тослав задумався. - Щоб пiдготуватися як слiд, потрiбен час. Ми з Рюриком пошлемо гiнцiв до князiв, щоб прибули з дружинами до Києва на кiнець травня. А ти, Самуїле, - повернувся вiн до купця, що з Жданом сидiв у кiнцi столу, - як тiльки пiдсохне, вирушай у половецький степ. Вивiдай, де будуть цього лiта половецькi кочiв'я, якi намiри Кончака та Коб'яка. Мусиш повернутися додому в останню недiлю травня. Якщо ж затримаєшся, то ждатимеш нас бiля Переволочної - там ми будемо переправлятися через Днiпро... - Зрозумiв, княже. - А твiй молодий друг Ждан, - вiв далi Святослав, - як я вже помiтив, кмiтливий хлопець. Я хочу послати його з листом до Iгоря... Треба висловити князю наше невдоволення ним i закликати до нового походу. Хай готується зi своєю братiєю! - Хай готується! - погодився з думкою Святослава Рюрик. - А я пошлю подiбного листа Володимировi Глiбовичу. Ждан не сподiвався такого повороту подiй, їхати вiд Любави куди б то не було, а особливо до Iгоря, який хтозна-як подивиться на втiкача, вiн не хотiв би. Та як заперечиш великому князевi? Його замiшання помiтив боярин Славута. - Княже, а чи зручно посилати Ждана? Вiн був конюшим Iгоря i втiк вiд нього з Глiбова, та ще й з князiвськими кiньми... Як би Iгор пiд гарячу руку... Святослав перебив Славуту: - Зручно. Я це передбачив... Ждановi нiчого боятися. Якраз у нього буде добра нагода повернути князiвських коней, чесно розповiсти про все, як було, i виправдатися перед князем. Iгор гарячий, запальний, це всiм вiдомо, та разом з тим вiн чесний, тож зрозумiє, що Ждан iнакше вчинити не мiг... А я з свого боку замовлю слово. Ждан мовчки вклонився. Втручатися в розмову князiв вiн не смiв. Уже те, що сидiв за князiвським столом, було для нього неймовiрно високою честю, i вiн розумiв, що зобов'язаний таким до себе доброзичливим ставленням князя неабияким вiстям, якi вiн приносив, а також заступництву Славути i Самуїла. Не виключено, що й сам Святослав уподобав смiливого, розумного юнака i мав намiр використати його в своїх цiлях. Зiйшовшись на тому, що похiд проти Кончака неминуче потрiбний, князi ще довго обмiрковували, як краще, коли, якими силами провести його, кого з князiв закликати до участi в ньому, яким шляхом iти - Залозним, тобто по лiвому березi Днiпра, по Днiпру на човнах чи по правому березi... А коли все було обговорено i розмова почала затухати, Рюрик гукнув Белукiвну i показав на стiл: - Княгине, вели змiнити нам блюда! Округлий вид Белукiвни розплився в веселiй усмiшцi, блиснули слiпучою бiлизною її рiвнi бiлi зуби, заiскрилися чорнi очi, i вона з лукавинкою в голосi, в якому вчувався далекий вiдгомiн половецької говiрки, запитала: - I жiноцтву можна приєднатися? - Ну, звичайно, люба, - вiдповiв князь Рюрик. * * * Тисяцький Шварн, немолодий, рудобородий чолов'яга з важкими олов'яними очима i крупним гачкуватим носом, влетiв у князiвську хоромину задиханий, засапаний, мовби за ним хто гнався. Ще з порога гукнув: - Княже, бiда! Володимир з княгинею Забавою i двома малими дiтьми сидiв за столом - снiдав. Ранкове сонячне промiння проривалося крiзь вузькi шибки високих вiкон i пустотливими зайчиками скакало по барвистих глазурованих плитках, якими було облицьовано стiни хоромини. Смачний снiданок, веселе пустування дiтей, мила усмiшка красунi-княгинi, грайливi зблиски сонця - все це настроювало на мирний лад, тому переполошений вигляд тисяцького i його рiзкий окрик не вiдразу дiйшли до свiдомостi князя. Вiн вiдклав ложку. - Що там - половцi чи пожежа? - Гiрше, княже! На Глiбiв напав Iгор з дружиною сiверською, спалив город i подiл, а людей посiк! Володимир схопився. Обличчя його почало блiднути. - Iгор? Де вiн тут узявся? Хто сповiстив про це? Шварн плеснув долонями, гукнув у розчиненi дверi: - Iвашку, зайди! - i пояснив князевi: - Це глiбiвський закуп[32]... До хоромини боязко вступив молодий дужий смерд у бiлих полотняних штанях та личаках, у потертому латаному кожушку, пiдперезаному обривком мотузка. Мнучи в руках облiзлу заячу шапку, схилив у поклонi скуйовджену кудлату чуприну. Князь пiдiйшов, похмуро кинув: - Коли це трапилося? - Вчора пiсля обiду, княже. На Глiбiв налетiли севрюки зi своїм князем. Лютували, мов половцi! Вбивали всiх без розбору, хапали жiнок i дiвчат, грабували хижi й комори, ввiрвалися в город... Я їздив по дрова в лiс i тому врятувався... - А де ж була сторожа? Де був тiун Карпило? - Нiхто ж не ждав нападу. - Не ждали нападу... Смердячi пси! Лежнi! Карпила варто повiсити, якщо живий! Прогавив ворога, впустив в город, не захистився! Я давно помiчав, що вiн дбає лише про себе! А для князя зледачiв! Його щастя, якщо загинув разом зi всiма! - Володимир на якийсь час замовк, утупивши в смерда невидющi очi, довго щось думав, потiм тихо запитав: - А Iгор? Вiн ще там? - Був ще там, як я залишав Глiбiв... На Володимира страшно було дивитися. Гнiв спотворив його вродливе обличчя. Видно, лютував на Iгоря i водночас досадував на себе, що дав привiд Iгоревi для нападу, а головне, що не вберiг свою землю i сроїх людей вiд його помсти. Iвашко стояв нi живий нi мертвий - зiщулився, втягнув голову в плечi i, мабуть, ждав, коли князiвський гнiв впаде на нього. Тим часом пiдiйшла перелякана княгиня Забава. Свiтло-червоне платно вiльно облягало її стан. В очах стояли сльози. Вона оперлася Володимировi на руку, прихилилася до його плеча. - Що, княже, вiйна? З Iгорем? - Так, вiйна! Вiн завжди не любив мене! Ненавидiв! Я вiдомщу йому! - Але ж ти перший, княже, образив його! Наслав на його землю свої полки! - Я не вбивав його людей! - пiдвищив голос Володимир. - Я пошарпав кiлька його городкiв i сiл - i всього... А вiн пролив кров! - Княже, я поїду в Чернiгiв до батька, до князя Ярослава, вiн помирить вас... - I не думай про це! - Доки житиму, не пробачу Iгоревi! Я зараз наздожену його i покараю збройною рукою! - I повернувся до тисяцького: - Шварне, труби збiр! Виводь дружину! Ми наздоженемо його - i хай розсудить нас бог! Шварн миттю щез iз хоромiв. Iвашко вислизнув услiд за ним. Забава заплакала. Вона сильно кохала свого мужа, прямодушного i безстрашного князя Володимира, i вiдколи вийшла замiж за нього, вiдтодi й почала боятися, що втратить його, бо ще до весiлля ворож наворожив, що щасливою буде в замiжжi, та не довго те щастя триватиме. - Я боюся втратити тебе, ладо мiй! - схилилася йому на плече. Володимир погладив її чорнi коси, поцiлував у голову. - Не плач, княгине! Ще не викувано того меча, що перетне нитку мого життя! Всiм було вiдомо, що його улюбленою зброєю був меч i що мало було смiливцiв, котрi б так умiло володiли ним, як вiн. - Меча, може, й не викувано, - зажурено, нiби сама до себе, промовила Забава. - Та чи можна це сказати про пiдступного списа чи слiпу стрiлу? Князь нiчого на це не вiдповiв, а легенько взяв її за плечi i пiдвiв до дiтей, що гралися на руках у няньки. - Бережи їх, а за мене не турбуйся! Того ж дня переяславська дружина прибула до Глiбова. Ще здалеку дружинники побачили чорнi купи попелу, обгорiлi стовпи i закуренi стiни, закривавленi трупи, що лежали на снiгу, та бездомних собак на згарищах. Налякане вiйськом, що швидко наближалося, в небо знялося чорне вороння. Подекуди никали, мов неприкаянi, зiгнутi постатi глiбiвцiв, яким пощастило урятуватися. Таких було мало, зате трупи лежали густо... Володимир похмуро зиркав довкола. Про що вiн думав? Про своїх нещасних пiдданих, що прийняли мученицьку смерть не вiд рук чужоземцiв, а вiд мечiв своїх-таки людей? Про Iгоря? Чи про спiрку з ним у далекому полi за Пслом? До нього пiдвели жiнку, розхристану, простоволосу, з червоними вiд слiз очима. У сплутанiй косi запеклася кров. - Коли поїхав звiдси Iгор? - спитав її Володимир. - Та сьогоднi вранцi i поїхав, клятий... Цiлу нiч його вої грiлися бiля пожарищ, варили та смажили птицю, свинину, яловичину, нажерлися, бодай були подавилися, а тодi вже протрубили похiд... Володимир глянув на Шварна. - Доженемо? Тисяцький насупився, заперечно похитав головою. - Наздогнати, може, й наздоженемо... А потiм що? Ми не знаємо, скiльки у Iгоря воїв... Та й розтає вже - от-от зовсiм розпустить: застрянемо десь у дорозi... Нi, княже, не варт зараз доганяти! До того ж конi стомилися - мчали вiд Переяслава, не переводячи духу... Володимир i без Шварна розумiв, що кидатися услiд за сiверянами ризиковане. Коли б застав їх тут, то не роздумуючи розпочав би сiчу, а гнатися, коли Iгор уже хтозна-де... Шварн, як завжди, дав мудру пораду: гнатися не слiд! - Тодi - в город! Побачимо, що там! - I князь приострожив коня. Давньоруський город, як правило, мiстився на узвишшi. Це була бiльша чи менша фортеця, обнесена земляним валом з дерев'яним палiсадом i заборолом по ньому. Низинна, неукрiплена частина мiста, де жили ремiсники, смерди, закупи, холопи, називалася подолом, а пiзнiше, в пiвнiчно-руських мiстах, - посадом. Тож Володимир у супроводi бояр та пiвсотнi дружинникiв проїхав подолом i пiднявся на невеликий пагорб. Брама в город була вiдчинена, мiст опущений. Всюди лежали посiченi глiбiвськi вої. Вiд дерев'яних будинкiв лишилися купи головешок. Вогонь добирався i до заборол, але вогке пiсля зими дерево не хотiло горiти - тлiло, обвуглювалося, i тепер палiсад зсередини стояв чорний, похмурий. Город Глiбiв, заснований зовсiм недавно князем Глiбом, перестав iснувати. - Знайдiть менi Карпила - живого чи мертвого! - гукнув Володимир до дружинникiв, що никали по городищу, заглядаючи в обличчя мертвих воїв, жiнок i дiтей. - Не треба мене шукати, княже, я тут! Здивований i вражений Володимир пiдняв голову. На нього, перехилившись через внутрiшню огорожу, дивився червоними, аж кривавими очима тiун Карпило. Незважаючи на холод, вiн був в однiй, вимаранiй у сажу, сорочцi. Вид його запух, обрезк, патлатий чуб скуйовдився. Лiва щока, вiд вуха до бороди, заюшена кров'ю. - Ти? Живий? - тихо спитав князь. - Як же ти вижив, як уцiлiв? Карпило заплакав: - Вся моя сiм'я, княже, - жона, дiти, - згорiли, i їхнi кiстки лежать ген у тому попелищi... Всi мої вої теж загинули... Я бився поряд з ними, але, як бачиш, лишився живий... Чому?.. Сам не знаю... Так схотiлося Iгорю... Коли мене, пораненого, схопили i привели до нього, я вважав, що менi кiнець. Але вiн, дiзнавшись, що я тiун, сказав: "Не вбивайте його! Я хочу, щоб вiн передав князю Володимиру, що Глiбiв - це вiдплата за спустошення i пограбування Сiверської землi. I так буде кожного разу, поки Володимир не зрозумiє, що чiпати Iгоря - це все одно, що гратися з вогнем... Киньте тiуна в погрiб, а вранцi, коли будемо рушати додому, випустiть його!" Мене справдi не забули вранцi випустити, i я оце никаю по Глiбову, як неприкаяний... Краще б я був одразу загинув! - Сам винен! Бо не пильнував! Бо впустив Iгоря в город! - Винен i я, звичайно... Та бiльше вини падає на тебе, княже. Бо не я, а ти повернув переяславську рать з походу, бо не я, а ти пошарпав сiверськi села i городи! - Як ти смiєш! - скипiв Володимир. - Спускайся вниз! Тут поговоримо! - Не спущусь! - Чому? - Бо не хочу. Бо з мене досить i тих мук, яких я зазнав тут нинi. - Вiзьмiть його! - гукнув Володимир до дружинникiв. Тi кинулися виконувати княже повелiння. - Ха-ха! Пiзно, княже! - прохрипiв тiун зi своєї обсмаленої вогнем, почорнiлої вежi. - Пiзно! Все майно моє згорiло, вся родина загинула, навiщо тепер менi цей бiлий свiт? З цими словами вiн кинувся головою вниз, пiд ноги Володимировому коневi. Помер вiдразу, навiть не ворухнувшись. I князь, i дружинники, враженi цiєю смертю, довго мовчали. - Божевiльний! - нарештi промовив Володимир i, торкнувши коня, поїхав геть iз спустошеного, безлюдного городища. * * * Снiги почали швидко танути, в рiках прибувала вода. Але весняна повiнь уже була Iгоревi не страшна. В суботу опiвднi вiн прибув до Десни, якраз навпроти княжого села Путивська, що привiльне розкинулося серед лiсiв на високому березi, обережно перевiв по рихлому льоду кiнну дружину i ще задовго до вечора в'їхав до Новгорода-Сiверського. Гiнцi заздалегiдь сповiстили всiх про його прибуття. Княгиня Євфросинiя з дiтьми i почетом ждала його на майданi, перед хоромами. Побiля княгинi, але тримаючись певної вiдстанi, стояв разюче схожий на неї вродливий чоловiк у багатому вбраннi. Чорна соболина шапка з малиновим верхом вiдтiняла блiдiсть його чола, з-пiд розстебнутого кожуха, розшитого канiтеллю i отороченого випушками з горностаєвого хутра, виглядала князiвська кошуля з блавату, на ногах - жовтi чоботи. Лiва рука лежала на позолоченому держаковi меча, а вiн сам напружено вдивлявся в обвiтрене, засмагле на морозах обличчя Iгоря, який, скочивши з коня i розставивши для обiймiв руки, швидко наближався до княгинi i дiтей. - Ярославно! Княгине моя! - зiрвалося з Iгоревих уст. Євфросинiя метнулася на той поклик, як пташка, i впала князевi на груди. - Княже мiй! Нi на кого не зважаючи, вiн поцiлував її в мокрi вiд щасливих слiз очi, у тугi, по-дiвочому рожевi щоки. Потiм пiдiйшов до синiв, кожного пiдняв перед собою, поцiлував, а найменшеньку доньку кiлька разiв пiдкинув високо вгору, аж та заверещала вiд задоволення та втiхи. Глянувши на незнайомця,що стояв вiддалеки в оточеннi кiлькох своїх людей, наморщив лоба. Хто це? Де вiн його бачив? Невже... - Князь Володимир Галицький? - Так, це мiй брат Володимир, Iгорю, - сказала тихо Ярославна. - Мiй нещасний брат... Ти бачив його раз чи двiчi. Ще на нашому весiллi... Вiн прибув позавчора... Привiтай його, прошу тебе! Володимир Ярославович! Володимир Галицький! Свояк! Так ось вiн який, цей князь-iзгой, якого батько вигнав разом з матiр'ю, княгинею Ольгою, дочкою Юрiя Долгорукого!.. Iгор поволi пiдходив до Володимира, а той все бiльше блiднув i внутрiшньо напружувався. Iгор простягнув руку. - Я радий вiтати тебе, княже, на Сiверськiй землi! Мiй дiм - твiй дiм! Брат моєї Ярославни - бажаний тут гiсть! Володимир спалахнув радiстю. Щоки його почали поволi рожевiти. Вiн мiцно стис Iгоревi руку, потiм обняв його. - Дякую, княже, - промовив розчулено, - дякую, брате мiй! Правду сказати, зi страхом я їхав сюди. Боявся, що грiзне слово князя Ярослава, вiтця мого, дiйшло i до тебе, як дiйшло воно повсюди, де я побував, i ти вирядиш мене з моїми людьми на всi чотири вiтри, як вирядили iншi... Бо навiть великий князь Святослав Всеволодович, тесть мiй, дочку свою, а мою жону Болеславу i внукiв своїх залишив у Києвi, а мене випхнув як небажаного гостя... Навiть вуй Всеволод, князь Володимиро-Суздальський, такий же сильний i багатий, як i мiй отець, не захотiв дати менi притулку... Iгор нахмурився. - А я не боюся твого вiтця... Хоч вiн i наймогутнiший на Русi володар, а не боюся... Я тут господар, i ти можеш жити у мене зi своїми людьми, скiльки тобi захочеться! Поїдеш у Путивль i там житимеш... Так, Ярославно? Ярославна глянула на нього щасливими, вдячними очима. - Так, ладо мiй! Володимир може гостювати у нас доти, доки отець наш не дозволить йому повернутися до Галича. Пiсля вечерi, на якiй були присутнi бояри i воєводи, Iгор, Ярославна i Володимир залишилися у затишному покої княгинi самi. Тут було тепло, пахло воском вiд свiчi, що потрiскувала у срiбному пiдсвiчнику, i ладаном. Iгор i Ярославна сiли з одного боку столу, Володимир - з другого. Старий чашник внiс глек холодного квасу, налив три келихи. Iгор вiдпив кiлька ковткiв i, зачекавши, поки чашник причинить за собою дверi, пильно подивився на свояка. Я радий, Володимире, що ти завiтав до мене, що я познайомився з тобою. Євфросинiя багато розповiдала про тебе, але менi хотiлося б почути з твоїх уст, що трапилося у вас з батьком, чому виникла мiж вами котора, як ти опинився тут... Може, я зумiю чимось допомогти тобi? Володимир гiрко усмiхнувся. В його сумних запалих очах залягла глибока туга. - Важко згадувати, але тобi, Iгоре, розповiм. Та й сестра не все знає, тож хай послухає... * * * - Мати моя, княгиня Ольга-Євфросинiя, дочка Юрiя Долгорукого, вийшла замiж за мого батька не по любовi - їх подружили батьки у своїх корисливих цiлях. Жiнка горда i незалежна, вона була дуже нещасливою: батько, князь Ярослав Осмомисл, часто ображав її, зневажав, навiть у гнiвi руку здiймав, а згодом закохався у молоду красуню попадю Настасiю. I це, запам'ятаймо, ще замолоду повелося так. Та зовсiм неможливим стало її життя вiдтодi, коли батько вiдкрито заявив боярам, дружинi i всьому Галичу, що свого позашлюбного сина Олега вiд тiєї повiйницi Настасiї хоче пiсля себе бачити князем на галицькому столi. Обурилися бояри, захвилювалося поспiльство, а мати зовсiм втратила голову. Я став на її захист i на захист своїх прав. "Отче, - сказав я на боярськiй думi, - за мудрiсть i за могутнiсть прозвали тебе Осмомислом. Та яка ж то мудрiсть державна - ладити в князi Настасича, сина жiнки гулящої? Яке ж то батькiвське серце - вiдрiкатися вiд законного сина, свого спадкоємця, позбавляти його золотого стола галицького? З тебе смiятиметься вся Русь! А чужоземнi володарi зневажатимуть i не захочуть знатися з тобою!" Бачили б ви, як обурився на цi мої слова князь Ярослав! Як грiзно блиснули його очi, а голос загримiв, як грiм! "Нещасний! - вигукнув вiн грiзно, схопившись зi свого золотого стола. - Як смiєш мовити таке вiтцю своєму! Я не тiльки позбавлю тебе князiвства, я вижену тебе геть iз землi моєї, не дам тобi спокою нiде, куди б не закинула тебе доля! А всiм, - хоче хто знати це чи не хоче, - я тут урочисто об'являю свою волю: спадкоємцем пiсля мене стане мiй син Олег! I то дарма, що його мати - не княгиня! Досить того, що я кохаю її! Хiба великий князь київський Володимир, син Святославiв, не був позашлюбним сином служницi-простолюдинки Малушi? Був! I всi руськi князi ведуть вiд нього свiй рiд! То чому ж мiй син, княжич Олег, не має права посiсти золотий стiл галицький i володiти Галицькою землею пiсля мене?" Бояри загули, загомонiли, найбiльш гарячi голови посхоплювалися з мiсць, почали кричати, що князь негоже чинить i вони не дозволять Настиному синовi володiти ними. Князь грюкнув посохом об помiст, побагровiв, показав менi на дверi: "Геть звiдси, крамольнику! Не здiймай котори проти отця! Як я сказав, так i буде! А всi, хто тут пiдвищує голос супроти князя, пам'ятайте: поруб у мене глибокий, а меч гострий!" Я покинув боярську думу. Зi мною пiшли всi, хто боявся за своє життя. Князь Ярослав має крутий норов i важку руку, - до розправи у нього не довго. А вночi, забравши матiр i сiм'ю, я разом iз своїми однодумцями втiк у Польщу. Вiсiм мiсяцiв жив там у мiстi Червенi, ждучи вiстей од вiрних людей, що лишилися дома. Вiсiм мiсяцiв, кожного ранку, виходив я на городський вал, дивився, як сходить сонце з-за рiдного, але такого далекого краю, i думав: "Коли ж настане мiй час? Коли повернуся додому?" I ось такий час настав. Взаємна ненависть мiж батьком i боярами, а потiм i городянами росла i збiльшувалася, як брость весною, аж поки одного дня не вибухнула повстанням. Увесь Галич - i бояри, i дружинники, окрiм небагатьох батькових прихильникiв, i ремiсники, i робучичi - хлинув, як повiнь, на Гору, до князiвських хоромiв. Князя взяли пiд варту, його прихильникiв посiкли. Олега Настасича кинули в поруб, а попадю Настю, через яку скоїлося таке лихо, схопили, вивели на майдан i привселюдно спалили на вогнищi як вiдьму. Ось тодi ми, княгиня Ольга i я, одержали вiд вiрних людей звiстку: "Повертайтеся в Галич!" Ми повернулися. Який то був радiсний день! Гули дзвони на Горi i на Пiдгороддi, вiтаючи нас, гомонiли на вулицях i майданах святково одягнутi галичани, з церков вийшли нам назустрiч попи з хрестами в руках... З гридницi вивели князя Ярослава, i велiї мужi галицькi змусили його поцiлувати хрест i покластися, що княгиню вiн матиме за жону, а мене - за спадкоємця... Побачивши, як змарнiла у вигнаннi княгиня Ольга, батько просльозився i, здається, щиро поклявся на святому хрестi мати й справдi її за жону, а мене - за спадкоємця. Поклявся вiн також не чiпати i тих бояр, котрi сприяли нашому поверненню i замиренню з батьком. Ми разом, супроводжуванi тисячами людей, якi були свiдками цiєї клятви, пiшли до князiвських хоромiв. Та не на щастя ми повернулися, не на щастя помирилися з князем. Захопивши пiд час втечi та в поневiряннях по чужих краях важкої хвороби, мати-княгиня чахла, на очах в'янула, сохла i незабаром упокоїлася. Ми поховали її пишно, як i личить княгинi. Отець ходив пригнiчений, сумний, сумирний, розмовляв з усiма лагiдно, по-доброму, а таємно замислював чорне дiло. Поволi збирав своїх друзiв-однодумцiв, непомiтно для стороннiх очей стягував до Галича вiрних йому бояр, дружинникiв, огнищанинiв, тiунiв, отрокiв, а коли почувся на силi, одної ночi схопив усiх тих, кому хрест цiлував, i наказав повiдрубувати голови... Мене попередили про небезпеку, i я втiк на Волинь до Романа Мстиславовича. Отцевi так хотiлося пiймати своє бунтiвливе чадо, що не пожалiв трьох тисяч гривень - найняв полякiв, щоб напали на волинськi землi. Ну, а тi радi старатися: вогнем i мечем пройшлися по окраїнi Волинської землi, спалили два городи, кiльканадцять сiл, повигинали людей... Що було робити? Я втiк у Торчеськ на Поросся, що теж належить князевi Роману, але йому батько пригрозив вiйною, i менi довелося тiкати далi... Важко розповiдати про мої поневiряння. Де я тiльки не побував - вiд Росi дiйшов аж до Волги, - i всюди князi ввiчливо приймали, пригощали, а через мiсяць, через тиждень, а хто навiть на другий же день, ще ввiчливiше виряджали, бо боялися Ярослава Галицького, володаря найсильнiшого на Русi i найбагатшого... Так домандрував я аж до Володимиро-Суздальського князiвства. Ну, подумалося менi, де той Галич, а де Володимир та Суздаль! Не дiстане сюди отець! Та й князь Всеволод теж могутнiй князь. Хiба побоїться вiн Ярослава Галицького? До того ж вiн рiдний мiй вуй, материн брат! Невже вiдмовиться надати племiнниковi притулок?.. Вiдмовив!.. Лагiдно, чемно спровадив мене з Володимира як рiдного, милого, але небажаного родича... Правда, спорядив у дорогу - дав грошей, i коней, i харчiв, їдь, мовляв, дорогий племiннику, швидше звiдси та шукай собi пристановища деiнде... От i приїхав я до тебе, Iгорю... Приймеш - дякуватиму, не приймеш - серця на тебе не матиму: свiт широкий - десь прихилюся... Тодi поїду до двоюрiдного брата Володимира Глiбовича у Переяслав. То моя остання надiя... * * * Сумна це була розповiдь. I хоча Володимир намагався бадьоритися i не показувати, як йому важко на душi, однак було видно, що за кожним його словом - гострий вiдчай i глибока туга. Поки вiн розповiдав, Ярославна мовчки ковтала сльози, а коли замовк, схопилася, притиснула його русяву голову собi до грудей i заридала. - Бiдний братику мiй! Скiльки ж горя ти зазнав! Яких злигоднiв звiдав! То чому ж не завернув з Києва, вiд тестя, до нас? Чому поневiрявся по всiй Русi? Ми б же тебе привiтали як брата, прийняли б з вiдкритими обiймами! - i пiдняла на Iгоря заплаканi очi. - Правда ж, ладо мiй любий? Залишимо Володимира у себе? - Звичайно, дорога моя... Хай живе у нас i рiк, i два, i скiльки потрiбно буде. Не їхати ж йому до Володимира Переяславського. Пiсля того, що трапилося мiж мною i Мономаховичем у цьому нещасливому походi, навряд чи захоче вiн прийняти брата твого, а мого свояка. - Дякую тобi, ладо мiй. - Ярославна витерла сльози i пригорнулася до чоловiка. - Гарний ти в мене, добре серце маєш. Я така щаслива, що саме ти судився менi! Iгор усмiхнувся i погладив княгиню по густих шовковистих косах. Вiн теж був щасливий, що доля послала йому Ярославну, нiжну, гарну, люблячу жону, до якої вiн все бiльше i бiльше прив'язувався своїм суворим серцем. Володимирове обличчя розпогодилося. Вiн через стiл потягнувся до Iгоря, мiцно потиснув йому руку. - Дякую, брате! Нiколи не забуду твоєї доброти!.. Каюсь, був про тебе iншої думки. Бо ж усiм вiдомо, якi несамоваггi Ольговичi. I про тебе не раз чував: Iгор гарячкуватий, гордий, у гнiвi нестримний! Не приховаю, що це й було причиною, чому я не приїхав прямо до вас, у Новгород-Сiверський... Побоювався... А виходить - помилявся... Добрий ти! Iгор подумки усмiхнувся на цю мову. Добрий! Чи й справдi ж вiн добрий? Чи добре у нього серце? На цi питання вiн i сам не змiг би вiдповiсти, бо нiколи не задумувався над тим, який вiн є. Син свого неспокiйного, жорстокого часу, коли Руська земля - вiд Карпат до Волги i вiд Сули до Волхова - колотилася в лютих князiвських которах-чварах, коли чорними смерчами налiтали зi сходу та з пiвдня хижi половецькi орди i рвали, шматували її живе тiло, вiн жив, як i всi в той час жили, - вiйною. Вiдколи й пам'ятав себе, не розлучався нi з мечем, нi з конем. Чи ж могла залишитися в його серцi доброта? А якщо залишилася, то звiдки взялася, де її корiння? В одну мить, як блискавка, промайнуло перед внутрiшнiм зором його коротке життя. * * * Належав Iгор до тiєї паростi руських князiв, яку називали Ольговичами i яка протягом столiття володiла Сiверською землею, її родоначальником був запальний, войовничий, невтомний i несамовитий князь Олег Святославович, онук Ярослава Мудрого, дiд Iгорiв. До неї належали i нащадки його брата Давида. Все життя Олег ворогував з двоюрiдним братом Володимиром Мономахом, також внуком Ярослава Мудрого. Ця ворожнеча передалася їхнiм нащадкам - Ольговичам i Мономаховичам. I хто вiдає, якої шкоди завдала вона Руськiй землi, - чи не бiльшої, нiж напади половцiв? У цiй мiжусобнiй боротьбi за кращий город, за багатше князiвство, за бiльш ласий шмат землi Олег часто опирався на допомогу половцiв i навiть, щоб змiцнити цей союз, одружився з княжною-половчанкою, поклавши цим початок багатьом змiшаним русько-половецьким шлюбам не тiльки Ольговичiв, а й Мономаховичiв. Вiд неї у князя було три сини - Всеволод, Iгор i Святослав. Наймолодший, Святослав, Iгорiв батько, вельми огрядний i неповороткий, але до шаленства запальний i войовничий, також одружився з половецькою княжною, та дiтей вiд неї не мав. А коли вона померла, взяв дочку новгородського боярина i мав трьох синiв - Олега, Iгоря та Всеволода. Народився Iгор 3 квiтня 1151 року в Новгородi-Сiверському. Якраз напередоднi його народження князь-отець, покинувши жону-породiллю, помчав з вiйськом на заклик Юрiя Долгорукого, свого тодiшнього союзника, пiд Київ, щоб вигнати зi стольного града великого князя Iзяслава Мстиславовича. Вiстка про народження сина наздогнала Святослава Ольговича в дорозi, недалеко вiд Новгорода-Сiверського. Лiтописець того дня записав: "Святослав же, не дочекавшись великодня, виступив у понедiлок на страстному тижнi, а в вiвторок народився у нього син, i дав вiн йому iм'я - в святому хрещеннi Георгiй, а мирське - Iгор". Це iм'я новонароджений одержав на честь свого дядька, батькового брата Георгiя - Iгоря, убитого п'ять рокiв перед тим повсталими киянами. Вище за все отець ставив вiйну. Тому, не повертаючись додому, щоб глянути на сина, що з'явився на свiт, повiв свою рать далi. Цiлий мiсяць супротивники ганялися один за одним, аж поки на рiчцi Рутi, побiля Києва, не вiдбулося криваве побоїще, в якому кияни перемогли, хоча i втратили вбитим великого князя Iзяслава. Юрiй Долгорукий та Святослав Ольгович ледве втекли з поля бою i, перебрiвши вище Заруба Днiпро, вiдступили до Десни. Про все це Iгор дiзнався, звичайно, значно пiзнiше - з розповiдей старших та з лiтописiв. А запам'ятав вiн себе трирiчним хлопчиком, коли одного весняного сонячного дня нарядили його у вiйськовий одяг, навмисне зшитий для такого випадку, причепили до боку iграшкового меча, а на голову надiли золотий шолом, i отець посадив його в сiдло. Це були урочистi пострижчини - посвята у воїни. В Новгородi-Сiверському перед замковою церквою вишикувалася князiвська дружина. Маяли знамена, блищали шоломи. Княгиня, дивлячись на сина, втирала сльози. Верещав бiля неї вiд захоплення старший Iгорiв брат Олег. Князь теж змахнув з ока сльозу, коли син раптом вихопив з пiхов меча i пiдняв угору, а гриднi, тримаючи коня за вуздечку, зробили з ним на майданi, на виду у сотень людей, почесне коло. I поки вiн їхав, гримiли бубни, гули гуслi та домри, кричали дружинники... Тридцять лiт минуло, а та щаслива мить i досi стоїть у нього перед очима. Коли йому пiшов сьомий рiк, отець став князем чернiгiвським i перевiз туди сiм'ю. На цей час народився третiй син - Всеволод. Чернiгiв! Мiсто дитинства! Найстародавнiше i найпишнiше пiсля Києва мiсто на Русi! Хiба можна забути голубу Десну i мальовничi горби по її правому березi? А Задесення - з протоками, озерами, заростями очеретiв, верболозу, вiльхи, де так гарно ловилася риба i кишiло птаство! А скiльки було радощiв вiд походiв та поїздок на курган княжни Чорної, на Чорну могилу, в Єлецький монастир, на Болдинi гори, до Гульбища та Троїцького монастиря, та ще далi - до Святого Гаю, де, кажуть, стояв колись бог грому Перун... В пам'ятi також могутнi вали города i дитинця, княжi кам'янi хороми, величний Спаський собор, загороднiй княжий двiр на Любецькiй дорозi, багатi боярськi отчини i потемнiлi хатини ремiсникiв, смердiв, закупiв... А ще пристань на Деснi, де завжди повно човнiв, що рихтуються в далеке плавання до Києва, до Константинополя, Новгорода на Волховi, до Смоленська, Новгород-Сiверського, Трубчевська чи Путивля... Все було там нове й цiкаве, тому й закарбувалося в пам'ятi назавжди. Та найдужче запам'ятався, наглибше ввiйшов у серце вчитель Славута, якого батько випросив у племiнника Святослава Всеволодовича, що в той час посiв княжий стiл у Новгородi-Сiверському. Все, що в Iгоревому дитинствi було свiтлого, пов'язане з цiєю людиною. Стрiльба з лука, вправи з мечем, списом та арканом, їзда верхи на конi, пiшi мандри по лiсах, луках та полях, полювання з соколами, вивчення вiйськових хитрощiв, iгри в пiжмурки, довгої лози, челика, плавання у водах Десни та на човнах, першi незграбнi закарлючки, написанi на жовтуватому пергаментi дитячою рукою, - аз, буки, ведi, глагол... А ще пiснi, яких Славута знав безлiч i немало сам складав, награючи при цьому на гуслях... Хiба можна це забути? Однак найголовнiше - Славута вiдразу полюбив темноокого жвавого хлопчину, якому в сiм'ї мало придiляли уваги. Батько - через вiйни, походи, полювання, князiвськi снеми та iншi клопоти, мати - через те, що був середульший. А, як вiдомо, в сiм'ї, де троє дiтей, батькiвська i навiть материнська ласка дiлиться мiж дiтьми не порiвну: спочатку вся увага - первiстку, пiзнiше - найменшому, а середульший завжди залишається обдiлений. Тому, коли вчитель пригорнув малого, пригладив мiцною чоловiчою рукою його вихрастого чуба i назвав не княжичем, а Iгорком, дитяче сердечко враз потягнулося до чужої, але доброї, чулої людини, як тонкий пагiнець до сонця... Славута на кiлька лiт замiнив Iгоревi отця i матiр: жив з ним в однiй кiмнатi, слiдкував за його харчуванням, за здоровiм, а коли той хворiв, поїв рiзними травами та зiллям, звареними в череп'яному горщику, натирав груди лоєм, парив ноги в гарячiй водi з гiрчицею, спалював бешиху, коли та прикидалася, перев'язував рани, замовляв кров та вiдливав переляк. Вечорами, особливо довгими зимовими, коли за вiкном завивав вiтер i сипала снiгом у шибки вiхола, розповiдав цiкавi бувальщини про князiв та дружинникiв-богатирiв, про їхнi вiйни з хозарами, печенiгами та половцями або сягав у таку давнину, коли на Русi ще й попiв та церков не було, а люди поклонялися своїм предковiчним добрим та злим богам - Дажбогу, Хоросу, Трояну, Велесу, Стрибогу, Перуну, Мокошi, берегиням, лiсовикам, домовикам, русалкам, дiдькам, вiдьмам, чортам, а ще - сонцю, вiтру, дощу, грому, деревам, рiкам, гаям, лiсам, горам, озерам, звiрам, птахам... Це був для хлопця новий, невiдомий, незвiданий свiт, що манив таємничiстю, казковiстю, незбагненною вигадкою i красою. Проти теперiшнiх пiсних i мертвих богiв, що зирили з iкон холодними байдужими очима, колишнi боги здавалися i зрозумiлими, i цiкавими, i живими... Чого тiльки не знав Славута, чого не нарозповiдав вiн хлопчинi! I про далекий теплий вирiй, куди вiдлiтають на зиму птахи; i про краї схiднi та пiвнiчнi, звiдки, кажуть, колись прийдуть страшнi гоги та магоги, вогнем i кров'ю затоплять Русь i навколишнi країни; i про далекi землi, де живуть песиголовцi, бродять по степах кентаври - напiвлюди-напiвконi, де воюють проти навколишнiх племен жiнки-амазонки... А коли розповiдати стомлювався, то брав до рук важку книгу iз срiбними защiпками i читав при свiчцi "Поученiє Володимира Мономаха", "Александрiю" або "Девгенiєве дiяння"... Того ж року, коли Iгор почав навчатися, отець узяв його в Лутаву на князiвський снем. Тут вони зустрiлися з великим князем київським Iзяславом Давидовичем. Сюди приїхали також старший Iгорiв брат Олег, стрункий чорночубий юнак, князь курський, двоюрiдний брат Святослав Всеволодович, що був набагато старший за Iгоря, та троюрiдний брат Святослав Володимирович iз Вщижа. Князi обмiнялися подарунками - соболями, горностаями, чорними кунами, песцями, пардусами, баскими кiньми пiд дорогими сiдлами. Три днi приймали гостей, i три днi невтомний Славута розважав князiв пiснями, грою на гуслях та розповiдями про княжих предкiв, яких, на подив усiм, знав так добре, нiби сам жив при їхнiх дворах. Незабаром Iгор познайомився з князiвською вiроломнiстю i справжньою вiйною. Той самий Iзяслав, який нещодавно цiлувався зi Святославом у Лутавi, втративши в мiжусобнiй вiйнi Київ, вирiшив вiдняти у Святослава Чернiгiв i привiв пiд його стiни половцiв. З коротким мечем при боцi, в легких латах, стояв Iгор з матiр'ю на високому валу i крiзь вузькi бiйницi в заборолах дивився, як хижi степовики, гарцюючи на конях, пiдпалюють села за Десною, а князь Святослав Ольгович, бояри i Славута лаштують до бою чернiгiвськi полки та берендеїв[33]. Половцiв було розбито, i князь Iзяслав вiдступив на денний перехiд вiд Десни. Та несподiвано того ж дня захворiв Святослав. Таємнi прибiчники Iзяслава, яких немало було в городi, поспiшили сповiстити його, що Святослав розпустив рать, а сам лежить хворий... Iзяслав повернувся, вбрiд перейшов Десну, спалив єпископське село i почав готуватися до вирiшального бою. Перемагаючи хворобу, Святослав швидко зiбрав дружину, послав гiнцiв услiд за берендеями i, коли тi прибули, ударив на ворога. Берендейська кiннота розгромила половцiв, загнала в Десну, де однi потопилися, а iншi здалися в полон. Iзяславовi пощастило переправитися з дружиною на той бiк, i вiн пустився навтьоки. На цей раз чернiгiвцi переслiдували його протягом кiлькох днiв i загнали аж на Сейм. А що ж Iгор? Все для нього тут було нове: i князiвська зрада, i вiйна, i смерть, i перемога. Цi днi значили для нього бiльше, нiж тижнi i мiсяцi попереднього безтурботного життя. Закiнчилося дитинство - почалося отроцтво. Своїм ще недозрiлим розумом вiн раптом осягнув ту iстину, що коли хочеш вижити, то носи при боцi меча! I з того часу вiн його носив - спочатку дитячого, iграшкового, а з чотирнадцяти рокiв - справжнього, бойового. Той чотирнадцятий рiк був важкий i переломний у його долi: взимку простудився i тяжко захворiв отець, князь Святослав Ольгович. Вiдчуваючи близький кiнець, вiн послав у Курськ по сина Олега. Батьковi турботи були не даремнi: на чернiгiвський стiл уже давно вiдверто зазiхав його племiнник Святослав Всеволодович, що мав сорок лiт i був тепер старшим серед Ольговичiв. Не дiждавшись сина, князь помер. Його вдова, Iгорева мати, боячись, що Святослав Всеволодович примчить з недалекого Новгорода-Сiверського швидше, нiж Олег з Курська, зiбрала боярську думу. Запросили сюди i єпископа Антонiя та Славуту, якi знали про смерть князя. - Нам треба виграти час, достойнi бояри i велiї мужi, - сказала княгиня таємному зiбранню. - А тому будемо мовчати про смерть князя Святослава до приїзду його старшого сина, спадкоємця. Щоб ця печальна звiстка не дiйшла передчасно до Новгорода-Сiверського... - Згода, княгине, - вiдповiв за всiх тисяцький Георгiй. - Тодi поклянiться на святому Євангелiї, що зберiгатимете цю таємницю! Бояри переглянулись. А тисяцький нерiшуче промовив: - Але ж, княгине, серед нас єпископ... Якось незручно приводити його до присяги, зане же святитель єсть. Та й... Тисяцький замовк, утупивши погляд у Славуту. Всi знали, що учитель - друг Святослава Всеволодовича. Славута пiдвiвся перший, поклав руку на Євангелiє i урочисто проказав: - Святослав Всеволодович - мiй друг, але честь менi дорожча. Клянуся зберiгати таємницю! Заметушився i єпископ, невисокий смаглявий гречин. Швидко пiдхопився, пiдняв золотого хреста. - Клянуся богом i божою матiр'ю, що не пошлю до Всеволодовича, i вас, бояри, святою трiйцею заклинаю не уподiбнитися Iудi, який видав ворогам Христа, i не зрадити покiйного князя! Цiлуйте хрест! Всi поклялися i поцiлували хрест. I нiхто не знав до пори до часу, що тiєї ж ночi, повернувшись з князiвських хоромiв додому, Антонiй написав Святославовi Всеволодовичу листа: "Старий твiй помер, а по Олега послали. А дружина по городах далече. А княгиня сидить у розпачi з дiтьми. А товару множество у неї... Приїжджай скорiше! Олег ще не прибув, i ти по своїй волi вчиниш договiр з ним!" Ледве встиг Олег виїхати в Чернiгiв - без дружини, без спiльникiв, як сюди зi збройною силою доскочив двоюрiдний брат i став поблизу. Чи ж мiг Олег змагатися з ним? Пiсля недовгих перемов та обмiну листами вiн змушений був поступитися. Святослав Всеволодович зайняв Чернiгiв, пообiцявши зi своїх земель видiлити удiли княжичам Iгорю та Всеволоду, коли пiдростуть, а Олег Святославович перейшов у Новгород-Сiверський. З ним поїхала княгиня-мати з молодшими синами та дочками. Так iудина пiдступнiсть "святителя", про яку стало невдовзi вiдомо всiм, обернулася для Олега та його сiм'ї втратою Чернiгова. Вже тодi Iгореве серце запеклося недобрими почуттями i проти Антонiя, i проти Святослава Всеволодовича. Не простi стосунки склалися в Iгоря та його братiв зi Святославом. I винен у цьому був передусiм Святослав, який не тiльки силою захопив Чернiгiв, ай зламав слово - не дав нi Iгорю, нi Всеволоду зi своїх володiнь обiцяних волостей. Княжичi зростали без всякої надiї на власнi князiвськi удiли. I навiть справжня вiйна, що спалахнула мiж Олегом та Святославом, не поправила становища молодших братiв, бо нелегко було Новгороду-Сiверському змагатися з Чернiговом. I тiльки рання i несподiвана смерть брата Олега припинила цi чвари: Iгор успадкував пiсля старшого брата новгород-сiверський стiл, видiливши зi своїх земель малолiтньому племiнниковi Святославу Ольговичу Рильськ iз волостю, а братовi Всеволоду - Трубчевськ i Курськ. З того часу мiж Iгорем i Святославом установився мир. Iгор слухався Святослава, допомагав йому у вiйнах за київський стiл, та доброти, приязнi до нього не мав. У безперервних князiвських чварах, нападах, наїздах вигорiло його серце, закаменiло, стало черствим i жорстоким. Глiбiв - тому останнiй приклад... I вiн не розкаюється, що так учинив... Правда, Святослав останнiм часом трохи втихомирив князiв - кого просьбами, кого грозьбами. Та чи надовго? Розбрат i ненависть мiж князями - то невилiковна хвороба! Звичайно, Святослав так не залишить його нападу на Глiбiв - гримне з київських гiр. Та хай гримає! Хто ж розпочав нинiшню котору? Володимир... То хай на нього й гримає! А ще ж половцi! Не минає року, щоб не пронеслися вони, як нищiвний, усе руйнуючий смерч, по Руськiй землi, змiтаючи городи i села на своєму шляху. Скiльки сил коштує боротися з ними! Скiльки людського життя i кров