мiсяця, i пiсля щедрого обiду з Iгоревою сiм'єю зачинилися в Iгоревiй хороминi. - Братiє, - сказав Iгор, заглядаючи пильно кожному в вiчi. - Ви чули вже про погром Кончака на Хоролi, чули, як Святослав, Рюрик i Володимир Глiбович, три мої родичi-недруги, слави зажили. Тiльки нас там не було. А ми єсми чи не князi ж? Пойдемо також - i собi хвали добудемо! Перший озвався брат Всеволод: - Ах, Iгорю, як це було б славно - погуляти в чистому полi! Розiм'яти застояних коней! Потiшити себе поєдинком з поганином-половчином!.. Святослав i Володимир вигукнули в один голос: - I ми пiдемо! I ми готовi! Iгор i не ждав iншої вiдповiдi вiд своїх найближчих родичiв, бо добре знав їх. Та й жили вони дружно, вирiзняючись цим серед iнших князiв. - Дякую, братiє, за пiдтримку. Тепер давайте обмiркуємо: коли, куди i якими силами йти? - Ти вже обмiркував, брате, то й кажи, - поклав свою могутню руку на стiл Всеволод, аж стiл, здається, ввiгнувся. - Так, братiє, обмiркував я, - послухайте. - Iгор стишив голос. - Виступимо в похiд, як добре пiдсохне степ i завруниться на ньому пашагдля коней. Думаю, що найкращий час для цього - кiнець квiтня... - Двадцять третього квiтня - день Георгiя Побєдоносця, твого християнського патрона, брате, - сказав Всеволод. - От давайте у цей день i виступимо! - Правильно! - пiдтримали молодi князi. - Гаразд, - погодився Iгор. - Думаю, перший-лiпший день для цього годиться, аби щасливий був! Якщо на Георгiя буде сухо i зазеленiє степ, виступимо в той день... Вiзьмемо з собою всi сили, якi може виставити Сiверська земля. Залишимо тiльки невеликi залоги в Новгородi, Путивлi, Трубчевську, Рильську та Курську.. Про всяк випадок... Та закличемо на помiч князя чернiгiвського. Я напишу Ярославу, щоб приєднався до нас Його могутнi полки будуть великою запомогою нам!.. I останнє - куди йти? Князi переглянулися. - Як куди? - перепитав прямодушний Всеволод. - На половцiв, звичайно! - Так, на половцiв. Але куди? I кудою? - Що ти надумав, Iгорю? Кажи! - нетерпляче вигукнув Всеволод. - Надумав я ось що, братiє, - почав Iгор. - Прямий, узвичаєний шлях на половцiв здавна вiдомий: з Києва - це Залозний шлях, з Чернiгова - уздовж Поля на Ромен чи Лубен, а там на Орiль та Самару, з Новгорода-Сiверсь-кого - поперек Поля до Сули i звiдти вже теж на Орiль та Самару. Або прямо на дон через Мерло, як ми ходили торiк... На цих шляхах половцi ставлять бекети i заслони, легко можуть вислiдити нас... Тому ми пiдемо зовсiм iншим шляхом. З Путивля рушимо прямо на схiд - аж до Осколу, а ти, Всеволоде, з Курська теж попрямуєш туди, там i зустрiнемося. А вже звiдти повернемо понад Осколом на пiвдень i досягнемо половецьких кочовищ на Дiнцi, де й погромимо їх! Для них це буде велика несподiванка - наша поява не з заходу, а з пiвночi! Молодi князi знову захоплено глянули на старшого з Ольговичiв. - А що!.. Надумав ти добре, Iгорю! - пiдтримав старшого брата князь Всеволод. - Так ми зайдемо в тил поганим! Погромимо їх - i назад! Нас там, у самому серцi Половецької землi, справдi нiхто не жде, - i Кончак, i iншi хани стерегтимуть Орiль та Самару. - У цьому вся суть, - сказав Iгор i поклав правицю долонею на стiл, мовби даючи зрозумiти всiм, що iншої думки бути не може. - Хочу сказати ще про одне... Братiє, все це потрiбно тримати в таємницi. Зробимо наш, окремий, сiверський похiд! Досить одним киянам та переяславцям заживати слави! Зажиємо i ми! Адже ми теж князi!.. Їдьте i готуйтеся, бо часу в нас мало. Мої, Святославовi i Володимировi стяги зберемо в Путивлi, подалi вiд очей. Та й ближче до Поля. Туди ж пiдiйде i Ярослав з Чернiгова... Святослав ждатиме нас на Пслi, а Всеволод - на Осколi... Пошукаємо, братiє, шляху до города Тмутараканя, що був колись теж Руською землею, отчиною Ольговичiв! * * * Пiсля снiданку Славута помив руки, розчесав перед бронзовим дзеркалом довге сиве волосся, рiвно пiдстрижену бороду i тiльки пiсля цього, чистий, святковий, зайшов у простору хоромину, де вiн любив проводити довгi години. Це була свiтла кiмната, в якiй одне вiкно виходило на пiвденний схiд, а друге - на пiвденний захiд. Посерединi її, якраз мiж вiкнами, стояв широкий стiл. Побiля нього - важкий дерев'яний стiлець з вузькою рiзьбленою спинкою. Мiж вiкнами - лава, застелена вовняним лiжником, на нiй - вишита покiйною жоною подушка. На неї, стомившись, любив боярин схилити голову. На однiй стiнi висiла зброя - мечi, луки, кольчуги, лати, шестопери, тули зi стрiлами, на протилежнiй - полицi з найдорожчим багатством, яким володiв боярин, - книгами. Славута збирав їх усе життя. Однi купував за великi грошi у монастирях, де їх виготовляли монахи, другi придбавав випадково у купцiв чи збiднiлих книжникiв, третi переписував сам... I любив їх, як дiтей. Любив дивитися на срiбнi, дерев'янi або шкiрянi обкладинки, на жовто-сiрий пергамент, любив гортати цупкi сторiнки з чорним мереживом рядкiв на чолi з червоними заголовними лiтерами, йому навiть було просто приємно сидiти тут i вдихати неповторний запах - запах вичиненої шкiри i старовини. Читав вiн їх безлiч разiв i кожну знав майже напам'ять. Та й як не знати! П'ятдесят лiт минуло з того дня, коли вiн в хоромах покiйного князя Всеволода, разом з княжичем Святославом, уперше сiв за книгу i вслiд за учителем-монахом вимовив: аз, буки, ведi, глагол... П'ятдесят лiт! Вiн поволi пiдступив до полиць i вголос, як до живих, привiтався: - Добридень, друзi мої любi! Як ся маєте? Як вам ведеться? - Погладив холодну срiбну обкладинку Євангелiя, торкнувся пальцями Бiблiї, Псалтиря, що став букварем усiх великих i малих книжникiв того часу, переклав з полицi на стiл - для натхнення, щоб це велике творiння рук людських лежало перед очима. Любовним поглядом ковзнув по iнших книгах. Ось "Iзборник" Святослава, "Служебна Мiнея", "Патерик", "Апостол", "Александрiя", "Iсторiя iудейської вiйни" Йосифа Флавiя, "Девгенiєве дiяння", "Сказання про Бориса i Глiба"... А там далi найцiкавiшi з усiх книг - лiтописи, в яких розповiдається iсторiя рiдної землi - Русi... А ще далi - десятки книг, ба навiть сотнi, що стали його другим "я". Без них вiн уже не уявляв свого життя. Потiм вiдчинив поцяцьковане вiзерунками вiко невеликої скриньки зi срiбними защiпками, дiстав з неї обкладену срiблом i перламутром книжку, перевернув важку обкладинку. На титульнiй сторiнцi зачервонiв, мов кров, зроблений кiновар'ю чiткий запис: "Пiснi Бояна". Багато рокiв тому потрапила йому в Чернiговi до рук обшарпана, без обкладинки i назви ця книжка. Вiн прочитав її i завмер вiд захоплення i зачудування. I ранiше були вiдомi йому деякi пiснi Бояна. Та вони передавалися з уст в уста. А тут - книга! Вiн зробив дорогi обкладинки, придумав для неї назву i довгi роки не розлучався з нею. Йому вiдкрився з неї цiлий дивовижний свiт - свiт його предкiв-сiверян. Минуле життя постало перед ним, як живе... Могутнi князi - Олег, Володимир Мономах, Всеслав, Роман... Прадавнi боги, яким багато хто i досi поклоняється таємно в лiсах та пущах, - Дажбог або Хоре, Троян, Велес, Перун, Смаргл, Мокош... Нечистi сили, що населяли домiвки людей i лiси, поля, гаї, рiки й озера, - домовики, лiсовики, польовi та водянi русалки, берегинi, потерчата, чорти та вiдьми... Та найчастiше в тих пiснях iшлося про славних витязiв, що в чистому полi перемагали чужинцiв-степовикiв. Конi iржуть за Сулою - дзвенить слава в Києвi! I зараз, як i сто лiт тому, степовики набiгають на Руську землю, на зеленi береги Днiпрi i Сули, Трубежу i Сейму, i зараз, як i колись, погибає життя Дажбогових онукiв... Чи ж буде тому кiнець? I хто зупинить їх? Святослав? Рюрик? Володимир Переяславський? Чи Iгор Сi-верський? Славута зiтхнув, поклав книжку назад у скриньку i сiв до столу. Тут лежав розкритий десь на серединi пергаментний зшиток. Лiва сторiнка його була наполовину заповнена чiтким напiвуставом. Славута взяв гостро обрiзане, розщеплене на кiнцi гусяче перо i, подумавши, почав писати: "Кончак же стоял у лузi, його же єдуще по шоломенi оминуша. Iниє ватаги, узрiвше, удариша на них. Кончак же, то видив, занє утече через дорогу, i меньшицю його яша. I оного бесурменина яша, у нього же бяшень живий огнь. То й того ко Святославу приведоша со устроеним огнем. Прочая же вся їх - оних iзбиша, а iнех iзоймаша, а конi i оружiє многоє множество ополониша... Святослав, увидивша те Кончака бiжавша, посласта по нiм Кунтугдия в шiсть тисяч. Той же, гнав, самого не обрете, бяшеть, бо тала стопа за Хоролом..." Тут прочинилися дверi, i служник сповiстив: - Боярине, прибув посланець... Великий князь велить тобi прибути не гаючись. Славута кивнув головою. - Iду. Залишивши книгу розкритою до наступного разу, вiдклав убiк перо i пiдвiвся. Святослав нiколи не проявляв до нього зверхностi. Ще з дитячих лiт мiж ними склалися рiвнi, дружнi стосунки. Славута був одним з небагатьох, окрiм княгинi Марiї та княжичiв, хто користувався повною довiрою i щирою дружбою князя. У князiвськiй хороминi, де збиралася боярська дума, вже сидiли найближчi до князя люди - його сини Всеволод, Олег та Володимир, воєводи Роман Нездилович та Тудор, по другий бiк столу - князь Рюрик зi своїми найближчими воєводами. Святослав указав на мiсце поряд з собою. - Сiдай, Славуто... Тепер, здається, зiбралися всi, кому належить бути на цьому снемi, - i, обвiвши пильним поглядом присутнiх, тихо сказав: - Братiє! Минуло всього п'ять тижнiв з того щасливого дня, коли ми погромили на Хоролi богопротивного Кончака. На жаль, нам не пощастило схопити його самого, подiбно Коб'яковi, i вiн, як сповiщають нашi люди з Лубна та Римова, знову заворушився, знову збирає сили, щоб напасти на нас... Доки ж будемо терпiти це лихо? Чи не пора сильною збройною рукою перепинити шлях поганим на Русь? - Пора, княже! Пора! - почулися голоси. - Не ждати, поки вiн сам, окаянний, прийде в нашу землю, а зiбрати силу i самим пiти в Степ! - Ми теж так думаємо, братiє, з князем Рюриком! На цей раз пiдемо не на Сулу i не на Орiль, а до самого синього Дону, в саме серце Половецької землi! - Для цього потрiбнi немалi сили, - докинув воєвода Тудор. - Ми зберемо такi сили, яких ще нiхто з нас нiколи не збирав! Князь Рюрик пiднiме всю Руську землю[54] та чорних клобукiв! Володимир Глiбович тiльки й мрiє про новий похiд! Я завтра вирушаю у свої Верховенськi володiння[55] - зберу там немалу дружину! Поїду водою по Деснi - тож заверну в Чернiгiв до брата Ярослава i пiднiму його на цей похiд! А потiм - до Iгоря та Всеволода. Гадаю, i вони не вiдмовляться... Князь Рюрик, як менi вiдомо, уже послав гiнцiв у Смоленськ до брата Давида Ростиславовича, i я не сумнiваюся, що смоляни припливуть Днiпром... Закличемо iнших князiв!.. Як бачите, ми поведемо справдi велике вiйсько, i на цей раз Кончака спiткає безславний кiнець! Веi знову дружно загукали: - Так, княже! Тiльки спiльними силами! Захистимо Руську землю вiд поганих! - Коли ж вирушимо? - спитав Славута. - Може, варто було б завдати половцям попереджувального удару, щоб ввести їх в оману? Скубнути - i назад! Хай думають, що це справжнiй наш похiд, i, вiдбивши його, хай розпустять свої сили! А ми тут як тут! - Це розумна думка, - сказав Святослав i обвiв оцiнюючим поглядом воєвод. - А що, коли послати нам Романа Нездиловича з берендеями? Нехай цими днями знiметься i коротким, але смiливим ударом трохи полякає степовикiв... Як ти гадаєш, Романе? Наполовину берендей, воєвода Роман трiпнув смоляним чубом, вiдповiв швидко, без вагання: - Зроблю, княже! Два днi на збори - i гайда! - От i добре! А ми виступимо десь наприкiнцi травня, коли будемо готовi. Всi погодилися з такою думкою. Рiшення снему було дуже важливе. Йшлося про велику вiйну, яка мала, коли пощастить, надовго вiдбити половцям охоту нападати на Русь. Та нiхто з учасникiв його i сном i духом не вiдав i вiдати, звичайно, не мiг, що готує їм найближче майбутнє. А це майбутнє вже насувалося на Руську землю, i було воно неждане, грiзне i криваве. * * * Князь Ярослав на честь брата, великого князя київського, звелiв дзвонити у всi дзвони Чернiгова. I поки Святославовi човни приставали до причалу, поки великий князь iз Славутою сходили на берег, де стояв в оточеннi бояр, ждучи їх, Ярослав, у синьому надвечiрньому небi пливли i пливли урочистi передзвони i линули за повноводу весняну Десну, що недавно звiльнилася вiд криги, на Чорну могилу, на Болдинi гори i на всi кiнцi свiту - на Красне, на Любеч, на Городню та Мену... Невеликий, ошатно одягнений, з рiвно пiдстриженою чорною бородою та хитринкою в карих очах, Ярослав широко розкинув руки i тричi, хрест-навхрест, поцiлував брата в уста. -Здоров будь, брате мiй, великий княже мiй! Твiй рiдний Чернiгiв радiє з твого приїзду i щиро вiтає тебе! Потiм обняв Славуту. - Учителю! Мiй дiм - твiй дiм! У ньому ти будеш найбажанiшим гостем! Не гостем, а господарем, бо Чернiгiвська земля - твоя вiтчизна, i менi хочеться, щоб ти вiдчував себе тут, як дома! Ярослав умiв бути гостинним, коли хотiв. Умiв i лука вим бути одночасно. I важко було визначити, коли вiн той чи iнший. Цю братову рису добре знав Святослав, тому вiдразу обiрвав його медоточивi слова: - Не гостювати приїхали ми, Ярославе, а по великому i важливому дiлу завiтали до тебе... Тож на пир нас увечерi запрошуй - вихилимо келих за твоє здоров'я, але перед тим знайди годинку, щоб порадитись з тобою! - Гаразд, брате, - схилив голову Ярослав. Баскi конi швидко винесли їх на невисоку гору, де здiймалися могутнi вали та дубовi, потемнiлi вiд часу й негоди стiни города. Позаду гарцювали молодi гриднi з охоронного стяга Ярослава. Тисячнi натовпи людей вкрили узбiччя дороги та навколишнi горби. Кожному кортiло ближче побачити Святослава - переможця Коб'яка та Кончака. В'їхавши через Київськi ворота в город, Ярослав вiдразу повiв гостей до себе, усадовив за стiл, звелiв подати сити та березового соку, а потiм прямо, без передмов, запитав - Кажи, брате, що привело тебе нинi до мене? Святослав усмiхнувся в сиву бороду. Зацiкавив Ярослава - кортить дiзнатися. Таким вiн був i змалку - допитливим i разом з тим потайним. Сам хотiв усе знати, а своїх думок нiкому не довiряв. - Ярославе, брате мiй, княже чернiгiвський, - почав великий князь - Степ усе дужче й дужче натискує на нас. Тобi вiдомо, якої шкоди завдають поганi Руськiй землi, зокрема українi Переяславськiй, твоєму зятевi Володимиру Глiбовичу. Постiйнi напади поганих украй зруйнували i знекровили її! Села спалено, городи сплюндровано! Посульськi городки, збудованi двiстi лiт тому нашим пращуром Володимиром, у багатьох мiсцях зруйнованi Кончаком.. Навiть на Київ та Чернiгiв зазiхає, окаянний! Ярослав перебив його мову: - Я все це знаю, Святославе, - сказав ласкаво. - Не розумiю тiльки, до чого ти вернеш... Святослав перехилився через стiл i поклав свою суху гарячу долоню на твердий Ярославiв кулак. - Брате, замислили ми новий, третiй, ще бiльший, нiж торiк та взимку, похiд на Кончака. У двох попереднiх твоїх хоробрих полкiв, на жаль, не було. Сподiваюся, на цей раз ти приєднаєшся до нас i незмiрно змiцниш нашi сили. З цим i прибув до тебе, Ярославе! Що скажеш на це? - Коли розпочнеться похiд? - Наприкiнцi травня або на початку червня. Ярослав через братове плече глянув на невелику шкатулку, що стояла пiд протилежною стiною на низькiй пузатiй шафi, - в нiй лежав лист вiд Iгоря з закликом узяти участь у весняному походi сiверських князiв на Дон. "З ким же йти? Що робити? - подумав Ярослав. - Сказати Святославовi про листа чи промовчати? Звичайно, краще промовчати! Адже Iгор застерiгає, що похiд буде тiльки їхнiй, сiверський... Тодi з ким же йти? З Iгорем? Зi Святославом? Чи нi з тим, нi з другим? Може, краще залишитися дома, як уже робив не один раз? Хай вони воюють, а я прибережу сили? Це, мабуть, найрозумнiше, що тут можна придумати... Святослав уже старий, - хто вiдає, коли бог покличе його до себе? От i звiльниться в Києвi великокнязiвський золотий стiл - а я тут як тут! Та не сам, а зi своїми могутнiми полками! Звичайно, племiнники, Святославовi сини, так просто не поступляться Києвом, бо котрийсь iз них - чи Глiб, чи Олег, чи Володимир, чи Всеволод Чермний, чи Мстислав - захоче посiсти батькiвський стiл, та що вони вдiють навiть гуртом, коли мене пiдiпре вся могуть Чернiгiвської землi? Адже Київ нинi не той, що був ранiше, - не та сила в нього без Київської землi, яка належить Рюрику Ростиславовичу... Ох, цей Рюрик! Сильний князь! Вiн теж захоче повернути собi Київ! Тодi я об'єднаюся з племiнниками проти Рюрика! А ще ж Iгор з братiєю буде за мене! Цих треба тримати при собi, щоб було на кого опертися!.. Нi, тут треба не схибити! Брат братом, а своя сорочка до тiла ближча! Думай, Ярославе, передусiм про себе!" Мовчання затягувалося, i Святослав стиснув Ярославiв кулак, спонукаючи його до вiдповiдi. - Ну? Чого ж мовчиш? - А що говорити? - запитанням на запитання вiдповiв Ярослав. - Я не проти. Приєднаюся! Як усi! Святослав полегшено зiтхнув, вiдкинувся на бильце стiльця. - Дякую, брате, дякую... Тепер i з Iгорем легше буде домовлятися, бо останнiм часом, помiтив я, ви з ним заприятелювали. Тож коли вiн дiзнається, що ти йдеш, i сам пiде без вагання... Ярослав якось непевно усмiхнувся. - Звичайно, звичайно, - i швидко перевiв мову на iнше. - А тепер, коли важливi дiла залишилися позаду, якраз упору сiсти i до трапези, бо вже час - княгиня жде... Прошу... Та й ви з дороги голоднi, стомилися... * * * Рiки - найзручнiшi шляхи в такiй безмежнiй низиннiй країнi, як Русь. I великих рiк, i менших рiчок тут усюди багато, вони повноводi, тихоплиннi, без небезпечних порогiв, окрiм днiпровських, - пливи по них i їдь в усi кiнцi, куди хочеш! Влiтку - по водi на човнах, взимку - по льоду на санях чи верхи... Вiд Чернiгова до Новгорода-Сiверського проти течiї три днi плавання, i Святослав, не затримуючись у брата жодної зайвої хвилини, наступного ранку вирушив у дальшу путь Попутний вiтер пругко надув прямокутнi вiтрила, молодi дужi гриднi вдарили дружно по водi веслами - i невелика флотилiя шпарко помчала в глиб Сiверської землi. Хоча верби вже красувалися в жовто-зелених котиках, придеснянська весна була не тепла. Вiд синiх талих вод, що прибували з пiвночi, вiяло холодом. Великий князь востаннє помахав рукою братовi Ярославу, що стояв на причалi, щiльнiше закутався в кожуха i сiв на заслане ведмежою шкурою сидiння пiд дерев'яним дашком в носовiй частинi човна поряд iз Славутою. Накинувши на ноги кошлату ведмежу шкуру, сказав: - Не подобається менi останнiм часом брат Ярослав. Як став пiсля мене князем чернiгiвським, то дуже змiнився. До мене - холодком, в'яже дружбу з Iгорем... Жодного разу не пiшов зi мною в похiд проти поганих, зате веде перемови з Кончаком... Невже мрiє про великокнязiвський стiл? Так цей коровай не по його зубах! Славута заперечливо похитав головою: - Не вiриться, щоб Ярослав замишляв щось лихе проти тебе, княже Хiба що примiряється на майбутнє... Бо хто ж iз князiв, та ще чернiгiвських, не мрiяв i не мрiє стати великим князем? - В тiм i лихо, що кожен хоче стати великим князем, а слухатися його нiкому! Всяк тягне у свiй куток! Русь розвалилася, розпалася, i поганi скубуть її зi всiх бокiв! - вигукнув гiрко Святослав. - Твоя правда, княже, - тихо мовив Славута. - Русь нинi має два лиха: князiвськi чвари i половецькi напади... I яке з них страшнiше - важко сказати... По-моєму, перше... Коли б князi слухалися великого князя, коли б усi були заодно, то й половцi були б не страшнi! Ми їх гуртом вигнали б з наших степiв, як зробив це колись Володимир Мономах, який загнав Кончакового батька Атрака за Обезькi гори... А зараз вигнати їх ми не можемо, бо сили Русi розпорошенi, роз'єднанi. Навiть серце Русi - Київ i Київська земля - не належать одному князевi: Київ - тобi, а земля - Рюриковi. А мiж вами, хоча ви й мирно живете, не завжди є одностайна згода. Що ж говорити про iнших князiв?.. От i виходить, що головне зло наше - князiвськi незгоди, князiвськi мiжусобицi!.. Утихомир князiв, Святославе! Приверни до себе серця покiрних ласкою, а на непокiрних накинь вузду, щоб слухнянi були! I тодi, зiбравши сили в один кулак, удар на поганих, щоб назавжди вiдбити в них бажання ходити на Русь! - Але ж їх треба вiдiгнати вiд наших рубежiв зараз, сьогоднi! - вигукнув Святослав. - Бо поки ми об'єднаємося, то вони висiчуть наш люд упень, - нiкого буде об'єднувати. - Для цього ми i їдемо нинi i до Ярослава, i до Iгоря, i до Всеволода, щоб зупинити ворожу навалу... Та голов ною метою твого життя, Святославе, було i є об'єднання Русi! Хiба не мрiяв ти про це тодi, коли був князем Новгород-Сiверським, i тодi, коли сидiв у нашому благосло венному Чернiговi?.. - Ми разом мрiяли про це, друже, - Святослав по клав руку на Славутине колiно. - Разом! Та вже ось i чуби нашi вкрилися густою памороззю, а ми все ще мрiємо про це... Бо несила наша... Не об'єднати нам того, що не об'єднується!.. Спробуй прихилити до Києва гордого Ярослава Осмомисла - не прихилиться! Пiдпер гори Угорськi своїми залiзними полками i сидить собi, мов король, у своєму Галичi, на високiй горi, воює з непокiрним боярством, що теж стало таким же злом, як i князiвськi чвари, - i не думає про те, що Київ ледве тримається пiд натиском кочовикiв... А Всеволод Володимиро-Суздальський! Могутнiй князь! Своїми полками мiг би Волгу вичерпати i Дон розплескати! Та ба! Сидить за лiсами, за глибокими рiками, i не страшнi йому половцi, бо далеко сидить... I про всю Русь голова йому не болить!.. Навiть брат, рiдний брат Ярослав не пособляє менi, а таємно ставить палки в колеса! То що говорити вже про iнших князiв! Святославiв голос затремтiв. Славута обняв його за плечi. - Важко тобi, княже-друже! Важко! I все ж треба вистояти! Половцi - сила грiзна, та все ж не така, що зламає нас на коренi! Ми зумiємо протистояти їй!.. Страшно iнших - тих народiв невiдомих, племен диких - гогiв та магогiв[56], якi прийдуть iз земель схiдних, незнаних, щоб покарати нас за грiхи нашi! Перед ними Русь не встоїть, якщо залишиться роз'єднана, як нинi!.. Ось цього треба боятися нам, княже! Вiд цього щодня i щоночi проймається тугою моє серце! Тихо за бортом човна хлюпочуть синi води Десни, i дзвiнка тиша стоїть над весняною землею I так же тихо точиться розмова двох сивоголових мужiв, яких доля по єднала в дитинствi i провела через довге життя незрадливою стежкою дружби. На пiдходi до Новгорода-Сiверського Славута несподiвано занедужав Його раптом затрясла пропасниця, поперек мов переломило навпiл, голова запалала вогнем, а ноги так охололи, нiби їх обкидало снiгом - Ох, важко менi, - поскаржився. - Невже це смерть моя? Хоча б до Iгоря допливти та побачити мого князюшка любого... Святослав не ревнував свого друга до Iгоря, бо знав, що то була не дружба, як мiж ними, а зовсiм iнше почуття - батькiвське. З особливою силою воно розгорiлося тодi, коли Славута осиротiв, утративши майже одночасно жону i сина Не дивувало його й те, що з усiх молодших Ольговичiв Славута найбiльше уподобав Iгоря. Чесний, прямодушний i безмiрно смiливий, Iгор завжди привертав до себе серця всiх, хто його пiзнавав ближче. Був час, коли i мiж Святославом та Iгорем тривала якщо не дружба, то братерська приязнь, i тiльки великокнязiвський стiл, якого не без допомоги Iгоря домiгся Святослав, охолодив цю приязнь i внiс у їхнi стосунки якусь незрозумiлу холоднiсть чи навiть ворожнечу. Бо ж володаря або бояться, або зневажають i завжди заздрять йому. - Ну, що ти, друже! Допливемо! - пiдбадьорив боярина князь. З Путивська вiн послав гiнця в Новгород-Сiверський до Iгоря, щоб той ждав їх на пристанi з носилками. Iгор зустрiв їх з великим почтом. Хворого на кiнних носилках вивезли на гору, в князiвський замок, де Ярославна вже розпорядилася приготувати для нього простору, добре натоплену хоромину, i постельничi миттю поклали його в лiжко. Князiвський чашник принiс гарячого молока та миску шуликiв з медом, а древнiй знахар Гук, що знахарював при князях уже пiвста лiт, - жбан холодної води з оцтом, щоб охолоджувати недужому лоба, та торбину гарячих висiвок, щоб зiгрiвати ноги. До шуликiв Славута не доторкнувся, а молока випив. Мокрий холодний рушник, якого Гук щохвилини прикладав до палаючого лоба, витягував з голови жар, а гарячi висiвки змусили застиглу кров швидше зануртувати в ногах, i вони небавом зiгрiлися. Славутi стало легше. Пiсля вечерi до нього прийшли обидва князi - поважний срiбноголовий Святослав та стрункий чорнобровий красень Iгор. Iгор присiв на лiжко, потиснув Славутi руки. - Як тобi, учителю? Важко? Славутi справдi було нелегко, але все ж не так, як на човнi, де, як не кутайся, продимає вiтер. I вiн сказав: - Вiд турбот Ярославни та твоїх, княже, менi стало лiпше. - Я чекатиму, поки ти видужаєш, Славуто, - пiдсiв до лiжка Святослав. - Нi, нi, - заперечив боярин. - Не жди мене, княже... Я не знаю, коли пiдведуся, а ти повинен їхати! Час загубимо - не наздоженемо! Пливи - збирай дружину!.. З Iгорем домовився? Святослав ствердно кивнув головою. - Домовився... Iгор охоче погодився взяти участь у лiтньому походi на Дон i жалкує, що туман та ожеледь перешкодили прибути взимку на Хорол. - Я радий це чути, - сказав Славута i пiдвiв очi на Iгоря. - Княже, сину мiй, наступають нелегкi лiта для Русi. Поганi об'єднуються, щоб гуртом столочити нашу землю. А що ми протиставимо їм?.. Моє заповiтне бажання - побачити вас, нащадкiв Володимирових, у єдностi i любовi! Тодi нам нi половцi, нi ляхи, нi литва, нi гоги та магоги не страшнi! Тодi й умерти можна спокiйно, бо знатиму: Русi нiхто здолати не зможе... Почнiть же ви, братове, це єднання!.. Iгорю, сину мiй, прислухайся до голосу Святослава, пiдкоряйся йому, вiн старший вiком серед вас, вiн великий князь київський, володар землi Руської!.. Почни ти - i за тобою пiдуть всi молодшi Ольговичi, а там i Мономаховичi та Всеславичi схаменуться... - Учителю! - вигукнув Iгор. - Ти говориш так, нiби прощаєшся з нами i залишаєш нам свiй заповiт!.. З чого б це! Хiба так зле почуваєш себе? Сам же сказав, що тобi лiпше стало... - Поки маю сили, хочу сказати те, що думаю... Щоб не було пiзно... - Не буде! Я вiрю - ти житимеш... - В шiстдесят лiт пора оглянутися назад, зважити, чи по правдi жив, чи залишив пiсля себе добро чи зло, чи полишив по собi хоч який-небудь слiд на землi - синiв та дочок народив, дiм збудував, поле розорав, грудьми ворога зупинив, мудру книжку написав... Чи нiякого слiду по тобi не лишилося - нi доброго, нi злого. - По тобi помiтний слiд залишиться, учителю, - сказав Iгор. - Твої учнi, твої лiтописи, твої пiснi... - Е-е, мої учнi... Зараз вони виросли, стали князями i роблять те, що їм на розум спаде... Мої лiтописи... Хто вiдає, в чиї руки потраплять вони пiсля мене? У дружнi чи в зловорожi? Чи не витлумачить мiй наступник-лiтописець мої записи на догоду собi та князевi своєму? I чи взагалi судилося їм довге життя? Бо пергамент такий нетривкий, а вогонь такий всепожираючий!.. Однi пiснi якийсь час житимуть, бо розлетiлися по свiту, мов ластiвки, - дивися, якась i зiв'є собi гнiздечко у чиємусь серцi! - Ну от, бачиш! - Нi, менi здається, що не все я зробив, що мiг... Доля була щедрою до мене. Син смерда, я став, дякуючи долi i добрим людям, боярином, темний як нiч хлопчина з берегiв Днiпра-Славутича, я, знову ж таки завдяки долi i добрим людям, прозрiв, став освiченим книжником на Русi, менi вiдкрили свої знання Нестор i Сильвестр, Володимир Мономах i Кирило Туровський, Iларiон i Боян, мудрецi грецькi i єгипетськi, iудейськi i ромейськi... Протягом пiвста лiт я жив при наймогутнiших володарях землi нашої, не раз у походи з ними ходив, славу i неславу дiлив... Я дуже любив Руську землю, нашi рiки i лiси, степи i луги, наших людей. Багато я бачив, багато пiзнав, i шкода, що зi мною все це вiдiйде у небуття... А мої знання, мої слова так би пригодилися люду нашому, землi нашiй! Святослав i Iгор переглянулися, i в їхнiх очах промайнула тривога. Схоже, що Славутi важко i цю розмову завiв вiн неспроста, - видно, вiдчув наближення смертi. Вони обидва пiдвелися. - Ми стомили тебе, друже. Вiдпочивай i не думай нi про що... Хай легкою буде для тебе ця нiч!.. А Гук побуде бiля тебе i дасть тобi такого зiлля, щоб ти заснув i на ранок прокинувся дужим! - сказав Святослав, а вийшовши, повернувся до Iгоря: - Доведеться менi побути у тебе, Iгорю, кiлька днiв, поки вiн видужає або... - Звичайно, брате, - схилив голову Iгор, зрозумiвши, що має на увазi великий князь. - Гостюй стiльки, скiльки потрiбно буде. Однак на ранок Славутi полегшало, i Святослав, повагавшись, вирушив далi в путь - спочатку у Трубчевськ до Всеволода, а звiдти у свої верховенськi володiння. I не знав вiн, що на свiтанку вiд Iгоря помчав до Всеволода гонець з попередженням, що їде великий князь київський i щоб Всеволод не обмовився перед ним жодним словом про їхнiй наступний похiд. * * * Тиждень Славута не пiднiмався з постелi. Та хвороба - чи то завдяки дочiрньому пiклуванню Ярославни, чи травам та нашiптуванню старого Гука, чи природному здоров'ю хворого - у нiч на восьмий день раптово вiдступила, зiйшовши рясним потом. Уранцi Славута встав i забажав, щоб йому натопили лазню. Iгор полегшено зiтхнув: Славута видужав! Вмирущий у лазню не проситься... Разом з тим князевi додалося i тривоги. Як же тепер, коли Славута виходитиме на люди, приховати вiд нього пiдготовку до весняного походу? Поки вiн був прикутий до лiжка, можна було про це не турбуватись. Дружина i ополчення рать за раттю, стяг за стягом вирушали кожного дня до Путивля, де був назначений збiр головних сил. А як же бути тепер? Славута став на ноги i рано чи пiзно дiзнається про все. Що ж робити? Iгор подiлився своїми турботами з Ярославною, i княгиня, не роздумуючи, порадила: - Треба не ждати, поки дiзнається сам, а чесно i вiдверто розповiсти йому про все! Iгор здивувався. - Як? Вiн же, без сумнiву, буде проти нашого походу! - Ну й що? Краще хай буде проти, нiж ти постанеш у його очах нечесним, неправдивим... Безперечно, вiн буде проти. Я теж проти, i ти це знаєш, бо я боюся за тебе, коханий мiй, за сина Володимира, за наших родичiв i за всiх воїв. Та що я можу вдiяти? Зупинити тебе? Несила моя... Та й розумiю я, що краще зустрiти ворога в чистому полi, нiж вiдбиватися вiд нього у власному домi... Славута - воїн, i вiн зрозумiє тебе також! - Але ж я не сказав про похiд Святославовi! - Тодi не йди! - Нi, нi, я цього не зроблю! - вигукнув Iгор. - Я сам задумав цей похiд, домовився з братiєю, Ярослав досi зiбрався, мої теж у дорозi до Путивля, в суботу я й сам вирушаю... Як же тепер не йти? До того ж цей похiд обiцяє нам перемогу i славу! Половцi не ждуть, що ми вдаримо на них... - Тодi скажи Славутi всю правду i не муч себе, не край думами серце! Так буде найлiпше - вiдверто, чесно! А йти чи не йти - вирiшуєш ти сам, бо ти - князь! Iгор повеселiв, пригорнув княгиню. - Дорога моя, ти у мене мудра! Справдi, найкраще самому розповiсти все бояриновi - i хай думає, як хоче! Пiде зi мною - буду радий, не пiде - хай жде Святослава! А я в суботу - в путь! Ярославна пригорнулася до нього, зазирнула в вiчi. - Княже, я теж з тобою! - Тобто?.. - Iгор здивовано вiдсторонив її вiд себе. - Як - зi мною? - До Путивля... Хочу провести тебе, хочу побачити сина Володю... А також брата Володимира Ярославича. - Це ж порубiжний город! Небезпечно! - Але ж ти там десь поблизу будеш з вiйськом! А вали Путивля не нижчi, нiж у Новгородi-Сiверському! Ще нi разу половцi не взяли його! Та й пiд захистом брата Володимира не страшно буде... Iгор задумався. Так, це правда. Розташований на високому шпилi, що панував над широким повноводим Сеймом, Путивль був невеликим, але неприступним городом. Високi вали, зведенi понад крутими схилами, глибокий рiв, мiцна брама - все не гiрше, нiж тут, у Новгородi-Сiверському. А якщо додати, що в Путивлi залишиться значно бiльша залога на чолi з досвiдченим у вiйськовiй справi князем Володимиром Галицьким, то виходить, що Ярославна з дiтьми буд'е там у бiльшiй безпецi, нiж тут. - Розумнице моя! - поцiлував вiн княгиню в лоба. - Я не проти... Поїдеш разом зi мною до Путивля! Зi Славутою розмова вiдбулася наступного дня, пiсля вечерi, коли дiтей вiдправили спати, а за столом їх залишилося тiльки троє - Iгор, Ярославна та Славута. Вiдпивши ковток прохолодного березового соку, Iгор вiдставив келих i, нахилившись через стiл, тихо промовив: - Славуто, учителю мiй дорогий, маю зробити тобi одно признання, хочу вiдкрити таємницю, яку приховав вiд брата Святослава... Здивований боярин пiдняв на князя очi. - Кажи, Iгорю. Князь зам'явся, почував себе трохи нiяково. - Не дивуйся, Славуто, i вислухай мене з розумiнням, так же стримано, як колись давно ти розумно i стримано ставився до моїх дитячих витiвок, - почав вiн здалеку - Та кажи вже, я все зрозумiю, - знизав плечима старий. - Так от, - рiшуче сказав Iгор, - в цю суботу, в день мого покровителя Георгiя Побєдоносця, я з братiєю вирушаю на половцiв! У нас уже все давно домовлено i все готове до походу. Мої стяги стоять у Путивлi i ждуть на мене! Коли б у хороминi розверзлася стеля i пролунав грiм, це не бiльше вразило б Славуту, нiж цi тихо вимовленi слова. Вiн довго сидiв мовчки, нiби сказане не доходило до його свiдомостi, i безтямно дивився на князя. Його блiдi пiсля хвороби щоки ще бiльше зблiдли, а в очах поперемiнно виростали то подив, то страх, то журба. Здавалося, йому вiдiбрало мову, i Iгор у душi пожалкував, що послухав княгиню i завiв цю розмову. Врештi Славута подолав зацiпенiння, яке охопило його, i тихо запитав: - Iгорю, невже це правда? Я вiдмовляюся вiрити цьому! - А потiм простягнув через стiл до князя руки i схвильовано заблагав: - Iгорю, княже мiй дорогий, скажи, що ти пожартував, що це твої давноминулi дитячi пустощi, якими ти захотiв розвеселити свого старого вчителя! Iгор на якусь мить розгубився, знiяковiв, на його смаглявих щоках спалахнули рум'янцi. Але вiдразу ж вид його посуворiшав, чорнi брови насупилися, - князь узяв себе в руки. - Нi, Славуто, це не пустощi, це правда! - сказав твердо. - Похiд задумано задовго до приїзду Святослава, полки зiбралися - ждуть мого наказу, i я в суботу вирушаю з Новгорода-Сiверського... - Ось як! - похитав головою Славута. - Якими ж силами? - Зi мною пiдуть усi князi сiверськi - Всеволод, Святослав Рильський, Володимир Путивльський та Ярослав Чернiгiвський... - I Ярослав з вами? - ще бiльше збентежився Славута. - Так, i Ярослав. - Отже, вiн теж, як i ти, приховав цей задум вiд Святослава! - вигукнув Славута з осудом i сплеснув з досади руками. - Що ж ви надумали, нерозумнi! Що затiяли!.. Напередоднi великого, може, найбiльшого за пiвстолiття походу на поганих вiдколюватися вiд усiх, робити свiй окремий похiд! Чому ж не почекати мiсяць чи пiвтора i не пiти сукупно? Адже спiльний похiд принесе безсумнiвну перемогу! Та ще яку! Iгор задумався. Безперечно, Славута правий. Але вiдступати йому не можна, i, коли самому собi признатися, не хоче вiн цього. - Ми завдамо короткого удару кочiвникам у передпiллi, розвiдаємо їхнi сили, захопимо полон i швидко вiдступимо назад! Святослав ще не збере рать, як ми повернемося з перемогою i приєднаємося до нього! - А якщо без перемоги? Iгор випрямився, карi очi його блиснули грозою. - Такого не може бути, учителю! Невже ти гадаєш, що ми зазнаємо поразки? У мене разом з братiєю буде шiсть тисяч воїнiв! Та Ярослав приведе тисяч п'ять!.. Це ж сила!.. Який з половецьких ханiв витримає наш натиск?.. До того ж ми не будемо зариватися... Адже Святослав сам послав Романа Нездиловича з берендеями у степ i не побоявся, що половцi потрiпають їх!.. Нi, я все передбачив... Ходiмо з нами, учителю, - сам переконаєшся, що я правий! А до полку Святослава ми встигнемо. У нас ще буде час i для вiдпочинку, i для зборiв... Ранiше як на початку червня вiн не виступить. Славута задумався. Звичайно, Iгор - досвiдчений полководець. Вiн устиг побувати в багатьох походах i битвах, не раз перемагав, не раз i сам був битий. А смiливiстю, хоробрiстю бог його не обдiлив, - може, навiть аж занадто гарячий!.. В iнший час хай би йшов - потрiпати степових розбiйникiв не зашкодило б! Але тепер... Тепер, коли готується один з найбiльших походiв, що може остаточно приборкати Кончака i забезпечити Русi спокiйне життя на багато лiт, Iгорiв похiд з усiх бокiв видається i ризикованим, i нерозумним. Кончак не змирився з поразкою. Зi степу доходять вiстi, що вiн знову готується до походу. Тому Святослав i послав Романа Нездиловича в поле розвiдати намiри i сили половцiв, поганятися за родами половецькими, що посунули на нiчийнi землi мiж Ворсклою та Хоролом на веснянi випаси. Але Святослав видiлив воєводi Роману лише невеликий загiн берендейської кiнноти, а Iгор веде у степ усю силу Сiверщини. I добре, якщо його чекає удача. А якщо нi? Важко передбачити наслiдки такого необдуманого вчинку... - Нi, Iгорю, не поїду я, - сказав Славута. - I тобi не раджу... Дождися Святослава i порадься з ним. Якщо вiн схвалить твiй намiр, якщо дозволить... Iгор спалахнув. - Схвалить! Дозволить!.. Хiба я не такий же князь, як Святослав? Хiба я не господар у своїй землi? Чому ж маю питати дозволу Святослава? - Вiн великий князь! Вiн отець руським князям! - Великий князь! Одна назва! Славута гiрко усмiхнувся. - В тiм i бiда наша, що так стали думати всi князi i вiдмежовуватися вiд Києва. Розпалася земля Руська - i невiдомо, хто i коли її збере... А поганi тим часом не дрiмають - намагаються вiдхопити вiд неї ласий шмат... I вiдхоплять коли-небудь, якщо не станемо розумнiшi... Якщо ви всi, князi, не перестанете люто гризтися за Київський стiл i так же люто не перестанете зневажати його i цуратися, коли досягти його не пощастило... РОЗДIЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ 23 квiтня 1185 року, у вiвторок, у день Георгiя Побєдоносця, християнського патрона князя Iгоря, над Новгородом-Сiверським затрубили бойовi труби, їхнi радiсно-закличнi мiднi голоси полинули з високих валiв фортецi далеко навкiл - на посад, що розкинувся на горi, на Подiл та розлогi яруги, де серед гущавини дерев тулилися халупи бондарiв, стельмахiв, шорникiв, ковалiв, кожум'якiв, зброярiв, щитникiв, за Десну - на широкi луги i темнi бори, на срiблястi заводi та озера, на весь зелений весняний свiт, що милувався собою i своєю красою у потоках ранкового сонячного промiння. Всi мешканцi города i околиць зiбралися бiля собору Успення божої матерi та на дорозi, що вела з фортецi до нього. Був тихий теплий ранок. Над Подолом кружляли голуби, а у високостi, у синьому безхмарному небi, шугали бистрокрилi соколи. Дзвонили в усi дзвони. Ворота фортецi були вiдчиненi, мiст опущений. Молодша дружина Iгоря вишикувалася у фортецi, на майданi перед собором святого Миколая, i вельми тучнi, застоянi за зиму конi нетерпляче переступали з ноги на ногу. Виблискували начищенi крицевi шоломи гриднiв, колихалися над ними золотистi полотнища князiвських корогов та вузькi трикутнички барвистих прапорцiв, прикрiплених до списiв, сяяла мiддю та бронзою кiнська збруя. Багрянцем осiннiх гаїв та лiсiв горiли проти сонця черленi щити. Перед хоругвою, поклавши на груди широку чорну бороду, сидiв на спокiйному ситому конi боярин Рагуїл, пбряд з ним, хизуючись дорогим убранням та не менш дорогою зброєю, гарцював на нетерплячому огирi, як завжди, щасливий, усмiхнений золотоволосий Янь. На папертi собору чекав виходу князя з хрестом у руцi старенький о