло його далеко по бiлих, поранкових iмлах долини. - Хочемо найти пiльгу великому горю, яке навiстило вашу державу, мила серцю ятрiвко... - уловiв Андрiй по хвилi, коли весь гурт припочив, а служка, боснiйське хлопча, - Андрiїв любимець став наливати iз шкiряного бурдюка вино як топаз, як сонце. Слова короля перевiв квапно з угорської мови молодий, зi заломленим носом i бородою, як галка, духовник Арпад iз Хуст. - З вдоволенням бачу, - правив Андрiй далi, - що нi журба, нi утяжлива дорога не зв'ялили вас, люба княгине. Процвитаєте однаково. Помовчав хвилю, вказав рукою наповненi пугари. Але нiхто не сягав. Попiдпирали бороди на руках у строгiй застановi, нiби рiзьби святцiв край високих престолiв. - Не можна вам було, княгине, вчинити нiчого кращого, як звернутися за помiччю до мене, чоловiчого побрата. В нас одно горе. Вiн помовчав знову, поки переводили його слова, а тодi глотнув сикеру й верг легкопливно: - З помiччю в оружних людях, яких я ось привiв для вашої забезпеки, в'яжуться, ясна рiч, деякi необхiдности: жменя клиру для духовних потреб вiйська й пару десяткiв урядникiв, свiдомих угорських законiв, для кермування рiжноманiтними справами, що виринуть на чужинi. Всi вони, оцi ж мої люди, довiр'я стоять готовi, - ждуть на ваш знак до дороги. М'ягкости погляду й усмiху Андрiя противорiчили рухи наглi як у шуляка. Видно було, що хитрив, то Iлля зi Соболти не втерпiв королiвським вихилясам: - Хочете, ваша милосте, призвичаїти населення до чужоземної управи? - Що це вiн? - поривчасто допитувався порфироносець i аж припiднявся з ослона. - Про буцiмто чужоземну управу, величносте... - м'явся з кислим видом архиепископ. - Нiчого подiбного! - вiдмахнувся король обома руками. - Вигадуєте! - Куди пiп - туди дяк! - i собi глагоїв варке мiсце бан Урош, гладкий як склиця, червонощокий смолюх. - А ви просто, не обходом, господине королю, - пiдчеркнув тяжкий настрiй з-поза плiч Iллi гостроязикий Жмур iз Добротова, та заклiпав пiдсмiшкуватими очима з-пiд лiсу брiв. Загомонiло, як в улию, в час рою: - Ну, i сироїдець же! - От, чоловiк неукий! - Який вид, такий стид! Палятин Гейза аж порскав слиною з негодовання, вогняноокий, гей рись на деревi. А єпископи обурено двигали посвяченi чола в приплеснутих островерхах з парчi, та керегорiли один i'д одному з висот своєї поваги: - I треба ж такої осуди на нас, велике небо! Над загальну сутолоку вибився докраю нетерпеливий оклик короля; - Що вiн говорить? Цого цей хоче? То княгиня поспiшила на ратунок: вона здвигнула з нехiттю гордi брови, понад всiх: - Це оборонець кожної доброї справи, - заспокiйтеся, знатна радо! I Андрiй став плести знову невiд, у який впала Жмурова каменюка. Заскакував по добру, по миру: - Рiцi, перше чим заграє водами, виливом, будують гать у всю шир русла. На ворогiв добра рiч забороло, наїжене лiсом копiй, зубами шереширiв. Я радо стану вашою гаттю, вашим заборолом, як приязний свояк i добрий сусiд. Але для того треба менi допомогти. Тут Гейза глипнув на короля з-пiд ока: таким краснорiчивим вiн не бував у будень, i пустий смiх пронiсся унутрi палятина. - Цебто чим, як помогти? - кинула княгиня i розвела в нерозумiнню малi руки у нараквицях iз мережива. Король привстав, перехилився над столом з неторканими пуга-рами i сказав сяйливо, - Дуже небагато, княгине! Треба тiлько признати за мною право виступати перед всiми державами як пiстун Романової спадщини, як король Галича й Володимира. Стало тихо. Нi звуку, мов серед ночi й сну. Перша очуняла княгиня, - вона встала на весь свiй рiст, малу голову вiдкинула всп'ять, будьте пiд вагою уплiток витих утроє, i поспитала тими тяжкими з дива вiями, жолобиною мiж очима: - Це цiна вашої допомоги, Андрiю? Нiколи вона не звала його, свояка, по iмени, то вiн почув втiшно її упадок з висоти духа i зрозумiв у цю мить, що дiло завершене. Тому й вiдповiв з приязним осмiхом, без мiсця на пересправки: - Так, - моя цiна, а ваша плата! Пан Перемисльний вдягав незручно свою кирею й не потрапляв у прорiзи, пас очима королiвське завальне обличчя, аж не втерпiв: - А як ця цiна - непригожа? - Або... як вона... лихва? - чiтко поправив Жмур. - То полчний ряд вертає зi мною до останного смерда, водоношi - так само, - чiтко вiдповiв король. Вiн звернувся вже до своїх, до бана Уроша, i правив: - Над вашим вином, бане, гуляє ласа чмелина... Чого доброго, проглотите її враз iз трiйлом, як ось я перед хвилею? Бан Урош замiв зеленим рукавом повiтря поверх пугара, аж iз бренькотом шугнула у простiр смугнаста цятка, свiтлокрила, а тодi вихилив питво в один глоток i встав високо, готов до дороги. Венедикт та Гейза також припiднялися з ослонiв. Вони ждали, поки княгиня скiнчить неголосний спiр з Бiзною та паном Перемисльним i залюбки глядiли, як вона зразу метка, як полум'я, клонить згашене обличча над стуленими пальцями... - Що ж оборудовали, княгине? - пронiсся верх прикрої нудьги голос Андрiя. - Забираєте мою тисячу в Галич? Чи порiшили без мене обiйтися? Теплий вiтер заколихав лопотливо укривою шатра, немов помагав королю фудулитися у всю ширину грудей, роззолочених грубим енколпiоном та купою амулетiв. То княгиня пiдвела на нього скорбнi, суворi очi та вiдповiла не зараз: (слова мов слотиця. збила...) - Де вже... без вас? До бояр: - Мемо їхати, пора! До себе: - Отож рись нiжитиме бiлку, коли приблизиться на вiддаль скоку! - Добра дорога! - скричали в один голос приплеснут! островерхи та вибиванi таламани з байорами в золотi. - Перун на вашi голови! - хрипло зворкотiв Жмур i перший штрикнув iз шатра. XIV. СЕРЕД СВОЇХ "Шура-буря гуде, Там розбiйник iде, Там розбiйник iде, Дев'ять коней веде.." (з нар. пiсень) Вечiр жеврiв безлiччю зiр, - йшло пiд Паликопа. Золотий кур мерехтiв опiвнеба над чорнявою садiв, над стропами збiжжя по д полях. Чиїсь гусевки зронили останний акорд, гей смiх з червоних губ, стихло. Держко стояв на порозi своєї домiвки покрай кованої замкової брами. Вiн обiйшов саме щоденну свою дорогу, клав око на кожне вiкно теремiв, допевнювався, чи у пекарнi виметенi челюсти, чи почорнiли свiтичi, простелили мiсяцевi дорогу. Тепер вiн ладився пустити в рух систему спiралiв, якi двигали безшумно дубовий, зводжений мiст, та, як все в таку пору, вийшов на пологий шлях глянути. Що, як треба кому ще в замок перед нiччю? Стояв так добру хвилю, похилий в раменах, як деревина над глибиною, сива борода з перечесом, таламан, стиснений ременем, у руках костур з карбами. Вiн згадував сина i з пiльгою думав, З що небо те ж саме над ним, що над могилою Олюшi, - батькiвським плачем без слiз молив орачiв, щоби не заорювали. Вичаровував iз свiта старечих мрiй чиїсь побожнi руки, якi напевно, закосичать барвiнком незнану могилку покрай ратного шляху. Просив тi руки, найближчi на свiтi, щоби обвели її живоплотом, сторожею вiрною. Вона ж здержить бурю промiж гiллячко, проч сiє пометиння... Наслухував, хтось спiшив верхи, ляск копит котився круглим ритмом у низ узгiр'я, у тьму. Їздець iз чорнолюддя, у полотнянцi, пiдбитiй кожухом, кiнь селюх, проте нiжки гей у серни, - крилатi. Впер коня Держковiз у груди, штрикнув долi, аж мiст загудiв. - Ви Держко? I не дожидаючи, заговорив хриплою скороговiркою, знать, виснажений з дороги дотла: - Олюша, син ваш - шле мене з поклоном! Тивун розправив руки вiд вражiння i спохитнувся мов поцiлений в серце. - Великий Боже! - хотiв закликати, та голос застряг радiсним стогоном у горлi. А гiсть обмотував уже повiддя довкруги залiзного кiльця, вбитого в стовп побiля брами, а тодi йшов за розтрясеним тивуном у його клiти. На порозi озирнувся: брама остала цяточку вiдхилена, а мiст не пiднятий. Ось i тивунова клiть, бiла як снiг, заквiтчана сухим зiллям. На ослонi кiт-бiлюх з чорним мазком на бородi, - привстав, поводить ушками. I ще цвiркун стрекоче на всю глотку iз вдовiлля. Гiсть повернув до тивуна своє люто стомлене, аж дремливе обличчя i згомонiв почерез широку осмiшку: - Ваш син живий, - зализує рани... Ще двi недiлi тому сокотив одрини, тепер уже на призьбi пiд хатою кожну любу днинку у сонцевi сидить... - Друже! Де вiн? Життя старому даровуєте! Я ж його оплакав як мерця, я ж його... За рядом бесiда йому не йшла, то змовк i тiлько пив слова з уст гостя, як росу, руки не потрапляли налити меду в череп'яний кубок, не давали ради ножевi, коли краяли хлiб. Всi зорi неба гойдалися у тивуновому серцi. - Де вiн, питаєте? Днину дороги вiдсiля, в добрiй кмiтськiй хатi, в яблуневiм садку, в таланi всiлякiм сидить... Гiсть смiявся, пив мiд, рубав очима одвiрки. - Плужило йому, що й казати! Пригорнули чужi утлого, пiклуються, варянку всяку доносюють, ба це б, ба те б... Проте збанував за вами люто, чолобиття посилає, а через недiлю й сам доскочить! - Мiд вашими устами пити! - лебедiв тивун i живо розгортав постiль на своїм лiгвi, дiлив мiж себе й гостя пiр'я з гуски в тонкiй наволоцi, хоч знав, що цю нiч не зажмурить ока з утiхи. Але... що це? Пiсля одного кубка меду ноги вростають у землю? Голова клониться на сон? Тiло паде, як скошене? А в снi отвором - безодня? Гiсть у полотнянцi придивлявся сплячому остро насупленим зором, тодi ж якусь хвилю слухав... Нiде нiчого, цвiркун стрекоче на всю глотку, та кiт-бiлюх ушками поводить. То гiсть засунув тивуна вглиб лiгва, укрив, запер дверi, а сам будьто ненаглою ходою близився i'д теремам, переводив вiддих у грудях, мов пiсля бiгу в негоду. В тiй хвилi двоє бiлих рук як два свiтла доторкнули його рамен i жiночий шепiт здержаний щасливим смiхом злебедiв бiля уха недавнього благовiсника: - Як рибка в водi, так я, мiй Дедьку... Нарештi Вiзантiєю запахло, подихом дiйсної краси! Обняло мене рiдним вiтром у твоїм дикiм краю! О, як смiливо, як прегарно, коли на устах мiд, у рукавi ж - кинжал! Коли у кораблi подвiйне дно, а в пугарi їдь, - грiм... Кожна хвилина стрiмголов: сьогодня я служебка, а ти... ти боярин у семрязi з овечої шерсти, завтра ж ми обоє царi в горностаях, а перед нами фазани на золотих тарелях! - Цить, Зоє, цить! Вона задихалася своїм чужинецьким виговором, не находила слiв: - Держи слово, Дедьку! Княжя Маренi, а престол нам, - як у Вiзантiї, як у давнинi... - Цить, Зоє, цить, не повержу тебе! Щебетала, пошпотуючися на виголосах, з втiхою небезпеки, така струнка гладуля, як от фiгурка з хризоелєфанитни... - Торкнеш вiкно, отвориться вглиб, без скрипу, тихцем! Мариця й князьки приспанi твердосном, як кукли iз череп'я. Тям, Дедьку, сьогодня, або - нiколи! Довге бiле личко грецької служки засiяло серед руху гострою рiзьбою профiлю i зникло як звид. Тiлько жовтий гiматiон мелькав ще хвилину промiж дерева... Дедько засмiявся згiрдливо: все було якслiд. Там, де темнолиста шовкiвниця торкала рясним вiттям горiшнє вiкно одрини, як пчiльний пласт залiплене склом в окiвках iз олова, надплив знiчев'я мiсяць, вибiлив посвiтом пiвдеревини, стежку з молочiєм покрай вiкна i дунув срiблом у кожний ромб шибки. Iз нутра одрини глянули тепер на Дедька дивнi iстоти, - вони будьто ждали його появи i вперли в свiтло свої витрiщатi очi краснолюдкiв. Це забавки князенькiв iз череп'я: дрiбоцькi хлопчуки з лиснючими щоками, з високо пiднятими брiвми над перконосим обличчям, чередарi, що пасуть овечки до мiсяця, тодi, як один у зарукавнику та капчурах на сопiлцi пальцями дрiбоче. Хозари, горбоносi, з закруцьками бiля вух, i лучники, i дракони, червонi, як кати, з широко роззявленими челюстями пащек... Он скляний пугач пiдняв ладiнку пiр'я верх очей у бiлих кiльцях, настовбурчив її навиворiт, мов у ярiй лютi, красавий ямелюх стрiпнув кiноваром цiпких крил, а сокiл-винозор у беретi. з кичкою пас пильно Дедькове обличчя, нiби дожидав, коли стрiлець з цини за його плечима прицiлиться нарештi до зайдея, вишвирне стрiлу з туга лученька... Дедько й справдi зупинився: вiн будьто й сам став iще раз хлопчиком з гущею волосся над очима i в свiтлiй сукнi ради постригiв, - перед ним вергли насипом всяку дарованину, а мати, тиха погода, кутає хату, ясниться коло неї... Як варом його облетiло, - пригадав цiну: Таняву i Чертеж. Зачулася йому весiльна пiсня тепер, ломiт пралiса пiд ударом росохiв у .перлистих перстенях, звидiвся олень-червонюх у бiлiй iмлi, як вп'ялив очi в бiр, трава повисла з непорушних губ... Як огнем його обiгнало.: бачив себе у поворотi з ловiв, з лiсових дорiг... Не там вiн клав весною молодих готурiв серед хижої насолоди? Не там чурила кров диких вепрiв вiд обуха його сокири? Не там вiн випускав перед себе ловнi котюги, як вiрли без крил? Стару коломийську солотину навернув ще на ум, мрiю серця, величну шану родовi, клейнод життю, довiчну втiху... Понаглив себе якстiй: пiдняв вiкно, пробував його. Обi половини, розкрашенi низом у мрачнi вiзерунки, пiшли пливко на боки, як крила iконостаса. Тодi вiн грянув куною уверх, став навколiшках на пiдвiконнику i пружив сустави на легкий скок у нутр, коли майнуло мохнатим, їдким теплом бестiї, щось дивовижне, ростом в людину, навалилося вперед, - i в щоку Дедька вцiлилися з трiскотом жахливi iкли пса. Нелюдський бiль залунав у всiх костях злочинця, зорi стали сонцями, - вiн здер голову взад i випав на той бiк, а котюга грянув за ним з кривавим м'ясом у зубах. Ще раз пiднявся Дедько на ноги i ще раз звiрюка впилася з хрипотом у його розпанаханi груди та тут же й прокричав ратунок - розгублений голос Зоє: - До ноги, Борвiй, до ноги! Пес пустив жертву, присiв як пард перед вiкном з островерхою аркою, а тодi наїжений несамовито став глушити на весь свiт, у всю ширину грудей. - Що сталося, пробiг! - лебедiла Ясиня спросоння i вихилилася з горiшної одрини, бiла, як бiль, вiд несподiванки. - Ти не лягала, Зоє? Гориш у своїм гiматiонi промiж дерева, як салямандра. Хто там чеше на вулицю, тiкає кривавий? Зоє не вiдповiла, - вона допала хоромiв, уперлася в глухий кут i ломлючи пальцi, мнялася там iз нудьги, перегинала в'їдно, як натоптане гаддя, а плач без слiз, невгамовний, мов буря, потрясав її марною iстотою: - О, горе... горе менi! Доки свiту й сонця - не їстиму... фазанiв iз золотих тарiлок! XV. СРIБНА ШАПОЧКА ...Сокiл, ненько, сокiл, ненько, По саду лiтає - Насип пшонця по колiнця, Нехай привикає". (з нар. пiсень) Малий Чешко, дякiв син, пiдтягнув свойого брата близнюка на плiт княжого саду, заохочував не боятися. Поздирали голови за "отчичем", бо хотiли дати йому дивно писаного мотиля й пращу, що цiляла дуже далеко. - Он-он, срiбна шапочка! - зрадiв Чешко й замахав рукавом до когось там, що бiг у пiдскоках верх обмиканої гiлки, ще й пiдбиркував кiнцем озуття червоне яблуко перед собою. То Сила стягнув твердi щiчки осмiхом щонайяркiшим, аж засвiтили два рум'янi мазки пiд зiркатими очима й в розпалi сподiвань скрикнув от далеки: - Срiбна шапочко, зверж нам яблочко! Княжа глянуло бистро за голосом, прихилилося, й метнуло яблуком зi щирих сил верх тину, оповитого винною лозою. Одначе дарунок не долетiв, та опiвдороги застряг промiж хабуз. Тiлько й всього, бо зараз же згомонiв строгий голос, нiби вiд престола за торжественним молебним каноном: - Аз-чяда - реку вама... Монах Варлаам, темний та чахлий як кенобiт, загорнений в шерстяну рясу, аж зимний вiд рiзвого паху, вiд раннього миття, починав щоденну науку грамоти з дiтьми княжої прислуги. Вiн стояв у крузi розлогих груш серед площi круглої, нiби соняшне око, й писав цiпком на пiсковi гладкi, як живi кривульки: палички, змiєвики, круцьки, закруцьки... Бува, монах зачеркав те саме ще й цiпком у повiтрю, наугад, i дiти що сил у грудях викрикували у блакить кожний вивчений звук, нiби оповiщували пестрим деревам свою побiду. Коли ж у якийсь там мент iшло пиняво, старець твердив те саме ще раз i ще раз, доброохотно та многотерпеливо: - Аз, буки, вiди, глагол, добро, єсть... То Сила й Чешко з втiхою доскочили туди, (не до яблука їм вже було!) i з пустоти кричали, як синицi до сходу сонця, аж другi школярi яли їх корити, хто стусаном, хто словом. Дрiботiли так довкруги сiдоголового учителя: Олелько, бирючiв син, да сопiлцi гудець знаменитий, Цвiтана, сирота по спiвцi святоонуфрiєвського собора, в'юнкий, як бiлка, Прокша Гурич, стрiльчук iз пращi над всякий опис, Сава Вовкодав, одинець. двiрського пасiчника, - Святогор, iзгой, попенко, вдумчивий та тихий, гей нiч, осiяна мiсяцем, i ще смiшний Коза Токсобич, полонений "господичич" iз Половцiв, якого наймення веселило до упаду дiтвору цiлого Галича... Такi безжурнi заклики ф