плечу волосся, нiби плащ княгинь, сiроока, з порфiрними устами й купкою веснянок верх стрункого носа, здавалася веселою iстотою, яка заселює молодi жита. Iгельд погиб у далеких землях серед походу. З цеї пори все промовчане й неподiлене дiвчинка висловлювала пiснею, хоча є чуття, я'ких не годнi зобразити нi тон, нi слово. Трапилося, що незнаний боярин з каплями рося й чатинням у довгому волоссю гуляв на ловах у борах Бескиду. На якомусь збiччу, прихилене кришею до квiтяної косовицi, стояло людське житло. Був пiдвечiр, - перед хатою кружляла серед танку Iгельдова сирота. Рамена в уставках простелила високо, як двоє крил джої... А пiсня? Вони були напевно пiдслуханi птахами, цi стрiмкi нiби урвища оклики i смiх пiднебний! Через декiлька день щасливий ловець гнав з дiвчиною бiлими плаями в сонцi, туди, де шлях на Галич. Оклики переможця лунали стома голосами по росистих ярах тодi, коли його добич вiдгортаючи в перелетi гiлля смерек, думала з неспокiйною жагою: - Як то там за соняшними обочами Лiмницi i ще далi, де кличе туга? Якими весiльними казками звитають її зеленi гей рута потоки долин? Якi, нiде не чуванi, пiснi почує в садах нової оселi, куди увiйде з цим на краю завої срiбним грошем, ладкаль-ницям у дарунку? О, мрiє дiтвака, о стиде! Як липке бодяччя за придолом сукнi довелося волiкти життя, у якому було все, крiм щастя i крiм пiснi. ... У теплий пiдвечiр один жiнка ловця вийшла у гай назбирати зiлля для лiкiв. Далина розгорталася золотом, на обрiю мрiло, як сон, смугасте горбовиння i в три стрiчки збiгалося роздорiжжя, де на шпилю ставника чорнiв глек iз попелами давно усопших. Рвала зiркатий оделян, пiльну гвоздику, маруну та обмiрковувала, кiлько гребцiв ще й розкидальникiв вислати завтра на грудик, коли це чийсь голос обiч: - Мацути, бортника, хутiр де? О, як святочно зжахнулася цього голосу, проймаючого немов музика сопiлки! Зiлля сховзнулося з її рук, незв'язаний серпанок сплив продовж молодих плiч. - Мацути хутiр? А он де в яру, в орiшинi, як кубельце! Добавила не до речi: - Кметi там вiльнi споконвiку... З високих трав виринув їздець, кiнь, як галка, юнак у зелених лудах нiби в молодий лiс вгорнувся, мiж згортки риз сизий сутiнок. Колпак з егреток топазiв косився над чолом без порока. Подумала полохливо: - Поява старих часiв, паж з почоту Гаральда Смiливого. А юнак стихлий миттю, нi то заслуханий в настирливий дзеркiт плисок, нi то здивований моментом, вихилився з коня: - Я Ольстин з Нараєва, - а ви? Хто зове вас своєю донькою, дружиною? Вiдповiла не зараз: - Чоловiк мiй княжий осьмник, - хiба його знаєте? А сама я з далеку, витязю... Вказала рукою фiялковi профiлi гiр на овидi, очермленi свiтлом заходу, як одна грань. Незнайомий заслонив рукою очi, помовчав хвилю, а тодi повернув бахмата й глибоко склонився дружинi осьмника. На устах у нього дрожав усмiх насолоди й жалю, як сльоза, що у сонцi повисла верх вiй. Заколихав гордовито чудовою головою, свиснув у простiр та пропав як сон. Прийшла осiнь, розсипалися ловцi лiсами, хижий гомiн сколихнув задумою гiр. Княжий достойник з сокодом-винозором, випханим пугачем й чередою собак сам один верстав лiси на бойкiй гульбi. Нiччю раз зчинилася пекольна хуртовина, - туга опиром звалилася на груди й серце мнялося з нудьги, нiби трепета бiллю листя проти неба. Пiд стелею пiшла гонитьба й голосiння, шум дощу - тисяч чорних крил. - О, горе! - завивно гудiла стеля, скавулiли челюсти, скрипiли засуви дубових дверей. - О, горе! - Досить, Стрибоже, досить! - шепотiла поблiдла донька Iгельда. В цю мить причувся її тупiт кiнських копит не вiд шляху, тiльки вiд пiль. Минула хвиля i проти її лiжка стояв княжий осьмник весь у дощi й болотi. - Зодягайся, ходи! - цвяхнув словом, як ремiнним бичем. - Що з тобою, пробiг, окаяний! Куди ж пiду у таку нiч-завивницю? Вiн хвилювався дико: - Ходи ж, кажу, - не гайся! Гiсть з дороги, пiд кленом край поточини жде. Вдивилася в нього ошалiлими очима, та у тьмi не було видно нiчого, крiм бiлого п'ятна бояриного черепа. Нiби приослаб, усiв iз хриплим стогоном утоми: - Це я... в блудницькiм лiсi оленя собi сполював... Допав його у хащах, - стрiла у шиї не моя. А з-поза дерев скаче Бiзна, руку пiдняв: - Мiй! Згадав я стару зарву з-перед лiт, гей зуб вiд вiтру защемiло пiд серцем... I не зчувся я, як грянула моя стрiла промiж смереки. Звалився, нiби вбитий небесним громом. Погнав я туди, хиляюся срiбло вiдняти, з колпака егрету дорогу, а вiн дише кривавою пiною, очi в одну мiру... Це не був Бiзна! Аж тепер збився я з тямки дотла: нi оставити живим, щоби свiдчив, нi штовхнути в груди, щоби сконав. А роги грали щораз... Доволiк я його на обiч, де ждав мiй кiнь, - перекинув перед себе, погнав! Провiв рукою по очах пiд навислою хмарою брiв: - Омрачило мене, привiз собi мерця пiд порiг. Жупанець на ньому як день, парча в золоте волокно... Похопився, чисто вогонь: - Садiвникове залiззя де? Виберем яму в ярi, поки ще досвiт. i час... Дiли ж зi мною радощi й смутки, дружинонько, розрадо! Не ховай своєї величности за квiтки й занавiси... Виходь, виходь на герць з життям, укуси того, що я! Волiк її у виноградник, у пiврозвалену повiтку мiж травами, де садiвник клав на нiч своє знаряддя, а ненависнi слова пашiли на її плечах, як подих пекла: - Жупанець на ньому, гей день... парча в золоте волокно... Випрати б iз крови, а? - Остав! - боронилася дико у смiховi наруги: - Ось боярин... Княжий осьмник, га-га! Оподалiк поточини, пiд кленом, обитим з листя, горiлиць простягнувся юнак. Дощ стукотiв об чоло без порюка, слезив повз брiв, здвигнених острим здивуванням, мив криваву пiну з уст, на яких застигло слово, промовчане навiки: сльоза, що вже нiколи не збiжить iз вiй. Спохитнулася об стрижку своєї хусти: - Ольстин! - Еге ж! - засвiдчив нерадо, - вiн... Дими досвiтку займалися над полем, як руки обоїх, гнанi жахом, неоднаковим, обрiвняли вирву промiж горбовиння i боярин заговорив опiвголоса: - Ходи... Йому вiдповiло мовчання. Ждав ще майже весело, коли вона у жалiбному поривi заплакала навзрид, б'ючи простоволосою головою об клен, осипаний з листя: - А будь же ти проклят вiд Бога й вiд Перуна! I нехай нi мої сльози живi, нi тамтi умерлi не падуть на оцю хусту, або на землю, - тiлько на тебе, на тебе, на тебе! Рожевий кабатик двигався на грудях Ясинi стомленим вiддихом. - Несамовита картина, - сказала з дрiбною дрожжю плiч. - Я волiла б почути пiсню гiрського гнiзда. Жiнка Словита глянула вдумчиво в молоде обличчя, осмiхнулася до своїх таємних думок i несподiвано постелила голосом, нiби сонцем по верхах гiр. Ще змовкла на хвилю, проникаючи Давнину сiрими очима, а тодi... солодка й неждана пiсня пронеслася нiби полонинський вихор над гребенем Чорногори, розсипала слiпучi квiтки незнаного вирiю, заграла ледом-стужею шафiрових висот... Це була пiсня, пiдслухана напевно птахами Бескиду, та сама, якої ритм вiдмiчували стрiмкi, мов урвища, оклики й смiх пiд саме небо... Давно тому, в зараннi лiт, вона ж не хто, спiвала її у гiрському гнiздi Iгельда. XX. НАВОЙКОВА СIМ'Я "У новую свiтленьку заховалася, Та в новее платтечко убиралася, В золотеє зеркальце удивлялася, Сама своїй красоньцi дивувалася..." (з нар. пiсень) Богна, Навойкова бояриня чужениця, стояла перед овальним мiдяним зеркалом i поправляла прим'ятi згортки завої. Тут висуне повiсмо жовтого, мов шафран, волосся, там опустить на плече рубець з лиснючим забором, розглядає себе... Сiро-голуба сукня з передом розшитим пацьорками аж по самий рясний придiл, що ляг вiялом на землi, пiдчеркала її хитру вроду, гнучкий стан, бiлину зрум'янених щок... Два недолiтки з високо пiдголеним довкола голови волоссям дерли саме один одному чуба, гралися в морських розбишак.. Попружки поскочувалися з розхристаного одiння, з ходачат по-розснувалися по долiвцi рябi плетiнки. У глибинi вiкна видно було швачку, як куняє, шелестить тугим шитвом, в'яне. - Цитьте! - скрикнула нагло бояриня, прижмурила й так узькi очi й наслухувала. - Живе Господь у слугах своїх... - роздався з порога чийсь вкрадчивий привiт. - У добрий час, патре Рафаiле! Сплеснувши радiсно в долонi, як дiвчинка, бояриня вела свойого хилого гостя у свiтлу свiтлоньку, пусту. Стояли там здовж стiн ослони вкритi налавниками, двi-три. скринi iз смугнастого бересту, пiд коверцями, а в кутi кiот з оливним свiтильном. - Миром коло вас, боярине? Богна залилася рум'янцем захоплення: - Живемо, як в обiтованiм краю, любий патре! Ви з Кракова? - Передвчора. Втомився я дорогою серед рiдних злиднiв, убожества й тьми. На замку - грубо, просто... Наша вiтчина задихається пiсками, чахлою сосною, багном... А, забув: вiд єпископа Фулькона благословення. - Спасибiг! Сiдоглавий брат моєї матери не забуває мене в чужинi. Чи все няньчить вiн собак та годинники мудрує? Ви були там? Бачили його збiрку старинних теодолiтiв та гномонiв? Вавiлонськi хронометри з трикутними вказiвками, як носи? Цифрованi по-арабському пугари, жiночi уперiзки зi складаних у слоневiй кости пластинок з рисунком зодiяка в емалiї? - Оглядав. Вигрiбущий ум громадив тi дива. Але важнiше всього: Лестько, князь наш, надiється, що коли на це прийде пора, пособите однiй важнiй справi. - Я готова тiлом i душею! - згомонiла Богна i поблiдла вiд побожного схвилювання. - Кажiть, про що йде рiч? - Треба вговорити на днях княгиню, щоби приняла мене на довiрочнiй розмовi. - Вас? Це неймовiрне! - Просьба Лестькова до вас, повторюю. - Спробую, патре, очевидно. Всiх хитрощiв ужию, будьте певнi. Засмiялася бадьоро й говорила далi: - А тепер питайте з черги про успiхи нашої мiсiї за час вашої вiдсутности у Галичi! Наша "колиска" перенеслася онодi до власної хати, схованої у глибоку зелень перед непотрiбними очима. Вiд самого досвiтку матерi з дiтьми текуть. У запопадливої Агнiї, ви ж знаєте? пекара Кукши пасербиця... сходяться на забаву дiти цiлого пiдгороддя, кожне одiте нами, пригрiте, хлiбець д'хатi несе... Отак ми схиляємо до себе непомiтно цих найчисленнiших, що колись приготовлять тут нашим нащадкам розкiшне крiсло... - Труду не жалiєте, боярине. Ляховка з вас без догани. Богна заколихала головою: - Труду, патре, не має нiякого! Вони простi, добрi. Приносить мати дитя: возмiть, каже, задавка пiшла, в хатi не збережу! Четверо було, якби хто руками зарiзав i пiшов. Ось вам послiдне. Засмiялася тихо: - Очевидно взяли ми, нашi молитви твердить уже як сорока. Повернулася в'юнким нахилом д'зеркалу, звiдки просiяв ярко блиск її уплiток пiд завоєю, й правила солодко: - А ще одною добиччю хочу похвалитися, мiй же це подвиг, не чий! Живе ось недалеко золотар, Байдук... - Знаю, знаю! Напрестольний хрест його роботи хочу завезти княгинi до Кракова. - Цей Байдук, - продовжала Богна, - подружився торiк, весною, - молодесеньке дiвча взяв. Чайку... Нi гривни за нею, i нi звертка полотна... Тiлько всього, що очi й коси понад всi. Сам вiн дука, тому iмення... А тут вдова одна, Оршуля, теж зi Сандомира, в клопотах i опинилася: трьох синiв недолiткiв годує, нiкому майном правити, воно ж у неї кораблями по морях плаває! Давай я його гостити, уговорювати, на вдовине подвiр'ячко хилити... Роздумав, та в один день кинув дружину - всiм навдивовижу. Засмiялася стиха: - Ця до матерi, та мати лютiша вогню! Аж коли вона з хати, тiлько тодi вiзьме дитя та погодує. За це нашiй купчисi, - як iз роси! Вiдколи Байдук бiля неї, набуток сторицею береться, - зарадний золотар! До якогось часу вдовинi дiти помовчують, а там пiдростуть та ногою покажуть непотрiбу дорогу. - Наш грiш, наша сила! - твердо уловiв Рафаiл i будьте вирiс вiд власних слiв: - А там жменя круп вдовицi, сорочка на хребет в'язня, одно, друге подружжя. Знатне дiло наладжується! - Проповiди вашi вище всього! - з палом засвiдчила Богна. - Вони тiлько загрiтi витревалою думкою, нiчого бiльше. Коли ж, як не у святий день недiлi, можна пiдiйти близько соток мягких як вiск у сяйвi i благоуханню людей? Слово - це меч, це пастка, що хочете! - Правду кажете, патре! Воно також сила слабих. Але хтось до нас, увiйдiть! Се був Глiб Словит, травлений вiчним неспокоєм, руда борода клином мигтiла, як бiлчин хвiст, очi бiгали наскоси, кривавi, нiби й не хотiли свiту бачити iнакше як промiж кров. - Вiд Лестька, з Кракова! - обрадувався невгамовно i тер iзхитра веснянкуватi, велетенськi ручища. - Добро, що в пору! Доручення до мене мабуть? Монах з ореолом глянув на нього в повазi й мовчанню попри ледве замiтний рух погорди: - Роз'єднуйте! - сказав тiлько. - Ай, чоловiк мiй на перехiд недобрий! - схопилася нараз бояриня. - Прощайте, он вiн iде. Вийшли, але другими дверми, на сад, а звiдтам фiрткою над пiльний струмок увесь у весняних квiтках, у лотачах. Тодi звiялися мов дим, кожний про себе. Навойко, високий. Широкоплечий, з м'якими карими очима, скинув iз себе лицарський пояс i претяжку опанчу зi зеленим пiдбоєм. Вiн сiв подратовано бiля дiтей, що причикнули над мискою зi свiжим сиром. - Днина як мiд, а служебки довкола колодязя обхлюпуються водою, як коли у празник на Розлавах... I так з усiм, так всюди! Лоском йде старе, а нового не видно! - Щось ти, Васку, сьогодня нi сiло, нi пало вередуєш... Це менi нiтрохи недовподоби!- - зачулося вiд сiней. - А чого ж це на нашiм обiйстю повно лiнтяїв, а при жорнiвцi нi душi? - корив Навойко наряджену жiнку. - Ще мало надриваюся з досвiту до ночi? Ще тобi недогода? - наїжилася Богна i стала доразу багрова. - Ой, ти в мене господиня, свинi в вiкна скачуть! - махнув рукою Навойко й взяв на колiна свойого любимця саме по постригах, що i звався: Любко. А старший пристав до матери, от як бодяк: - Коли ви озмете нас, мамко, поглядiти на Вислу? Обiцяєте, а не чините! Богна кинула їдкий погляд на свойого Навойку i мило вiдповiла: - Жди, вскорi я возьму тебе туди, до вуйка єпископа. Гарно так у Сандомирi, Господи! А по хатах яка обстановка, одяги, їдiння, до чого вже тонкi обичаї! Бува, вийду у Краковi ранком у княжi тереми, одiта в гатлас, як небо, i намисто з маргеритiв, то князь, Лестько нiби у проходi зупиниться, квiтку у мене попросить... Любується один раз квiткою, а другий раз мною. - Зовсiм, як у дожи Дандольо... - рiк Навойко i глумливо закашляв у долоню. - А потому йде вуйко єпископ i подає менi... - Вавилонський хронометр! - втiшно скричав догадливий старшенький, аж мати справила його сердито: - Руку до поцiловання, моя дитино. - А коли це, мамо, кракiвський князь сяде вже у Галичi? - Не знаю, ластiв'ята, не знаю... Йому покищо гарно дома, то й сидить. - Перекажiть, мамко, нехай приїзжає. Я йому тодi коника вороного подержу... - простодушно готовився Любко. - А я йому мечик вигострю, як шибку... - нахвалявся щодуху другий, Доброгост, i очi, блiдо-зеленi очi матерi засвiтили очаруванням. - Геть менi вiдси, геть, до одного! - несамовито скричав Навойко i схопився з ослона, готов сам бiгти у голий свiт. Ослiн загойдався та звалився iз грюкотом на долiвку i в бояриновi немов теж щось провалилося в досмертну темiнь. Вiн розгубив себе так, що на вiдходi вдарив головою у сволоки одрини та ляг як камiнь зi своїм нестерпним стидом на тверде лiгво, - був сам. - Спасибiг бояринi, казкою погодувала! - зворкотiла голодна швачка i стала за шитвом ще менша, як була. А Богна з принадною посмiшкою стояла знову перед дзеркалом, чубатила жовтi кучерi над висками i радiла собою, нiби павочка на сiножатцi, на росi. XXI. ЛИС У ТЕРЕМАХ "Нехай загородять, де вороги ходять, Нехай стежка буде, куди ходять люде". (з нар. пiсень) Сутенiло. Якийсь хилий, чужинецький чернець прив'язував нав'юченого ослика до модрини край замкового рундука, а тодi склав сухi руки на грудях, як до отченашу, i закричав проймаюче, аж у всiх вiкнах, отвертих ради вечiрного вiтру, появилися жiночi голдви пiд чiльцями з райдуги: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! Жертвуйте одiж! В однiм iз вiкон майнула голова бiлявої служебки Звiздицi, молочної Богниної сестри. Кивком руки вона звала монаха спiшитися, сама ж зараз спряталася в тiнь. - Iдiть в он тi дверi... першi лiворуч! Княгиня сама!... - зашепотiла назустрiч йому у мрачних хоромах, дрiбна й гладка, гей равлик, пахуча розмайраном, що ним саме змила волосся. - Тiлько не знаю, чи що вдiєте з вашою ходою туди? Як на те, княгиня сьогодня нiкому не рада, господин отчич недужий... - Тим лiпше, ластiвко, тим лiпше! - тихо засмiявся монах. - Кращого моменту зi свiчею пiднайти годi. Обтягнув волосiнницю пiд бiлим, чернечим шнуром,. - направився iти. Низькi дверi вилискувалися здалеку п'ятнами мiдяних окiвок, закоцкотiв, увiйшов. Лiкар Негемiя сидiв вже довгу хвилину край постелi старшого князенка й мовчав. Вiн був i так малоговiркий. Сновигав вечiрний сутiнок та обiч на крiслi стояла вже свiча в глинянiй обгортцi, полум'я торкав нечутний продув, свiтла i тiни рiзьбили мов у каменю сухий профiль Хозара. Вони пiдчеркали працю чола у зморшках, як стрiли, у блиску опукої лисини, пiдсичували мiць ока, покладеного на простерте горiлиць дитя. А жара брала своє: ярко горiли малi вилицi й крiзь щiлку вiдхилених, з темним налетом повiк, синявiли зверненi кудись у глиб, сторожко приспанi очi. Лiкар Негемiя приходив двiчi на днину, сiдав проти лiжка, чорнiм, шовковiм уборi з прошвами по боках, зiсував у зад лисини свiй теж шовковий наголовник i скупими словами, що їх перепускав через цiдило перелетної величi, давав хатним доручення. Iнодi, добував iз-за пазухи вузьку стяжку пергамену та i зачiпав очi, як кiгтi, об кострубатi хальдейськi фiгури, що вияснювали взаємини небесних констеляцiй та рисунком, заслоненим от як тайна, мiтили крилатi дороги зiр. Що мiг вiн найти спiльного мiж тими знаками й долею дитяти? Нiхто не розумiв, хоч знали глухо, що в нього доступ до якихось дивоглядних, герметичних книг i що вiн будьте ланцюгом мудрости скований з ученими Греками та Хозарами свойого часу... Пошiптували, що з чарiвних зеркал берилю читає будуче, вiщує судьбу... Коли бита непокоєм княгиня вперла очi в Негемiю, вiн встав, доповнено пiдпер бедра жидiвським обичаєм i заговорив про погiдну весну, пригожу, про те, що скрiзь оранка, аж мило, - а тодi верг на себе обшиту куною довгополу хозарську мятлю i побажав княгинi доброї ночi. - Що ви? - окликнула його вражено. - Вiдходите? За всю вiдповiдь Негемiя поклав руку княгинi на чолi дитини: було вогке, на висках перлився цiлющий пiт. - Спить, як по купелi! - засмiявся. Через хвилю його кроки залунали по кам'яних сходах i всякли в радiсний шум дощу. Аж тепер княгиня будьте знемоглася вiд чергового вражiння, - вона заплакала, цим разом над собою. Упала в низьке крiсло, вкрите коверцем, i роздумувала над завтром. Мiркувала у сотний хиба раз, що жити у Галичi стало не пiд силу. У якiй дикiй крутiжи тривог поверталися її днi i ночi? Яким джерелом мук ставала кожна, перша з краю подiя! От захворiло дитя - i її серце розгойдалося як гилька на глибинi! Визвала лiкаря i не вiрила йому нi хвилини. Хиба ж це не була нагода до розбогатiння? До токми зi скритовбийниками, якi перекуплюють покоївок? Ось на днях Марицю, яка вертала з вечiрнi, у мiстi задержав гойний якийсь боярин, питав її, чи не хотiла б мати такий хутiр, як ось цей, Шумавинського, на власнiсть? А от нещодавно в хилiй вулицi старого мiста перестрiла вона, княгиня, попенка Кормильчича... Вiн учинився оперед неї без всякої шани, виминув княжу колiсницю своїм бойким запрягом в мiдяних окiвках та ременях строчених годоваблем i всю довгу дорогу аж до Воскресенського монастиря збивав її нарошно в очi тумани вуличної курняви. А Дарославич, - або ж не важив на решту її спокою, коли обриджував її життя сплетнями, будьте вона легка на вагу людина? Його очайдушна правдомовнiсть тодi, коли чув себе поза справедливiстю, запевнювала вiру клеветам, якi протiкали аж до неї i давали вiдчути уперше в життю злобу знехтованого поклонника. Схилила на руки тепле, з впадинками лице, голову в дрiбно зрiшенiй намiтцi, корила думками Мстиславичiв, якi недолюблювали Володимира, та доборолися до того, що дiвчина з пiснi: "Уповала та на камку, на кирею, Думала бути попадею, - Вона тої киреї не зносила, Ще й батькiвську свиту загубила..." Роздумувала: - Рафаїл, хоч який здержливий на слово, проговорився в присутности Навойки, що Лiсконогий скочить на Володимир, - доки лiтко стукне, - казав, - зрине на Волинi. То вона не барилася, вислала знову бувалого Скобейка у Буду, з великим зовом, нехай Андрiй верне Мстишине гнiздо Данилу... Мiсяць як посол дома, голiруч, з чемними висловами тiльки... А подiї розвиваються з днини на днину! I до старого князя Юрiя слала на Литву, в Турово... Тепер, йдуть чутки, Лiсконогий топче вже кiньми вiтчину героїв, списами оре чорнозем, мечами скородить займанщину... Паломники й мiняйли, що з весною повиринали промiж села, сповiщують гибiль Володимиру, останнiй суд свiтовi... Зiщибнула залiзцем нагорiлу плетiнку свiчi й слухала весняного шуму за бервенами теремiв. Уха її були повнi жалiв iздалека: зачувала у них голосiння матерей за синами, що гинуть ось на стiйках вiд стрiл свойого таки насильника, старого як грiх Чорноризця... Чи здержуть його грудьми Галичане? Загородять списами дорогу, вiдштовхнуть злодiїв Суздальцiв за Серет? У той раз хтось iз силою пiднiс дерев'яний засув у дверях, але нерiшуче зупинився... Вiдколи зрадницю Зое заперли у монастирi грецьких калагурок у Карпицi на покаяннi, не було кому з шумом риз i дзвоном слiв справляти гостей в свiтлицi. - Увiйдiть! На порозi явився Рафаїл. Вiн хвилю призвичаював око до нахлинувших красок. Перед ним, на тлi гаряче-жовтих шиб, з правою рукою, покладеною на грудях, нiби iкона на позолоченiй блясi стояла Романова княгиня. Монах схилився у глибокiм чолобиттю, а тодi якусь хвилю глядiв з вагою на молоде обличчя. - Милостива княгине, - злебедiв, - приходжу в тайнi. Моя ряса, хоча вона й латинянського крою, повинна бути запорукою правди моїх слiв. Коли вам миле життя ваших дiтей, слухайте. Патер Рафаїл переймив у поглядi княгинi лискавку негодовання, тож сказав рiзко, як той, що важить все: на галицький i володимирський стiл сунуть Iгоревичi. Коли нiхто вам на грозу моменту не отвирає очей, то це найлiпший доказ, що в крузi ваших другiв... чаїться зрада! Утiкайте! Темний рум'янець вкрив щоки княгинi i зараз же нагла блiдiсть облила їх бiллю. Гордий смiх сховзнув по бойких устах, згас. - Або ж пристоїть втiкати - княгинi? - Матерi пристоїть. - Куди ж то, патре? - До Лестька! - викинув iз силою. - Руським княгиням над Вислою радi. Оце ж i доказ вам... З поспiхом вимотав iз рукава волосяницi старинний псалтир i рiк з шаною: - Лестькова мати, - київська княгиня Олена шле вам цю книгу, рiч божу, з тим, щоби вона вела вас миром туди, де серця створенi i немає зради. За цим прощайте хiба, милостива княгине! Хвилю наслухував, насторожений, хилий, з пальцем на вузьких губах i добавив шепотом: - Цю нiч... на пiвнiчнiм шляху стоятиме кований вiз, критий, двоє сiльських коней. Везтиме людина певна: я сам. Вiн переломився у низькому поклонi, мов виструганий з дерева невмiлою рукою i тодi на його головi майнув великий, бритий ореол з вiнком чахлого волосся. - Сараценiв я воював, у хрестоноснiм походi за Христа кров лив, - додав iще з осмiхом, - будьте безпечнi! Дверi закрилися за гостем, як вода, i зараз залунало ще раз у сутiнки обiйстя: - Жертвуйте одiж невкритим сиротам Галича! А через хвилину: - Простибiг, дорогi, простибiг! У богоугоднiй покорi монах постояв ще трохи пiд модриною, непомiтний, убогий, а тодi вiдв'язав ослика з обильним набором i щез. XXII. ЛIСОВА КАЗКА "Нехай мої чорнi коси буйний вiтер - Нехай мене молодої нiхто не займає"! (з нар. пiсень) Старий Скиба зняв хутко водоноса свойого з плiч, витягнув журавлем повний i воркнув i'д сторонському хлопчуковi, що пас зором панськi дверi: - Боярська дочка, де? Ось вона на конику герцює, переймай! - Чого це вiн? Ясиня пiд'їхала рисцем, весна життя сiяла а кожного її руху, зелена ляма рiзьбила її як куклу. Завоєю шелестiв поранний вiтер. Повернула лице просто, - його оваль брав за серце м'якими обрисами черт, - вiдхилила чоло вбiк, профiль рiшучий i строгий здержував осторонь. Двi душi цього обличчя сiяли окремим i наявним чаром несподiванки. - З Глухого Кута бiжу! - заговорив пiдросток. - Посилає мене до вас Зезиля, занемогла! Хоче вам щось потрiбне розповiсти. Вiдай на вмираннi старуха! Пастушок у коноплянiй дранцi до кiсток пролепетав все це одним вiддихом, багровий вiд вражiння, вiд казочного виду... Зезиля вмирає! Ясиня була поражена несподiваним ударом. Словит поселив Ясинину няньку разом з її чоловiком, пасiчником Дорошем у Глухiм Кутi, недалеко Галича. Боярин мав там рибне озеро та добру пасiку. Старi жили без вибаг у хижi, вкритiй корою, з ними коза - годовальниця... У довгих сорочках, гребiнних, ходили обоє кожного ранка над озеро кормити довговiчних коропiв, оброслих водяною слиззю й сивим мохом. Вечером знову удвоє йшли у щоденний обхiд по пасiцi. У баби в руках сорокатий дзбан з вечiрньою водицею, окропити кожний улик на сон, у дiда пiд пахою грабельки перегорнути сiно мiж улиями, аби рiвно сохло. Всю просту красу цеї картини повторила пам'ять Ясинi в цю хвилю, коли слухала босоногого вiстуна. Дiвчина захопила на оспiхах жмут дивоглядного корiння, що росте повикручуване дико в провалах Чорногори. Воно нагадувало клубок гаддя, яке вцiлилося в себе серед борнi i дивно, що не чути зловiщого шипоту десятка пащек... Загорнула свiй лiк у хустину, скочила на коника й справила його на Чешибiси. За нею поплентався незвiсний чередар, простоволосий. День був червоний вiд пiльної гвоздики, вогникiв пiд росою i голубий вiд розтулених дзвiнкiв. Повз дороги струмок, узький, як стрiчка, бiг i спiвав. Над головою Ясинi колихався яструб. Його хижi обриси золотив пливкий луч сонця. Воно лежало насипом по дорогах, свiтило верх дремливої води, що жеврiла промiж незабудьки й рожевий гризiвник. Житло дорожника з соняшниковим полем обiч зажовтiло, зникло й Ясиня побачила як схилений над вирвою, роздертою колiссям, дорожник направляв пильно небезпечне мiсце. Сам осьмник мав провiрювати путь iз Галича й мости на Луквi та притоках, багато ж треба до зарви з бiдаком! Велика дорога роздiлювалася у якимось мiсцi на двi, - бiчна, вузенька, бiгла в лiс. Ясиня справила коня туди i зелень з шумом вдарила об ляму сукнi, теж зелену. Було вогко, глухо. Тiлько каня, що зазрiла, видно, дешевий облак удалинi, покрикувала на деревi наче крiзь сон, - високо й впротяж. Глушею бродять темнi сили, то Ясинине серце томилося злегка. Ще тiлько цей лiс, а там ужитне поле i у вiнку старих лип безпечний Глухий Кут. Ставало тепло, дурман лiсових пахощiв снувся тяжко промiж дерева. Кiнь дiвчини настолочував круглими копитами цiлi острови суниць i вже мала зiскочити назбирати жменю, коли навперейми її виринув iз темряви їздець, кирея з полетом застiбнена на лiвiм раменi, колпак косом, чуб аж на брови. - Доброго вам дня, боярiвно! - окликнув свою втiху. Злякалася i подала убiк вiд вражiння. - Це тiльки ви, Славно! - сказала подратовано i придержала рукою роздзвонене серце. - Тiлько я, Ясине... - розсмiявся криво, миттю закинув гладку поведiнку, будьте одяг не на нього шитий, скочив iз коня, ухопив руку дiвчини, обмотану червоним повiддям, а тодi шугнув як вихор на її карого бахмата. З силою притиснув дiвчину себе й з п'яним свистом трiюмфу - пiгнав. Глухий Кут торчав ще хвилю на блакитi темним обрисої садiв, як вiнком з розмайрану, а там пропав з очей. - А, злодiю! - дико пручалася Ясиня, але дужi руки хижака держали її на мiсцi. - Цить, боярiвно, цить! Могорич давним-давно з вашим батеньком запитий! Не вiрите? А ще в мене перстенець ваш, що на зав'язинах уронили... Блиснув сердечним пальцем, де сяяло кiльце з дорогим каменем, залюбки глядiв у темнi очi, що сипали iскри погорди. Смiявся, як iз доброго жарту, i регiт вiдбивався глухо у глибинi дебри з голосистим потоком на днi. - Ви затiяли торг мною, ви посмiли? Ясиня перестала нараз розшукувати слово болюче, мов удар у лице, i з вiдвагою розпуки зiбралася в собi вся, до скоку... А там, у кучерявих водоворотах, гнав наглий бистрець через тiсняву зубчастих берегiв. Сiра вода у сiрiй кам'янiй колисцi, кидалася несамовито. Свiтлий кур горiв купками над кожним лютiшим бризком. Розчапiрена, в'юнка плиска то поринала у ньому очаровано, то кружляла мов опалена вогнем довкола жовтого вару... З усiх сил своїх молодих м'язiв Ясиня перегнулася взад i пружна як сталь вiдбилася з рук насильника, - тодi ж сталося щось несподiване. Хмiльний вiд чаду перемоги Кормильчич захитався, але застряг ще крiпше в сiдлi, з люттю стягнув зубела i гострими залiзцями здавив черево рисака. Вкрите рясним потом звiря стало дуба i цiяим масивом свойого великого тiла сховзнулося по однiй з ялиць, кинених верх потока та стрiмголов злетiло з їздцем углиб. Викиненiй з сiдла на збiче провалля Ясинi здавалося, немов вона снить... Доперва стогiн звiряти й здавленi шипотом болю проклони Кормильчича отверезили її. Вихор не бiжить так отвертим шляхом, як вона побiгла тепер верх ховзьких цiлякiв на опiкунчiй кладцi i пропала мiж деревами у своїй зеленiй сукнi, чимраз менша й непомiтнiша, подiбна згодом до зеленого вогника мiж вересом i пiсками лiсових стежок... - Мiй коник... мiй, понад всiх! - плакало Ясинине серце. Сонце стояло добре високо, коли пiвжива, з жаром у горлi, з придолом сукнi, обдертим об бодяччя, оглянулася кругом себе: лiворуч свiтили голубi мазанки, у садах знову, на пригорi, кучерявився усатий виноград. Якась пастушка правила насмiшливо i'д другiй, обi невиднi помiж горбовинням: - Що ти, Маруно, свою Пацьорку язиком лижеш, що така гладка? Он i дорога помiж сливи та вишнi i двiр, гей крiсло, газдовитий... Ставище! Останком сил Ясиня вдумалася в це, де стоїть; i з зiтхненням повної байдужности упала на чийсь липовий порiг. Дверi пiшли на боки, змисли дiвчини торкнув запах свiжо зi сонця принесених сувоїв, меду на вишнях, гiркої м'яти... Хтось схопив її мало не в цю ж мить, волiк пiд рамена у хату з усiх сил i високий голос гомонiв упротяж: - Води! Алло, Фроне, - гей! Була це хрестна Ясинина мати, бояриня Гуровичка, паня Василиса. XXIII. ПЕРЕД БУРЕЮ "Стоять намети як бiль бiленькi - А в тих наметах сидить, господар, Стрiлочки струже i в лучок кладе"... (з нар. пiсень) У Галич звалилися новi полки угорського вiйська. Загуло, загомонiло по всiх дорогах вiд крикливих чужинцiв, що сидiлий на своїх малих кониках без упряжi, без поводiв, одним тiлькай мотузком оперiзавши десницю. Пестрi таламани, червонi й зелени стрiчки при вимащенiм i заплетенiм у дрiбушки волоссю воякiв давали незвичайний колорит улицям Галича. Тонкими як стрiли вусами, що їх закладали далеко за уха, вони лякали дiвчат i дiтей, вели себе дерзко i не просили за прожитком, - самi брали. Особливо увихалися на захiднiм пердмiстю, де побiч Сурожцiв товпилися Жиди. Впрочiм життя в Галичi пiшло по-давньому: на торговицi день у день переливалася пестра юрба, так само, хоч i з острахом, з виносили свiй крам золотарi, верескливо запрошували до купiвлi загорiлi, довгоносi вiрмени, розстеляли рантухи, мастикс i циновi блискальця проворнi Греки. На своїй вулицi чинбарювали кожем'яки, покрикували щiтники та котельники. Дiти змiтали березовими вiниками дорiжки попiд вiкна хат i ладкали як перепелицi. Однак у повiтрю неслося щось вороже... Супроти нових героїв дня мало хто цiкавився вже чужинцем пройдисвiтом на Сiльнiй площi, що стояв там у таламанi - панцирi з твердого сукна й широкополiм капелюсi з заморськими перами та встромляв ситi руки за уперiзку з ширинки на животi, нликав нарiд зупинятися. Хiба однi вуличники, що валялися по, зарiнках, слухали ще барабанщика, як бив у барабан i об'ясняв, що вельмидостойний чужинець, посол нiмецького владики, шукає наємного лицарства до хрестоносного походу. Тим, що вступають у дружину, трийцять гривен срiбла на руку й зброю, кожному ж чурi п'ять битих гривен... Мiщанство, зацiкавлене ходом подiй, живо обмiнювалося думками. Старий, мудрий Олов'янець, голова цехiв, вернув хворий з-пiд Збаража, куди вибрався стрiчати своїх слуг з набором дорогого футра, але вже припiднявся настiлько, що брав участь в нарадах старшин. Дiм Олов'янця напроти монастиря св. Онуфрiя був мiсцем, звiдки йшли всякi тихi доручення, де була станиця добровiльної сторожi i куди текли та вiдпливали пiдростки-звiдуни, що слухали як трава росте. Саме тодi явився у Олов'янця Держко, тивун. Вiд дня обману, через який будьте ще раз вмер його син, вiн подався, от як хата, що зрубом осувається в землю. Олов'янець у постелi, з лицем закутаним у завiйки, налякав його. - Вас хто так обезвiчив? - скрикнув iз порога. - Закутанi, .як Лазар у домовинi... Вмирати ладитеся? - Вiдки менi знати про це, коли я ще нi раз не вмирав? - смiявся Олов'янець з-пiд бiлих хуст. - Питаєте про оцю язву вiд меча? Вiн показав широко розщiплену рану пiд листям арнiки. - Пригiстне привiз з дороги! Тепер це нiяка новина... - Варко! - загукав через стiну до пекарнi, де чиїсь меткi руки перемивали посуду, немов дзвонили в дзвiнки. Явилася господиня з бiлим личком як сонечко, у тугiм очiпку й малиновiм саянi, шитiм гладко по лiнiї стану. Поклала хлiб i сир на тарелях з квiтками, поставила дзбан пива та з осмiхом саджала гостей пiд покутним вiконечком, там, де боги у три ряди, в лелiтках, синь-зiллю... Вiдсунула ще бiлi заслони з вiкон, аж зачервонiло астрами от як заграва пiд вiтер, а тодi вийшла, сама гей астра повна й величава. - Доле ж моя гiдна! - хитав головою Олов'янець. - Кiлько я по свiтовi понагибався, такої пригоди собi не стрiчав! Ось їду в Збараж слугам назустрiч: тiлько минув Микулин, над'їхала челядь, до гурту пристало двох крамарiв, таких утлих, покiрних, дрожали б вони, як клоччя на веретенi! Йшло пiд нiч, ми вснули на возах, шумлять край шляху суходольськi лiси, коли гульк! - Стiй! Конi пiшли з копита, та гляжу, ватага грабiжникiв здержала всi вози, далi з лайкою до нас! Чую, хтось iз них кричить: - Соболi везуть, урра! Кинулися грабити, мої мiняйлй й собi. Мiсяць виплив з-пiд хмар, бачу, на обочi стоїть ватажок у киреї гiднiй, у шапцi з парчевим верхом, вус скубле, будьте все те весела iгра, випрямився проти мене, як свiча. Я зцiпив зуби i пiднiс серце в небо: - Богородице синевiдська, заступи! Камiнь, викинений з пращi так тяжко не паде, як я скочив на нього, згрiб в оберемок i вбив у гортанку нiж по саму рукоять. Клекiт зчинився, немов в озеро звалився доразу пiдмулений обрив. Убили нам одного, поранили других, вiзниковi поторощили ребра, ледве чи вiдiйде, а мене ось як прикрасили... Ще тепер iнодi кров слезить. Весь набiр розтрясли по шляху i перемiсили з болотом i кров'ю... Зiтхнув з глибини душi: - Скiлько горя, скiлько дошкульних, вiд безладдя, утрат! Доки князь жив, шумовини держалися дна, а тепер? Кого їм боятися? Княгинi? Своякiв за горами? Стiй кожний та наслухуй, звiдки мечi вдарять! Олов'янець глянув посоловiлий вглиб зеленої улицi, звiдки крiзь шум лип одноманiтно гудiли бджоли. - Куди не поступити, Словитовi пальцi слiдно... - вiдозвався Держко по хвилi мовчанки. - Той як вовк тече всюди, де б пiдiйти, обманути, заграбити, не здержиться й перед рiдною кров'ю, якщо вона йому на перешкодi. - Чули ви, може, що його дочка-одиниця пропала? Хотiла вiддаватися проти батькової волi. Говорить про це весь Галич. - Не знаю нiчого, як хом'як загрiбся я в оцю хижу, язв ради... - правив Олов'янець. - Говорять, Словит пiдступом вiддав її Кормильчичу iз-за своїх обрахункiв. Зависоко вже Славно пiдлiтав, то зв'язав його з собою. - При тiй нагодi усi Словитовi прихвостнi погладшали! - мiркував Коснячко. - Срiблом у чересах поцоркують! Один iз них, путник на Афон, розчерепив торiк голову старому Iсаї, що торгував медом, а другий, досить сказати, Словитiв чура з ляцького вирiю, Жмиволос... - А, щоб тебе Обида поняла! - скрикнув нараз Держко i лопотливо пiднявся з ослона, аж чорний кiт господинi скочив стрiмголов iз високої постелi, майнув промiж гостей, щез. Вулицею йшов боярин червоний, як кат. Вiн зупинився перед старинною капличкою край монастиря, нишпорив хвилю у калитцi, зачiпленiй об черес грубим, срiбним кiльцем, виймив звiд-там милостиню i поклав на череп'янiй жертвеннiй мисочцi бiля нiг нагого святця, Онуфрiя. - Дешево вiдмолює грiхи! - зареготався Олов'янець, аж Словит, бо це вiн був, оглянувся здалеку i обвiв пусту дорогу витрiщатими очима. - Христолюбець, возить попа i церков з собою, але чорта у першiй почести держить! - глузував Олов'янець. - Та хочби ти й розсiвся, нашi сторожi розставленi, у замку певнi люде, по боярських житлах нишпорять нашi босоногi звiдуни... Всюди їм доступ, ремесла ради! Уся волость обнята чуйною сiттю, що дрожить вiд найменшого леготу. Закороткi твої кiгтi, старий лисе! - Хтось у хату! - замiтив Держко й похопився пращати, але гостинний господар не дозволив. Тимчасом пси пiдняли лютий лай. Хтось живо йшов у хороми. - Здоров, брате Ганусе! - загукав Олов'янець i припiднявся радiсно назустрiч людинi в сивiй опанчi ремiсника. - Чей миром ще коло тебе, старий друзяко? Гiсть крiпкий, як гарбуз, з одишкою, заговорив пiвголосом: - Нашi стежi переловили на їлиїнському урочищи висланцiв Словита i'д Рюрику, у Київ. Мали хартiю писану, а в нiй вказанi мiсця, де сидять табором Угри, де мiсто береже зброю, а де приладдя ради пожежi. - подане число залоги, намiчена кожна стежечка у Галич, кожний колодязь, ставник на розпуттi... - Глядiть! - хрипко скричав Олов'янець. - Проти династiї, ще й проти громади! А христопродавцi, Iскарiоти! - Хартiя у нас, - а висланцi? - продовжав Ганус, - не топтати їм вже трави-мурави! Виспiвали все: у Словита є полку оружникiв, тихцем розмiщений по його селах, i з цим вiн пiде проти власних братiв, одесную князя чорноризця... Так само Путята з Корелич, Дедько, Филип Шумавинський... -Що ж далi? Про це ворони плещуть по дорогах! - Ми вислали людей в Красний Двiр, де Словит, як лис у дебринцi, причаївся i ждав. Найшли там многоту зброї, харчiв, всякого воєнного придбання i забрали все до стебелинки разом з господарем. Вiдвiдали i других, примкнули Кормильчича до якогось часу... - Що ви! Словит попри нашу хату ходить! Гiсть вдарив об поли руками: - Правду казав соцький Момот! Вiн менi клав очi в голову, а я не порозумiв! О, триклятий, не заяць його перейшов! Та нехай i тiлько ухо з лiгва покаже, вже я його закутаю! Не буде нiхто знати, йно Бог та я, ще й свята земля! Занiмiв... Трепетливий, високий свист пронизав повiтря i над самою головою Олов'янця вбилося у стiну смертельне залiзце... - Все одно, що в хатi, що в лiсi... - спокiйно покмiтив Держко. - Аль Словитова стрiла, братцi? Палкiший Ганус кричав: - А скритовбивцi, Перун на вашi голови! Оперiзався миттю i вибiг. Улиця була пустiсiнька. Тiлько у сусiдськiм садку безжурно i виспiвували дiти: - Гей, воротарю, отвори воротонька! Тоненький чийсь голосок питав: - Хто там ворiт кличе? Йому вiдповiли юрбою: - Ярiї бджолоньки, як дрiбнiї сльозоньки... I знову: - Що нам за дар везете? Сонце сiдало надвечiр у жовтих туманах, наближалася буря. XXIV. РОЗПУТТЯ "Нi проїхать, нi пройти, Нi через сад перейти..." (з нар. пi