Самуїле, за приємну розмову, - сказав поважно Коб'як. - Тепер я хочу познайомити тебе з моїми родичами - ханами половецьких племен. Вони пригодяться тобi, коли ти поїдеш по наших улусах, щоб продати свої товари... Ось по праву руку вiд мене сидять хани - мiй тесть хан Турундай, далi хан Осалук, хан Барак, хан Тетiя, хан Iзай Белюкович, рiдний брат київської княгинi, жони Рюрика, хан Тарг... По лiву руку - хан Бокмиш, хан Данило, хани Содвак Кулобицький, Корязь Калотанович, Турсук, Башкорт, Єксна, Алак... Хани по черзi, коли Коб'як називав їх, кивали головами i приязно усмiхалися. Самуїл теж усмiхався, а самого гризла досада: скiльки їх тут зiбралося! Чи не на вiйськову раду? I кожен жде подарунка! Чи й залишиться що на продаж? I чи здобудуть вони зi Жданом для князя Святослава таку вiстку, яка б по значенню переважила цi витрати? Вiн прикидав у думцi, коли їх обдаровувати - зараз чи тодi, як навiдається в улус кожного з них? I вирiшив не поспiшати. А може, не до кожного доведеться заїхати?.. - Я радий зазнайомитися з такими поважними ханами, - сказав вiн уголос. - Вашi славнi iмена давно вiдомi на Русi. Бо хто ж не знає хоробрих воїнiв, якi не раз копитами свдїх бойових коней топтали ниви пiд Києвом, Переяславом та Чернiговом? Але чи не краще нам жити у мирi, у дружбi? Ось зараз мир - i я привiз вам багато рiзних товарiв. А коли б вiйна була - чи посмiв би, чи привiз би? - Ойє, ойє, - погоджувалися хани. - Мир - добре, дружба - добре, торгiвля - добре... Ждан швидко переклав, а сам думав про iнше. Пригадувалося, як палала його рiдна Вербiвка, як накинули йому на шию зашморг i потягли у неволю, як у холодi й голодi нидiв вiн у половецьких степах, як палали села довкола Дмитрова i лилася кров безвинних людей... Вiн дивився в хитрi ханськi очi i розумiв, що всi цi облесливi слова, приязнi усмiшки, кивання головами - то все облуда, обман. Насправдi за всiм цим приховується жорстокiсть, ненаситнiсть здобичника, кровожернiсть завойовника. Позад нього вiдхилився полог, i в юрту вступило двi жiнки - молода i стара. Це були чаги, рабинi. Молода йшла попереду, несучи на витягнутих руках блюдо з тушкованим м'ясом. Старша тримала в руках жбан з кумисом. Поставивши блюдо на килим, молодша посторонилася, i наперед виступила старша. Жмут свiтла впав на її обличчя, на худi, загрубiлi вiд безкiнечної працi руки. Ждан здригнувся i мало не скрикнув вiд несподiванки: перед ним стояла мати. Змарнiла, постарiла, з потухлими, виплаканими очима. Але це була, без сумнiву, мати... Так ось де вона! В неволi у хана Коб'яка! Нещасна ханова чага! Чи то якийсь його ледь помiтний рух, чи погляд, яким вiн прикипiв до її обличчя, привернули її увагу. Вона теж глянула на хлопця. А глянувши, остовпiла, змертвiла, руки її здригнулися, розцiпилися - i жбан з гуркотом покотився по килиму. Кумис розлився, забризкуючи все довкола. Хани схопилися на ноги, почали обтрушувати одяг. Коб'як вибухнув лайкою: - Негiдниця! Паршива вiвця! Смердючий дух уруського свинюшника! Запаскудила мої найкращi килими! Гей, люди, викиньте цю стару ослицю на смiтник та всипте канчукiв, щоб знала, як прислуговувати хановi! Вбiгла сторожа, потягла жiнку надвiр. Все це скоїлося так швидко, майже блискавично, що сторопiлий, до краю вражений Ждан не встиг вимовити й слова, лише зблiд i, напружившись, завмер. Його стан помiтив Самуїл. - Що з тобою? - нахилившись до нього, спитав пошепки. - То моя мати. Нiхто не чув їхнiх перемов, - такий стояв у юртi гвалт. Кумис розлився по барвистому килимовi, пiдтопив подушки для сидiння, i хани, гелгочучи, мов гуси, тиснулися попiд стiнами, щоб не замочити взуття. Вражений Самуїл сплеснув долонями. - О сили небеснi! Твоя мати! - i пiсля паузи, подумавши, додав: - Мовчи! Не признавайся поки що Коб'яковi про це... Подумаємо, що робити... - Як же не признаватися? Вони її закатують до смертi! - Тодi покладись на мене... Я сам уладнаю цю справу, - i, повернувшись до Коб'яка, сказав: - Достославний хане, вина цiєї жiнки безсумнiвна, але не така велика, щоб її карати батогами. Якщо ж, на твою думку, вона заслужила кари, то я прошу помилувати її. Це моя землячка. I допустила вона провину через нас, бо задля нас ти звелiв принести кумису... А спiткнутися i випустити з рук жбан чи глек може кожен... Тож не карай її! Прошу тебе, хане! Коб'як усе ще був у гнiвi. Криво посмiхнувшись, вiн вiдповiв: - Так, вона твоя землячка, уруска. Але вона невiльниця, рабиня, чага, а рабiв, якщо вони допускають провину, треба вчити батогами... Якщо ти хочеш врятувати цю стару вiд покарання, то викупи її! Це було так несподiвано, що спочатку Самуїл аж розгубився. Та, побачивши, як радiсно блиснули Ждановi очi, поспiшив запитати: - I скiльки хан хоче за цю стару? - П'ять кун, - не довго думаючи, вiдповiв Коб'як. - Ого! - вигукнув Самуїл. - Забагато, хане! П'ять кун! Тобто двадцять ногат! I це за стару, виснажену чагу! Та вона вже ледь стоїть! Од вiтру хитається! Якщо я й згоден тобi щось заплатити, то тiльки з жалю до неї... Землячка ж! Самуїл раптом вiдчув себе купцем i почав торгуватися. - Скiльки ж ти згоден дати? - спитав хан. - Куну. Бiльшого не варта. - Куну? Та краще хай вона здохне пiд батогами, нiж мав би я вiддавати її за таку плату! - Коб'яка, видно, торг захопив теж, очi його заблищали, а на лобi виступив пiт. Вiн забув, що одержав щойно цiнних подарункiв бiльше як на пiвгривнi. - Ти дуже скупий, урусе! На Самуїловому обличчi буряковими плямами спалахнула образа.Нi, я не скупий i дам двi куни... Це моя остання цiна! - Три - i жодної ногати менше! В цю мить знадвору долетiв болiсний жiночий скрик. Ждан сiпнувся, схопив СамуЇла за руку. В його очах стояла безмовна мольба. - Ну гаразд, хай три куни, - поспiшно погодився Самуїл. - Але негайно припини катування! Коб'як похмуро повiв бровою на Алака - i той хутко вибiг з юрти. Крик обiрвався. Коб'як переступив через калюжу кумису, що сивiла на дорогому барвистому килимi, i привiтно, мовби нiчого й не сталося, усмiхнувся до Самуїла i взяв його пiд лiкоть. - Ходiмо звiдси, поки тут приберуть. А потiм я все-таки пригощу тебе, Самуїл-бею, i тушкованою бараниною, i кумисом або, якщо не хочеш кумису, айраном. * * * Два тижнi Самуїл i Ждан жили в ордi, їздили понад Самарою та Орiллю вiд одного стiйбища до iншого, спродуючи рiзний дрiб'язок, якого захопили з Києва вдосталь, - мiднi та бронзовi перснi, голки, сережки, прясла, кресала, фiбули до плащiв, залiзнi гаплики та бабки до кожухiв. Торгувалися запекло, не поступалися жодною ногатою, щоб мати змогу довше побути серед кочiвникiв, до всього придивитися i дiзнатися, зрештою, про намiри Коб'яка. Нападе вiн на Русь чи нi? Тривога їхня посилилася тодi, коли з пiвдня на Самару та Орiль прибуло ще кiлька ханiв з родами своїми. Схоже було на те, що Коб'як згуртовує сили. Чому ж тодi зволiкає з виступом, чого жде? Яснiсть внесла несподiвана зустрiч у степу. А трапилося це так. Усi цi днi Ждан не розлучався з матiр'ю. Коли їхав на торги в далекий улус, то не залишав її у таборi, а брав з собою. Говорили вони безупинно i не могли наговоритися - i про свої поневiряння, i про батька, i про Настю, що, як подейкують, стала жоною якогось хана, i про Iвана, який хтозна-де подiвся - чи то його половцi вбили, чи якось урятувався, i про найменших Жданових братикiв та сестричок, що погинули у Вербiвцi вiд рук нападникiв... Та хiба мало про що могли говорити мати з сином пiсля трирiчної розлуки, пiсля того, що вони пережили! Отож одного дня, коли вони поверталися до табору, Ждан попустив вiжки, i конi самi поволi тюпали по ледь помiтнiй дорiжцi, протоптанiй у буйних заростях трав та пахучого зiлля. Мати не зводила з сина своїх змучених очей i вдесяте слухала його неквапливу розповiдь про втечу, про Кончака, про Самуїла, про князiв... Шорсткою натрудженою рукою гладила його руку, а другою витирала сльози, що затуманювали їй зiр, коли вона слухала про смерть батька чи про князiвський поруб у Новгородi-Сiверському. - Бiднесенький мiй! Рiднесенький мiй! - шепотiли тодi її худi, посинiлi губи. Захопленi спогадами, вони не помiтили, як з придорожнього гайка виїхав вершник i помчав їм навперейми. - Урус, зупинись! Ждан притримав коней. Верхiвець пiд'їхав упритул до воза, натягнув поводи. Це був отрок-чабан. На плечах - витертий чепкен, на ногах - постоли з сирицi, на головi - повстяний гостроверхий каук, з-пiд якого вибивалася кучма густого чорного волосся. За плечима - лук, при боцi - шабля та шкiряний тул зi стрiлами. Ждан запитливо глянув на незнайомця. Що йому потрiбно? А той якийсь час мовчки дуже пильно розглядав матiр i сина, а потiм, оглянувшись, тихо промовив, мовби боявся, що хтось його пiдслухає в цьому безлюдному степу: - Мерщiй вирушайте додому! Невже ви не помiчаєте, що ось-ось Коб'як рушить на Русь? Тодi ж вас затримають тут, як заложникiв! Вражений Ждан уважно глянув на молодого чабана. - Хто ти такий? Як тебе звати! - Не питай. - Звiдки ти так добре знаєш нашу мову? - Моя мати - уруска... Навчила... - Але ж ти половець? - То мiй батько половець... - А ти? Чабан здвигнув плечима i промовчав. - Чому ж ти вирiшив попередити нас? - Мене мати послала... - А сам би ти не попередив? - Може, й сам попередив би... Бо я люблю нашу мову, нашi пiснi, наших людей, нашу землю, якої я нiколи не бачив. Та про неї так гарно розповiдає моя мама! I я вiрю, що так воно i є, бо мати у мене - свята! А її земля для мене рiдна! Можете вiрити менi! їдьте звiдси швидше! - Дякую тобi, друже, i твоїй матерi дякую за важливу звiстку... Отрок вдарив коня i хутко зник у зелених заростях верболозу. Того ж вечора, почувши таку несподiвану новину, Самуїл пiдняв людей i вирушив у зворотну дорогу, до Києва. * * * Переволока - одна з найвiдомiших переправ через Днiпро в його середнiй течiї поблизу Ворскли. Тут кам'яна гряда пiдперла води рiки i утворила широкий, зручний брiд, яким з прадавнiх часiв користувалися i корiннi мешканцi Поднiпров'я - слов'яни, i численнi кочовi племена, що одно за одним упродовж столiть котилися, мов хвилi, по неозорих степах мiж Волгою та Дунаєм. Самуїл став табором недалеко вiд броду, в затишнiй, лiсом захищенiй вiд стороннього ока долинi, а на березi залишив у потаємному мiсцi сторожу, яка мала повiдомити про прибуття князя з дружинами, а також про появу половцiв чи якихось iнших чужинцiв. Три днi нiхто не з'являвся. А на четвертий, опiвднi, на протилежному березi показалося два вершники. Вони постояли над водою, напоїли коней i, пересвiдчившись, що на переправi, крiм них, нiкого не видно, пустилися перебродити Днiпро. Якраз вартував Ждан з Васютою, вайлуватим, сумирним хлопцем. З гущавини кущiв вони пильно зирили за тим, що робиться на рiцi. - Як нам бути, Ждане? Нехай собi їдуть чи сповiстимо наших? Ждан приклав козирком руку до лоба, примружив проти сонця очi. Верхiвцi скидалися на степовикiв, а степовики, навiть якщо їх тiльки двоє, можуть привести за собою цiлу орду. Треба сповiстити Самуїла - хай вирiшує. - Мчи, Васюто! Клич наших! Не встигли чужинцi досягти середини рiки, як прибув Самуїл з хлопцями, наказав перекрити дорогу, що виводила в степ. - Здається, половцi. Чи не вивiдачi Коб'яковi? - Хтозна. Схопимо - дiзнаємося, - шепотом вiдповiв Ждан. Сторожко озираючись, верхiвцi вибралися з води на сухе, трохи постояли, тихо перемовляючись, а потiм поволi рушили до гаю, що вкривав схили гори. Тут їх i перестрiли Самуїловi хлопцi. Вони несподiвано вискочили з кущiв, наставили списи i луки. - Стiйте! Хто такi? Сторопiлi вершники не вчинили спротиву. їх стягнули з коней, вiдiбрали зброю, поставили перед Самуїлом. Один, старий, був суворий на вигляд, дебелий чолов'яга. Вiн не виявляв страху, тiльки похмуро бликав спiдлоба i важко сопiв широким м'ясистим носом. Другий, молодий, знiтився, зблiд, тремтiв, нiби його била пропасниця. Видно, ще нi разу не бував у бувальцях. Самуїл пильно глянув старшому в очi. - Половцi? - Ойє, ойє! - Як звати? - Я - Сай, а це мiй син Чой. - З якої орди? - З Iнгулецької... - Чого опинилися тут? Куди прямуєте? - Їдемо на Орiль до хана Башкорта. Туди я вiддав замiж дочку. Кажуть, подарувала менi внука - хочу побачити. - А Коб'яка знаєш? - Чув. Хто ж у Половецькому степу не чув про великого хана Коб'яка? А бачити - не бачив. Сай вiдповiдав швидко, без заминки, i, схоже, казав правду. Самуїл нерiшуче здвигнув плечима - вагався, видно, приймати рiшення. Запитально глянув на Ждана. - Що будемо робити? Вiн усе бiльше переконувався в тому, що Ждан, незважаючи на молодiсть, мав тверезий, розсудливий розум, i не вважав для себе образливим прислухатися до його порад i думок. - Я гадаю, вiдпускати не слiд, - подумавши, вiдповiв Ждан. - Хтозна, чи не брехня все це. Чому ми повиннi вiрити йому на слово?.. Накажи забити в колодки - повеземо до Києва. А там буде видно - вiдпустити чи обмiняти на своїх людей... Думаючи, що половцi їх не розумiють, Самуїл i Ждан обмiнялися цими думками вiдкрито, в їхнiй присутностi. Як же вони були здивованi, коли Сай раптом упав на колiна, простягнув з мольбою поперед себе руки i заблагав на мовi русiв, трохи калiчачи слова: - Не везiть нас до Києва, прошу вас! Вiзьмiть викуп! У мене є дещиця зi мною! - i вiн полiз до кишенi.- Вiдпустiть нас з богом! Доньку хочу провiдати, внука побачити! Вiн витягнув капшука, витрусив з нього на долоню жменю золотих монет i великий срiбний перстень з коштовним камiнням. Але нi Самуїл, нi Ждан не взяли тiєї плати. Швидко переглянувшись, разом прийшли до однiєї думки - не вiдпускати! - Забийте їх у колодки та прив'яжiть мiцнiше до возiв! - наказав Самуїл хлопцям. - Подивимося, що це за птахи... ...Нi Самуїл, нi Ждан не знали i не могли знати, що цим самим вони стали у великiй пригодi Святославу i всiм руським князям, якi в цей час саме простували i по Днiпру, i по суходолу до Половецької землi. Не знали вони i не могли знати, що їм до рук випадково потрапили Кончаковi вивiдачi, котрi побували у Торчеську, де зустрiлися з Аяпом, i несли вiд нього Кончаковi важливу вiстку про виступ руських сил у великий похiд на землю Половецьку. Просто їхнє внутрiшнє чуття пiдказало їм рiшення, яке допомогло Святославовi повернутися з цього походу зi славою. Про Святослава лiтописцi записали похвальнi слова в лiтописах, про Самуїла i Ждана - нiчого. Та це не применшує заслуги, як не применшує заслуг i тих безiменних воїнiв, якi своєю смертю, кров'ю i зусиллями здобувають славу вождям своїм, самi залишаючись на вiки вiчнi невiдомi. ...Того ж дня, надвечiр, до Переволоки приплив на човнах з двома тисячами воїв князь Святослав i став табором на березi Днiпра, ждучи iнших князiв, що йшли сухопуттям. Протягом наступних днiв прибули з дружинами правим берегом i переправилися на лiвий Святославовi сини: Глiб, Всеволод Чермний i Олег, Рюрик Руський, Володимир Глiбович Переяславський, Всеволод Ярославович Луцький, Мстислав Ярославович, Мстислав Романович та Iзяслав Давидович - обидва iз смоленських князiв, Мстислав Городенський, Ярослав Пiнський, його брат Глiб Дубровицький, а Ярослав Галицький прислав свої полки з воєводами. Отже, зiбралися всi, хто хотiв разом з великими князями київськими взяти участь у походi. Не прибули: Рюрикiв рiдний брат Давид Ростиславович Смоленський, який вiдписав, що нездужає, i прислав замiсть себе сина Iзяслава з невеликою дружиною, рiдний брат Святослава Ярослав Чернiгiвський, котрий у березнi, вiдмовившись вiд походу, гаряче ратував за лiтнiй похiд, двоюрiднi брати Святославовi - Iгор Новгород-Сiверський та Всеволод Трубчевський. - А нашi брати не прийшли, - гiрко, з образою в голосi сказав на київському снемi Святослав. - Вiдписали: далеко нам iти вниз до Днiпра. Не можемо своєї землi без захисту залишити. Якщо ж ти пiдеш на Переяслав, то й ми з тобою пiдемо i з'єднаємось на Сулi... Та не вiрю я в те, що пiшли б вони з нами i в тому випадку, коли б шлях лежав через Переяслав на Сулу. Хiба князям луцькому, галицькому чи пiнському ближче, нiж смоленському чи новгород-сiверському? Хто хотiв, той прибув. А хто не захотiв разом з братiєю своєю стати на ворога, того ждати не будемо. Тож обоз залишимо тут пiд надiйною охороною, а самi завтра вборзi, порожнем вирушимо в степ, на Орiль, а якщо потрiбно буде, то й на Самару. Вiрнi люди сказали нам сьогоднi, що там хан Коб'як гуртує сили для нападу на Русь, домовляється з Кончаком, щоб спiльно ударити. Та ми не дамо Їм з'єднатися! Ударимо ранiш i, дасть бог, поб'ємо окаянних! Другого дня, залишивши обоз на правому березi, з'єднане руське вiйсько, що налiчувало понад двадцять тисяч воїв, вирушило на схiд. Вiв його великий князь Святослав, а провiдником у нього був Ждан. Самуїл же з валкою i Ждановою матiр'ю попростував до Києва. РОЗДIЛ СЬОМИЙ На привалi за Ворсклою до Святослава пiдiйшов князь Володимир Переяславський. На головi золотом сяє шолом, мiцну загорiлу шию охоплює золоте ожерелля, що одночасно служило князевi i прикрасою, i князiвською вiдзнакою; лiва рука лежить на рукоятi меча, права поправляє на плечi червоне корзно, що шовково шелестить пiд вiтром. Зупинився, кресонув ясно-крицевим поглядом, схилив голову. - Отче, дозволь поїхати попереду. Вся Переяславська земля винищена, сплюндрована. Кров тисяч переяславцiв i переяславок на половецьких шаблях, сльози моїх землякiв i землячок наповнили рiки й озера Половецької землi, i вони стали гiрки та солонi, як наше горе. Я бажаю помсти, а мої вої - вiйськової здобичi! Не вiдмов, княже, не зроби так, як учинив мiй лютий недруг Iгор! Нi, цьому князевi не позичати смiливостi! Нi в ратному дiлi, нi в розмовi з великим князем! Звичайно, вiн йому дозволить iти попереду. Чому б не дозволити? Не затишку ж шукає цей молодий витязь, а свисту ворожих стрiл, брязкоту половецьких шабель, шалу кривавої сiчi! Чесний, вiдвертий, хоробрий! От тiльки б стриманостi бiльше та розуму державного - на користь Руськiй землi! Та цього, на жаль, бракує не тiльки йому... - А якщо не дозволю, то ти i мою землю потолочиш так, як Iгореву? - не стримався вiд докору Святослав. - Нi, отче, твою не потолочу, - коротко вiдповiв Володимир. - Але любовi i поваги до тебе не матиму! - Дякую за вiдвертiсть... А попереду йти дозволяю. Ждана вiзьмеш провiдником. Тiльки будь обережний, не заривайся! Важливо не для одного себе славу здобути, а принести користь усьому вiйську... Вiзьмеш пiд свою руку молодших князiв з дружинами i двi тисячi берендейської кiнноти. Знайди менi Коб'яка i наведи пiд мої стрiли! А я йтиму услiд за тобою на день путi... - Дякую, отче-князю. Не зариватимусь! Але й хребта половцями не покажу! - Молодий князь випростався i глянув за далекий небосхил, нiби сподiвався вже зараз уздрiти там ворога. Кiлька днiв рискав Володимир понад Орiллю у пошуках половцiв, та все даремно. Бурчав на Ждана: - Де ж вони подiлися, тi клятi степовики? Невже запримiтили нас? Знаходимо пригаслi попелища та обглемеданi кiстки на покинутих стiйбищах, а самих - як вiтром поздувало! Ждан спантеличено знизував плечима. Справдi, де ж подiлися половцi? Там, де тиждень чи два тому їздили вони з вежами-юртами, де випасалися отари овець, табуни коней та гурти худоби, де гасали, об'їжджаючи гарячих жеребцiв та кобилиць, молодi джигiти, там тепер було пусто. Тiльки орли-стерв'ятники при наближеннi вiйська нехотя здiймалися вгору та посвистували ховрахи. Де ж подiлися половцi? Що задумав Коб'як? Перша зустрiч вiдбулася на шостий день в межирiччi мiж Орiллю i Самарою. Вранцi, коли вої, поснiдавши, лаштувалися до походу, прискакали на змилених конях сторожi. - Половцi! З-за далеких горбiв показалися кiннi половецькi роз'їзди. Згодом темною хмарою викотилась уся орда. Князь Володимир зрадiв. Нарештi! Настала хвилина, якої вiн ждав кiлька лiт! В його руках немале вiйсько, i вiн всiй Русi покаже молодецьку хоробрiсть i вiйськовий хист! Сьогоднi вiн або голову складе, або зламає хребта Коб'яковi! Вiн скочив на коня, покликав князiв, наказав готувати до бою полки. По праву руку вiд себе поставив Святославового сина Глiба з дружиною i його тезку Глiба Юрiйовича, по лiву - Мстислава Романовича Смоленського i Мстислава Володимировича, сам же "с протчими" став у бойовий ряд посерединi. Сказав коротко: - Братiє, велю держатися всiм купно! Iз бойового ряду нiкому не виїжджати! Вперед не зариватися i ззаду не залишатися! Хто покаже вороговi хребет, тому ганьба на вiки вiчнi! Хто знiме Коб'яковi голову, а найпаче - приведе на арканi, тому честь i слава! Руськi полки, швидко перегрупувавшись, зiбралися в один невеликий, але мiцний кулак. Над ними замайорiли барвистi корогви, прапорцi, пiднялися вгору i застигли густо, мов щiтка, довгi списи з блискучими крицевими наконечниками. Черленi щити яскраво горiли в промiннi ранкового сонця. Всi були готовi до бою. * * * На протилежному боцi, на горбах, став Турундай, тесть Коб'яка, з ханами Содваком, Єксною, Тетiєю та Бараком. Це був передовий загiн хана Коб'яка, який, про всяк випадок вiдтягнувши свої роди аж на Самару, рушив з великим вiйськом на Русь. Правда, йому не пощастило приєднати до себе полки хитрого Кончака, що не хотiв посилення i прославлення свого суперника в мiжусобнiй боротьбi за владу над Половецьким степом, але вiн мав достатньо сил, щоб погромити порубiжнi руськi поселення i захопити там велику вiйськову здобич, а головне - худобу, якої так мало залишилося у половцiв пiсля важкої зими. Турундай вiдiрвався вiд Коб'яка на половину денного переходу. Побачивши перед собою порiвняно невелике вiйсько урусiв, вiн, незважаючи на немолодi лiта, загорiвся, мов хлопчисько, бажанням здобути перемогу i проcлавитися серед родiв своїх. Пiд його рукою шiсть тисяч джигiтiв - немала сила! I вiн, не гаючись i не вагаючись, кине їх в атаку! Вiн важко сидiв на гнiдому огиревi, огрядний, рiдковусий. Кругле брезкле обличчя його потемнiло вiд весняного сонця, а вузькi чорнi очицi пильно вглядаються у далину, де червонiють руськi щити. Хай червонiють! Не встигне сонце пiднятися на половину свого кола, як вiн повергне тi щити додолу, а уруських батирiв пов'яже по десятку, як валахiв, i пожене у кiш Коб'яка! Стугонить серце старого хана, стугонить радiстю. Вiн наказує худому, кiстлявому хановi Єкснi, що сидить у сiдлi прямо, мов жердина, розпочати атаку лiвим крилом, а запальному, бистроокому Содваку - правим, щоб охопити урусiв, узяти в лещата i не випустити жодного. - Та князiв менi, князiв захопiть! Живих чи мертвих! - напучував хан своїх пiдлеглих. - З мертвих здеремо скальпи[36], з живих злупимо викуп! Тож, мабуть, краще живих!.. Вiн пiдвiвся на стременах i махнув у бiк руських полкiв шаблею. В ту ж мить тисячi кiнських копит вдарили об землю, i вона загула, мов перед бурею, здригнулася, наповнилася лиховiсним чеканням. Половцi розпочали атаку. * * * Побачивши половецьку силу, що котилася прямо на них, тисяцький Шварн нахилився до вуха князевi, прошепотiв: - Не втримаємося, княже. Поки не пiзно, повертаймо назад? - Нiзащо! Який нам сором буде! - вигукнув Володимир. - Пошли гiнця до Святослава сказати, що ворог перед нами i немає менi часу ждати великого князя на допомогу. Приймаю бiй, а вiн тим часом хай поспiшає! Гонець поскакав, а Володимир торкнув поводи i поволi рушив насупроти половцям. Передав по рядах: - Коней не стомлювати! Вони пригодяться нам свiжими! Не зриватися завчасно, ждiть мого знаку! Так i рухались - поволi, тiсно зiмкнувши ряди, прикрившись щитами. Не чути жодного слова. Навiть покашлювання, навiть дихання не чути. Лиш брязкiт зброї та глухе гудiння землi провiщали криваву сiчу. Ждан вiдчуває лiвою ногою праву ногу князя. Iнодi зиркає на нього. Як вiн? Володимир спокiйний, жодна рисочка не здригнулася на його вродливому обличчi, жоден м'яз не ворухнувся. Вiн пильно вдивляється в темну лаву, що збоку сонця накочується, мов грозова хмара, але мовчить. I всi розумiють - ще не час!.. Впевненiсть князя, його витримка передаються воям, лiпшим мужам, боярам. I всi без поспiху, але впевнено, грiзно простують назустрiч тiй темнiй лавинi, що швидко накочується на них. Супротивники зiйшлися на два польоти стрiли i зупинилися. Вiд половцiв рвучко вимчало кiлька сотень лучникiв - випустили по стрiлi. Їм вiдповiли руськi стрiльцi. Хтось упав у бур'ян. Болiсно заiржав поранений кiнь. Бiй зав'язався. Половцi рушили в наступ. У Ждана злiва - князь Володимир, праворуч - колишнiй смерд iз Глiбова Iвашко, якого князь уподобав i взяв гриднем у свою дружину. Це був дужий, як ведмiдь, на вигляд трохи наївний, та насправдi меткий i гострий на розум муж. Ждан iз ним та ще з кiлькома найближчими воями, за наказом Шварна, мали охороняти в бою князя. З другого боку це мав робити з досвiдченими воїнами сам тисяцький Шварн. Як тiльки лучники повернулися в свої ряди, Володимир Глiбович опустив забрало. - Копiя до бою! Вперед! Ждан мiцнiше стиснув списа, вдарив коня. Через його голову шугонув рiй стрiл, що зустрiлися в повiтрi з половецькими. Ждан пригнувся. Двi чи три ворожi стрiли дзьобнули в щит i впали додолу. Його не зачепили. А хтось зойкнув, хтось iз гуркотом упав коням пiд ноги, - обiрвалося чиєсь життя. Ждан краєм ока бачить, як з одного боку Шварн, а з другого - Iвашко своїми довгими копiями-ратищами цiляться не в своїх супротивникiв, а в тих, що можуть зiткнутися з князем. Вiн теж повертає свiй спис трохи влiво, насупроти половцевi, який мчить прямо на князя. Гуркiт вiд зiткнення сотень коней, копiй, списiв, щитiв на мить оглушив його. Однак вiн не згубив з ока половця, що, як йому здалося, цiлився в князя, i направив йому вiстря списа в груди. Сильний удар мало не скинув його на землю, та вiн утримався. Зате супротивник змахнув руками i впав з коня навзнак, ламаючи ратище, що пронизало його наскрiзь. Ждан вихопив меча, кресонув по занесенiй над ним шаблi. Другим ударом розрубав дерев'яний шолом ще одного кочовика - i той, глухо скрикнувши, нахилився до гриви коня. Князь Володимир зi своїм полком все глибше врубувався в бойовi ряди хана Турундая, наводячи жах на батирiв. Закованi в лати, кольчуги та залiзнi шоломи переяславцi одним могутнiм ударом розкололи орду навпiл. Нi Турундай, нi iншi хани, нi рядовi вояки не ждали вiд урусiв такого шаленого спротиву i натиску. Гадали - вiдразу зламають хребта руському вiйську. А вийшло навпаки: їхнi чоловi[37] загони були зупиненi, а обидва крила, замiсть того щоб оточити урусiв, самi опинилися перед загрозою оточення. Не минуло й пiвгодини, як половцi похитнулися, подалися назад,почали вiдступати. Даремно Турундай лаявся, погрожував - нiхто його не слухався. Батири завертали коней i, заслiпленi жахом, тiкали в степ. Володимир гнався за ними до полудня - рубав, колов, брав у полон. I тiльки тодi, коли конi зовсiм пристали, припинив погоню i наказав вiдступити до Орелi. Здобич була велика - майже тисяча полоненикiв, зброя, одяг, конi... Та не в здобичi суть, а в перемозi, вагомiй перемозi. Володимир вiдчував себе щасливим i на радощах послав до Рюрика та Святослава аж трьох гiнцiв. Повiдомляв про погром Турундая i просив поспiшати на допомогу, бо на ранок сподiвався приходу самого Коб'яка. * * * Зустрiч Турундая з Коб'яком була малоприємною для старого хана. Коб'як не порахувався з тим, що Турундай - його тесть, а при вiйську, на виду у всiх, схопив за груди, люто струсонув. - Старий осел! Скiлькох воїв утратив! Сам сорому набрався i менi завдав! - Вiд природи Коб'як був шалений, несамовитий, а тепер, роздратований нещасливим початком походу, не тямив себе вiд гнiву. - Хоча б одного полоненика захопив, щоб дiзнатися, хто з уруських князiв прийшов на нашу землю i з якою потугою! Так жодного! Хоча б курам на смiх якогось недолугого чи пораненого... Горе менi! Турундай поривався щось сказати, та з його сухих запечених губ зривалося лише невиразне бурмотiння. Нарештi Коб'як вiдпустив його, i Турундай прохрипiв: - То був князь Володимир Переяславський... Я сам бачив його корогви... - З якою ж вiн силою прийшов? - Тисячi чотири, не бiльше... Я гадав, що роздавлю його, як муху... А вийшло... - Гадав, гадав, - перекривив його Коб'як. - У вiйськовому дiлi умiння треба мати! Розуму хоч трохи! А ти полiз на рожен, мов дурний iшак! В розмову втрутився хан Содвак: - Даремно лаєш тестя, хане. Ми всi були впевненi, що одним ударом погромимо урусiв. Та вiйськове щастя прихилилося до Володимира. Однак якщо всiєю силою поспiшити, то наздоженемо його. Переобтяжений здобиччю, недалеко вiн вiдiйшов. Я певен, уруси не минуть наших рук! Коб'як задумався. Ще роздувалися вiд гнiву його широкi нiздрi, ще кривився в злобi хижий рот, але висловлена Содваком думка вже захопила його. Гм, Володимир, безперечно, допустився великої необачностi, прийшовши в Половецьку землю з таким невеликим вiйськом, i його неважко буде взяти в полон. Вiн, мабуть, не знав i не сподiвався, що Коб'як зiбрався в похiд i стягнув в один кулак усiх джигiтiв Нижнього Поднiпров'я. Тим гiрше для нього! Гм, чотири тисячi уруських витязiв на чолi з самим князем - то ласа пожива! Пощастило б тiльки проковтнути! А чому б не спробувати? Сили для цього є!... - Ти гадаєш, ми наздоженемо його? - Упевнений у цьому, - вiдповiв Содвак. - Тодi не гаймо часу! Вирушаємо зразу ж! Помiняйте стомлених коней на свiжих - i в путь! * * * Наступив жаркий ранок 30 липня 1184 року. Володимир Глiбович з передовим полком i здобиччю отаборився на рiвному березi, в закрутi Орелi. Дав стомленому вiйську i полону денний спочинок. Далеко в полi, за горбами, чатувала кiнна сторожа. Скупавшись у теплiй орiльськiй водi, князь у бiлiй ллянiй сорочцi сидiв на пригiрку, сьорбав з дерев'яної миски гарячий кулiш i дивився, як пiднiмається над обрiєм сонце. День обiцяв бути спекотний, задушливий. У повiтрi висiла жовтувата iмла. Степове зiлля на очах в'яло, никло додолу, вiщуючи прихiд недалекої осенi. Та на серцi у Володимира було легко, радiсно. Вiн здобув неабияку перемогу, i слава про неї, безперечно, рознесеться по всiй Руськiй землi. Та й здобич немалу взяв - одних полоненикiв скiльки! За них вимiняє таку ж або й бiльшу кiлькiсть переяславцiв!.. Його думки були перерванi тривожним вигуком: - Сторожа мчить! Половцi недалеко! Всi посхоплювалися на ноги. Князь пiдвiвся теж. Збиваючи куряву, з-за далеких горбiв мчала сторожа. - Княже, половцi! Сила-силенна! Скоро будуть тут! До Володимира бiгли князi i воєводи. - Що будемо робити, княже? Може, вiдступимо за рiчку? Володимир окинув поглядом табiр. З трьох бокiв його охоплювало русло Орелi. Глибокi ями i широкi плеса надiйно захищали обидва крила руського вiйська. В тилу - брiд, що давав можливiсть у потрiбний час перейти на протилежний берег. Кращого мiсця для захисту годi шукати. Тут можна триматися i день, i два, аж поки не пiдiйдуть на допомогу основнi сили. - Ставте полки для оборони! Будемо стримувати половцiв! Полон - на той бiк! Двi дружини - Мстислава Володимировича та Глiба Святославовича - теж на той бiк, у закрути рiки. Будете обстрiлювати ворога, щоб не змiг пробитися нам у тил понад берегом! А ти, Ждане, мчи до князiв Рюрика та Святослава - хай, не гаючись, поспiшають на допомогу! - розпорядився Володимир. Половцi виринули з-за горбiв, що обрамляли зi сходу небокрай, раптово. Широким пiвмiсяцем, оберненим вигнутою стороною наперед, вони швидко наближалися до руського стану. Тим часом князi Мстислав та Глiб перейшли вбрiд Орiль, зайняли указанi їм мiсця на протилежному березi. Полон швидко перевели теж на руський бiк. Залишилися тiльки три тисячi дружинникiв, що перегородили вузький перешийок мiж звивинами рiки. Володимир поставив їх у бойовi лави, висунувши наперед переяславцiв, у стiйкостi яких не сумнiвався. Бiй розпочали половцi. Не пiдозрюючи про подвiйну засаду руських воїнiв на тому боцi Орелi, в заростях очеретiв та верболозу, вони лавами ринули на Володимира. На цей раз без перестрiлки - вiдразу пiшли в атаку. Перший удар був жахливий. Половецька кiннота з усього розгону ввiгналася в руськi лави, i, здавалося, нiяка сила не змогла б зупинити її. Та переяславцi вистояли. Спочатку зустрiли нападникiв роєм стрiл, що внесли у ворожi ряди неабияке замiшання, потiм пустили в хiд пiки, короткi списи-сулицi та мечi. В той же час дружини Олега i Мстислава почали стрiляти через рiчку, вихоплюючи з безладного кiнного натовпу ворога немало жертв. Половцi зупинилися, завертiлися на мiсцi, як вода у чорториї. Несподiвано сильний опiр урусiв охолодив їхнiй бойовий порив. Обидва крила, не знаючи, де знайти захист вiд стрiл, що виводили зi строю i воїнiв, i коней, кинулися навтьоки. Даремно Коб'як лаявся, погрожував, даремно хани перiщили нагайками втiкачiв - нiхто не зважав нi на Коб'яковi прокльони, нi на ханськi нагаї. Кожен хотiв вирватися з кривавої колотнечi, що завихрилася на неширокому просторi приорiльського степу. - Назад, боягузливi iшаки, дурнi барани! Назад, вошивi свинi! - верещав Коб'як. - Вiд кого тiкаєте? Вас у п'ять разiв бiльше! Одними копитами своїх коней ви затопчете в порох усiх Володимирових батирiв! Уперед - на ворога! Його нiхто не слухав. Орда так же швидко вiдхлинула вiд Орелi до далеких пагорбiв, як i нахлинула, полишивши пiсля себе вбитих та поранених. * * * Володимир добре розумiв, що Коб'як неодмiнно нападе знову, i не гайнував часу даремно. Коли половцi вiдступили i ледь мрiли вдалинi, на горбах, коли вляглися серед руського вiйська першi радощi вiд досить-таки несподiваної перемоги над переважаючими силами ворога, вiн надовго замислився. Це ж початок. А що далi? Як затримати Коб'яка до пiдходу Святослава? Як урятувати вiйсько вiд розгрому? Що тут можна придумати - в чистому полi? Вiн поволi їхав на високому гнiдому скакуновi вздовж щойно вiдшумiлого бойовиська, звiдки вої прибирали трупи вбитих, виносили поранених, а кiнськi тушi бiлували, м'ясо рубали на куски i кидали до котлiв, i думав: яку вiйськову хитрiсть застосувати, щоб раптово зупинити ворога, внести в його ряди замiшання? На цей раз Коб'як напевне рине на його дружину не широкою, злегка вигнутою лавою, обидва крила якої вранцi потрапили пiд нещадний обстрiл засадних полкiв, а пiде клином, i засаднi полки тепер не зiграють тiєї ролi, яку зiграли щойно. Отже, їх треба повернути назад, i вони змiцнять головний полк. Та все ж цього замало, щоб зупинити половецьку кiнноту. Треба придумати щось таке... Тут його кiнь спiткнувся, потрапивши задньою ногою в ховрашину нору. Вiд несподiванки Володимир аж пiдскочив у сiдлi. Ось що треба! Ось те, що зупинить ворога або хоча б набагато зменшить силу його удару! - Князiв i воєвод до мене! - гукнув тисяцькому, що їхав позаду разом з десятком князiвських молодших дружинникiв-охоронцiв. Шварн пiдняв на списа шапку, i миттю з усiх кiнцiв рушили до князя старшини. Стали пiвколом. Промовив Володимир: - Покликав я вас не для того, щоб ще раз порадуватися успiховi нашому, здобутiй перемозi, що прославила нашi знамена. Зiбрав я вас на раду, щоб спiльно подумати, як вiдбити наступ Коб'яка, що, судячи по всьому, незабаром розпочнеться. Хто що надумав, братiє, кажiть! Всi довго мовчали. Нiхто не хотiв говорити перший. Видно, кожного тривожила думка про недалеке майбутнє, що могло бути для руського вiйська фатальним. Але як вiдвернути це фатальне майбутнє - хто те знає? Нарештi Шварн, як найближчий князiв сподвижник, порушив мовчанку, що затяглася: - Я думаю, княже, вдруге нам не втриматися тут. Якщо Коб'як не дурень, то пошле сильнi орди на той бiк, щоб задушити нашi засаднi полки i зайти у тил. Тодi всьому нашому вiйську - кiнець... - Що ж робити? - спитав князь. - Негайно вiдступити через брiд у степ i швидко йти назустрiч Святославовi! - Тобто тiкати?! - Чому тiкати? Вiдступ - не втеча... - Половцi зразу ж кинуться за нами, наздоженуть - у чистому полi не врятуєшся. Знову запала тиша. Всi сидiли на конях похмурi, заклопотанi. Задав князь загадку - не вiдгадати! - Та кажи вже, княже, що надумав, - буркнув воєвода Хрущ, грубий голос, огряднiсть i високий зрiст якого нiяк не гармонували з його найменням. - Бачимо по твоїх очах, що приготував Коб'яковi несподiванку... - Приготував. - Яку? - Друзi мої i братiє! - Володимир окинув усiх уважним поглядом. - Давайте гуртом помiркуємо: що треба зробити, щоб уникнути розгрому та полону або й смертi? Справдi, ми можемо вiдступити за Орiль i, з'єднавшись з засадними полками, пiти назустрiч головним нашим силам. Та чи не наздожене нас Коб'як, чи не оточить своїми незчисленними ордами на голiй рiвнинi, де нi лiска, нi ярка, нi рiчки, на якi ми могли б опертися? Думаю, наздожене. Досить нам зрушити з цього самою природою укрiпленого мiсця, як вiн поженеться за нами. Ви запитуєте - а що ж робити? Залишитися тут? Так, вiдповiдаю я. Залишитися. Погляньте: з трьох бокiв половцям до нас не пiдступитися - рiчка, мочарi. Вони, як i вранцi, можуть атакувати нас тiльки в лоб. То давайте укрiпимо цей перешийок так, щоб половецькi конi спiткнулися об нього! Щоб Коб'яковi не пощастило одним ударом скинути нас в рiку! Тодi ми можемо протриматися до пiдходу князiв. - Як же укрiпити перешийок? Рiв копати? Не встигнемо! - Навiщо рiв? Нариємо мечами вузьких ямок глибиною в лiкоть, таких собi пасток для коней. Потрапить у неї кiнська нога, як у ховрашину нору, - i полетить кiнь разом з верхiвцем шкереберть. А заднiй спiткнеться - та й собi... - Скiльки ж тих ямок треба! - вигукнув хтось. - Тисячi! - Ну й що?.. Кожен воїн без великого труда вириє п'ять чи й десять - от вам i тисячi! Одну минеш - в другу вскочиш! Вiрю я, що це буде важка перепона для половецької кiнноти. Воєводи переглянулися. Гм! А князь дiло каже! Всi схвально загули. - Тодi до роботи! - повелiв Володимир Глiбович. - Попереду копачiв поставте заслону зi щитiв, щоб ворожi сторожi не запримiтили, що ми тут затiваємо. Землю накажiть вiдносити в тил, а ямки - прикрити бур'яном, щоб не видно було! Утямили? - Так, княже, так. - Тодi до роботи, братiє! До роботи! * * * Сонце давно звернуло з полудня. Жовто-сiрий степ, здавалося, заснув i млiв у нестерпнiй спецi. Пообiдавши, руськi вої вишикувалися на рiвнинi бойовим строєм. Пiсля цього Володимир дозволив людям, не сходячи з мiсць, розслабитися, вiдпочити, навiть прилягти. Вої зразу ж поставили проти сонця щити, попiдпиравши їх списами, - полягали пiд ними в тiнi, щоб заховатися вiд пекучого промiння. Нiкого не турбувало те, що їх можуть застукати зненацька. На випадок половецької атаки всi мали достатньо часу схопити зброю i стати на свої мiсця, бо половцi зупинилися не ближче як за версту. Минали хвилини, збiгали години. З-за Орелi прибули засаднi полки, змiцнивши собою руську оборону. А половцi все чомусь не розпочинали атаки. Володимир i дивувався, i радiв з цього: ось-ось мали пiдiйти Рюрик i Святослав. Може, тодi Коб'як взагалi покаже хребет i дремене в степ? В усякому разi ця затримка хана Коб'яка на руку руському вiйську. Вої ж скоро перестали думати про наступну битву, яка могла для багатьох iз них або й для всiх закiнчитися смертю, пораненням чи полоном. Може, Коб'як пiсля ранкового прочухана не наважиться вдруге випробувати долю? Багато хто закуняв пiд щитом на теплiй землi, а iншi насолоджувалися бодай невеликою прохолодою в затiнку i несподiваним вiдпочинком. I саме тодi, коли їх майже не ждали, половцi рушили в атаку. З-за горбiв раптово виринула хмара куряви, потiм показалися темнi лави вершникiв. Над ними замайорiли бунчуки i довгi барвистi корогви з золотими зображеннями бичачих рогiв, драконiв,