ми. Лише на південь був вихід із глибокої
долини. Певно, туди витікав ручай із озера. Та люди ліктів на двадцять
вирили у м'якому камені хід і спустили воду. Ще й тепер проходом виносили
бамбуковими відрами воду і виливали далі в долину! Це в той час, коли все
навколо догорало без води! А інші голі робітники через той же прохід
приносили звідкілясь із долини воду для пиття і їжі. Над тими, що приносили
і виливали воду, стояли озброєні наглядачі. Однак найбільше людей було в
самому озері. Власне, у рідкій скаламученій гижі, що лишилася від озера. Ті
нещасні гребли намул у густого плетені корзини і несли на великий рівний тік
на схилі гори. Той схил був найдалі від нас. На току вони вивертали намул із
корзин і розрівнювали шаром, може, з пів ліктя завтовшки. Смертельне сонце
одразу перетворювало намул на суху, порепану й претвердющу кору. Інші голі
люди каміннями розбивали висохлий намул. Курява здіймалась над ними така
червона, що здавалось, ніби то горить земля, і вся вона огорнута кривавим
димом. Та, знов же, найбільша курява підіймалася над рештками, крізь які
просіювали битий і висушений намул. Часом вони, ті раби нужденні, виймали
якісь дріб'язки. I зразу ж біля них з'являлись по два, а то й по три
наглядачі. I кадіб з книжкою та терезами. Деяким з тих бідолах, що знайшли
щось, давали невеликий глечичок води!.. О шейх! Не вір ти ніяким казкам, що
лали та діаманти лежать купами в долинах та ущелинах Індії і їх звідти
дістають при допомозі хитрощів -- кидають облупленого барана, на нього
налипають самоцвіти, а потім орел звідтіля виносить барана. То дурниці!
Дурять навмисне довірливих та невігласів! За кожним лалом такі сльози, такий
піт і кров, що не вистачить ніякої уяви собі подібне збагнути! Вразило мене,
о шейх, те людське юрмище. Наглядачів було не більше сотні, їхніх слуг може,
удвічі більше. А робітників як зерна на току! Наглядачі не тільки воду пили,
коли хотіли, а ще й голову собі поливали і лице, щоб освіжитись. I жоден
трудар не підняв руку на своїх мучителів!..
Мій друже! А ти хіба не відмовився ударити києм да'ї-ісмаілітів?
О шейх! О му'алліме! Коли один з них напав на мене, я вдарив його
стрілою, я метнув у нього ножа! Не можу бути катом! Але повстати проти
наруги треба! У тих бідаків було стільки каміння в руках, що якби вони
захотіли каменувати своїх наглядачів, то над тими піднявся б цілий пагорб
кам'яний!.. Але продовжу свою оповідь, бо далі трапилося зовсім неймовірне.
Старший
наш довго чекав, поки ми надивимось на той жах. Нарешті наказав
відходити і наздоганяти. Ми пішли майже невидимою звіриною стежкою, що змією
закручувалась по лісистій горі. Дерева осипали додолу попечене листя, квіти
і недозрілі, засохлі плоди. Ми просувалися поволі -- весь час розгрібаючи
сухе листя і опалі гілочки. Ми боялися змій -- їх звідусіль повзло в
незліченій кількості. Коли ми переходили безлісим схилом поміж голими
чагарями, нам відкрилася друга долина, в яку спустили воду з озера. Де
пройшов потік -- все було голе, жодного куща, жодної травинки.
А над замуленим руслом потоку лежали, мов колоди на дров'янім базарі,
мертвяки. Просто серед неба. I їх довбали птахи. А які ближче до кущів, тих
шматували шакали і гієни. Це все серед білого дня, при шаленому сонці і
чистому небі! О шейх, ти розповідав мені про могили зінджів-африканців на
каналах і греблях Шатт-ель-Арабу... Пам'ятаєш, тоді, на багдадській сафіні?
3 тими неграми так чинили ми, мусульмани. Бо ми правовірні, а вони
чорношкірі раби-погани. Вони не витримали і повстали! В тій же долині одні
індуси мордували других індусів гірше, ніж негрів-рабів! Одна кров і одна
віра! I ніхто не повстав, ніхто не обурився!
...Ми наздогнали плем'я під вечір. I тут була велика новина -- без нас
жінки здибали в хащах робітника-втікача. Він був зовсім без тями. Жінки
напоїли його, обмили страшні виразки і рани на руках, ногах і на голові --
певно, його били києм. Поступово він почав приходити до тями. I дивився з
жахом, як наші мисливці засмажували й підкопчували кількох здоровенних змій
-- здобич сьогоднішнього дня.
Мені було страшно їсти зміїне м'ясо. Тому я витяг рештки акулячого
м'яса, останній кусень, і поволі розжовував його затверділі, мов кора,
волокна. Все плем'я весело присунулося до багаття і почало ласувати
підкопченими зміями. Піднесли і втікачеві. Він перелякало заверещав і
відштовхнув від себе шмат зміїного м'яса. Я подумав, якщо він не хоче змії,
бо її м'ясо нечисте, може, він візьме акуляче м'ясо.
Та й від мого пригощання він затулився руками. Значить, і я, і мій
наїдок, і дикі люди, і смажена змія для нього були скверною. А брудна вода,
яку йому давали наглядачі, жменя липкого рису і кийок на голову -- були
благом? Бо то від своїх і то добро! А порятунок від чужих -- погибель?!! О
шейх, якби мене в дитинстві вчили читати й писати, я був би добрим учнем! Та
мене вчили більш жорстокі вчителі -- обставини... I смерть втікача-робітника
мене навчила: хочеш жити -- їж усе! Він помер під ранок, як і більшість тих
хворих, що я бачив. Може, за годину до смерті він здер із себе залишки
дхоті, і до вогнища покотилися блискучі камінці завбільшки із горошину --
ціла жменя. Так зблизька я не бачив алмазів, та зразу зрозумів, що це таке.
Проте я вже мав халепу із камінням, о мій шейх, у Басрі! Мені кортіло
залишити собі хоча б один камінчик, та я стримався і, зібравши все докупи,
віддав уранці старійшині. Я все ж до кінця не подолав себе і, показавши
камінці, на мигах пояснив, що хочу лишити собі ті камінці. Старійшина
зневажливо і невдоволено замахав рукою і пояснив мені, що камінці безбарвні
і небезпечні, бо вони із поганого місця, де багато смертей. Він викинув їх у
прірву до одного. Як гарно вони спалахнули під променями сонця! Певно, я не
зміг приховати свого жалю. Щоб заспокоїти мене, старійшина показав, що коли
ми прийдемо до білого слона він дасть мені дуже красиві, різнобарвні
камінці. Мерця ми віднесли подалі і лишили на відкритому місці. Він був
чужинець, і вони не збирались його ані спалювати за звичаєм індусів, ані
ховати в землю.
Жінки під охороною найвправніших мисливців принесли з долини воду в
бамбукових трубках, ми почали снідати, і я з великим смаком з'їв свою частку
копченої змії.
3 того дня я ніколи не сумнівався і не вагався -- їв усе, чим мене
пригощали.
Невже ти порушив усі заборони шаріату?!!
Всі, о мій шейх, о мій му'алліме! Крім однієї -- не їв людського
м'яса...
Невже й таке було?!!
На островах, що далі за всі острови, де водяться білі папуги, я жив
півроку з племенем людоїдів...
Як же тобі вдалося відмовитись і лишитися живим?!!
Я їм пояснив, що ми, араби, від людського м'яса стаємо євнухами. А те
плем'я дуже боялося чоловічої неплідності. От вони мене й пожаліли... Та
повернімось, о шейх, до моєї подорожі в Індію... Наш перехід до "оселі
білого слона" був преважкий. Весь час доводилося стерегтися змій. А вони на
ту спеку були такі швидкі, що випереджали в бою і шулік, і мангустів! Сам
бачив! Усе відбувалось навпаки! Наша шкіра порепалась, кровоточила, сочилася
сукровицею. Нас обліплювали всякі комахи. В молодих жінок пересохло молоко і
немовлята сконали. Ми йшли через напівголі ліси. Якби ти знав, о шейх, який
жах споглядати голі дерева, опале сіро-зелене листя! I воно шаруділо під
нашими ногами так сильно, що ми не могли підстерегти здобич. До
напівзасохлих водопоїв у глибоких долинах ми боялися спуститись, бо там
зібралося багато великого і небезпечного звіра -- дикі буйволи, носороги,
слони, кабани й ведмеді, тигри й леопарди. От ми й живилися зміями, рідкими
птахами та вряди-годи білками й мавпами.
Нарешті, після важких випробувань і горя, плем'я вступило на високу
гору. Південний схил її був дуже крутий, з безлісими червоними скелями та
урвищами. Вузькою кам'яною стежкою ми піднялися до середини гори. I
потрапили у величезну печеру та кілька височенних гротів, з'єднаних з нею
отворами. Отут, у печері, я й побачив "білого слона". Це був, дійсно, слон!
Завбільшки із справжнього слона і справді білий. Тільки був він висічений із
каменю. А поруч каміння і тло, на якому його вирубали, було червоне. Я
думав, що слон фарбований у біле або тло фарбоване у червоне. Та з часом, як
відбив трохи каменю і там і там, потаємно, звичайно, і опустив у воду -- то
камінці які були, такі й лишились. Вибачай, о шейх, що я збився -- знов
скажу тобі про білого слона. Досконалість різчика каменю була неймовірна --
слон був справді наче живий! Все-все в ньому було наче живе -- і очі, і
вуха, і зморшки на череві, і нігті круглі на ногах. А на червоній скелі
поруч слона ще де-де лишились якісь клапті кольорових малюнків -- там були і
рожеві і блакитні лотоси, і папуги, і голі красуні, і навіть змії... Я був і
вражений, і приголомшений таким витвором, і водночас у розпачі -- перся
через стільки гір, долин, я не знаю скільки фарсахів протоптав, щомиті
наражаючись на небезпеку, щоб побачити не живого білого слона, одне з чудес
Індії, а витвір незрівнянного індійського майстра! Плем'я ж поклало до ніг
слона дикі фіги, горіхи, стручки солодкого дерева і навіть якісь рожеві
квіточки у в'язці! Я й не бачив, коли те жінки відшукали. Самі не взяли і
дітям не дали. Я згадав, що й у мене лишилося два кокоси. Я тільки тепер
згадав. Бо не я ніс корзину -- всю поклажу несли дівчата й жінки. Мене аж
обпекло -- та як же я забув про кокоси! Може, в них ще збереглося "молоко" і
воно б урятувало життя якійсь дитині. Витяг я кокос і поклав до ніг слона.
Я ж на мигах і кількома словами спитав, а де живий білий слон, чи є
він? I всі вони почали мені пояснювати, що це єдиний білий слон. Інших
слонів, тобто живих, білих немає. Є дуже світлі, майже білі. Є дуже темні,
майже чорні. Але геть білих немає!..
Я думав, що ми побудемо день-два в печерах та й підемо кудись далі.
Однак плем'я лишилося надовго.
Ми ходили й спускались, мов у колодязь, у долину за здобиччю, а жінки
тягали й тягали в печеру гілля, ліани. Всяке паливо. Мені зрештою все це
набридло. I я хотів піти назад, до моря. Мені здавалось, що я добре
запам'ятав дорогу і сам відшукаю зворотний шлях. Та мене не пустили.
Пояснювали, що ось-ось почнуться зливи і один я пропаду в горах.
Мені не вірилось, що в дощі я можу загинути. Навпаки, зрештою оживу,
прийду до тями. Тільки коли вилились небесні води на землю, зрозумів, що
вони зовсім не пояснили мені тієї небезпеки, яка чекає під час зливи в їхніх
горах! Спочатку піднявся страшний вітер. Він підняв з усіх гір хмари сухого
листя, дрібних, та й великих гілок, пилу. Серед дня настала справжня
темрява. Слава Аллаху, їхній знахар ще з ранку корчився і щось белькотів, і
тому ніхто й нікуди не подався. I мене не пустили. Вітер трощив велетенські
дерева і переносив їх на сотні ліктів. Кожним таким деревом могло забити
найбільшого слона, мов якогось кота чи собаку! Внизу в глибокій долині
велетенські стебла сухого бамбука під поривами вітру качалися, хилилися,
терлися й вдарялися одне об одного. I ось від тертя в кількох місцях
вибухнули клуби білого диму, білого як молоко. А тоді вже крізь хмари диму
виривались і танцювали гострі язики полум'я. Дим з ущелини піднімався все
ближче й ближче до нашої схованки. Я злякався, що ми подушимось. Та дим
зупинився десь, не досягши, може, людського зросту до нашої печери. I в цю
мить з темного, чорного нічного неба вдарили на землю не цівки, не ручаї, не
струмені, а суцільні ріки води! Спочатку ще діяв вітер, і вода зливалась на
землю похило. Спочатку щомиті спалахували блискавки ї вдаряли молоти грому!
Від тих ударів двигтіла гора і зі стелі печери сипалися маленькі камінчики.
Та неймовірна гроза швидко покотилася на схід, а водоспади усією вагою били
з неба по землі, по рослинах, по тому живому, що вціліло від спеки.
Без перерви вода лилася п'ять днів. I невелика була різниця між днем і
ніччю. Бо і вдень у гроті ми запалювали вогонь, аби хоч щось бачити...
Їжа у нас була, палива вистачало -- лише від усякої отруйної гидоти
доводилось боронитися. Чого тільки не наповзало, щоб сховатись від зливи --
змії, павуки, скорпіони, якісь ящірки, хробаки...
Лягали спати, обклавшись огорожею із тліючого вугілля. I весь час хтось
вартував. Потім на кілька днів дощі скінчились. Викотилося сонце. Все зразу
ж навколо почало буяти зеленню, вибухати квітами. Де й взялися птахи,
защебетали, засвистіли, затуркотіли! А які запахи, які аромати! Хто не чув,
як розквітають, як духмяніють квіти в індійських нетрях, той злиденний
бідак, навіть якщо в нього в лавці стоять геть усі найдорожчі благовоння з
усього світу! Потім знов падали зливи, били водоспади з неба об землю. Як
стало легко дихати, рухатись! Але спати по ночах я вже не міг. Опівночі я
завжди прокидався, споглядав зорі та місяць, слухав нічні крики джунглів.
Всього не переповіси, що було в гірських хащах до того часу, поки не
скінчилися великі зливи. Тоді вони відпустили мене. Я їм подарував обидва
ножі й топірець. Вони ж мені -- добрий лук і стріли. Та ще й до стріл
отруту. Отруту на птахів, отруту проти хижаків. I цілу купу річкової жорстви
різнобарвної. А то все були камінці червоного сердоліку, зелено-червоного
кривавику, смугастого агату, слоїстого оніксу.
Коли я з проводжатими дійшов до верха, з якого було видно океан, вони
поклали мені в корзину різного зілля цілющого і два кавалки воску, кожен з
баранячу голову. Але була одна морока -- з одягом. I моє дхоті, і сорочка, й
штани під час мандрів подерлися, розповзлись і зітліли... Повернувсь я до
Калікута в спідниці з деревного лубу... Ну а повернувся я до міста вночі.
Прокрався до порту, проплив по річці і виліз у Дар-ель-Арабі... Це було
наприкінці місяця канун аль-авваля 7, коли сонце стає найближче
до Лужка 8...
О Аллах! Милостивий і милосердний! Скільки ж на тобі гріхів! Скільки
порушень шаріату!!! Ти коли-небудь думав, замислювався, о мій неймовірний
друже, скільки на тобі гріха?! Яким тягарем впаде твоя грішність на тебе в
день Страшного суду?!
О му'алліме! Якщо в людини немає душі, а в душі -- Аллаха, ніяке
виконання закону не може бути благочестям... Але знов же, не для суперечки,
а для ствердження правди я прийшов до тебе...
Та повернімось до мандрів. Ще тільки раз тобі, о шейх, скажу про
дикунів. Усі кажуть: "Дикуни, дикуни, погані, .. вбивці... нечисті, дурні".
Знав, добре знав їхній старійшина, коли викинув алмази в прірву, що це
алмази! I врятував мене від смерті.
Бо коли я повернувся, мене допитували, де я був у нетрях, чи не бачив я
людей, які з дна ріки чи ставка виймають камінці: лали, сапфіри чи ще які?!
Я їм говорив, що погано пам'ятаю, бо від спеки щось мені з головою
вчинилось, і я вдень спав, а вночі ходив по джунглях. I почав їм усе, що
вночі бачив і чув, розповідати. А що було вдень -- ніби я не пам'ятаю! Тоді
раїс і каді прикликали знавця каміння з фортеці раджі. Він переглянув мої
скарби і сказав, що всі вони з ручаю, який за другим пасмом гір. Місце там
дике -- нічиє. Дикуни туди забрідають зрідка, а селяни майже не заходять.
Там багато змій та інших небезпечних створінь. I він купив у мене один
камінчик за два динари. Потім на базарі золотарі казали, що камінець він
подарував раджі, а той йому віддячив десятьма динарами!
Мене посадовили у в'язницю у дворі раїса. Удень я відсипався, а вночі
молився від півночі до самого світанку. Робив вигляд, що роблю омовіння
піском, і молився. Звикли всі до мене і моїх молитов, бо я жодної полуночі
не пропустив. I пам'ять не підвела: лише разів три я чув нічну молитву -
тахаджуд від руббана, а всю пам'ятав слово в слово! А потім я влаштував
зікр. Особливо я дошкуляв сторожовим. Коли вони засипали, я закликав їх
славити Аллаха! Я в собі відкрив чудову здібність -- досить мені було
поспати один раз на добу повну морську трьохгодинку -- я більше сну не
потребував. Хоча міг ще вдень трохи покуняти -- навіть стоячи, притулившись
до чогось, щоб не впасти. I я всіх своїх сторожів виснажував безсонням; коли
ж вони спали, не дивлячись на мої заклики, тоді я починав кликати раїса, щоб
він покарав несумлінного слугу.
Зрештою вони пішли до мухтасіба, щоб він вплинув на раїса і випустив
мене, бо я, мовляв, навіжений і не можна мене тримати в узилищі. Вони,
правда, з радістю прокололи мене б списом, та боялись, бо я ж був такий
молодий і так ревно служив Аллахові. Раїс мене випустив з узилища й наказав
іти в притулок при мечеті. I там потаємно приставив до мене дервішів. 3 тими
я швидко впорався -- мені ж віддали все моє зілля, тільки лук і стріли раїс
лишив у себе. Я знав, що ці дервіші і хашиш жують, і відвар маку п'ють, і
вино вживають. Значить, їх зілля бере. Мене знахар у племені надоумив, яке
зілля для чого вживати. В їхні оладочки з хашишем я додавав індійського
зілля, і вони в мене і гавкали, і нявчали, і рачки лазили, і на стіну
стрибали. А я щоночі молився і влаштовував зікр.
Так настав місяць шуббат, і припливли моряки з далекої країни Китаю --
кілька кораблів з дорогоцінними шовковими тканинами і порцеляновим посудом.
Прийшли вони до мечеті. I я вивідав у них, куди вони пливуть і коли.
Я впоїв зіллям своїх дервішів, вийшов з притулку і, приставивши стовбур
пальми до муру раїсового дому, проліз усередину. Собаки впізнали мене і не
зачепили. Я вільно пройшов до вітальні, зняв зі стіни свій лук і сагайдак зі
стрілами. Мені казали люди, що всякі дива, які забирає в людей, він розвішує
по стінах вітальні. Потім я повиймав усі ножі, чингали й кріси з піхов і
повстромляв у стіни. Пройшов спокійнісінько повз вартового. Він так добре
спав, що мені вдалося до стіни приколоти його ж ножем його чалму, а штани
списом!
Сторожа в порту, як завжди, під ранок добре спала. Я відв'язав човна і
з відпливом вийшов у море. Зорі були мені за поводирів, і я добре розрахував
напрямок, яким ітиме корабель... Тепер я розумію, що отоді-то я був справді
божевільним. Та я, о шейх, повір мені, ні крихітки не сумнівався, що мене
підбере корабель, що прямував до Маската. I корабель мене підібрав надвечір
того ж дня. За подорож до Маската я заплатив двома камінцями кривавику.
Третій я до сьогодні ношу в ладунці -- кажуть, він добре захищає від
кровотечі. О чудове місто Маскат! Яка там вода, які сорти винограду!
Маскатські моряки мене полюбили і дозволяли щоночі сидіти у "воронячому
гнізді". I я був у них ніби за "нічного" дидбана.
У Маскаті я продав частину свого зілля по дуже великій ціні і поплив,
поки віяв вітер із північного сходу, пасажиром на чудовім двощогловім і
двопалубнім -- он які бувають дорогі судна! -- вітрильнику в країну
зінджів-африканців -- Занзібар. Під час подорожі я побачив друге чудо, про
яке мріяв. Однієї місячної ночі, за днів три до Занзібару, я по линвах
видерся на щоглу і спостерігав, як поволі обертається небом зоряне
велетенське ігрище, як спалахують блакитним вогнем вершки невпинних хвиль.
Дидбан-зіндж тим часом, загорнувшись у плащ, добре спав собі у "воронячому
гнізді". Нараз ліворуч від корабля закипіла вода, випнулася велетенською
водяною кулею. Куля вибухнула бризками, піною. І над поверхнею сторчма став
велетенський кит-кашалот. Він здіймався над хвилями не менше ніж на шість
людських зростів. 3 його пащі стирчав тулуб кальмара-слимака, завдовжки з
середній човен - каріб! Присосками він обліпив лобату тупорилу голову
кашалота. А кит-кашалот перехопив його голову страшною зубатою нижньою
щелепою. Кашалот з громовим плюскотом упав у воду. Він кидався по поверхні
хвиль, намагаючись скинути із себе липучі руки-присоски кальмара. Прокинувся
дидбан-зіндж і заволав молитву смерті не своїм голосом. Повискакували на
обидві палуби люди. Кричали й плакали, молились, мов перед смертю,-- всі
наслухалися розповідей про кашалотів, що ковтали кораблі!
А кашалот, осліплений присосками кальмара, стрибав по хвилях з легкістю
дельфіна. Був же він довжиною не менше нашого корабля! Ось, нарешті, кашалот
розчавив нижньою зубатою щелепою голову кальмару і з багатою здобиччю
занурився під воду...
Як тільки не славили Аллаха купці й моряки за порятунок від
"кашалота-людоїда"! Ти б послухав, о мій шейх, що вони вигадували про
величину кашалота! Коли ми припливли в Занзібар, вони, тверезі, свідчили і
присягались Аллахом, що кашалот був такої величини, що наш корабель міг
спокійно проскочити йому в пельку! Інші говорили, що кашалот вів проти
корабля цілу зграю морських зміїв-людожерів, кожний не тонший за барило і
довший за вітрильні реї! Ніхто і не хотів слухати моєї оповіді про те, як
усе почалось і як виглядало насправді...
Може, вони краще тебе роздивились?.. Адже не можуть стільки людей
помилятись?.. Тим пак, якщо вони не п'яні?
Можуть, о шейх! Коли я перебував далеко на півдні, де Лужок стоїть,
може, всього на десять пальців нижче, ніж у Басрі - Високопоставлена, там на
берег викинуло дохлого кашалота. Ми розітнули його, бо він був зовсім свіжий
і не смердів. I в череві в нього знайшли щупальці, шматки м'яса і дзьоби
велетенських кальмарів! Найтонші шмати щупалець-рук були товщі за моє
стегно! Я сам виміряв мотузком. Дзьоби, схожі на папужачі, більші за голову
барана. Я взяв їх собі до пам'ятки, та довелося мені тікати... I я все
покинув... Отож, слава Аллаху, і друге чудо виявилося
лише байкою. Бо інакше б рівно через рік після мого виходу з Багдада,
на відстані трьох днів корабельного ходу, потрапив би я на вечерю
кашалоту-кораблеїду, чи, може, кашалоту-людожеру!
Два роки довелося мені витратити, перш ніж потрапити на батьківщину
птаха Рух. Ти ж, певно, раніше від мене чув, що птах Рух підіймає слона в
повітря. Пташенят ніби він годує диким буйволом. Так ось: на острові
Мадагаскарі, де, може, ще й сьогодні водиться птах Рух, немає слонів. I
диких буйволів немає! А птах Рух у деяких місцях водився. Тільки він
безкрилий, як страус. Але зросту, як жирафа. Я пройшов багато фарсахів по
Мадагаскару, повсякчас важачи головою, але ніхто вже не бачив живого Руха. В
далекому закутку Підгір'я біля червоних скель-останців у височенній траві я
знайшов шкаралупу від двох яєць птаха Рух. Я їх заховав у корзину, обплівши
тонкими травинами, і поскладав у них різне зілля. Так було зручно пояснювати
тубільцям, чого я прийшов до їхнього краю -- шукаю цілющі рослини. Хочу
навчитись лікувати, але грошей для навчання не маю... I всяке таке. I
справді, я потроху навчився допомагати людям різним зіллям. Тільки кожен раз
чаклуни ставали на заваді -- випитували, підбурювали признатись, чи не
чаклун я... Вони ревно слідкували, чи не говорю я яких заговорів, чи не
роблю яких магічних рухів, коли готую зілля. Та я ніколи не піддався,
жодного разу. А вночі удавав, що сплю. Як я шкодував, що не навчився хоч
трохи чаклунської мови у Н'кумбі! Бо, виявляється, він був родом з
Мадагаскару. I серед кількох племен я бачив одне такого ж кольору шкіри і
виду статури, як у нього...
3 Мадагаскару я дістався знов у Занзібар.
Там дуже вигідно продав шкаралупи яєць птаха Рух. Кожне було, як
добрячий казанок.
За цей час я виріс, став дорослим, і платив закят, як і кожна доросла
людина. Але я не відрікся від своєї мрії побачити всі дива. Не завжди мій
шлях був прямим! До всього доводилося посуватись манівцями. Так хоч і
манівцями, але йшов до своєї мети. Але на жаль -- усі дива байок і оповідей
виявилися тільки вигадкою. Водяні гори на водяних островах на схід від
Сулавесі -- звичайні гори. Тільки люди від підніжжя до вершка ті гори
перетворили на тераси-сходи, залиті водою. I глибина води на терасах не
більше, ніж по коліно!.. А крилаті дракони на східних островах не страшніші,
ніж наш нічний геккон 9. Це невеликі ящірки. Живуть на деревах у
вологих високих лісах. Коли стрибають з дерева на дерево, то напинають
перетинки по боках, як ото кажани крила, і завдяки цьому можуть літати між
деревами.
Справжнім чудом було тільки те, що там я побачив птаха аргуса. Кажуть,
що то і є справжній фенікс. Я його бачив у лісі двічі. А старі мисливці
казали, що не всім пощастило бачити аргуса хоча б один раз! От це було диво!
Я випустив тупу стрілу, щоб вибити перо з його хвоста. Та їхній раджа не
хотів мене відпускати з острова, поки я не віддам йому перо аргуса-фенікса.
Довелося віддати. За те я з собою забрав духові стріли й цілий глечичок
отрути на птахів. I до самого Маскату я не мав клопотів з їжею --
відправлявся кудись на пустоші і ніколи не повертався без куріпок, чи
перепілок, чи рябців, чи голубів. Тільки я ніколи не полював при свідках і
ніколи не давав патрати птахів чужим людям. Ну, а щоб якось затерти свої
сліди ще з часів басрійських вертепів, я майже рік прожив у Йємені. Там мене
усиновили, і я тепер йєменський бедуїн...
А чого ти, мій друже, не питаєш про своїх друзів і ворогів?
О мій шейх, я вже вивідав, що Бен Сахл відбув у Магріб. Джарію втопили
в каналі. Стражника задушили і повісили на пальмі. Куди подівся лікар Чжан,
ніхто не знає. Начальник митниці втратив свою посаду і довго сидів у
в'язниці, поки його хтось не викупив. Ніссо й досі співає. Я вже слухав її.
Мене вона не впізнала. Кадарія втекла з двоюрідним братом еміра. Його люди
зарізали її десь у Харрані. Рустем виїхав з Басри в Ісфаган.
Але його наложниця і жінка зникли в один час із тобою й Абу Амаром...
Це мені сказала Айша.
О мій друже! Молю тебе, швидше тікай з Басри. Вона часто зустрічається
з тим мельником і каландарем із Зеленого базару.
Не знав, не знав, що вже хашашіни затягають до своїх вертепів старих
відьом! Бач, а стара впізнала мене. А пройшло ж десять років! I скільки вона
мене бачила? Скільки днів?
А я хіба бачив тебе більше за Айшу?
О мій шейх! Тобі немає рівних! Я не бачив у жодній країні! I якщо ти
кажеш, що мені час полишити Басру, ні хвилі не гаю. Але перш ніж я піду,
хочу тобі зробити подарунок.
Гість витяг із торби трикутний, зі сталевим блиском, шматок якогось
камінчика.
-- Що це, мій друже?! - вкрай здивувався господар.
-- Коли я був далеко на півдні в країні зінджів-ковалів, почали одної
ночі сипатися з неба горючі зірки. Тоді в саванні почалася велика пожежа. Не
можна було уявити того страху, який охопив людей! Але я згадав тебе і
кинувся до стовбура старої акації, що запалав в одному місці. Я виколупав з
палаючого дерева ось цей шматок залізного зорепаду. Я згубив під час мандрів
усі свої скарби. Бо що вони, зрештою, варті порівняно з тими дивами, що я
бачив, яких торкався? Нічого! Але оце зоряне залізо -- правдивий скарб! Це
залізо впало з неба! Це залізо притягується магнітом.
Старий господар обережно, мов дорогоцінний лал чи діамант, узяв з
долоні гостя залізний уламок. Він по цілував тричі молодика в скроні. I
сказав:
-- Це трапилося три роки тому місяця абб 10 десь між
одинадцятим і двадцятим днем. Я не помилився?
У відповідь молодик поцілував руку шейху і виголосив:
-- Та нехай буде Аллах тобі захистом і хай покріпить тебе і твою рідню!
Не було ще звіздаря більшого за тебе! Я піду сьогодні до світанку, коли
почнеться приплив. Повернусь я до тебе в іншому обличчі у місяці азарі, коли
Сонце стане на однаковій відстані між Лужком і Високопоставленою... О шейх,
мир тобі і благословення Аллаха!
Вони ще розцілувались, і видно було, що шейх щось хоче спитати.
-- О мій му'алліме! Я поспішаю в свою мечеть розповісти про дива всю
правду і тоді повернусь до тебе смиренним учнем і слугою.
Але пройшли місяці зими канун ас-санін11 і шуббат і настав
місяць азар, коли Сонце на однаковій відстані від Лужка і Високопоставленої,
а нічний гість не з'явився в оселі звіздаря. I коли в кінці місяця ніссана
зацвіли пальми, він теж не з'явився.
Не з'явився він і в той день, коли з Басри вийшов у море на хвилях
припливу останній вітрильник із зимовими запашними яблуками з Мосула і Шама.
Але старий лоцман-звіздар терпляче чекав свого невгамовного
друга-мандрівника, якого він сам для себе назвав "Падучою Зорею Мандрів".
Звіздар чекав.
28. ЛИСТ
Життя лоцмана-звіздаря протікало неквапно й одноманітно. Ходив
щоп'ятниці до мечеті на проповідь, якщо був у місті. Молився п'ять разів на
добу, а їжу вживав двічі -- після вранішньої молитви і після заходу сонця. I
щоночі товкся на пласкім даху свого житла-вежі. Коли він встигав висипатись
-- ніхто не знав, бо як удень приходили до нього люди -- він завжди був
бадьорий і читав свої незліченні книжки. Книги в нього накопичувались і
накопичувались. Велику кімнату на другім поверсі, наприклад, книжки зовсім
наповнили. Від підлоги до стелі. Між ними лишався зовсім невеличкий прохід,
по якому сам господар ледь-ледь пролазив до потрібного фоліанта.
Коли лоцмана винаймали власники кораблів або краму для проведення по
Шатт-ель-Арабу чи по протоках до близьких озер, тоді все змінювалось і
мінявся сам лоцман-звіздар. Ставав говіркий, рухливий, ніякої книжної
премудрості не виявляв. Усім цікавився, до всього мав охоту, намагався
розговорити мандрівців, узнати від кожного хоча б якусь найменшу новину,
якусь історійку. Сміявся кожному дотепу, кожному веселому слову...
Тільки треба сказати, що брався він провадити купців усе рідше й рідше.
I не того, що ставав старіший -- здоров'я поки що не підупадало. А хотілося
ще раз виправити свої улюблені трактати про зірки, перевірити і виправити
свої зоряні таблиці. Хотілося ще точніше скласти календарі всяких пересторог
для землеробів -- коли слід чекати повені, коли можлива навала сарани на
пшеничні лани та цукрову тростину. А це можна взнати лише по сонцю. Часом
старий стільки часу стояв на даху під нищівними променями сонця і
спостерігав за ним крізь закопчені скельця, що шкіра на вилицях і на носі в
нього тріскалась і кровила, довго не загоювалась. По закінченні спостережень
він сідав у затінок і змащував свої болючі рани мастилом лікаря Ібн Юсуфа.
Ібн Юсуф готував йому задарма дороге мастило, бо звіздар завжди попереджав
його, коли сонячна корона показує погане проти серця, а коли проти голови,
коли віщує небезпеку людям з хворою душею, а коли страшні гарячі бурі, що
донесуть пісок і пил до зелених боліт Басри та Убулли.
Після того, як біль відступав і кровообіг заспокоювався, наставала
блаженна мить кейфу, і тоді старий завжди згадував Алі. Подумки він
промовляв до мокряка: "Ти знаєш, Алі, як важко, коли твої знання перевищують
знання інших знавців, і коли твої знання скарб величезний. Та в знанні треба
повсякчас вправлятись, бо лише тоді щось знаєш. I щоб на старості ти не
занепадав розумом, треба навчати інших, передавати свої знання, пояснювати
свій пошук іншим... Але для цього потрібне велике бажання. А звідкіля
виникне бажання навчати, коли дивишся, дивишся -- і не бачиш очей, які б
світилися жадобою знань?! Всі хочуть щось мати. Хоча б фінік, хоча б фалс
битий, хоча б огірок, тільки щоб можна навколо нього пальці зчепити!
Пропадають знання в моєму краї! Простолюдини задавлені важкого працею і
ярмом обов'язків -- куди їм ще думати про добування знань? А володарі
змагаються один перед одним у задоволенні тваринних утіх і божевільної
гордині! Для чого їм багатство знань?! А вчені мужі сьогодення? Алі! Ти,
неписьменний син сміттяра, маєш більше підстав назватись ученим мужем, ніж
ці блюдолизи, що замість розуміння явищ так-сяк засвоїли їхні назви і
торгують ними спритніше, ніж християни вином! Учені-астрономи?! По чужих
таблицях і книжках ліплять гороскопи своїх господарів і за це одержують
платню більшу, ніж славетні вчені минулих віків!.. А виведи їх уночі із
зав'язаними очима в чисте поле, так вони ж і дороги не знайдуть до свого
дому! Вони ж не знають досконало найголовніших сузір'їв!.. Що вже з ними
взагалі про небесні сфери говорити?.. Це вони, Алі, розпускають про мене
чутки, що я потаємний мандеєць - ворожбит, відступник від віри ... Як шкода,
що з тобою щось трапилось і тебе немає поряд! 3 Ібн Юсуфом про моїх ворогів
не поговориш -- слабкий на язик після чарки. Бовкне ще десь... і тоді вони
знайдуть засіб, як швидше нацькувати на мене псів еміра... А був же добрий
лікар... Усім цікавився, до всього вникав, а тепер, коли немає
суперника-китайця, так розпасся, розледащів. Бо знає -- немає кращого за
нього лікаря. Та не можу йому сказати, щоб не заколисував себе чаркою та
круглим динаром. Смертельно образиться. I коли стане мені непереливки, не
попросить за мене еміра... І тоді..."
Лоцман зовсім недавно і з великим подивом для себе виявив, що він дуже
боїться смерті. I в дуже дивний спосіб боїться -- що з ним щезнуть усі його
знання. Якби він написав по три книги прикмет окремо по зорях, по сонцю і по
місяцю, то все одно не переказав би людям і одної десятої своїх знань про
зміни погоди. Отож найстрашніше було зникнути зі своїми знаннями, відійти в
небуття від своїх книг, від вичовганого даху свого будинку-вежі.
Лоцман-звіздар не сумнівався в існуванні потойбічного світу. Та він знав, що
куди б не потрапив після смерті -- чи в пекло, чи в рай, там не буде ні
камаля, ні астролябії, ні таблиць зоряного неба, і не буде жодного трактату
по астрономії. Тож йому й хотілося, саме тепер, прожити якомога довше, щоб
досхочу насолодитись спогляданням і вивченням небесних сфер. Ще страшенно
праглося побачити уважні й допитливі, аж до божевілля, очі Алі.
Та минав час, а моряк не з'являвся.
Лоцман тяжко, ревно вболівав за молодика. Він знав, не сумнівався, що
через те бажання виговоритись про дива у вуличній мечеті Алі виявив себе
перед хашашінами. Вони шукатимуть його погибелі. Непотрібних, зайвих свідків
своїх потаємних справ вони переслідують до кінця. Те, що за своєї
спритності, швидкості й рішучості Алі уникне й цього разу смерті від ножа
хашашіна, старий не сумнівався. Та от скільки часу доведеться йому
витратити, щоб ісмаїліти згубили всі його сліди? В які нетрі залізти, на
якому краю світу об'явитись і в якій личині знову з'явитись перед людьми,
щоб пси Гірського Діда дивились і не бачили, принюхувались і нічого не
винюхали.
Так думалось і боліло старому звіздареві, коли він приходив до тями
після великої напруги. А потім починалася звичайна марнота, буденна
колотнеча, зустрічі з людьми, і сум і туга відпускали його. I, дивлячись на
нього, ніхто б і не здогадався, що ще годину тому він сумував і побивався,
що скоро доведеться-таки почути голос труби Азраїла...
Одного разу, коли лоцмана найняли провести куркур , вантажений цінними
дубовими дошками, від початку Шатт-ель-Арабу до самої фортеці правителя, він
відчув, що хтось весь час пильнує його. Лоцман протягом усього плавання на
крутобокім куркурі відчував, що хтось пильно дивиться йому в потилицю. Він
кілька разів рвучко обертався, щоб перехопити той липучий погляд. Та кожного
разу він бачив чи подорожніх, чи майстрів, що займалися своїми справами і в
його бік не дивилися... I ніяких розмов особливих, чимось не схожих на
повсякденні...
Та відчуття невідступного пильнування не полишало його до кінця рейсу.
I тому він, пошвидше одержавши гроші від власника куркура, без зайвих
розмов, тільки зазирнувши на Зелений ринок, поспішив додому.
Коли вдома виймав гроші з торби, то враз побачив, що серед звичних його
речей -- футляра з каламами, бамбукового пеналу з паперами, бронзового
підвісного каламаря, кресала, маленького косинця і камаля -- причаїлася
невелика бамбукова трубка -- завтовшки з пів вершка і завдовжки з три
вершки. Чіп, що закривав отвір трубки, був наче з антилоп'ячого рогу чи
якогось дорогоцінного дерева, що має напівпрозору золотаву деревину. Без
сумніву, бамбукова трубка була виварена чи в жирі, чи в якійсь смоляній
мастиці.
Лоцман спробував витягти затичку, але нічого не вийшло. Тільки тоді він
зміг проникнути всередину, коли добряче розігрів бамбук над жаровнею. I
дійсно, по кімнаті поплив смолисто - ладанний дух якоїсь незвичайної живиці.
Старий з великим зусиллям видер чіп з трубки і, обережно підчепивши
шильцем, витяг назовні тугий паперовий сувій. Тонкий шовковистий папір
вкривало чітке, щільне письмо геть чорного, мов сажа, кольору. Старий
відзначив подумки, що писав чоловік, для якого письмо було не мистецтвом, а
щоденною працею. Такий писар не тішить своє око мудрованими викрутасами
ліній, він прибирає всі зайві розчерки, щоб вмістити якомога більше
відомостей на аркуші.
"Писав, певно, митник... Ні, скоріше хтось із чиновників податкового
дивану... Ні, хтось таки із митників - казначеїв!.. Подивимось, що ж він там
написав для нас?" -- сказав собі старий лоцман, бо він анітрохи не
сумнівався, що це послання на провощеному папері призначене йому й тільки
йому -- тому, що ця бамбукова трубка так тихо і потаємно була запхнута в
його торбу. Та перш ніж сісти за читання, хоча йому так кортіло проникнути в
плетиво літер, він обдивився, чи двері на запорі, чи хто не стоїть навпроти
його будинку. Оббігши всі поверхи свого будинку-вежі, все перевіривши, виліз
на дах і, зручно вмостившись під парапетом, почав смакувати таємне послання.
"В ім'я Аллаха милостивого, милосердного! Господи, полегши та поможи!
Хвала Аллаху єдиному і справедливому! Та буде він милостивий до Мухаммеда,
пророка його, і печатки посланців його, і до його священного роду,
непорочного і благородного!"
А після того:
"Та вбереже Аллах нас і тебе від сумніву і та не возложить він на нас
із тобою того, що нам не під силу! Та не віддасть він нас нашій слабій
рішучості, кволим силам, мінливим поглядам, злій волі, слабій прозорливості
і гибельним пристрастям! 2
Знаючи твої клопоти і великі справи, я все ж вирішив потурбувати тебе,
знаючи твою цікавість до всього дивного і незвичного. Отож я поспішив
назустріч твоєму побажанню, бо, як казав один мудрець, а я, сірий, забув
його кунью3: "Заспокоюйте душу свою будь-якою дрібничкою, тільки
було б це їй допомогою в істині". Не буду нагадувати тобі, що пустився я в
мандри заради добування засобів до життя. Спочатку я тільки скуповував різні
цілющі рослини в тубільців і перепродував їх купцям із прибутком для себе.
Та потім почав я цікавитись цими рослинами, їх збиранням, збереженням і
вживанням самими тубільцями. I, взнавши незабаром добре всі їхні
властивості, я зміг свої знання перетворити в прибуток. Бо ніщо не дає
такого доброго прибутку, як знання властивостей ліків. Усі хворі, як ти
знаєш, прагнуть вилікуватись, і то якомога швидше. Отож, хоча я не полюбляю
небезпек і непевностей подорожей, пустився я в мандри, маючи надію на добрий
прибуток до мого гаразду... Та не буду тебе стомлювати описом своїх вдалих і
невдалих гендлів, перейду до головного, заради чого й узявся за калам і
турбую тебе.
Зустрів я під час своїх походів за прибутком одного дивного чоловіка.
Тим чоловіком весь час панувала одна велика пристрасть -- цікавість до
чудес. Як виходить воно дивно -- цікавість -- та возвеличить тебе Аллах! --
спочатку ніби жарт, а зрештою -- справа важлива і значуща! Стався той
чоловік, а він був бувалець із бувальців, як ти далі пересвідчишся, мені у
великій пригоді. Бо він, на відміну від інших правовірних, не гордував
тубільцями і поганими, проходив далеко в їхні землі й міг діставати мені
найкраще з потрібного. I я йому став у великій потребі, бо він був у великій
скруті, коли ми з ним зустрілись. Його здолали хвороби і мучили рани на
обличчі. I до всього не було в нього ніякого заробітку. Він прохав милостиню
і прийшов до моєї лавки, яку я винайняв у тамтешніх купців. Він подякував за
мої щедроти, на хвилю затримався і побачив, як мій слуга розкладав для
просушування кору одного дерева. I він, цей убогий, зробив йому зауваження і
пояснив,