... Князь з княгинею Євфросинiєю приймають гостей. Кузьмище настовбурчив чорну бороду, засопiв носом. - Хлопче! Та чи ти вiдаєш, що говориш? У нас до князя спiшнi вiстi! Похiд на половцiв готується! А ти - до вечора! Ха! Бачили таке? Цей хлопець, Янь, видно, нiколи не сердився. Вiн розгонисто зареготав i жартома штурхнув старого гридня в груди. - Чого кричиш, борода? Вiдразу сказав би про похiд! - I розчинив дверi: - Заходьте! У великiй свiтлицi, незважаючи на те, що день був сонячний, стояли сутiнки. Кольоровi шибки пропускали мало свiтла. В кутку, перед образами, горiли свiчки. Гiнцi вклонилися, привiталися. Ждан вiдразу впiзнав князя Iгоря, хоча бачив його лише один раз кiлька рокiв тому, коли той приїздив до Путивля. Вiн не змiнився: тi ж проникливi суворi очi, чорний чуб, зачесаний назад, та невелика, акуратно пiдстрижена борiдка рiзко вiдтiняли чистоту худорлявого обличчя, а мiцна шия i широкi плечi свiдчили про неабияку силу. Мав вiн тридцять i три роки. Поряд з ним, на чiльному мiсцi, сидiла русокоса красуня-жона - княгиня Євфросинiя... А далi за столом темнiло кiлька чоловiчих постатей, але розглядати їх бу ло нiколи, бо, побачивши Кузьмищеву бороду, Iгор розкинув руки: Кузьмище! От не ждав! Скiльки ж це лiт я тебе не бачив? - Та вже, мабуть, чотири лiта... З того часу, як ми разом з тобою, княже, та з ханом Кончаком на Київ iшли, щоб вiдвоювати його у Рюрика для князя Святослава. А Рюрик, не будучи дурнем, обiйшов нас з тилу та й припер до Днiпра. Мусив я шугнути у кущi!.. А тобi ж, княже, як поталанило? - Ха-ха-ха! - зареготав Iгор. - Ну, й нагадав ти iсторiю!.. Ми з Кончаком встигли скочити у човен, що, на наше щастя, стояв бiля берега, i теж втекли - перевели дух аж у гирлi Десни, у Городку. Там же на радощах, що врятувалися, домовилися, коли пiдростуть нашi дiти - мiй син Володимир, а ханова дочка, - стати сватами... Гай-гай, як це давно було!.. А нинi ти з чим до мене завiтав? Кузьмище подав пергаментний сувiй. Iгор зламав воскову печать, розгорнув i почав читати вголос. Святослав сповiщав про напад Кончака на Переяславську землю, закликав князiв у похiд, щоб вiдомстити нападникам. - От тобi й сват! - вигукнув, дочитавши, Iгор. - От тобi i Кончак! Заприсягся бути сватом, а тепер плюндрує Руську землю! Га? Дуже вiн знахабнiв останнiм часом. Пiдбив пiд свою руку кiлька орд i вважає себе великим ханом... Наробить вiн лиха, якщо не дати вiдсiчi! - Однак же не на Сiверську землю вiн напав, а на Переяславську, - подав голос iз-за столу чорнявий молодик у червоному князiвському корзнi. - Хай Володимир Глiбович i чухає боки! А ми далеко! - Е-е, Святославе, вiд Дмитрова до Путивля зовсiм недалеко! Звичайно, син Глiбiв загордився, вважає, що вiн зi своїм Рюриком - пуп землi Руської. Видав сестру свою Ольгу за мого брата Всеволода, а нас, Ольговичiв, цурається, не родичається!.. Та не про те зараз мова. Добре, що Кончак не пiшов далi. А коли б пiшов? Хто вiдає, куди б вiн повернув? На Переяслав, на Путивль чи на твiй благословенний Рильськ? Брат наш Святослав Київський правильно чинить, що йде в похiд. - Вiн знову повернувся до гiнцiв: - Князi уже виступили? - Коли ми вiд'їздили з Києва, то вже збиралися. Вони мали перейти Днiпро i ждати в Ольжичах Ярослава Чернiгiвського, а потiм рушити до Лохвицi на Сулi. По дорозi до них мав приєднатися переяславський полк... - Отже, нам теж iти до Лохвицi... Ти готовий, Всеволоде? - запитав Iгор могутнього з виду чорнявого мужа, що сидiв по праву руку вiд нього i спокiйно, нiби мова йшла про якiсь дрiбнi буденнi дiла, обгризав гусяче стегно. Це був Iгорiв молодший брат, князь Всеволод Трубчевський Мої кмети[23] завжди готовi. Два днi на збори i ми в путi, - вiдповiв Всеволод - Я з радiстю розiмну своїх коней та й сам погуляю в степу... А ти, Святославе, княже Рильський? - повернувся Iгор до молодика у червоному корзнi. Той розпростав вузькi юнацькi плечi, гордо випростався. На його жовтуватому обличчi пробився ледь помiтний рум'янець, а трохи розкосi очi блиснули молодецтвом. - Я теж готовий, стрию. Сьогоднi ж помчу до Рильська! А за два днi виступлю до Путивля, де зустрiнуся з тобою i стриєм Всеволодом. - Ну, от про все i домовилися! Тут пiдвiвся отрок, що сидiв досi непорушне по праву руку князя Всеволода. Було йому лiт чотирнадцять, але темнi брови i густий темно-русий чуб, зачесаний назад, робили його трохи старшим на вигляд. - Княже, - промовив вiн деренчливим голосом, що вже втратив дитячу дзвiнкiсть i почав ламатися, - а менi ти дозволиш пiти в похiд? Iгор пильно глянув на пiдлiтка, i в його очах спалахнула нiжнiсть. Це був його син, первiсток, i любив вiн його бiльше, нiж iнших дiтей. - Володимире, я радий за тебе. Ти справжнiй Ольгович! - з гордiстю промовив князь, милуючись сином. - Менi приємно, що в тобi живе ратний дух наших предкiв. Безперечно, ти пiдеш зi мною! Бо вже час починати! Але пiдеш уже не простим воєм, а князем, на чолi путивльських стягiв, бо вiднинi Путивль належить тобi! - Отче, який я радий! - вигукнув княжич захоплено i, пiдбiгши до князя, поцiлував його в плече. - Я сьогоднi ж вирушаю до Путивля! Я зберу свiй полк! Я приготую все, щоб достойно зустрiти князiв у себе в Путивлi! Потiм наперед виступив Ждан i простягнув Iгорю свiй сувiй. Iгор почав, як i перший лист, читати вголос. Святослав Київський розповiв про втечу юнака з половецького полону, про зустрiч з Кончаком i Самуїлом. А наприкiнцi радив Iгоревi взяти Ждана на князiвську службу, "понеже отрок мiцний, смiливий i розумний вельми i буде князевi не тягарем, а радiстю, i понеже боярин Славута теж просить за сiє". Iгор з цiкавiстю оглянув добре скроєну постать отрока, так розхваленого Святославом. - Ти севрюк? - Севрюк. Я з Путивльської волостi, княже. Над Сеймом було колись сiльце Вербiвка, якщо знаєш... - Чому було? - Половцi дотла його спалили. - Воно й зараз є... Правда, в ньому кiлька хат усього... Але є! - То, може, i з мого роду хто залишився? - скрикнув Ждан. - Ото була б радiсть! - Коли-небудь дiзнаєшься... А зараз ти хочеш, я так зрозумiв, поступити до мене на службу. I за тебе клопочуться князь Святослав та боярин Славута... Що ж ти вмiєш? - Руки й голову маю - то й умiю немало... Чого не вмiю - навчуся! - Ось ти який! А все ж... Коней доглядати вмiєш? З лука стрiляти? Мечем та списом орудувати? - Бiля коней я змалечку... А в Половеччинi три роки доглядав з батьком табуни Секен-бея... Вмiю i мечем рубнути, i списа метнути! - А ще що? - Читати вмiю i писати... - Навiть так! Та ти просто знахiдка для мене! Ви чуєте? Вiн навiть читати й писати вмiє! А по-половецькому гомонiти навчився? - Був час i для цього, княже... Який бiс хотiв би, так бiда навчила! - Гм... Ти з простих смердiв? - З простих, княже. - А хочеш iз грязi та в князi? - Нi, я цього не хотiв, коли добирався на рiдну землю. Це вже князь Святослав надумав, а особливо боярин Славута... Чув про Славуту, княже? - Ще б пак! Це ж мiй учитель... Вiн навчав багатьох Ольговичiв!.. Ким же ти хочеш бути? - Ким накажеш, княже... Пiсля Половеччини нiяка робота не страшна - був би кусень хлiба та куток теплий... Iгор замислено затарабанив пальцями по столу - щось мiркував. Однак було видно, що хлопець йому подобається. - То кажеш - любиш коней i вмiєш доглядати їх? - Люблю, княже, i вмiю. - Тодi я беру тебе... Менi якраз потрiбен конюший, бо старий упокоївся. - Дякую, княже. Старатимуся. - Але не думай, що тобi в мене буде солодко. Муситимеш супроводжувати мене в усiх походах, у битвах! Якщо боїшся, то ще є час передумати й вiдмовитися. - Я залишаюся у тебе, княже, - твердо сказав Ждан. - От i гаразд, - завершив розмову Iгор i повернувся до широкоплечого, з окладистою бородою чоловiка, що сидiв вiддалеки разом з Янем: - Рагуїле, покажи новому конюшому стайнi, коней, конюхiв, потурбуйся про житло та одяг i дай притулок гiнцям князя Святослава!.. - Слухаюся, княже, - статечно вклонився, пiдводячись, Рагуїл. - Зараз ми з Янем все зробимо! * * * У полi, бiля Ольжич, на лiвому березi Днiпра, розкинувся вiйськовий стан. Третiй день безперервно горiли у снiгах багаття, вої варили кулiш з яловичиною, сушили онучi бiля вогню, самi грiлися, бо в наметах, що гулко лопотiли пiд вiтром, ходив мороз. Довкола наметiв у два ряди поставленi сани - голоблями в поле на випадок несподiваного нападу. На санях - зброя, кольчуги, щити, сухарi, крупи, солонина, заморожене м'ясо, овес... Довкола не вгаває тисячоголосий людський гомiн та кiнське iржання. А вої все прибувають i прибувають. Великi князi Святослав i Рюрик ждуть з Чернiгова князя Ярослава з дружиною. Святославовi не терпiлося побачитися з братом - виїздив назустрiч у поле, за Ольжичi. Той прибув лише надвечiр. Без вiйська, з невеликою дружиною для охорони. Святослав глянув - потемнiв на лицi. Невже i цього разу любий братик приготував якусь каверзу? Це вже не вперше. Як тiльки посiв пiсля нього чернiгiвський стiл, так i став гнути по-своєму - сторонитися старшого брата, заводити дружбу з Iгорем та Всеволодом, вiдокремлюватися вiд Києва, ухилятися вiд спiльних походiв на половцiв, загравати з ними i навiть укладати якiсь там угоди... Хотiлося Святославу сказати рiзке слово, але стримався, тiльки подумав: "Ох, брате, брате! Невже заздриш менi? Невже i тебе, як iнших, спокушає великокнязiвський стiл? Дурний єси! Не зазнав ти гiркоти мого становища - бути великим князем i мало що могти! Сидiти на золотому столi київському, що належав колись великим князям Святославу, Володимиру, Ярославу, Володимиру Мономаху, i вiдчувати себе другорядним князем землi Руської! Бо хiба ж зрiвняєшся по кiлькостi воїв та по багатству з Ярославом Осмомислом Галицьким чи, особливо, з Всеволодом, князем Володимире-Суздальським? Тiльки й слави, що князь великий Київський. Який душевний бiль, яка гризота в серцi!.. Ох, брате, брате! Ось i тепер явився без вiйська. Знову мудруватимеш, хитруватимеш, викручуватимешся. Ти завжди такий - з самого малечку! Хитрунчик! Мазунчик мамин!" Хотiв вiдразу запитати, що трапилося, хотiв рiзке слово мовити, але промовчав. Любив молодшого - на цiлих п'ятнадцять лiт! - брата, любив у ньому своє дитинство, свою молодiсть. Глянув у його хитруватi карi очi - мовчки обняв, поцiлував у шорсткi, покритi iнеєм вуса i повiв до натоплених князiвських покоїв. А там уже заждалися: великий князь Рюрик, сини Святославовi - Всеволод Чермний та Олег, торчеськi хани Кунтувдей та Кулдюр, що зi своїми чорними клобуками сидiли по Росi та Стугнi i за це служили збройне київським князям, воєвода Андрiй та воєвода Роман Нездилович, боярин Славута, старий воєвода Тудор. Пiсля взаємних привiтань сiли до столу, їли, пили, говорили про се, про те, а коли наситилися, Святослав вiдклав набiк ложку i сказав: - Братiє, нинi зiбралися ми всi тут, окрiм князiв Володимира Переяславського, Iгоря Новгород-Сiверського, Всеволода Трубчевського та Святослава Рильського. Вони мають приєднатися до нас на Сулi, щоб рушити на окаянного Кончака. Якщо ми не вдаримо по ньому сьогоднi, то вiн, возгордившись, нападе на землю Київську, i Чернiгiвську, i Сiверську завтра. Зiбрали ми нинi силу немалу - то, може, й рушимо? Хто як мислить? Святослав добре знав думку всiх, хто сидiв за столом, окрiм братової, i чекав, що скаже Ярослав. Ярослав мовчав. Спокiйно дивився на великого князя i, розчервонiлий з морозу, задумливо куйовдив лiвою рукою густу чорну бороду. Був вiн не старий, мав сорок чотири роки, а поряд iз обважнiлим, зовсiм сивим Святославом виглядiв ще молодшим. Так що його можна було прийняти швидше за сина Святославового, нiж за брата. Тишу порушив Рюрик: - Що ж тут мислити? Зiбралися всi - отже, в похiд! Завтра ж i рушаймо! - i пристукнув рукою по столу. Це був дiяльний, розумний, хоча запальний, гарячкуватий князь. Рано здобувши київський стiл, вiн вiв довгу i вперту боротьбу проти Святослава, який всiма силами намагався вигнати його з Києва. Не раз спалахували мiж ними котори[24] i лютi сiчi, не раз лилася на берегах Днiпра кров їхнiх воїв. А три роки тому Святославiв двоюрiдний брат князь Iгор навiть привiв з собою Кончака та Коб'яка з ордами на допомогу. Правда, всiм - i Святославу, i Iгорю, i Кончаку - довелося тiката без оглядки. Половцi були порубанi на березi Днiпра, бiля Чортория, загинули хани Козл Сотанович та Кончакiв брат Єлтут Атракович, два сини Кончака потрапили в полон. Однак повнiстю скористатися з цiєї блискучої перемоги Рюрик так i не зумiв. Йому на перешкодi стало впливове, багате i могутнє київське боярство, яке стомилося i почало розорятися вiд безперервних кривавих мiжусобиць, однак не хотiло мати в Києвi сильного князя, бо боялося обмеження своїх прав i свобод. Тому лiпшi київськi мужi порадили Рюриковi, нiбито для блага Руської землi, поступитися владою i вiддати Святославовi Київ, а собi залишити Київську землю. Рюрик погодився i сiв у Бiлгородi. А що вiн мав робити? Без боярства, без київської ратi, без пiдтримки чорних клобукiв, що набирали все бiльшої сили на окраїнах Київської землi, вiн мiг би втратити все... Ось так у Київському князiвствi з'явилося два спiвправителi - Святослав i Рюрик. Обидва досить могутнi володарi, бо Святослав, крiм Києва, ще мав обширнi володiння у Сiверськiй землi, а Рюриковi володiння простиралися вiд Сули на сходi i Росi на пiвднi до Горинi i Прип'ятi на заходi та пiвночi. I все ж цей двуумвiрат[25] означав разом з тим i слабкiсть Київського князiвства, бо мiж спiвправителями хоч i панував мир, одностайностi не було. Зараз Рюрик не мiг уторопати, чому Святослав висловився так туманно, невпевнено. Хитрує? Який смисл? Сам же затiяв похiд! - Безперечно, йти! I погромити поганих! - повторив вiн i обвiв усiх присутнiх суворим поглядом своїх холодних крицево-сiрих очей. Його зразу ж пiдтримав хан Кунтувдей, дебелий круглоголовий торк[26] рокiв сорока. Вiн долонею потер сите, обсмалене морозом лице, блиснув вузькими чорними очима. Чому князь Святослав так питає? Для чорних клобукiв хан Кончак, а особливо хан Коб'як - ворог... Людей б'є, скот грабить... Чорний клобук iде в похiд на хана Кончака i зловить його на аркан! Хан Кулдюр, щуплий, жовтолиций, мовчки хитав головою. А старший син Святославiв Всеволод Чермний, прозваний так за рудий, аж червоний, колiр чуба i бороди, здивовано знизав плечима. Хто ж проти походу? Хiба є в кого iнша думка? Вiйсько зiбране, готове в путь - не розпускати ж його по домiвках! Ярослав усмiхнувся кутиками уст. Який гарячий у нього племiнник! I, здається, натякає на нього, пускає невидимi стрiли в свого стрия? Ну що ж, вiн прийме виклик! - Я проти, - промовив вiн тихо i ще тихше повторив: - Я проти... Всi голови повернулися в його бiк. Чи не почулося їм? Святослав стиснув зуби. Вiн так i знав! Хитромудрий Ярослав приїхав лише для того, щоб знову, як це бувало вже не раз, викинути коника! Чому, брате? - запитав, ледве стримуючись. - Ти ж знаєш, що без тебе, без твого могутнього i хороброго полку ми не можемо сподiватися на остаточний успiх... Для задуманого походу в глибину Половецької землi потрiбнi великi об'єднанi сили! Ти ж пiдведеш нас усiх! - Нинi, браття, не ходiть! - з притиском сказав Ярослав. - Який зимою похiд? Однi муки! Снiги, морози, безкормиця для коней... На носi - весна. Розтане - буде ще гiрше... Давайте виждемо час i, якщо дасть бог, влiтку пiдемо. Зберемо ще бiльшу силу, погромимо половцiв i заженемо Кончака за Дон, аж в Обези, як колись Володимир Мономах загнав його батька Атрака... Залишилося ж зовсiм небагато ждати - березень, квiтень, травень... Зате пiдготуємося як слiд!.. Та й недужий я зараз... - У нас уж все готове, княже, - чого ждати? Нiби для нас первина робити зимовi походи! Кончак же не ждав весни, а напав у найлютiшi морози, в снiгопади. I безкормицi не боявся! - вигукнув Рюрик. За столом запанувала тиша. Ярослав не поспiшав вiдповiдати Рюриковi на його справедливi слова, кривив губу. Святослав осудливо похитав головою, пильно подивився на Ярослава. Потiм тихо почав: - Княже Ярославе, якщо мiж братiєю не буде злагоди, то нi сьогоднi, нi завтра не пiдемо ми на половцiв i не заженемо їх за Дон чи в Обези. Всi бiди землi нашої - вiд гординi князiвської, вiд того, що князi про мале "се велике" почали мовити i, маючи волость, накидати оком на чуже - се моє i те моє теж!.. Нi, братiє, так не годиться! Котори та усобицi - то загибель землi нашої! Поганi дивляться, що мiж князями немає миру, i без страху нападають на нашi села та городи, грабують добро наше, полон беруть, людей убивають... - Брате, я не зачинаю усобиць, я тiльки кажу, що не хочу йти зараз у похiд, - стримано заперечив Ярослав. - Не хочу мордувати нi воїв, нi себе... - Коли б тiльки це, Ярославе, - перебив його Святослав. - Коли б тiльки це... Та боюся, що причина в чомусь iншому... От тiльки не розумiю в чому... Коли помер наш батько князь Всеволод, то я замiнив його тобi i при цьому не раз повчав, що не книжна премудрiсть прикрашає князя, а його бажання служити землi своїй, умiння смиряти свою гординю перед старшим князем - батьком чи братом, вуйком чи стриєм, що посiдають великокнязiвський стiл. Смирення молодших змiцнює Руську землю, зарозумiлiсть руйнує її. Пощо руйнуєш братню злагоду i любов? Ми з князем Рюриком нарештi дiйшли згоди - i настав мир на Руськiй землi, а ти хочеш його при коренi зрубати. Негоже так чинити, княже! Ярослав почервонiв, на лобi у нього виступив пiт. Комусь iншому вiдповiв би рiзко, сердито, нi вiд кого не потерпiв би подiбних слiв. Та Святославовi, який у дитинствi замiнив йому рано померлого батька, не смiв сказати рiзкого слова. Хитрувати мiг, лицемiрити мiг, а прямо, вiдверто сказати не смiв. Тому заперечив тихо: - Брате, все, що ти мовиш, то iстинна правда. З одним не можу погодитися - що я сiю зерно незгоди мiж братiєю. Не йти в похiд - це ще не означає, що я розпочинаю усобицю. Нi, я просто не готовий до походу. I вiйсько моє не готове, i сам я погано себе почуваю. Хiба можна за це осуджувати? Всi надовго замовкли. За столом запала гнiтюча тиша. Святослав вiдчував, що Ярослав нещирий, що причина вiдмови у чомусь iншому, а не в недузi. Та не хотiв вiн затiвати на людях сварку з братом. Князi Всеволод Чермний i Олег, бачачи, що батько мовчить, теж не смiли нiчого сказати. Хани утупилися вузькими очима в стiл i нiчим не виявляли своїх почуттiв. А воєводи Андрiй, Роман i Тудор, дотримуючись неписаного закону, що меншi говорять тiльки тодi, коли їх питають, взагалi за вечiр не проронили жодного слова. Врештi знову заговорив Рюрик. Заява його була для всiх як грiм серед ясного неба. - Якщо князь Ярослав не йде, то я теж не йду! Оборона Руської землi - наш спiльний обов'язок, а не тiльки мiй чи Святославiв! Хтось крякнув. Святослав розвiв руками. Не вистачало, щоб князi, ще не вирушивши в похiд, пересварилися. Що ж тодi сказати вiйську? Як пояснити, що однi князi йдуть у поле, а iншi вертаються додому? Вiдмiнити похiд? Але ж сiверськi князi досi простують до Сули. Що ж вони скажуть, коли нiкого там не застануть? Та й Володимир Глiбович уже зiбрався i чекає сигналу... Ох, як усе негарно складається! - Братiє, бачу, поспiшив я з походом, - почав вiн з болем у голосi. - Не домовився заздалегiдь, не попередив... Хотiв швидше, щоб до весняного бездорiжжя повернутися назад... В цьому моя вина... Що ж нам тепер робити? Припинити похiд? Але ж вiз покотився з гори - не легко його зупинити... Тому ось що я намислив: якщо князi Ярослав i Рюрик не йдуть у похiд, то й менi негоже це робити. Я теж повертаюся додому... Однак вiйсько пiде в поле! Замiсть себе я настановляю князя Iгоря як найстаршого i найбiльш смисленого. А до зустрiчi з ним полки поведе мiй син князь Всеволод... Мета походу та ж сама - перейти Ворсклу, знайти половецькi кочiв'я i погромити їх! Бажано зустрiтися з самим Кончаком... Ти не перечиш, княже Рюрику? - Нi, не перечу... Свiй полк я вручаю князю Володимиру Глiбовичу. А до зустрiчi з ним поведе його воєвода Андрiй. Святослав полегшено зiтхнув. Здається, пощастило виплутатися iз безглуздого становища, в яке завiв усiх своїм лукавством брат Ярослав. - Тодi досить розмов. Вiддайте полкам наказ виступати завтра зi сходом сонця! РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ Двi ратi - київська i сiверська - зустрiлися у недiлю вранцi бiля Лохвицi на Сулi. У полках - нi веселих розмов, нi смiху, нi гамору, як це звичайно буває, коли кiнчається важкий перехiд. Вої похмуро, з жахом i люттю дивилися на розорене, сплюндроване Посулля. Все знищено. Укрiпленi городки взятi приступом i спаленi, навколишнi села лежали безлюднi, мертвi. Снiги на багато поприщ довкола почорнiли вiд диму i попелу. Нi людини живої, нi худоби, лиш де-не-де помiж пустками гарчать здичавiлi голоднi собаки, гризучись бiля замерзлих трупiв, та вороння тривожно каркає, кружляючи в холодному сiрому небi. Страшнi спустошення викликали в серцях воїв ненависть, а ненависть поривала до вiдплати, до зустрiчi з ненависним ворогом, що десь за Ворсклою дiлить здобич та полон. Особливо лютував князь Володимир Глiбович. Це ж була його земля - Переяславська україна. Недавно ще багата, многолюдна, тепер лежала вона в руїнах, дихала пусткою i тлiном. Було вiд чого впадати в шаленство! Вiн зчорнiв на лицi, схуд, тiльки очi горiли сухим блискучим вогнем! Дiзнавшись, що Святослав передав йому верховенство над об'єднаними силами, Iгор тут же наказав ставати на денний спочинок. Та в полках зчинився галас. Найдужче кричали переяславцi: - Який зараз може бути вiдпочинок! Наздоганяймо Кончака! - Погляньте, що натворив окаянний! - Веди, княже! Не гайся! Аж до Дону пiдемо - розоримо гнiзда степових стерв'ятникiв! - Кончак сплюндрував Переяславську україну, а ми вiддячимо йому тим же - спустошимо Половецьку землю! Сили у нас нинi досить! - кричав нарiвнi з простими воїнами Володимир Глiбович. Його пiдтримали князi Всеволод Чермний, Всеволод Трубчевський, Володимир Рильський i хан Кунтувдей. - Ось-ось почнуться веснянi вiдлиги - ми повиннi поспiшати, а то повернемося нi з чим, - сказав Всеволод Чермний. Вiйсько було, безперечно, стомлене. Та й за всiма писаними i неписаними ратними законами на п'ять-шiсть днiв походу належало давати день вiдпочинку. Iгор знав це краще, нiж будь-хто тут iнший, бо з п'ятнадцяти рокiв брав постiйно участь у багатьох вiйнах, нападах i походах. Але знав вiн i те, що веснянi повенi не за горами, що наздогнати Кончака нелегко, якщо взагалi можливо, що потрiбно поспiшати, бо кожен день дорогий. Тому, почувши одностайну вимогу вiйська йди далi, зовсiм не наполягав на своєму. - Братiє i дружино! - сказав вiн. - Се бог уклав слова свої в уста вашi - тож бути по сьому! Рушаймо за Хорол, за Псло, а там, якщо потрiбно буде, i за Ворсклу! Знайдемо Кончака або iнших ханiв i вiдплатимо за все, що вчинили супостати на нашiй землi! Його слова були зустрiнутi гучними схвальними вигуками. Всi почали пiсля короткого спочинку лаштуватися до походу. Ще два днi об'єднана рать верстала шлях до Псла, увечерi перейшла його по льоду i, переночувавши в долинi, бiля лiсу, вранцi рушила до Ворскли. Простiр мiж Сулою i Ворсклою з давнiх-давен за мовчазною згодою Русi i половцiв вважався нiчийним. Сюди влiтку йшли на промисли - бити звiра, ловити рибу - руськi бродники, тут нерiдко випасали свої табуни та череди i половцi. За Ворсклою починалася Половецька земля - потрiбно було пильнувати. Iгор послав далеко вперед сторожових воїнiв-розвiдникiв, виставив посилену сторожу перед своїм, головним, полком, наказав, щоб дружинники i вої узяли зброю, яку до цього везли на санях. На правому крилi у нього йшов Всеволод Чермний з братом Олегом, серединну частину ратi займали чорнi клобуки та дружина Володимира Рильського, позаду розтягнулися дружини Рюрика на чолi з воєводами Андрiєм i Романом, замикало довгу, на кiлька поприщ, похiдну колону вiйсько Володимира Глiбовича. Переяславський князь був украй незадоволений цим. Не приховували свого незадоволення i його бояри, дружинники та вої. - Плентаємося три днi в хвостi! Так i в дiлi не побуваємо! - бурчав боярин Шварн, їдучи по праву руку вiд князя. - Iгор хитрий! Поставив свiй полк у голову! Стрiнемо половцiв - вiн перший похапає здобич, а нам - що з носа спаде! - пiдтримав його муж Польгуй i кинув злiва косий погляд на князя. - Найбiльше постраждала вiд половцiв Переяславська земля, а користь вiд походу матимуть iншi! Хiба це справедливо? Пiд'їхав тисяцький, опасистий, похмурий, борода клином. Прилаштувався позаду князя, мовчки слухав розмову. Князь помiтив його, спитав: - Що кажуть Рюриковi вої? Теж рвуться наперед, як i лiпшi мужi? - Княже, вої думають так само. Про нас забули. Князь Iгор дбає лише про себе та своїх родичiв. Був би з нами князь Рюрик - не було б такого! Святослав знав, кого поставити на чолi ратi - двоюрiдного брата свого! А ми - пасинки! Ти б сказав йому, княже, бо вої ремствують!.. - Я поїду до нього, - сказав Володимир. - Я скажу йому! Рюрикової ратi тут бiльше, нiж Святославової! Вiн приострожив коня i помчав наперед. До Iгоря пiд'їхав пiсля швидкої їзди розчервонiлий, збуджений. Досада гризла серце. - Що трапилося, княже? - спитав Iгор стривожено, помiтивши злий вогонь у голубих Володимирових очах. - Чому залишив дружину? Ми ось-ось ступимо на Половецьку землю, i кожної хвилини слiд чекати зустрiчi з ворогом! - Саме тому я й приїхав до тебе, княже! - з притиском сказав Володимир. - Поговорити хочу! Iгор уважко глянув на нього i помiтив, як у Володимира вiд збудження тремтять щоки. Молодий князь ще не вмiв стримувати почуттiв, а може, не хотiв. Отже, розмова, видно, мала бути рiзкою, неприємною. Iгор здогадався чому. Вiн кивнув бояриновi Рагуїлу, Яню та лiпшому мужевi Федоровi Уму, з якими їхав поряд, щоб тi вiдстали. I коли залишився з Володимиром сам на сам, запитав: - Кажи, княже, що трапилося? - Нiби сам не вiдаєш, Iгорю! Несправедливiсть чиниш! - Се новина для мене! Яку? - Свiй полк поставив у головi, а мiй залишив позаду. А по закону мiй мав бути попереду! - Чому? - Бо Кончак на мою землю напав, мої волостi попалив, пограбував, моїх людей побив чи в полон забрав! Ти бачив, яке спустошене Посулля? Отак майже всюди - аж до Переяслава! Люд збiднiв, майже всi стали жебраками: коня нема, вола нема, збiжжя, щоб весною кинути в рiллю, теж нема. Все забрали клятi! Ось чому мої вої ремствують на тебе! Ти позбавляєш їх здобичi! Бо всiм вiдомо, що лiпший кусень дiстається тому, хто йде попереду! А хто приходить на розбiр шапок, той хiба що блюдо вилиже! - Ми йдемо передусiм для того, щоб вiдомстити Кончаковi! - Лукавиш, княже! Вiдомстити хочемо ми, переяславцi, а здобич захопити хочете ви, сiверяни! - Дурницю мовиш, Володимире! - Княже! - спалахнув Володимир Глiбович i зблiд. - Я тут старший, i менi виднiше, яке вiйсько де поставити - в головi, на правому крилi, на лiвому чи позаду... - Воно й видно! Дбаєш тiльки про себе, княже! Не мене поставив у головi, а себе! А по якому праву? Тiльки тому, що Святослав послав тебе замiсть себе? А коли б Рюрик посилав, то, мабуть, мене поставив би на чолi вiйська? - Може, й так, але тодi мене тут не було б! - Чому? - Бо не дорiс ти, княже, стояти надi мною! Обидва молодi й гарячi, вони настовбурчилися, як пiвнi, i дивилися один на одного лихими поглядами. Кров шугнула обом у голови. Володимир зблiд ще дужче. - Але я достатньо дорiс, щоб стати супроти тебе, княже! Як уже стояв одного разу, коли ти у спiлцi зi своїм сватом Кончаком хотiв заволодiти Києвом! Гадаю, ти не забув, як покинув вiйсько напризволяще i кущами тiкав вiд наших мечiв до Днiпра, нiби останнiй боягуз! Спогад про цю ганебну подiю i досi пiк соромом серце Iгоря. Зловмисне ж нагадування роз'ятрило стару рану iце бiльше. Смаглявi князевi щоки спалахнули малиновим жаром, а очi блиснули люттю. - Ти чого приїхав сюди, княже? - голос його прозвучав лиховiсне. - Правди шукати? Не буде тобi правди! У головi станеш тодi, коли вертатимемо додому! - Це твої останнi слова? - Останнi. - Ну, пожалiєш, княже! - вигукнув Володимир i, приостроживши коня, шпарко помчав назад. Невдовзi до Iгоря прискакали хани. Розхвильований Кунтувдей, бризкаючи слиною, калiчив слова: - Княже, що трапилося мiж вас? Володимир збiсився! Завернув свiй полк i прудко пошла назад! Хотiв, щоб i Рюрикiв полк, i чорний клобук повертати назад, але моя подумав: а що скаже князь Iгор, що скаже князь Рюрик? Моя питай: що трапилося мiж вас? Володимир прилетiв, як скажений, нiби ос його укусив! Воєводи Андрiй i Роман не знай, що робити, - iти за тобою чи повертай за Володимиром... їхнє вiйсько зупиняй i стоїть на мiсцi! Що робити, княже? Хан Кулдюр пiдтакував: - Чорний клобук теж не знає, що робити. Iти за тобою, княже, чи повертати назад? Iгор сторопiв. Не чекав такого несподiваного повороту подiй. - Як - повернувся назад? Як же вiн смiв? - Я не знай. Моя умовляй - i слухай не захотiв, - стенув плечима Кунтувдей, похмуро дивлячись на Iгоря. - Ти ображай Володимира, княже? Ай-ай-ай!.. - Подумаєш - образив! Не хлопчисько ж! Та й не на прогулянку ми вийшли, а на вiйну! - Що ж робити, княже? - спитав знову Кулдюр. - Може, скликати князiв та порадитися? Становище справдi склалося раптом так, що сам Iгор не мiг вирiшувати, як бути, - зупинитися, iти вперед чи повернути назад? Вiн з досадою потер лоба i пiдкликав тисяцького: - Рагуїле, зупини рать i сторожу. Об'яви денний спочив. Пошли гiнцiв, щоб князi прибули до мене, - я буду в Рюриковому полку. I не гайся! Всю складнiсть i серйознiсть становища Iгор оцiнив лише тодi, коли разом з князями Олегом, Святославом Рильським та ханами прискакав у Рюрикiв полк. Тут стояв глухий гомiн, воїни вiдкрито ремствували на князiв, проявляли незадоволення Iгорем, вимагали вiд воєвод теж повертатися назад. - Князь Iгор образив Володимира! - I всю Київську землю! - Не будемо пiдкорятися Ольговичам! Князь Рюрик не потерпiв би такого до себе ставлення! Володимир правильно вчинив! - Повертаймо до Києва! Хай Iгор воює сам! Воєводи Андрiй та Роман Нездилович вiд цих крикiв утягували голови в плечi, розгублено поглядали один на одного. Приїзд Iгоря ще бiльше роздратував вiйсько. Гомiн не стихав. Переднi мовчали, зате з заднiх рядiв неслися крики, погрози: - Додому! Волiємо з князем Рюриком ходити в похiд! - Iгор зло чинить! - Зарозумiвся! Прискакали князi з правого крила та лiвого - Всеволод Святославович, Всеволод Чермний, а також юний Володимир Iгорович. Всi були стурбованi. - Що трапилося, Iгоре? Iгор вiдверто розповiв про свою сутичку з Володимиром Переяславським i про те, що князь повернув свою рать i пiшов додому. - А полк князя Рюрика, пiдбурений його втечею, теж хоче повертатися назад, - додав вiн зовсiм тихо i пiдняв на князiв очi: - Що робитимемо, братiє? Нiхто не вiдгукнувся на його слова. Звичайно, Володимир негарно вчинив, але й Iгор учинив не краще. Тож хай сам i вирiшує, як бути далi. - Ми задумали великий похiд аж у землю Половецьку, а тепер сили нашi зменшилися, - знову почав Iгор, збентежений тим, що князi мовчать. - До того ж, гадаю, треба вiдправити додому i київський полк, щоб не ремствував. Отже, сили ще зменшаться. Тому йти в Половецьку землю нi з ким. Поїздимо тут, поблизу, може, натрапимо на яку орду... - Київський полк вiдправляти без князя не слiд, - сказав Всеволод Чермний. - В дорозi все може трапитися! - Андрiй i Роман - досвiдченi воєводи. Доведуть! - Нi, Iгорю, послухайся Всеволода, - втрутився брат Всеволод Святославович. - Своє вiйсько можеш доручати на кого хочеш, а це ж чуже! Треба князя... А як чорнi клобуки? - спитав Святослав Рильський. - Вони теж повертаються чи залишаються з нами? - Моя залишається з вами, - вiдповiв Кунтувдей. - Хан Кулдюр теж. Половцi набiгай на Рось, грабуй нашi села, захоплюй нашу худобу, наш отар... Чорний клобук - мирний люди, половець - злий люди!.. Грабує, убиває... Моя буде воювати з половець!.. - Дякую, хане, я дам чорним клобукам можливiсть їхати попереду. Пiдеш зi своїми воїнами в сторожу, - сказав Iгор. - А київський полк, аби якось довести цiлим додому, поведуть князi Олег i Святослав, синовець мiй!.. - Стрию! - вигукнув князь Рильський. - Але ж я хотiв би побувати в дiлi! - Встигнеш, княже! У тебе ще все попереду! - суворо вiдповiв Iгор, а потiм, обнявши молодого князя за плечi, лагiднiше додав: - Так треба, синовцю... Довести полк цiлим до Бiлгорода i вручити його великому князевi нинi важливiше, нiж поганятися за половецькими вежами[27]... Вирушайте вiдразу ж! Київський полк вирушив у зворотну путь. Сумнi це були хвилини. У похмурому мовчаннi Рюрикiв полк повернув, як кажуть, голоблi назад i рушив на захiд. Князi, бояри, воєводи, хани Кунтувдей та Кулдюр, а також воїни найближчих стягiв теж мовчки дивилися довго йому вслiд, аж поки останнi вершники не зникли за горою. У всiх було важко на душi. Кожен розумiв, яке нещастя спiткало їхню рать. Бути на межi з Половецькою землею i через князiвськi котори втратити майже половину вiйська - що може бути гiрше? Всi намагалися не зустрiтися поглядом з Iгорем, щоб вiн не помiтив осуду в очах, а сам Iгор кляв у думцi i князя Володимира Глiбовича, i себе за гарячковитiсть, за поспiшнiсть, за непоступливiсть, а великого князя Святослава за те, що послав його в цей нещасливий похiд та ще й вручив йому верховенство над об'єднаною раттю. Нарештi мовчанку порушив Кунтувдей. - Нiчого стоять! Моя вирушай у сторожу... - Гаразд, хане, їдь, - погодився Iгор. - Але тепер змiнимо напрям - поїдемо до рiчки Хирiї... Туди завжди в лютi зими, в часи безкормицi, половцi приганяють свої стада i табуни. Може, нинi ми їх там i застукаємо... * * * Кiннi роз'їзди Кунтувдея вiдiрвалися вiд головного полку на цiлих десять верстов, вiялом розсипавшись по широкому терену у пошуках половцiв. Останнi два днi йшов теплий весняний дощ, снiги стали рихлими, сiро-жовтими, крига на рiчках посiрiла, в долинах i ярах задзюркотали струмки, а на лугах стояла коням по колiна тала вода. Хан уже хотiв повертати назад, але тут до нього примчав на змокрiлому огиревi десятник Аяп. Скинув з круглої лисої голови заячого малахая, вклонився. - Великий хане, половцi! - Де? За горою, в долинi, стоять вежi i табуни бродять... Нас не помiтили. Багато їх? Багато... Може, три сотнi веж, а може, й п'ять... - Де твої люди? Вони не сполохають ненароком половецьку сторожу? - Нi, я наказав вiдiйти i заховатися в байрацi... Там залишився за старшого мiй син Кун, вiн хоч i молодий, але хитрий, досвiдчений воїн, - не пiдведе! - Гаразд, Аяпе, їдь до свого десятка i пильно слiдкуй! Якщо пощастить, матимеш подвiйну здобич... Та скажи сотниковi Аббазу, щоб поставив сотню в засiдку! - Дякую, хане, - розпливлися в радiснiй усмiшцi рiдкi сивуватi вуса десятника. - Пощастить нам, пощастить! Кунтувдей негайно послав гiнцiв до сторожi, щоб далi не йшла i не сполохала половцiв, а до Iгоря - щоб швидше пiдтягував рать. Залишивши обоз, Iгор звелiв дружинникам i воям пересiсти на свiжих запасних коней i швидко повiв їх до рiчки Хирiї. Вiн був радий, що чуття не обмануло його. Велика орда чи невелика зустрiлася - це вже було не так важливо. Швидше всього, що невелика. Та коли її побити, взяти в полон, то слава розiйдеться по всiй Руськiй землi, а в Половецькiй буде плач i стогiн великий. I Кончак зрозумiє, що це помста за його напад на Дмитрiв. Руська рать розтягнулася по чолу[28] на кiлька поприщ. Iгор вирiшив оточити половцiв з усiх бокiв i притиснути до рiчки. Атаку розпочав Кунтувдей. Його сотнi разом iз полком князя Всеволода раптово з'явилися на горбах, що залягли понад широкою рiчковою долиною, i з гиком та свистом помчали вниз, де чорнiли гостроверхi половецькi вежi. В долинi пролунали жахливi крики. Залементували жiнки, заверещали дiти, чоловiки поспiхом запрягали коней, iншi стрибали в сiдла i шикувалися бойовим строєм, щоб узяти в шаблi несподiваних нападникiв. Та коли вслiд за чорними клобуками i дружиною трубчевцiв та курян на горбах показалися дружини Iгоря, Святослава, Володимира та Всеволода Чермного, половцi зрозумiли, що єдний їхнiй порятунок - втеча. Хто встиг запрягти коней, той погнав навпростець через рiчку, не дивлячись на те, що лiд уже був покритий водою. Iншi хапалися, поспiшали, але, так i не встигнувши запрягти, кидали напризволяще все: вежi, коней, худобу, одяг, брали на руки малих дiтей i тiкали хто куди. А загiн вершникiв, оголивши шаблi, навскач помчав понад берегом на пiвдень, сподiваючись прорвати праве крило урусiв. Iгор зупинився з охоронною сотнею на пригiрку. Звiдси було добре видно все половецьке кочовище. Воїни Кунтувдея i Всеволода Трубчевського вже наздоганяли втiкачiв, рубали мечами, кололи списами. Крик i гвалт сколихнули улоговину. Тi вежi, що першими кинулися тiкати через рiчку, попровалювалися. Лише небагатьом пощастило вибратися на сухе. Запряженi конi болiсно i злякано iржали, борсаючись у темнiй холоднiй водi, копитами ламали кригу, топили людей i самi тонули. Подекуди по узбережжю спалахували кривавi сутички, але швидко згасали: половцiв було значно менше, i чорнi клобуки вирубували тих, що чинили спротив, до ноги. Давня родова ненависть проявлялася тут з особливою силою. Русичi здержували руку: полон потрiбен живий, а не мертвий. За нього можна буде вимiняти не одну сотню руських бранцiв. Бачачи, як лютують чорнi клобуки, Iгор покликав Ждана. - Мчи до Кунтувдея i Кулдюра, скажи, щоб припинили побоїще! Хай краще глянуть праворуч - там для них, здається, є дiло. Двi чи три сотнi половецьких вершникiв ось-ось вислизнуть iз мiшка! Ждан приострожив коня i стрiлою помчав у долину. * * * Десятник Аяп iз сином Куном, сидячи в сiдлах, невiдривно спостерiгали з-за дерев, як унизу, по широкому пiдгiр'ї та по затопленому водою лузi, у вiдчаї метаються, шукаючи порятунку, дитячi, жiночi та чоловiчi постатi. Їхня сотня стоїть на горi, у невеликому гаю, в засiдцi, i жде знака сотника Аббаза. Сотник горбиться на конi попереду всiх. Його чiпкий погляд окидає всю долину разом. Що там дiється? Чи потрiбно.вже вводити сотню в дiло, чи нi? Нiщо особливо не трубує його i не привертає уваги: нi тi вежi, яким пощастило перебратися на той бiк рiчки, нi тi, що застряли серед поламаної криги, нi розрiзненi купки половцiв, що все ще подекуди чинять опiр, нi жiнки та дiти, яких руськi воїни тягнуть у полон, нi навiть табуни коней та череди худоби, що розбiгаються в рiзнi боки... Привертає його увагу лише чималий загiн вершникiв, що, уникнувши бою з переважаючими силами чорних клобукiв, тiкає по узбережжю на пiвдень. Його помiчає i десятник Аяп. - Ого, скiльки їх суне! Забагато для нашої сотнi! Сотник Аббаз, не повертаючи голови, вiдповiв на це: - Забагато чи нi, а вдарити мусимо! Бо iнакше хан знесе нам голови! - i, вихопивши шаблю, рiзко крикнув: - Вперед! За мною! Сотня перевалила через гребiнь горба i, набираючи швидкостi, понеслася по схиловi навперейми половцям. Свистiло розрiзуване шаблями повiтря, гула земля, хрипiли конi, натужно кричали й улюлюкали воїни. Аяп весь вiк сидiв у сiдлi, тримав шаблю в руцi i давно звик до всього цього. Та сьогоднi вiн раптом вiдчув, як холодна хвиля перекотилася по серцю i опустилася аж до нiг. З чого б то? За себе Аяп не боявся. Прожив на свiтi аж п'ятдесят лiт! Рiдко кому випадає таке щастя. Боявся за Куна, свого найменшого. Старшi два вже склали голови в боях з тими ж половцями. Невже така ж доля жде i