рiлив пiд теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал. - Пiд Галичем є урочище, Вiдун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годi. Проче у мене на руках. Подумав: - На Купайла вiдай поспiєте у свояси. Ще говорив, як праворуч, там, де шафiр розчолин розв'язувався в лагiдних спохиллях, заграла огнями потрiйна ватра, червоний пал облетiв царини, став. Ждан осмiхнувся суворо: - Улас. В цю мить зачервонiло далеко лiворуч, iскри жузжали там, як чмелi. Ждан уловiв удруге: - Скакун. Ватри горiли одна по однiй, широким вiнцем вкруг гiр, а Ждан вичислював чимраз скорiше: - Чудин. - Мовчан. - Забор. - Поглод. - Стривiгор. Повернув i'д Дужовi смажне лице, мiдь: - Завтра, поки сонце здiйметься он там, над Бiлою Кобилою, прийдуть по моє слово. Не токмо що в твоє Бiдунове урочище, - до самого Пекуна в гостi вiдповiднi... Хлопцi до набутку! Дуж облеплено приляг, пiдпер голову на розчепiренiй долонi i сказав з їддю вглиб колиби: - А того там.. заберiть зi собою! В тiй хвилi з купки ялиць вкруг овечої кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевiлих наскрiзь, палiла низка свiтлушок, семикрапчаток, скрипакiв, приспаних блекотом i пряним пахом вовчих черешень. У якийсь раз звид обiгнувся бедрами, як п'ядун верх вориння, заморгав смарагдовими вiями, мов промiж теплих слiз, i щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялiвець з головою, нiби в кубельце. ... В глубоку нiч Дужем кинуло з лiгва, вiн провергся в радiснiй чуйности душi, вiд вражiння сили, нацiленої до мети. Чув себе на верхах гiр i на верхах життя. Тоя? Розумiв, що її не потребує. Один раз, коли сумнiвався, там бiля хати вдiвця, у прочуттю майбутньої обиди шукав опори її плечей. А вона, з посвiтом втiхи й печалi в очах, заквiтчана, мов лiтна дiброва, слухала, як мече в юрбу слова нечуванi й цвяхає ними, гей вогнем. Тепер Тоя не. належала бiльше до круга його судеб. З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрi закупа перезрiвало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або пiдняти знизу уверх. Сила його шукала шляхiв до нової перемiни. Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотнi лiт йдуть, минають i вiн, не вiн, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пiрначем, нi, ще не той, а хтось битий на паль промiж шальнi вогнi руїн, - пробiг, iнший знову, в'язнений в казематах, зацитьканий в снiгах... Простягнувся полегки горiлиць, впер очi в тьму. А тодi - ясноока павутина сперла груди об одвiрок i пiшла вперед легко, мов по склi. До руки в завiйках косами схилилася, цяткастою згардою блимнула самоцвiтне, зiницями нiжила, вела... Писана краля, нявочка! Рявкнув свист понад кутнє лiгво, зимарка загула, Дуж встромив нiж свiй у нявчине серце, - i лютий, впав в iмлу, як снiп. XXIX. КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ "Ой жнiте, женчики, обжинайтеся, I на чорну хмару озирайтеся..." (з нар. пiсень) Пiд Купальну нiч, як вiдьми летять на кочергах у Київ на грище, стежi Рюрика були вже недалеко Днiстра, один скок вiд Галича. Сам наїздник гнав обiч чернiгiвських i смоленських князiв на чолi купи полкiв у шкiрах та залiзi. Сипалися нiби наглий град грузовиною й пiсками, полями як рута, левадами в росах, пiд хмiльний спiв перебендь, приповiдки смiшак, лицарську пiсню боянiв. Спiвець чернiгiвської дружини Ходина їхав поруч княжя, - велич у невидимiй коронi, окрил на ньому з багру розшитий пiд злотоглав, япанчиця з фiялкового шовку з узороччям, - колпак iз полумiни, з чорногр соболя. Спiвцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колiсницi заплетенiй дубовим листям... Пiд Микулином поталанило Рюриков!. Галицькi полки подалися та йшли у вiдворотi на Галич, де була крiпка точка опертя. За ними весело поспiвав Рюрик, з червоним, як лисиця, своїм сином Ростиславом. Вiн згадував iз самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канiв, Трипiлля... Клекотiло у ньому, гей буря, вiд спомину жахливого примусу, пiд яким вiн, Рюрик, коротав свої днi й ночi у мниськiм скельнiм затворi, скований без ланцюгiв одним непохитним словом Мстишиного сина. Приборканий стопою переможця, коли рука пашiла до мести, як мiд, вiн бува, читав з розпуки й нудьги у сутiнках старовiцького крилоса Видубицького монастиря. Розбирав Поучення Василя Великого, Пандекти Никона Чорногорця й засипляв над Златоструєм, - пард промiж овечок бiлорунних... Ликував. Блiде i темне, немов згашене, обличчя смiялося беззвучним смiхом, вiд якого серце забувало iти своєю дорогою. I коли похилений на гриву бахмата, всю в стрiчках i брязкальцях, гнав в'юнко через галицькi землi, здавалося, що се змiя, готова вжертися у п'яту босоногого. А хижа чадь, як на весiлля, текла вслiд йому: буйно гомонiли дудельники на постоях, бiля кострiв iз кiтлами спiвали розгульних пiсень мандрiвнi шибайголови i кричали хвалу вiйнi захожi Варяги, пiднiсши уверх оковане залiзом пiдборiддя, як вовки, що виють проти зоряних висот. Кощеї, обозна служба й собi безжурно та глупо пирували. Купальна нiч була. Десь там по селах бiгли дiвчата понад воду топити Купайла, вiльхову тичку зi жмутом волошкiв та м'ятки, з горючою свiчечкою промiж зелень, та спiвали веселу пiсню старих часiв: - Iде Купайло топиться, А за ним дiвки - дивиться... Хмуроока свекруха оминала колиску з червоним яблуком верх перевiса, розповитеньке онуча, що пручалося там у крику без слiз, i глумливо подавала з порога вiстку мiсячнiй ночi, людському поговору: - Ой, люлi-люлi, дитя, спати! Не на роботi твоя мати! Ой, твоя мати на вулицi, Розводить дiвкам Купалицi... З глибини садiв, з висоти сiльських перелазiв вiдповiдала їй пiсня невiстки, закрiпощеної до суду-вiку у свекри осудливої та неприязної, у мужа розтратника та п'яницi: - Ой, як я маю виходити, Вам Купалицю розводити? В мене свекруха не матiнка, Дитини менi не вколише, Мою утiху тяжко лає... В Купальну нiч, як вiдкриваються сокровища, цвите папороть, а сивобородi старцi сiл вбивають на черездорожах осиковi кiлки проти вовкулакiв. Галич зловiще насупив старi брови i дожидав гостей, - не з хлiбом сiллю. Надднiстрянська долина-звабниця простерлася сивими пiсками, емальовими островами лiсiв, байдужа на все, що не було нею. А чорноризець гуляв, - його гнучка тiнь здавалася падати на цiле мiсто, обведене потрiйним валом, палiсадом з могутних цiлякiв, рiвною зверху, як улиця. Воно щораз горiло наново вiд пожежi мiдяних кольчуг, списiв зi сталi, крилатих шеломiв, високих... Крiзь вирiзи у срiбнiй блясi, що опускалися з його шелома на обличчя й шию, аж по груди, Рюрик глядiв дремливим поблиском очей, як сонце, що викотилося, - криваве. Його кiстлява рука мстила i перед очима джури, який не вспiвав подавати йому стрiли, лiтали багровi рiзки. Полудневих ворiт боронив Милонiг iз Бобрики, одноокий Кмита i оба Хиличi, Лазар i Марко, їх сили скрiпляв десяток чорночубих Радивоевих синiв, кушнiрський i кравецький цехи, сотка угорських лучникiв. Сам Радивой обгорiлий i чорний, як Огарянин, вiд пороху та поту, стежив пильно за летом камiння, - де справив розреготану пащеку смертоносних порокiв, дубовi зуби шереширiв та стрикусiв, там зараз же позiхала зловiща прогалина, немов обсмалена громом. I Радивой рум'янiв доброю местю, трiумфом героя. Жара чимдалi розсипалася бiлим пилом слiпучим, i сонце, завiшене над головами, з їдкою силою розпiкало тяжкi скрижалi щитiв, слiпучу луску нагрудникiв, червонi вiстря мечiв. Андрiй з Болохова держав у лiвiй жменi стяг, розшитий тризубом, гордий скарб держави, золотий i голубий, як зоря серед неба, - у правiй стискав копiє, зрум'янене кров'ю i сонцем. У тисячеголосому роззвуцi смертного хропiння, безумної лайки, окликiв трiумфу та голосних чиїхось молитов сторож знамени п'янiв як на розгульному пирi. Бiля Андрiя так близько, так вiрно, як власна тiнь, боролася за честь Галича, за право народу, струнка гей смерячок поява у панцирi з прозорих мiдяних спiраль, крiзь якi мелькала соняшна зелень опанчi. Борець-дiтвак орудував списом чи не вперше? Вiн чигав скупчено, весь замiнений в око, поки чорнi, жовтi й червонi туловища зайдеїв виринуть купою верх бервен частоколу, а тодi бив вiстрям списа у саме серце пекла. Пiдскок, бойкий гей вiтер, яким вiн падав аж на край стiни, щоби вирвати з ворожих рук опору й вiдштовхнути їх, навiки нiкому непотрiбнi, пригадував наглий фуркiт птаха над ватагою хрущiв, що жузжать серед листя, - а пал рухiв, дуже молодий, заставляв декого обiч, тiлько не хорунжого, повертати на борця захоплений блиск очей, короткий, як виїмок хвилини. Хто був борець? Нiхто не знав його. ... Полуднє повернуло i'д заходу, блакит посiрiв. З укрiплень церкви св. Богородицi, де скупчилася головна сила угорської залоги, гнало камiння, мов зливний дощ. Люди вмлiвали зi спраги, очi переставали видiти. Як на те, вискочила з глоти босонiжка, вуличний смiльчак, з двома жовтими кiсками на раменах, - зняла з плiч повного дерев'яного водоноса i заткнувши в оспiхах крапчату спiдничку за стан, пiдбiгла з цинiвкою до першого на стiнi. То Андрiй зiрвав iз голови свiй шелом з вiзерунком парда над очима i верг у чиїсь стрiчнi руки за глотком води. Не зрозумiв нiчого, коли филя теплої крови поплила йому зi шиї на груди, а свiт пiшов широким перевертом. Вiн упав на колiна, аж дзвоном жвякнула мiдь наколiнникiв, затрiпотав пустими руками, як на глибинi, а тодi повернувся лагiдно убiк i миттю простяг горiлиць. Прискочили до нього Лазар i Марко Хиличi, заплели раменами i волiкли аж там, на край стiни, де на Андрiєве тiло ждала многота корчавих рук. У цю ж мить грянув кругом крик пiд небеса, але вони не чули його: - Стяг! Д'горi стяг! - Ай! - замахав руками чепурний хоч у панцирi лицар iз Франкiв, Одiльон i спалахнув унутрi як ялова скипка вiд сердитого розчарування, - ось знову слабке мiсце! Глядiть, друже Єюльфе, яка нестiйна метода боротьби! Удар змiстом чудовий, та по ударi - порожнеча... Видержати б до кiнця, м'язи в зусиллю, дух напоготовi й побiда їх, а вони... Як дiти легковажать ворога! Очевидно, цей б'є, аж трiски летять! Єюльф, високий, ставний парень у пiвнiчнiй зброї, блиснув оком, як рись, i закляв: стрiла Рюрика зiрвала якраз кичку з його шелома. Кинув борзо крiзь спеченi губи: - Зi Сельджуками було гiрше... I весь замiнений в око, потонув наново у боротьбi. Не задля цього вiн прибився туди, щоби у розслiдах над воєнною тактикою Руси лягти головою! А Рюрик, стоокий, звалився туди, як грiм, - i пер... Заклекотiло на стiнах, безлiч рамен витягнулося наобум по уронену святiсть народу, але дарма! Сутолока, нiби безпросвiтна метiль, накрила собою все. Внизу ж Рюрик плигав рисем промiж своїх i кричав хрипло, аж кров трискала з посiчених губ: - На прю! На прю! Хто це? Нiби небесна ява у промiнню прозорих спiраль нагрудника, нiби той смеряк, що загравою оплив як золотом, двигнувся над столочений лан людських тiл незнаний герой: вiн станув навшпиньках одної ноги. Друга ж будьте пiдлетiла всп'ять на невидних крилах... Одну, однiську хвилю вiн хитався пiд своїм сяйливим тягаром, тодi, як зi стiни падав попри нього чийсь молодий, розхристаний труп i зараз же випрямився у почуттю величного моменту, та високо в лазур пiднiс клейнод без цiни, - стяг подiбний сонцю. - До нас! До нас! - кричали з перших рядiв, де виднiла прогалина, нiби видерта зубом собаки. Борець зачув цей зов iз нутра тисячi серць i як ластiвка на свiжу оранку, так вiн упав грудьми на те мiсце, де стiна щитiв розсунулася нагло, немов дараба на крутiжи Черемоша, i широко роззявилася загуба. Порожний трикутник, димуючий хмарою дрiбного залiззя промiж два скосi бльоки оборони, виповнила тепер грiзна народня орiфляма, як змiст чину понад всякий опис. У крилатому пiвруховi борцевих колiн, у дiвочiм пiд'ємi рамен блиснула довкруг дика краса борнi, вiд якої скосий бльок щитiв зiйшовся верхiв'ям i стопив водно. Навiть стрiла, що шугнула з зойком край стягу i зарилася не в зелене узгiр'я, нi, - в йно що розтулену грудь, зеленню перевиту, - не змiнила нiчого в суворiй силi моменту. Стяг стояв ще одну мить нiби закрiплений останнiм в життю хотiнням людини, а тодi закрутився довкола своєї точки опору, ще став... Поки обi русi коси, що виповзли з-пiд панцира в прозорих спiралях, - в лицарськiй хвалi замiтали стiну, i повiк молоде Ясинине тiло з раною, врубаною в серце, перемайнуло в товпi, повернене щасливим обличчям проти вечiрньої блакитi, понурий, запечений в боях первенець Радивоїв ухопив прапор обiруч i скакав похило туди, де ще кричали щосил: - До нас, до нас! Навала стрiл зашипiла, заревла, стало мрачно, як на досвiтi. У сей жахливий сумерк, що вже через хвилю став чогось то прозорiший, у зловiще вiдхилення в один бiк грудей, рамен i плiч, впала нагло як гураган непроглядна, здавалося, галич, - не галич, а розколихана ярим гнiвом буря чорнолюддя. Ринула на конях без шеломiв, без щитiв, страшна, як праведний суд. Жв'якнули їдко коси, червоним блиском вдарили сiльськi бардини i глухо озвалися цiпи на смертельному току. Хто вiв їх? З ким прийшли? Ось вiн, пружний, гей рись, що паде на цiлу стаю собак, Ждан... О, як горить це темне чоло пiд зiсуненою взад кропивною шапкою з пiдвiсами! Як скачуть по раменах жмути волосся, нiби снопи вогню у розгар пожежi! Як женуть опередь нього потоки народу, воюють колiньми й зубами кожну криваву п'ядь землi, - кричать перемогу! Слiпне сонце вiд багру капчурiв, гясне небо вiд шафiру хусток, вiд крисань у перах джой! Ще раз! Ще раз! Рвуть списи, щити з остовпiлих рук, побiда їх! Андрiй з Болохова дужався з вiчною тьмою, - то падав стрiмголов з чорними бурунами в отверту пучину моря, то знову вiднаходив себе на одну мить, на филях свiтла, в дорозi пiд самi зорi. В один мент свiтло винесло його ще раз туди, та не вернуло назад. Як роса чистi, як мова непорочних заколоколили колокiльцi на вечiрнi мниськi молитви: - Радуйся, огненний столпе, наставляяй сущия в тьмi... У горенцi на вежi замку стояв духовник Романiв, Варлаам, та глядiв на ворожу навалу, - хмарою зсунулися брови на тяжкi повiки, старець розмовляв з Богом своїм словами Письма: Правив: - Господи, яко вогонь, що палить дiброви, пожени їх бурею Твоєю! Нехай щезнуть, як вода розлита! Нехай отвориться преiсподня i проглотить спомин їх! Небо затяглеся сепiєю, майже без сумеркiв схилилася нiч. Червоно-золота пiджога, що на кiлька хвилин розгорiлася край овиду, згасла - на поля упали вогкi тiни. Обриси галицького побоєвища очеркали аж понад днiстрянськi очерети кривавi щупальця смолоскипiв. Вони розглядали землю, шукали побитих i намiчали просторонь, на якiй лютував бiй. За ними рокотiв грiм i тяжко вдарили першi каплi дощу. Наближалася буря. В її несамовитiм шумi пропали без слiду згуки кiнського тупоту та скрип колiсся пiд раненими й воєнним статком чорноризця. Що жило, йшло нарозтiч. На раннiй зорi, по-молодому сизою хмаркою переснутiй, роздер, правда, мовчанку пекельний ломiт мiйських таранiв, але на зачiпку не було кому вiдповiсти. З повної груди задзвонили тепер дзвони всiх галицьких соборiв. Нарiд плив товпами, от як у Великдень серед окликiв, гомону, лент, спiвiв, мальованок... Плили i з сiл, йшов безпечний гомiн, повiльний: - Страшнi ж вони, отсi Караколпаки, Господи, воля Твоя! Вечером так боїмося, аж пов'янем! А приймемося вечеряти, напотемках тарахкаєм ложками. - I наше село весь день бiльше на воротах, чим у полi... Як котрий суне, то ми в крик, нiби за свиньми, а жiнки, - котра на пiд, а котра крiзь вiкно, на городи. Радiсть розпирала серця, починалися жарти. Хтось гамував: - Гей, а з котрого там села такi розумнi? Промiж жiнок шугав на оспiгах Єюльфiв чура, простоволосий, кутав лице в обi долонi, гей вiд лютого болю, та якась бистроока з пiдгороддя налетiла бурею, за рукав його, зрадiла аж тепер вiчним лазуном: - Курей тобi, нiмото, а? Селами красти сновигаєш? Ще одна в мене плентається на твiй недiлешний обiд, харцизяко! Перiщила його зi смаком, - хто навперейми, - й собi. В цю хвилю закрутилося як вiтром по рiвньому: з ревом, смiхом, проклонами товпа гнала опередь себе жiнку, простоволосу, в парчевiй ширинцi й жовтих Звенигородських чобiтках: - Ти, зраднице! Ти вража причепо! Шовком плечi наряджуєш за людський плач? - Така, - з втiхою мiркувала Ситничка з Чешибiсiв, - спiдницi пiдтикала за стан, жидам воду доносювала, а тепер бояриня учинилася! Вона б рада, щоби вiйна була сто лiт! А наша газдинi мала хату й маржинку i всяку розкiш, то її шовки не в диво, нi... Ох, то-сми колись добирала, ба це б, ба те б, а сегонне зблiдла-сми, путерi нема! Угри нас безпечили, безпечили, а вражий син як увалився, до маржинки, до возiв доступити було гляба, всю працу-смо полишали... - Твiй талан, любко, довiчний, бо на своїй землi сидиш! - правив хтось повагом, як схимник. - Зате зайдеям гей тiй пiнi на водi: забулькотiли й нема. Так, - битий соромом, жалений ранами, по слiдах недобиткiв, що не дбали бiльше про нього, обсмiяного повiк, князь чорноризець втiкав, куди ноги несуть, з жаху, щоби Андрiїв меч не запер йому дороги, коли не на Київ вже, то бодай на Овруч. Вiн пер, нiби ослiплий зi стиду, грузовиною й пiсками, нетiччю та суходолом, крiзь столоченi хлiби, знiвеченi соняшниковi гаї, метав проклони на власний слiд. За ним волiкся вмирати його порубаний джура Домавiй, вiрний до смерти. XXX. ШОЛОМИ В СОНЦI "Зберемо женцiв, сiмсот молодцiв, Зберемо возiв, сiмсот обозiв". (з нар. пiсень) Заходовi облаки, як сувiй золотоглаву промiж соболi, понад чорнобiр. То тут, то там хатка зчервонена попалом у туманi верб. Осторонь кривулькою потiк, при берегах посвiт несамовитий, - течiйка крови з чийогось серця. Он вражий лучник розтягйувся горiлиць, руки долонями уверх. Повз пальцiв бiгають муравлi, червонi й чорнi. Лучник трiває посеред зелени, нiби наслухує згару, ще й доси з куривом. Або мрiє з усiх сил, приспаний терпким дурманом материнки, вiд якого хмелiють також муравлi. На устах осмiх, трохи нiяковий, нiби ухо чує ще доси твердий глум села: - Гей, як баби заберуть кочерги, то мете i штани лишати! Нi чечiтки, нi синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стрiх. Нiде бiльця дорiжкою, нiде... Це П'ятиднi, над селом двiр Товстого. У далечi обриси стольного мiста Волинi, золотий посвiт Володимира. Княгиня сидить пiвлежма у крiслi в коверцях, високий копiт пiдков, що йшов з нею крiзь битi шляхи, не вгаває, - кожна думка це блиск i ритм колiсся в лету. Малi ноги у чижмах задертих, як червонi човенця, - над головою низький пiвкруг стелини, дiлений вчетверо, уся ж гридня пiд трьома аркадами в дванацять лукiв, як кам'янi брови. Промiж поля трикутних глибин письмо: мiсяцi в лицях. Кметь у кучмi, що грiє руки побiля ватри, дiвчина, що несе квiтки, винозбори... Все пiд старовiць-кою склицею, якої тайни не знає нiхто. Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутiжжю тiней верх полив'яної долiвки, скринь зi свастикою, добрим амулетом, ослонiв пiд налавниками у жовтих огнях! Прогули страхiття роз-пучливого подвигу, лiгва в незнаних житлах, сни, насупленi недовiр'ям... Ще й ранки, коли в трепетi душi стрiчала Аклана бiля воза, як ладив його до дальшої дороги! Мiг же, хоч з тавром, цiльнути нiччю зi скарбом Мстихiв у степ, у вирiй... О, добро мрiяти! Вiд пiль ген бренькiт серпiв, гострених об бабку, якась гребеночка має рукавами над головою, нiби ладиться злетiти над свiжим курганом, над розбитими межами... Спiває... Будьто й не слiдно руїн та згару вiд пiмсти Лiсконогого i сонцем осяянi всi дороги, де гнала в крику i кровi громова сiч Андрiя. Княгиня слухає, - крiзь недопертi дверi два голоси, музикою один матери, а другий дитини: - Що гляну, донечко, черешень у кошiлях хоч жмутком та поменше. Вечiр iде, нiкому рвати знову. Чийсь пальчик на устах, голосок iз сопiлки родом, раз смiх, раз сльози: - Богиньки з черешнями всумiш, матусю... Пiдтягне кожна зелену нiжку пiд себе, нiтрохи її не видно. А тiлько ви за дверi, щонайчервонiшi навтiки, котра на пiч промiж сушеницю, а котра в комору, у глечик iз молоком... Хтось там жваво порається бiля челюстий, хтось вигукує упротяж: - Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля! Стук-стук! Увiйде Товстий, просторiчний: - Княгине, я тiлько що з Володимира, запораїв в'їзд у замок на завтра, як бажаєте. Мiсто кричить пiд небо з утiхи i з усiх сторiн текуть люди зi свiчами в дарi церквам, а рада мiста i вислала в замковий собор шату зi шкарлатного оксамиту i коня, цiлого в шкарлатi. Викочують бочки зi смолою для вечiрних огнiв, грища висипують пiском, а силачi мiста заздалегiдь обвивають п'ястуки шовковими хустками для завтрiшних дужань об меч, дар столицi... Обернувся, слово молотом, газдiвське: - Дiвко, гей! Вiн дав дорогу чорнокосiй служебцi з вечiрним сонцем в очах: - З княжих це скарбiв, - шати вашої свекри, храмовi... Служебка стелила верх скринь наруччя уборiв, твердих i шумливих, як наруччя листя. А скринi яснодубовi, а ткань золотом процвитає, на шовку птахи i гилля, квiтки i звiрi. Сукнi ж як дзвони, - з узькими станами, смугнасте сяйво у згортках, нiби вiд хвилi високих грудей, вiд тайни минулих красот... Верх уборiв рантухи бiло випранi, з мереживом так чiтким, як день. - Колiсниця мабудь i'д нам жене, - покмiтив боярин. Справдi, загуло брендяком, - стало. Княгиня перепрошувала Товстого: вiд втоми i насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всiх. Прижмурила очi до пiвдитинного смiху: - Скажiть, боярине, чи є ще край київських ворiт у Володимирi така вузька вуличка, що коли їде вiз, запряжений волами, треба тiкати у сiни домiв, щоби не настромитися на роги? - Де ж їй дiватися, княгине? - i собi осмiхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом смiливця, у загарi боєвих днiв. - Вуличка ця сьогоднi одна з найбiльше вiдомих iз-за ситих складниць i веселих купчих. - А коли так, боярине, то чи є ще над домами старих Товтивiлiв поперечка з мальованого дерева, що торчить над дорогою, як дуга над потоком, бо оба доми є, як рукою подати, напроти себе? I чи доси цею дугою бiжить хвостатий лисок iз дерева, а за лиском дерев'яна стая собак? Хотiла ще питати, але нагло припiднялася в крiслi, вергла думку понад поля: - Трох їздцiв на окрутi бору, трох їздцiв пiд штрих, як один! Поводи червоними струнами, а кички шоломiв в адамантi, в росi. Триглав, Триглав з чорного каменю, що кинув святий остров i здоганяє життя! Ох, як там конi в'ються, що рвучкi, що грiзнi! Товстий не ворухнувся, запевнений понад всякий сумнiв: вiн знав, хто це. - Так їздять трiйцею Мончук, Никифор i Мстибог. Романовiй кровi волость настяж, от що жене ворогiв з їх нагрiтих нор; Ще оклик Товстого гримiв пiд стелиною, коли його накрило глухе ридання, хтось там упав у стрiчнi обiйми i кричав iз дна душi: - Горе менi, посестро, повiк! Мстибог з братами стид приняв, у голий свiт утечу задумав... Ратуй мойого дружину, всiх! Жадаю милости, тригубе прошения приношу... - Мстибог? - повторив голос ясний, як скло вiд наглої стужi. - Або ж вiн чого дожидає вже тепер для себе? Глянь, як несе свою гординю верх голови! Куди ти? Пiд копита? Проснись! Тишина гей пух глагоїть упадок з висоти надiй. Як любо вiд заграви, у якiй вже цоркотять красi крильця вiщиць! Чути на обiйстю тверду мову Товстого i ще двоголос, жiноцький, тодi змовкає все. Свiт, як вода, промiння по береги. Далечi малими ногами не побороти, мрiям - це iгра. I ось княгиня хилить важке чоло пiд уплiтками, очi видять, хоч вiї упали вниз. Галич мроїться, Рафаїл з бичем над звидом коний, слiпа старчиха Нонна... Спить. Яка шумлива пустiль перед нiччю, як много край шляху могил! Святi гаї народу, свiдоцтво Чину, нетлiнно записане в майбутнiм. Червонi човенця пливуть промiж шелест барвiнку, блудять... Найшли, дорога як блиск, простiсiнька. Самiтна йде княгиня, двигає молодiсть свою, до смерти одна. Або ж це молодiсть так важить нестерпимо? Це Мстихiв пай, прадiдний, що його вона двигає лакомо крiзi бiль всiх жил, корiнням врослих у серце. I дивнi ж бо дворища кругом! Вкоротився талан, погибла широчiнь, газдовита... Люди, доземки, як за димним склом, нiби тiльки нагадують самих себе... Мова у них змаргана, байдужна, - засвiтить парча, як огонь i вiтер, то бiля неї лата з чужого плеча... Краса i мiць, - о, як далеко! Невже ж уся країна, божий рай, прогнана в старцi? Розгортається сувiй-далина: шлях на Болшiв, Чев? Хiба ж i справдi Галич це, що лежить купою нужди у глухiй долинi на просторонi залукв'янських пiль? Невже ж це Галич у диких корчах, з його сороком соборiв? Княгиня томиться непокоєм й озирає, де б припочити. Перед нею поле в бур'янi, без стебелинки хлiба, а сидить вона на поторощенiй колюмнi. На овидi якийсь корчавий Дуж у сорочцi до кiсток наляг собою на соху пiд залiззям. Сив-зозуленька кує... Нога у червоному човенцi, сперта об камiнь, замiчує там вимовнi нерiвности, скупчення своєрiдних скульптурних лiнiй, - i чинить рух назад. Це викопаний iз землi капiтель, на якому бiлiє людська маска iз суворо вип'яленими очима. З її отвертих уст повисло буйне ростинне плетиво. Вiд глухого удару в серце мандрiвниця слониться, шукає думкам опори. Хiба ж це... храм святого Пантелеймона? Он двi знайомi колюмни порталю, зв'язанi в безсмертнiсть снопом рiзьблених архивольт. Мiра, спокiй i велич: мармур, оникс i стобарвне камiння. Та який це вбогий лахман над клейнотами вiтхненного орнаменту? Який глум завершив могутню наву насильством безглуздого склепiння? Хто забаг? Хто смiв? Та пробiг! - На рiднiм сходi, ген, вiд Днiпра, зойк копит в огню й золотi? Вiтри з-над моря, орли степiв? В iскрах шеломiв цiпкi, як свiдома воля, ряди боєвих чет? Опередь вождь-вибранець, з сивим бахматом водно? Гей, як там лiтаври грають, як у курявi рокотить табор, ще й спiв гойдає дерева! А вiн, юнак-гординя, цвiт душi поколiнь, Ждан мiлiонiв серць, мов башта утверджена верх всiх... I високо палає свiт меча витязя, якого мати ще в лонi своїм назвала генiєм народу. То княгиня повисла очима на слiпучiй картинi й боговiйний трепет поплив крiзь її серце: - Витай, велична сило, що встаєш iз лона вiтчини! Ти непоборна, що була, є й будеш! Хиталася як лист пiд легiт теплої туги: - Шеломи, мрiє, о, шеломи в сонцi! Сяйний звал обкрутив її мов у танку, мiниться день, лопочуть стяги, полум'я мiди кричить у простори: - Слава цiлинi, Романовiй! I зелен-бiр мете землю, шумить: - Владiйте веселi, ви, що зберете все в єдино! Iще грають веснянi води пiд дарабами, шугає живина верх тисячi потокiв: - Вам, споконвiчнi газдове, все до дна, скляче й срiбнолуске! Земля ж, глянь! Розсiкається рудою й мармором, б'є цiлющими джерелами, у пристраснiй жаждi, - вiддати все своє. Княгиня спить. Котиться сувiй-далина: над Сяном ватри горять... Молодi груди, опертi об зброю, стережуть вiчних меж. Он дуб скандує в повазi повiсть про красу борнi. Кожда п'ядь землi тут - свята. А там, - обриси могутних мiст шпилями здержують хмари. Княгинi звиджується, що це селища самих святинь. Шум життя, як луна казочних розговорiв навдивовижу уховi б'є в землю з птичих висот. У крутiжи блискiв роздирає повiтря стрiмкий лет колiс пiд звидами вiтрогонних ковчегiв. Чиясь рука встромлює тугiйше трясучку калини за синь-обшивку шапки. Гилька смiється всiми ягодами вiд руху завзятої голови. Щораз перекликаються стiйки. У лунi стежних огнiв пiсня черкає воду, ластiвка... Стук! - стук! Дверi настяж... Увiйде Товстий, просторiчний: - Ви мабудi спали, княгине? Насилу находила себе: - Так, я снила хвилину i ще гойдаюся промiж мрiй. - Моя сiм'я б'є чолом, просить вечiрний хлiб iз нею подiлити. Княжичi? Не проснулися ще з дороги. У свiтлицi ваше ложе готове, якраз там спалили кадило. Встала у призадумi: богомогутне сонце горiло й досi, як ватра над чорною смугою борiв, вказувало болючий шлях, промiряний у снi. Вона зiйшла поволi зi сходiв у каменю, на яблуневий сад пiд росою, - нiби слухала боярових слiв, якими намiчував приваби новосiлля, та хиляла бiле чоло на той бiк своєї туги. - Там... Днiстер... - засвiдчила у якiйсь хвилi бойким движком брiв. Випрямлена, хиталася полегки у своїх довгочубих чижмах iз ширинки, милувала очима смугу овиду верх пiль, де товпилися роззолоченi хмари зi щитами та з копiєм. Тодi ж стала торжественна аж до дна карих зiниць i з силою окликнула своє серце: - Так, чи iнакше. Галич... буде наш!