Коли вербiвчани зiбралися, Володимир пiдвiвся на стременах. Його обличчя, на якому ще не висiялася борода, було заклопотане. - Люди! - гукнув по-юнацькому дзвiнко. - Не дивуйтеся, що я не посадника чи соцького прислав до вас, а сам приїхав. Хочу всю свою волость уздрiти власними очима, хочу дiзнатися, скiльки люду живе в нiй i скiльки воїв може виставити на той випадок, коли доведеться проти половцiв стати. - Та невже знову нападуть, окаяннi? - запитав хтось iз гурту. - Нападуть... Кончак на одне око спить, а другим Русь бачить i зуби точить на неї! Нещодавно стало вiдомо, що взимку хоче вiн з усiм половецьким вiйськом захопити Переяславську i Сiверську землi аж до Сейму, наших людей висiкти чи в полон забрати, а саму землю зробити своєю, щоб ставити на нiй свої вежi, щоб випасати на нiй свої табуни... - Проклятий душогуб! Кощiй Безсмертний! Виродок! - почулися голоси. Володимир пiдняв руку. - Ось тому я й прибув до вас. Хочу всiх, хто здатен тримати меча, хто вмiє стрiляти з лука i вражати ворога списом, закликати до вiйська. А хто ще не навчився, той мусить навчитися вiд бувалих воїв! Ждан виступив наперед. - Вербiвчани всi пiдуть, княже! Бо тяжко постраждали вони вiд половцiв, бо люта туга i жадоба помсти змушують до цього! Небагато нас, зброї i коней у нас малувато, та, будь певен, життя свого не пошкодуємо, аби лиш помститися за свою бiду i перекрити вороговi шлях на рiдну землю! - За зброєю та кiньми дiло не стане: зброю вiзьмете у моїх коморах, а коней - з моїх табунiв! - Тодi, як настане час, дай нам знати, i ми прийдемо до Путивля! - твердо пообiцяв Ждан i звернувся до гурту: - Чи так я кажу, земляки? Вербiвчани загули одностайно: - Так, так! Усi виступимо проти поганих! Не пустимо супостатiв на свою землю! Володимирове обличчя прояснiло, розпогодилося: його невеличка волость таки виставить, як вiн обiцяв батьковi, цiлий полк у тисячу воїв! Не стiльки, як батько чи старий Всеволод, та все ж цiлий полк! I йому не соромно буде, поблискуючи золотим шоломом, стати попереду пiд барвистим князiвським стягом. * * * Десь у тi днi, коли юний князь Володимир Путивльський об'їздив свою волость, київський гридень Кузьмище верстав разом з сотнею воїв нелегкий шлях з Києва до города Лубна на Сулi. Одержавши звiстку вiд лубенського посадника Мотиги про те, що Кончак готує великий зимовий похiд на Русь, Святослав спорядив на нiчийну землю мiж Сулою i Ворсклою сторожову сотню. Виїхавши з Києва рано в середу, валка в суботу ввечерi вже в'їхала через перекидний дерев'яний мiст у Лубен. Поки вої порали коней i ставали на нiчлiг, Кузьмище поспiшив до свого земляка i друга посадника Мотиги i застукав держаком меча у мiцнi дубовi дверi. В добре натопленiй горницi, освiтленiй восковою свiчкою, сидiло двоє: сам посадник, плечистий рудобородий черевань, та кардокий чорнявий юнак, що обличчям i одягом дуже скидався на половця. - Вечiр добрий, друже! Не впiзнаєш? - привiтався прибулий. - Кузьмище! От не ждав! - вигукнув Мотига i, схопившись з лави, кинувся обнiмати несподiваного гостя. - Ти сам чи з князем? - Сам, iз сотнею воїв, - стримано вiдповiв Кузьмище, скидаючи кожуха i пiдозрiло глипаючи на незнайомця, що прислухався до їхньої розмови. - Що ж тебе привело сюди? - Твоя звiстка, друже. - Про Кончака? - Угу, - похмуро прогув Кузьмище, незадоволення тим, що Мотига при сторонньому розпитує його про те, що не всiм потрiбно було знати. Не дiждавшись вiд Мотиги пояснення, хто його гiсть, вiн запитав прямо: - А це що за хлопець? Не половець часом? Мотига зареготав. - Ну й око в тебе! Це справдi половець, але незвичайний. Саме вiн принiс звiстку про намiри Кончака. При ньому можна говорити вiдверто. Його звати Овлуром, тобто Лавром по-нашому, бо вiн хрещений половець. I, як я вже сказав, незвичайний! Повiсивши кожуха i баранячу шапку на дубовий кiлочок, вбитий у стiну, Кузьмище сiв до столу, пильно приглядаючись до знiяковiлого молодика. - Що ж у нього незвичайного? Мотига налив гостевi кухоль медяної сити, пiдсунув дерев'яне блюдо з вареним судаком та хлiбом. - Цей хлопець незвичайний тим, що вiн, хоч i половець, а наш з тобою земляк по матерi i навiть близький твiй родич, як я дiзнався. Кузьмище вихилив кухоль, гучно крякнув i вкинув у рота добрячий кусень хлiба i шмат судака. - Не пригадую такого родича, - закрутив головою, працюючи могутнiми щелепами, як жорнами. - Я теж не вiдразу признав у ньому земляка, - вiдповiв Мотига, знову наповнюючи кухоль. - I не вiдразу повiрив тому, що вiн розповiв. Спочатку навiть подумав, що це половецький вивiдач, i хотiв кинути до ями. I тiльки тодi, коли вiн сказав, що його мати переяславка, а вiн сам християнин, я пильнiше приглянувся до нього. "Звiдки ж твоя мати?" - спитав я. "З Баруча"[47]. Я мало не пiдскочив на лавi: адже я теж родом з Баруча!.. Кузьмище поперхнувся i витрiщив на Овлура чорнi очища. Вiн був такий вражений i здивований останнiми словами Мотиги, що перестав жувати. - То твоя мати справдi з Баруча? - перепитав вiн юнака. - З Баруча, - вiдповiв той. - Її взяв у полон пiд час половецького нападу на Переяславщину мiй батько Торiат, тодi ще зовсiм молодий воїн. - I давно це було? - Менi зараз дев'ятнадцять лiт, а я в неї один... Отже, десь рокiв двадцять тому... - Двадцять рокiв!.. Ти чуєш, Мотиго? Це ж якраз тодi, коли Баруч був дотла спалений ханом Туглiєм! Я, молодий київський гридень, почувши про таке лихо, стрiмголов примчав додому i не застав iз своїх нiкого - нi батькiв, нi сестер... - Я своїх теж не застав, - похмуро докинув Мотига. Кузьмище торкнувся Овлурового плеча. - Як же звати твою матiр? - Рутою. - Що? - вигукнув гридень. - Рутою? Тав усьому Баручi тiльки й була одна Рута - моя сестра! То виходить... А батька її як звали, не знаєш? - засумнiвався вiн. Овлур схвильовано потер долонi. - А батька її, тобто мого дiдуся, звали Йовхимом, а по-вуличному Довгим, бо, казала мати, на їхнiй вулицi жив ще й Йовхим Короткий. Кузьмище вперiщив кулаком по столу - аж задвигтiла горниця i сита вихлюпнулася iз жбана. - Побий мене грiм i свята богородиця! То виходить, що ти мiй сестринець, бо ж Рута - то моя рiдна сестра, а Йовхим Довгий - то наш батько!.. Га? Мотиго, що ж це робиться на свiтi? Був я безрiдний, мов бездомний пес, а тепер знайшов сестру i племiнника. - Виходить, тепер ти не безрiдний, - сказав Мотига. - Як же ти? - спитав Овлура Кузьмище. - Куди тепер? До матерi чи залишишся тут? - До матерi!.. Я було занедужав пiсля нелегкої зимової дороги i оце ледве вичухався. Тепер менi лiпше, i завтра збираюся рушати назад. - Чому ж завтра? Поїдемо разом пiслязавтра - все ж безпечнiше. Доведу аж до Ворскли, а звiдти тобi до матерi рукою подати! - Гаразд, поїдемо, вуйку. Я дуже радий, що зустрiвся з тобою... Ще чотири днi, тепер уже не поспiшаючи, мандрував Кузьмище зi своєю сотнею та Овлуром на схiд по нiчийнiй землi. Нi села нiде, нi хутора. Лише в затишних мiсцях, по лiсах та в байраках, стояли невеликi хижi-зимiвники, в яких Кузьмище залишав по два, по три вої з усiм необхiдним для життя - сухарями, солониною, мороженим м'ясом, крупою. На найвищих деревах вої влаштовували виту - невеличкий помiст, з якого видно було довкiл на багато верст, пiднiмали туди дерев'яний жбан зi смолою, щоб розвести вогонь i подати сусiднiй витi знак, що йдуть вороги, i, попрощавшись з товариством, ставали на чати. Так поволi сотня танула i танула, залишаючи сторожу в тих мiсцях, де могли пройти половцi. По правому, високому березi Ворскли Кузьмище поставив десяток сторож - i на однiй з них, розставшись iз Овлуром, залишився сам. РОЗДIЛ ДВАНАДЦЯТИЙ На початку лютого 1185 року, зiбравши велике вiйсько, Кончак вирушив у похiд. Iшов у силi тяжкiй. Тисячi вершникiв, ведучи запасних коней, нав'ючених зброєю та припасами, вкрили заснiжений степ. Позаду, на мiцних санях, найбiльш досвiдченi воїни везли два тугi самострiльнi луки-катапульти, що натягувалися багатьма воїнами i метали через городськi вали "живий вогонь", тобто запалювальнi снаряди-шерешири, привезенi з далекого Iрану. Разом з катапультами їхав i знавець цiєї грiзної зброї бусурманин Сулейман. "Живим вогнем" Кончак сподiвався залякати русичiв, спалити їхнi городи, а вали зрiвняти з землею, щоб i слiду не зосталося. Бусурманина берегли, як зiницю ока. Його везли в утепленiй вовною та верблюдячою шерстю кибитцi пiд охороною цiлої сотнi воїв, годували добре, задовольняли кожну його забаганку. Кончак вирушив у цей похiд з великими надiями на перемогу. О, тепер вiн розгромить русичiв, де б вони не були - в полi чи за городськими валами, знищить їх чи вiдкине далеко в лiси i, приєднавши обидва береги Днiпра до Дешт-i-Кипчака, стане ханом ханiв, самодержавним володарем усього степу вiд Волги до Дунаю i вiд Кубань-рiки та Лукомор'я до витокiв Дону та до прип'ятських болiт! Вiн створить могутню кипчацьку державу, про яку мрiяв його дiд, великий хан Шарукан, i утвердить її на тисячу лiт!.. Вiн пiдставив морозному вiтровi темне суворе обличчя i пильно вдивляється в обидва крила свого вiйська, а воно котиться на захiд сонця, i немає йому нi кiнця нi краю. I немає також зупину гордим помислам i райдужним мрiям великого хана. Справдi, такої сили кипчаки не збирали нiколи. Хто ж iз уруських князiв здатен протистояти їй? Нiхто! Вiн добре знає їх усiх. Нiхто! До того ж їх роз'єднують чвари i свари, яких вони не можуть позбутися ось уже сто рокiв. Князiвськi чвари i свари - то найперший i наймогутнiший його союзник, i їх треба пiдтримувати, пiдiгрiвати, щоб вони не згасли i не дали можливостi князям об'єднатися. - Ярослав - ось хто допоможе менi в цьому! - вголос промовив Кончак, вiдповiдаючи на свої потаємнi думки. - Ярослав Чернiгiвський. Охоронець, що їхав позаду, почувши, що хан щось сказав, наблизився до нього i перепитав, що великий хан хоче. Але Кончак нетерпляче махнув рукою i рiзко кинув: - Геть! Охоронець злякано зiщулився, втягнув голову в плечi i вiдстав на половину кiнського тулуба, щоб не бути на очах у хана i разом з тим не прогавити жодного його слова. Опiвднi передовi загони пiдiйшли до Ворскли i з ходу, не зупиняючись, перемахнули по льоду на той бiк. I майже одночасно на гiллястому дубi-нелинi, що високо здiймався над лiсом, спалахнув вогонь, завалував смолистий дим i чорним стовпом пiднявся у синє небо. Кончак люто вдарив кулаком по луцi сiдла. - Прокляття! Уруська вита! Не пощастило скритно ввiрватися на Посулля! - I, повернувшись до охоронцiв, кинув: - Погасити негайно! А спостерiгачiв пiймати i привести до мене! Сотня воїнiв, збиваючи копитами снiгову пилюку, швидко помчала через Ворсклу прямо на дим, що все дужче клубочився над лiсом. Незабаром полум'я згасло, а дим поволi почав розвiюватись. - Пiзно, - процiдив крiзь зуби Кончак, з'їжджаючи на дзвiнкий лiд рiки. Назустрiч мчав гонець. - Ну? - зустрiв його суворо хан. - Погасили! - Сам бачу... А полоненi де? Той знiтився. Очi злякано забiгали. - Немає, хане... Уруси втекли, їх було двоє, i вони мали четверо свiжих коней... Нашi погналися по слiду. - Погналися! - передражнив Кончак гiнця, нiби той був винен, що уруси втекли, i ледь помiтним порухом руки вiдтрутив його вiд себе. Два днi половцi рухалися вiд Ворскли до Хоролу. I весь час Кончак похмуро горбатився в сiдлi, нi до кого не заговорюючи, а на звертання вiдповiдаючи односкладне. Важкi думи охмарили його чоло. Хоча сила у нього була велика, ризикувати вiн не хотiв. Ще вирушаючи з Тора, поклав з ходу захопити Переяслав i обложити Київ. Це при тiй умовi, коли б напасти пощастило несподiвано. Та несподiваностi не вийшло. Досi в Переяславi та в Києвi б'ють на сполох. Святослав устигне зiбрати князiв, - у першу чергу закличе брата Ярослава та Iгоря Сiверського, - i зустрiне його об'єднаними силами: сам Святослав, Рюрик, Володимир Переяславський, Ярослав Чернiгiвський, Iгор Сiверський з братiєю... Немало! А ще ж може закликати князiв смоленських, волинських, турово-пiнських... Нi, допустити цього не можна! На Хоролi, проти Лубна, вiн раптом занедужав. Його трясло, поперек ломило. Ноги були як у льоду, а голова - як у вогнi. Вiн наказав вибрати зручне мiсце i стати кошем. Сподiвався тут перебути хворiсть. Звiдси послав нарочних до Ярослава - просити миру i дружби. Ними передав князю-срiблолюбцю дорогi подарунки - трьох жеребцiв, шаблю дамаської сталi, шитий найкращими ромейськими кравцями одяг на сорок срiбних гривень. Приманка вагома. Чи клюне? * * * Святославовi i Рюриковi дружини збиралися в Києвi та на його околицях. По рихлому снiгу сюди били дорогу кiннi стяги i саннi валки, що везли припаси для людей i коней, ставали у вiдведених їм мiсцях на постiй. Князь Рюрик, меткий, непосидющий, цiлими днями гасав на змокрiлому конi вiд одного стяга до iншого - наводив порядок у вiйську. Князь Святослав листувався з князями та воєводами, щоб залучити до походу якомога бiльше сил. З кожним днем прибували все новi й новi загони. Київ i Київська земля виставили всiх, хто мiг i вмiв орудувати мечем, луком i списом. Володимир Глiбович збирав свою дружину й ополчення в Переяславi. З дня на день очiкували чорних клобукiв хана Кунтувдея, що мали прийти з Росi. Святослав щодня писав братовi Ярославу в Чернiгiв, щоб той не гаявся. Тривало безперервне i напружене листування Святослава з братом Ярославом. Дiзнавшись, що Кончак перейшов Ворсклу, Святослав послав ще листа: "Брате, а допоможи менi!" На це Ярослав, одержавши вiд Кончака багатi подарунки i запевнення, що половцi хочуть миру i дружби з чернiгiвським князем, вiдповiв: "Аз есмь послал к ним мужа своєго Ольстина Олексича, а не могу на свой мужь поїхати!" Гарячий, як i всi Ольговичi, Святослав вибухнув лайкою: - Чортiв син Ярослав! Вiн послав до Кончака ковуя[48] Ольстина iз запевненням, що не братиме участi у походi, а нам тепер пише, що не може йти на Кончака тому, що боїться, як би той не перебив його послiв, коли пiде. Ярославе, Ярославе! Коли б ти не брат мiй єдиний, я послав би свої полки на Чернiгiв, щоб провчити тебе! Я вигнав би тебе з бiлокам'яних палат чернiгiвських i пустив би по свiту жебраком-iзгоєм!.. Ярославе, Ярославе! Отже, один з найсильнiших руських князiв вiдколовся, поставивши цим пiд загрозу успiх усього походу. Святослав написав листа Iгоревi: "Брате, я з вiйськом вирушаю в останню недiлю мiсяця лютого на безбожного Кончака, що стоїть за Лубном на Хоролi. А збирай, брате, свої хоробрi дружини та йди на помiч менi! Ждатиму тя пiд Лубном!" I послав гiнцем досвiдченого i витривалого гридня Гов'яду. Гонець, не гаючись, помчав у далекий Новгород-Сiверський. Нарештi прибули чорнi клобуки. Вони отаборились понад Либiддю, де на лузi, пiд снiгом, було багато трави для коней, поставили юрти i розiклали вогнища. З котлiв на весь Київ запахло вареною кониною. Хан Кунтувдей прискакав з почетом на Ярославiв двiр. Боярин Славута, одягнутий у теплий кожушок, при мечi, провiв його в хоромину Святослава. Кунтувдей принiс iз собою густий запах кiнського поту i гiркого диму похiдних багать. Розстебнувши кожуха i скинувши вовчого малахая, схилив у поклонi круглу лисiючу голову. - Салам-алейкум, княже! - Хане, я радий бачити тебе! - пiдвiвся назустрiч йому великий князь київський. - Скiльки вершникiв привiв? - А привiв я шiсть тисяч вершникiв, усi - молодець до молодця, бистрi, як вiтер, а смiливi, як степовi тури! Святослав не змiг приховати радостi. Широким помахом руки запросив хана до столу, звелiв чашниковi наповнити келихи найдорожчим ромейським вином. - Дякую, хане! Твоя бистра кiннота ой як нам потрiбна! Тепер ми можемо вирушати! - Коли? - спитав Кунтувдей, обгризаючи смажене стегно гусака. - В останню недiлю цього мiсяця. Могли б виступити й ранiше, та ми з Рюриком хочемо, щоб з нами встиг з'єднатися Iгор Сiверський... А у нас тепер, з твоїм приходом, усе готове! - Гаразд. Мої вої встигнуть вiдпочити, - хитнув головою хан i промовисто повiв вузьким оком на череп'яну амфору з червоним ромейським вином. * * * У четвер, 21 лютого, Святославiв гонець, їдучи навпрошки i мiняючи у посадникiв коней, прискакав до Новгорода-Сiверського. Був сiрий туманний ранок. Низькi хмари опустилися мало не до землi i, чiпляючись до дзвiницi соборiв, що стояли на горах, i за верховiття дубiв, котилися пiд поривами свiжого вiтру iз заходу на схiд, iз землi Полоцької в землю Половецьку. Гонець застукав важким кованим кiльцем у ворота фортецi. Йому вiдчинили i, незважаючи на раннiй час, провели в князiвськi хороми. Незабаром туди ввiйшов князь Iгор. Гов'яда зняв шапку, вклонився в пояс. - На Русь Кончак iде, княже. Безбожний триклятий Кончак... Уже стоїть на Хоролi. Князi київськi зiбрали силу немалу i ждатимуть тебе, княже, з дружиною на Сулi... - А князь Ярослав? - спитав Iгор. - Ти заїздив до нього? Гов'яда зам'явся. - Князь Ярослав повiв дружбу з Кончаком, одержав подарунки вiд нього, посланцiв своїх послав у степ... Та й хворий, каже. - Отже, вiн не пiде? - Не пiде. - Як же Святославовi? - вигукнув Iгор. - Не дай бог самому їздити на поганих! - А вiн не сам, - вiдповiв Гов'яда. - Князь Рюрик, князь Володимир Переяславський, чорнi клобуки, ти, княже, з братiєю! Це сила! - Поганi є всiм нам спiльний ворог, i їх треба вiдбивати спiльними силами! - сказав Iгор. - Я негайно зберу боярську думу - порадимося, як нам краще йти до Лубна... За годину до князiвської гридницi зiбралися новгород-сiверськi бояри i лiпшi мужi. їх пiдняли з-за снiданку, а декого й з постелi. Вони всiдалися на лави в кожухах, розгладжували - хто костяним гребiнцем, а хто й п'ятiрнею - чуби та бороди, позiхали, спантеличено переглядалися. Нiхто не знав, для чого їх покликано нi свiт нi зоря. Iгор увiйшов до гридницi швидко, рвучко. Рагуїл ледве встигав за ним. Привiтавшись, князь вiдразу об'явив, чого так рано зiбрав боярську думу. - Кончак у силi тяжкiй стоїть на Хоролi, думає, куди йти, - на Київ, на Чернiгiв чи на Путивль. Святослав i Рюрик закликають нас, бояри, приєднатися до них. Що будемо робити? Бояри переглянулися, загомонiли. Iз тих, хто позiхав, сон як рукою зняло. Вiйна, та ще й яка! Уже давно з Половецького степу долiтали чутки, що Кончак збирає сили для великого походу на Русь. Отже, зiбрав-таки! I вже стоїть на Хоролi. Бояри труться, мнуться. Воно, звичайно, загроза велика. Не дай бог, поверне, триклятий, на Сiверщину - бiди не минути! Але нiкому не хочеться в оцю зимову непогоду розставатися з теплою хатою, з гарячими млинцями та солодким молозивом - корови ж почали саме телитися! - i брьохати снiгами хтозна-куди, аж на край свiту, коли, може, той окаянний Кончак поверне в iнший бiк, i бiда омине їх стороною! Iгор жде. Вiн добре розумiє настрiй своїх мужiв. Коли б половцi стояли на Сеймi, вони не сидiли б мовчки i не переглядалися б, як свати на заручинах, коли жених дiвчинi немилий, а вiдразу б схопилися за мечi. А тут... - Ну що, Рагуїле, Жирославе, Чернишу, Добротворе? - Вiн навмисне назвав вельможних бояр, якi держали владу над його дружиною i над чорними людьми, бо до їхнiх голосiв прислухалися всi. - Що будемо робити? Чого мовчите? Рагуїл опустив очi, даючи зрозумiти, що говорити вiн не хоче. Янь з легким усмiхом на рум'яних устах дивився то на князя, то на бояр, що сидiли пiд протилежною стiною. Вiн наймолодший, його не питають - у нього й гора з плеч. А запитають - скаже. Що йому? До його голосу все одно нiхто не прислухається. Тож хай старшi думають! Жирослав, дебелий, чорний, довгоносий, труснув копицею чуприни. - Княже! По-пташиному не перелетиш з Новгорода-Сiверського аж на Сулу, до Лубна чи на Хорол. Се приїхав к тобi муж вiд Святослава в четвер, а сам Святослав пише, що йде з Києва в недiлю, - то як же можеш, княже, встигнути? З Києва до Лубна бдижче, нiж вiд нас, а ми не птахи i їздимо на таких же конях, що й кияни. Та й до походу треба зiбратися... Вiн говорив повiльно, з розсудом, i його слова справили на всiх сильне враження. Те, що нiкому не хотiлося йти в похiд, нiхто прямо сказати не смiв. Але ж i не потрiбно. Хiба ми не хочемо? Нi, ми хочемо допомогти князям київським, але не можемо, бо не встигнемо з'єднатися з ними. Дуже запiзно повiдомив Святослав про похiд, отже, сам винен, хай сам на себе й нарiкає. Такий був смисл Жирославової мови. Iгор тим часом, поки говорив Жирослав i гомонiли, пiдтримуючи його, бояри, думав. А чи вiн, князь, сам хоче цього походу? В першу хвилину, коли прибув Гов'яда з листом вiд Святослава, вiн згарячу ладен був зразу ж iти. Бо ж така загроза! Вiн i зараз думає так само. Але десь там, у глибинi душi, заворушилося iнше почуття: до якого часу вiн повинен ходити на побiгеньках у Святослава? Йому вже тридцять чотири лiта - зрiлий муж, князь. Не з захудалого роду! З Ольговичiв! Пора вже подумати i про своє майбутнє! Не вiк же сидiти в окраїнному Новгородi-Сiверському! Є ж Чернiгiв! Та й Київ теж є! Хiба вiн гiрший за iнших? Чи бог розумом та хоробрiстю обдiлив? Вiн мучився цiєю душевною роздвоєнiстю i не мiг пристати до якогось одного берега. - Зiбратися ми можемо за день i вирушимо завтра, - сказав твердо, переконуючи передусiм самого себе, що йти треба i що вони встигнуть. - Святослав дiйде до Лубна за чотири днi, ми - за шiсть... Важко буде, але встигнемо! Пiдемо прямо поперек поля до Сули та понад нею... - Це справдi важко, бояри, - пiдтримав його тисяцький Рагуїл. - Та коли дуже захотiти, коли треба, то встигнемо з'єднатися з Святославом. Чорних людей не скликатимемо, до князiв Всеволода, Володимира Рильського та Володимира Iгоровича Путивльського гiнцiв не слатимемо, а пiдемо з одною нашою дружиною, тодi встигнемо! - От бачите! - вигукнув Iгор. - Та й як же нам не пiти, коли перед нашими ворiтьми стоїть ворог лютий? Коли вiн може повернути i на нас? I братiя жде нашої допомоги! Бояри мовчали. Ждали, що ще скаже князь. I князь додав твердо: - Iдiть збирайтеся! Вирушаємо завтра вранцi! Наступний ранок видався, як i попереднi, сирий, похмурий i разом з тим морозяний. Все вкривалося слизькою ожеледицею. По широкiй заплавi Десни котилися сивi зимовi тумани, затуляли собою i рiку, i далекi бори за нею, i весь бiлий свiт. Князiвськi стяги стояли рiвними рядами на широкому майданi перед Успенським собором. Конi нетерпляче м'яли копитами рихлий водянистий снiг. Тужили матерi i жони, шмигали помiж вояками дiтваки, обознi їздовi востаннє оглядали i краще вкладали поклажу на санях. I безперервно лунали дзвони всiх соборiв i церков - наповнювали серця i гриднiв, i проводжаючих гострим смутком i щемом. Прощання, як завжди, було тяжке й тужливе. Iгор попрощався з Ярославною i дiтьми дома, в замку, i тепер шкодував, що не дозволив їм супроводити його сюди, до собору, звiдки не один раз вiдправлялися новгородсiверцi у щасливi й нещасливi воєннi походи. - Пора! - сказав вiн тисяцькому. Той подав знак - i зразу ж загримiли бубни, затрубили труби, сколихнулися хоругви. Вої востаннє глянули на рiдних, що раптом заголосили на всю околицю, i торкнули острогами коней. Похiд розпочався. Всi їхали мовчки. Нi пiсень, як це звичайно бувало, нi жартiв. Iгор теж мовчав. На серцi важко, неспокiйно. Вiн поклав лiву руку з поводом на луку сiдла, праву засунув за пазуху i так, поринувши в нелегкi думи, їхав аж до свого княжого села - Iгоревого сiльця, як називали його в народi. Тут вiн хотiв хоч здалеку глянути на милi його серцю краєвиди, на будiвлi - повiтки, стайнi, клунi, кошари, загони, пивницi й медушi, на високий журавель над колодязем, на свiй загороднiй дiм поблизу, в Путивську, але нiчого цього не побачив: усе закрив туман. На землю падала мряка i тут же замерзала. - Який серен[49]! - промовив хтось збоку. Iгор зiтхнув i почав спускатися узвозом до Десни. Туман тут погустiшав. Вiйсько пiрнало в нього, як у сиве кобиляче молоко. Конi почали ковзатися, падати, iржати, стяги враз змiшалися, розтягнулися, розповзлися. Бояри i лiпшi мужi почали перегукуватися, щоб зберегти стрiй i порядок у вiйську. Пiд копитами лунко затрiщала крига - хтось збився з дороги i потрапив у прогнiй. Князь розпорядився попереду стягiв i обозiв нести запаленi смолоскипи. Але це мало допомогло. Уже третiй-четвертий ряд смолоскипiв не бачив. З великим трудом, поволi, вiйсько перейшло Десну i широку деснянську заплаву, сподiваючись, що далi, на березi, мряка розсiється, порiдшає. Та скiльки не йшли, вона не розсiювалася, а ожеледиця все посилювалася. Не тiльки молодi вої, а й лiтнi, досвiдченi гриднi, що за своє життя сходили мало не всю Русь, зараз не знали, як їхати i куди. Iгор зупинив вiйсько, зiбрав бояр. Всi були стурбованi. - Що будемо робити? Серен покрив усю землю - йти далi нiяк... Конi порiжуть ноги... - Княже, ми не тiльки не дiйдемо вчасно до Лубна, а й не знайдемо дороги до Сули i розгубимо людей, - сказав боярин Черниш, що вiв чоловий полк. - Моя думка така: повертати додому! - Повертати додому! Додому! - пiдхопили бояри. - А ти як думаєш, Рагуїле? - спитав Iгор. - Йти справдi нiяк, - розвiв руками тисяцький. - I нiхто не знає, коли i де скiнчиться цей небачений серен, княже. - Тобто повертати додому? - Так. - Тодi повертайте стяги назад. Видить бог, ми зробили все, що змогли, - сказав Iгор, полегшено зiтхнувши. * * * Святослав i Рюрик вели на Кончака двадцятитисячну дружину та шiсть тисяч чорних клобукiв. У Переяславi до них приєднався Володимир Глiбович. Iдучи швидко, прибули вони в Лубен двадцять сьомого лютого пiзно ввечерi. Iгоря в Лубнi не було. - Чортiв син! - вилаявся Святослав. - Примушує ждати себе! Славута заперечив: - Далеко, дорога важка - от i не встиг. Мабуть, заночував у Кснятинi. Та й наступного дня Iгор не з'явився нi вдень, нi ввечерi. Святослав з досадою сказав: - Ждати не будемо! Завтра на свiтанку - в путь! До Хоролу! Щоб не прогавити Кончака!.. А Iгор, якщо прийде, хай наздоганяє нас! В п'ятницю, першого березня, як тiльки засвiтлiв край неба, руськi полки перейшли по льоду Сулу i рушили прямо на схiд. З пiвдня подихав теплий вiтерець - снiг на очах темнiв, брався водою. З низьких хмар накрапав дрiбний дощик. Їхати стало важко. Та Святослав спочину не давав. До Хоролу тридцять верст, а там десь Кончак! Зустрiти його потрiбно на пiдступах до Руської землi, не пропустити через Сулу! Як i на Орелi, Володимир Глiбович напросився в навороп[50]. Дорогу переяславцям показував Кузьмище. Серед сторожiв вiн уподобав молодого переяславського гридня Iвашка i їхав разом з ним далеко попереду. Це був не перший бойовий Iвашкiв похiд, та вiн не мiг приховати страху. Зирив на всi боки: чи не видно половцiв? Кузьмище пiдсмiювався: - Та ти, братику, не з хороброго десятка! Вертиш головою, нiби вона у тебе вiтряк! I як тебе жона вiдпустила? Iвашко раптом перебив Кузьмища: - Половцi! Кузьмище поперхнувся i теж злякано завертiв головою. - Де? - Ген у долинi! Цiла валка! - Iвашко не змiг стримати усмiху. Кузьмище глянув у той бiк, куди показував Iвашко. Там справдi їхало десяткiв два пiдвiд i кiлька верхiвцiв. - Та нi, це не половцi, - зiтхнув полегшено старий гридень. - Це, здається, купецька валка... Авжеж, вона! Вони почекали, поки валка наблизиться. У старшому Кузьмище впiзнав купця Самуїла, розкинув руки для обiймiв. - Братику! От щаслива зустрiч! Як живеться-ведеться? Чи розпродав товари? Чи не пограбували поганi? Кончака не зустрiчав з ордою? Змарнiлий, стомлений нелегкою дорогою СамуЇл серйозно вiдповiв: - Зустрiчав. З Кузьмищевого лиця враз злетiла усмiшка. - Де? Коли? - Зовсiм недалеко - на Хоролi, бiля Ведмежої долини. Ми сю нiч почували поблизу його стiйбища... - Стiй! Не розповiдай далi! - наказав Кузьмище. - їдьмо до князя Володимира Глiбовича - хай вiн послухає! Вислухавши повiдомлення купця, Володимир запитав: - Скiльки ж веде Кончак поганих? СамуЇл знизав плечима. - Важко сказати, княже. Багато! I не порахувати! На кiлька гiн простягнувся кiш - вiд рiчки аж до лiсу! А коней - тьма-тьмуща! - Що ще дiзнався? - Кажуть, везе Кончак якогось бусурменина з персiянськими луками-катапультами, що стрiляють "живим вогнем", їх натягують п'ятдесят воїнiв. Призначенi вони для того, щоб спалити нашi городи... Платить Кончак бусурмениновi золотом i нашими дiвчатами-полонянками... Та, я так думаю, дуже боятися "живого вогню" не слiд. Головне - раптово напасти! Тодi бусурменин нiчого не встигне зробити... Володимир був стурбований. - Дякую, Самуїле, за вiстi, їдь по моєму слiду - зустрiнеш великих князiв. Розповiси їм усе - хай наздоганяють мене! А я поспiшу до Хоролу, щоб не випустити з ока поганих. До Ведмежої долини дорогу вiн знав, тому вiйсько повiв навпростець, виславши наперед посилену сторожу. Смiливий до безумства, честолюбний, вiн горiв бажанням з ходу вдарити на Кончака ще до пiдходу великих князiв. Яке ж було його розчарування, коли у Ведмежiй долинi сторожа застала тiльки пригасаючий жар половецьких багать та свiжий кiнський помет. Володимир з досадою вдарив по луцi сiдла. - Утiк! З-пiд самiсiнького носа втiк, клятий! Воєвода Шварн розрадив його: - Княже, не кажи: втiк... Просто змiнив стiйбище, щоб коням був свiжий корм. Я певен, вiн десь недалеко, i ми знайдемо його. А тим часом пiдiйдуть великi князi. - Що ж ти радиш? - Дати людям i коням перепочинок на обiд. А пiдiйдуть князi - разом рушимо услiд за поганими. Самим зариватися не слiд. Володимир погодився. Воїни швидко спiшилися. Iз дорожнiх мiхiв, приторочених до сiдел, насипали в похiднi рептушки вiвса, дали коням, а самi заходилися гризти житнi сухарi - хто з солониною, а хто з в'яленою рибою. Незабаром прибули князi та Кунтувдей. Пiсля нетривалого перепочинку Святослав розпорядився лаштуватися бойовим строєм. В чоло знову став Володимир, лiве крило зайняв Рюрик, праве - Всеволод Чермний з киянами, легка кiннота Кунтувдея трималася позаду. Першим рушив Володимир. Його сторожа зразу поскакала на далеке шелом'я[51]. Попереду помчали Кузьмище з Iвашком. Ледь помiтний, розмитий весняною водою слiд вiв їх все вперед i вперед. Дощ перестав, хмари розступилися, i над неозорими хорольськими полями блиснуло веселе сонечко. Пiд його теплим промiнням ще дужче задзюркотали струмки, на горбах зачорнiла земля, в повiтрi по-справжньому запахло весною. Кузьмище їхав по гребеню шеломенi, Iвашко лiвiше вiд нього, понад схилом, звiдки було видно долину. Обидва пильно оглядали далину, але нiде нiчого - нi людей, нi коней, нi гостроверхих темних веж. Так тривало довго. В серця закрадалася тривога - де ж Кончак? Невже повернув назад, у свої придонськi степи? Чи рушив якимось тiльки йому вiдомим шляхом на Русь? Iвашко поправив за спиною лука, поклав списа на гриву коневi i пiдвiвся на стременах, прикриваючи долонею очi вiд сонця. I раптом охнув з несподiванки: - Половцi! За гребенем гори, в широкiй долинi, помiж лозняком та вiльшняком, бродили в пошуках корму незлiченнi табуни осiдланих коней. Попiд горою, на узвишшi, палали вогнища, темнiли вежi на широких санях, вешталися степовики. Iвашко гукнув Кузьмищевi, щоб стежив за ворогом, а сам чимдуж помчав до вiйська, що йшло слiдом. - Княже, половцi! Стоять у долинi! Дочекавшись Святослава, Рюрика та Всеволода Чермного, що поспiшали на допомогу, Володимир повернув полк лицем до противника i витягнув меча. - А потягнемо, братiє! На супостата! Заїхавши на гору, переяславцi широкою хвилею ринули вниз. Слiдом за ними рушили дружини iнших князiв. Володимир мчав попереду. Меч розтинав запашне, напоєне весняною вологою повiтря, очi князевi сяяли, миготiв на сонцi його золотий шолом, а довгий червоний шарф, вив'язаний на щастя княгинею Забавою, розвiвався за плечима, як стяг. Позад нього гримiв гул копит. Стрiмка, смiлива атака русичiв була для половцiв i для самого Кончака як грiм серед ясного неба. Нiхто не ждав нападу урусiв. Конi в пошуках поживи розбрелися ген-ген по широкому лузi. Кожен був зайнятий своїм дiлом: хто сьорбав з закiптюженого казана гарячу юшку, запиваючи нею солодкаву варену конину i грiючи перемерзле за багатоденний похiд нутро, хто лагодив взуття чи зброю, хто бiлував коня, готуючи м'ясо до вечерi, а iншi просто тинялися по стiйбищу без всякого заняття. Тому поява русичiв, що темною хвилею котилася з гори, на якусь мить приголомшила всiх. Зчинився страшенний переполох. Покидавши все, половцi з лементом помчали до коней. Бо чого вартий половець без коня? Без коня вiн - що кречет без крил!.. Охопленi жахом степовики, залишивши напризволяще стiйбище з юртами, вежами, котлами, бiгли по лузi, падали, лаялися, кричали, хапали коней i тiкали на протилежний бiк долини. Кончак з трьома сотнями охоронцiв спочатку хотiв було вчинити опiр, але тут з-за горба виринули свiжi київськi дружини, i вiн, завернувши коня, кинувся навтьоки. Половцi тiкали, як хто мiг: однi верхи, iншi чеберяли по грузькому снiгу пiшки, їх наздоганяли, брали в полон, а тих, хто здiймав зброю, топтали кiньми, рубали мечами чи бойовими топiрцями. Сотнi полонених, табуни коней, чимало саней з вежами, шабель, списiв, лукiв, котлiв стали здобиччю переможцiв. Святослав сидiв на конi в оточеннi бояр та воєвод. Перемога була повна, i старий князь не мiг приховати задоволення. - Хане, - повернувся вiн до Кунтувдея, - наздожени втiкачiв! Спiймай менi Кончака! Приведи клятого на арканi! Вся здобич, що потрапить до твоїх рук, твоя! Хан глянув удалину - ошкiрився. - Дякую за ласку, княже, - i, щось крикнувши почету, як вихор, полетiв з гори. За ним помчали чорнi клобуки. Та найбiльшою радiстю для князя була звiстка, що в полон взято бусурменина з його "живим вогнем". - Приведiть його сюди! - наказав Святослав. Бусурменина привiв сам Володимир. Кузьмище та Iвашко привезли вежу з "живим вогнем", поставили на горбi. Святослав кинув пильний погляд на кремезного чорнобородого чолов'ягу середнiх лiт, на його величезний тюрбан та золотi перснi на пальцях, суворо запитав: - Як тебе звати? Той клiпнув випуклими чорними очима, знизав плечима, - мовляв, не зрозумiв. Славута переклав запитання по-половецькому. - Мене звати Сулейманом, мiй шахиншаху[52] , - вiдповiв бусурменин. Сулейман не знав, хто перед ним, але золотий шолом i важке золоте ожерелля, що, спадаючи на кольчугу, прикривало шию, пiдказали йому, що це верховний правитель урусiв. I вiн схилився в низькому поклонi. - Це ти, кажуть, привiз "живий вогонь" Кончаковi з-за Обезьких гiр? - прозвучало нове запитання. - Я, шахиншаху. - Покажи! Той знову вклонився i мовчки пiдiйшов до саней, бiля яких стояли Кузьмище i Iвашко, зняв повстяне покривало. Святослав, Володимир та бояри з превеликою цiкавiстю глянули на нiколи не бачений ними лук-самострiл, що майже нiчим не нагадував лука. - Чим же вiн стрiляє? - Шереширами, шахиншаху. - I Сулейман взяв iз саней довгасту череп'яну трубку з прядивним гнотом. - Покажи, як це робиться! - Менi потрiбнi десять воїнiв для допомоги. - Я чув, усi п'ятдесят? - Як завжди, мiй повелителю, люди все невiдоме i незвичне схильнi перебiльшувати... Менi потрiбно лише десять чоловiк, щоб допомогти натягнути тятиву. Святослав кивнув - пiдiйшло десять гриднiв. Сулейман спочатку зняв шарф, розiслав його на мокрому снiгу, став на колiна, помолився, потiм поклав одну шереширу у дерев'яний жолоб катапульти i нацiлив його в поле. Показавши воям, як накручувати барабан, що, в свою чергу, натягував тятиву, викресав вогню i пiдпалив гнiт. Потiм ще раз прицiлився i смикнув за дерев'яну ручку. Рiзко тенькнула тятива, грюкнув барабан. Нi князi, нi бояри, нi гриднi не встигли i оком змигнути, як чорна шерешира блискавично пiднялася вгору, розсипаючи з гнота iскри, а потiм дугою плавно опустилася в долину i впала в снiг, вибухнувши димним червонястим полум'ям. Вражений Святослав не мiг вiдiрвати очей вiд вогню, що швидко розтiкався по схилу. Здалеку здавалося, що то горить снiг. Бояри i старшi гриднi перехрестилися. - Славуто, ти бачиш? - спитав оторопiлий князь. - Що б було, коли б Кончак обложив нашi городи? - Згорiли б дотла, - коротко вiдповiв боярин. - Наше щастя, що ми погромили його сьогоднi! - Запитай бусурменина, чому Кончак вiдразу не пiшов на нашу землю, а зупинився на Хоролi. Це менi не зрозумiло. - Спочатку вiн захворiв, хай береже його аллах, мiй повелителю, а потiм почалася сильна вiдлига, i великий хан все ждав морозiв i кращої дороги, - вiдповiв Сулейман. - Справдi, нам пощастило, - тихо промовив Святослав, а голоснiше запитав: - Скажи менi, Сулеймане, звiдки береться вогонь у твоїх шереширах? - То горить нефт[53], шахиншаху. Що це? То кров землi... У нашiй сторонi є мiсця, де з глибоких трiщин виступає, мов iз рани, чорна кров землi - нефт, що горить краще i жаркiше за дерево. - I багато ти привiз її з собою? - Десять бочонкiв, мiй повелителю. Цього досить, щоб згорiв Цар-город - столиця ромеїв! Святослав переглянувся зi Славутою. - Отже, Кончак мав намiр спалити Київ? - Переяслаф i Куяф, мiй повелителю, - уточнив Сулейман, вирiшивши, видно, що Кончак тепер далеко, а Святослав близько, i вiд шахиншаха урусiв залежить подальша його доля, отже, потрiбно говорити правду. - О! - тiльки й спромiгся промовити на це великий князь. - Вiдтепер, Сулеймане, служитимеш менi, i я платитиму тобi, як платив Кончак, поки мої люди не навчаться користуватися "живим вогнем". - Дякую за ласку, мiй повелителю, - низько вклонився Сулейман. Зi степу повернулися чорнi клобуки. Кунтувдей пiд'їхав похмурий, злий. Ну, що, хане, наздогнав Кончака? - спитав Святослав. - Де там! Снiг весь узявся водою - тала стопа за Хоролом! А в Кончака свiжi конi, - втiк! - Ну, не сумуй! Здобичi вистачить на всiх, а супроти природи нiчого не вдiєш. Нам теж треба поспiшати додому, бо незабаром рiки розiллються так, що й веснувати доведеться бiля Дубна. ...Стомлене вiйсько русичiв стало на нiчлiг. На високих мiсцях вої ставили похiднi шатра, розводили багаття, варили в казанах кулiш. Молодшi гриднi для князiв поставили посеред табору намети, воєводи вислали в усi кiнцi сторожу. Всюди лунали веселi голоси, палахкотiли багаття, мовби сповiщаючи Русь про велику перемогу... РОЗДIЛ ТРИНАДЦЯТИЙ Чутка про перемогу Святослава Київського та Рюрика Руського над половцями, на цей раз над самим Кончаком, весняним громом прокотилася по всiй Русi. Князi i бояри, духовенство i купцi, ремiсники i смерди зiтхнули вiльно, на повнi груди: народ радiв, що вiдбито, вiдвернуто ще одну i, може, найбiльшу загрозу, що нависла над Руською землею. Не радiв лише Iгор. Тяжка досада гризла йому серце. Не мiг вiн змиритися з думкою, що втратив таку щасливу нагоду прославитися. I подумати тiльки - що стало на завадi! Ожеледиця, туман! Коли б не вони, його дружина птахом перелетiла б через поле до Лубна i вiн обагрив би свого меча у битвi на Хоролi. I дзвони всiх церков i соборiв Русi воздали б нинi й йому разом зi всiма хвалу! Вiн уже встиг призабути або не хотiв згадувати, що в глибинi душi був радий їм. Бо то була природна i незалежна нi вiд кого причина, чому новгород-сiверськi вої не зумiли прибути до Лубна, щоб з'єднатися з киянами та переяславцями. Клятий туман! Вiдiбрав у вiйська честь, а у нього - славу!.. Тепер усi дзвони Русi дзвонять славу Святославовi, Рюрику, Володимиру Глiбовичу, а вiн, Iгор, залишивсь осторонь нi з чим! Вiн! Iгор! Ольгович! Син Святослава, онук Олега! Як тут не досадувати! Наприкiнцi березня Iгор закликав брата Всеволода, синовця Святослава Рильського та сина Володимира в Новгород-Сiверський. Вони прибули в суботу, в передостаннiй день першого весняного