ко та Настуня... Мати пригорнула невiстку, поцiлувала дiтей. - Рiднесенькi мої! Я така щаслива!.. Вона знову заплакала. Варя почала втiшати: - Не плачте! Ви ж дома... Житимете у нас... А Ждан поселиться поряд... Не плачте! Ходiмо до хати - пообiдаєте та спочинете з дороги... Ходiмо! Сама, теж плачучи, взяла стару за руку i майже силомiць повела до хатини. Любава пiшла за ними. А брати поспiшили до коней - напоїли, потриножили i пустили на леваду пастися. Потiм стали на обнiжку, пiд старою розлогою грушею, всiяною дрiбними жовто-брунатними гниличками. Ждан зiрвав одну, вкинув до рота. - Смачна яка!.. Не раз у неволi снилася менi наша груша. Не хатина, не двiр, а груша на межi з Лебедями, на яку ми колись малими здиралися, мов вивiрки, i ховалися там, серед гiлля, вiд батькового чи материного прочухана... А прокинувшись, думав: повернуся коли-небудь додому - поставлю пiд нею хатину... - От i став на лебедiвському городi, - сказав Iван, пригладжуючи розпатланого чуба, що кучмою звис над лобом. - З лебедiвського роду нiкого не залишилося... А ми гуртом допоможемо - я, мати, твоя жона... Ждан усмiхнувся. - Ти про Любаву?. Вона не жона менi. Але весною ми поберемося... - Жона чи не жона - все одно допомагатиме. - Допомагатиме, - погодився Ждан. - День чи два вiдпочинку - та й зачну тягати з лiсу дерево. Щоб до осенi поставити хижку. - Не хижку, а хату, - заперечив Iван. - Досить, що в мене хижка. Тепер тiсно... Але ж нас було тiльки двоє - Варя та я. А ти не сам - гуртом зробимо. Вони довго стояли у затiнку пiд грушею, вели тиху розмову, мiркували, як жити, де сiяти озимину, як вигiднiше продати троє Жданових коней та купити за них худобу, свиней, птицю, яку зводити хату. Розмовляли б i далi, до самого вечора, та з хижки вийшла Варя, погукала: - Досить вам, хлопцi! Обiдати пора! РОЗДIЛ ДЕВ'ЯТИЙ Кончак скликав ханiв усього Дешт-i-Кипчака[40] на воєнну раду. Причина її скликання була важлива: поразка хана Коб'яка та його союзникiв на Орелi похитнула i пiдiрвала силу Половецької землi. Кiш Кончака на Торi, неподалiк вiд злиття його з Дiнцем, вирував у той день, як вулик. Кожен хан, прибувши з почетом, ставив на вказаному мiсцi, на високому березi рiчки, похiдну юрту, охоронцi ставили поряд ще одну - для себе. В кошi лунав шум, гам, лемент. Хтось прибував, кудись мчали вершники, снували мiж дорослими всюдисущi чорноголовi хлопчаки, iржали конi, палали багаття, в казанах кипiла, пiнячись, конина, стiкали смальцем над вогнем жирнi баранячi тушi, пахло смаженим м'ясом, часником i лавровим листом. На горбi, навколо великої бiлої юрти Кончака, стояли колом бунчуки та корогви. На корогвах майорiли пiд вiтром вишитi кнiтеллю i шовком лебедi, вовки, собаки, тури - захисники половецьких родiв, а ще - бичачi роги, довгошиї дракони, з червоних пащ яких пашiв вогонь, степовi беркути та коршуни. Бiля входу до юрти розвiвався золотистий стяг з головою собаки та кольчужним наколiнником - кончаком, вiд якого й пiшло iм'я великого хана. Тут зiбралися найвпливовiшi хани донських, лукоморських, поморських та "диких" половцiв: Кза, Туглiй, брати Токсобичi, Колобичi, Єтебичi, Терьтробичi, Бурчевичi, Улашевичi, Торголовичi. Прибули навiть Кулобичi з Куль-Оби - Керченського пiвострова. Пiсля ситого обiду, влаштованого на мальовничому пагорбi над Тором, звiдки видно було далеко довкiл, всi перейшли до бiлої ханської юрти. Сiли кружка на вовняних подушках. Молодi гарнi рабинi-уруски внесли кумис та айран, поставили на дерев'яних тацях перед кожним гостем i, покiрнi, слухнянi, мовчки вийшли. Поки гостi всiдалися, Кончак стояв. Високий, широкоплечий, горбоносий, вiн пiдносився над усiма на цiлу голову. Його розшитий золотом та срiблом вiзантiйський одяг, виготовлений у майстернях Константинополя, сяяв самоцвiтами, мов сонце, i коштував кiлькох кiнських табунiв. Дорога, дамаської роботи шабля висiла на барвистому шовковому поясi i теж яскрiла коштовними камiнцями. На широких грудях блищала розплескана в кружок золота гривня з прокресленими двома паралельними лiнiями - знаком кипчакських родiв. А позад нього, на стiнi, висiла ханська зброя - залiзний позолочений шолом, кольчуга, зiбрана з багатьох тисяч крицевих кiлець київськими зброярами, круглий щит з зображенням собачої голови посерединi, великий лук i шкiряний тул, начинений стрiлами. Коли останнiй з гостей усiвся на своє мiсце в почесному крузi ханiв, Кончак теж сiв - на тор. Дiждавшись тишi, випрямився, пригладив цупкими пальцями копицю шорсткого чорного чуба, обвiв усiх важким поглядом. - Достославнi хани, володарi великого i вiльного, як вiтер, Дешт-i-Кипчака! - пророкотав басовитим голосом. - Настала для нас година печалi, невтiшних слiз i лютого горя: наша братiя, приднiпровськi хани, самочинно зiбралися походом на урусiв i, зазнавши страшної поразки, опинилися в полонi в уруських князiв, а все вiйсько хана Коб'яка, який не послухався мене, не приєднався до всiх нас, до великої об'єднаної половецької сили, наклало головами або теж пiшло безславною дорогою рабiв в уруський полон... Кобяк захотiв суперничати зi мною, захотiв тiльки для себе слави i багатства. От i доскочив! Осиротив свої роди, пiдiрвав могутнiсть Дешт-i-Кипчака, а сам, як останнiй раб, плететься десь у Святославовому обозi в ганебний уруський полон!.. Та не будемо нинi осуджувати його - вiн сам себе покарав. Подумаймо, достославнi хани, як вивернутися з тяжкого становища. Князi уруськi Святослав i Рюрик зажадали великого викупу. Якщо пiти на це, то все срiбло i золото Половецького степу попливе до Києва... Вай-пай! Хани, що досi слухали мовчки, враз стрепенулися. - Йок, йок[41]! - почулися вигуки. - Тiльки не викуп! - Дешт-i-Кипчак збiднiв! З року в рiк страшна весняна посуха випалює нашi степи, худоба гине вiд безкорм'я, а лютi зими довели нашi роди до крайнього зубожiння! Де наберемо стiльки золота, щоб викупити сiм тисяч воїв i сiмнадцять ханiв? Якщо повириваємо з ушей наших жон i дочок сережки, познiмаємо з їхнiх рук перснi, то й тодi не нашкрябаємо стiльки, щоб викупити таку силу людей! - Вiйною треба йти на урусiв! - вигукнув войовничий, запальний хан Кза. - Зiбрати все вiйсько, яке у нас є, промчати по землi урусiв, потрощити їхнi села та городи i обложити Київ! Князi вiдпустять тодi ханiв, i беїв, i всiх половецьких джигiтiв, та ще й заплатять нам, щоб ми вiдступили вiд стiн їхньої столицi! - Правильно, правильно! Провчити урусiв! Пiти на них вiйною! Виручити наших побратимiв! Веди нас, хане Кончак! Кончак торжествував: поразка Коб'яка обернулася для нього перемогою! Тепер усi половецькi роди об'єднаються пiд його рукою, як колись об'єдналися було пiд рукою його дiда Шарукана, i вiн уже не випустить влади, а використає її для звершення своїх давнiх задумiв - об'єднати Дешт-i-Кипчак i стати його самовладним володарем. - Достославнi хани, - довiрливо понизив вiн голос, - я цiлком подiляю вашу думку, що урусам не викуп платити, а треба зiбратися з силами i погромити їх, як ще нiхто нiколи не громив. Хтось тут сказав, що нашi пiвденнi степи страждають останнiм часом вiд жорстоких посух... Правильно. А в уруських землях посух немає. За Ворсклою та Пслом буяють трави - аж до Сейму та Десни, плинуть повноводi рiки, шумлять безкраї лiси та гаї. Багата земля! То чому б нам не зробити її своєю? Чому уруси псують її, копирсаючись у нiй ралами та мотигами? Чом би нам не випасати на нiй своїх табунiв? Га? Думка була не нова. Вона давно жила серед половецької знатi - урвати цей ласий шмат руських земель i зробити їх частиною Дешт-i-Кипчака. Тiльки як це зробити? Може, Кончак знає? - Сил малувато, - сказав молодий хан Єльдечук iз Вобурчевичiв. - Одне дiло - пограбувати, а друге - утримати цi землi за собою! - Коли об'єднаємося, то сил вистачить, - заперечив Кончак. - Та й приготуватися треба як слiд, а не так, як Коб'як... Чув я, що за Обезькими горами воюють живим вогнем. З вогняного рога летить полум'я просто у вiчi ворожим коням i воям. Хто може устояти перед такою зброєю? Гадаю, якщо ми вирiшимо йти на урусiв, то треба нам її мати. Я пошлю своїх людей за нею. Ось на що нi срiбла, нi золота не шкода! -Це буде хтозна-коли, - розчаровано протягнув Кзакiв син Роман Кзич. - А серце просить помсти зараз! Кончак усмiхнувся. - Молодiсть нетерпляча... А в вiйськовому дiлi потрiбне терпiння. У похiд ми все одно не пiдемо ранiше зими. На той час i живий вогонь роздобудемо... - Яким же шляхом iти? Кого першого воюватимемо? - запитав старий Туглiй, вiдсапуючись вiд випитого кумису i витираючи рукавом рiдкi вуса. - На Переяслав, на Київ, на Чернiгiв чи на Посем'я? Кончак давно все обдумав. - Першого треба бити того, хто найслабший. А зараз найслабша Переяславська земля - все Посулля мною вже знесене, залоги залишилися тiльки в небагатьох городках - у Воїнi, Римовi, Слiпородi, Лубнi, Лохвицi, Ромнi. Та вони для нас не перепона. Пройдемо непомiтно мiж Лубном i Лохвицею прямо до Переяслава i з ходу вiзьмемо його. Князя Володимира, якщо залишиться живий, притягнемо на арканi до Орелi, де вiн бився з Коб'яком, i там скараємо. Погромимо всю Переяславську землю i залишимося там на лiто, а потiм - i назавжди... Чи правильно я мiркую? - Ойє, ойє! Правильно! - закричали хани. - Слава хановi Кончаку! Слава внуковi Шарукана! Кончак i оком не повiв, хоча радiсть розпирала йому груди. Нарештi досягнув вiн верховної влади! Довгий i нелегкий це був шлях - i ось сьогоднi все Половецьке поле кричить "славу" на його честь, вiддає свої вiйськовi загони йому в руки. Вiн розумiє, що завдячує Коб'яковi, його нерозважливостi сьогоднiшню перемогу над родовичами. А перемога над урусами належатиме тiльки йому i бiльше нiкому! I вона змiцнить i утвердить владу над Дешт-i-Кипчаком за ним, а може, i за його нащадками. Вiн подякував ханам за довiр'я, за добровiльно вручену верховну владу i на радощах звелiв подати п'янке червоне вино, привезене сугдейськими купцями з далекої Куль-Оби. * * * В юртi ставало душно. Настя вiдкинула вовняну ковдру, провела рукою по обличчю, мовби вiдганяла сон, i позiхнула, роздумуючи - вставати чи нi. Вставати не хотiлося. Надворi давно вже буяв сонячний лiтнiй день, а в юртi прохолодно, стоять густi сутiнки, коливаються похмурi тiнi. Сюди крiзь подвiйну повсть проникає зовсiм небагато приглушених звукiв гамiрливого половецького стiйбища - хiба що плач дитини чи далекий тупiт кiнських копит, i коханiй жонi хана Туглiя не хочеться вставати i поринати в безладну i безглузду метушню чужого i ненависного життя. За три роки неволi Настя звикла до розкошiв, до ситостi й неробства, бо була не рабинею, як iншi її спiввiтчизницi, а катуною[42] хана, однак до чужини так i не звикла. Дiтей вiд хана не мала i жила тiльки для себе, нi в грiш не ставлячи нi свого старого чоловiка, який упадав бiля неї i мало не носив на руках, нi його рiд, нi всю половецьку орду. Користуючись слiпою любов'ю Туглiя, вона робила, що хотiла, - нi в чому вiн їй не перечив. Мала гарний одяг, золотi прикраси, смачну їжу i вдосталь часу для спання, видивляння у бронзове дзеркальце чи для теревень зi своїми рабинями-землячками. Вона подумала, вставати чи нi, - i не встала. Прислухалася до сюрчання степового цвiркуна, що вiв свою без- конечну пiсню десь пiд килимом. Тут i цвiркуни не такi, як дома. Домашнi жили пiд пiччю i тихо заколисували - сюр-сюр... А тут голосистi, як пiвнi, заведуть спiв - не заснеш. Не зацiкавив її i приїзд багатьох ханiв, про що вночi розповiв їй Туглiй, не змусив засвiт вилiзти з теплого м'якого ложа, притьмом вискочити iз затишної юрти. Чи й не диво - хани! Мало вона їх перебачила за цi роки! Такi ж кочовики, що кохаються в конях, вiвцях, худобинi, як i всi iншi, хiба що ситiшi та одягнутi краще. Вона повернулася на другий бiк i заплющила очi. Та подрiмати не пощастило. Раптом недалеко пролунав пронизливий жiночий крик i змусив її схопитися. По голосу впiзнала - кричала тiтка Рута, невiльниця з Переяславщини, сорокарiчна дружина Туглiєвого наймита-пастуха Торiата, або по-простому Трата, як звали його всi родовичi, тобто Гнiдого Коня, бо саме так вiн прозивався. Кричала Рута. Це, правда, не було дивиною. Мусила кричати, бiдна, бо навiжений Трат, коли йому щось входило в голову, частенько хапався за вiжки чи обротьку i ганявся за нею довкола юрти, а траплялося - бив смертним боєм. Бив за те, що був бiдний i не бачив просвiтку в своєму нужденному життi, бив, що взяв у жони уруску, бо за половчанку не мав змоги заплатити калим, бив за те, що народила йому тiльки одного сина Овлура, якому, отже, теж потрiбно, коли захоче женитися, готувати калим, i не народила жодної дiвчини, яка принесла б йому багатство, коли б виходила замiж. Хтозна, яка була причина сьогоднi, але Рута кричала, нiби її вбивають до смертi. Тож причина, мабуть, була з поважних. Настя поспiхом накинула на себе барвистий халат, вискочила надвiр. Бiля Тратової юрти юрмився натовп. Однак нiхто й пальцем не повiв, щоб порятувати нещасну. Трат звалив Руту на землю i перiщив гарапником нещадно, нiби тварину. Настя розштовхала людей i прожогом кинулася наперед, щоб припинити це бузувiрство. Та тут з протилежного боку вискочив задиханий вiд швидкого бiгу вродливий кремезний юнак i повиснув на Тратовiй руцi. - Батьку, що ти робиш! Отямся! Зупинись! Не бий матерi. Це був син Трата i Рути - Овлур. Йшов йому вiсiмнадцятий рiк, i ставав вiн дужим вродливим парубком. Вiд матерi успадкував густе, злегка кучеряве волосся, прямий нiс, бiлу шкiру, а вiд батька - чорнi брови та виразнi карi очi. Настя давно запримiтила хлопця, але вiн не звертав на неї нiякої уваги. Трат заверещав: - Геть! Вiдпусти мене! Як смiєш перечити батьковi! Овлур не вiдпускав. Трат лiвою рукою ударив сина в обличчя. - Геть-но, щеня! Овлур спалахнув. Не тямлячи себе, вхопив батька за поперек, пiдняв над собою i щосили жбурнув у натовп. Трат гепнувся на землю i заскиглив вiд болю. А Овлур, не глянувши в його бiк, узяв матiр на руки i зник за пологом юрти. Все це трапилося так швидко, що нi Настя, нi родовичi-половцi не встигли й охнути. Такого ще не бувало! Щоб син пiдняв руку на батька?! Щоб посмiв перечити йому?! Щоб порушив стародавнiй звичай степовикiв - покорятися батьковi, покорятися старшому, покорятися беєвi та хановi?! Нi, такого, достеменно, ще не бувало! Всi чекали - що ж буде далi? Трат тим часом пiдвiвся, безтямно глипнув на людей, в очах яких уздрiв смiх i глум, бо вони глумилися з нього все життя, вiдколи вiн себе пам'ятає, з самого малку, i, не тямлячи себе, кинувся вслiд за Овлуром до юрти. - Я уб'ю тебе, уруський вишкребку! - заревiв, видобуваючи зi шкiряного чохла широколезого ножа. У юртi враз зчинився крик. Стiни iз старенької повстi задвигтiли, затрiщали. Вслiд за тим з неї вискочили обоє - батько й син. Власне, вискочив один Овлур з пiднятим над головою Тратом i двигонув батька ще далi, нiж перший раз. Трат покотився пiд ноги родовичам. Потому, проклинаючи все на свiтi - i жiнку, i сина, i самого себе, - пошкутильгав до бiлої Кончакової юрти. - Я знайду на тебе управу! Ти не битимеш бiльше батька! Начувайся! - помахав вiн кулаком. Настя отерпла. Бути бiдi! Хани розправляються з непокiрними безпощадно. Вона кинулася до юрти. Рута лежала на шорсткiй, побитiй мiллю кошмi i стогнала. Сорочка на нiй порвана, закривавлена. Овлур сидiв поряд i гладив її збасамужене гарапником плече. Погляд його був розгублений i блукав десь далеко-далеко. Настя доторкнулася до юнакової руки. - Овлуре, тiкай! Трат побiг до хана! Коли б не схопили тебе... Рута переполошилася теж, пiдвела голову. - Ой лишенько! Що ж це буде! Овлуре! Але Овлур мов задерев'янiв. - Ну i хай! - махнув рукою. - Лiпше смерть, нiж та ке життя! - Дурненький! Що ти говориш? Буря минеться - i знову засяє сонечко! Батько пробачить тобi... На те ж вiн батько! - переконувала Настя. - Авжеж! Батько! Крiм батога, я нiчого не зазнав вiд нього гарного! А матiр катує, мов звiрюка! Вiн менi, може, й пробачить, та я йому не пробачу нiколи! Настя зрозумiла його. Овлур був сином полонянки Рути. Вигодуваний, вихований нею, хрещений попом-невiльником i названий при хрещеннi Лавром. З розповiдей матерi багато знав про її батькiвщину - Русь, про її села i городи, про вишневi садочки i повноводi рiки, про зеленi дiброви i родючi ниви, а найбiльше - про її людей, яких i тут, у Половецькiй землi, було немало. Вивчив вiд матерi їхню мову, їхнi звичаї, пiснi i почувався серед них як свiй. Знав, що жiнка там, у порiвняннi з жiнками кочовикiв, живе вiльнiше, їй легше дихається, вона там часто вершить всiма господарчими дiлами сiм'ї. Так здавна повелося серед того народу. А тут, в ордi, навiть жiнки-половчанки - безправнi i безсловеснi iстоти, а про невiльниць нiчого й казати. Рута ж натерпiлася, мабуть, за всiх, - таке важке було її життя. Одного Овлура любила вона тут, один Овлур був тим промiнчиком, що манив її до себе серед безпросвiтного мороку i тримав на свiтi. А син платив їй взаємною любов'ю. За неї вiн був ладен на все. Навiть на батька руку пiдняв через неї... I це було найстрашнiшим злочином. Половецькi звичаї такого не прощали. - Овлуре, тiкай! - мало не закричала Настя. - Ти краще за мене знаєш, що тебе чекає, як розправляються хани з непокiрними! Овлур стиснув рукою лоба i мовчав. Рута теж то благала його тiкати, то раптом ставала безтямною i безсловесною. Настя не знала, що робити. - Божевiльний, тiкай! Сiдай на коня - i в степ! Та тiкати було вже пiзно. Хтось владною рукою шарпонув полог - i до юрти ввалилося троє ханських нукерiв-охоронцiв. - Де Овлур? Його схопили, потягли - аж сорочка затрiщала. Рута закричала, Настя кинулася вслiд за ними. На майданi зiбралися всi - вiд старого до малого. Окремо, посерединi, стоять хани. Над ними височiє могутня постать Кончака. Бiля його нiг, розтираючи кулаком по обличчю сльози, зiгнувся старий змиршавiлий Трат. - Ведiть-но поганця сюди! - загримав Кончак. - Хочу глянути на нечестивця, що пiдняв руку на батька! Овлура кинули йому до нiг, силомiць поставили на колiна. Кончак носком чобота ткнув його в груди. - За вiщо батька бив? - За матiр, хане. Щоб не знущався з неї, щоб не вбивав до смертi! - Жона - пил на чоловiкових пiдошвах! Що чоловiк хоче, те й робить з нею - милує або лупцює... Та не в тiм, зрештою, рiч. Рiч у тiм, що ти виступив супроти освячених цiлими поколiннями звичаїв - зняв руку на старшого! Сьогоднi - на батька, завтра - на хана! Тебе мало висiкти канчуками - тебе треба прив'язати коневi до хвоста i пустити в степ! Хай звiрi зжеруть там твоє м'ясо, хай вiтер i сонце висушать твої костi! - Ойє, ойє! - закивали головами хани. - Вiн потоптав наш предковiчний закон - хай поплатиться за це! Настя обiмлiла. Прив'язати коневi до хвоста! Це ж вiрна смерть! Який жорстокий степовий звичай! Вона кинулася до нiг Кончаковi. Плутаючи половецькi i свої рiднi слова, заблагала: - Великий хане, зглянься на хлопця! Його мати лежить при смертi - так скатував її нi за що Трат... А Овлур вступився за неї... Не бив вiн батька, а тiльки вiдтрутив вiд матерi, коли той ввiрвався, щоб зарiзати обох - матiр i сина! Я цьому свiдок! Кончак насупився. А хан Туглiй, що загубився в натовпi ханiв, витрiщився на дружину i не знав, що робити, - схопити непутящу за коси та вiдтягти до своєї юрти чи промовчати, щоб не стати посмiховиськом перед усiм родом. Вирiшив промовчати. Тим часом Кончак упiзнав Настю. Його вразила її свiжа жiноча краса - пишне русяве волосся, ще не заплетене пiсля пiзнього сну, рожевi щоки, бiлi руки, що не знали чорної роботи, великi голубi очi, в яких, здавалося, можна було втопитися... Серце його пом'якшало. - А чому ханша вступається за цього чабана? - Бо його мати, Рута, - моя землячка... Менi жаль її. Настя ще бiльше зашарiлася i смiливо глянула прямо в вiчi грiзному хановi. Сказала вона, звичайно, тiльки пiвправди. Руту їй жаль, безперечно. Та ще бiльше жаль самого Овлура, такого гарного, мужнього, дужого, що запав їй у серце. То дарма, що вiн молодший. А хiба вона стара? От тiльки вiн, дурненький, не помiчає її почуттiв чи вдає, що не помiчає, бо боїться хана Туглiя... Але ж коли-небудь помiтить! Прийде час! Поки Настя так думала, Кончак дивився на неї i вiдчував, що її погляд обеззброює його. - Гм, - буркнув вiн незлобливо. - Я не можу вiдступитися вiд щойно сказаних слiв, жiнко! Зрозумiвши, що її чари подiяли i тут, як дiяли вони безвiдмовно завжди, коли потрiбно було полонити тверде чоловiче серце, Настя повела новий наступ: - Я не прошу великого хана вiдступитися вiд власного слова. Я прошу лише зберегти життя цьому хлопцевi. А як - то вже турбота самого великого хана. Двi пари очей: хижi, брунатно-коричневi - хановi i великi, ясно-голубi - Настинi, - якусь мить мовчки змагалися мiж собою. I це змагання було явно не на користь Кончаковi, i його сувора, вовча натура почала поволi танути, м'якшати, поступатися перед вродою i волею цiєї незвичайної уруски. "I треба ж, - подумав Кончак, - щоб така красуня дiсталася отому старому бовдуровi Туглiю! Яка несправедливiсть! Ой-бой!" А вголос промовив: - Буде так, як уже сказано, - треба провчити непослуха. Та й iншим наука!.. Але пустимо коня не в степ, а проженемо по стiйбищу, щоб усi бачили, що чекає того, хто не поважає старших! Настя зрозумiла, що на бiльше розраховувати не можна. Однак i це була значна уступка з боку хана. Її потрiбно було розширити i узаконити прямою згодою Кончака. - Дякую, ханочку, - сяйнула бiлками Настя. - Звичайно, по стiйбищу хай протягнуть - в науку iншим... Про одне прошу - дозволь принести йому одяг, який я захочу. Кончак засмiявся. - Одяг? Вiн i так не голий... Але коли вже тобi так хочеться, то неси. Поки ханськi охоронцi лаштували коня, шлею на нього та вiрьовку, щоб прив'язати жертву, Настя метнулася в юрту, де в напiвзабуттi лежала Рута, шепнула їй, щоб не хвилювалася за сина, бо, мовляв, вона все зробила, щоб урятувати його, схопила Тратового старого, але досить мiцного кожуха i валянки, заячого малахая i вибiгла надвiр. За нею виповзла з юрти Рута. Настя схилилася до Овлура. - Одягайся! Взувай валянки! Та швидше, поки тi бузувiри не потрощили тобi костi! Здивований Кончак спочатку хотiв заборонити юнаковi так одягатися, та, згадавши, що вiн сам дозволив принести вдяганку, махнув рукою - е-е, хай! Ханськi охоронцi пiдвели коня, запряженого в шлею, накинули попiд руки Овлуровi мiцну вiрьовку, прив'язали до барка. Один з них скочив коневi на спину, вйокнув: - Вйо! Юрба розступилася. Кiнь рвонув з копита i пiшов чвалом. Овлур ухопився за натягнуту, мов струна, вiрьовку, пiдтягнувся на руках, щоб уберегти голову вiд ударiв об землю. Кожух i валянки захищали його тулуб i ноги. - Вйо! Уля-ля-ля! Уля-ля-ля! - заверещала юрба. - Вйо! Вйо! Для всiх, крiм Рути i Настi, це було захоплююче видовище. Очi палали, роззявленi роти кричали, понукали верхiвця гнати швидше, хоча той i так мчав шпарко - аж курява здiймалася вслiд за ним. Стiйбище розкинулося понад Тором на цiлу версту. Наїжджена курна дорога, обабiч якої вишикувалися юрти i похiднi вози з вежами-юртами на них, пролягала по узвишшю, i всiм було видно, як за верхiвцем пiдстрибувала на вибоях темна згорблена постать юнака. Живий? Овлур був живий, хоча вiдчував, що тримається з останнiх сил. Земля, яку вiн знав змалечку i по якiй ходив не раз, тепер йому була ворожою, вона била його в спину, в лiктi, в ноги, товкла i гамселила зi всiх бокiв. Коли б не кожух, валянки i шапка, то не витримав би й половини шляху. Дякувати Настi - поки що вiн живий! Коли верхiвець завертав назад i припинив коня, Овлур крикнув йому: - Джигiт, у вибалку, на засохлому груддi, тихше їдь, прошу тебе! Бо й печiнку вiдiб'єш! Широколиций джигiт вищирив бiлi зуби, засмiявся. - Тримайся! Промчу, як вихор! Припиняти не буду - повеселю хана Кончака i його гостей! Пай-пай! Овдур гiрко скривив рота i ще мiцнiше стиснув вiрьовку. Назад джигiт справдi мчав, як вiтер, весь час б'ючи коня гарапником i ногами пiд боки. Зупинився за кiлька крокiв перед Кончаком, сплигнув додолу i шаблею перерубав вiрьовку. Овлур не подавав ознак життя. Кожух звисав з нього клаптями, обличчя заюшилося кровлю. Лежав мовчки, мов мертвий. Рута пiдвела голову, пiдповзла до сина i закричала: - Синочку! Що ж вони зробили з тобою! Вiд того крику Овлур здригнувся, з його грудей вирвався болiсний стогiн. Клаптi кожуха заворушилися - юнак силкувався пiдвестися, але не мiг. - Матiнко, ти? - намагався впiзнати її крiзь кривавий туман. - Я, синочку, я... Ось пiдведуся, допоможу тобi... Вона справдi знайшла в собi сили пiдвестися, стати на ноги, але як не силкувалася, а пiдняти сина не змогла. Тодi Настя гарикнула на молодих джигiтiв, що стояли поблизу: - Чого витрiшки продаєте? Допоможiть жiнцi! Кончак мовчки кивнув головою, i джигiти обережно пiдняли Овлура на руки, понесли в юрту. Рута поволi подибала за ними. А Настя стримала себе, хоча їй теж хотiлося бути зараз там, у юртi. Тепер, коли небезпека для Овлура минула, вона подумала i про себе. Що скаже на все це хан Туглiй? Що то буде? * * * Туглiй повернувся вiд Кончака, коли стемнiло, добре напiдпитку. Важко ввалився до юрти, дихнув вином i кумисом. Широкий вид його був насуплений, очi налилися кровлю, рiдкi сивi вуса наїжачилися, товста шия почервонiла, мов у пiвня гребiнь. В руцi вiн мав замашного гарапника. Настя миттю схопилася з м'яких подушок, i вiд того рiзкого руху заколивалося жовтаве полум'я лойової свiчки. З її округлих бiлих плеч вiльно спадала гаптована шовком тонка лляна сорочка виробу київських умiльцiв. Туглiй ступив крок наперед i зловiсно прохрипiв: - Хр-р! Хр-р!.. Ну, негiднице-повiйнице! Ось так ти бережеш чоловiкову честь! Робиш мене, хана, володаря цiлого степу, тисячних отар i табунiв, повелителя племенi, посмiховиськом перед усiм народом половецьким! Що надумала! Заступатися привселюдно за якогось шмаркача, жебрака, чабана! Та я тебе саму накажу прив'язати коневi до хвоста i голою пустити в степ! I нiхто тебе не порятує! Нiхто не заступиться! Та я з тебе живої шкуру спущу! Хр-р! Хр-р!.. Над його головою звився гарапник. Але не встиг вiн упасти на нiжне жiноче тiло, як Настя вихопила зi складок сорочки невеликого кривого ножа i наставила собi проти серця. - Хане! - гукнула голосно. - Зупинись! Кого б'єш? Один удар - i не стане твоєї русокосої жони, твоєї вiдради i втiхи! Чи ти подумав, хто милуватиме тебе, хто цiлуватиме тебе, хто привiтає, коли повернешся з походу? Хто пригорне i приголубить, коли ти ляжеш у холодну постiль старого вдiвця? В чиї очi заглянеш, коли важкi думи обсядуть твою сиву голову, i хто зiгрiє твою стару кров у довгi зимовi ночi? Чи подумав ти про це? Якщо подумав, тодi бий! Вона знала, що робити i що казати. Туглiй, мов заворожений, прикипiв поглядом до тонкого блискучого леза. Гарапник здригнувся i впав додолу. Хановi губи затремтiли, а брови сивими дугами полiзли на лоба. - Настуню! - вигукнув вiн, простягаючи до примхливої i своєвiльної дружини руки. - Не треба! Зачекай! Я пожартував! Давай поговоримо ладком! Ти ж знаєш, як я кохаю тебе! Справдi - ти моя єдина радiсть i втiха! Хiба я посмiю хоч пальцем зачепити тебе, люба моя! Та швидше я голову дам вiдрубати, нiж ударю тебе! Тiльки будь моєю i бiльш нiчиєю - i ти купатимешся, поки я живий, у розкошi й щастi! Настуню! Настя подумала трохи, мовби вагалася i зважувала почуте, потiм вiдвела ножа вiд грудей i пожбурила додолу. - Хане мiй! - її бiлi руки простяглися наперед, як для обiймiв. - Хане мiй! Туглiй з радiсним стогоном кинувся до неї: - Настуню! Мiж ними знову, як це бувало не раз, запанував мир. Туглiй роздягнувся, i вони забралися на м'яке ложе, пiд пухкi ковдри з верблюдячої шерстi. - Весело було у Кончака? - спитала Настя, щоб звести розмову на iнше. - Надудлилися вина, скiльки хотiли? Туглiй плямкнув губами, покрутив головою. - Вино те скоро крiвцею проллється... - Як то? - Кончак замислив велику вiйну з урусами... Нинi обрали його верховним ханом... Як тiльки ляжуть на землю снiги i стануть рiки, пiднiметься весь Половецький степ!.. I здригнеться Руська земля! У Настi стиснулося серце. Нi, не забула вона рiдної землi! Не забула! Iнодi така туга найде - хоч у Тор головою кидайся. I тодi встають перед очима зеленi береги срiблястого Сейму, пахнуть у груди духмяними пахощами скошенi трави на левадах та гiркi дими осiннiх багать на городах, вiдiзвуться гострим болем рiднi голоси матерi, батька, братикiв i сестричок... Нiде правди дiти, звикла вона за три роки, проведенi в ханськiй юртi, i до ситої їжi, i до гарного одягу, i до прикрас дорогих - золотих перснiв та сережок, срiбних заколок, бурштинового намиста. Та до рiдної землi на крилах летiла б - щоб хоч одним оком уздрiти її, на рiднi стежки-дорiжки поглянути, зi своєї криницi води попити, пiсень солодко-тужливих дiвочих послухати, що бринять пiд мiсяцем... Серце її стиснулося. Вона не забула того жахливого зимового дня, коли зненацька, зовсiм несподiвано, на Вербiвку налетiли половцi, пам'ятає, як закричали люди пiд шаблями половецькими, заревла худоба, коли її нападники почали виганяти з хлiвiв, як спалахнули стрiхи хат i дим заступив сонце... I нiколи не згладиться з ЇЇ пам'ятi та мить, коли її шиї торкнувся холодний половецький аркан, а важкий гарапник упав на дiвочi плечi... Це було жахливо! Скiлькох же iнших молодесеньких русокосих дiвчаток жде її доля? Скiльки сiл попелом розвiються по бiлому снiгу, скiльки люду трупом ляже пiд шаблями половецькими? - Чого ж замовкла? - торкнувся її руки Туглiй. - Невже своїм патяканням я розвередив тобi душу? Так ти не бери до серця... Так було, так i буде! - Я й не беру, - прикинулася Настя байдужою, щоб не викликати у хана пiдозри, як гостро вразила її ця новина, - Мало про що можуть говорити п'янi чоловiки... I з вiдразою обняла нелюбого мужа за м'якi бабськi плечi. А другого дня, вибравши хвилину, коли Туглiй разом з Кончаком та iншими донськими ханами виряджав гостей, Настя шуснула в юрту до Рути. - Сама? Трата i Овлура немає? - Ох, ох, сама, - застогнала жiнка, пiдводячи голову з постелi. - Трат i Овлур уже бiля ханських табунiв, а я колодою лежу i не можу пiдвестися - все тiло болить... Овлур, бiдолаха, теж ледве пiдвiвся... Настя призвичаїлася до напiвтемряви, простягнула Рутi чималий вузлик. - Я ось тобi тут дещо принесла - сиру, айрану та смаженого м'яса. Пiдкрiпляйся та одужуй швидше! - Щось знову трапилось? - кинулася Рута, по Настиному голосу догадавшись, що в тiєї за душею якась таємниця. - Трапилося! - Настя перейшла на шепiт. - Задумали хани взимку Русь звоювати, винищити всiх аж до Десни та Києва... - Клятi!.. - I то не все... То буде не простий набiг, як бувало не раз до цього... - Що ж вони надумали ще?.. - Хочуть усю Переяславську у країну навiки посiсти, щоб стала вона їхньою землею! Хочуть ставити там свої вежi, випасати там свої табуни! - Звiдки ти дiзналася про це? - Туглiй розпатякався... Ти ж знаєш, що вiн, як баба, - що на думцi, те й на язицi! Та ще коли напiдпитку... - О боже!.. Що ж нам робити? - Звiстку дати додому. - Нiби це так просто! - Знаю, що не просто... Особливо для нас, жiнок... Але ж у тебе є син... - Ти хочеш, щоб Овлур устряв у це дiло? Що ж вiн може зробити? - Я все обдумала. Коли б тiльки Овлурова згода... Але ж вiн такий непiдступний... По колись вродливому, а тепер змученому Рутиному обличчю промайнула гiрка усмiшка. - Ох, Насте... Знаю, не слiпа я, - сохне твоє серце за ним! Та не баламуть ти хлопця! Облиш! Чи хочеш йому ще бiльшого нещастя?.. Не рiвня вiн тобi нi в чому... - Тiтонько Руто, - почервонiла Настя, - не про те я зараз мовлю, хоча й не байдужий менi Овлур, а про те, щоб сповiстити князiв про намiр Кончака... - То ти вибрала для цього Овлура? Але ж вiн може голову втратити! Невже ти не подумала про це? Чи не жалко його? - Чому не подумала? Думала i про це, всеньку нiчку думала. Та нiчого iншого надумати не змогла... Хiба самiй їхати... - Куди тобi! - От бачиш? Залишається один Овлур. Вiн не раб, за яким пильнують десять очей, а вiльний кочiвник. Вiн чабан, тому може пiд час вiдгону табунiв непомiтно для iнших зникнути з пасовища i за кiлька днiв домчати до Воїня чи Лубна i повернутися назад... Йому легше це зробити, нiж будь-кому iншому. Потрiбно тiльки, щоб ти його напоумила на це... Нiкого iншого, крiм тебе, вiн i слухати не захоче! - А якщо i мене не послухається? - Тодi Кончак застукає наших зненацька i пiв-Русi потягне на арканах у неволю. - Жахливо! - Отож-бо!.. Навряд чи повернуся я коли-небудь на батькiвщину, та забути рiдної землi довiку не зможу - нi роду свого, нi села свого, нi тих стежок-дорiжок, по яких походили мої босi ноженята, нi всього iншого, до чого прикипiло моє серце! Нiчого цього не забути менi! Тому й не хочу, щоб гасав там, по наших селах-хуторах, по наших нивах та луках, хижий половецький кiнь... Рута схлипнула. - Я i сьогоднi, коли б мала силу, полинула б додому. Хай би там нi кола нi двора - аби на рiдну землю! Та ще з Овлуром, синочком моїм єдиним... А без нього - нi! Без нього менi - смерть! Хоча i так вона не за горами! Доконає мене Гнiдий Кiнь, ох, доконає, хай би був щез! Настя обняла її, i вони обидвi заплакали. РОЗДIЛ ДЕСЯТИЙ На три листи князя Iгоря з проханням помиритися з сином Володимиром Ярослав вiдповiдав коротко i сухо: "Нi!" Iгор досадував, злився, Володимир сумував, а княгиня Євфросинiя плакала, бо шкода їй було брата. Пiсля вiдповiдi на третiй лист не залишилося нiчого iншого, як з жоною та дiтьми вирушити на поклон до тестя. I ось перед очима Галич - столиця могутньої Галицької землi. Здалеку сяють золотом хрести на банях Успенського собору, збудованого Ярославом. Високо здiймаються в небо на високiй горi вали i заборола дитинця. Гудуть дзвони, i їхнi солодко-тривожнi звуки холодять душу. Як то прийме князь Ярослав? Чи не вижене? Поминувши гамiрливе ремiсниче Пiдгороддя з його кузнями, млинами, чинбарнями, олiйницями, сукновальнями, зброярнями, з його невеликими хатками та напiвземлянками, з його кривими вуличками, курми, гусьми, качками та свиньми на вигонах, iз бродячими псами та запаршивiлими котами, валка князя Новгород-Сiверського прогуркотiла по дерев'яному мосту через Лукву, проїхала мимо боярських та монастирських садиб, огороджених такими мiцними заборолами, нiби то були князiвськi городки, пiднялася вузькою дорогою на високий пагорб i через камiну браму виїхала в дитинець, її супроводжували посланцi Ярослава, висланi галицьким князем назустрiч гостям. Перед Успенським собором - невеликий гурт бояр та найбагатших i найвпливовiших городян, що вийшли зустрiчати князевих дочку i зятя. На папертi одиноко стояв Ярослав. Посивiлий, схудлий, згорблений. Горе не обiйшло його стороною. Євфросинiя зiскочила з вiзка, притьмом кинулась до нього. - Отче! Княже! - заридавши, впала йому на груди. Вони не бачилися кiлька лiт i тепер довго стояли обнявшись. Ярослав був твердою, суворою людиною, але i в нього покотилася по щоцi сльоза. Пiдiйшов Iгор. Почоломкався з тестем. Ярослав заглянув молодому князевi в очi. - Чого приїхав? Просити за Володимира? - I за Володимира теж, - з притиском вiдповiв Iгор, витримуючи пронизливий погляд галицького князя. - Нiчого не вийде! - рiшуче вiдрiзав Ярослав, провiвши вказiвним пальцем поза золотим ожереллям, нiби воно заважало йому дихати. - I не проси. - Таточку, про це потiм поговоримо, - втрутилася Ярославна, - А зараз привiтай онукiв!.. З критого вiзка одне за одним вилазили дiти, з цiкавiстю й острахом роздивлялися довкола, зиркали спiдлоба на гурт бояр, на старого бородатого князя, про якого няня встигла шепнути, що то їхнiй дiд. Дiти пiдiйшли до Ярослава, i няня поставила їх рядочком по зросту. Однi були темнiшi - в Iгоря, iншi - русявiшi, як мати, але Ярослав вiдразу вiдзначив у думцi, що у всiх є щось вiд нього. - Твої онуки, батьку. - Ярославна витерла сльози, усмiхнулась, побачивши, як перелякано зиркають дiти на дiда, i почала перелiчувати: - Оце Олег, а то Святослав, а то Роман, а то Ростислав, а то Ольга... А найстарший, Володимир, зостався дома, князює в Путивлi, охороняє Сiверську землю, поки ми тут... Ярославове обличчя розпогодилося, рiзкi зморшки на лобi розiйшлися. Вiн раптом вiдчув у серцi щось таке, чого нiколи не вiдчував i навiть назвати його не вмiв. Нi донька Євфросинiя, нi син Володимир, нi другий син - Олег, або Настасич, як його по iменi матерi-попадi прозвали в Галичi, не викликали у нього такого сильного почуття, як оцi маленькi смiшнi чоловiчки, його онуки. В ньому вмiщалися разом i любов, i нiжнiсть, i страх за їхнє майбутнє, i гордiсть та радiсть, що в них було щось твоє, що залишиться на свiтi пiсля тебе, коли ти вiдiйдеш у небуття. Вiн знав, чув не раз, що дiдусi та бабусi люблять онукiв дужче, нiж колись своїх дiтей любили. Чому так - хто-зна. Може, тому, що попереду у старих уже немає нiчого свiтлого й радiсного, крiм оцих ясних личок? А може, тому, що онуки продовжують твоє життя, твiй рiд? Як би там не було, а вiн раптом переконався у правдивостi людських спостережень. Перед ним стояли маленькi, настороженi чоловiчки, що трохи наївно i трохи налякано, але з непiдробною цiкавiстю розглядали його, свого дiда, як якогось казкового звiра чи якесь невидане чудо. Вiн щасливо усмiхнувся, присiв i почав по черзi обнiмати i цiлувати малих, а найменшу - Ольгу - пiдняв, пригорнув, i вона, не проявляючи страху, охопила рученятами його шию i голосно засмiялася, бо дiдова кошлата борода була така лоскiтлива... - Рiдненькi мої, - прошепотiв Ярослав. - Ходiмо ж зi мною до хоромiв! Така радiсть сьогоднi буде у старого одинокого князя! Та й ви в дорозi притомилися... Тиждень промайнув, як одна година. На честь дочки та зятя, князя Новгород-Сiверського, Ярослав щодня влаштовував лови на лисиць, кабанiв, ведмедiв, а вечорами у його кам'янiй гридницi, оздобленiй фресками та глазурованою плиткою, лилося угорське вино, гостi стомлювалися вiд надмiру страв, гули гуслi, гримiли бубни, бринiли цимбали, заливалися рiжки та сопiлки. Нi Iгор, нi Євфросинiя не могли вибрати зручної хвилини, щоб наодинцi поговорити з батьком про княжича Володимира. Здавалося, Ярослав навмисне робив так, щоб такої хвилини не випало. Закiнчувався мiсяць жовтень, наступав падолист. Пора було вирушати у зворотну дорогу. I тодi Iгор, якому нiколи не бракувало рiшучостi, пiшов напролом. - Княже, завтра чи позавтрьому, якщо не зiпсується погода, ми хочемо вирушати додому, - сказав вiн уранцi, коли Ярослав вийшов до спiльного снiданку. - А ми так i не поговорили з тобою про все, що нас турбує. Сьогоднi, княже, ми з княгинею нi на лови не поїдемо, нi на пир не прийдемо. Стомилися ми вiд усього цього та й поговорити з тобою хочемо! Ярослав утопив пронизливий погляд своїх примерхлих, вицвiлих зеленувато-сiрих очей у молодi Iгоревi, в яких щасливо поєдналася небесна голубiнь очей матерi-новгородки i зоряна темрява прекрасно дикуватих очей бабусi-половчанки, жони князя Олега. Подумав, пожував сухими губами, сказав коротко: - Як князь i княгиня бажають... Я звелю обiднiй стiл накрити для трьох. Обiдали у невеликiй хороминi, сумiжнiй зi спальнею князя Ярослава. Стрiлчастi вiкна з олов'яними рамами, в якi було заправлене прозоре скло, виходили на пiвдень, i осiннє сонце щедро заливало її теплим промiнням. Стiл був повен наїдкiв та напоїв. На срiбних та золотих блюдах лежал